Історія української етнографії

Купання новонародженого Бога в морі; поява в домі світил небесних і святих, “красний панич”, що підкидає золоті яблука і перебирає срібні горішки, золоторогі воли - всі ці та інші схожі поетичні мотиви колядок пояснені в Афанасьєва абсолютно з міфологічного погляду - як символічні образи сонця, грози, блискавки і т. п. “При вивченні колядок і щедрівок з міфологічного боку, - підкреслює М. Сумцов, - в основу клали українські колядки та щедрівки; проте робили при цьому висновки і гіпотези, що стосувалися віддаленого періоду в житті слов'янського племені, періоду доісторичного; питання про значення власне української колядки поміж колядок слов'янських, про працю українського народу в її розробці навіть не торкалися. Історико-літературні, археологічні, історичні, сучасно-побутові і філологічні елементи українських колядок та щедрівок в працях Міллера і Афанасьєва замовчані.”29

Щасливий виняток у цьому контексті - О. О. Потебня. В його “Огляді поетичних мотивів колядок” “розгляд будь-якого колядкового мотиву розпочинається з українського варіанту”. Взагалі особливу увагу вчених до українських колядок М. Сумцов пояснює їх багаточисельністю, повнотою і художніми якостями. Вчений ще й ще наголошує на тому, що “в усіх наукових дослідженнях про колядки йдеться переважно про українські колядки”. Певний виняток становить дослідження про колядки О. М. Веселовського, де “висунута на перше місце румунська колядка, - однак не через якісь властиві їй переваги, а насамперед через схильність шановного автора зводити різдвяні обряди і пісні до уявного греко-римського джерела, а потім ще й через те, що О. М. Веселовський в даному випадку спирався здебільшого на румунського вченого Теодореску”30.

Далі М. Сумцов говорить, що при вивченні міфових основ колядок та щедрівок також часто-густо випускають з поля зору їхні поетичні і моральні чинники. “А між іншим побутова правда і моральні риси колядок цінні і для етнографа, і для історика культури. Про міфічне значення доброго молодця і красної дівиці народ давно забув, і міфічний елемент втратив для нього будь-яке значення, тоді як поетичні і моральні елементи колядок продовжують впливати на народ в плані виховання”31.

М. Сумцов, говорячи про “великий гуманізм та ідеалізм” обрядових різдвяних пісень, наголошував, що колядка - пісня світла, радісна. “Колядки й щедрівки оточені доброзичливістю і через те вони були вельми улюблені народом і мали на нього гарний моральний вплив”32. Вчений конкретизував цей соціальний вплив усної творчості на простого хлібороба-трудівника, наголосив на важливому значенні колядок і щедрівок не тільки в житті народу, суспільства, а й у нелегкому бутті особистості, його настрої, бажаннях, мріях тощо. При цьому значну роль відіграє естетика народної пісні, її магічний вплив на душу. М. Сумцов змальовує розлогу картину цієї народної ідилії: “Далеко в морозному повітрі несеться радісна святкова пісня і просвітлює дух селянина, освіжає його серце світлою надією на щастя. Визирнувши у віконечко, селянин говорить колядникам: “Веселітеся, веселіте!”, тобто веселітеся самі собі на втіху і звеселяйте мій дім, мою сім'ю. І в хату вриваються чисті звуки величальної пісні, вриваються багатообіцяючі побажання одружити сина, видати дочку заміж, побажання врожаю хліба і приплоду худоби. Все тяжке й сумне, що тривожить селянську душу в довгі осінні ночі, коли на солом'яну стріху падають крупні краплі холодного дощу, в повітрі стоїть мряка і шумливий вітер вривається в похилений димар, гнітючі турботи, сумніви й побоювання зникають, забуваються під чарівливим впливом веселої святкової пісні. Колядка зачаровує уяву рисами та образами неземного щастя, наповнює бідне життя фантастичними статками, із одинокої і похмурої хатини веде в палати багача, де всюди виблискує золото і срібло, підносить слухача в осяйні надзоряні простори. Немовби від помаху чарівної палички відкривається небо; погляд смертного вбачає святі престоли і золоті хрести, і сама Богоматір в'є із троянд вінки, щоб прикрасити ними чоло земних трударів-хліборобів, гідних божої любові та ласки. В Різдвяних піснях, колядках та щедрівках, милосердне і співчутливе божество спускається на землю, відвідує бідні людські оселі і щедрою рукою роздає достаток і щастя. Сонце виявляє батьківську турботу про селянське господарство. Місяць по-дружньому розмовляє з людьми і відкриває їм, у якій хаті наступного року буде весілля. Добрий хлопець у колядках - не просто парубок, а богатир, що нехтує вороними кіньми і червінцями заради дівчат-красунь. Дівчина в колядках - не проста селянська дівчина:

В хату прийшла - пани стрічають,

Пани стрічають, шапки знімають.

Шапки знімають, її питають:

- Чи ти царівна? Чи ти королівна?

Селянський двір оточений білокам'яними стінами; ворота зроблені з жовтої міді. В хаті столи накриті дорогими килимами; на столах стоять повні кубки вина. Дарунки, що їх парубок вручає дівчині, мають велику цінність: золотий перстень блищить, як вогонь; разки намиста з крупних перлів обтяжують шию. Навіть кінь у колядках не простий звичайний сільський - малосильний, “доходяга”, якого сприйняв один іноземний мандрівник за тварину своєрідної породи - “коняку”. Золота грива вкриває його широкі груди; срібні підкови розбивають камінь, що попався під ноги; очі, схожі на тернові ягоди, читають всякі написи.

Цей пісенний ідеалізм чогось та вартий! Вікова особиста і майнова залежність, що знижувалась часом до рівня рабства, зламала б у духовному плані темного, неписьменного селянина, якби його постійно не підтримувала чарівниця-пісня, що відносить думку й почуття кудись далеко-далеко, де і світло, і тепло, і затишно. Засмучені бідами, пригнічені горем знаходять у чарівному світі поезії втіху; озлоблені й безсердечні - спокій і мир душі. Горе, вилите в пісні, робиться півгорем, і світ, поданий крізь призму поезії, отримує нову привабливість”33.

Цікаво, що й пізніші дослідники, звертаючи увагу на ідеалізацію патріархального родового (родинного) побуту, ідеалізацію господаря, господині, дітей, порівнянні сімейної тріади (чоловік, дружина, діти) з тріадою небесною (сонце, місяць, зорі), говорили про сонячний культ, світотворення, гармонізацію космічного в земному, сакрального в профанному34.

Схожі із сумцовськими міркування про колядки висловив згодом І. Франко у статті “Що таке поезія?”: “…Колядка переносила їх (селян. - М. Д.) думку в якийсь світ близький і рідний їм, а при тім зовсім відмінний від того, серед якого минає їх убоге, клопітливе життя. Пісня виповідає простими словами їх найглибші, сердечні бажання, показує їх не як бажання, а як дійсність. Слухаючи колядки, такий бідолаха хоч на хвилю бачить себе заможним господарем, у якого подвір'я чисто заметене, хата гарна, світла, в хаті прибрано по-празничному, недостатку нема, а натомість за столом сидять гості славні та величні на весь світ, і він рад, що може чесно і відповідно прийняти їх. Пісня радує його, а глухе почуття дійсних життєвих клопотів хоч на хвилю уступає на бік, випливає сльозами, - не гіркими, але такими, що облегшують душу. Оце й єсть сила і суть поезії”35.

Як обрядовій календарній та родинній пісенності, так і багатьом іншим видам та жанрам фольклору, властиві елементи архаїки, давньої міфосвідомості, трансформованої в образи історично-побутові. М. Сумцов простежує велике коло зв'язків усної творчості з давніми обрядами, ритуалами, говорить про роль первісних та похідних від них уявлень, образів у замовляннях, повір'ях, побажаннях і прокляттях, казках, билинах, легендах, апокрифах, загадках, дитячих закличках, баладах, думах, прислів'ях тощо. З'ясування суті кожного звернення вченого до проблем міфопоетики, обрядової та необрядової символіки, до понять і категорій знання, віри, повір'я, двовір'я, безвір'я потребує окремого розгляду.

І в ранніх працях, і трохи згодом М. Сумцов обережно послуговувався ідеями міфологічної школи. У розвідці “Спроба пояснення української пісні про Журила” (1885) вчений, застосовуючи методику міфоаналізу, але не втрачаючи історичного підходу, висміює надмірні захоплення професора П. Безсонова щодо “міфічного походження Чурила”. Цей курйозний випадок, фантастичні докази, зазначав М. Сумцов, назавжди відбили бажання в учених шукати в примітках П. Безсонова до билин хоч би що-небудь посутнє. У наведенні фактів, тлумаченні етимології слів, імен божеств у П. Безсонова все ніби відбувається за щучим велінням. “Латинські і слов'янські боги народжуються і розплоджуються очевидно з тим наміром, щоб виплодити для п. Безсонова Чурила”36.

У розвідці “Ворон у народній словесності” (1890), говорячи про стан дослідження явищ народної традиційної культури, вчений заявляє, що міфологічні гіпотези ще займають надто багато місця. Захоплення міфологічною теорією походження народних переказів сприяло появі пісень-підробок і підігрівало той несправжній патріотизм, який шукає собі поживи в національному самовихвалянні, скрізь убачає слов'ян і наділяє їх премудрощами та добродійством37. Ця настанова класика-народознавця актуальна й нині. Хоча слід завжди мати на увазі ту обставину, що об'єктивного наукового пізнання не могло бути за умов цензурних утисків, ідеологічних заборон та переслідувань за націоналізм, рідновірство, сонцепоклонництво, дотримання традиційних хліборобських обрядів і звичаїв із величанням дому, господарів, із пошануванням культу предків, старших, культу любові до рідного краю (а цей культ - здобуток селянської хліборобської цивілізації). А тому варто повертатися до аналізу першовитоків без чванливості й самоїдства, без самоприниження й самозаганяння себе на ізоляційні марґінеси.

Отже, наукова праця М. Ф. Сумцова у галузі дослідження міфу, символу насамперед в обрядовій сфері виявила чимало значного матеріалу “культурних пережитків”. Вчений не розглядав фольклор лише як продукт і пережиток минулих епох, що дістався нинішньому поколінню у спадок уже в більше або менше зруйнованому вигляді. Тому несправедливо закидати М. Ф. Сумцову, що в його “розумінні народна творчість була не живим процесом, а своєрідним пережитком, витвором давнини”38. Завдяки різноманітним науковим підходам до дослідження міфології, обрядовості, фольклору М. Ф. Сумцову вдалося українську багатовікову спадщину розглянути в широкому міжнародному контексті, виявити та прокоментувати традиційні явища національної культури як самобутні.

Дмитренко М. КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНА ШКОЛА В УКРАЇНСЬКІЙ ФОЛЬКЛОРИСТИЦІ: ВІД РОМАНТИЗМУ ДО ПОЗИТИВІЗМУ // Матеріали до української етнології. Збірник наукових праць. - 2004. - Випуск 4 (7). - С. 202.

Витоки культурно-історичної школи традиційно вбачають у загальноєвропейській традиції зміни пріоритетів щодо поглядів на народ, націю, давню матеріальну і духовну (усну) культуру. Від класицизму до просвітництва і романтизму - ось той шлях, яким ішло формування (хай навіть на ідеалістичній основі) історичних підходів до розуміння народної творчості, ролі народних мас в історії, усвідомлення унікальності кожного народу. Тобто з формуванням ідеї народності виникають серйозні наміри щодо поглибленого вивчення традиційної культури за конкретними історичними фактами, даними мови, фольклору, обрядів, звичаїв тощо.

Початок історичної школи, на думку Л. Білецького, ховається в тому загальноєвропейському науковому русі наприкінці ХVІІІ й початку ХІХ ст., що прибрав назву романтизму. “Цей рух викликали науково-критичні ідеї Гердера, ідеї, котрі, в основних своїх рисах, зводяться до того, що поетична творчість кожного народу містить у собі й дух цього народу; через те студіювання поетичних творів необхідне перш за все для того, щоб у них розкрити той народний дух. […] З'ясовуючи індивідуальні риси характеру, побуту, культурного та історичного життя цих (народних. - М. Д.) верств, ми, таким чином, визначуємо й індивідуальну фізіономію цілої національної групи, власне, визначаємо абсолютну ідею її народності та її національну самобутність. З цього виростає інтерес до пізнання всіх культурних та мистецько-поетичних витворів певного народу, де дух його національної самобутності заховавсь якнайкраще” 1.

Так постав принцип історичного досліду культурних виявів народного духу, а в межах цього - міфологія як наука, Крайцерова символьна теорія, історико-порівняльний принцип студіювання (брати Грімми). Це в європейській науці стало першим етапом історичної школи.

Поява та оформлення в межах історичної школи нового етапу, що дістав назву культурно-історичної школи, як правило, пов'язується з філософією позитивізму. Коріння позитивізму сягає праць представників суб'єктивного ідеалізму - англійських філософів Д. Берклі (1684-1753) і Д. Юма (1711-1776), які шукали нового шляху вирішення основного філософського питання. Основоположником позитивізму вважається французький філософ Оґ'юст Конт (1798-1857). Його послідовники - співвітчизник Е. Літтре (1801-1881), англійські вчені Дж. Мілль (1806-1873), Г. Спенсер (1820-1903) та ін.

1832 року О. Конт розпочав, а 1842-го завершив публікацію шеститомного дослідження “Курс позитивної філософії”, згодом видрукував працю “Система позитивної політики, або трактат із соціології, що висвітлює релігію людства” (1851-1854). О. Конт розробив теорію трьох ступенів розвитку людського духу, відповідно до якої людська свідомість у своєму розвитку проходить три стадії: 1) теологічну, що характеризується переходом від фетишизму через політеїзм до монотеїзму; при цьому поважається божественне право королів і мілітаризм; 2) метафізичну, властивостями якої є критика старого режиму і перехід до нового порядку; 3) позитивну, в межах якої відбувається перехід до точного, застосовуваного й органічного знання, що забезпечують індустріалізацію, мир, суспільний порядок і прогрес. Початок ХІХ ст. О. Конт вважав перехідним від другої до третьої стадій, але із сумішшю трьох станів людського духу. Відходячи від ідеалістичних концепцій, прагнучи наукову доктрину впровадити в соціум, позитивіст О. Конт висунув ряд положень, які згодом - у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. - прислужилися науковій, суспільно-політичній думці (другій хвилі позитивізму, неопозитивізму). Зокрема, французький вчений проголосив, крім трьох стадій, ряд принципів-обов'язковостей для реалізації конструктивної функції філософії позитивізму: об'єктивність (мислення підпорядковане предметові, а не навпаки); реальність (предмет - факт, а не плід уяви чи логічна абстракція); достовірність (факт можна перевірити); точність (математична основа системи - норма істинного пізнання); органічність (органічний продукт, природнє продовження чи додаток до існуючого); відносність (пізнання явищ не в їхній абсолютній сутності, а в стосунку до нашого організму та у взаємодії між собою); корисність (можливість через позитивне пізнання передбачати події та до певної межі впливати на природу, керувати її силами) 2.

Е. Літтре в статті “О. Конт і позитивна філософія” (1867) так узагальнено сформулював сутність позитивізму: “Позитивна філософія - це таке розуміння світу, що випливає із систематизованої сукупності позитивних наук” 3.

М. Мюллер, досліджуючи мови, міфи, релігії, твори усної словесності багатьох народів, як вважав Дж. Кокк'яра, цілковито прийняв позитивістський метод зведення всіх фактів до певної системи класифікації, що надавали історії рис, властивих природничим наукам. Так само, як і позитивісти, він спочатку спостерігає окремі випадки, а потім уже переходить до розгляду цілого. Мюллер, як і позитивісти, положення просвітителів постійно сплутує з положеннями романтиків 4.

Заслугою філософії позитивізму стало те, що її представники забезпечили побудову наукових дисциплін на об'єктивних засадах, конкретному характері соціального знання і уподібненні наук про “дух” до наук про природу; зумовили виникнення культурно-історичної школи з її історико-генетичною методологією, тлумаченням психології народу і закономірностей творчості тощо 5.

Набуток позитивістських підходів застосував у своїй методології філософ-мистецтвознавець, засновник культурно-історичної школи в Європі Іпполіт Тен (1828-1893). На відміну від праць О. Конта, що мало вплинули на східнослов'янську наукову традицію, дослідження І. Тена в другій половині ХІХ ст. активно обговорювалися і безпосередньо стосувалися предметної сфери наукового студіювання - багатьох мистецьких явищ народного (колективного) та індивідуального (письменницького, художницького) життя. І. Франко високо оцінював французького вченого, говорив, що “із блискучими та при тім повними широкого знання й ерудиції, а незвичайно просто й популярно викладеними” працями І. Тена “повинен бути знайомий кожний освічений чоловік”, адже він відіграв у науковому розвої у Франції “дуже значну роль і досі вважається великим майстром реалістичної критики” 5.

Чимало фундаментальних положень культурно-історичної школи закладено, зокрема, в працях І. Тена “Історія англійської літератури: В 4-х томах“ (1863-1864), “Англійський позитивізм” (1864), “Філософія мистецтва” (1865), “Про метод критики і про історію літератури” (1866), “Про розум і пізнання” (1872, рос. вид.) та ін. І. Тен запропонував чітку систему аналізу, що враховувала: 1) іти від джерел; 2) послідовно розглядати предмет із різних боків; 3) йти по висхідній: від характеристики менших груп до більших; 4) перевіряти висновки; 5) відзначати (помічати) загальні властивості віку і народу; 6) бачити залежність даної епохи від попередніх періодів. У “Вступі” до “Історії англійської літератури” І. Тен назвав “три первісні сили” як три фактори історичного розвитку: раса, середовище, момент. Поняття “раси” вчений пов'язував з історично стійкими фізіологічними, психічними та соціально-побутовими властивостями народу чи народів, своєрідним вродженим національним (колективним) темпераментом, що має вплив на мистецтво. Середовище - природні, географічні (ландшафт, клімат тощо) особливості, політичні обставини, соціально-економічні умови. Момент - наявність (чи відсутність) традицій у художній творчості, досягнутий рівень культури. У докторській дисертації про творчість Лафонтена І. Тен сформулював ще одну категорію, що мала надзвичайно важливе значення для науки і була названа “панівною властивістю”. Як у науці за аналізом має йти синтез, так і вчений (критик), розклавши якусь мистецьку індивідуальність чи певну епоху колективної народної творчості, повинен відзначити, що в них існує єдність, зумовлена перевагою однієї риси, ознаки над рештою. Це і є панівна властивість 6. Згодом, вже у ХХ столітті, цю тенівську “панівну властивість” психологи “перетворять” на теорію домінанти, хоча термін “домінанта” вживається в значенні переваги чогось над чимось чи основної ідеї, думки і використовується багатьма галузями науки і мовної практики.

І. Тен, уважний до традиційного народного мистецтва і зокрема до фольклорної творчості, у центр пізнання, на відміну від позитивістів-попередників, ставив суб'єкт, важливого значення надавав психології. Він писав: “Ніщо не існує без індивідуума; по суті, нема ні міфології, ні мовознавства, але є лише люди, котрі творять слова і образи, відповідно до потреби їхніх органів і самобутньої форми їхнього розуму” 7. Тому основний предмет мистецтва - людина, яку воно пізнає і відображає з допомогою історії. “Залиште у спокої теорії конституцій та їхній механізм, релігії та їхні системи, постарайтеся побачити людей у їхніх майстернях і конторах, на їхніх полях, під рідним небом, на їхній землі, в їхніх оселях, їхній одяг, культуру і розваги” 8. І далі: “Спостереження - єдиний шлях, що дає можливість пізнати людину. Перетворімо ж для себе минуле в сучасне!”, а відтак “відновімо почуття минулих поколінь, “моральну історію”, “психологію народу” 9. Отже, у творах фольклору можна віднайти не тільки описи природи та зовнішності людини, її фізичної будови, але й зображення внутрішнього світу, почуттів, душі - тобто “невидимої” людини.

Слід відзначити, що культурно-історична концепція І. Тена, особливо в її “психологічній” частині, формувалася паралельно, а то й із деяким запізненням у порівнянні з ранніми працями О. О. Потебні (варто назвати хоч би монографію “Думка і мова”, 1862). Проте це не применшує заслуг французького дослідника щодо впливу його ідей на розвиток порівняльно-історичного методу, становлення загальноєвропейської психологічної школи тощо. В його естетичній системі, на думку Л. Крупчанова, є ще один позитив: об'єкт мистецтва (характерне в житті) включено до соціальної тріади: народ, епоха, людина 10.

Українська культурно-історична школа - явище неоднорідне, складне. Проте не можна сказати, що ці “неоднорідність”, “складність” в українській гуманітарній науці аж надто дискутувалися. Звідси очевидно, що говорити про достатність чи вичерпність дослідження культурно-історичної школи не випадає.

Від романтичного захоплення фольклором, найперше народною піснею та думою, до позитивістського упорядкування й осмислення народного скарбу, від замилування старовиною (міфами, обрядами, повір'ями, звичаями) до застосування історичного, історико-порівняльного принципів наукового пізнання - ось та оболонка української культурно-історичної школи, що викристалізувалася впродовж тривалого (майже століття) часу її розвитку. Принцип історизму, застосований до традиційних явищ народної культури, приніс вагомі результати не тільки в багатстві зібраного матеріалу, але й у його осмисленні. Все це потребує, незважаючи на наявність деяких публікацій, не одного монографічного дослідження. Бо недостатньо написано й опубліковано не тільки про окремі періоди зародження та розвитку української фольклористики як науки, про окремі проблеми наукової галузі (скажімо, питання ґенези фольклору; його національної, реґіональної, локальної специфіки; класифікації за родо-видо-жанровими ознаками; варіантності; поетики; методики записування), але й про роль збирацько-наукових центрів, періодики, і - особливо - про роль легіонів більш чи менш значних збирачів, дослідників. Українська фольклористика щодо рясноти імен своїх доблесних благородних діячів і досі залишається наукою камерною, самообмеженою. Приклади: праця М. Сумцова “Діячі українського фольклору” (77 імен); підручники, посібники, монографії останнього століття подають ще в сукупності кілька сотень прізвищ. А їх же було, як засвідчують архівні записи, публікації в періодиці, збірках, тисячі, десятки тисяч! (Цікаво, а скільки є нині?)

Культурно-історична школа в Україні ввібрала ідеї та принципи представників багатьох підходів до вивчення усної народної традиційної творчості. Якщо збирачі та дослідники першої половини ХІХ ст. З. Доланга-Ходаковський, М. Цертелєв, М. Максимович, М. Гоголь, П. Лукашевич, М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич, Й. Лозинський, І. Срезневський, О. Бодянський, ранній М. Костомаров, А. Метлинський, ранній П. Куліш були презентантами романтично-народницького характеру, то, починаючи з середини 60-70-х років ХІХ ст., з появою праць О. Потебні, О. Котляревського, В. Антоновича, М. Драгоманова, І. Франка, М. Сумцова, М. Халанського, М. Дашкевича, П. Житецького, Б. Грінченка, М. Грушевського, М. Павлика, В. Гнатюка в українській фольклористиці починає утверджуватися методологія “наукового реалізму”, базованого частково на постулатах позитивістської естетики й критики з перевагою основоположного принципу історизму.

Цей перехід (від романтизму до позитивізму, а від останнього до наукової об'єктивності та застосування адекватних методів дослідження матеріалу), зрозуміло, не мав різких виявів межового плану, а відбувався поступово й всепроникаюче, комплексно. Не дивно, що і в романтичній естетиці 1820-х-1850-х років струмінь історизму та раціональної зорієнтованості був досить помітний. І М. Максимович, і О. Бодянський, і М. Костомаров, і П. Куліш знамениті як фольклористи насамперед не стільки через свій “історичний романтизм”, що його можна було б виявити в різних галузях знань характерної доби, а завдяки істинному патріотизмові та результатам, досягнутим шляхом вироблення і застосування культурно-історичної методології, концепції пізнання історичної та художньої реальності. Так, оцінюючи діяльність М. Максимовича, що відбувалася “під покровом релігійної і офіційно-патріотичної фразеології”, М. Грушевський відзначав: “Ні історичний романтизм, ні міністерська інструкція не викривляли у Максимовича-дослідника реалістичного, документального аналізу явищ і фактів…” 11. Передмову М. Максимовича до першої упорядкованої збірки “Малороссійскія песни” (1827) М. Грушевський назвав “маніфестом українського народництва”, адже в цій статті “народня українська маса як продукт певних географічних, економічних і культурних умов ставала в центрі дослідчої уваги і культурної праці” 12.

Фактично М. Грушевський визнав за М. Максимовичем першорядну, основоположну роль засновника наукової школи.

Згадана передмова М. Максимовича, на думку Д. Дорошенка, “звучить як літературний маніфест, і справді для свого покоління вона мала значення маніфесту, вона була прапором, на якому було виписане магічне слово для тих часів: “народність” 12.

Я. Гарасим трактує цю передмову саме “як маніфест української культурно-історичної школи” 13. Щоправда, така категоричність дослідника, спровокована вживанням терміна “маніфест” видатними попередниками, все ж трохи вразлива. Бо, як відомо, культурно-історична школа на той час ще не була сформована, а в особі М. Максимовича маємо загалом не першого збирача і дослідника українського фольклору. Крім того, окремі думки передмови М. Максимовича були відомі з праць Г. Успенського, М. Цертелєва, О. Павловського, З. Доленги-Ходаковського, І. Кулжинського, публікацій у періодиці (зокрема, “Листів із Малоросії” О. Льовшина, надрукованих у журналі “Український вісник” 1816 р.). Зрештою, “маніфестально” звучить назва доповіді професора Г. П. Успенського, виголошеної 1809 року на урочистих зборах Харківського університету: “Про те, що кожному народові важливіше знати давній і нинішній стан своєї Вітчизни, ніж інших держав” 14.

Н. Шумада звернула увагу на те, що поділ пісень на жіночі та юнацькі (чоловічі) одним із перших у слов'янській фольклористиці здійснив Вук Караджич, а вже потім їх саме так класифікували М. Максимович, О. Бодянський та ін. Отож досвідчена дослідниця не вважає передмову за “маніфест школи”: “Ніяк не применшуючи значення викладених у ній міркувань теоретичного плану, все-таки пам'ятаємо, що це лише підступи, пунктирне накреслення напрямів…” 15.

Помітним попередником М. Максимовича, як про це вдячно говорить і сам учений наприкінці своєї знаменитої передмови, був Микола Андрійович Цертелєв (Церетелі) (1790-1869). У журналі “Сын Отечества” М. Цертелєв опублікував статтю “Про старовинні малоросійські пісні” (1818. - Ч. 45. - Кн. 16), а 1819 року в Санкт-Петербурзі надрукував невелику за обсягом книгу “Спроба зібрання старовинних малоросійських пісень”, куди ввійшло дев'ять дум та одна історична пісня. Збірка “вписала ім'я М. Цертелєва на скрижалі української науки й культури, принісши йому славу одного з фундаторів вітчизняної фольклористики” 14.

Через рік після видання М. Цертелєв заявив про публікацію наступних збірок пісень, навіть тематично рубрикував їх: 1) пісні хороводні; 2) пісні святочні; 3) пісні весільні; 4) пісні, що стосуються приватного або сімейного життя. Проте вже 1825 року писав про те, що обставини змінилися і що він змушений був облишити свої добрі наміри 15. Про свою збирацьку роботу М. Цертелєв повідомляв у листах до М. Максимовича, стимулюючи останнього до записування, дослідження та видання українських пісень. М. Цертелєв був один із перших діячів культури, хто схвально відгукнувся про самостійність і високий розвиток української мови та створеної її засобами гармонійної народної поезії. Зокрема, в передмові до своєї фольклорної збірки він писав: “…Наріччя малоросійське, що було раніше мовою окремою і панівною в південних країнах вітчизни нашої, не менше інших мов здатне до поезії”. А щодо “достоїнства малоросійських пісень як поетичних творів, то можна назвати їх щасливим відбитком первісних часів віршування - поезії нештучної, природньої” 15.

Згодом, у середині, другій половині ХІХ ст. проблема ґенези, функціонування української мови, проблеми “мова фольклору”, “мова літератури” будуть актуалізовані не тільки в зв'язку з царськими утисками - указами, заборонами, циркулярами, але й у зв'язку з появою великої кількості публікацій фольклору, розвитком художньої літератури, поглибленням самосвідомості українців. Ці проблеми по-своєму висвітлені у працях М. Максимовича, О. Бодянського, М. Костомарова, П. Куліша, О. Потебні, О. Котляревського, І. Нечуя-Левицького, М. Драгоманова, П. Житецького, І. Франка, М. Павлика, О. Огоновського, Є. Желехівського, М. Дашкевича, М. Сумцова, Д. Яворницького, Б. Грінченка, В. Гнатюка, Ф. Коллеси, С. Єфремова та багатьох інших.

У другому десятилітті ХІХ ст., як відомо, почали з'являтися в публікаціях перші записи текстів українських народних пісень піонера слов'янської фольклористики Зоріана Доленги-Ходаковського. Кілька фольклорних матеріалів було вміщено в “Граматиці малоросійського наріччя” (1818) О. Павловського. До збирання творів народної словесності закликав журнал “Український вісник” (1818). В опублікованому на шпальтах журналу листі літератора В. Г. Анастасевича до видавців говорилося: “Зберіть і збережіть уцілілі в устах народних останки малоросійського слова” 16.

У передмові до своєї “Граматики…” О. Павловський відзначав деякі риси національного характеру українців, особливості життя й дозвілля, про що згодом, через багато літ, писатимуть М. Костомаров, П. Куліш, П. Юркевич, Ф. Вовк, М. Шлемкевич та ін. В українцях автор знайшов “щось приємно-меланхолійне, що відрізняє їх, можливо, від усіх інших жителів земної кулі. Вони мають природню кмітливість, гостроту, схильність до музики і здібність до співу. Хлібосольство і простота звичаїв складають їх суттєві властивості. В учинках надто прості і нібито трохи грубуваті, в ділах справедливі; в розмовах відверті, хоча часто тонкі й хитромудрі; в намірах ґрунтовні. Люблять охайність і чистоту… Працюють тихо, але надійно. У пристрастях рідко спостерігають стриманість. До наук покликані, здається, від природи. Пісні їхні майже завжди тужні, але задуми, що криються в них, особливо цікаві для поетів, невимушений вираз думок і виблискуюча завжди якась ніжність і невинність - чудесні! Що може бути більш вражаючим, як слухати, коли українці приємними літніми вечорами, зібравшись гуртом десь на пагорбі, співають своїх сумовитих пісень?” 17.

Отже, те, що було романтичним духом епохи, мало безпосередній вплив на М. Максимовича - вченого-енциклопедиста, поета, професора ботаніки, першого ректора Київського університету св. Володимира (1834-1835), одного з найвизначніших українських мислителів і подвижників вітчизняної науки. Не випадково саме за М. Максимовичем закріплена слава основоположника української культурно-історичної школи. Як відомо, він написав чимало праць, що безпосередньо стосувалися історії, мови, літератури, традиційної усної та матеріальної культури народу.

На прикладі М. Максимовича в українській гуманітаристиці можна побачити перехід від розквітлого романтизму до нової позитивістської доктрини. Вихований у дусі натурфілософської школи, М. Максимович вважав, що пізнання природи й суспільства мусить спиратися на результати наукових досліджень, “суворо аналітичного й обережно синтетичного, а тому позитивного”, бо “філософія може бути в кожному витворі розуму” і “всяка наука повинна бути філософською”. Щодо “різних наук або окремих галузей знання, то, - писав М. Максимович, - і в них один, загальний погляд повинен розстилатися до самих дрібних деталів”. Цей принцип, як наголосив В. Качкан, Максимович провів крізь усі свої історичні, фольклористичні, філософсько-природничі, етнографічні, літературознавчі та лінгвістичні студії 18.

Ось як сказано про вченого в сучасному двотомному меморіалі “Народжені Україною”: “Численні історичні праці М. Максимовича, присвячені дослідженню історії давньоруської держави, козаччини, Гетьманщини, гайдамацького руху (“Історичні листи про козаків придніпровських”, “Спогади про Богдана Хмельницького”, “Про Петра Конашевича-Сагайдачного”, “Про Лаврську Могилянську школу”, “Розповіді про Коліївщину” та ін.), відіграли важливу роль у становленні вітчизняної історичної науки. Перу вченого належить також ряд цінних досліджень з археології. Він плідно займався етнографічною роботою, опублікував чимало історичних джерел. Студії М. Максимовича у сфері фольклористики, зокрема видання ним збірників “Малоросійські пісні” (1827), “Українські народні пісні” (1834), “Збірник українських пісень” (1849), започаткували українську фольклористику” 18.

Не маючи змоги детальніше охарактеризувати внесок М. Максимовича у фольклористику (а це почасти здійснили попередники: М. Драгоманов 19, О. Пипін 20, О. Огоновський 21, В. Науменко 22, О. Грушевський 23, М. Грушевський 24, А. Лобода 25, Ф. Савченко 26, П. Попов 27, Б. Кирдан 28, П. Марков 29, В. Качкан 30, М. Корпанюк 31, О. Рясна 32, В'яч. Гнатюк 33 та ін.), коротко висвітлимо деякі підвалини культурно-історичної школи у фольклористиці, що їх заклав М. Максимович.

Узагальнену оцінку діяльності та здобутків М. Максимовича дав М. Грушевський у статті “Розвиток літературних досліджень у ХІХ столітті і вияви в них основних питань українознавства”, заявивши, що його (Максимовича. - М. Д.) найбільшим подвигом було “вияснення народної основи української історії, її тяглості й неперервності, укріплення на сім ґрунті того переконання, що український народ - це дійсний будівничий великого тисячолітнього діла української історії і одвічний господар української землі, политої його потом і кров'ю” 34.

Таким чином, на перший план виступають ідеї народності та історизму усної творчості українців (Я. Гарасим називає: “концепція історизму усної словесності” 35). Це була не та ідея народності, що про неї писав О. Пипін як про “народність кріпосного права” 36. І не та “офіційна народність”, що її ревно плекала імперська верхівка, утримуючи в своєму силовому самодержавному полі народи. Зрештою, як відзначав про відкритий 1834 року в Києві університет його нинішній ректор В. Скопенко, “за задумом його петербурзьких засновників, навчальний заклад мав стати передусім центром русифікаторської політики південно-західного краю Російської імперії. Та незважаючи на величезні потуги поліційно-репресивної великодержавницької машини, таким Київський університет не став. Не став тому, що тут завжди нуртував волелюбний дух, сюди завжди тягнулися найсвідоміші, найпередовіші національно-патріотичні сили” 37.

М. Максимович мав на увазі народність із тисячолітньою історією, зі своєю мовою, зі своїми обрядами та звичаями, усною і писемною словесністю; ту народність, що своїм козацьким духом потрясла Європу і весь світ, що вибухнула Коліївщиною, що не втратила себе і в умовах поневолення, а заговорила геніальними устами розкріпаченого Т. Шевченка.

У передмові “Про малоросійські народні пісні” до першої своєї збірки “Малоросійські пісні” М. Максимович піднесено писав: “Настав, здається, той час, коли пізнають істинну ціну народності; починає вже збуватися бажання - хай витвориться поезія справді руська! Найкращі наші поети уже не за основу і зразок беруть твори інших племен, а тільки як засіб для найповнішого розвитку самобутньої поезії, що зародилася на рідному ґрунті, тривалий час її приглушували чужоземні пересаджування, крізь які вона лише зрідка пробивалася. З цього погляду на велику увагу заслуговують пам'ятки, де повніше була б виявлена народність: це пісні, де звучить душа, рухома чуттям, і казки, де відсвічується фантазія народна. В них часто бачимо міфологію, повір'я, звичаї, норов і нерідко дійсні події, що в інших пам'ятках не збереглися: “сказка - складка, а песня - быль”, - говорить прислів'я. У цьому плані дуже значними, а тому гідними уваги й поваги були б пошуки слідів народної міфології, обрядів, збирання пісень, прислів'їв і т. д. Особливо мова набуває довершення завдяки студіюванню останків минулого, де вона ближча до свого кореня, відповідно чистіша за складом і могутніша. Це особливо стосується пісень слов'янських, що їм наочно притаманна мистецька вишуканість. Ця мистецька вишуканість може послужити яскравим доказом того, що поезія - вроджена властивість людського духу, що істинна поезія може бути його власним витвором. Із такими думками звернув я увагу на це в Україні, і на перший раз видаю збірку пісень цієї країни, сподіваючись, що вони будуть цікаві й навіть у багатьох аспектах корисні для нашої словесності - переконаний, що вони мають безсумнівне достоїнство і між піснями слов'янських племен займають одне з перших місць” 38.

Як бачимо, вчений обґрунтовував принцип історичного підходу до дослідження фольклору, вважав природнім його виникнення та функціонування у надрах рідної мови, рідної суспільної та домашньої обстановки, побуту, обрядів - всього світоглядного комплексу. Ідея народності як ідея самобутності, національної ідентичності українців лежить в основі фольклористичної концепції М. Максимовича. Дослідники (Ф. Савченко, П. Марков, Я. Гарасим) вже звертали увагу на те, що у поглядах на поняття народності М. Максимович дотримувався орієнтовно того визначення, яке запропонував у листі до нього (1835 р.) колишній рецензент його альманаху “Денница” М. І. Надєждін, пишучи про російську літературу: “Під народністю я розумію сукупність всіх властивостей, зовнішніх і внутрішніх, фізичних і духовних, розумових і моральних, що складають сутність російської людини, яка відрізняє її від усіх інших людей - європейців так само, як і азіатів” 39.

Враховуючи особливості етноґенезу українців, органічне поєднання рис, зумовлених наїзницьким, пастушим та хліборобським способами життя, а також потужне історичне “облагородження характерів” за часів козаччини періоду Б. Хмельницького, М. Максимович відповідно й проаналізував нашу усну творчість, відзначив її самобутність, неперервність, перспективність розвитку. Це виявилося як у порівнянні українських пісень із російськими, так і у спробах тематично-жанрової класифікації, з'ясуванні художньої специфіки фольклору, його взаємин із літературою.

Надзвичайно важливого значення М. Максимович надавав не тільки народним пісням (а їх уже 1834 року вчений у своєму розпорядженні мав дві з половиною тисячі, 1837-го - три тисячі 40), а й думам. Саме М. Максимович вперше в українській фольклористиці вжив термін “дума” на позначення жанру зі своїми характерними сюжетикою, композицією, системою образів, мотивами, стилістикою, символікою тощо. Опісля термін “дума” набув широкого вжитку не тільки в фольклористиці, але й у літературі, творчості Т. Шевченка, І. Франка, Г. Хоткевича та ін. 41. Як термін-нівелянт (щодо жанрової та української національної специфіки) нині зберігся в назві російського парламенту.

“Особливо чудові думи, - писав М. Максимович, - героїчні співи про билини (в значенні бувальщин. - М. Д.), що стосуються переважно часів гетьманства Скоропадського. Їх і нині ще співають сліпці-бандуристи, яких можна назвати малоросійськими рапсодами. […] Бажано, щоб хто-небудь із земляків моїх, із Полтавської губернії чи тих, хто живе поблизу Києва, поспішив зберегти для словесності ці пам'ятки” 42. Ентузіаст І. Срезневський не забарився: 1833 року в друкарні Харківського університету опубліковано першу частину альманаху “Запорозька старовина”, куди ввійшли пісні та думи, а також невеликі статті про них. М. Максимович відгукнувся на це видання рецензією в журналі “Молва” (1833. - № 6. - С. 92-94).

У статті “Що таке “думи”, опублікованій у другому збірнику М. Максимовича “Українські народні пісні” (1834), проаналізовано жанр українського національного епосу, відзначено основні його дефінітивні риси: виконання бандуристами; розповідність чи епічність; вільний розмір з нерівномірною кількістю тонічних стоп; іноді наявність пісенного розміру; вірші, як правило, римовані; зміст переважно історичний 43.

Цінні наукові спостереження висловив М. Максимович у передмові до третього збірника пісень. Тут дослідник, як і в попередніх статтях-передмовах, стисло окреслює жанрові особливості дум, деякі моменти уточнює (“історичні особи та військові подвиги були хай і головним, але не єдиним об'єктом зображення української думи”), говорить про трансформацію матеріалу, імпровізаційний характер виконавства (“повторення відомого, іноді з переробкою на новий лад”). На основі зіставлень думової поетики з поетикою “Слова про Ігорів похід” приходить до висновку про їхню близьку спорідненість 44, а відтак йдеться про українське походження давньої пам'ятки часів Київської Русі.

Думи, історичні пісні, балади, обрядова і необрядова лірика, казки, легенди та перекази, загадки, прислів'я та приказки, прикмети (якими будуть погода, врожай) та інші пласти невичерпної усної творчості цікавили М. Максимовича впродовж усього життя. Так само, як і “Слово про Ігорів похід”.

Три збірки українських народних пісень та дум у записах і виданні М. Максимовича (ними захоплювалися М. Гоголь, О. Пушкін, Т. Шевченко, Ю. Венелін, В. Даль, Ф. Боденштедт та ін.), його монографічне дослідження “Дні та місяці українського селянина”, сотні студій з ботаніки, мови, історії, літератури (зокрема “Слова про Ігорів похід”), полеміка з адептами норманської теорії - ось той головний набуток, що приніс М. Максимовичу та українській фольклористиці всеслов'янську і світову славу.

Яскравим представником, одним із засновників вітчизняної славістики, фундаторів української культурно-історичної школи був Осип Максимович Бодянський (1808-1877). Його перу належать перше дисертаційне дослідження з фольклористики - магістерська робота кандидата Московського університету: “Про народну поезію слов'янських племен” (1837), одна з перших у слов'янському світі монографія про писемність слов'ян (захищена як докторська дисертація): “Про час походження слов'янської писемності” (1855), численні праці з історії, мовознавства, літературознавства тощо.

Після захисту магістерської дисертації О. Бодянський перебував у п'ятирічному науковому відрядженні в західних і південних слов'ян. Ця обставина згодом відіграла важливу роль у формуванні славістичних досліджень у Росії та в Україні, встановленні міцних міжнародних наукових та культурних зв'язків.

О. Бодянський, за оцінкою сучасників, належить до плеяди провідних діячів слов'янського відродження. Людина великого обдаровання і всебічних інтересів, він доклав чимало зусиль до становлення майже всіх напрямів вітчизняного слов'янознавства, сприяв входженню українства у загальнослов'янський і європейський культурний простір. “Талант Бодянського-славіста і його патріотичне служіння Україні розкрилися в роки роботи на посадах професора Московського університету, секретаря та редактора Товариства історії і старожитностей… Зусиллями О. Бодянського Московський університет стає важливим центром українознавства. […] Особлива заслуга О. Бодянського перед Батьківщиною полягає у виданні ним у Москві наприкінці 1840-х рр. низки славетних пам'яток української історичної думки - “Історії русів”, “Літопису Самовидця”, творів козацьких літописців, вітчизняних і зарубіжних дослідників ХVІІІ ст. - П. Симоновського, О. Рігельмана, Г. Міллера, численних документів про козаччину, які за тодішніх умов не могли бути опубліковані в Україні. Зазнавши переслідувань за український патріотизм, О. Бодянський зміг повернутися до археографічної роботи лише на хвилі нового суспільного піднесення кінця 1850-х рр. У наступні десятиліття він упорядкував і випустив друком у двох томах “Джерела малоросійської історії”, зібрані його попередником Д. Бантиш-Каменським, “Діаріуш” М. Ханенка, “Реєстр Війська Запорозького 1649 року” 45. Нагадаємо, що свого часу І. Франко вважав сто виданих томів “Читань” найкращим, величним пам'ятником невсипущої діяльності О. Бодянського, а Л. Білецький підкреслював “найбільшу методологічну заслугу проф. Бодянського” як видавця-редактора, котрий “ознайомлював із джерелами нашої поезії та історії” 46.

Особливо значний, проте, на нашу думку, ще малооцінений, внесок Осипа Бодянського та його молодшого брата Федора (1812-1873) в українську фольклористику. Крім теоретичних праць старшого брата, професора Московського університету, маємо акцентувати на колосальному збирацькому доробкові обох ентузіастів-патріотів. Як відомо, вже до 1837-го року брати Бодянські записали понад вісім тисяч народних пісень. Записи братів Бодянських за життя (та й по смерті) друкувалися мало. Невелику кількість пісень опублікували М. Максимович, А. Метлинський, згодом І. Франко. Найбільшою публікацією залишається збірка “Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських” (1978), що її впорядкувала А. Ю. Ясенчук; загальна і текстологічна редакція та вступна стаття О. І. Дея.

О. Бодянський мав високорозвинену національну самосвідомість, підходив до розуміння народу та його творчості з позицій історизму, самобутності, пієтизму. О. О. Котляревський згадував про О. Бодянського як про людину “твердого і стійкого характеру”, котра “не поступалась жодною п'яддю землі без бою і не йшла ні на які компроміси із сумлінням” 47. Вже в рецензії на збірку прислів'їв та приказок, що їх зібрав В. Смирницький, О. Бодянський відзначав народність як одну з характерних рис української тогочасної літератури, яка не йде шляхом наслідування іноземних чужих зразків, а займається “розробкою багатих самородних, своєрідних копалин національного” (Телескоп. - 1834. - № 21. - С. 337).

У магістерській дисертації “Про народну поезію слов'ян” О. Бодянський розвинув думку про рідне і чуже, про збереження народом власного обличчя: “Минула вже пора звабних ідей космополітизму… Минула вже пора мавпування… Нині будь-який народ прагне залишатися тим, ким він є, ким він може стати… Прагне бути собою, жити своїм корінним життям, мислити своєю головою, відчувати своїм серцем, бажати своєю волею, чинити самостійно й безпосередньо і, таким чином, жити всіма силами свого буття…” 48.

Супроти національного нігілізму, що виявився на шпальтах “Російського вісника” (зокрема позиції Н. Подести щодо іноземного субстрату в слов'ян як закону, без якого немислима їхня історія), спрямований і пафос статті О. Бодянського “Добросовісність, наука і народність”, опублікованої під псевдонімом “Е. Радушин” у літературній газеті “Молва” (1857. - № 12, додаток). Міркування О. Бодянського й нині актуальні, адже теоретики безнаціонального глобалізму, ведучи тотальний наступ на етнічні культури, докладають великих зусиль для вироблення загальнолюдських стереотипів не лише в економічній, а й у культурній сфері, що призводить до нівеляції традиційного. Ось як розмірковував О. Бодянський майже півтора століття тому: “Ми не можемо, не повинні розривати нашого зв'язку з нашим минулим, а тим більше відторгатися від нього, бажати бути народом “без причта роду” тому що повагу до себе і людина, і народ здобувають не одним лише сучасним. […] Нам потрібна просвіта…, що пливе своєрідною течією, проймає всі суглоби й жили нашого духовного організму, очищає і зміцнює його… Різноманітнє побічне, чужорідне, що сприймається нами ззовні, повинно перетворитися в нашу природу, щоб ми й потім залишилися ми ж, але тільки облагороджені благородним, просвітлені світлим, такі, що не переслідуємо старого тільки тому, що воно старе, такі, що відновлюємо живу традицію, живий зв'язок між минулим і сучасним, захисники історичної пам'яті; будівничі державного і народного життя не на піску, а на міцній основі органічного, свідомого саморозвитку, самоповаги” 49.

Оцей романтично-настроєвий романтизм, як бачимо, - не лише емоції, бажання ідеаліста чи плід його фантазій; тут чітко видно позицію вченого-патріота, котрий без упереджень дивиться на реалії творчого життя українців у колі інших слов'янських народів та загальнолюдській спільноті, визнає за українським народом (як і за будь-яким іншим народом планети взагалі) право бути собою, не асимілюватися, не “лягти гумусом”, а зберегти себе, збагативши при цьому набутком інших традицій, інших культур. Національна окремішність чи самобутність народу, за О. Бодянським, випливає з його релігії, філософії, прав, звичаїв, історії, розташування країни, віри, мови, численних житейських умов; проте “ні в чому так яскраво, сильно, чисто не знаходить вияву, як у словесності” 50. Відповідно до цього на фольклор слов'янських народів дослідник дивився прагматично, підкреслюючи характерні риси. Скажімо, народна словесність чехів, моравів і поляків - лірична, словаків - ідилічна, сербів - юнацька, героїчна, епічна, росіян - описово-розповідна, українців - драматична, така, що перевершує за розвитком усі названі музикою, властивостями мови, еластичністю (згодом О. Веселовський запровадить “закон пластичності образу”) й різноманітністю образів та форм віршування, вислову почувань та розумінь.

Отже, за О. Бодянським, логічно й доречно пізнавати своє минуле, свій фольклор, іти до джерел, щоб утвердитись духом і таки залишитися собою.

Саме таким шляхом пішов Пантелеймон Олександрович Куліш. Його постать в українській фольклористиці другої половини ХІХ столітття одна з найзначніших. Це дивовижний талант універсального типу, чия багатогранна діяльність ще належним чином не вивчена і не спопуляризована. Коли називаємо ім'я Пантелеймона Куліша, то в контексті зі словами “робота”, “творчість” органічно вживаємо поняття “вперше” та “Україна”.

В одній статті називаючи П. Куліша “корифеєм нашої літератури” 51, І. Франко в іншій (передмові до львівського видання українською мовою “Гамлета” В. Шекспіра 1899 року в перекладі П. Куліша) висловив промовисту, можна сказати, історичну, знакову оцінку: “Куліш - перворядна звізда в нашому письменстві, великий знавець нашої народної мови, а при тім добрий знавець язиків та літератур європейських народів” 52.

Літературно-художню та наукову творчість П. Куліша вважають за подвижницьку та новаторську: він першим почав писати українською мовою наукові праці, чим заклав основи української наукової мови; став “батьком” українського роману й одним із перших творців російської історичної романістики (знамениту “Чорну раду” видав українською та російською мовами); запровадив новий фонетичний правопис (“кулішівку”), яким, із незначними змінами, користуємося нині. Перший вимогливий і доброзичливий критик та побратим Т. Шевченка (і загалом перший літературний критик-професіонал), П. Куліш був також першим біографом, упорядником і видавцем повного зібрання творів М. Гоголя, першим перекладачем українською мовою творів Шекспіра, Байрона; першим, разом з І. Пулюєм та І. Нечуєм-Левицьким, здійснив повний український переклад Біблії 53.