Господарське право

«Про підприємства в Україні» (ч. 3 ст. 10) позначалося право, на якому майно закріплювалося за державними підприємствами.

Право господарського відання -- правова форма, що згідно з

ч. 1 ст. 136 ГК застосовується для встановлення правового режиму майна, закріпленого лише за суб'єктом підприємництва. При цьому, як випливає зі змісту ч. 2 зазначеної статті, такий суб'єкт підприємництва має бути заснований в організаційно- правовій формі підприємства.

За суб'єктами господарювання, які не відносяться до суб'єктів підприємництва, майно не може закріплюватися на праві господарського відання. Щодо них застосовуються інші форми правового режиму (право оперативного управління, право ко- ристування тощо). Для порівняння варто відзначити, що за за- конодавством Російської Федерації майно на праві господарського відання належить лише державному або муніципальному уні- тарному підприємству (ст. 294 ЦК РФ), а за законодавством Республіки Казахстан -- державному підприємству (ст. 196 ЦК РК), яке може бути республіканським або комунальним.

Право господарського відання -- це речове право суб'єкта підприємництва, який, так само як і власник, володіє користується і розпоряджається закріпленим за ним майном. Проте, якщо

зазначені повноваження власника носять абсолютний характер, то

суб'єкт підприємництва, за яким майно закріплене власником

(уповноваженим власником органом) на праві господарського відання, обмежений у здійсненні повноваження розпоряджатися окремими видами майна, яке (повноваження) він може реалізувати лише за згодою власника. Випадки одержання такої згоди передбачені ГК та іншими законами.

Право господарського відання, крім обмеження суб'єкта підприємництва у розпорядженні окремими видами майна згодою власника (уповноваженого органу), характеризується і тим, що власник майна, закріпленого за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна. Такий контроль може здійснюватись власником як безпосередньо, так і через уповноважений ним орган. Проте в будь- якому випадку такий контроль не повинен призводити до втручання в оперативно-господарську діяльність підприємства.

Згідно з ч. 3 ст. 136 ГК право господарського відання захи- щається за допомогою тих же положень закону, що і право влас- ності. Важливе значення для захисту права господарського відання має вказівка закону (ч. 2 ст. 136 ГК) на те, що суб'єкт під- приємництва, який здійснює господарювання на основі права господарського відання, є підприємством. Статус юридичної особи, яким наділене підприємство, дозволяє такому суб'єкту під- приємництва не лише закріпити за ним майно засобами бухгал- терського обліку і тим самим відокремити його від майна інших суб'єктів господарювання, власника тощо, але і нести відпові- дальність за своїми зобов'язаннями закріпленим за ним майном, звертатися до суду за захистом порушених майнових прав в тому числі і в тому випадку, коли таке порушення мало місце з боку власника.

Таким чином, підбиваючи підсумок, право господарського ві- дання можна визначити як право юридичних осіб, що здійснюють підприємницьку господарську діяльність, тобто є суб'єктами підприємництва, похідне від права власності, з обмеженням повноваження розпорядження окремими видами майна згодою власника (уповноваженого органу).

Право оперативного управління, як правовий інститут, вперше було запроваджено в законодавство Основами цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р. спочатку лише для позначення майнових прав державних організацій, а згодом (1981 р.) було поширене і на кооперативні, державно-кооперативні, міжколгоспні підприємства-юридичні особи.

Право оперативного управління -- це речове право суб'єкта господарювання, який здійснює некомерційну діяльність, тобто самостійну систематичну господарську діяльність, спрямовану на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку (ч. 1 ст. 52 ГК). Змістом права оперативного управління є повноваження володіння, користування і розпорядження майном, закріпленим за суб'єктом господарювання власником (уповноваженим ним органом). Проте реалізація зазначених повноважень здійснюється у межах, встановлених ГК та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

Так, відповідно до ч. 3 ст. 76 ГК майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті підприємства. Казенне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить (ч. 4 ст. 77 ГК).

На прикладі казенного підприємства можна бачити, що право оперативного управління відрізняється від права господарського відання за такими ознаками:

а) казенне підприємство або інший суб'єкт господарювання, який здійснює некомерційну господарську діяльність, постійно фінансується власником. Як зазначено в ч. 3 ст. 76 ГК, фінанси казенних підприємств є єдиними з фінансами державної казни. Суб'єкт господарювання на праві господарського відання здійснює підприємницьку діяльність за рахунок отриманих від неї доходів, тобто на основі самофінансування;

б) як і при праві господарського відання, власник майна, за-

кріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом гос- подарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган. Проте межі управління зазначеним майном з боку власника ширші, ніж при праві господарського відання. Власник має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, майно, що ним не використовується, а також майно, що використовується суб'єктом господарювання не за призначенням.

Так, відповідно до ч. 3 ст. 77 ГК орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, здійснює контроль за ви- користанням та збереженням належного підприємству майна, і має право вилучити у казенного підприємства майно, яке не ви- користовується або використовується не за призначенням, та роз- порядитися ним у межах своїх повноважень.

Право оперативного управління захищається законом від- повідно до положень, встановлених для захисту права власності.

Новим для правового інституту майнової основи господарю- вання стало встановлення титулу стосовно майна відокремленого підрозділу (структурної одиниці) господарської організації. Оскільки Господарський кодекс визнав відокремлені підрозділи

(структурні одиниці) господарських організацій суб'єктами господарювання (ст. 55 ГК) і встановив особливості їх правового статусу (ст. 132 ГК), необхідно було і визначити правовий титул, на якому господарська організація надає майно такому суб'єкту.

Таким титулом ст. 138 ГК (в редакції до 4 лютого 2005 р.) визначала оперативне використання майна. На нашу думку, опе- ративне використання майна могло бути похідним титулом від права власності, права господарського відання або права опера- тивного управління тощо, залежно від того, на якому з цих речових прав майно належить (закріплене) суб'єкту господарювання -- господарській організації.

Законом України від 4 лютого 2004 р. ст. 138 була виключена з ГК, а тому титул, на якому майно закріплюється за відокремленим підрозділом господарської організації, сьогодні законом не встановлений. На нашу думку, це не перешкоджає господарським організаціям (підприємствам, господарським товариствам), які діють згідно з принципом «дозволено все, що не заборонено законом», закріплювати за структурними одиницями майно на праві оперативного використання.

§ 4. Корпоративні права

Визначення поняття «корпоративні права» містить ч. 1 ст. 167 ГК, згідно з якою корпоративні права -- це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств»

визначає корпоративні права як право власності на статутний фонд

(капітал) юридичної особи або його частку (пай), включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства, незалежно від того, чи створена така юридична особа у формі господарського товариства, підприємства, заснованого на власності однієї юридичної або фізичної особи, або в інших організаційно-правових формах.

Володіння корпоративними правами не вважається підпри- ємництвом. Законом можуть бути встановлені обмеження певним особам щодо володіння корпоративними правами та/або їх здійснення.

Механізм реалізації корпоративних прав, що належать державі, встановлено ст. 168 ГК, відповідно до якої корпоративні права держави здійснюються визначеними законом центральними органами виконавчої влади та уповноваженими особами в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Центральні органи виконавчої влади та уповноважені особи: здійснюють правомочності щодо участі в управлінні господарською організацією відповідно до частки (акцій, паїв) держави у

статутному фонді цієї організації;

ведуть реєстр державних корпоративних прав;

проводять оцінку державних корпоративних прав;

здійснюють контроль за ефективністю роботи господарської організації у частині реалізації належних державі корпоративних прав.

Правомочності з управління корпоративними правами держави

здійснюються безпосередньо відповідними органами виконавчої влади у разі якщо:

держава має сто відсотків часток (акцій) у статутному фонді господарської організації;

суб'єкт господарювання, щодо якого здійснюються корпо- ративні права держави, бере участь у державних та регіональних програмах, що фінансуються з Державного бюджету України;

не відбувся конкурс з призначення уповноваженої особи через відсутність претендентів, або якщо пропозиції конкурсантів не відповідають умовам конкурсу;

в інших випадках, передбачених законом.

У решті випадків управління корпоративними правами держави здійснюється із залученням уповноваженої особи.

Умови передачі повноважень та завдання з управління кор- поративними правами держави, у тому числі щодо юридичної відповідальності уповноважених осіб, є обов'язковою частиною відповідного рішення Кабінету Міністрів України та договору з уповноваженою особою.

Управління корпоративними правами територіальних громад здійснюється відповідно до положень ст. 168 ГК, якщо інше не встановлено законом.

Корпоративні права держави та активи суб'єктів господарю- вання, у статутному фонді яких визначено частку держави, під- лягають оцінці за Методикою оцінки державних корпоративних прав, затвердженою постановою Кабінету Міністрів від 2 серпня

1999 р. № 14061.

Уповноваженою особою з управління корпоративними правами держави може бути громадянин або юридична особа, що визначена за результатами конкурсу, з якою відповідний центральний орган виконавчої влади укладає договір доручення з управління корпоративними правами держави. Положення про представника органу, уповноваженого управляти відповідними державними корпоративними правами в органах управління господарських товариств, а також Порядок проведення конкурсу з

визначення уповноваженої особи на виконання функцій з управ- ління державними корпоративними правами затверджені поста- новою Кабінету Міністрів України від 15 травня 2000 р. № 791

«Про управління корпоративними правами держави»72.

Центральний орган виконавчої влади, уповноважений Ка- бінетом Міністрів України для здійснення необхідних заходів з управління корпоративними правами держави, координації ді- яльності органів виконавчої влади у цій сфері та надання необ- хідних відомостей іншим органам державної влади, відповідно до законодавства формує і веде реєстр корпоративних прав держави. Положення про Реєстр корпоративних прав держави затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 29 жовтня 2003 р. №

1679 «Про формування і ведення Реєстру корпоративних прав держави»73.

Відповідно до цього Положення формування і ведення Реєстру

-- це здійснення комплексу заходів, які забезпечують збирання, накопичення і облік відомостей, а також розроблення його програмного забезпечення та відповідних інструктивних документів.

Інформація Реєстру є державною власністю.

Реєстр утворюється і ведеться Фондом державного майна за участю міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Розпорядником Реєстру є Фонд державного майна.

До Реєстру включаються відомості про акції, паї, частки, що

належать державі у статутних фондах господарських товариств --

резидентів та нерезидентів.

Відносини, пов'язані з управлінням корпоративними правами держави, регулюються, крім ГК, іншими законами та нормативно- правовими актами, прийнятими відповідно до Кодексу.

Важливу роль у вдосконаленні системи управління корпо- ративними правами держави має відіграти реалізація Основних концептуальних підходів до підвищення ефективності управління корпоративними правами держави, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2004 р. № 11574.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Які елементи включає правовий режим майна суб'єктів гос-

подарювання?

2. Назвіть види майна суб'єктів господарювання.

3. Які об'єкти належать до державного майна у сфері господа- рювання?

4. Назвіть повноваження органів управління майном державної

власності.

5. У чому полягають організаційно-установчі повноваження власника?

6. Що таке право господарського відання?

7. Що таке право оперативного управління?

8. Дайте визначення поняття корпоративних прав.

9. Яким чином здійснюється управління корпоративними правами держави?

10. Що являє собою Реєстр корпоративних прав держави?

ГЛАВА 11 ПРАВОВІ ЗАСАДИ ПРИВАТИЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО ТА КОМУНАЛЬНОГО МАЙНА

§ 1. Поняття і головні цілі приватизації. Законодавство про приватизацію

Поняття приватизації вживається в економічному і формально- юридичному розумінні.

В економічному аспекті приватизація означає перетворення

(трансформацію) державних засобів виробництва та іншого майна у недержавні, тобто у приватну чи колективну власність. Отже, в економічному значенні сутність приватизації полягає у зміні економічних відносин державної власності на відносини приватної чи колективної власності на засоби виробництва.

Визначення приватизації у формально-юридичному значенні цього поняття дає Закон України від 4 березня 1992 р. (в редакції від 19 лютого 1997 р.) «Про приватизацію державного майна»1.

Згідно з зазначеним законом приватизація -- це відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України (ст. 1).

Головні цілі приватизації є одним із засобів досягнення ре- зультатів цього суспільно-економічного процесу. Вони залежать від економічних і суспільно-політичних обставин, що складаються у країні. В силу своєї динамічності головні цілі приватизації регулюються Державною програмою приватизації.

Варто згадати, що на самому початку свого формування за- конодавство, яким визначався порядок зміни форми державної власності на недержавну, не називалося приватизаційним, оскільки і процес зміни власності не визнавався приватизацією в ни- нішньому розумінні.

Так, пунктом 1 статті 10 Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про оренду, прийнятих 23 листопада 1989 року, передбачалося, що орендар може повністю або частково викупити орендоване майно. Умови, порядок і строки викупу визначалися договором оренди.

Після викупу орендованого майна орендне підприємство за рішенням його трудового колективу могло бути перетворено в колективне підприємство, кооператив, акціонерне товариство або інший вид підприємства, яке діє на основі колективної власності

(отже за відсутності приватної власності мова йшла не про при- ватизацію, а про роздержавлення власності).

Згодом Закон СРСР від 6 березня 1990 р. «Про власність» розширив підстави виникнення колективної власності: згідно з пунктом 1 статті 12 цього Закону власність колективного під- приємства виникала у разі переходу всього майна державного підприємства у власність трудового колективу, викупу орендо- ваного майна або придбання майна іншими передбаченими законом способами.

Цим же законом хоча і в дещо спрощеному вигляді визначався механізм перетворення державного підприємства в акціонерне товариство (тобто, якщо оцінювати з сучасних позицій -- визначався механізм роздержавлення власності): державне під- приємство за спільним рішенням трудового колективу і упов- новаженого на те державного органу могло бути перетворено в акціонерне товариство шляхом випуску акцій на всю вартість майна підприємства. Кошти, одержані від продажу акцій, після покриття боргів державного підприємства надходили до відповідного бюджету.

Ще за часів існування Союзу РСР Верховна Рада УРСР в

постанові від 3 серпня 1990 р. «Про реалізацію Закону «Про економічну самостійність Української РСР»1 доручила Раді Мі- ністрів Української РСР у двомісячний строк підготувати серед інших проект законодавчого акту про роздержавлення власності.

Фактично початок формуванню приватизаційного (у вузькому, спеціальному розумінні) законодавства в Україні було покладено з прийняттям Закону від 4 березня 1992 р. «Про приватизацію майна державних підприємств», який встановлював правові, економічні та організаційні основи приватизації підприємств загальнодержавної, республіканської (Республіка Крим) та комунальної власності з метою створення багатоукладної со- ціально орієнтованої ринкової економіки України.

6 березня 1992 р. приймаються: Закон «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», яким встановлювався правовий механізм приватизації цілісних майнових комплексів невеликих державних підприємств шляхом їх відчуження на користь одного покупця одним актом купівлі- продажу, а також Закон «Про приватизаційні папери»1, який ви- значав поняття і види приватизаційних паперів, умови та порядок їх випуску, розміщення серед громадян України, обліку, використання та погашення.

З цього часу законодавство України про приватизацію почало формуватися як певна локальна система законів та інших актів. Системотворчими критеріями у даному разі стали: а) об'єкти приватизації; б) суб'єкти приватизації; в) порядок, способи та умови приватизації.

Основним актом у цій системі є вже згадуваний Закон України від 4 березня 1992 р. «Про приватизацію державного майна» (в редакції від 19 лютого 1997 р.).

Визначаючи систему законодавства про приватизацію, стаття 3 цього акта зазначає, що законодавство України про приватизацію складається з цього закону, інших законів України з питань приватизації. З зазначеною нормою важко погодитися, оскільки вона, по-перше, не відображає реального стану речей. Як буде показано нижче, систему законодавства складають не тільки власне закони, але й підзаконні нормативні акти. По-друге, зазначена норма вступає в суперечність з іншими нормами цього ж Закону, які допускають регулювання відносин приватизації в інших формах нормативних актів. Як приклад, можна назвати пункт 2 статті 9

Закону, в якому йдеться про те, що порядок створення і діяльності довірчих товариств, інвестиційних фондів та інвестиційних компаній визначається законодавчими актами України; пункт 3 статті 13 Закону, в якому зазначається, що діяльність комісії з приватизації об'єкта регулюється Положенням, яке затверджується Фондом державного майна; статтю 16 Закону про те, що продаж об'єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом тощо здійснюється в порядку, що затверджується Фондом державного майна України, Антимонопольним комітетом України та Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Можна назвати й інші подібні посилання в Законі, які свідчать про те, що віднесення до законодавства про приватизацію лише нормативних актів у формі власне законів є дещо поспішним і, щонайменше, некоректним.

Таким чином, законодавство України про приватизацію з точки зору форми нормативних актів складається з сукупності не тільки законів, але й інших нормативних актів, що регулюють майново- правові та організаційні відносини щодо приватизації державного майна.

За своїм характером законодавство про приватизацію -- це комплексне законодавство, яке об'єднує норми господарського, цивільного, адміністративного, фінансового та інших галузей права. Важливою ознакою і особливістю приватизаційного зако- нодавства є поєднання в ньому двох видів норм: публічно-правових та приватно-правових із значною перевагою норм публічно- правового характеру, що можна пояснити тим, що методологічні основи приватно-правової концепції, які спираються на принципи диспозитивності, приватної ініціативи, еквівалентності тощо, не в змозі охопити регулюванням так звані «вертикальні» відносини. Публічно-правовий сегмент регулювання господарських процесів спрямовує орієнтованість ринкової економіки на обслуговування потреб всього суспільства. Доцільно в зв'язку з цим нагадати, що відповідно до статті 13 Конституції України «держава забезпечує... соціальну спрямованість економіки». Тут важливо відзначити ще одну, чи не найголовнішу, причину домінування саме публічно- правових норм в приватизаційному законодавстві: держава, визначаючи правила поведінки суб'єктів приватизаційного процесу і забезпечуючи реалізацію проголошених нею принципів приватизації, діє при цьому не лише як носій політичної влади, але і як власник основних засобів виробництва, що виступають об'єктами приватизації. Саме як власник, держава встановлює механізм відчуження державної власності на користь недержавних суб'єктів.

Закон України «Про приватизацію державного майна» регулює правові, економічні та організаційні основи приватизації майна будь-яких державних об'єктів приватизації незалежно від їх розмірів, тобто поширюється на всі об'єкти, що підлягають приватизації. Разом з тим в Законі спеціально передбачено, що він не поширюється на:

приватизацію об'єктів державного земельного та житлового

фондів, а також об'єктів соціально-культурного призначення, що

фінансуються з державного бюджету, в тому числі об'єктів сфери охорони здоров'я, за винятком тих, які належать підприємствам, що приватизуються;

зміну організаційно-правових форм власності колгоспів, під- приємств споживчої кооперації.

Таким чином, вже з самого початку приватизаційних процесів законодавець, надаючи величезного значення трансформації державної власності і вигляді основних засобів виробництва, враховуючи відмінності її від приватизації житлового фонду, земельних ділянок, виокремив законодавство про приватизацію державного майна в окрему систему нормативно-правових актів.

В статтях 3 та 7 Закону «Про приватизацію державного майна» вміщено норми про те, що положення Закону поширюються на відчуження майна, що є у комунальній власності. Це стало підставою для звернення Президента України з конституційним поданням щодо відповідності Конституції України згаданих по- ложень Закону. Зокрема, суб'єкт права на конституційне подання вважав, що поширення положень Закону «Про приватизацію державного майна» на відчуження майна, що є комунальною власністю, автоматично включає останню до складу державної власності. Разом з тим, виходячи з назви Закону, в ньому мають бути врегульовані питання приватизації лише об'єктів державного майна.

Розглядаючи справу за цим поданням, Конституційний Суд України виходив з низки законів, що регулюють відносини влас- ності, в тому числі, з Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні», в якому, зокрема, визначено поняття та зміст права комунальної власності як матеріальної та фінансової основи місцевого самоврядування, закріплені повноваження сільських, селищних, міських рад щодо відчуження комунального майна, в тому числі, шляхом приватизації. Конституційний суд дійшов висновку, що цим положенням, які підкреслюють особливість правового режиму об'єктів комунальної власності порівняно з об'єктами державної власності, не суперечать норми Закону України «Про приватизацію державного майна», оскільки в статтях 3, 7 Закону є посилання на відповідну компетенцію органів місцевого самоврядування у питаннях відчуження комунальної власності. В інших положеннях Закону теж враховані особливості механізму приватизації комунального майна.

Рішенням від 1 липня 1998 р. Конституційний Суд визнав, що за умови відсутності окремого законодавчого акта про приватизацію об'єктів комунальної власності включення цих питань до закону, що регулює приватизацію державного майна, не є підставою для визнання його відповідних положень неконституційними, оскільки право суб'єктів комунальної власності не порушено.

До законодавства про приватизацію також належать:

-- вже згадуваний Закон України від 6 березня 1992 р. «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу прива- тизацію)» (в редакції Закону від 15 травня 1996 р.), що діє не як самостійний, а як допоміжний щодо Закону «Про приватизацію державного майна». Він встановлює правовий механізм прива- тизації цілісних майнових комплексів невеликих державних під- приємств;

-- також згадуваний вже Закон України від 6 березня 1992 р.

«Про приватизаційні папери», який визначає поняття і види при- ватизаційних паперів (приватизаційних майнових сертифікатів), умови та порядок їх випуску, обігу, розміщення серед громадян України, використання та погашення;

-- Закон України від 10 липня 1996 р. «Про особливості при- ватизації майна в агропромисловому комплексі»75;

-- Закон України від 18 травня 2000 р. «Про особливості при- ватизації підприємств, що належать до сфери управління Міні- стерства оборони України»76;

-- Закон України від 14 вересня 2000 р. «Про особливості при- ватизації об'єктів незавершеного будівництва»77;

-- Державна програма приватизації, що розробляється Фондом державного майна України і затверджується Верховною Радою України законом України один раз на три роки не пізніш як за місяць до затвердження Державного бюджету України на відповідний рік, але до початку наступного бюджетного року та діє до затвердження чергової Державної програми приватизації. Державна програма приватизації вноситься на розгляд Верховної Ради України одночасно з проектом Державного бюджету України на відповідний рік.

У Державній програмі приватизації визначаються: завдання

щодо приватизації майна, яке перебуває в державній власності, та державного майна, що належить Автономній Республіці Крим; відповідні способи приватизації для різних груп об'єктів;

завдання відповідним органам виконавчої влади щодо забезпечення проведення приватизації;

заходи щодо залучення в процесі приватизації інвесторів; особливості участі в процесі приватизації громадян України, іноземних інвесторів та інших покупців;

розрахунок витрат на виконання програми приватизації, по- рядок їх відшкодування та джерела фінансування;

прогноз надходження коштів від приватизації та напрями їх використання.

Саме ці закони складають фундамент приватизаційного за- конодавства, на якому базується велика кількість нормативно- правових документів різної юридичної сили.

У законодавстві про приватизацію окремо можна виділити нормативні акти, які регулюють порядок створення і діяльності фінансових посередників. Це, зокрема,:

Декрет Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. «Про довірчі товариства»78, який визначає поняття довірчого товариства, особливості його створення та діяльності;

Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, затверджене Указом Президента України від 19 лютого 1994 р.79, яке визначає поняття інвестиційних фондів та інвестиційних компаній, порядок створення та умови їх діяльності, здійснення державного контролю, а також заходи щодо захисту інтересів їх учасників.

Крім зазначених документів, законодавство про приватизацію охоплює постанови Кабінету Міністрів України, а також відомчі нормативні акти про приватизацію, прийняті Фондом державного майна України самостійно чи разом з іншими органами. Перелік цих актів досить значний.

Ряд статей, покликаних регулювати відносини приватизації державних та комунальних підприємств, є і в ГК. Вміщені в них норми містять ряд новел, серед яких можна виділити: виключення з переліку об'єктів приватизації законсервованих об'єктів, а з

переліку об'єктів малої приватизації -- окремого індивідуально визначеного майна (ч. 1 ст. 146 ГК); обмеження особливостей правового регулювання приватизації майна державних підприємств лише окремими галузями (ч. 6 ст. 146 ГК), тоді як чинні закони регулюють особливості приватизації груп об'єктів (незавершене будівництво) або окремих об'єктів (ВАТ «Укрте- леком»).

Уявляється, що далеко не всі із зазначених положень ГК від- повідають реаліям сьогоднішніх процесів приватизації, а тому мають бути уточнені при подальшому вдосконаленні привати- заційного законодавства.

§ 2. Об'єкти приватизації

Правовою основою регулювання об'єктів приватизації є стаття 5 Закону України «Про приватизацію державного майна», стаття 2 Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», Державна програма при- ватизації на відповідні роки, нормативні акти Кабінету Міністрів України, що регулюють приватизацію окремих категорій об'єктів.

Завдяки правовому регулюванню об'єктів вирішуються прин- ципові питання приватизації:

визначається, яке саме державне майно -- засоби виробництва

-- підлягає приватизації, у якій послідовності (пріоритети приватизації), за яких умов, якими способами приватизуються різні групи об'єктів;

визначаються групи і види об'єктів, приватизація яких здій-

снюється за погодженням з Кабінетом Міністрів України;

встановлюються переліки груп і видів об'єктів (у тому числі конкретні об'єкти), що не підлягають приватизації;

затверджуються переліки підприємств, приватизацію майна яких доцільно здійснити із залученням іноземних інвестицій.

Об'єкт приватизації з точки зору права власності -- це майно підприємств, що перебуває в державній власності, та майно, що належить Автономній Республіці Крим.

Класифікація об'єктів здійснюється відповідно до Державної програми приватизації на конкретні роки.

Правова класифікація об'єктів на групи здійснюється для того, щоб залежно від групи об'єкта визначати способи його при- ватизації.

Так, до об'єктів державної власності, що підлягають прива- тизації, згідно з Законом «Про приватизацію державного майна», належать:

майно підприємств, цехів, виробництв, дільниць, інших під- розділів, які є єдиними (цілісними) майновими комплексами, якщо

в разі їх виділення у самостійні підприємства не порушується технологічна єдність виробництва з основної спеціалізації підприємства, з структури якого вони виділяються;

об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти;

акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств та інших об'єднань.

Разом з тим зазначений Закон встановлює, що приватизації не підлягають об'єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства. До об'єктів, що мають загальнодержавне значення, відносяться майнові комплекси підприємств, їх структурних підрозділів, основним видом діяльності яких є виробництво товарів (робіт, послуг), що мають загальнодержавне значення.

Зокрема, загальнодержавне значення мають:

а) об'єкти, які забезпечують виконання державою своїх функ- цій, забезпечують обороноздатність держави, її економічну не- залежність, та об'єкти права власності Українського народу, майно, що становить матеріальну основу суверенітету України;

б) об'єкти, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збереження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духовних цінностей;

в) об'єкти, контроль за діяльністю яких з боку держави га- рантує захист громадян від наслідків впливу неконтрольовано- го виготовлення, використання або реалізації небезпечної продукції, послуг або небезпечних виробництв;

г) об'єкти, які забезпечують життєдіяльність держави в цілому.

З метою технічного переозброєння та відновлення виробництва,

Сил України майно таких підприємств, яке є єдиним (цілісним) майновим комплексом, може корпоратизуватись. Приватизація таких підприємств здійснюється із збереженням у державній власності 51 відсотка акцій. Окремими законами України визначається порядок корпоратизації та приватизації зазначених підприємств.

За погодженням з Кабінетом Міністрів України приватизуються майнові комплекси:

підприємств-монополістів на ринку відповідних товарів

України, визнаних такими у встановленому порядку;

підприємств військово-промислового комплексу, що підля- гають конверсії згідно з відповідною програмою;

підприємств, приватизація яких здійснюється із залученням іноземних інвестицій за міжнародними договорами України;

інших об'єктів, віднесених Державною програмою приватизації до групи Г.

Перелік об'єктів, віднесених Державною програмою при- ватизації до групи Г, приватизація яких здійснюється із залученням іноземних інвестицій, затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

Перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

§ 3. Суб'єкти приватизації

Коло суб'єктів приватизації визначається статтею 6 Закону «Про приватизацію майна державних підприємств» у формі ви- черпного переліку, до якого входять: державні органи приватизації, покупці (їх представники), посередники.

Систему державних органів приватизації визначено в зако- нодавчому порядку.

Державну політику в сфері приватизації здійснюють Фонд державного майна України, його регіональні відділення та пред- ставництва у районах і містах, органи приватизації в Автономній Республіці Крим, що становлять єдину систему державних органів приватизації в Україні.

Відповідно до статті 7 Закону «Про приватизацію державного майна» Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва у районах і містах, органи прива- тизації в Автономній Республіці Крим діють на підставі Закону України «Про Фонд державного майна України» та інших законів України з питань приватизації. Проте на сьогодні такий закон не прийнято, а тому правовий статус Фонду державного майна України визначається Тимчасовим положенням про Фонд державного майна України, затвердженим постановою Верховної Ради України від 7 червня 1992 р. (із змінами і допов- неннями)1.

У статті 7 Закону «Про приватизацію державного майна» за- значено, що Фонд державного майна України підпорядкований, підзвітний і підконтрольний Верховній Раді України. Ця норма також була предметом розгляду Конституційного Суду України, який у рішенні від 1 липня 1998 р. відзначив, що відповідно до статті 13 чинної Конституції України Верховна Рада України не є єдиним суб'єктом права державної власності. За Конституцією Кабінет Міністрів України, як вищий орган у системі органів виконавчої влади, здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону. Фонд державного майна України є державним органом, який здійснює державну політику у сфері приватизації державного майна. У зв'язку з цим Конституційний Суд України визнав неконституційним положення абзацу 2 ч. 2 ст. 7

Закону «Про приватизацію державного майна».

Державні органи приватизації у межах своєї компетенції здійснюють такі основні повноваження:

змінюють у процесі приватизації організаційну форму під- приємств, що перебувають у державній власності;

здійснюють повноваження власника державного майна у про- цесі приватизації;

виступають орендодавцем майна, що перебуває у державній власності, згідно з законодавством;

продають майно, що перебуває у державній власності, в процесі його приватизації, включаючи майно ліквідованих підприємств, об'єктів незавершеного будівництва та колишнє військове майно,

що набуло статусу цивільного, а також акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств; створюють комісії з приватизації;

затверджують плани приватизації майна, що перебуває у дер- жавній власності, плани розміщення акцій акціонерних товариств у процесі приватизації;

дають їх на затвердження Верховній Раді України;

укладають угоди щодо проведення підготовки об'єктів до приватизації та їх продажу;

укладають угоди щодо проведення експертної оцінки вартості об'єктів приватизації;

здійснюють ліцензування комісійної, представницької та ко- мерційної діяльності з приватизаційними паперами;

виступають з боку держави засновником підприємств із змі- шаною формою власності;

беруть участь у розробці міжнародних договорів України з питань державної власності та її використання;

здійснюють захист майнових прав державних підприємств, організацій, установ, а також акцій (часток, паїв), що належать державі, на території України та за її кордоном;

контролюють виконання умов договорів купівлі-продажу державного майна.

Державні органи приватизації здійснюють інші повноваження, передбачені Законом «Про приватизацію державного майна», іншими законами України з питань приватизації.

Державні органи приватизації не мають права втручатися в діяльність підприємств, за винятком випадків, передбачених за- конодавством України і установчими документами цих підпри- ємств.

Органи приватизації в Автономній Республіці Крим діють у межах повноважень, визначених Фондом державного майна України, і повноважень, делегованих Верховною Радою Авто- номної Республіки Крим щодо розпорядження майном, що на- лежить Автономній Республіці Крим.

Органи приватизації в Автономній Республіці Крим у питаннях приватизації майна, що належить Автономній Республіці Крим, є підзвітними та підконтрольними Верховній Раді Автономної Республіки Крим.

Продаж майна, що є у комунальній власності, здійснюють органи, створювані відповідними місцевими радами. Зазначені органи діють у межах повноважень, визначених відповідними місцевими радами, та є їм підпорядкованими, підзвітними і підконтрольними.

Регіональні відділення Фонду державного майна України та

представництва Фонду державного майна України в районах та містах діють на підставі положень, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р. № 4121.

Державні засоби виробництва, що підлягають приватизації, є особливим товаром, покликаним забезпечувати не лише потреби приватизації, а й суспільні потреби в продукції, роботах, послугах. Тому законодавець спеціально регулює коло осіб, які можуть виступати покупцями в угодах приватизації, та деталізує ряд елементів правового становища покупця як суб'єкта приватизації. Визначено загальне коло осіб, які можуть бути покупцями. Це:

громадяни України, іноземні громадяни, особи без грома- дянства;

юридичні особи, зареєстровані на території України;

юридичні особи інших держав.

Також визначено вичерпний перелік осіб, які не можуть бути покупцями.

Стосовно фізичних осіб йдеться про працівників державних органів приватизації.

Стосовно юридичних осіб діють такі обмеження:

не можуть бути покупцями юридичні особи, у майні яких частка державної власності перевищує 25 відсотків;

не можуть бути покупцями органи державної влади.

Для спільної участі в приватизації громадяни можуть ство- рювати господарські товариства, в тому числі із членів трудового колективу, в порядку, встановленому законодавством України.

Господарське товариство членів трудового колективу під- приємства, що приватизується, засновується на підставі рішення загальних зборів, у яких брало участь більше 50 відсотків працівників підприємства або їх уповноважених представників.

Стаття 6 Закону «Про приватизацію державного майна» від-

носить до суб'єктів приватизації представників і посередників. Тут йдеться про різних щодо юридичної природи та організаційно- правових форм суб'єктів права, що входять до інфраструктури приватизації. Інфраструктура -- це, насамперед, спеціалізовані організації, які обслуговують продавців і покупців з метою зменшення їх ризиків при розміщенні вкладів покупців в об'єкти приватизації, при укладанні і виконанні угод приватизації. Організації інфраструктури обслуговують також ринок приватизаційних паперів, обіг приватизаційних майнових сер-

тифікатів тощо. Зазначена діяльність здійснюється організаціями інфраструктури на договірних засадах. Це означає, що звернення покупців до послуг посередницьких організацій при придбанні державного майна не є обов'язковим.

Закон «Про приватизацію державного майна» передбачає, що основними інфраструктурними організаціями приватизації є:

--довірчі товариства;

--інвестиційні фонди та інвестиційні компанії;

--інші фінансові посередники.

Однією з організаційно-правових форм суб'єкта посередницької діяльності у сфері приватизації є довірче товариство. Функції і правове становище даного суб'єкта регулюються Законом України

«Про господарські товариства» (загальні положення та особливості правового статусу господарських товариств з додатковою відповідальністю), а також Декретом Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. «Про довірчі товариства».

Довірче товариство -- це господарське товариство з додат- ковою відповідальністю, яке здійснює представницьку діяльність відповідно до договору, укладеного з довірителями майна щодо реалізації їх прав власників. Майном -- об'єктом договору між довірчим товариством і довірителем є кошти, цінні папери, документи, які засвідчують право власності довірителя.

Особливості створення довірчого товариства визначені статтею

2 Декрету. Так, його статутний фонд формується лише за рахунок коштів і цінних паперів учасників. Предметом діяльності товариства згідно з установчими документами є так звані довірчі операції, тобто послуги товариства довірителю. Для громадян це збереження відповідного майна довірителів, представницькі, фінансово-посередницькі послуги з його обслуговування.

Для юридичних осіб це агентські послуги, ведення банківських рахунків цінних паперів, господарське управління переданими товариству голосуючими акціями шляхом участі у загальних зборах акціонерних товариств. Якщо передбачено договором, товариство бере участь від імені акціонерів-довірителів, державних органів приватизації-довірителів в управлінні акціонерними товариствами. Однією стороною договору є довіритель -- юридична особа або громадянин, які передають товариству повноваження власника належного їм майна згідно з умовами договору, другою стороною

-- товариство як юридична особа.

Довірчі операції від імені товариства здійснюють його учасники

-- фізичні або юридичні особи (представники, уповноважені цими особами), які називаються довіреними особами.

Товариство має розрахунковий рахунок у комерційному банку, що обслуговує довірчі операції і зберігає майно як товариства, так і довірителів. Відносини між товариством і банком регулюються окремим договором на відповідне банківське обслуговування.

В установчому договорі довірчого товариства передбачається домовленість про відповідальність товариства і його учасників за зобов'язаннями товариства перед банком і довірителями, а також про право довірених осіб на підпис чеків, отримання документів довірителів, що зберігаються у банку, та на інші операції.

Учасники товариства відповідають за його зобов'язаннями перед довірителями і банком у розмірі своїх внесків до статутного фонду. При недостатності цього майна учасники відповідають додатково належним їм майном у п'ятикратному розмірі до внеску кожного учасника.

Довірчі товариства є комерційними організаціями. Джерелом прибутків товариства є плата, яку отримують довірені особи за здійснення довірчих операцій. Розмір плати встановлюється в договорі між довірителем майна і довіреною особою, якщо інше не передбачено законодавством.

Інвестиційні фонди та інвестиційні компанії. Правовий статус цих фінансових посередників, крім Закону «Про господарські товариства», визначається також Законом «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)».

§ 4. Приватизаційний процес

Порядок приватизації державного майна передбачає наявність таких стадій:

-- опублікування списку об'єктів, які підлягають приватизації, у виданнях державних органів приватизації, місцевій пресі;

-- прийняття рішення про приватизацію об'єкта на підставі поданої заяви або виходячи із завдань Державної програми при- ватизації та створення комісії з приватизації;

-- опублікування інформації про прийняття рішення про приватизацію об'єкта;

-- проведення аудиторської перевірки фінансової звітності підприємства, що приватизується (за винятком об'єктів малої приватизації);

-- затвердження плану приватизації або плану розміщення акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації

та корпоратизації, та їх реалізацію.

Заяви про приватизацію (від членів трудового колективу чи покупців, визнаних такими статтею 8 Закону «Про приватизацію державного майна» подаються до Фонду державного майна України, його регіональних відділень чи представництв за міс- цезнаходженням об'єкта, що приватизується, у письмовій формі. Покупці цілісних майнових комплексів та інвестори, які бажають придбати контрольний пакет акцій, зобов'язані разом із заявою подати бізнес-план або техніко-економічне обгрунтування післяприватизаційного розвитку об'єкта, що включає план зайнятості працівників підприємства, пропозицію інвестора з за- значенням максимального розміру інвестиції, строків та порядку її внесення, а також декларацію про доходи для покупців -- фізичних осіб.

Державні органи приватизації протягом місяця розглядають заяви та приймають рішення щодо приватизації об'єкта і в п'я- тиденний строк письмово повідомляють про це заявника, адмі- ністрацію та трудовий колектив підприємства, що приватизується, а також відповідний орган виконавчої влади, уповноважений управляти цим майном.

У разі відмови в приватизації відповідний орган приватизації повідомляє заявників про причину відмови. Відповідно до за- конодавства відмова в приватизації можлива тільки у випадках, коли:

особа, яка подала заяву на приватизацію, не може бути визнана покупцем відповідно до статті 8 Закону України «Про приватизацію державного майна»;

законодавством встановлено обмеження щодо приватизації підприємства;

майно у встановленому порядку включене до переліку об'єктів

(групи об'єктів), що не підлягають приватизації.

Відносини, які виникають на стадії подання заяви і прийняття рішення про приватизацію, детально регулює Порядок подання та розгляду заяв про приватизацію, затверджений наказом Фонду державного майна України від 1 липня 1997 р. № 683.

Державний орган приватизації протягом місяця з дня прийняття рішення про приватизацію об'єкта затверджує склад комісії з приватизації об'єкта і встановлює строк подання проекту плану приватизації. Цей строк не повинен перевищувати двох місяців з дня затвердження складу комісії.

До складу комісії входять за принципом однакового пред- ставництва представники господарського товариства, створеного членами трудового колективу підприємства, що приватизується, в тому числі й від представницького органу трудового колективу -- профспілкового комітету або іншого уповноваженого ним органу, інші особи (або їх представники), які подали заяву на приватизацію, представники місцевих рад, фінансових органів, державного органу приватизації, Антимонопольного комітету України або його територіальних відділень, органу, уповноваженого до прийняття рішення про приватизацію управляти відповідним державним майном.

Відповідні органи та особи зобов'язані в п'ятиденний строк

з моменту одержання повідомлення про прийняття рішення щодо створення комісії делегувати до її складу своїх представників.

Якщо в зазначений строк вони не делегували своїх представ- ників до складу комісії, державний орган приватизації має право затвердити склад комісії без представників цих органів.

За рішенням комісії до її роботи можуть залучатися експерти, консультанти та інші спеціалісти, які користуються на її засіданнях правом дорадчого голосу.

Для забезпечення гласності та прозорості приватизації у роботі комісії з приватизації об'єкта можуть брати участь народні депутати України.

Діяльність комісії регулюється Положенням про комісію з

приватизації, затвердженим наказом Фонду державного майна

України від 15 липня 1997 р. № 743.

Слід мати на увазі, що при приватизації законсервованих об'єктів, об'єктів незавершеного будівництва, майна ліквідованих підприємств або об'єктів, які підлягають приватизації у порядку, визначеному Законом України «Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», окремого індивідуально визначеного майна, акцій (часток, паїв), що належать державі у майні підприємств із змішаною формою власності, комісія з приватизації не створюється і план приватизації не складається.

Основними завданнями комісії є:

контроль за проведенням інвентаризації майна об'єкта при- ватизації;

розробка проекту плану приватизації об'єкта та подання його на затвердження органу приватизації;

визначення розміру статутного фонду господарського това- риства та розробка акта оцінки;

розробка, при необхідності, рекомендацій щодо реорганізації об'єктів.

У разі звернення керівництва підприємства, що є в процесі приватизації, до державного органу приватизації стосовно від- чуження майна та інших дій, необхідних для ефективного функ- ціонування підприємства згідно з вимогами Закону України «Про приватизацію державного майна», комісія розглядає представлені документи та надає державному органу приватизації відповідні пропозиції.

Для виконання поставлених завдань комісія має право:

зобов'язати адміністрацію підприємства, що приватизується, здійснити у встановлені терміни інвентаризацію державного майна; давати розпорядження, обов'язкові для адміністрації об'єкта приватизації, що пов'язані з розробкою проекту плану приватизації; залучати до роботи експертів, консультантів, радників, спе- ціалізовані аудиторські фірми, консалтингові організації та фірми з

правом дорадчого голосу на засіданнях комісії.

Діяльність комісії припиняється після видання наказу про затвердження плану приватизації.

Зміст плану приватизації та правовий режим його затвердження врегульовано статтею 14 Закону «Про приватизацію державного майна» та Положенням про план приватизації державного майна,