Господарське право

Органи Антимонопольного комітету України, які здійснюють перевірку рішення, можуть зупинити виконання рішення до закінчення його перевірки, про що письмово повідомляються особи, які беруть участь у справі.

За результатами перевірки рішення органи Антимонопольного комітету України мають право: залишити рішення без змін; змінити рішення;

скасувати рішення частково і направити справу на новий розгляд у цій частині;

скасувати рішення і прийняти нове рішення або передати справу на новий розгляд чи припинити провадження у справі.

Підставами для зміни, скасування чи визнання недійсними рішень органів Антимонопольного комітету України є:

неповне з'ясування обставин, які мають значення для справи; недоведення обставин, які мають значення для справи і які визнано встановленими;

невідповідність висновків, викладених у рішенні, обставинам справи;

порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Порушення або неправильне застосування норм процесу- ального права може бути підставою для зміни, скасування чи ви- знання недійсним рішення тільки за умови, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення.

Заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рі- шення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до суду у двомісячний строк з дня одержання рішення. Цей строк не може бути відновлено.

Рішення Антимонопольного комітету України, адміністративної колегії Антимонопольного комітету України та державного уповноваженого Антимонопольного комітету України оскаржуються до Господарського суду м. Києва. Рішення адміністра- тивної колегії територіального відділення Антимонопольного комітету України оскаржуються до господарського суду Авто- номної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастополь- ського міських господарських судів.

Прийняття судом, господарським судом до розгляду заяви про визнання недійсним рішення органу Антимонопольного комітету України не зупиняє його виконання, крім випадків порушення судом, господарським судом провадження у справі про визнання недійсним рішення органу Антимонопольного комітету України, прийнятого:

згідно з ч. 1 ст. 48, ч. 1 ст. 30 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції»;

за результатами перевірки відповідно до ч. 5 ст. 57 Закону; за результатами перегляду відповідно до ч. 3 ст. 58 Закону. За загальним правилом перевірка в апеляційному порядку чи перегляд за нововиявленими обставинами за заявою сторони відповідного рішення (постанови) суду, господарського суду зупиняє виконання рішення органу Антимонопольного комітету, якщо судом, господарським судом не визначено інше.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Назвіть основні акти законодавства про захист економічної

конкуренції.

2. Які дії визнаються антиконкурентними узгодженими діями?

3. Дайте визначення поняття монопольного становища.

4. Які дії (бездіяльність) визнаються зловживанням монопольним становищем?

5. Що таке недобросовісна конкуренція?

6. Що таке економічна концентрація?

7. Назвіть основні види порушень законодавства про захист економічної конкуренції.

8. Які види санкцій застосовуються до суб'єктів господарювання за порушення законодавства про захист економічної конкуренції?

9. Якими органами розглядаються справи про порушення за- конодавства про захист економічної конкуренції?

ГЛАВА 4 ГОСПОДАРСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО

§ 1. Поняття, ознаки та особливості господарського законодавства

Норми господарського права як загальні правила поведінки суб'єктів господарських відносин функціонують завдяки своїй нормативній формі -- формі нормативних актів. Саме у формі нормативних актів норми господарського права приймаються, вивчаються і застосовуються, тобто функціонують як загальні обов'язкові правила господарювання. Відповідно господарське законодавство загалом можна визначити як систему нормативних актів, які згідно із законом є інституційними джерелами гос- подарського права. Основними джерелами господарського права є саме закони та інші нормативні акти. Такі форми права, як звичай, судовий прецедент, у цій сфері застосовуються рідко.

Система господарського законодавства загалом обумовлена предметом регулювання. Офіційно межі цього предмета сьогодні визначені у кодифікованому нормативному акті -- Господарському кодексі України.

Згідно з ст. 1 ГК цей Кодекс визначає основні засади гос- подарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської ді- яльності між суб'єктами господарювання, а також між цими су- б'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Отже предметом господарського законодавства є господарські відносини, тобто відносини між організаціями щодо виробництва і реалізації (поставки, купівлі-продажу, міни) продукції, відносини у капітальному будівництві, відносини у закупівлі сільськогосподарської продукції в аграрних товаровиробників (агропідприємств та фермерських господарств), відносини ор- ганізацій всіх видів транспорту з клієнтами та між собою, відносини у державному страхуванні, зовнішньоекономічній діяльності тощо. Це точка зору представників теорії господарського права. Згідно з нею господарське законодавство являє собою самостійну галузь -- систему нормативних актів, правила яких регулюють господарські відносини щодо організації та здійснення господарської діяльності в галузі суспільного виробництва і обігу.

Теорія господарського права виходить з того, що як галузь господарське законодавство окреслене лише господарськими відносинами і не включає всіх нормативних актів (фінансового, адміністративного, трудового права тощо), які теж регулюють народне господарство. У такому спеціальному значенні госпо- дарське законодавство кодифіковане шляхом прийняття Госпо- дарського кодексу.

Друге визначення предмета господарського законодавства тривалий час формулювалося не за предметом регулювання

(«господарські правовідносини»), а за «критерієм адресата» -- за відношенням нормативних актів до народного господарства, адресуванням їх цьому об'єктові. Згідно з цим визначенням гос- подарське законодавство є сукупністю нормативних актів, які регулюють усі, а не тільки господарські, відносини у народному господарстві. Таке визначення терміну «господарське законо- давство» узагальнювало адресоване економіці цивільне (насправді господарське), трудове, фінансове, земельне, екологічне та інші окремі системи законодавства. Тобто це безмежно широка

«суперсистема» законодавства («безмежний нормативний масив»). Прихильники цієї теорії називають господарське законодавство не галуззю, а «нормативним масивом» -- терміном, змістовно- понятійні межі якого з'ясувати важко. Він охоплює всі нормативні акти, котрі так чи інакше стосуються народного господарства. З урахуванням того, що і суто господарсько-правових актів у нас дуже багато, наукова цінність цієї теорії досить сумнівна.

Ознаки та особливості господарського законодавства, однією з яких є комплексний зміст основних нормативних актів, більш повно характеризують цю галузь законодавства. Переважна більшість нормативних актів господарського законодавства включає норми двох і більше галузей права.

Як приклад можна навести транспортні кодекси і статути.

Другою ознакою і особливістю господарського законодавства є те, що воно включає в себе одногалузеві акти господарського законодавства. Такими, зокрема, слід вважати Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та Положення про поставки товарів народного споживання. Вони одногалузеві, бо регулюють відносини щодо укладання та вико- нання відповідних господарських договорів.

Об'єктивною ознакою господарського законодавства є мно- жинність актів, зумовлена тим, що:

1) це законодавство регулює різні види господарської діяль- ності (промислову, будівельну, транспортну, інноваційну тощо), кожен з яких має суттєві особливості, які враховуються у спеці- альних актах;

2) в економіці наявні різні форми власності (приватна, ко- лективна, державна, комунальна), що теж відповідним чином диференціює акти господарського законодавства;

3) на території України до цього часу застосовуються окремі акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України (в тому числі і стосовно законодавчого регулювання господарських відносин), за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України;

4) тривалий час був відсутній кодифікований акт господар- ського законодавства, натомість, діяла значна кількість актів, прийнятих вищим та центральними органами державної виконавчої влади.

З названих об'єктивних факторів і суб'єктивних причин на- прошується висновок про те, що кодифікувати господарське за- конодавство навіть у великому акті (Господарському кодексі) буде дуже важко. Сьогодні ми це бачимо вже після прийняття Господарського кодексу, який, на нашу думку, так і не виконав до кінця завдання кодифікації.

Наступною ознакою господарського законодавства України є його поєднання з комерційним правом інших країн та міжна- родними договорами з господарських питань. Воно здійснюється згідно з певними принципами, зазначеними нижче.

Принцип пріоритету спеціальних норм міжнародного договір- ного права над загальними нормами господарського права України. Цей принцип сформульований, зокрема, у статті 50 ГК: «у разі якщо чинним міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України, встановлено інші правила щодо підприємництва, ніж ті, що передбачено законодавством України, застосовуються правила міжнародного договору. Правила міжнародних договорів України, чинних на момент прийняття Конституції України, застосовуються відповідно до Конституції України в порядку, визначеному цими міжнародними договорами».

Принцип надання нормам міжнародних економічних договорів статусу національного законодавства України. Законом України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України»31 чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору (ст. 19 Закону). Якщо такого порядку не встановлено, пріоритет, згідно з нормами міжнародного права, мають норми міжнародних договорів.

Третім принципом поєднання господарського законодавства України з комерційним правом інших країн є право сторін зовнішньоекономічних договорів обирати (погоджувати вибір) право країни, яким визначаються права та обов'язки сторін до- говорів. Водночас законодавством України встановлено, що у разі відсутності згоди сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується право відповідно до ч. 2, 3 ст. 32 Закону України «Про міжнародне приватне право», при цьому стороною, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору, є: продавець, дарувальник, одержувач ренти, наймодавець, позикодавець, підрядник тощо (ст. 44 Закону України від 23 червня 2005 р. «Про

міжнародне приватне право»32).

Завершуючи розгляд цього питання, слід зазначити, що поняття

«господарське законодавство» охоплює як господарські закони у власному значенні, так й інші нормативні акти з питань господарської життєдіяльності. Це законодавство включає в себе і так зване відомче господарське законодавство. До відомчих нормативних актів належать у такому разі ті, що мають нормативну силу стосовно прав і обов'язків суб'єктів господарських відносин. Це нормативні акти міністерств, державних комітетів, інших органів виконавчої влади, що здійснюють державне управління економікою.

Незважаючи на те, що стосовно господарських відносин впроваджено принципи прямої дії законів і сфера дій відомчого господарського законодавства, таким чином, обмежується, його питома вага у складі господарського законодавства ще досить значна. З метою забезпечення законності актів відомчого зако- нодавства, їх відповідності законам та підзаконним нормативним актам Указом Президента України від 3 жовтня 1992 р. «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади»1 в Україні введено державну реєстрацію відомчих нормативних актів. Її здійснюють: Міністерство юстиції України -- щодо нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю; Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим -- щодо нормативно-правових актів міністерств і республіканських комітетів Автономної Республіки Крим; обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції -- щодо нормативно-правових актів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, їх управлінь,

відділів, інших підрозділів, а також місцевих органів гос-

подарського управління та контролю; районні, районні у містах Києві та Севастополі управління юстиції -- щодо нормативно- правових актів районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, їх управлінь, відділів, інших підрозділів.

До господарського законодавства належать також нормативні акти, які в теорії права називають локальними, або статутними. Це статути і засновницькі договори підприємств, господарських товариств, господарських об'єднань, положення про структурні підрозділи господарських організацій, у тому числі відособлені

(філії, представництва, відділення). Сукупність цих нормативних актів є, з юридичної точки зору, своєрідним елементом господарського законодавства.

По-перше, зазначені акти приймаються (затверджуються), як правило, тими суб'єктами, статутні процедури функціонування яких вони регулюють, тобто підприємствами (щодо дер

жавних підприємств діє порядок затвердження їхніх статутів уповноваженими на це органами), товариствами, концернами, корпораціями, асоціаціями тощо. Звідси джерелом юридичної сили статутів, установчих договорів тощо є нормотворчі повноваження саме цих осіб як заснованих на законі соціальних інститутів. Межі таких повноважень визначені законом, тобто статутне право ґрунтується на законі. По-друге, за колом осіб такі акти є «суб'єктними», тобто поширюються лише на тих суб'єктів, що їх прийняли. Звідси визначення локальні.

§ 2. Нормативні акти господарського законодавства: поняття і види

Визначення нормативного акта господарського законодавства грунтується на загальнотеоретичному понятті «нормативний акт».

Нормативний акт господарського законодавства являє собою офіційний письмовий документ компетентного органу держави, який є джерелом норм господарського права, тобто встановлює

(змінює) або припиняє норми господарського права.

Норма господарського права -- це елемент системи комплекс- ної галузі господарського права. Нормативний акт діє як елемент зовнішньої форми господарського права, елемент комплексної галузі господарського законодавства.

З цього визначення випливають дві основні ознаки норма- тивного акта господарського законодавства.

Перша стосується змісту, за яким нормативний акт є офіційним джерелом правової інформації про чинні норми права у сфері господарської діяльності.

Друга ознака стосується форми. Нормативний акт -- це юри- дично-технічна форма встановлення, опублікування і застосування норм господарського права.

Як форма, господарське законодавство є основним видом пра- вової інформації, визначення якої дає Закон України від 2 жовтня

1992 р. «Про інформацію»1. Згідно із ст. 22 цього закону госпо-

дарське законодавство є «сукупністю документованих або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, пра- вопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику тощо».

З метою забезпечення доступу до законодавчих та інших нор-

мативних актів всім громадянам держава забезпечує видання цих

актів масовими тиражами у найкоротші строки після набрання ними чинності. Ця норма Закону, на жаль, виконується неналежним чином, особливо щодо підзаконних актів господарського законодавства.

Поняття нормативного акта господарського законодавства багатозначне. Воно визначає різноманітні щодо юридичної сили, форми і сфер дії нормативні акти. Тому вони класифікуються на види шляхом визначення актів господарського законодавства за двома основними критеріями: юридичною силою актів та змістом норм господарського права, які вони встановлюють.

Згідно з юридичною силою господарське законодавство функ- ціонує як вертикальна ієрархічна система нормативних актів. Структура цієї системи обумовлена структурою органів законо- давчої і державної виконавчої влади, які мають законодавчі і нормотворчі повноваження щодо регулювання господарської ді- яльності. В ній можна виділити декілька блоків, головним з яких є господарське законодавство, що ґрунтується на статтях і нормах Конституції України про власність, про підприємництво, про компетенцію вищих органів державної влади (Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів) у нормативному регулюванні господарської діяльності.

Згідно з ст. 5 ГК «Конституційні основи правопорядку у сфері

господарювання» правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави (ч. 1 ст. 5 ГК).

Конституційні основи правового господарського порядку в

Україні становлять: право власності Українського народу на землю,

її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, що здійснюється від імені Українського народу орга-

нами державної влади і органами місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України; право кожного гро- мадянина користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону; забезпечення державою захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальної

спрямованості економіки, недопущення використання власності на шкоду людині і суспільству; право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; визнання усіх суб'єктів права власності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності; економічна багатоманітність, право кожного на під- приємницьку діяльність, не заборонену законом, визначення ви- ключно законом правових засад і гарантій підприємництва; за- безпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, визначення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно законом; забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України; забезпечення державою належних, безпечних і здорових умов праці, захист прав споживачів; взаємовигідне співробітництво з іншими країнами; визнання і дія в Україні принципу верховенства права (ч. 2 ст. 5 ГК).

Суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встанов- леного правового господарського порядку, додержуючись вимог законодавства (ч. 3 ст. 5 ГК).

Другий блок становлять господарські закони. Їх можна кла- сифікувати як:

загальні (Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р., Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р., який регулює окремі види господарських відносин і договорів);

закони про види і правовий статус суб'єктів господарювання

(Закони «Про господарські товариства», «Про колективне сільськогосподарське підприємство» тощо);

закони про окремі види господарської діяльності (Закони «Про зв'язок», «Про поштовий зв'язок», «Про транспорт», «Про залізничний транспорт», «Про автомобільний транспорт», Кодекс торговельного мореплавства, Повітряний кодекс України тощо);

Третій блок нормативних актів господарського законодавства становлять так звані законодавчі акти:

а) постанови Верховної Ради України з господарських питань, які були прийняті як акти поточного законодавства;

б) Декрети Кабінету Міністрів з господарських питань, які приймалися Кабінетом Міністрів України на підставі тимчасових повноважень, делегованих йому Верховною Радою України.

Великий за обсягом блок господарського законодавства ста- новлять підзаконні нормативні акти:

а) укази Президента України з господарських питань (на- приклад, «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії» від 19 лютого 1994 р., «Про додаткові заходи щодо вдосконалення діяльності Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку» від 25 вересня 2002 р., «Про державну комісію з цінних паперів та фондового ринку» від 11 грудня 2002 р.);

б) розпорядження Президента України з окремих господар- ських питань, які видаються як оперативні господарські акти

(наприклад, «Про заходи щодо майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР» від 24 травня 1994 р., «Про заходи щодо врегулювання відносин заборгованості підприємств» від 14 травня 1997 р.);

в) постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України з господарських питань, які приймаються відповідно до статті 117 Конституції України;

г) господарські нормативні акти міністерств, державних ко- мітетів та інших центральних органів виконавчої влади. Ці акти приймаються у вигляді положень, інструкцій, правил тощо, затверджуваних наказами відповідних міністрів. До цієї групи відомчого законодавства належать також акти, прийняті госпо- дарськими об'єднаннями (асоціаціями, корпораціями, концернами тощо), та локальні нормативні акти суб'єктів господарювання;

д) нормативні акти господарського законодавства місцевих рад та місцевих держадміністрацій (нормативні господарські акти територіальної дії).

Важливою як у теоретичному, так і в практичному аспекті є загальна класифікація нормативних актів господарського зако- нодавства на види за змістом тих норм господарського права, які офіційно встановлюють ці акти. Залежно від змісту доктрина господарського права розрізняє чотири види актів:

--акти, норми яких є загальними правилами функціонування господарських відносин. Такі норми містяться у кодексах

(передусім, в Господарському кодексі), які кодифікують окремі інститути господарського права. Зокрема, Цивільний кодекс кодифікує норми про договірні господарсько-правові інститути: купівлю-продаж, поставку та інші форми обміну; загальний і будівельний підряди; перевезення вантажів; інститут майнової відповідальності господарюючих суб'єктів і т.ін. Щодо окремих видів правовідносин діють спеціальні кодифіковані акти госпо- дарського законодавства. Це, зокрема, транспортні кодекси та статути, загальні правила перевезення вантажів;

--компетенційні акти, які визначають види суб'єктів госпо- дарювання та інших учасників господарських відносин, а також їхні права і обов'язки щодо господарювання, тобто господарську компетенцію;

--нормативні документи, що регулюють технічні параметри виробництва та його результати, зокрема, технологічні процеси, якість продукції (робіт, послуг), витрати (норми витрат матері- альних і трудових ресурсів, норми виробітку тощо). Формами нормативних документів є, зокрема, стандарти, технічні умови, а також державні будівельні норми і правила;

--нормативні акти, що виражають норми-завдання, тобто ви- значають своїм адресатам конкретні результати, яких мають до- сягти суб'єкти господарських відносин при належній правомірній поведінці, а не загальні правила поведінки. Юридично-технічною формою актів цього виду є акти планування, програми (технічна форма) і закони та постанови про їх затвердження (юридична форма).

§ 3. Система господарського законодавства

Крім вертикальної (згідно з юридичною силою актів) системи, господарське законодавство має так звану горизонтальну систему. Вона визначається предметом регулювання у широкому розумінні, тобто видами господарської (продукція, роботи, послуги) і функціональної (управління, фінансування, ціноутворення, стандартизація) діяльності, галузями народного господарства, видами господарських відносин. Отже, основою системи господарського законодавства у такому розумінні є матеріальний критерій, зміст предмета регулювання.

Оскільки на сьогодні господарське законодавство України до певної міри кодифіковане, його система визначається структурою

Господарського кодексу.

Господарський кодекс України (ГК) складається з дев'яти розділів:

Розділ I «Основні засади господарської діяльності» Глава 1. Загальні положення

Глава 2. Основні напрями та форми участі держави і місцевого самоврядування у сфері господарювання

Глава 3. Обмеження монополізму та захист суб'єктів госпо- дарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції

Глава 4. Господарська комерційна діяльність (підприємництво) Глава 5. Некомерційна господарська діяльність Розділ II

«Суб'єкти господарювання» Глава 6. Загальні положення Глава 7. Підприємство

Глава 8. Державні та комунальні унітарні підприємства

Глава 9. Господарські товариства

Глава 10. Підприємства колективної власності

Глава 11. Приватні підприємства. Інші види підприємств

Глава 12. Об'єднання підприємств

Глава 13. Громадянин як суб'єкт господарювання. особливості статусу інших суб'єктів господарювання

Розділ III «Майнова основа господарювання»

Глава 14. Майно суб'єктів господарювання Глава 15. Використання природних ресурсів у сфері господарювання

Глава 16. Використання у господарській діяльності прав ін- телектуальної власності

Глава 17. Цінні папери у господарській діяльності

Глава 18. Корпоративні права

Розділ IV «Господарські зобов'язання»

Глава 19. Загальні положення про господарські зобов'язання

Глава 20. Господарські договори

Глава 21. Ціни і ціноутворення у сфері господарювання Глава

22. Виконання господарських зобов'язань. Припинення зобов'язань

Глава 23. Визнання суб'єкта підприємництва банкрутом Розділ V

«Відповідальність за порушення у сфері господарювання»

Глава 24. Загальні засади відповідальності учасників госпо- дарських правовідносин

Глава 25. Відшкодування збитків у сфері господарювання Глава

26. Штрафні та оперативно-господарські санкції Глава 27. Адміністративно-господарські санкції Глава 28. Відповідальність

суб'єктів господарювання за порушення антимонопольно- конкурентного законодавства

Розділ VI «Особливості правового регулювання в окремих галузях господарювання»

Глава 29 Галузі та види господарської діяльності Глава 30. Особливості правового регулювання господарсько- торговельної діяльності (поставка, контрактація сільськогосподарської продукції, енергопостачання, біржова торгівля, оренда майна та лізинг, інші види господарсько-торговельної діяльності) Глава 31. Комерційне посередництво (агентські відносини) у сфері господарювання

Глава 32. Правове регулювання перевезення вантажів

Глава 33. Капітальне будівництво

Глава 34. Правове регулювання інноваційної діяльності Глава 35. Особливості правового регулювання фінансової діяльності (фінанси

і банківська діяльність, страхування, посередництво у здійсненні операцій з цінними паперами, фондова біржа, аудит)

Глава 36. Використання у підприємницькій діяльності прав інших суб'єктів господарювання (комерційна концесія)

Розділ VII «Зовнішньоекономічна діяльність» Глава 37. Загальні положення

Глава 38. Іноземні інвестиції

Розділ VIII «Спеціальні режими господарювання» Глава 39. Спеціальні (вільні) економічні зони Глава 40. Концесії

Глава 41. Інші види спеціальних режимів господарської ді- яльності

Розділ IX «Прикінцеві положення».

Така система господарського законодавства, встановлена ГК. Структурними підрозділами системи господарського законодавства

є окремі законодавчі (нормативні) інститути. Інститут становить собою групу (підсистему) нормативних актів, предметом яких є комплекс однорідних відносин чи вид діяльності.

Основою господарського законодавства є система статус- них, або компетенційних, законів, тобто таких, які визначають правове становище суб'єктів господарювання (законодавчий інститут суб'єктів господарювання). Ці закони класифікуються залежно від кола осіб, на які вони поширюються.

Зокрема, це Закон України від 19 вересня 1991 р. «Про гос- подарські товариства», яким визначаються поняття, види, умови створення і діяльності господарських товариств, тобто підприємств,

які утворюються і діють на договірних умовах шляхом об'єднання

майна і підприємницької діяльності їх учасників. Закон України від

17 липня 1997 р. «Про сільськогосподарську кооперацію»33 враховує особливості правового становища кооперативів у сільському господарстві та їх об'єднань. Ще один приклад -- Закон України від 19 березня 1996 р. «Про режим іноземного інвестування»34, в якому розділ IV «Підприємства з іноземними інвестиціями» врегульовує особливості правового становища підприємства з іноземною інвестицією. Аналогічно регулюється правове становище інших окремих видів підприємств: виробничих кооперативів, колективних сільськогосподарських підприємств та ін.

Іншим інститутом господарського законодавства є група нор- мативних актів, які регулюють правове становище об'єднань під- приємств: асоціацій, корпорацій, концернів, консорціумів тощо.

Загальний порядок створення і державної реєстрації об'єднань підприємств регулюється ГК (об'єднань кооперативів у сільському господарстві -- Законом «Про сільськогосподарську кооперацію»). До цього правового інституту входять також Декрети Кабінету Міністрів України та укази Президента України про об'єднання підприємств окремих галузей (вугільної промисловості; зв'язку; транспорту та дорожнього господарства; електроенергетичних підприємств; нафтової, газової, нафтопереробної промисловості та нафтопродуктозабезпечення). Сюди відносять і відповідні локальні акти: засновницькі договори, статути об'єднань.

Об'єднання підприємств створюються відповідно до вимог антимонопольного законодавства України, зокрема, Закону від 11 січня 2001 р. «Про захист економічної конкуренції».

Фундаментальним інститутом господарського законодавства є

система нормативних актів, які на основі ГК України та ЦК України регулюють відносини щодо управління (володіння, користування) нерухомим майном у народному господарстві. До цього інституту

(крім ГК) входять нормативні акти:

про управління державною власністю. Це, зокрема, закони України від 16 травня 2008 р. «Про Кабінет Міністрів України»35, від 21 вересня 2006 р. «Про управління об'єктами державної

власності»36 тощо;

про оренду державного та комунального майна;

про приватизацію державного майна.

Окремим важливим інститутом господарського законодавства є інститут господарського договірного (контрактного) права. Значення його обумовлене тим, що інститут господарського зобов'язання і господарського договору є фундаментальним для всіх видів господарських відносин. Діюча система законодавства про договірне господарське право ґрунтується на кодифікованих законах і нормативних актах про окремі види договорів. Коди- фіковані акти -- це: Господарський та Цивільний кодекси України, що містять норми про зобов'язальне право, окремі види зо- бов'язань, господарські договори. До цього інституту належать також кодифіковані закони і підзаконні акти України і Союзу РСР, якими регулюються окремі види договорів (поставки -- Положенням про поставки продукції виробничо-технічного при- значення та Положенням про поставки товарів народного спо- живання; підряду на капітальне будівництво -- Законом України

від 18 вересня 1991 р. «Про інвестиційну діяльність»37; концесії -- Законом України від 16 липня 1999 р. «Про концесії»38.

Законодавство про регулювання ринків капіталу, яке ґрунту- ється на Законі «Про власність», охоплює такі основні закони і декрети:

Закон України від 20 травня 1999 р. «Про Національний банк України»39, яким визначено юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації Національного банку

України;

Закон України від 7 грудня 2000 р. «Про банки і банківську діяльність»40, який визначає структуру банківської системи, еко- номічні, організаційні і правові засади створення, діяльності, ре- організації і ліквідації банків;

Закон України від 12 липня 2001 р. «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»41;

Закон України від 30 жовтня 1996 р. «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»42, який визначає правові засади здійснення державного регулювання ринку цінних паперів та державного контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних в Україні;

Закон від 10 грудня 1997 р. «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні»43, який визначає правові основи обігу цінних паперів у Національній депозитарній системі та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні;

Закон України від 23 лютого 2006 р. «Про цінні папери та фондовий ринок»44, який регулює відносини щодо розміщення, обігу цінних паперів і провадження професійної діяльності на фондовому ринку;

Декрет Кабінету Міністрів України від 17 травня 1993 р. «Про довірчі товариства»45, яким визначено поняття довірчого това- риства, особливості його створення та діяльності;

Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»46. Він установлює режим здійснення валютних операцій на території України, визначає загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функцій банків та інших кредитно-фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства;

Указ Президента України від 19 лютого 1994 р. «Про інвес- тиційні фонди та інвестиційні компанії»47. Затверджене цим Указом Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії визначає поняття інвестиційних фондів та інвестиційних компаній,

порядок створення та умови їхньої діяльності, здійснення державного контролю, а також заходи щодо захисту інтересів їхніх учасників.

Закон України від 15 березня 2001 р. «Про інститути спільного

інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»48.

Законодавство про страхування (зокрема, Закон України від 7 березня 1996 р. «Про страхування»49) регулює відносини між страховиками (страховими компаніями, створеними у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю) і страхувальниками (юридичними особами та дієздатними громадянами) щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків) за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів (страхових внесків, страхових премій). Дія цього законодавства не поширюється на державне соціальне страхування.

Законодавство про захист економічної конкуренції, як атрибут правової системи ринкового спрямування, представлене в першу чергу Законом України від 11 січня 2001 р. «Про захист економічної конкуренції», який визначає правові засади підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності і спрямований на забезпечення ефективного функціонування економіки України на основі розвитку конкурентних відносин.

До нього відносяться також Закон України від 26 листопада

1993 р. «Про Антимонопольний комітет України», Закон України від 7 червня 1996 р. «Про захист від недобросовісної конкуренції», який визначає правові засади захисту господарюючих суб'єктів і споживачів від недобросовісної конкуренції, та інші нормативні акти.

Законодавство про зовнішньоекономічну діяльність. Основним нормативним актом тут є Закон України від 16 квітня 1991 р.

«Про зовнішньоекономічну діяльність», який регулює такі види

зовнішньоекономічної діяльності: зовнішню торгівлю; економічне і науково-технічне співробітництво; спеціалізацію та кооперацію виробництва, науки і техніки; економічні зв'язки в галузі будівництва; транспортні відносини; експедиторські операції; надання різноманітних послуг; банківські (кредитні, розрахункові та ін.) операції. Окремі види зовнішньоекономічних операцій регулюються спеціальними законами: від 15 вересня 1995 р. (в редакції від 4 жовтня 2001 р.) «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічній діяльності»50; від 23 грудня

1998 р. «Про регулювання бартерних (товарообмінних операцій) у галузі зовнішньоекономічних відносин»51. Важливу роль в регулюванні господарських відносин у сфері зовнішньоекономічної діяльності відіграють норми Закону України «Про міжнародне приватне право».

Законодавство про нормативні документи (технічні норми) та умови їх застосування. Воно в основному представлене Декретами Кабінету Міністрів: від 8 квітня 1993 р. «Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення»52, від 10 травня 1993 р. «Про стандартизацію і сертифікацію»53, а також Законом України від 18 листопада 1997 р.

«Про державне регулювання видобутку і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними»54, Законом України від 11 лютого 1998 р. «Про метрологію та метрологічну діяльність»55 та Законом України від 1 грудня 2005 р. «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності».

Зазначене законодавство:

встановлює правові основи державного нагляду за додержанням стандартів, норм і правил суб'єктами підприємницької діяльності

(підприємцями), визначає їхню відповідальність за порушення цих стандартів, норм і правил;

спрямоване на захист інтересів народного господарства і гро-

мадян України, має на меті сприяння науково-технічному і еко- номічному прогресу на основі використання результатів вимірювань гарантованої точності, виражених у тих одиницях, що допускаються до застосування, і створення сприятливих умов для розвитку міждержавних зв'язків;

визначає правові та економічні основи систем стандартизації та сертифікації, встановлює організаційні форми їхнього функціонування на території України;

встановлює правові основи державного контролю за видо- буванням, виробництвом, використанням, обігом, обліком і збе-

ріганням дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та конт- ролю за операціями з ними;

визначає правові та організаційні засади розроблення і за- стосування національних стандартів, технічних регламентів та процедур оцінки відповідності, а також основоположні принципи державної політики у сфері стандартизації, технічного регулювання та оцінки відповідності.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Які відносини є предметом регулювання господарського законодавства?

2. В чому полягають особливості господарського законодав-ства?

3. На яких принципах здійснюється поєднання господарського законодавства з комерційним правом інших країн та міжна- родними договорами з господарських питань?

4. Назвіть види нормативних актів господарського законодав- ства.

5. Яким чином визначається система господарського законо- давства?

6. На які види (блоки) поділяється господарське законодавство за юридичною силою?

7. Як класифікуються господарсько-правові нормативні акти залежно від змісту їх норм?

8. Дайте загальну характеристику системи статусних (компе- тенційних) законів.

9. Назвіть основні нормативні акти, що регулюють відносини

щодо управління майном.

10. Назвіть основні акти регулювання ринків капіталу.

РОЗДІЛ ІІ.СУБ'ЄКТИ ГОСПОДАРСЬКИХ ПРАВОВЩНОСИН

ГЛАВА 5. СУБ'ЄКТИ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА. СУБ'ЄКТИ ГОСПОДАРЮВАННЯ

§ 1. Поняття та види суб'єктів господарського права

Поняття суб'єкта господарського права обґрунтоване теорією господарського права, яка виходить з того, що суб'єктами господарського права є учасники господарських відносин.

Згідно з ст. 2 ГК учасниками відносин у сфері господарювання є:

а) суб'єкти господарювання, б) споживачі,

в) органи державної влади та органи місцевого самоврядування,

наділені господарською компетенцією,

г) громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Таким чином, усіх вищезазначених суб'єктів можна розглядати як суб'єктів господарського права.

Найбільшу і найважливішу для господарської діяльності групу суб'єктів господарського права складають суб'єкти господа- рювання. Тому саме їх правовому статусу приділяється головна увага у цій темі.

Частина 1 ст. 55 ГК визнає суб'єктами господарювання учас- ників господарських відносин, які здійснюють господарську ді- яльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність гос- подарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Наведене визначення дає підстави виділити наступні ознаки суб'єкта господарювання:

-- по-перше, цей суб'єкт є учасником господарських відносин;

-- по-друге, він безпосередньо здійснює господарську діяль- ність;

-- по-третє, він наділений господарською компетенцією (су- купністю господарських прав і обов'язків), яку реалізує при здійс- ненні господарської діяльності, набуваючи при цьому нових прав і обов'язків. Цю ознаку суб'єкта господарського права в літературі ще називають господарською правосуб'єктністю. Суб'єкт госпо- дарського права має засновану на законі можливість набувати від свого імені майнові та особисті немайнові права, вступати в зобов'язання, виступати у судових органах. Правосуб'єктність суб'єкта господарювання доктринально визначається як госпо- дарська компетенція, тобто сукупність встановлених законо- давством і набутих у господарських правовідносинах прав і обо- в'язків;

-- по-четверте, він має відокремлене від інших суб'єктів (в тому числі і від власника) майно;

-- по-п'яте, він несе відповідальність за своїми зобов'язаннями

у межах закріпленого за ним майна.

Суб'єктами господарювання згідно з ч. 2 ст. 55 ГК є:

1) господарські організації -- юридичні особи, створені від- повідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського кодексу,

а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

В теорії господарського права обґрунтована точка зору, що до суб'єктів господарювання відносяться також філії, представництва та інші відокремлені підрозділи господарських організацій

(структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності. Це положення було закріплене в ч. 2 ст. 55 ГК України, проте Законом України від 4 лютого 2005 р. структурні одиниці без належних для того підстав і наукового обґрунтування були виключені з числа суб'єктів господарювання56.

Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання та права оперативного управління відповідно до визначення

цієї компетенції у ГК та інших законах.

Суб'єкти господарювання -- господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначається цивільним законодавством та Господарським ко- дексом.

Вони мають право відкривати свої філії, представництва, інші відокремлені підрозділи без створення юридичної особи.

§ 2. Утворення суб'єктів господарювання, їх державна реєстрація

Термін «утворення» -- це правове поняття господарського права. Це поняття включає врегульовані нормами господарського права умови фактичного виникнення та легітимації суб'єкта господарювання, суб'єкта права.

Виходячи з того, що в економіці України створюються і функ- ціонують суб'єкти господарювання різних організаційно-правових форм, господарське законодавство визначає загальний і спеціальний порядок їх створення. Так, згідно ч. 1 ст. 56 ГК суб'єкт господарювання може бути утворений:

а) за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу (загальний порядок). Уповноважені органи, які можуть бути засновниками підприємств, визначає власник. Наприклад, щодо державних унітарних підприємств -- це підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної ви- конавчої влади: міністерства, державні комітети, інші центральні органи державної виконавчої влади. Вони приймають рішення про створення державних підприємств, затверджують статути і контролюють їх дотримання, укладають та розривають контракти з керівниками підприємств, контролюють ефективність використання закріпленого за підприємствами майна, його збереження (закони України «Про управління об'єктами державної власності», «Про Кабінет Міністрів України»).

Щодо підприємств комунальної власності уповноваженими

органами із засновницькими правами є сільські, селищні та міські ради (п. 30 ст. 26 Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве

самоврядування в Україні»57), а також місцеві державні адміністрації (п. 1 ст. 19 Закону України від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації»58).

Засновники реалізують засновницькі права шляхом: обрання організаційної форми суб'єкта господарювання; визначення цілей і предмета його діяльності;

прийняття рішення про його створення; затвердження в уста- новленому порядку статуту;

передачі безоплатно на баланс суб'єкта господарювання ос- новних фондів та обігових коштів;

формування органів управління, визначення у статуті меж їхніх повноважень тощо.

Утворення суб'єкта господарювання в юридичному розумінні

-- це затвердження та одержання передбачених законом до- кументів: рішення власника (власників) або уповноваженого органу про створення суб'єкта господарювання, статуту (якщо цього вимагає організаційна форма), свідоцтва про державну реєстрацію. При необхідності виділення для новостворюваного суб'єкта господарювання земельної ділянки сюди входять також документи на землекористування (землеволодіння), визначені земельним законодавством України. Дозвіл на користування утворюваним суб'єктом господарювання земельною ділянкою, а також іншими природними ресурсами видається за рішенням місцевої ради за місцезнаходженням суб'єкта господарювання в порядку, встановленому Земельним кодексом України (ст. 19, 21,23, 32, 34 та ін.);

б) у випадках, спеціально передбачених законодавством, -- за рішенням інших органів, організацій і громадян (спеціальний порядок). Так, в окремих випадках (наприклад, щодо підприємств будівельного комплексу) функції і повноваження щодо утворення державних унітарних підприємств Кабінет Міністрів

України делегує господарським об'єднанням: корпораціям, концернам тощо.

Стаття 56 ГК визначає також способи утворення суб'єкта господарювання:

--шляхом заснування нового суб'єкта господарювання;

--шляхом реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта господарювання;

--шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства. Так, примусовий поділ суб'єкта господарювання здійснюється згідно з рішенням Антимонопольного комітету України, його територіальних управлінь. Рішення про поділ підприємства-мо- нополіста є обов'язковим для власника (власників) або уповно- важеного органу. Рішенням про примусовий поділ визначається строк утворення нових підприємств, який не може бути менше шести місяців;

Закон вимагає, щоб створення суб'єктів господарювання здійснювалося з додержанням вимог антимонопольно-конку- рентного законодавства.

Державна реєстрація суб'єктів господарювання -- це засвід- чення факту створення або припинення юридичної особи, за- свідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

15 травня 2003 р. прийнято Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців»1, який набрав чинності з 1 липня 2004 р., тому розглядати порядок державної реєстрації суб'єктів господарювання слід, виходячи із загальних положень ГК, закріплених в ст. 57 та 58, а також з положень зазначеного Закону.

Згідно з Законом порядок проведення державної реєстрації суб'єктів господарювання (юридичних осіб та фізичних осіб -- підприємців) включає, зокрема:

перевірку комплектності документів, які подаються держав- ному реєстратору, та повноти відомостей, що вказані в реєстра- ційній картці;

перевірку документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації;

внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу -- підприємця до Єдиного державного реєстру;

оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного державного реєстру.

Державна реєстрація суб'єктів господарювання проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи -- підприємця.

Державний реєстратор на території відповідної адміністра- тивно-територіальної одиниці:

проводить державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -- підприємців;

проводить резервування найменувань юридичних осіб; передає органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України та фондів соціального страхування повідомлення та відомості з реєстраційних карток про вчинення реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, у тому числі щодо створення або ліквідації відокремлених підрозділів юридичних осіб;