Управлінська діяльність: сутність, структура, функції

* Теорія Д. Мак-Клелланда.

Згідно з теорією потреб Девіда Мак-Клелланда при стимулюванні працівників слід враховувати вторинні потреби влади, успіху, та причетності, оскільки на сучасному етапі розвитку суспільства первинні потреби у більшої частини населення вже задоволені.

Потреба влади виявляється як бажання впливати на інших людей.

Потреба успіху задовольняється не проголошенням успіху людини, що лише підтверджує його статус, а процесом доведення роботи до успішного завершення. Не має значення наскільки сильно розвинута в людині потреба успіху. Якщо організація не забезпечить людині можливостей для виявлення ініціативи і відповідної винагороди, то вона ніколи не досягне успіху.

Потреба в співучасті проявляється у бажанні людей бути в колі друзів, налагодженні дружніх взаємин, допомозі іншим. Люди з розвинутою потребою в співучасті завжди цікавляться роботою, що надає їм можливість соціального спілкування.

* Теорія Ф. Герцберга.

У двофакторній теорії Фредеріка Герцберга усі фактори поділено на

гігієнічні:

- політика фірми й адміністрації;

- умови роботи;

- заробітна плата;

- стосунки з начальником, колегами, підлеглими;

- рівень безпосереднього контролю за роботою;

та мотиваційні:

- успіх;

- просування за службовою ієрархією;

- визнання і схвалення результатів роботи;

- високий ступінь відповідальності;

- можливості творчого й ділового зростання.

Прикладне значення цієї теорії ґрунтується на визнанні того, що праця, яка приносить задоволення, сприяє поліпшенню психологічного здоров'я людини. Трудові успіхи, визнання заслуг, ступінь відповідальності, службове та професійне зростання посилюють позитивні мотиви поведінки людини в процесі роботи, оскільки підвищують рівень задоволення роботою.

Теорія К. Альдерфера.

За теорією К. Альдерфера до основних груп потреб, які мотивують поведінку людей, належать:

- потреби існування (пов'язані з фізіологічними та потребами у безпеці);

- комунікативні потреби (випливають із соціальної природи людини, її бажання бути членом колективу, мати друзів, сім'ю, добрі стосунки з колегами, керівниками, належати до певних неформальних груп, партій та громадських організацій тощо);

- потреби зростання (пов'язані з прагненням особистості самовиразитися, самоствердитись, отримати адекватне визнання).

У своїй теорії К. Альдерфер засвідчує рух не лише від нижчих потреб до виючих, а й у зворотному напрямі, який демонструє посилення мотивуючої дії нижчих потреб за неможливості задоволення вищих. Наявність прямого та зворотного рухів щодо задоволення потреб створює широкі можливості для стимулювання праці в організації:

за відсутності об'єктивних чи суб'єктивних умов для задоволення зростання в організації працівники можуть зосередитись на якнайповнішому задоволенні потреб зв'язку чи існування.

Теорія Д. Мак-Грегора.

У своїй теорії Дуглас Мак-Грегор порівняв філософію традиційного менеджменту з найбільш сучасним підходом до задоволення роботою і виділив «людський дух» як основну мотивуючу силу. Свої припущення він назвав теоріями «Х» та «Y».

Теорія «Х» (традиційна точка зору). Головне теорії - що менеджер повідомляє робітникам, що їм потрібно зробити, і застосовує покарання чи заохочення в процесі роботи. При цьому дії менеджера засновані на такому:

- людина має відразу до роботи і, наскільки можливо, буде уникати її;

- більшість людей слід примушувати до роботи і контролювати. Щоб примусити їх докласти зусиль для досягнення мети організації, ними потрібно керувати, погрожуючи покаранням;

- людина віддає перевагу бути керованою, бажає уникнути відповідальності, має слабкі амбіції і найбільше бажає безпеки і спокою.

Теорія «Y» - підхід заснований на таких припущеннях:

- витрати фізичної і духовної енергії в роботі такі ж природні, як і під час гри чи відпочинку;

- зовнішній контроль і загроза покарання не є єдиним засобом примусити людину добросовісно працювати. Цього можна досягти, використовуючи самоуправління і самоконтроль робітника;

- найбільш значущими із нагород є задоволення свого «я» і самозадоволення потреб;

- людина бажає за певних умов не тільки брати на себе відповідальність, а й прагнути до неї;

- здатність до прояву високої міри уяви, винахідництва і творчості при розв'язанні проблем організації поширене серед працівників;

- в умовах сучасного виробничого життя інтелектуальний потенціал середнього індивідуума використовується не повністю і мусить бути максимально розкритим.

Теорія В. Врума.

Теорія В. Врума ґрунтується на очікуванні певної події.

У своїх працях В. Врум виділяє такі очікування:

- «затрати-результати» робітник економить матеріал, очікуючи підвищення кваліфікаційного розряду;

- «результати-винагороди» працівник чикає винагороду за виконану роботу;

- «цінності заохочення» працівник очікує винагороду, яка задовольнить його потреби, тобто є цінною для нього.

Теорія В. Оучі.

Професор Вільям Оучі запропонував Теорію «Z».

Її основні положення:

- довгостроковий набір персоналу;

- колективне прийняття рішень;

- індивідуальна відповідальність за результати діяльності;

- послідовна оцінка персоналу і його рух;

- неформальний контроль за допомогою чітких і формалізованих методів;

- неспеціалізована кар'єра службовців;

- постійна турбота про працівників з боку керівництва.

Теорія матеріального стимулювання.

Однією з найважливіших мотиваційних теорій є теорія матеріального стимулювання праці. Вона полягає у формуванні та використанні систем матеріальних стимулів праці і розподілу заробітної плати відповідно кількості і якості праці.

Формування систем матеріальних стимулів охоплює три етапи:

- встановлення цілей;

- ресурсне забезпечення;

- побудова систем матеріальних стимулів.

Розподіл заробітної плати передбачає оцінку кількості та якості затраченої праці, а також здійснення на її основі матеріального заохочення і матеріальних санкцій.

41. Ділова кар'єра керівника

Професійна кар'єра виконує важливі функції в трудовій діяльності працівника. Вона стимулює зростання трудової активності, прискорює процеси кадрових переміщень, що дозволяє працівнику зайняти вище соціальне положення, сприяє зростанню його задоволення своєю працею.

Реальна перспектива посадового просування складається на основі оцінки працівником існуючих умов для просування і оцінки своїх можливостей. Крім того, зміна орієнтирів в кадровій політиці, організація в сторону переосмислення ролі і місця людини в сфері трудової діяльності примножить його кадровий потенціал, змінить уяву працівників про свою професійну діяльність.

Кар'єра - це індивідуальні зміни позиції і поведінки, пов'язані з досвідом роботи і діяльністю людини упродовж її професійної діяльності.

Отже, змістовною складовою поняття кар'єри є просування, тобто рух вперед. Використовуються і такі поняття, як зростання, досягнення, перехід та інші. В цьому відношенні кар'єра - це процес, який визначається як проходження, послідовність зміни робочого стану людини, тобто тут розглядається не як статичний, стабільний стан, а як процес зміни подій, активного просування людини в освоєнні та вдосконаленні способів життєдіяльності. Найважливіше рішення, яке приймає людина у своєму житті це вибір кар'єри, особливо, якщо це кар'єра керівника, тобто менеджера. Менеджери - це професійні управляючі, головна задача яких - координація й організація діяльності колективів на основі врахування об'єктивних законів, тобто на науковій основі. Відмітна риса професійного менеджера - це залучення його до управлінської роботи за визначену плату. Таким чином, цією рисою є ідентифікація його інтересів з інтересами організації, у якій він працює. Сучасний менеджер виступає одночасно в декількох ролях:

- керуючий (наділений владою для організації роботи);

- лідер (здатний вести за собою колектив);

- вихователь (володіє високими моральними якостями, здатний створити працездатний колектив);

- дипломат (уміє встановлювати контакти з владою, керівництвом, партнерами і персоналом);

- новатор (розуміє роль і значення технічного прогресу і уміє впровадити у виробництво той чи інший винахід);

- підприємець (постійно шукає можливості для збільшення прибутку);

- особистість (високоосвічений, здатний, такий, що володіє високим рівнем культури управління, чесний і рішучий).

Питання про те, яким повинен бути хороший менеджер завжди ставало перед людьми, які намагалися досягти успіхів у бізнесі чи іншій сфері людської діяльності. Люди дуже давно зрозуміли, що досягти успіху можна тільки у випадку, якщо справу очолює вмілий, грамотний, талановитий керівник. Саме тому увага концентрувалася на особистих якостях керівника. Їх можна перераховувати довго, але є основні: стійкість, тямущість, легке засвоєння, розважливість, сила і гнучкість розуму, свідомість відповідальності й ініціатива, почуття обов'язку, такт, почуття гідності, активність, справедливість, опора на власні сили, готовність йти на ризик .

Кар'єра менеджера - це справжнє мистецтво управління, яке потрібно опановувати довго, терпляче і цілеспрямовано. До того ж існує дуже багато успішних керівників, з яких можна (чи навіть, - потрібно) брати приклад правильного, справедливого та розумного управління персоналом підприємств.

42. Особистість підлеглого

Поняття про особистість у психології. Особистість людини завжди була та залишається однією з найбільш інтригуючих таємниць, що хвилювали людство. «Джерела людини лише частково можуть бути зрозумілі та раціоналізовані, - писав відомий російський філософ М. Бердяєв.

Таємниця особистості, її одиничності нікому не зрозуміла до кінця.

Особистість людська більш таємнича, ніж світ. Вона і є цілий світ.

Людина - мікрокосм і містить у собі все».

Для всебічного аналізу цього соціального феномена необхідно розвести ряд понять - «людина», «індивід», «особистість», «індивідуальність». Ці поняття не тотожні за змістом: кожне з них розкриває специфічний аспект індивідуального буття людини.

Людина - це родове поняття, що вказує на приналежність істоти до вищого щабля розвитку живої природи - до людського роду. Людина - це специфічна, унікальна єдність біологічного та соціального. Як істота біологічна, вона підкоряється біологічним і фізіологічним законам. Як істота соціальна - вона частина соціуму та продукт суспільного розвитку.

Людина народжується на світ уже людиною. Будова тіла дитини, яка з'явилася на світ, обумовлює можливість поведінки, структура мозкупотенційно розвинутий інтелект, будова руки - перспективу використання знарядь праці тощо. Усіма цими можливостями дитина відрізняється від дитинчати тварини. Тим самим затверджується факт приналежності маляти до людського роду, зафіксований у понятті «індивід» (на відміну від дитинчати тварини, від народження та до кінця життя називаного «особиною»).

У понятті «індивід» виражена родова приналежність людини, тобто будь-яка людина (і немовля, і дорослий на стадії дикості, і високоосвічений житель цивілізованої країни) - це індивід. Але, з'явившись на світ як індивід, людина поступово здобуває особливу соціальну якість, вона стає особистістю. Ще в дитинстві індивід включається в історично сформовану систему суспільних відносин, яку він застає вже готовою.

Таким чином, особистість - це найголовніше в людині, її найважливіша соціальна ознака. Якщо людина - носій найрізноманітніших властивостей, то особистість - це основна її властивість, у якій проявляється її суспільна сутність. Особистість виражає віднесеність людини до певного суспільства, певної історичної епохи, культури, науки тощо.

У вітчизняній і зарубіжній психологічній літературі існує велика кількість визначень особистості, яка залежить від рівня розвитку особистості чи методологічної позиції автора. На наш погляд, одним із найбільш удалих є визначення, що дає психолог О. Петровський.

Особистістю у психології позначається соціальна системна якість, що здобувається індивідом у предметній діяльності та спілкуванні, характеризує міру представленості суспільних відносин у індивіді.

Відкрити їх може лише науковий аналіз, почуттєвому сприйняттю вони недоступні.

Особистість кожної людини наділена тільки їй властивим сполученням психологічних рис і особливостей, складають її індивідуальність, що становлять своєрідність людини, її відмінність від інших.

Індивідуальність - це єдність неповторних особистісних властивостей конкретної людини. Вона проявляється в рисах темпераменту, характеру, у звичках, у переважних інтересах, у якостях пізнавальних процесів (сприйняття, пам'яті, мислення, уява тощо), у здатностях, у індивідуальному стилі діяльності. Індивідуальність - це неодмінна та найважливіша ознака особистості. Особистість людини неповторна у своїй індивідуальності.

43. Соціалізація особистості

Головним соціальним процесом, через який здійснюється взаємодія між особистістю та суспільством, є процес соціалізації.

Соціалізація -- процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.

Це є процес розвитку людини від індивідуального до соціального під безпосереднім чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як сукупність ролей і соціальних статусів, соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі й набути конкретного статусу; система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві й унаслідуються молодшими поколіннями від старших; соціальні інститути, що забезпечують виробництво й відтворення культурних зразків, норм і цінностей та сприяють їх передачі й засвоєнню тощо.

Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. Спрощеним є трактування соціалізації як одномірного, односпрямованого процесу дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об'єкта впливу.

До впливу соціального середовища людина ставиться вибірково на основі сформованої у її свідомості системи цінностей. Індивідуальність особи, її потенційні можливості засвоїти культурний пласт суспільства, потреби та інтереси, спрямованість соціальної активності є найважливішими чинниками її соціалізації. Агентами соціалізації є сім'я, сусіди, ровесники, вихователі та вчителі, колеги і знайомі, засоби масової інформації, соціальні інститути, насамперед культурно виховні, референтні групи тощо. Соціалізація здійснюється протягом усього життя людини, поділяючись на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих). Це відбувається тому, що умови життя людини, а значить і вона сама, постійно змінюються, вимагають входження у нові соціальні ролі та змін статусу, інколи докорінних.

Але якщо під час соціалізації дитини головною для неї є соціальна адаптація (пристосування до суспільного середовища), то для соціалізації молодої і навіть соціально зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація (формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє «Я» особистості). Результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості.

З. Фрейд виокремлює такі механізми соціалізації:

-- імітація -- усвідомлені спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку дорослих і друзів;

-- ідентифікація -- засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як власних;

-- почуття сорому і провини -- негативні механізми соціалізації, що забороняють і придушують деякі моделі поведінки.

Ці механізми спрацьовують переважно на стадії дитинства. Але думки Фрейда були пристосовані деякими соціологами і до стадії дорослого життя особистості. Так, Т. Парсонс вживає фрейдівські поняття у теорії соціальної дії. Для нього імітація -- це процес засвоєння елементів культури шляхом простого наслідування, а ідентифікація -- вияв ставлення до соціального середовища та його складових, прийняття цінностей певних соціальних груп і спільнот, спосіб усвідомлення своєї належності до них.

Теорія соціалізації виходить з того, що людина як активний суб'єкт суспільства є одним з чинників, що створює умови і обставини для власного і суспільного життя в цілому. Її дії органічно вплетені в механізм функціонування різноманітних соціальних систем (підприємство, населений пункт тощо). Особистість -- об'єкт і суб'єкт соціальної взаємодії. Взаємодія соціальної системи і особистості здійснюється за допомогою певних механізмів впливу як на соціальні якості індивіда з боку соціальних систем, так і навпаки. Перша група трактується як механізм соціалізації індивіда, друга -- як механізм зміни соціальної системи.

На процес інтеграції особистості в певну соціальну роль істотно впливають «очікування» і «вимоги» її оточення. У систему особистості немовби включаються спеціально вироблені засоби поведінки, які відповідають вимогам соціальної системи і формують соціальний характер особистості. Вплив соціальної системи, переломлюючись крізь внутрішнє «Я» людини, виявляється у зміні її поведінки. Починається вона з порушення рівноваги, потім переходить у стадію адаптації до особливостей даної системи і завершується стабілізацією, але вже на новому рівні. Механізми динаміки соціальної системи виявляються в появі або зникненні певних елементів, у зміні внутрішніх і зовнішніх зв'язків між ними. Чинниками соціальних змін є об'єктивні передумови (передусім економічні), індивідуальні особливості особистості, специфіка її взаємодії із соціальною системою. Соціальним середовищем (соціальним простором) функціонування особистості, соціальної системи є соціальні спільноти.

Залежно від віку індивіда розрізняють чотири основних етапи соціалізації:

1. Соціалізація дитини.

2. Соціалізація підлітка (нестійка, проміжна).

3. Тривала (концептуальна) цілісна соціалізація (перехід від юності до зрілості у період від 17 -- 18 до 23 -- 25 років).

4. Соціалізація дорослих.

На кожному етапі існують «критичні періоди». Щодо соціалізації дитини -- це перші 2--3 роки і вступ до школи; для соціалізації підлітка -- перетворення дитини і підлітка на юнака; для тривалої -- початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості. Соціалізація дорослих націлена на зміну поведінки в новій ситуації, дітей -- на формування ціннісних орієнтацій. Дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні оцінювати, сприймати норми критично, тоді як діти спроможні лише засвоювати їх. Соціалізація дорослого допомагає йому набути необхідних навичок (часто конкретних), а соціалізація дитини пов'язана здебільшого з мотивацією.

Отже, соціалізація особистості є специфічною формою привласнення нею тих суспільних відносин, що існують в усіх сферах суспільного життя. Основою соціалізації є освоєння індивідом мови соціальної спільноти, мислення, форм раціональності й чуттєвості, сприйняття індивідом норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків діяльності тощо. Індивід соціалізується, включаючись у різноманітні форми соціальної діяльності, засвоюючи характерні для них соціальні ролі. Тому соціалізацію особистості можна розглядати як сходження від індивідуального до соціального. Водночас соціалізація передбачає індивідуалізацію, оскільки людина засвоює існуючі цінності вибірково, через свої інтереси, світогляд, формуючи власні потреби, цінності.

Завдяки соціалізації людина залучається до соціального життя, одержує і змінює свій соціальний статус і соціальну роль. Соціалізація -- тривалий і багатоактний процес. Адже суспільство постійно розвивається, змінюються його структура, мета і завдання, цінності й норми. Водночас протягом життя багаторазово змінюються людина, її вік, погляди, уподобання, звички, правила поведінки, статуси і ролі. Завдяки соціалізації люди реалізують свої потреби, можливості й хист, налагоджують відносини з іншими членами суспільства, їх групами, соціальними інститутами і організаціями, з суспільством загалом. Все це дає змогу їм почуватися в суспільстві, соціальному житті впевнено. Водночас соціалізація -- найважливіший чинник стабільності суспільства, його нормального функціонування, наступності його розвитку.

Процес, зворотний соціалізації, називається десоціалізацією. Внаслідок нього людина може частково або повністю втратити засвоєні норми і цінності. Це може бути зумовлено ізоляцією людини, уніфікацією, обмеженням спілкування та можливостей для підвищення культурного рівня та ін.

У перехідних суспільствах часто простежується явище ресоціалізації -- докорінної зміни соціального середовища, яке зумовлює необхідність особистості пристосуватися до нових соціальних обставин, норм і цінностей. Це болісний процес, який нерідко вимагає цілковитої зміни поглядів на суспільство, переоцінки свого життя, руйнування попереднього і нового світорозуміння, розриву з традиційними культурними цінностями, необхідності брати на себе незвичну соціальну роль тощо.

44. Адаптація підлеглого до умов організації

Поняття адаптації та її основні види. Істотний вплив на процес соціалізації підлеглих мають особливості їхньої адаптації (пристосування) до умов організації. Адаптація - складний процес, що зачіпає різні сторони життєдіяльності. Адаптацію можна розглядати і як складову частину соціалізації, і в якості її механізму. Під адаптацією (від лат. adapto - пристосовую) розуміють процес взаємодії особистості та соціального середовища, процес активного пристосування особистості до середовища, що постійно змінюється, освоєння стабільних умов середовища.

Розрізняють три взаємозалежних види адаптації: психофізіологічну, соціально-психологічну та професійну.

У процесі психофізіологічної адаптації відбувається освоєння всіх умов, що роблять різні психофізіологічні впливи на підлеглого у процесі перебування його в організації. До цих умов варто віднести фізичні та психічні навантаження, рівень стресогенності конкретної діяльності, ергономічні умови оволодіння спеціальністю тощо.

У ході соціально-психологічної адаптації відбувається включення підлеглого в систему взаємин організації з її традиціями, нормами життя, ціннісними орієнтаціями тощо. У ході такої адаптації підлеглий одержує інформацію про систему ділових і неформальних відносин, про мікрогрупи, про соціальні позиції окремих членів організації. Цю інформацію він сприймає, активно співвідносячи її зі своїм минулим соціальним досвідом,зі своїми ціннісними орієнтаціями.

Професійна адаптація характеризується розкриттям і освоєнням можливостей підлеглого як конкретного фахівця, формуванням позитивного ставлення до своєї діяльності. Як правило, задоволеність своєю діяльністю в організації як професією наступає при досягненні певних реальних результатів, а останні приходять у міру освоєння підлеглим специфіки діяльності на конкретній ділянці.

Характеристика соціально-психологічної адаптації. Цей вид адаптації являє собою процес оволодіння особистістю своєї ролі при входженні в нову соціальну ситуацію. За своїми результатами соціально-психологічна адаптація буває позитивною та негативною. Механізмом здійснення добровільним і примусовим. Процес соціально-психологічної адаптації розпадається на кілька стадій.

Емоційний рівень ознайомлення дозволяє за допомогою почуттів підкріпити й активно засвоїти норми, цінності, стереотипи даної групи, а таким чином, і бути до неї включеним. Це підкріплення отримало назву ідентифікації (від лат. identificare - ототожнювати).

У процесі другої стадії - рольової орієнтації відбувається прийняття сформованих форм соціальної взаємодії (формальних і неформальних зв'язків, стилю керівництва, сусідських, партнерських, сімейних відносин тощо), прийняття форм предметної діяльності (способів професійного виконання роботи). У ході другої стадії соціально-психологічна адаптація покликана привести до формування соціально та професійно значущих засобів спілкування, поведінки та діяльності, прийнятих у групі, за допомогою яких особистість могла би реалізувати себе, свої потреби, схильності, уміння тощо.

У процесі третьої стадії - самоутвердження відбувається спочатку індивідуалізація, а потім інтеграція співробітника, який адаптується.

Процес індивідуалізації передбачає поєднання засвоєних особистістю соціальних вимог, норм, приписів, очікувань зі специфікою потреб, властивостей і стилю діяльності індивідів, тобто персоніфікована форма реалізації соціальних функцій. Цей механізм породжується протиріччям, що загострюється, між досягнутим результатом на колишній стадії («я став таким же, як усі») і потребою, що не задовольняє індивіда в максимумі персоналізації («я не такий, як усі, я - особистість»). Усе це неминуче веде до конфлікту між соціальною роллю, відведеною групою даній особистості, та вже засвоєною нею й усвідомленням свого «Я». На тлі цього конфлікту починає діяти процес інтеграції, тобто процес, покликаний забезпечити прийняття та схвалення групою образу особистості, створеного у процесі індивідуалізації; процес, що встановлює оптимальні зв'язки між групою й особистістю, представлений в єдності її особливостей і характерних рис.

Інтеграція породжується протиріччями між сформованим у процесі індивідуалізації образом особистості та здатністю групи прийняти та схвалити ті особливості, що демонструються нею, які відповідають її цінностям, сприяють успіху спільної діяльності. Іншим словами, група як би знижує уявлення людини про власне «Я» до меж, необхідних для спільної діяльності, і разом із тим дозволяє їй самоутвердитися в рамках потреб конкретної групи. На цьому етапі самооцінка особистості багато в чому сприяє тривалості й успішності розв'язання виниклого протиріччя.

Головним результатом стадії самоутвердження є встановлення відповідності між самооцінкою особистості й оцінкою її групою за значущими (з погляду провідної діяльності) здатностями та якостями особистості. Якщо протиріччя між індивідом і групою не усувається, виникає дезінтеграція, або витиснення особистості із групи, її фактична ізоляція в ній.

У рамках інтеграції в індивіда складаються новоутворення особистості, яких у нього раніше не було (як позитивні, так і негативні).

45. Спілкування. Управлінське спілкування

Керівник школи повинен бути людиною високої культури та всебічної освіченості, мати різноманітні знання, навички та вміння. Крім цього, будь який керівник має володіти культурою спілкування. Щоби його розуміли підлеглі, його мова повинна бути побудована бездоганно вірно, граматично та лексично правильно витримана

Поняття спілкування. Кожний із нас живе, працює, учиться серед людей.

Одних ми любимо, до інших ставимося нейтрально, із третіми лише формально підтримуємо відносини. У кожній із перерахованих ситуацій ми незалежно від нашого бажання спілкуємося з оточуючими - колегами, підлеглими, знайомими та незнайомими людьми.

Спілкування - основна форма людського буття. Відсутність або недостатність спілкування може деформувати людську особистість.

Спілкування лежить в основі практично всього, що ми робимо, і служить життєво важливій меті встановлення взаємозв'язків і співробітництва людей.

Здатність до спілкування завжди відносилась до числа найважливіших людських якостей. До людей, які легко вступають у контакт і вміють схиляти до себе, ми ставимося із симпатією. Із замкнутими людьми ми намагаємося або взагалі не спілкуватися, або вступати в обмежені контакти лише у випадку гострої потреби.

На питання «Чи вмієте ви спілкуватися?» більшість відразу ж відповість ствердно. А якщо хто-небудь і замислиться, то, швидше за все, тому, що здивується: «А хіба для цього потрібні якісь спеціальні вміння?».

Однак практика показує, що ефективно вміють спілкуватися далеко не всі люди, більше того, не всі керівники. Парадокс у тому, що керівники за родом своїх занять повинні від 50 до 90 % робочого часу витрачати на спілкування. Адже проведення нарад, засідань, бесід, дискусій, переговорів, звіти перед начальством тощо - усе це різні форми ділового спілкування.

Практично всі проблеми управління так чи інакше пов'язані зі спілкуванням. Що ж таке спілкування? Яка роль такого його виду, як управлінське спілкування?

Людське спілкування нагадує своєрідну піраміду, що складається із чотирьох граней. У процесі спілкування ми пізнаємо інших людей, обмінюємося з ними інформацією, взаємодіємо з іншими й разом із цим переживаємо власні стани, що виникають у результаті цього.

Таким чином, спілкування - це процес установлення та розвитку контактів між людьми, породжуваний потребами у спільній діяльності та що включає:

сприйняття, пізнання та розуміння партнерів по спілкуванню (перспективна сторона спілкування);

обмін інформацією (комунікативна сторона спілкування);

вироблення єдиної стратегії взаємодії (інтерактивна сторона спілкування).

У самому загальному вигляді спілкування виступає як форма життєдіяльності, як спосіб об'єднання та розвитку людей. Важко знайти такі психічні явища, властиві людині, які так чи інакше не були включені у процес спілкування. Соціальний зміст спілкування полягає в тому, що воно виступає засобом передачі форм культури та суспільного досвіду.

Виділення будь-якої проблеми як самостійної галузі наукового дослідження припускає рішення ряду ключових питань:

визначення специфіки об'єкта вивчення;

проведення категоріально-понятійного аналізу;

розробка принципів і методів дослідження.

У такому ключі проблема спілкування почала розглядатися лише у два останніх десятиліття. Однак її значення настільки велике, що категорія спілкування дуже швидко зайняла одне із провідних місць і стала однією з основних базових категорій у психологічній науці поряд із такими категоріями, як «діяльність», «особистість», «свідомість» тощо.

Різновиди спілкування. За своїми формами і видами спілкування надзвичайно різноманітне. Способи, сфери та динаміка спілкування визначаються соціальними функціями людей, які вступають у нього, їхнім положенням у системі суспільних відносин, приналежністю до тієї чи іншої спільноти. Спілкування регулюється факторами, пов'язаними з виробництвом, обміном і потребами, а також сформованими в суспільстві законами, правилами, нормами, соціальними інститутами тощо. Виходячи із цього, розрізняють кілька підстав поділу різних видів спілкування.

За використовуваними знаковими системами розрізняють:

вербальне (мовне) спілкування, що у свою чергу ділиться на усну й письмову мову;

невербальне (безсловесне) спілкування, що відіграє в нашому житті надзвичайно важливу роль. За деяким даними, від 60 до 80 % інформації від співрозмовника ми одержуємо з невербальних каналів.

Невербальні засоби спілкування надзвичайно різноманітні. До основного з них відносять візуальні, аудіальні, тактильні й ольфракторні.

Основні візуальні засоби спілкування вивчаються кінесикою. Вона розглядає відбиття поведінки, намірів людини в її невербальних проявах.

До основних візуальних засобів спілкування відносять:

рухи м'язів обличчя, які звичайно називають мімікою;

рухи рук, ніг, тобто жести;

рухи тулуба, особливості ходи та ін., які звичайно називають пантомімікою;

просторову та тимчасову організацію спілкування (відстань до співрозмовника, кут повороту до нього, персональний простір тощо), що називають проксемікою;

вираз обличчя, очей;

пози, постава, посадка голови;

напрямок погляду, візуальні контакти;

шкірні реакції - почервоніння, блідість, пітливість;

підкреслення або приховання особливостей статури (ознаки статі, віку, раси тощо);

засоби перетворення природної зовнішності (одяг, зачіска, косметика, окуляри, прикраси, татуювання, вуси, борода тощо).

Виділяють дві групи аудіальних засобів спілкування:

паралінгвістичні, що характеризують якість голосу, його діапазон, тональність (інтонація, гучність, тембр, ритм, висота звуку).

Паралінгвістичні засоби ще називають «вокальною мімікою»;

экстралінгвістчні (мовні паузи, сміх, плач, дихання, кашель, ляскіт).

Тактильні засоби спілкування включають усе, що пов'язано з дотиками співрозмовників (потиск руки, обійми, поцілунки, удари по плечу тощо)

За характером зв'язку спілкування поділяється на:

безпосереднє, як контакт «віч-на-віч»;

опосередковане, як неповний психологічний контакт за допомогою письмових або технічних засобів, що віддаляють у часі або на відстані одержання зворотного зв'язку між учасниками.

За кількістю людей, які беруть участь у спілкуванні, розрізняють:

міжперсональне спілкування, тобто безпосередні контакти людей у групах або парах, постійних за складом учасників;

масове спілкування, тобто безліч безпосередніх контактів незнайомих людей, а також комунікацію, опосередковану різними видами засобів масової інформації.

За включеністю у процес спілкування соціальних компонентів розрізняють:

міжособистісне спілкування (спілкування між конкретними особистостями, які володіють унікальними індивідуальними якостями, що розкриваються іншому в ході спілкування й організації спільних дій; соціальні ролі відіграють у такому спілкуванні допоміжну роль);

рольове спілкування (спілкування між носіями певних соціальних ролей).

У цьому спілкуванні людина втрачає певну спонтанність своєї поведінки, тому що ті чи інші її кроки, дії диктуються роллю, що виконується. У процесі такого спілкування людина відбивається вже не стільки як індивідуальність, а як якась соціальна одиниця, що виконує певні функції.

Однак сама по собі соціальна роль не визначає до дрібних деталей увесь хід спілкування. Вона пропонує, як вести спілкування в головному, основному, залишаючи тим самим деякий «діапазон можливостей» для свого виконавця, що можна умовно назвати певним «стилем спілкування» у рамках виконання конкретної соціальної ролі. Інакше кажучи, рольове спілкування не тільки не заперечує, а й припускає привнесення особистих моментів у це спілкування. Щоправда, вони носять стосовно соціальної ролі підлеглий характер.

Особливості управлінського спілкування. Різновидом рольового спілкування є управлінське спілкування, тобто спілкування між співрозмовниками, які займають соціальні позиції співпідпорядкованості або відносної залежності виходячи з виконуваних соціальних ролей, спрямоване на оптимізацію процесу управління та розв'язування проблем спільної діяльності в організації.

Основні функції управлінського спілкування:

одержання зворотної (контрольної) інформації про хід і підсумки реалізації розпорядницької інформації;

видача оцінної інформації про підсумки реалізації завдання.

Перша функція в управлінському спілкуванні присутня завжди, вона головна та провідна. Друга та третя функції можуть і не бути в тому чи іншому конкретному акті управлінського спілкування.

Чому перша функція головна? Тому що від її якості залежить якість виконавчої діяльності. Крім того, перша функція ще й найбільш складна.

На цій стадії найчастіше виникають проблеми та конфлікти, тому що керівник змінює погляди, відносини, установки, вид діяльності, дії, поведінку іншої людини, інших людей.

Управлінське спілкування у своїй основі - ділове, рольове спілкування.

У його процесі ми контактуємо та взаємодіємо не задля дозвільної цікавості, не «просто так», а для того, щоби вирішити яку-небудь ділову проблему. Усе це вимагає організації процесу управлінського спілкування.

Вивчення спілкування показує складність цього соціального феномена. Ця складність вимагає виділення окремих складових, опису структури. Існує кілька підходів до структурування спілкування як соціального феномена.

Одним із удалих є підхід, при якому виділяють три взаємозалежні сторони спілкування:

перцептивну (тобто взаємосприймання партнерів по спілкуванню);

комунікативну (тобто взаємообмін інформацією);

інтерактивну (тобто взаємодію партнерів по спілкуванню).

Міжособистісне сприйняття в управлінському спілкуванні

Сутність перцептивної сторони спілкування. Перцептивна сторона спілкування полягає у сприйнятті зовнішніх ознак співрозмовника, у співвіднесенні їх з його особистісними характеристиками, в інтерпретації та прогнозуванні на цій основі його вчинків. У спостережуваному співробітнику нам доступні для сприйняття лише зовнішні ознаки, серед яких найбільш інформативними є зовнішній вигляд (фізичні якості й оформлення зовнішності) та поведінка (дії, які він робить, та експресивні реакції).

Сприймаючи ці якості, ми певним чином оцінюємо їх і робимо деякі умовиводи (часто несвідомо) про внутрішні психологічні властивості партнера по спілкуванню. У цих умовиводах обов'язково присутні,

по-перше, сума властивостей, що приписуються спостережуваному та виражаються в оцінці співрозмовника, і, по-друге, формування певного ставлення до нього (більш емоційне, у межах «подобається - не подобається»). Інакше кажучи, на основі сприйняття зовнішності та поведінки співрозмовника ми як би «читаємо» внутрішній світ людини, намагаємося зрозуміти та виробити власне емоційне ставлення до сприйнятого.

46. Комунікативна сторона спілкування

Уся система ставлення людини до інших людей реалізується у спілкуванні. Поняття «спілкування» є одним із центральних у системі психологічного знання: Соціальна функція спілкування полягає в тому, що воно виступає засобом передання суспільного досвіду. Його специфіка визначається тим, що в процесі спілкування суб'єктивний світ однієї людини розкривається для іншої, відбувається взаємний обмін діяльністю, інтересами, почуттями та ін. У спілкуванні людина формується і самовизначається, виявляючи свої індивідуальні особливості. Результат спілкування -- налагодження певних стосунків з іншими людьми. Завдяки спілкуванню здійснюється інтеграція людей, виробляються норми поведінки, взаємодії. Зв'язок людей у процесі спілкування є умовою існування групи як цілісної системи. Спілкування координує спільні дії людей і задовольняє потребу в психологічному контакті. Потреба у спілкуванні є однією з первинних потреб дитини. Вона розвивається від простих форм (потреба в емоційному контакті) до більш складних (співробітництво, інтимно-особисте спілкування). В процесі індивідуального розвитку змінюються мотиви спілкування. М.І.Лісіна окреслила такі стадії розвитку потреби дитини в спілкуванні: потреба в увазі та доброзичливості дорослого (перше півріччя життя), у співробітництві (ранній дошкільний вік), у зацікавленості дорослого запитами дитини (молодший та середній дошкільний вік), у взаєморозумінні та співпереживанні (старший дошкільний вік). Основні мотиви у спілкуванні дітей дошкільного віку -- пізнавальні, ділові та особистісні.

СПІЛКУВАННЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ

Спілкування тісно пов'язане з діяльністю. Будь-яка форма спілкування виступає як форма спільної діяльності, люди завжди спілкуються в процесі певної діяльності. Поєднання діяльності однієї людини з діяльністю інших людей утворює спільну діяльність. У спільній діяльності формуються не тільки суб'єкт-об'єктні (людина -- предмет діяльності), а й суб'єкт-суб'єктні відносини (людина -- людина). Сутність спілкування полягає у взаємодії суб'єктів діяльності.

Спілкування може розглядатися як сторона, умова діяльності або як окремий вид діяльності. Але зв'язок спілкування й діяльності полягає саме в тому, що завдяки спілкуванню діяльність організується. Розбудова плану спільної діяльності вимагає від кожної людини розуміння мети діяльності, засобів реалізації, розподілу функцій для її досягнення. Специфіка спілкування в процесі діяльності полягає у створенні можливості організації та координації діяльності її окремих учасників. У спілкуванні відбувається збагачення діяльності, розвиваються й утворюються нові зв'язки та стосунки між людьми.

ФУНКЦІЇ СПІЛКУВАННЯ

У характеристиці спілкування важливими є його функції. Б. Ломов виділяє три групи таких функцій -- інформаційно-комунікативну, регуляційно-комунікативну та афективно-комунікативну.

Інформаційно-комунікативна функція охоплює процеси формування, передання та прийому інформації. Реалізація цієї функції має кілька рівнів. На першому здійснюється вирівнювання розбіжностей у вихідній інформованості людей, що вступають у психологічний контакт. Другий рівень -- передання інформації та прийняття рішень. На цьому рівні спілкування реалізує цілі інформування, навчання та ін. Третій рівень пов'язаний із прагненням людини зрозуміти інших. Спілкування тут спрямоване на формування оцінок досягнутих результатів (узгодження -- неузгодження, порівняння поглядів тощо).

Регуляційна-комунікативна функція полягає в регуляції поведінки. Завдяки спілкуванню людина здійснює регуляцію не тільки власної поведінки, а й поведінки інших людей, і реагує на їхні дії. Відбувається процес взаємного налагодження дій. Тут виявляються феномени, властиві спільній діяльності, зокрема сумісність людей, їх спрацьованість, здійснюються взаємна стимуляція і корекція поведінки. Регуляційно-комунікативну функцію виконують такі феномени, як імітація, навіювання та ін.

Афективно-комунікативна функція Характеризує емоційну сферу людини. Спілкування впливає на емоційні стани людини. В емоційній сфері виявляється ставлення людини до навколишнього середовища, в тому числі й соціального.

Однією з особливостей спілкування є формування міжособистісних стосунків.

Виходячи з названих вище функцій, Г. Андреєва виділяє три сторони спілкування: комунікативну (обмін інформацією), інтерактивну (взаємодія) та перцептивну (розуміння людини людиною).

Комунікативна сторона спілкування тісно пов'язана з обміном інформацією, проте не може бути вичерпно розкрита з точки зору інформаційної теорії. Спілкування -- це не тільки прийом та передання інформації, а й стосунки принаймні двох осіб, де кожна є активним суб'єктом взаємодії. Крім обміну інформацією, відбувається орієнтація на іншого, тобто аналізуються мотиви, цілі, установки об'єкта інформації (іншого суб'єкта). В акті міжособистісної кому­нікації важливу роль відіграють значущість інформації, прагнення сприйняти її загальний зміст.

Ще одна особливість комунікативного процесу полягає в тому, що завдяки знаковій системі партнери по спілкуванню впливають один на одного. При цьому ефективність комунікації залежить від міри цього впливу, тобто йдеться про зміну типу відносин, що склалися між комунікаторами.

Такий вплив випускається з уваги при інформаційному підході.

Комунікативний вплив відбувається за умови прийняття єдиної системи значень усіма учасниками акту комунікації. Лише за цієї умови можливе досягнення партнерами взаєморозуміння. Якщо немає такого загального розуміння, можуть виникати перепони в процесі спілкування, так звані комунікативні бар'єри. Останні постають унаслідок дії психологічних факторів -- різних диспозицій, установок, ціннісних орієнтацій людей, їх індивідуально-психологічних особливостей тощо.

ВЕРБАЛЬНА КОМУНІКАЦІЯ

Комунікативна взаємодія людей відбувається переважно у вербальній (словесній) формі -- в процесі мовного спілкування. Його особливість полягає в тому, що воно за формою і за змістом спрямоване на іншу людину, включене в комунікативний процес, є фактом комунікації. Вербальна комунікація може бути спрямована на окрему людину, певну групу (чи навіть не мати конкретного адресата), але в будь-якому разі вона має діалоговий характер і являє собою постійні комунікативні акти.

У процесі спілкування мовлення виконує також інформативну функцію. Виділяють інформацію інструментальну, що стосується безпосередньо засобів розв'язання певного завдання, та експресивну, що торкається оцінок, самооцінок, емоційних зв'язків між членами групи (тобто цей вид інформації має соціально-емоційний характер). Інструментальна інформація більше пов'язана з регуляцією власне діяльності. З допомогою експресивної інформації активно регулюється взаємодія між членами групи. Між цими двома видами інформації важко провести чітке розмежування, може йтися скоріше про перевагу одного з цих видів, що визначається конкретними умовами діяльності та взаємодії.

Мовлення є засобом емоційного впливу, який стимулює або гальмує дію певного члена групи. Емоційно-позитивний вплив (заохочення) та емоційно-негативний вплив (покарання) регулюють спільні дії партнерів. Це сприяє кращому розумінню ситуативних цілей, що поліпшує ефективність групової діяльності. Без застосування комунікативних категорій «схвалення» та «несхвалення» неможлива ніяка координація спільної діяльності.

Акт вербальної комунікації -- це діалог, що складається з промовляння та слухання. Вміння промовляти є давнім предметом дослідження. Існує спеціальна наука -- риторика, викладається спеціальна дисципліна -- ораторське мистецтво. Але в сучасній літературі з питань спілкування велика увага приділяється вмінню слухати. Результати досліджень показують, що достатніми навичками вміння слухати володіє небагато людей. І. Атватер вказує на те, що слухати дуже важко. Ми насамперед зайняті власним мовленням. Крім того, якщо людина в процесі діалогу замовкла» то це ще не означає, що вона слухає. Слухання -- активний процес, що вимагає уваги. Але уточнюючи, оцінюючи чи аналізуючи інформацію під час діалогу, людина більше уваги приділяє своїм справам, ніж тому, що їй говорять. Особливо це виявляється в ситуаціях конфліктного спілкування.

У діалозі нас частіше цікавить те, чи зрозумів нас інший, ніж те, чи зрозуміли ми його. Це деформує процес спілкування. Найкращий метод уникнути цього -- нерефлексивне слухання. Сутність його полягає у невтручанні в мову співрозмовника (умовно-пасивне слухання).

Залежно від ситуації під час нерефлексивного слухання можуть виявлятися підтримка, схвалення, розуміння з допомогою мінімальних відповідей, що допомагають продовжити бесіду (репліки типу «так», «розумію», «це цікаво»). Такі нейтральні слова сприяють підтримці розмови, знімають напруження.

Нерефлексивне слухання доцільно застосовувати в таких ситуаціях.

1. Коли співрозмовник висловлює своє ставлення до якоїсь події. Психотерапевти застосовують цей метод на початку бесіди. Доцільно використовувати його у співбесіді під час прийому на роботу, коли потрібно більше дізнатися про людину, та при проведенні переговорів.

2. У напружених ситуаціях, коли співрозмовник прагне обговорити наболілі питання, коли він відчуває себе скривдженим або вирішує важливу проблему.

3. Коди співрозмовникові важко викладати свої проблеми.

4. Коли треба стримати емоції в бесіді з людиною, яка обіймає високу посаду.

Нерефлексивне слухання навряд чи доцільне в ситуаціях, коли у співрозмовника немає бажання вести розмову;

коли наше бажання слухати й зрозуміти сприймається як згода, співучасть; коли цей метод суперечить інтересам співрозмовника й заважає йому самовиразитися.

Інший метод -- рефлексивне слухання. Він полягає в налагодженні зворотного зв'язку із співрозмовником для того, щоб проконтролювати точність сприймання інформації. Іноді цей метод називають «активним слуханням», оскільки він передбачає активніше використання вербальної комунікації для підтвердження розуміння інформації. Метод рефлексивного слухання допомагає з'ясувати наше розуміння почутого для критики та уточнення.

Рефлексивне слухання необхідне для ефективного спілкування у зв'язку з обмеженнями й труднощами, що виникають у процесі спілкування. Які це труднощі?

Йдеться насамперед про багатозначність більшості слів. Іноді важко з'ясувати, що конкретно має на увазі людина, коли вживає певне слово. Не завжди їй вдається висловити свою думку так, щоб її правильно зрозуміли. Уточнення може призвести до зворотного результату. Іноді люди починають розмову не безпосередньо з проблеми, а зі вступу, з якого важко встановити конкретні наміри. Чим менше людина впевнена в собі, тим важче їй розкрити головне. Все це свідчить про потребу в умінні слухати рефлексивне, тобто з'ясовувати реальний зміст бесіди. Виділяється чотири види рефлексивних відповідей, які використовуються під час бесіди: з'ясування, перефразування, відображення почуттів та резюмування.

З'ясування -- це звернення до співрозмовника за уточненнями. Воно проводиться з допомогою «відкритих» і «закритих» запитань. «Закриті» запитання вимагають відповіді типу «так» чи «ні». «Відкриті» змушують дати розгорнуту або уточнюючу відповідь. Доцільніше користуватися переважно «відкритими» запитаннями, тому що «закриті» переключають співрозмовника з позиції пояснюючого на позицію власного захисту, а це може загострити конфліктну ситуацію.

Мета перефразування -- власне формулювання почутої інформації, особливо коли інформація здається нам зрозумілою. Власне формулювання почутого підсилює адекватність змісту бесіди.

Відображення почуттів акцентує увагу на емоційному стані співрозмовника, його ставленні до змісту бесіди. Хоча різниця між почуттями та змістом повідомлення певною мірою відносна і її не завжди можна чітко визначити, але у випадках, коли співрозмовник побоюється негативної оцінки, він може приховувати своє ставлення до певних подій, фактів.

Резюмування є сенс застосовувати під час тривалих бесід, його функція підбити підсумки бесіди або поєднати окремі її фрагменти в єдиний змістовий контекст.

Розглядаючи структуру діалогового спілкування, П. Мі-цич виділяє п'ять його стадій: початок бесіди, передання інформації, аргументація, нейтралізація, прийняття рішень. Цим стадіям відповідають п'ять основних принципів ведення ділових бесід: звернути увагу співрозмовника, збудити у нього зацікавленість, детально обгрунтувати бесіду, виявити інтереси й усунути сумніви, втілити інтереси співрозмовника в остаточне рішення.

47. Перцептивна сторона спілкування

Ефекти між особистісного сприймання.

Адекватність розуміння інших людей.

Атракція - як емоційна сторона міжособистісного сприймання.

Поняття соціальної перцепції. Механізми взаєморозуміння.

Спілкування є не лише обміном інформацією і діяльністю, але і сприйманням, розумінням і оцінкою людьми один одного.

Сприймання, розуміння і оцінку людьми один одного і відображає соціальна перцепція або перцептивна сторона спілкування.

Тому в процесі спілкування у людини формується уявлення про партнера, про його здібності, характер, світогляд, ціннісні орієнтації. У зміст поняття “соціальна перцепція” включають сприймання не тільки фізичних властивостей людини, але і її внутрішніх характеристик, зокрема намірів, думок, здібностей, емоцій, установок та інше.

Оскільки спілкування є процесом взаємодії двох і більше об'єктів, то йдеться про взаєморозуміння і взаємопізнання людей.

Взаєморозуміння є внутрішньою основною і метою спілкування. Його ефективність залежить від тієї інформації, яку люди одержують один про одного. Спілкування починається завжди з контакту, тобто взаємного спостереження і сприймання тих якостей і рис, які спонукають інтерес людей один до одного.

Зацікавленість іншою людиною є мірою її інформативності для тих хто її оточує.

Ставлення до іншої людини залежить від того, які почуття вона викликає в інших, яка думка про неї формується. Перше враження про людину ґрунтується на сприйманні її зовнішнього вигляду, зовнішніх ознак і зумовлює весь характер взаємовідносин. Процес розуміння іншої людини є досить складним явищем у якому виокремлюють два рівні.