Господарське право

Особливістю ПФГ є наявність у ній головного підприємства, тобто підприємства, створеного відповідно до законодавства України, яке виготовляє кінцеву продукцію ПФГ, здійснює її збут, сплачує податки в Україні і офіційно представляє інтереси ПФГ в Україні та за її межами.

Крім головного підприємства, до складу ПФГ входять її учас- ники. Учасником ПФГ може бути підприємство, банк або інша наукова і проектна установа, організація, створена згідно із за- конодавством України, чи іноземна юридична особа, що входить до складу ПФГ, виробляє проміжну продукцію ПФГ або надає банківські та інші послуги учасникам і головному підприємству ПФГ і має на меті отримання прибутку.

Учасники ПФГ, серед яких обов'язковою є наявність бан- ківської установи, зберігають статус юридичної особи, тоді як ПФГ статусу юридичної особи не має. Право діяти від імені ПФГ має виключно головне підприємство ПФГ.

Ініціаторами створення ПФГ виступають підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності. Ініціатори на добровільних засадах проводять загальні збори, на яких вони:

приймають протокольне рішення про намір створення ПФГ; приймають Генеральну угоду про сумісну діяльність у виробництві кінцевої продукції ПФГ;

розробляють та затверджують техніко-економічний проект обгрунтування створення ПФГ;

розробляють проекти двосторонніх угод про поставки про- міжної продукції ПФГ (або надання відповідних послуг);

визначають уповноважену особу ініціаторів створення ПФГ. Генеральна угода про сумісну діяльність підписується керівниками всіх ініціаторів створення ПФГ і засвідчується їхніми печатками.

Генеральна угода включає: назву ПФГ; перелік затверджених в установленому порядку державних програм, з метою реалізації яких створюється ПФГ; визначення головного підприємства ПФГ; місцезнаходження головного підприємства ПФГ; кандидатуру президента ПФГ, його права та обов'язки, порядок звільнення з посади; перелік учасників ПФГ; перелік кінцевої продукції ПФГ; термін дії угоди; взаємні зобов'язання учасників ПФГ; порядок прийняття рішень; порядок виходу зі складу ПФГ; інші умови діяльності ПФГ, які визнають необхідними ініціатори її створення.

Уповноважена особа подає Генеральну Угоду та техніко-еко- номічне обґрунтування створення ПФГ відповідному галузевому міністерству чи відомству, Мінекономіки, Фонду державного майна та Антимонопольному комітету, які у двомісячний термін повинні скласти висновки стосовно поданих документів.

З метою визначення можливості монополізації ринків у ре- зультаті створення ПФГ і складання відповідних висновків Ан- тимонопольний комітет відповідно до встановлених законодав- ством повноважень може запитати також інші документи, перелік і порядок розгляду яких визначається Комітетом.

Уповноважена особа подає на ім'я Прем'єр-міністра України такі документи:

доручення ініціаторів представляти в Кабінеті Міністрів

України проект створення ПФГ;

Генеральну угоду про сумісну діяльність у виробництві кінцевої продукції, підписану всіма ініціаторами створення ПФГ;

техніко-економічний проект обґрунтування створення ПФГ; висновки відповідного галузевого міністерства чи відомства, Мінекономіки, Фонду державного майна та Антимонопольного комітету про доцільність створення ПФГ, стосовно техніко-еко- номічного обґрунтування та Генеральної угоди;

документ про перерахування до державного бюджету дер- жавного мита.

створення ПФГ за умов розрахункового обсягу реалізації кінцевої продукції ПФГ, еквівалентній сумі в сто мільйонів доларів США за рік, починаючи з другого року після створення ПФГ. Цей термін може бути продовжено окремою постановою Кабінету Міністрів України у разі створення ПФГ для виробництва новоосвоюваних видів кінцевої продукції та з довгостроковим циклом виробництва.

Кабінет Міністрів України в місячний термін приймає рішення про створення ПФГ або відмову в її створенні.

Щодо створення транснаціональної ПФГ рішення приймається

у двомісячний термін.

Реєстрація ПФГ проводиться Мінекономіки на підставі по- станови Кабінету Міністрів України про створення ПФГ та за- твердженої Генеральної угоди про сумісну діяльність у двотиж- невий термін. Після реєстрації ПФГ видається свідоцтво вста- новленого зразка.

Ліквідація ПФГ здійснюється шляхом прийняття постанови

Кабінету Міністрів України:

у зв'язку із закінченням затвердженого терміну її діяльності;

через неможливість реорганізації ПФГ у випадках, передбачених ст.

6 Закону «Про промислово-фінансові групи в Україні»; з ініціативи учасників ПФГ.

Пропозиції щодо ліквідації ПФГ надсилаються до Кабінету

Міністрів України.

Постанова Кабінету Міністрів України про ліквідацію ПФГ є підставою для виключення ПФГ з Реєстру промислово-фінансових груп України.

Слід зазначити, що за роки незалежності в Україні було створено лише одну промислово-фінансову групу «Титан» з го- ловним підприємством -- державною акціонерною компанією

«Титан» (утворена постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2001 р. № 5471) терміном на п'ять років. Кінцевою продукцією цієї ПФГ було визначено двоокис титану. Проте постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2004 р. №

1420 постанову від 16 травня 2001 р. було скасовано.

§ 5. Асоційовані підприємства та холдингові компанії

Відповідно до ч. 1 ст. 126 ГК асоційовані підприємства (гос- подарські організації) -- це група суб'єктів господарювання -- юридичних осіб, пов'язаних між собою відносинами економічної та/або організаційної залежності у формі участі в статутному фонді та/або управлінні. Залежність між асоційованими підприємствами може бути простою і вирішальною.

Проста залежність між асоційованими підприємствами ви- никає у разі якщо одне з них має можливість блокувати прийняття рішень іншим (залежним) підприємством, які повинні прийматися відповідно до закону та/або установчих документів цього підприємства кваліфікованою більшістю голосів.

Вирішальна залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі якщо між підприємствами встановлюються від- носини контролю-підпорядкування за рахунок переважної участі контролюючого підприємства в статутному фонді та/або загальних зборах чи інших органах управління іншого (дочірнього) підприємства, зокрема володіння контрольним пакетом акцій. Відносини вирішальної залежності можуть встановлюватися за умови отримання згоди відповідних органів Антимонопольного комітету України.

Про наявність простої та вирішальної залежності має бути зазначено у відомостях державної реєстрації залежного (дочірнього) підприємства та опубліковано відповідно до закону.

Суб'єкт господарювання, що володіє контрольним пакетом акцій дочірнього підприємства (підприємств), визнається хол- динговою компанією. Між холдинговою компанією та її дочірніми підприємствами встановлюються відносини контролю-під- порядкування відповідно до вимог ст. 126 ГК та інших законів. Зокрема, загальні засади функціонування холдингових компаній в Україні, а також особливості їх утворення, діяльності та ліквідації визначені Законом України від 15 березня 2006 р. «Про холдингові компанії в Україні»1.

Якщо з вини контролюючого підприємства дочірнім підпри- ємством було укладено (здійснено) невигідні для нього угоди або

операції, то контролююче підприємство повинно компенсувати завдані дочірньому підприємству збитки.

Якщо дочірнє підприємство з вини контролюючого підприємства опиниться у стані неплатоспроможності і буде визнано банкрутом, то субсидіарну відповідальність перед кредиторами дочірнього підприємства нестиме контролююче підприємство.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Дайте визначення поняття об'єднання підприємств.

2. Назвіть ознаки об'єднання підприємств.

3. Які види та організаційно-правові форми об'єднань підпри- ємств можуть створюватися за законодавством України?

4. Дайте визначення понять асоціації, корпорації.

5. Які функції притаманні об'єднанню підприємств?

6. Назвіть органи управління об'єднанням підприємств.

7. Які особливості встановлені ГК України щодо управління державними (комунальними) об'єднаннями?

8. В якому порядку створюються промислово-фінансові гру- пи в Україні?

9. Назвіть підстави ліквідації промислово-фінансових груп.

10. Яка залежність може існувати між асоційованими підпри- ємствами?

ГЛАВА 9 ПРАВОВИЙ СТАТУС ГРОМАДЯНИНА ЯК СУБ'ЄКТА ГОСПОДАРЮВАННЯ. ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ІНШИХ СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

§ 1. Правовий статус громадянина-підприємця

Правовому становищу громадянина як суб'єкта господарю- вання присвячена ст. 128 ГК, що називається «Громадянин у сфері господарювання».

Згідно з ч. 1 цієї статті громадянин визнається суб'єктом гос- подарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до ст. 58 ГК.

Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено

стягнення (ч. 2 ст. 128 ГК).

Підприємницька діяльність громадянина може здійснюватися у різних варіантах:

--безпосередньо як підприємець або через приватне підпри- ємство, що ним створюється (щоправда, у останньому випадку виникає питання: а хто ж є суб'єктом підприємництва (господа- рювання) -- приватне підприємство, створене громадянином чи він сам? На нашу думку, громадянин, який є засновником створеного ним унітарного приватного підприємства, не є суб'єктом підприємництва, хоч і є згідно з ч. 1 ст. 2 ГК учасником відносин у сфері господарювання);

--із залученням або без залучення найманої праці (наприклад, громадянин може здійснювати управління заснованим ним приватним підприємством безпосередньо або через керівника, який наймається за контрактом; так само він може залучати найману працю інших осіб (працівників приватного підприємства);

--самостійно або спільно з іншими особами. У разі здійснення підприємницької діяльності спільно з іншими громадянами або юридичними особами громадянин має права та обов'язки відповідно:

а) засновника та/або учасника господарського товариства,

б) члена кооперативу тощо,

в) або права і обов'язки, визначені укладеним за його участі договором про спільну діяльність без створення юридичної особи.

Громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємництва та відповідно до принципів, передбачених

у ст. 44 ГК.

Здійснюючи підприємницьку діяльність, громадянин-під- приємець зобов'язаний:

у передбачених законом випадках і порядку одержати ліцензію на здійснення певних видів господарської діяльності;

повідомляти органи державної реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що підлягають відображенню у реєстраційних документах;

додержуватися прав і законних інтересів споживачів, забез-

печувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним виго- товляються, додержуватися правил обов'язкової сертифікації продукції, встановлених законодавством;

не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень

антимонопольно-конкурентного законодавства;

вести облік результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;

своєчасно надавати податковим органам декларації про доходи, інші необхідні відомості для нарахування податків та інших обов'язкових платежів; сплачувати податки та інші обов'язкові платежі в порядку і в розмірах, встановлених законом.

Громадянин-підприємець зобов'язаний також додержуватися вимог, передбачених ст. 46 (щодо забезпечення соціальних гарантій найманих працівників) і 49 (не завдавати шкоди довкіллю, не порушувати права і інтереси громадян тощо) ГК, а також іншими законодавчими актами, і несе майнову та іншу встановлену законом відповідальність за завдані ним шкоду і збитки.

Громадянин-підприємець може бути визнаний судом банкрутом відповідно до положень ГК та Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

§ 2. Особливості правового статусу кредитних спілок у сфері господарювання

Відповідно до ч. 1 ст. 130 ГК громадяни, які постійно про- живають на території України, можуть об'єднуватися у кредитні спілки. Слід проте мати на увазі, що згідно з ст. 1 Закону України від 20 грудня 2001 р. (зі змінами від 10 липня 2003 р.) «Про кредитні спілки»1 кредитна спілка може бути заснована не лише громадянами, а й професійними спілками та їх об'єднаннями.

Отже, кредитною спілкою є неприбуткова організація, засно- вана фізичними особами, професійними спілками, їх об'єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок

об'єднаних грошових внесків членів кредитної спілки.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону «Про кредитні спілки» кредитна спілка створюється на підставі рішення установчих зборів (це рішення оформляється протоколом установчих зборів, який підпи- сують голова та секретар зборів). Чисельність засновників (членів) кредитної спілки не може бути менше ніж 50 осіб, які відповідно до закону можуть бути членами кредитної спілки та об'єднані хоча б за однією з таких ознак: мають спільне місце роботи чи навчання або належать до однієї професійної спілки, об'єднання професійних спілок, іншої громадської чи релігійної організації або проживають

в одному селі, селищі, місті, районі, області.

Кредитна спілка є юридичною особою. Статусу юридичної особи вона набуває з дня її державної реєстрації.

Згідно з ч. 3 ст. 130 ГК кредитна спілка діє на основі статуту, який затверджується загальними зборами членів кредитної спілки

(згідно з Законом «Про кредитні спілки» -- установчими зборами, що є правильним).

У статуті кредитної спілки обов'язково зазначаються: найменування кредитної спілки та її юридична адреса; мета створення і завдання кредитної спілки; ознака членства у кредитній спілці;

порядок утворення та діяльності органів управління кредитної спілки, порядок утворення філій та відділень, їх повноваження;

права та обов'язки членів кредитної спілки; умови і порядок вступу до кредитної спілки, порядок припинення членства;

порядок сплати вступних та інших внесків; джерела надходження і порядок використання коштів та іншого майна кредитної спілки, в тому числі порядок і умови надання кредитів членам кредитної спілки, порядок формування та використання

порядок звітності та здійснення контролю за діяльністю органів управління кредитної спілки;

порядок внесення змін і доповнень до статуту кредитної спілки;

порядок припинення діяльності кредитної спілки та вирішення

майнових питань у зв'язку з її ліквідацією (реорганізацією); порядок покриття можливих збитків кредитної спілки; порядок розподілу доходів кредитної спілки.

Статут кредитної спілки може містити й інші положення щодо організаційних, господарських та інших питань її діяльності.

Майно кредитної спілки є її власністю і складається з фондів кредитної спілки, коштів доходу та іншого майна.

Майно кредитної спілки формується за рахунок: вступних, обов'язкових пайових та інших внесків членів кредитної спілки

(крім внесків (вкладів) на депозитні рахунки);

плати за надання своїм членам кредитів та інших послуг, а та- кож доходів від провадження інших видів статутної діяльності;

доходів від придбаних кредитною спілкою державних цінних паперів;

грошових та інших майнових пожертвувань, благодійних внесків, грантів, безоплатної технічної допомоги як юридичних, так

і фізичних осіб, у тому числі іноземних;

інших надходжень, не заборонених законодавством. Частиною 5 ст. 130 ГК кредитній спілці заборонено бути засновником або учасником суб'єктів підприємницької діяльності.

Статус, порядок організації та здійснення господарської ді- яльності кредитної спілки визначаються крім ГК, вже названим Законом України «Про кредитні спілки» та іншими законами.

§ 3. Особливості правового статусу благодійних та інших неприбуткових організацій у сфері господарювання

Певні особливості правового статусу у сфері господарювання мають благодійні та інші неприбуткові організації.

Юридичні особи, незалежно від форм власності, а також по- внолітні громадяни можуть утворювати благодійні організації (благодійні фонди, членські благодійні організації, благодійні установи тощо).

Відповідно до ст. 6 Закону України від 16 вересня 1997 р. «Про благодійництво та благодійні організації»1 благодійні організації можуть утворюватися у таких організаційно-правових формах:

членська благодійна організація;

благодійний фонд; благодійна

установа;

інші благодійні організації (фундації, місії, ліги тощо). Конкретна організаційно-правова форма благодійних організацій визначається засновниками (засновником).

Як зазначено в ч. 1 ст. 5 Закону «Про благодійництво та благодійні організації» засновниками (засновником) благодійної організації можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які досягли 18 років, а також юридичні особи незалежно від форм власності.

Благодійною організацією визнається недержавна організація, яка здійснює благодійну діяльність в інтересах суспільства або окремих категорій осіб без мети одержання прибутків від цієї

діяльності. Благодійні організації утворюються і діють за територіальним принципом і поділяються за своїм статусом на всеукраїнські, місцеві та міжнародні.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також державні та комунальні підприємства, установи, організації, що повністю або частково фінансуються з бюджету, не можуть бути засновниками (засновником) та/або членами благодійної організації. Благодійна організація діє на основі статуту (положення), що затверджується вищим органом управління благодійної організації,

і є юридичною особою.

У статуті (положенні) згідно з ст. 12 Закону «Про благодій- ництво та благодійні організації» зазначаються:

назва, місцезнаходження, статус та організаційно-правова форма благодійної організації;

предмет, цілі, завдання та основні форми благодійної діяль- ності;

порядок утворення і діяльності органів управління благодійної організації;

джерела фінансування та порядок використання майна і коштів благодійної організації;

порядок внесення змін до статуту (положення) благодійної організації;

порядок реорганізації або ліквідації благодійної організації, використання її майна і коштів в разі припинення діяльності;

умови і порядок прийняття в члени благодійної організації та вибуття з неї;

права і обов'язки членів благодійної організації.

До статуту (положення) можуть включатися інші положення,

Статут (положення) благодійної організації не повинен су- перечити законодавству України.

Благодійна організація має право здійснювати неприбуткову

господарську діяльність, спрямовану на виконання її статутних цілей та завдань. Здійснення благодійними організаціями діяльності

у вигляді надання певних послуг (виконання робіт), що підлягають обов'язковій сертифікації або ліцензуванню, допускається після такої сертифікації або ліцензування в установленому законом порядку.

Додаткові вимоги щодо створення, державної реєстрації, здійснення господарської діяльності та інших питань діяльності благодійних організацій встановлюються, крім ГК, Законом «Про благодійництво та благодійні організації», іншими законами.

Особливості статусу інших юридичних осіб, що здійснюють неприбуткову господарську діяльність, визначаються відповідними законами, якими регулюється порядок діяльності цих суб'єктів.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. В яких варіантах може здійснюватися підприємницька діяль-

ність громадянина?

2. У чому полягають особливості правового статусу кредитних спілок?

3. Які відомості зазначаються у статуті кредитної спілки?

4. В яких організаційно-правових формах можуть утворюватися благодійні організації?

5. Які відомості зазначаються у статуті (положенні) благодійної організації?

РОЗДІЛ ІІІ МАЙНОВА ОСНОВА ГОСПОДАРЮВАННЯ

ГЛАВА 10 ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ МАЙНОВИХ ВІДНОСИН У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ

§ 1. Правовий режим майна суб'єктів господарювання

Під правовим режимом майна суб'єктів господарювання в теорії господарського права розуміють встановлені правовими нормами: а) структуру цього майна, б) порядок його придбання

(формування), використання і вибуття, в) порядок звернення на нього стягнення кредиторів.

Основою правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, відповідно до ч. 1 ст.

133 ГК є право власності, а також речові права осіб, які не є власниками, -- право господарського відання і право оперативного управління. Зміст кожного з цих прав розкривають подальші статті ГК.

Крім зазначених, господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (в Розділі ІІ Книги третьої Цивільного кодексу України вони називаються речовими правами на чуже майно), до яких відносяться, зокрема, права володіння, права користування.

Право володіння чужим майном виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом (ст. 398 ЦК).

Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів

(земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб суб'єктів господарювання, які не можуть бути задоволені іншим способом (ч. 1 ст. 401 ЦК). Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо (ч. 1 ст. 404 ЦК).

Майно суб'єктів господарювання може бути закріплено на іншому, крім зазначених в ч. 1 ст. 133 ГК, праві відповідно до умов договору з власником майна. Отже ч. 2 ст. 133 ГК передбачає можливість визначення інших прав, які відносяться не до речових, а до зобов'язальних прав. Одним з них є, на нашу думку, право оренди цілісного майнового комплексу державного (комунального) підприємства або його структурного підрозділу. Це право виникає на підставі договору суб'єкта господарювання з власником майна про здійснення на його (майна) основі цим суб'єктом самостійного господарювання.

До прав, щодо яких йдеться в ч. 2 ст. 133 ГК, можна віднести іпотеку (заставу).

Як встановлено в ч. 3 ст. 13 Конституції України, держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господа- рювання. Це положення знайшло свій розвиток в ч. 4 ст. 133 ГК, згідно з якою держава забезпечує рівний захист майнових прав усіх суб'єктів господарювання. Такий захист забезпечується незалежно від того, про яке право йде мова -- чи то про право власності, чи про інші речові права.

§ 2. Види майна суб'єктів господарювання та джерела його формування

Стаття 139 ГК визнає майном сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або вра- ховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів.

Поняття речі вміщене у ст. 179 ЦК, яка під річчю розуміє предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права і обов'язки. З урахуванням положень ст. 190 ЦК майном вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права і обов'язки, проте для визнання цих об'єктів речами в розумінні Господарського кодексу необхідно, щоб вони відповідали ознакам, зазначеним в ч. 1 ст. 139 ГК, а саме: а) мали вартісне визначення; б) вироблялися чи використовувалися у діяльності суб'єктів господарювання; в) відображалися в балансі цих суб'єктів

або враховувалися в інших встановлених законом формах обліку майна цих суб'єктів.

Відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 8

«Нематеріальні активи», затвердженого наказом Мінфіну України від 18 жовтня 1999 р. № 242 нематеріальний актив -- це немонетарний актив, який не має матеріальної форми, може бути ідентифікований та утримується підприємством з метою використання протягом періоду більше одного року (або одного операційного циклу, якщо він перевищує один рік) для виробництва, торгівлі, в адміністративних цілях чи надання в оренду іншим особам.

Майнові цінності в залежності від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності, можуть належати до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів. Зміст цих понять та перелік об'єктів, що відносяться до тієї або іншої економічної форми, встановлені в ст. 139 ГК, в законах та підзаконних нормативно-правових актах з питань бухгалтерського обліку і фінансової звітності.

Визначення поняття «основні фонди» (основні засоби) міс- титься в Положенні (стандарті) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби», затвердженому наказом Мінфіну України від 27 квітня

2000 р. № 92, згідно з яким основні засоби -- це матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він довший за рік).

До основних фондів виробничого і невиробничого призначення згідно з ч. 3 ст. 139 ГК відносяться будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів.

Для цілей бухгалтерського обліку основні засоби класифі- куються, зокрема на основні засоби (земельні ділянки, капітальні витрати на поліпшення земель, будинки, споруди та передавальні пристрої, машини та обладнання, транспортні засоби, інструменти, прилади, інвентар (меблі), робоча і продуктивна худоба, багаторічні насадження тощо), інші необоротні матеріальні активи

(бібліотечні фонди, малоцінні необоротні матеріальні активи,

тимчасові (нетитульні) споруди, природні ресурси, інвентарна тара, предмети прокату тощо), незавершені капітальні інвестиції.

Оборотні засоби (оборотні активи) -- це грошові кошти та їх еквіваленти, що не обмежені у використанні, а також інші активи, призначені для реалізації чи споживання протягом операційного циклу чи протягом дванадцяти місяців з дати балансу (п. 4 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 2 «Баланс», затвердженого наказом Мінфіну України від 31 березня 1999 р. № 87).

Оборотними засобами відповідно до ч. 4 ст. 139 ГК є сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення, що віднесено законодавством до оборотних засобів.

Частина 5 ст. 139 ГК у складі майна суб'єктів господарювання виділяє кошти, під якими розуміє гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

Під товарами у складі майна суб'єктів господарювання ч. 6 ст.

139 ГК визнає вироблену продукцію (товарні запаси), виконані роботи та послуги.

Існують і інші визначення цього поняття. Так, вужче визна- чення поняття «товари» наведено в Положенні (стандарті) бух- галтерського обліку 2 «Баланс», яке під товарами розуміє товари, які придбані підприємством для наступного продажу (п. 25).

Вироблена (готова) продукція -- це запаси виробів на складі, обробка яких закінчена та які пройшли випробування, приймання, укомплектовані згідно з умовами договорів із замовниками і відповідають технічним умовам і стандартам. Продукція, яка не відповідає наведеним вимогам (крім браку), та роботи, які не прийняті замовником, показуються у складі незавершеного ви- робництва (п. 24 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 2

«Баланс»).

Виконані роботи (роботи) -- це будь-яка діяльність, пов'язана

з проектуванням, будівництвом нових, розширенням, ре- конструкцією, капітальним ремонтом та реставрацією об'єктів і споруд виробничого та невиробничого призначення, технічним переозброєнням діючих підприємств, а також супровідні роботам послуги, у тому числі геодезичні роботи, буріння, сейсмічні дослідження, аеро-- та супутникова фотозйомки та інші, якщо вартість виконання цих послуг не перевищує вартості самого будівництва.

Під послугами зазначений закон розуміє будь-яку закупівлю, крім товарів та робіт, включаючи підготовку спеціалістів, забез- печення транспортом і зв'язком, освоєння технологій, наукові до- слідження, медичне та побутове обслуговування

Цінні папери, як зазначено в ч. 7 ст. 139 ГК, є особливим видом майна суб'єктів господарювання. Види і правовий режим цінних паперів, що відносяться до майна суб'єктів господарювання встановлені положеннями Глави 17 ГК.

Загальні, найпоширеніші джерела, з яких формується майно суб'єктів господарювання, встановлює ст. 140 ГК.

Грошові та матеріальні внески засновників, як правило, є джерелом формування статутного капіталу (фонду) господарських товариств (ст. 86 ГК), майна виробничого кооперативу (ст. 100 ГК) на стадії заснування цих суб'єктів. За рахунок майнових внесків

(вступних, членських, цільових тощо) учасників формується майно об'єднання підприємств (ст. 123 ГК). При утворенні державного унітарного підприємства компетентним органом державної влади останній наділяє таке підприємство майном -- відокремленою частиною державної власності (ч. 1 ст. 73 ГК). Так само комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування на базі відокремленої частини комунальної власності (ч. 1 ст. 78 ГК).

Доходи від реалізації продукції (робіт, послуг) є основним джерелом формування майна суб'єктів господарювання-під- приємців після їх утворення. Зміст доходів з джерелом їх по- ходження з України визначений п. 1.21 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»1, згідно з яким це будь- які доходи, отримані резидентами або нерезидентами від будь- яких видів їх діяльності на території України, включаючи про- центи, дивіденди, роялті та будь-які інші види пасивних доходів, сплачених резидентами України, доходи від надання резидентам або нерезидентам в оренду (користування) майна, розташованого в Україні, включаючи рухомий склад транспорту, приписаного до портів, розташованих в Україні, доходи від продажу нерухомого майна, розташованого в Україні, доходи, отримані у вигляді внесків

та премій на страхування і перестрахування ризиків на території України, а також доходи страховиків-ре- зидентів від страхування ризиків страхувальників-резидентів за межами України, інші

доходи від господарської діяльності на митній території України

або на територіях, що перебувають під контролем митних служб України (у зонах митного контролю, на спеціалізованих ліцензійних митних складах тощо).

Під доходами від цінних паперів розуміють суму коштів або вартість майна, отриману (нараховану) платником податку від продажу, обміну або інших способів відчуження цінних паперів та деривативів, збільшену на вартість будь-яких матеріальних цінностей чи нематеріальних активів, які передаються платнику податку в зв'язку з таким продажем, обміном або відчуженням (п.

7.6.4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

До доходів від цінних паперів слід також відносити і дивіденд

-- платіж, який здійснюється юридичною особою-емітен- том корпоративних прав чи інвестиційних сертифікатів на користь власника таких корпоративних прав (інвестиційних сертифікатів) у зв'язку з розподілом частини прибутку такого емітента, розрахованого за правилами бухгалтерського обліку.

Капітальні вкладення як джерело формування майна суб'єкта господарювання -- це інвестиції, спрямовані на створення і відновлення основних фондів. При цьому розрізняють державні і недержавні капітальні вкладення. Державні капітальні вкладення

-- це інвестиції, спрямовані на створення і відновлення основних фондів, джерелом фінансування яких є кошти державного бюджету, державних підприємств та організацій, а також місцевих бюджетів.

У їх складі виділяють державні централізовані капітальні вкладення -- інвестиції, що спрямовані на створення і відновлення основних фондів і фінансуються за рахунок коштів державного бюджету та бюджетних позичок.

Недержавні капітальні вкладення -- це інвестиції, що фінан- суються за рахунок коштів інвесторів із недержавними формами власності, а саме:

власних фінансових ресурсів інвестора (прибуток, аморти- заційні відрахування, відшкодування збитків від аварій, стихійного лиха, грошові нагромадження і заощадження громадян, юридичних осіб тощо);

позичкових фінансових коштів інвестора; залучених фінансових коштів інвестора (кошти, одержані від продажу акцій, облігацій, пайові та інші внески громадян і юридичних осіб);

безоплатних та благодійних внесків, пожертвувань організацій,

підприємств і громадян;

коштів іноземних інвесторів (іноземні інвестиції, як прямі, так і портфельні, капітальні трансферти, кредити).

Дотації можуть надаватися з державного або місцевого бю- джетів неприбутковим організаціям відповідно до умов міжна- родних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також на регулювання цін на платні послуги, які надаються таким неприбутковим організаціям або через них їх отримувачам згідно із законодавством, з метою зниження рівня таких цін.

Надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об'єктів

(комплексів), що належать суб'єктам господарювання, придбання майна інших суб'єктів -- одне з джерел формування майна, що поділяється на кілька складових: 1) виручка від продажу майнових об'єктів; 2) надходження у вигляді орендної плати як платежу за користування об'єктом оренди; 3) придбання майна інших суб'єктів

(у власність, господарське відання або оперативне управління)

відповідно до укладених договорів.

Кредити банків та інших кредиторів -- це кошти та матері- альні цінності, які надаються резидентами або нерезидентами у користування юридичним або фізичним особам на визначений строк та під процент. Кредит розподіляється на фінансовий кредит, товарний кредит, інвестиційний податковий кредит та кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики.

Безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій та громадян складають незначне за розміром джерело формування майна суб'єктів господарювання.

Майно суб'єктів господарювання може формуватися також за рахунок інших джерел, не заборонених законом.

Правовий режим майна суб'єктів господарювання встанов- люється Господарським кодексом та іншими законами з ураху- ванням видів майна, зазначених у ст. 139 ГК (основні фонди, оборотні засоби, кошти, товари, цінні папери тощо).

Частина 1 ст. 141 ГК узагальнено встановлює перелік об'єктів, що належать до державного майна у сфері господарювання.

Цілісні майнові комплекси державних підприємств, їх струк- турних підрозділів -- це господарські об'єкти із завершеним цик- лом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою зе- мельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання (ч. 3 ст.

283 ГК). Оскільки таке визначення цілісних майнових комплексів державних підприємств стосується об'єктів оренди, для загальних цілей (в тому числі для визначення складу майна підприємства як єдиного майнового комплексу) можна керуватися положеннями ч. 2 ст. 191 ЦК, згідно з якою до складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги,

а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом.

Цілісний майновий комплекс підприємства визнається не- рухомістю і може бути об'єктом купівлі-продажу та інших угод, на умовах і в порядку, визначених Господарським кодексом та законами, прийнятими відповідно до нього (ч. 3 ст. 66 ГК).

Нерухоме майно державних підприємств (в ч. 1 ст. 181 ЦК ще вжито терміни «нерухомі речі», «нерухомість») -- це земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Режим нерухомої речі може бути поширено законом на по- вітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації (ч. 2 ст. 181 ЦК).

Інше окреме індивідуально визначене майно державних під- приємств -- це майно (річ), яке наділене тільки йому властивими ознаками, що вирізняють його з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи його.

Акції (частки, паї) держави у майні суб'єктів господарювання різних форм власності (наприклад, 50% + 1 акція, 25% +1 акція, або інша кількість акцій у статутних фондах відкритих акціонерних товариств, створених в процесі корпоратизації і приватизації; будь- яка кількість акцій, часток, паїв у статутних фондах (майні) інших суб'єктів господарювання).

Стаття 141 ГК називає серед державного майна суб'єктів гос- подарювання також майно, закріплене за державними установами і організаціями з метою здійснення необхідної господарської діяльності, та майно, передане в безоплатне користування само- врядним установам і організаціям або в оренду для використання його у господарській діяльності. На нашу думку, тут йдеться не про якісь окремі види майна, а, скоріше, про певних суб'єктів, які здійснюють господарську діяльність без мети одержання прибутку

(некомерційну господарську діяльність), використовуючи при цьому державне майно, закріплене за ними на певному правовому титулі.

Держава через уповноважені органи державної влади здійснює права власника не лише стосовно майна, вказаного в ч. 1 ст. 141 ГК, але також і щодо об'єктів права власності Українського народу, зазначених у ч. 1 ст. 148 ГК -- землі, її надр, атмосферного повітря, водних та інших природних ресурсів, що знаходяться в межах території України, природних ресурсів її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.

Відповідно до п. 5 ст. 116 Конституції України Кабінет Мі- ністрів України забезпечує рівні умови розвитку всіх форм вла- сності, здійснює управління об'єктами державної власності від- повідно до закону. Так, відповідно до ст. 4 Закону «Про управління об'єктами державної власності» суб'єктами управління об'єктами державної власності є:

Кабінет Міністрів України;

Фонд державного майна України;

міністерства та інші органи виконавчої влади (далі -- упов- новажені органи управління);

органи, які здійснюють управління державним майном від- повідно до повноважень, визначених окремими законами;

державні господарські об'єднання, державні холдингові ком-

панії, інші державні господарські організації (далі -- господарські

структури);

юридичні та фізичні особи, які виконують функції з управління корпоративними правами держави (далі -- уповноважені особи); Національна академія наук України, галузеві академії наук.

Повноваження цих органів і господарських організацій щодо управління об'єктами державної власності встановлені, зокрема, в ст. ст. 5--11 Закону «Про управління об'єктами державної власності», ст.ст. 20, 21, 25 Закону «Про Кабінет Міністрів України».

Згідно з ст. 19 Закону України від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації» місцева державна адміністрація здійснює на відповідній території управління об'єктами, що перебувають у державній власності та передані до сфери її управління.

Крім центральних та місцевих органів виконавчої влади у випадках, передбачених законом, управління державним майном здійснюють також інші суб'єкти. Наприклад, як виняток, функції з управління майном, що є у державній власності, і закріплене за підприємствами і організаціями, що входять до складу корпорацій

«Укрбуд», «Украгропромбуд», «Укрмонтажспец- буд»,

«Укрбудматеріали», «Укртрансбуд», «Укрметротунельбуд» та концерну «Укрцемент», було делеговано цим корпораціям і концерну (див.: Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого

1993 р. № 19--93 «Про управління майном, що є у загаль- нодержавній власності, в будівництві та промисловості будівельних матеріалів»).

Кабінет Міністрів України встановлює перелік державного майна, яке безоплатно передається у власність відповідних те- риторіальних громад (комунальну власність). Передача об'єктів господарського призначення з державної у комунальну власність здійснюється в порядку, встановленому законом.

Передача майна у зазначених випадках здійснюється у порядку, передбаченому Законом України від 3 березня 1998 р. «Про передачу об»єктів права державної та комунальної власності»1, що регулює відносини, пов'язані з передачею об'єктів

права державної власності у комунальну власність територіаль-

них громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність, а також об'єктів права комунальної власності у державну власність. Де- тально порядок безоплатної передачі об'єктів права державної власності врегульовано Положенням про порядок передачі об'єктів права державної та комунальної власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1998 р. № 14821.

Об'єктами передачі згідно з цими актами є:

а) цілісні майнові комплекси підприємств, установ, організацій, їх структурних підрозділів (далі -- підприємства). Структурний підрозділ підприємства може бути об'єктом передачі після виділення його в установленому порядку в цілісний майновий

комплекс на підставі розподільного балансу;

б) нерухоме майно (будівлі, споруди, у тому числі об'єкти не- завершеного будівництва, а також нежитлові приміщення після виділення їх в окрему облікову одиницю (інвентарний об'єкт) на підставі складання в установленому порядку розподільного балансу за умови обов'язкового наступного укладення з іншими балансоутримувачами будинку, в якому розташовані ці приміщення, угоди про спільне користування та утримання будинку і прибудинкової території);

в) інше окреме індивідуально визначене майно підприємств

(крім нерухомого);

г) акції (частки, паї), що належать державі у майні госпо- дарських товариств (крім передачі акцій державним органам при- ватизації засновниками відкритих акціонерних товариств, створених

у процесі корпоратизації);

д) житловий фонд та інші об'єкти соціальної інфраструктури

(далі -- об'єкти соціальної інфраструктури), які перебувають у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, установ, організацій (далі -- підприємств) або не увійшли до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), у тому числі не завершені будівництвом.

Передача об'єктів права державної власності здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України та органів, уповноважених управляти державним майном, або самоврядних організацій залежно від видів об'єктів.

Передача об'єктів права державної власності від одного під-

приємства іншому, що належать до сфери управління одного і того

ж органу, уповноваженого управляти державним майном, або самоврядної організації, здійснюється на підставі рішення цього органу або самоврядної організації.

Не можуть бути об'єктами передачі з державної у комунальну власність:

підприємства, що провадять діяльність, передбачену частинами першою, другою та третьою статті 4 Закону України «Про підприємництво»;

казенні підприємства.

Законом можуть бути визначені види майна, що може пере- бувати виключно у державній власності, відчуження якого не- державним суб'єктам господарювання не допускається, а також додаткові обмеження щодо розпорядження окремими видами майна, яке належить до основних фондів державних підприємств, установ і організацій.

§ 3. Право власності та похідні права (право господарського відання, право оперативного управління) у сфері господарювання

Право власності, як зазначено у назві ст. 134 ГК, є основним речовим правом у сфері господарювання.

В економічному аспекті власність -- це присвоєння матері- альних благ, суть якого полягає в належності наявних засобів ви- робництва і одержуваних продуктів праці державі, територіальній громаді, окремому колективу чи індивіду. Це матеріально-речовий аспект процесу присвоєння, який характеризує відношення людей до речі. Інший аспект присвоєння матеріальних благ -- це суспільні відносини власності, які характеризують відносини між людьми, що ґрунтуються на розмежуванні «мого» і «чужого». Суть його полягає

в пануванні власника над річчю і усуненні всіх інших суб'єктів від речі або, інакше кажучи, в недопущенні будь-яких перешкод власнику в здійсненні панування над річчю з боку невласника.

Економічні відносини власності дістають юридичне закріп- лення у праві власності, яке виникає внаслідок правового ре- гулювання зазначених економічних відносин. Правове регулювання відносин власності є одним з найважливіших напрямів нормотворчої діяльності держави. За допомогою права держава регулює належність тих чи інших об'єктів власності певному суб'єктові (громадянину, колективу, державі); обсяг і зміст су- б'єктивних повноважень власника, порядок і форми їх реалізації стосовно різних об'єктів; засоби і способи правової охорони відносин власності тощо.

Сукупність зазначених правових норм, що регулюють від- носини власності, становить право власності в об'єктивному ро- зумінні.

Право власності в суб'єктивному розумінні є основним ре- човим правом у сфері господарювання, зміст якого складають повноваження (права) власника щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном при здійсненні госпо- дарської діяльності.

Володіння -- це закріплення матеріальних благ за конкретними власниками -- індивідами і колективами, фактичне утримання речі

у сфері господарювання цих осіб.

Користування -- це вилучення з речей їхніх корисних влас- тивостей, які дають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу.

Розпорядження -- це визначення власником юридичної або фактичної долі речі.

Зазначені повноваження власник реалізує на свій розсуд (тобто за своїм інтересом, незалежно від волі і бажання інших осіб), одноосібно або спільно з іншими суб'єктами. Реалізуючи свої повноваження, власник тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених, зокрема, ст. 133 ГК.

Господарське законодавство (ч. 2 ст. 134 ГК) закріплює мож- ливість використання в господарській діяльності майна, що пе- ребуває у спільній власності двох або більше осіб (співвласників), тобто спільного майна, яке може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності (ч. 1, 2 ст. 355

ЦК). Правовий режим майна, що перебуває у спільній власності, права і обов'язки співвласників такого майна встановлені, крім норм ГК, також положеннями Глави 26 «Право спільної власності» ЦК України (ст. 355--372).

В Господарському кодексі (ч. 3 ст. 134) знайшло відображення

положення п. 7 ст. 92 Конституції України, згідно з яким правовий

режим власності визначається виключно законами України. До таких законів, зокрема, належать Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, закони України від 21 вересня 2006

р. «Про управління об'єктами державної власності», від 21 травня

1997 р. «Про місцеве самоврядування», від 3 березня 1998 р. «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності», від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації» тощо.

Велике значення для забезпечення майнових прав суб'єктів господарювання має також положення щодо визначення правових форм реалізації права власності у сфері господарювання виключно на рівні закону. Така вказівка Кодексу покликана захищати суб'єктів господарювання від проявів втручання державних та інших органів в регулювання майнових відносин шляхом прийняття ними актів так званого відомчого законодавства.

Серед повноважень власника ГК виділяє такий вид, як орга- нізаційно-установчі повноваження, що мають безпосереднє від- ношення до здійснення господарської діяльності.

Одним з основних організаційно-установчих повноважень власника майна ч. 1 ст. 135 ГК називає його засновницькі пов- новаження:

По-перше, власник має право засновувати господарські орга- нізації: одноосібно (унітарні підприємства) або спільно з іншими власниками (корпоративні підприємства) на основі належного йому

(їм) майна або здійснювати господарську діяльність в інших формах господарювання, не заборонених законом. Господарські організації, щодо заснування яких йдеться в ч. 1 ст. 135 ГК, можуть створюватись різних видів і організаційних форм, встановлених ст. 63 ГК.

По-друге, якщо власником є громадянин, він може обрати таку організаційну форму підприємництва як підприємець без статусу юридичної особи (ч. 1 ст. 128 ГК).

По-третє, власник на свій розсуд визначає мету і предмет господарської діяльності утвореного ним суб'єкта господарювання. Метою господарської діяльності є задоволення суспільних і особистих потреб, а предметом -- систематичне здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної та іншої господарської діяльності (ч. 1 ст. 62 ГК).

По-четверте, власник на свій розсуд визначає також струк-

туру утвореного ним суб'єкта господарювання (види і назву ви-

робничих структурних підрозділів, а також види і назву функ- ціональних структурних підрозділів апарату управління), склад і компетенцію його органів управління, порядок використання майна, інші питання управління діяльністю суб'єкта господарювання.

По-п'яте, власник приймає рішення про припинення відповідно до законодавства господарської діяльності заснованих ним суб'єктів господарювання.

Власник має право здійснювати організаційно-установчі повноваження також на основі належних йому корпоративних прав відповідно до ГК та інших нормативно-правових актів.

Державні та комунальні підприємства можуть бути об'єднані за рішенням власника (уповноваженого ним органу) у державні

(комунальні) господарські об'єднання.

Однією із форм правового режиму майна, закріпленого за суб'єктом підприємництва, є право господарського відання. Термін

«право господарського відання» прийшов на заміну терміну «право повного господарського відання», що ним у Законах України від 7 лютого 1991 р. «Про власність» (ч. 1 ст. 10) та від 27 березня 1991 р.