Державні механізми управління якістю неперервної освіти в Україні

Стандарт у широкому сенсі - зразок, еталон, модель, що беруть за основу для зіставлення з ними інших подібних об'єктів [146]. Стандарт як нормативно-технічний документ установлює комплекс норм, правил, вимог до об'єкта стандартизації.

Стандарт може бути розроблений і на матеріальні предмети (продукцію), і на послуги, норми, правила та вимоги для різних галузей.

Державний стандарт (Держстандарт) - стандарт, прийнятий державним комітетом стандартизації [146].

Галузевий стандарт - стандарт на продукцію, послугу, що його розробляють у разі відсутності державних стандартів чи в разі необхідності встановлення вимог, які перевищують або доповнюють вимоги державних стандартів [146].

Міждержавний стандарт - стандарт, прийнятий країнами, що приєдналися до угоди про проведення погодженої політики в галузі стандартизації, метрології та сертифікації, й застосовуваний ними безпосередньо. Наприклад, Болонська декларація може розглядатись як міждержавний стандарт Європейських держав у галузі освіти, зокрема вищої.

Міжнародний стандарт - стандарт, прийнятий міжнародною організацією зі стандартизації. Наприклад, серія стандартів ISO [146].

Національний стандарт - стандарт, прийнятий національним органом зі стандартизації однієї держави [146].

Світовий стандарт - вищий рівень, найкраща якість чого-небудь у світі [146].

У цьому контексті реформування якості неперервної освіти України необхідно й доцільно проводити з урахуванням вимог концепції TQM, Міжнародних стандартів якості серії (ISO 9000), а точніше серії ДСТУ 3230-95 і ДСТУ ISO 9000-2001 - їх українських варіантів, а також вимог Міжнародної стандартної класифікації занять (ISCO-88 (МСКЗ)), Міжнародної стандартної класифікації освіти (ISCED-97 (МСКО)) та вимог, що базуються на стандартах FEANI (Європейська федерація національних технічних асоціацій) [108]. Крім того, необхідно враховувати критерії та стандарти, які мають узгодити країни - учасниці Болонського процесу, тобто діяльність європейських країн, спрямовану на узгодження між собою системи вищої освіти цих країн [108].

Основний зміст Болонської декларації, яку підписали 19 червня 1999 року представники 29 країн Європи (Україна приєдналась в 2005 році), полягає в тому, що країни-учасниці зобов'язалися до 2010 року привести свої освітні системи у відповідність до єдиного європейського стандарту якості.

Вихідні позиції процесу в тексті Болонської декларації формулюються таким чином: “Європа знань” є на сьогодні широковизнаним незамінним фактором соціального й людського розвитку, а також невід'ємною складовою зміцнення та інтелектуального збагачення європейських громадян, оскільки саме така Європа спроможна дати їм необхідні знання для протистояння викликам нового тисячоліття разом із усвідомленням спільних цінностей та належності до єдиної соціальної й культурної сфер.

У документах, які регулюють Болонський процес і були опубліковані впродовж 1999-2010 років, ключовими словами є якість, конкурентоспроможність, відповідальність та працевлаштування. За цими документами якість - це базова вимога, яка забезпечує довіру, відповідність ринку праці, мобільність, сумісність кваліфікацій та привабливість в Європейському просторі вищої освіти. Якість має демонструватися та гарантуватися належним чином, для того, щоб її визнали й висловлювали їй довіру студенти, партнери та суспільство як у певній країні, так і в Європі та світі [108]. Як уже наголошувалося вище, з метою впорядкування термінології у сфері якості Міжнародною організацією зі стандартизації (ISO) була проведена велика робота, яка завершилася розробленням і виданням серії загальних стандартів [147-149].

Нижче розглянемо терміни та визначення, які регламентовані цими стандартами у сфері якості.

Послуга є результатом щонайменш одного виду діяльності, обов'язково здійсненого у взаємодії між постачальником і замовником, і, як правило, нематеріальна. Послуги можуть включати, наприклад: надання освітніх послуг (навчити грати на музикальному інструменті, навчити навиків спортивної гри, навчити писати або читати, навчити в цілому спеціальності); надання інформаційних послуг; надання довідкових або консалтингових послуг та ін.

Характеристика - це опис, визначення істотних, характерних особливостей, ознак кого-, чого-небудь. Є різні класи характеристик:

– фізичні (механічні, електричні, біологічні, хімічні);

– органолептичні (пов'язані з органами чуття людини: запах, смак та ін.);

– етичні (ввічливість, чесність, правдивість);

– часові (пунктуальність, безвідмовність, доступність);

– ергономічні (фізіологічні або пов'язані з безпекою людини);

– функціональні (максимальна швидкість літака та ін.).

Якість - рівень, на якому сукупність власних характеристик задовольняє вимоги.

Якості притаманні такі характеристики:

1) внутрішня визначеність предмета, яка становить специфіку, що відрізняє його від усіх інших;

2) ступінь вартості, цінності, придатності чого-небудь для його використання за призначенням;

3) характерна ознака, властивість, риса кого-, чого-небудь;

4) сукупність характеристик продукції або послуг щодо її здатності задовольнити встановлені та передбачені норми [146].

Вимогою називають сформульовану потребу або очікування, загальнозрозумілі або обов'язкові [147].

Вимоги можуть бути пов'язані з будь-яким аспектами, такими, як результативність, ефективність або простежуваність. Результативність - це ступінь реалізації запланованої діяльності та досягнення запланованих результатів. Під ефективністю мають на увазі співвідношення між досягнутим результатом і використаними ресурсами. Простежуваністю називають змогу простежити передісторію, застосування або місцезнаходження того, що розглядають [147].

Відповідність - виконання вимоги.

Невідповідність - невиконання вимоги.

Управління якістю - скоординована діяльність, яка полягає у спрямуванні та контролюванні організації щодо якості. При цьому організацією вважають сукупність людей та засобів виробництва з розподілом відповідальності, повноважень та взаємовідносин. Прикладами організації є: державна установа, підприємство, навчальний заклад, компанія, корпорація, фірма, асоціація або їхні підрозділи. Спрямування та контролювання щодо якості звичайно потребують: розроблення політики й цілей у сфері якості, планування якості, забезпечення та поліпшення якості [147].

Система управління якістю - система управління, яка здійснює управління якістю, спрямовує та контролює діяльність організації в цілому щодо якості. Політика у сфері якості - загальні наміри та спрямованість організації, пов'язані з якістю, офіційно сформульовані найвищим керівництвом, до якого належать особа чи група осіб, які спрямовують та контролюють діяльність організації на найвищому рівні [147].

Цілі в сфері якості - те, чого прагнуть, або до чого прямують. Цілі, як правило, ґрунтуються на політиці організації у сфері якості й визначаються для відповідних функцій та рівнів в організації [147].

Планування якості - складова управління якістю, зосереджена на встановленні цілей у сфері якості й на визначенні операційних процесів та відповідних ресурсів, необхідних для досягнення таких цілей. Складовою планування якості може бути програма якості - документ, що визначає, які методики та відповідні ресурси, хто та коли має застосовувати до конкретних проектів, процесів чи технологій [147].

Контроль якості - складова управління якістю, зосереджена на виконанні вимог до якості [147].

Забезпечення якості - складова управління якістю, зосереджена на створенні умов та впевненості в тому, що вимоги щодо якості будуть виконані [147].

Поліпшення якості - складова управління якістю, зосереджена на збільшенні здатності виконати вимоги щодо якості [147].

Проект - єдиний процес, що складається із сукупності скоординованих контрольованих видів діяльності з датами початку та закінчення. Він здійснюється для досягнення мети, яка відповідає конкретним вимогам якості й містить обмеження щодо термінів, вартості та ресурсів [147].

Настанова з якості - документ, який регламентує систему управління якістю організації.

Розглядаючи визначення в сфері якості, слід зазначити, що за цими поняттями завжди стоїть споживач. Саме він вибирає найбільш переважні властивості та характеристики й співвідносить їх із максимально-реальними ступенями якості та робить свій вибір на користь тих чи інших товарів або послуг. Якість є першочерговим завданням в умовах ринкової економіки. Саме за допомогою сучасних методів управління якістю передові підприємства світу досягли найкращих результатів.

Важливим етапом у цьому процесі стала Постанова Кабінету Міністрів України “Про розроблення державних стандартів вищої освіти”, де визначено вимоги до державної і галузевої компонент стандартів вищої освіти, а також вимоги до стандартів вищої освіти вищих навчальних закладів [150].

Стан і розвиток національних систем стандартизації, сертифікації та метрології є одним із чинників, від яких залежить національна, зокрема економічна, безпека держави. Тому Уряд України впроваджує політику забезпечення більшої відповідності державних стандартів освіти вимогам ринку для забезпечення і посилення ринкових позицій у міжнародному розподілі освіти.

Основними завданнями вищого навчального закладу є якість освітніх послуг, які він надає, та якість випускника конкретного освітньо-кваліфікаційного рівня. Для досягнення поставлених цілей вищий навчальний заклад повинен організувати свою діяльність так, щоб тримати під контролем усі адміністративні та людські фактори, які впливають на якість.

Тобто, з одного боку якісна вища освіта як вершина підготовки масових професій висунула вимоги якості до базової загальної освіти (школи), яка, у свою чергу сформулювала вимоги якості відносно дошкільної освіти (рух вимог якості вниз), а з іншого - змінилися вимоги якості до післядипломної освіти та системи підвищення кваліфікації (рух вимог якості вверх) [13; 89; 92; 150-152]. Іншими словами, діалектично стала утворюватися та динамічно почала функціонувати і розвиватися система державного рівня - “Неперервна освіта”, яка почала висувати на перший план вимоги неперервності та масовості (впродовж життя), якості, наступності, сумісності та оптимальності в освіті. Що, у свою чергу, порушило проблеми впровадження нормативного-правового регулювання та актуалізації всієї системи стандартів неперервної освіти України.

Як бачимо з таблиці 1.2, нормативно-правова база щодо регулювання неперервної освіти України розроблялася різними робочими групами фахівців і впроваджувалася з 1991 по 2004 рік.

Таблиця 1.2

Аналіз системи стандартів неперервної освіти

Рівень освіти	Державне регулювання
	Закони України	Державні стандарти	Проблеми
2	3	4	5
Дошкільна	“Про дошкільну освіту” від 11.07.2001 р. № 2628-III	“Базовий компонент дошкільної освіти” [183; 184]	Переглядається не рідше одного разу на 10 років. Відсутні механізми актуалізації, наступності та оцінки якості освіти
Загально-освітня: - початкова; - базова; - повна	“Про загальну середню освіту” від 13.05.1999 р. № 651-XIV	“Початкової загальної освіти” від 16.10.2000 р. № 1717 “Базової і повної середньої освіти” від 14.01.2004 р. № 24	Відсутні механізми актуалізації, наступності рівнів неперервної освіти та оцінки якості
Позашкільна	“Про позашкільну освіту” від 22.06.2000 р. № 1841-III	Положення про центр, будинок, клуб, бюро туризму, краєзнавства, спорту та екскурсій учнівської молоді, туристсько-краєзнавчої творчості учнівської молоді, станцію юних туристів. Наказ МОНмолодьспорту від 19.12.2002 р. № 730	Не розроблений державний стандарт. Відсутні зміст, рівень обсяг, механізми актуалізації і наступності рівнів неперервної освіти та оцінки якості

Продовження таблиці 1.2

2	3	4	5
Професійно-технічна	“Про професійно-технічну освіту” від 10.02.1998 р. № 103/98-ВР	“Про затвердження Державного стандарту професійно-технічної освіти” від 17.08.2002 p. № 1135	Відсутні механізми актуалізації, наступності рівнів неперервної освіти та оцінки якості
Вища	“Про вищу освіту” від 17.01.2002 р. № 2984-III	“Про розроблення державних стандартів вищої освіти” від 07.08.1998 р. № 1247. Систему стандартів вищої освіти утворюють: 1) державний стандарт вищої освіти; 2) галузеві стандарти вищої освіти; 3) стандарти вищої освіти вищих навчальних закладів	Відсутні механізми актуалізації, наступності рівнів неперервної освіти та оцінки якості

Ретельний аналіз законів та стандартів (табл. 1.2) з урахуванням вимог, які висуває неперервна освіта, особливо щодо її якості, дає можливість сформулювати проблеми і зробити такі узагальнювальні висновки:

1) зазначені закони й стандарти не створюють єдину цільну систему регулювання неперервної освіти в державі;

2) не розроблені всі необхідні закони та стандарти (табл. 1.2);

3) вони мають різний рівень глибини та структури розробки;

4) недостатньо простежуються їх наступність та сумісність;

5) у них практично відсутні механізми оцінки якості освіти (у деяких документах слово “якість” не вживається взагалі);

6) у законах і стандартах взагалі відсутні механізми їх актуалізації;

7) відсутня методологія розроблення державних стандартів неперервної освіти;

8) відсутній незалежний контроль якості навчання тих, хто навчається, при переході на новий рівень неперервної освіти.

Під стандартизацією розуміють приведення об'єктів будь-якої сфери людської діяльності до єдиного для них комплексу критеріїв з дотриманням вимог якості, точності та взаємозамінності [147-148]. Керуючись цим визначенням, маємо стверджувати, що в умовах сучасної цивілізації, яка побудована на технічному підґрунті, все, що належить до поняття стандартизації у сфері матеріального виробництва, застосовне і до поняття “навчання”, якому потрібен свій стандарт.

Приведення законів щодо освіти в межі єдиної методології та структури, розроблення інтегрованої системи державних стандартів неперервної нового покоління, ліцензування складових якості, інспектування та незалежний контроль якості освітніх послуг для всіх рівнів неперервної освіти - ось елементи стратегії державного регулювання освітою України.

1.2.2 Ліцензування, акредитація та нострифікація

Основними інструментами регулювання якості неперервної освіти, що здатні забезпечити внутрішню й зовнішню оцінки на національному та міжнародному рівнях, зберігаючи при цьому повагу до автономії навчальних закладів, є державні механізми ліцензування та акредитації спеціальностей, програм, самого навчального закладу, а також механізми контролю за дотриманням ліцензійних умов надання освітніх послуг і правил провадження освітньої діяльності навчальним закладом загалом та окремими його структурними підрозділами зокрема. Такий контроль відповідно до своїх повноважень на підставі норм чинного законодавства постійно здійснюється МОНмолодьспорту та АК.

У сучасній системі освіти сьогодні відбуваються великі зміни, на законодавчому рівні запропоновано нововведення, які мають змістити акценти в освіті на контроль за її якістю й надати всій системі прозорості та об'єктивності. Таке реформування відбувається в межах співпраці з міжнародними інституціями. Важливо при цьому створити нову законодавчу базу, яка має унеможливлювати суб'єктивне втручання в діяльність освітніх організацій і сформувати легітимний простір їх функціонування через систему відповідних норм і правил.

Несправедлива або необ'єктивна оцінка якості будь-якої системи може її зруйнувати, особливо, якщо такою системою є система неперервної освіти. У свою чергу, правильний вибір критеріїв оцінювання якості освіти або альтернативних оцінок веде до правильного прийняття рішень.

Ліцензування отримання ліцензії (дозволу щодо надання освітніх послуг) і засіб здійснення контролю держави за дотриманням навчальними закладами вимог законодавства [146].

Проведення ліцензійної експертизи навчальних закладів щодо встановлення їх готовності (спроможності) надавати освітні послуги у відповідності до їх ліцензійних умов регулюються:

– постановою Кабінету Міністрів Міністру “Про ліцензування освітньої діяльності з надання освітніх послуг” від 08.08.2007 р. № 1019, в якій затверджено “Порядок ліцензування освітніх послуг” та “Положення про Акредитаційну комісію (АК)” [153];

наказом МОНмолодьспорту “Про затвердження ліцензійних умов надання освітніх послуг” від 24.12. 2003 р.

– № 847, в якому затверджено “Порядок здійснення контролю за дотриманням ліцензійних умов надання освітніх послуг”, “Положення про експертну комісію та порядок проведення ліцензійної експертизи” та “Типове положення про регіональну експертну раду з питань ліцензування та атестації навчальних закладів” [154];

– наказом МОНмолодьспорту “Про документи для проведення ліцензування” від 21.01.2009 р. № 30 [155];

– наказами Держкоммістобудування України від 27.06.1996 р. № 117, від 06.08.1997 р. № 136 та від 21.10.2004 р. № 195 затверджені зі змінами й доповненнями та введені в дію державні будівельні норми “Будинки та споруди навчальних закладів” (ДБН В.2.2-3-97) та “Будинки та споруди дитячих дошкільних закладів” (ДБН В.2.2-4-97) [156-159].

МОНмолодьспорту України відповідно до покладених на нього завдань та вищеперелічених нормативно-правових документів виконує такі функції:

– провадить в установленому порядку ліцензування, атестацію й акредитацію вищих та професійно-технічних навчальних закладів незалежно від форм власності та підпорядкування, видає їм ліцензії, сертифікати;

– веде Державний реєстр вищих навчальних закладів, здійснює організаційно-методичне забезпечення ліцензування та атестації загальноосвітніх, позашкільних і дошкільних навчальних закладів;

– організовує роботу управління ліцензування, акредитації й нострифікації та роботу АК.

Згідно з Постановою Кабінету Міністрів “Про ліцензування освітньої діяльності з надання освітніх послуг” ліцензуванню підлягає діяльність з надання таких освітніх послуг [153]:

1) у сфері дошкільної освіти: догляд за дітьми дошкільного віку, виховання і навчання дітей дошкільного віку, корекція їх психологічного й фізичного розвитку;

2) у сфері загальної середньої освіти - забезпечення здобуття:

– початкової загальної освіти;

– базової загальної середньої освіти;

– повної загальної середньої освіти;

3) у сфері позашкільної освіти - освітня діяльність за художньо-естетичним, туристично-краєзнавчим, еколого-натуралістичним, науково-технічним, дослідницько-експериментальним, фізкультурно-спортивним або спортивним, військово-патріотичним, бібліотечно-бібліографічним, соціально-реабілітаційним, оздоровчим та гуманітарним напрямами;

4) у сфері професійно-технічної освіти:

– первинна професійна підготовка;

– перепідготовка робітників, підвищення їх кваліфікації;

– професійно-технічне навчання;

– підготовка (зокрема первинна професійна), перепідготовка та підвищення кваліфікації іноземців, що прибули в Україну для навчання;

5) у сфері вищої освіти:

– підготовка фахівців різних освітньо-кваліфікаційних рівнів за напрямами (спеціальностями);

– військова підготовка студентів вищих навчальних закладів за програмою офіцерів запасу;

– перепідготовка за спеціальностями;

– розширення профілю (підвищення кваліфікації), спеціалізація;

– підготовка іноземців, що прибули в Україну для навчання, до вступу у вищі навчальні заклади;

– підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації іноземців, що прибули в Україну для навчання;

– підготовка до вступу у вищі навчальні заклади.

Навчальні заклади, інші юридичні особи та фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності розпочинають діяльність з надання освітніх послуг, зазначених вище, після отримання ліцензії для провадження діяльності з надання освітніх послуг, а відокремлені структурні підрозділи (філії, представництва тощо) навчального закладу - після проведення ліцензування з внесенням їх до ліцензії навчального закладу.

Послуги з первинної професійної підготовки, перепідготовки, професійно-технічного навчання, підвищення кваліфікації робітників підлягають ліцензуванню за умови, що відповідні професії містить “Класифікатор професій” ДК 003:2010, який затверджений наказом Держспоживстандарту України від 28.07.2010 р. № 327 [160]. Це нова версія класифікатора професій, яка приведена у відповідність до міжнародної стандартної професійної класифікації.

Наприклад, Козятинське міжрегіональне вище професійне училище залізничного транспорту пройшло міжнародну сертифікацію в Лондонському центрі. Професійний заклад зайняв гідне місце на міжнародному ринку праці. Процедуру сертифікації проводила компанія Education Society Ltd, London у Міжнародному центрі сертифікації [161].

Тепер випускники училища отримують міжнародні сертифікати IES (International Education Society) і мають перевагу порівняно з іншими фахівцями щодо отримання перспективної роботи на українському та світовому ринках праці. До реєстру документа внесено 12 професій. Цей сертифікат видається на 14 іноземних мовах відповідно до країни обраної для працевлаштування.

За інформацією директора Козятинського міжрегіонального вищого професійного училища залізничного транспорту Андрія Стецюка, документальна експертиза тривала п'ять років, проводилися контрольні зрізи знань, які перевіряли міжнародні фахівці. Загалом роботу навчального закладу оцінювали за 24 критеріями. Відповідні сертифікати мають можливість отримувати також викладачі навчального закладу. Кілька випускників скористалися цією можливістю і сьогодні вже працюють на залізницях європейських країн.

Діяльність з надання освітніх послуг навчальними закладами іноземних держав або їх структурними підрозділами (філіями, представництвами тощо), що утворюються і функціонують на території України, підлягає ліцензуванню незалежно від виду освітніх послуг [154; 162].

Ліцензування в Україні проводять:

1) МОНмолодьспорту (через постійно діючий колегіальний орган Акредитаційну комісію) - щодо надання послуг у сфері професійно-технічної та вищої освіти [162];

2) МОНмолодьспорту Автономної Республіки Крим, органи управління освітою обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій - щодо надання послуг у сфері дошкільної, загальної середньої та позашкільної освіти [154].

Акредитаційна комісія є постійно діючим колегіальним органом, який забезпечує додержання вимог до ліцензування, атестації та акредитації вищих, професійно-технічних навчальних закладів і закладів післядипломної освіти, підприємств, установ та організацій (далі - навчальні заклади) за напрямами (спеціальностями) та професіями підготовки і перепідготовки фахівців післядипломної освіти [162].

Орган ліцензування має право перевірити законність та обґрунтованість прийнятих експертними комісіями, регіональними експертними радами, експертними радами Державної акредитаційної комісії та Державною акредитаційною комісією рішень з питань ліцензування.

Наказом МОНмолодьспорту “Про документи для проведення ліцензування” вводяться необхідні документи для початку, проведення та закінчення ліцензування навчальних закладів [155].

Ліцензійні умови надання освітніх послуг [154] визначають нормативи: кадрового, навчально-методичного, інформаційного, матеріально-технічного забезпечення навчальних закладів, необхідних для ліцензування, і затверджуються МОНмолодьспорту.

Контроль за дотриманням ліцензійних умов здійснюють органи ліцензування, Державна інспекція навчальних закладів, міністерства, інші центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, що мають у підпорядкуванні навчальні заклади, і власники навчальних закладів шляхом проведення планової та позапланової перевірки [162].

Дослідник Г. Коржевська зробила порівняння чинної нормативно-правової бази з проведення ліцензування, акредитації й атестації ВНЗ України зі стандартами та рекомендаціями щодо здійснення зовнішнього забезпечення якості вищої освіти, які запропоновані ЄМЗЯ (Європейська мережа із забезпечення якості вищої освіти) [163]. Результати її роботи свідчать про те, що більшість положень українського законодавства відповідають європейським вимогам ЄМЗЯ. Але деякі питання українського законодавства потребують подальшого врегулювання, зокрема [163]:

1) доповнення переліку кількісних нормативів (частка науково-педагогічних працівників з науковими ступенями та вченими званнями, які забезпечують викладання, забезпеченість аудиторіями, обладнанням, необхідними для виконання навчальних програм, наявність освітньо-кваліфікаційної характеристики фахівця, наявність навчального плану, наявність навчально-методичного забезпечення для кожної навчальної дисципліни навчального плану у відсотках тощо) ліцензійних умов надання освітніх послуг якісними показниками діяльності ВНЗ з метою отримання можливості здійснювати диференційовану оцінку діяльності ВНЗ;

2) доцільно доповнити перелік документів, що подаються на акредитаційну експертизу, таким документом, як стратегія постійного підвищення якості ВНЗ. Його зміст має визначати стратегію закладу щодо якості й стандартів, організацію системи внутрішнього забезпечення якості ВНЗ. Найбільш широко застосовуваною та результативною такою системою є система управління якістю, що відповідає стандарту ISO 9000 [145; 149];

3) необхідність публікації звітів за результатами перевірок, тобто запровадження активного інформування громадськості. В Україні експертні висновки є підґрунтям для прийняття рішення про надання ліцензій, свідоцтв про атестацію, сертифікатів про акредитацію, але вони не оприлюднюються. Звичайно, для публікації таких звітів, висновків необхідно застосовувати спеціальні формати, якими б було легко користуватись і непідготовленому читачеві;

4) необхідність повної незалежності АК від державних органів управління. Такі положення, як голова АК за посадою є Міністром освіти і науки, молоді та спорту персональний склад АК затверджує Кабінет Міністрів України, організацію роботи АК забезпечує МОНмолодьспорту - свідчать про можливість певного впливу МОНмолодьспорту на рішення, що приймаються АК [153]. Крім того, на сьогодні законодавчо не закріплені реальні механізми впливу громадськості й роботодавців на стан підготовки фахівців сфери державного управління та оцінювання якості їх професійної освіти. Отже, актуальними є створення об'єднань (асоціацій) експертів чи незалежних агенцій на ринку освітніх послуг та нормативне оформлення їх повноважень з проведення громадського оцінювання якості та експертизи результатів освітньої діяльності навчальних закладів [163].

Попередній міністр освіти і науки України І. О. Вакарчук також переконаний, що Акредитаційна комісія повинна мати незалежний статус [164]. Ним було запропоновано зруйнувати цю, можна сказати, класичну, корупційну схему.

Проведений аналіз роботи щодо ліцензування та акредитації доводить, що минулий досвід діяльності АК засвідчує низку суперечностей і зловживань і з боку посадових осіб, відповідальних за організацію цього процесу, і з боку “здобувачів ліцензій” [83]. Досить частими стали приписки “мертвих душ” професорсько-викладацького складу, навчальних площ, комп'ютерної техніки, засобів навчання, навчальної літератури та ін. Популярною темою засобів масової інформації стала тема хабарництва, пов'язаного з видачею ліцензії. Теоретично й практично ця проблема залишається невизначеною. Порядок надання ліцензій потребує суттєвого вдосконалення.

Модель цієї схеми має такий вигляд: Кабінет Міністрів України замовляє й фінансує для неперервної освіти населення держави якісні освітні послуги, це глобальне замовлення виконує МОНмолодьспорту (разом із іншими міністерствами) й при цьому само оцінює й контролює виконання цього замовлення. Тобто якість освітніх послуг для неперервної освіти оцінює той, хто їх надає. Така модель неправильна й не може сприяти забезпеченню високого (запланованого) рівня якості освіти [165]. Людина, колектив або соціальна система не можуть об'єктивно себе оцінювати. Ця модель потребує вдосконалення. Контролювати й оцінювати навчальні досягнення після надання освітніх послуг повинен той, хто їх замовляє, або третій незалежний суб'єкт моделі. Тобто Кабінет Міністрів України або за його дорученням незалежний державний орган. З цього можна зробити висновок, що АК має бути державним органом при Кабінеті Міністрів України, незалежним від МОНмолодьспорту. Моделі та державні механізми регулювання освітніх послуг нами досліджуються й теоретично обґрунтовуються в підрозділі 3.4.

Значний крок (розповсюдження та впровадження результатів) щодо удосконалення ліцензування, акредитації та нострифікації було зроблено з ініціативи МОНмолодьспорту та Харківського національного університету радіоелектроніки на підсумковому міжнародному науково-практичному семінарі “Новітня інформаційна технологія забезпечення прозорості акредитації університетів”, який проходив з 16 по 20 травня 2010 року в межах проекту TEMPUS_SM SCM-TO20B06-2006 (UA) [166].

1.2.3 Державна підсумкова атестація

Державна підсумкова атестація учнів (вихованців) - це форма контролю за відповідністю освітнього рівня випускників загальноосвітніх навчальних закладів І, II, III ступенів, професійно-технічних і вищих навчальних закладів I-II рівнів акредитації, що надають повну загальну середню освіту, відповідним навчальним програмам [167]. Закінчення навчального року й проведення державної підсумкової атестації учнів загальноосвітніх навчальних закладів регулюється та визначається такими документами [168]:

1) типовими навчальними планами початкової школи з українською мовою навчання та мовами навчання національних меншин (наказ МОНмолодьспорту від 29.10.2005 р. № 682);

2) типовими навчальними планами загальноосвітніх навчальних закладів (накази МОНмолодьспорту від 25.04.2001 р. № 342, від 23.02.2004 р. № 132 та від 05.02.2009 р. № 66);

3) типовими навчальними планами для організації профільного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах (наказ МОНмолодьспорту від 20.05.2003 р. № 306);

4) типовими навчальними планами спеціалізованих шкіл з поглибленим вивченням іноземних мов та предметів художньо-естетичного циклу (накази МОНмолодьспорту від 13.05.2005 р. № 291; від 13.03.2006 р. № 182, від 29.11.2005 р. № 682 та від 16.07.2001 р. № 516);

5) типовими навчальними планами для білінгвальних класів спеціалізованих шкіл з поглибленим вивченням іноземних мов, затвердженими наказом МОНмолодьспорту від 07.07.2009 р. № 626;

6) положенням про державну підсумкову атестацію учнів (вихованців) у системі загальної середньої освіти (накази МОНмолодьспорту від 18.02.2008 р. № 94 та від 21.12.2009 р.

№ 1151), відповідно до яких державна підсумкова атестація учнів проводиться після завершення ними кожного ступеня навчання [167].

Учням (вихованцям), які закінчили загальноосвітній навчальний заклад певного ступеня, видається відповідний документ:

– після закінчення початкової школи - табель успішності;

– після закінчення основної школи - свідоцтво про базову загальну середню освіту;

– після закінчення навчального закладу системи загальної середньої освіти - атестат про повну загальну середню освіту.

Державна підсумкова атестація у початковій школі проводиться з метою визначення відповідності освітнього рівня учнів 4-х класів вимогам Державного стандарту початкової загальної освіти та готовності школярів навчатися в основній школі.

Державна підсумкова атестація в основній школі проводиться з п'яти предметів: української мови, математики, географії, біології, а також іноземної мови чи іншого гуманітарного предмета за вибором навчального закладу. У загальноосвітніх навчальних закладах (класах, групах) з поглибленим вивченням предметів, спеціалізованих навчальних закладах, ліцеях, гімназіях, колегіумах таким предметом за вибором може бути той, що вивчався поглиблено. Випускники основної школи загальноосвітніх навчальних закладів (класів, груп) з навчанням мовами національних меншин, які почали вивчати українську мову в поточному навчальному році, замість атестації з цього предмета можуть, за заявою батьків або осіб, які їх замінюють, та рішенням педагогічної ради, проходити атестацію з мови навчання. Форму атестації (усне опитування, письмова робота, захист творчих робіт та ін.) визначає МОНмолодьспорту.

Особливістю державної підсумкової атестації учнів (вихованців) у старшій школі є те, що вона тісно пов'язана із зовнішнім незалежним оцінюванням, яке мають скласти всі випускники, що бажають вступати до вищих навчальних закладів. Відповідно до щорічних наказів МОНмолодьспорту затверджуються графіки проведення зовнішнього незалежного оцінювання, яке проводиться наприкінці кожного навчального року. Результати зовнішнього незалежного оцінювання з української мови, математики, історії України можуть, за бажанням учасників, зараховуватися випускникам загальноосвітніх навчальних закладів як результати державної підсумкової атестації. З метою забезпечення використання результатів зовнішнього оцінювання як атестації доцільно унормувати терміни проведення державної підсумкової атестації. За результатами зовнішнього незалежного оцінювання випускникам, які його пройшли, видається сертифікат з результатами, згідно з яким вноситься відповідний запис до додатка до атестата про повну загальну середню освіту. Державна підсумкова атестація у старшій школі проводиться з чотирьох предметів: української мови (обов'язково), історії України (обов'язково), математики (обов'язково, крім класів філологічного, суспільно-гуманітарного, художньо-естетичного, спортивного напрямів) та одного або двох (для класів філологічного, суспільно-гуманітарного, художньо-естетичного, спортивного напрямів) предметів інваріантної складової навчального плану за вибором учнів.

Модель схеми державної підсумкової атестації має такий вигляд: держава, батьки інвестори або спонсори замовляють і фінансують для конкретного учня (вихованця) якісні освітні послуги, їх виконують упродовж року (надають) навчальні заклади МОНмолодьспорту (або інших міністерств) й самі у себе проводять у кінці року підсумкову атестацію. Тобто як і ліцензування й акредитацію, державну підсумкову атестацію проводить, оцінює й контролює той, хто надавав освітні послуги. На нашу думку, така модель неправильна й вона не може сприяти забезпеченню високого (запланованого) рівня якості освіти [165].

1.2.4 Інспектування навчальних закладів

Інспектування - здійснювання контролю, перевірка правильності будь-яких дій через нагляд [146].

Інспектування навчальних закладів в Україні регулюється:

Указом Президента України “Про заходи щодо вдосконалення діяльності органів освіти” від 10.10.1995 р.

– № 942/95 [169];

– Постановою Кабінету Міністрів України “Про ліцензування освітніх послуг” від 29.08.2003 р. № 1380 [170];

– Наказом МОНмолодьспорту “Про затвердження Порядку здійснення державного контролю за діяльністю навчальних закладів” від 25.01.2008 р. № 34 [171];

– Указом Президента України “Про затвердження Положення про Державну інспекцію навчальних закладів України” від 08.04.2011 р. № 438/2011 [172].

Основним завданням Державної інспекції є реалізація державної політики у сфері освіти шляхом здійснення державного контролю за діяльністю навчальних закладів незалежно від форм власності й підпорядкування, що досягається інспектуванням діяльності навчальних закладів, проведенням комплексних та тематичних перевірок, вивченням роботи органів управління освітою за дотриманням навчальними закладами положень Конституції України, законів України та інших нормативно-правових актів з питань освіти, а також позапланових завдань та доручень МОНмолодьспорту, вищих органів державного управління, правоохоронних та судових органів [172; 217].

МОНмолодьспорту відповідно до покладених на нього завдань розробляє державні стандарти освіти, контролює їх дотримання через інспектування навчальних закладів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України [172].

Державною інспекцією навчальних закладів забезпечується комплекс заходів організаційного та інформаційно-аналітичного характеру з метою виконання Закону України “Про звернення громадян” та Указу Президента України від 07.02.2008 р. № 109/2008 “Про першочергові заходи щодо забезпечення реалізації та гарантування конституційного права на звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування” [173; 174; 217].

Згідно з планами робіт Державної інспекції навчальних закладів МОНмолодьспорту на 2010 та 2012 роки виконувалися роботи, пов'язані з інспектуванням якості освіти [175]. Наприклад:

– про забезпечення рівного доступу громадян України до здобуття якісної освіти у навчальних закладах відповідно до Національної доктрини розвитку освіти, затвердженої Указом Президента України від 17.04.2002 р. № 347/2002 [176];

про стан роботи щодо викорінення корупції, хабарництва та інших негативних явищ у сфері освіти (на виконання Указу Президента України від 04.07.2005 р.

– № 1013/2005 “Про невідкладні заходи щодо забезпечення функціонування та розвитку освіти в Україні”) [177];

– про оцінювання якості навчального процесу шляхом моніторингу ефективності діяльності навчальних закладів із застосуванням АІС “Рейтинг” (на виконання п. 3.1 Указу Президента України від 04.07.2005 р. № 1013/2005 “Про невідкладні заходи щодо забезпечення функціонування та розвитку освіти в Україні”) [177];

– про здійснення моніторингу мережі вищих навчальних закладів державної і комунальної форм власності (на виконання п. 2 Указу Президента України від 25.09.2008 р. № 857/2008 “Про забезпечення дальшого розвитку вищої освіти в Україні”) [178];

– про роботу органів управління освітою щодо виконання Постанов Кабінету Міністрів України 12.02.1996 р. № 200 “Про ліцензування, атестацію та акредитацію закладів освіти” та від 08.08.2007 р. № 1019 “Про ліцензування діяльності з надання освітніх послуг” [153];

– про хід виконання вищими навчальними закладами та відокремленими структурними підрозділами ВНЗ умов та правил провадження освітньої діяльності згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 08.08.2007 р. № 1019 “Про ліцензування діяльності з надання освітніх послуг” [153].

1.2.5 Моніторинг якості неперервної освіти

Якість неперервної освіти визначається насамперед на основі її моніторингу, що передбачає регулярне спостереження за рівнем засвоєння знань та вмінь у процесі навчання, виявлення відхилень від освітніх стандартів і прийняття адекватних ситуації управлінських рішень [179].

Постановою Кабінету Міністрів України від 14.12.2011 р. № 1283 затверджено “Порядок проведення моніторингу якості освіти” [180]. Цей Порядок визначає механізми організації та проведення моніторингу якості дошкільної, позашкільної, початкової, базової і повної загальної середньої, професійно-технічної, базової та повної вищої освіти.

Моніторинг - безперервне стеження за процесом з метою виявлення його відповідності бажаному результату, а також прогнозування та запобігання критичним ситуаціям [146]. Моніторинг - це процедура систематичного збирання даних про важливі аспекти на загальнодержавному, регіональному чи локальному рівнях.

Моніторинг в освіті - система збору, обробки, зберігання та поширення інформації про освітню систему або її окремі елементи. Система орієнтована на інформаційне забезпечення управління, дозволяє робити висновки про стан об'єкта у будь-який момент часу та дає прогноз його розвитку [181].

Якість освітньої діяльності - це сукупність характеристик системи освіти та її складових, яка визначає її здатність задовольняти встановлені й передбачені потреби окремої особи або (та) суспільства; ступінь задоволення учасників освітнього процесу наданими навчальним закладом освітніми послугами або ступінь досягнення поставлених освітніх цілей і завдань [181].

Моніторинг якості неперервної освіти - система цілеспрямованого та спеціально організованого, безперервного спостереження, збирання, обробки, аналізу, аналітичної оцінки та корекції інформаційного матеріалу на загальнодержавному, регіональному чи локальному рівнях з метою відстеження функціонування освітньої системи держави, прогнозування динаміки та основних тенденцій її розвитку, виявлення відхилень від освітніх стандартів і прийняття адекватних ситуації управлінських рішень у контексті створення умов для якісної неперервної освіти.

Основними функціями моніторингу якості неперервної освіти є інформаційна, аналітико-оцінювальна, контрольна, прогностична, функція коригування. У процесі здійснення освітнього моніторингу педагоги дотримуються таких принципів: науковості, цілеспрямованості, об'єктивності, надійності, безперервності і систематичності, цілісності і всеосяжності, прогностичної спрямованості, принципу управління.

Моніторинг якості освіти містить багатий комплекс процедур, що дозволяє виявити динаміку розвитку системи у певний період. Через це він добре вписується в алгоритм маркетингу освітніх послуг, є його необхідною умовою та невід'ємним компонентом. За таких обставин і моніторинг, і прогнозування одними з найважливіших елементів системи інформаційного забезпечення, а це дозволяє розглядати їх як складову системи управління освітою. Отже, моніторинг забезпечує інформаційну стабільність, запобігає дефіциту інформації під час підготовки рекомендацій та прийняття управлінських рішень, підвищує їх обґрунтованість.

Проблема моніторингу знайшла широке висвітлення в теорії управління загальноосвітніми, професійно-технічними та вищими навчальними закладами. У багатьох наукових працях розглянуто сутність, напрямки, технологічні засади діяльності моніторингу [179-195]. Але проблеми моніторингу неперервної освіти ще не знайшли остаточного вирішення.

Головними залишаються питання сутності моніторингу та його системності, якості, наступності, відповідності й оптимальності в системі неперервної освіти. У класичній теорії управління значно поширеними є поняття “контроль”. Як відомо, контроль розглядають як одну із функцій управління, спрямовану на вирішення трьох завдань:

– виявлення відхилень фактичних результатів управління від передбачених;

– з'ясування причин невідповідності мети та результатів управління;

– визначення змісту регулювальної діяльності з метою зведення до мінімуму наявних відхилень [182].

Необхідно зазначити, що контроль є складовою управлінського циклу, він спрямований на організацію реалізації плану роботи та його мети. У зв'язку з цим контроль має ситуативний характер та є нетривалим у часовому просторі. Контроль пов'язаний із мікроелементами освітньої системи, а моніторинг пов'язаний з функціонуванням усієї системи. Моніторинг передує плануванню та прийняттю рішень.

До цього слід додати, що моніторинг спрямований на головні параметри навчального закладу і має статус дослідження, особливо в системі неперервної освіти, а не емпіричного збирання матеріалів. Він має комплексний, системний характер, як сталий державний механізм управління, і створює умови для річного, перспективного, стратегічного планування в системі неперервної освіти держави. Моніторинг реалізується за допомогою комплексу методів і чітко розроблених процедур. На відміну від контролю, який кожного року спрямовується на нові об'єкти, моніторинг спрямований на ті ж самі об'єкти й періодично повторюється.

Наведені положення дозволяють визначити моніторинг як систему заходів щодо збору й аналізу інформації з метою вивчення та оцінки якості неперервної освіти й прийняття рішень щодо розвитку навчально-виховного процесу на основі аналізу виявлених типових особливостей та тенденцій. Моніторинг повинен створюватися та впроваджуватись як державний механізм управління, який пов'язаний з:

– якістю неперервної освіти;

– управлінням якістю неперервної освіти;

– управлінськими рішеннями та стратегічним менеджментом в освіті.

У міжнародному стандарті ISO 9000-2000 якість розглядається як рівень відповідності сукупності власних характеристик продукції, процесу або системи сформованим потребам та очікуванням, загальноприйнятим або обов'язковим. Це визначення дозволяє зробити важливий висновок про зв'язок якості та відповідно моніторингу зі стандартами, еталонами, нормами [83; 145; 149].

Якість - це властивість, яка реально задовольняє споживача. Однак потреби та очікування споживача можуть змінюватися, тому якість є змінною величиною. Ця властивість впливає на здійснення моніторингу. Важливою умовою ефективності моніторингу є відповідність його процедур і алгоритмів реальній системі неперервної освіти:

– чіткі критерії оцінки;

– розроблені процедури оцінювання;

– наявність кваліфікованих експертів;

– формалізовані форми збору інформації в процесі моніторингу;

– розроблені часові характеристики оцінки;

– зв'язок оцінок з системою прийняття управлінських рішень.

Моніторинг є складовою управління якістю неперервної освіти. Управління якістю неперервної освіти - це система певних організаційних процедур, яка забезпечує якість всіх головних складових освітнього процесу - його цілей, змісту освіти, діяльності тих, хто навчає, діяльності тих, хто навчається я, матеріальної бази, організації освітнього процесу, оцінки якості неперервної освіти.

Моніторинг опосередковано та безпосередньо впливає на якість неперервної освіти. Опосередкований вплив пов'язаний з тим, що моніторинг забезпечує управління інформацією, необхідною для прийняття рішень, а безпосередній вплив здійснюють вже ці рішення. Безпосередній вплив забезпечують самі процедури моніторингу. Так, наприклад, якщо учнями або студентами систематично проводиться оцінка організації навчального процесу, діяльності викладачів, то сам факт здійснення моніторингу забезпечує управлінський вплив. Викладачі починають корегувати свою діяльність відповідно до критеріїв, за якими вони оцінюються.

Розглянуті особливості моніторингу, його місце в управлінській діяльності дозволяють визначити основні його складові як державного механізму управління неперервною освітою, який містить (див. параграф 3.1.2):

– моніторинг якості державної доктрини неперервної освіти;

– моніторинг якості умов забезпечення неперервної освіти;

– моніторинг якості процесів навчання;

– моніторинг результатів навчання;

– моніторинг якості управління неперервною освітою.

Такі складові державного моніторингу неперервної освіти властиві всім рівням освіти: дошкільній, загальній середній, професійно-технічній, вищій та післядипломній (рис. 1.5). Розглянемо стан моніторингу для кожного рівня неперервної освіти окремо.

Моніторинг дошкільної освіти

З метою визнання своєрідності, унікальності, особливої ролі дошкільного дитинства у становленні особистості, забезпечення гармонійного та різнобічного розвитку особистості; пріоритету актуальних потреб сьогодення, активного проживання дитиною кожного вікового відрізку життя як важливої передумови її успішного розвитку в наступні роки та забезпечення багатокомпонентності, наступності між дошкільною та початковою загальноосвітньою підготовкою був розроблений “Базовий компонент дошкільної освіти”, який є основним стандартом (базовим документом) для моніторингу дошкільної освіти [183; 184]. Цей документ мають взяти за основу дошкільної підготовки не тільки відповідні навчальні заклади, а й батьки (родина), особливо коли діти не навчаються в дошкільних навчальних закладах.

Модель цього першого виду моніторингу в неперервній освіті зрозуміла й прийнятна: держава або батьки замовляють освітні послуги першого рівня освіти, дошкільні установи їх надають, а незалежні інститути післядипломної педагогічної освіти під методичним керівництвом Інституту інноваційних технологій і змісту освіти та Українського центру оцінювання якості освіти проводять моніторингове дослідження, тобто можуть у майбутньому в повному обсязі оцінювати якість неперервної освіти першого рівня.

Але на цьому етапі дошкільної підготовки не вирішена проблема в державі щодо моніторингу підготовки дітей до школи, які не відвідували дошкільні навчальні заклади. У Законі України “Про дошкільну освіту” в ст. 8 “Роль сім'ї у дошкільній освіті” зазначено, що:

1) сім'я зобов'язана сприяти здобуттю дитиною освіти у дошкільних та інших навчальних закладах або забезпечити дошкільну освіту в сім'ї відповідно до вимог “Базового компонента дошкільної освіти” [183; 184];

2) батьки або особи, які їх заміняють, несуть відповідальність перед суспільством і державою за розвиток, виховання та навчання дітей, а також збереження їх життя, здоров'я, людської гідності.

Щоб з'ясувати, чи виконується ця стаття батьками, по-перше, необхідно довести до них зміст цієї статті й зміст вимог базового компонента дошкільної освіти, по-друге, зробити моніторинг дошкільної підготовки дітей перед прийняттям їх до першого класу школи, по-третє, зробити висновки у випадку незадовільного результату та вимагати від батьків за це відповідальності [183]. Тобто необхідно розробити відповідні державні механізми щодо якісної підготовки дитини до школи. А починати необхідно з удосконалення й доопрацювання Сімейного кодексу України [185]. Так, у статті 150 “Обов'язки батьків щодо виховання та розвитку дитини” Сімейного кодексу наголошується тільки на тому, що “Батьки зобов'язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя”. У кодексі немає посилання на базовий компонент дошкільної освіти й не сформульована відповідальність батьків за незалежну дошкільну підготовку дитини [183; 184].

Моніторинг загальної середньої освіти

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України “Про невідкладні заходи щодо запровадження зовнішнього незалежного оцінювання та моніторингу якості освіти” моніторинг якості загальної середньої освіти проводить Український центр оцінювання якості освіти, який створено в 2005 році на виконання Указу Президента України “Про невідкладні заходи щодо забезпечення функціонування та розвитку освіти в Україні”, Постанови Кабінету Міністрів України “Про невідкладні заходи щодо запровадження зовнішнього незалежного оцінювання та моніторингу якості освіти” та Постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку проведення моніторингу якості освіти” від 14.12.2011 р. № 1283 [177-180].

У своїй діяльності Український центр оцінювання якості освіти керується Конституцією і законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, наказами МОНмолодьспорту. З 2006 року діють дев'ять регіональних центрів оцінювання якості освіти, які знаходяться у містах Вінниці, Дніпропетровську, Донецьку, Івано-Франківську, Києві, Львові, Одесі, Сімферополі та Харкові.

Діяльність Українського центру оцінювання якості освіти спрямована на розроблення та апробацію моделей зовнішнього незалежного оцінювання навчальних досягнень учнів загальноосвітніх навчальних закладів для створення умов рівного доступу до вищої освіти. Український центр орієнтується на вдосконалення технологічних аспектів зовнішнього незалежного оцінювання, наповнення банку тестових завдань, поширення знань про зовнішнє незалежне оцінювання серед учнівського загалу і педагогічної громадськості.