Підстави кримінальної відповідальності за легалізацію (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, за Кримінальним кодексом України

З урахуванням викладеного, прямий умисел у легалізації означає, що особа усвідомлює суспільну небезпечність дії, знаючи при цьому про злочинне походження предмету, і бажає вчинити такі дії.

В дослідженні суб'єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 209 КК, не менш важливим є питання аналізу мети цієї суспільно небезпечної поведінки. Законодавець, у диспозиції ст. 209 КК безпосередньо вказує на мету вчинення дій лише стосовно третьої форми легалізації - „вчинення дій, спрямованих на приховування чи маскування...”. З огляду на це, можливо стверджувати, що мета приховування та маскування, як ознака суб'єктивної сторони легалізації для усіх інших її форм не притаманна. Між тим, що у науці кримінального права спеціальна мета надання предмету вигляду правомірності розглядається як обов'язкова ознака будь якої форми легалізації. Так, М.В.Бондарева вважає, що мета надання предмету цього злочину вигляду правомірності є конститутивною ознакою суб'єктивної сторони.⁾ 11 Бондарева М.В. Кримінально-правові аспекти відповідальності за легалізацію грошових коштів та іншого майна, здобутого незаконним шляхом. ? С. 11⁾ Такі юристи, як В.О. Нікуліна, Б.В. Волженкін Н.А. Лопашенко у даному злочині виділяють спеціальну мету - легалізацію грошових коштів та майна, яка, хоча і не вказана у диспозиції кримінально-правової норми, однак опосередковано випливає з назви статті⁾ [102] Никулина В.А. Отмывание «грязных» денег. Уголовно-правовая характеристика и проблемы соучастия. ? С. 85; [120] Лопашенко Н.А. Вопросы квалификации преступлений в сфере экономической деятельности. - С. 149 ⁾.

Розглядаючи це питання слід зазначити, що з точки зору психології - будь-яка дія особи обумовлена мотивом та спрямована на досягнення певної мети. Поряд з цим факт того, що у низці злочинів мотив та мета є необов'язковими ознаками суб'єктивної сторони ніяк не означає, що ці ознаки у даному діянні відсутні взагалі. Тим більше, не будучи ознаками складу злочину мотив та мета можуть мати суттєвий вплив на призначення покарання. Таким чином мотив та мета завжди включаються до змісту вини та переплітаються з інтелектуальними, вольовими та емоціональними моментами. Отже, оскільки мотив та мета властиві будь-якій свідомій дії особи - безмотивних злочинів та злочинів без мети не існує.

Рушійним моментом будь-якої поведінки особи (у тому числі, і легалізації) є певне прагнення. На підставі такого прагнення у особи виникає певна конкретна зацікавленість (інтерес). При усвідомленні особою такого прагнення, а також предмета, який може його задовольнити, виникають мотив та мета. Керуючись певним мотивом, особа бажає досягнути певної мети, яка може задовольнити її потреби.⁾ 30 Дагель П.С., Котов Д.П. Субъективная сторона преступления и ее установление.- С.50 ⁾ Конкретне ж прагнення особи у легалізації випливає з того, що майно, здобуте злочинним шляхом, не може бути використане особою вільно та “відкрито”. Власне злочинне походження майна автоматично ставить особу під загрозу притягнення до відповідальності і конфіскацію цього майна. Тому, у такої особи виникає прагнення вчинити певні дії, з допомогою яких злочинне джерело походження майна буде представлене як правомірне. І у 209 КК, і у ст. 2 Закону № 249-4 від 28.11.02, таке прагнення описується законодавцем як приховування чи маскування незаконного походження коштів або іншого майна чи володіння ним, прав на такі кошти або майно, джерела їх походження, місцезнаходження та переміщення. Між тим, на думку автора цього дослідження, одного приховування або маскування вищеназваних обставин недостатньо. Як вже зазначалося, у ст. 209 КК йдеться про таке залучення майна до сфери господарської діяльності, яке поєднується з прагненням надати цьому процесу правомірного вигляду. Власне, це і є сутністю легалізації. У протилежному випадку, якби у винних осіб не було б такого прагнення, використання у легальній діяльності злочинного майна було б легко встановити, і таке використання для злочинців втратило б сенс. Крім того, неважко уявити ситуацію, де приховування джерела походження доходів не пов'язане з залученням цих доходів до сфери господарської діяльності (з їх використанням у легальному обігу). Наприклад, особа може зберігати „брудні” гроші у себе вдома, змінити зовнішній вигляд майна, здобутого злочинним шляхом, перемістити таке майно в інше місце, вжити продукти харчування тощо. У результаті вчинення таких та подібних дій кошти та майно не потрапляють до сфери господарської діяльності і їм, відповідно, не надається вигляд правомірності, оскільки це не випливає з характеру вищеназваних дій. Отже, такі дії не можна кваліфікувати як легалізацію, а як наслідок - мета приховування (маскування) не є обов'язковою ознакою легалізації, (яку необхідно встановлювати окремо) оскільки приховування справжнього джерела отримання майна безпосередньо випливає з діяльності, спрямованої на надання вигляду правомірності володінню, користуванню або розпорядженню злочинними доходами (тобто - з об'єктивної сторони злочину).

Як відомо, прагнення, в етимологічному значенні означає наполегливе бажання чого не будь добитися, щось здійснити.⁾ 105Ожегов С.И. Словарь русского языка.- 4-е издание, испр. и дополн. -М.: Госюриздат, 1961. -с.763 ⁾ Таке бажання у свою чергу відповідає на запитання, чому особа вчинила злочин, чим вона керувалася під час його вчинення. У кінцевому рахунку бажання вчинити відповідну дію обумовлює постановку відповідної мети. Мета - це те, до чого прагне особа, це той внутрішній ідеальний образ конкретного результату, який є бажаним для особи при вчиненні останньою легалізації. На нашу думку, з урахуванням прагнення особи приховати злочинне походження майна, мета у даному випадку визначається як можливість вільно, не побоюючись притягнення до відповідальності, використовувати майно, одержане злочинним шляхом, тобто надати йому правомірний вигляд. При таких обставинах, мета надати предмету правомірний вигляд означає мету створення у сторонніх осіб уявлення про таке походження предмету, яке узгоджується з чинним законодавством.

Отже, здійснюючи легалізацію, особа не може не бажати надати її предмету правомірного вигляду, оскільки таке надання, як вірно пише С.В.Максимов, являє собою фактичну сторону будь-якої фінансової операції чи угоди, які здійснюються у встановленому законом порядку⁾ Див. напр. Гауфман Л.Д., Максимов С.В. Преступления в сфере экономической деятельности. - М.: Учебно-консультационный центр «Юринформ»., 1998 . - с. 193. З огляду на викладене, не можна вважати легалізацією дії, які не супроводжуються бажанням особи надати цьому процесу правомірного вигляду (наприклад, використання майна, здобутого в результаті здійснення підприємницької діяльності без державної реєстрації для продовження здійснення цієї ж діяльності). Приховування ж та маскування, скоріше за все виступають засобами досягнення такої мети, тому розглядати приховування та маскування як мету легалізації, на наш погляд, не зовсім правильно. До того ж, використані законодавцем терміни „приховування” та „маскування”, фактично співвідносяться як частина з цілим, оскільки приховування охоплює собою і маскування.

Особливо слід підкреслити, що у даному випадку, можливість вільного використання предмету є приватним випадком вигоди, оскільки особа одержує додаткові можливості у використанні майна, які раніше вона не мала. Вигода, свою чергу - це не що інше як матеріальна користь або корисливість.⁾ 105 Ожегов С.И. Словарь русского языка.- 4-е издание, испр. И дополн. -М.: Госюриздат., 1961. -с.291⁾ Таким чином, усі згадані моменти - надання правомірного вигляду предмету, вигода та корисливість при легалізації - припускають один одне. Отже, говорячи, що особа має на меті надати правомірний вигляд предмету ми маємо на увазі як те, що вона діє з метою одержання відповідної вигоди, так і те, що вона діє з метою одержання певної матеріальної користі. Це означає, що мета надання правомірного вигляду предмету слідує з конкретного прагнення особи вчинити легалізацію. Таким чином, аналіз диспозиції ст. 209 свідчить, що мета легалізації - надання правомірного вигляду володінню, користуванню або розпорядженню предметом - безпосередньо слідує з назви ст. 209 КК - легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом. Тому, додаткова вказівка законодавця на спрямованість легалізації (стосовно її третьої форми) на приховування та маскування предмету уявляється зайвою (у всякому разі у тому вигляді, як вона сформульована у ч.1 ст. 209 КК). Це, у свою чергу, може викликати труднощі на практиці, тому, на нашу думку, необхідно передбачити спеціальну мету легалізації у диспозиції ст. 209 (як обов'язкову ознаку суб'єктивної сторони), виходячи, принаймні, з п.3 ст.1 Закону № 249-4, де легалізація визначається як вчинення дій з метою надання правомірного вигляду володінню, користуванню або розпорядженню предметом.

3.2 Суб'єкт легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом

Частина 1 ст. 18 КК України 2001 року вперше на законодавчому рівні визначила суб'єкта злочину як фізичну осудну особу, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до Кримінального кодексу України може наставати кримінальна відповідальність. В науці кримінального права такий суб'єкт називається загальним. Поряд з цим, також вперше, ч.2 ст. 18 КК визначає і поняття спеціального суб'єкта: ним є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до Кримінального кодексу України може наставати кримінальна відповідальність за злочин, суб'єктом якого може бути лише певна фізична особа. Спеціальний суб'єкт окрім загальних ознак, що характеризують даний елемент складу злочину (фізична особа, вік та осудність), має додаткові (спеціальні) ознаки, передбачені в статті Особливої частини КК для суб'єкта конкретного злочину. Саме тому, аналізуючи конкретний склад злочину необхідним є з'ясування, яким є суб'єкт цього складу і які ознаки його характеризують. Це має суттєве значення, оскільки правильне та всебічне дослідження цього питання тісно пов'язується не тільки з вирішенням питанням про наявність чи відсутність злочину, його кримінально-правову кваліфікацію, але й має значення для призначення покарання⁾ [76] Курс советского уголовного права. Часть общая. Том 2. Преступление / А.А. Пионтковский, А.А. Герцензон, Н.Д. Дурманов, П.С. Ромашкин. Ред. кол.: А.А. Пионтковский, П.С. Ромашкин, В.М. Чхиквадзе. М.: Наука, 1970. - С. 205⁾.

Виходячи з аналізу диспозиції ст. 209 КК, можна зробити висновок, що закон не передбачає спеціальних ознак суб'єкта легалізації, тому ним може бути будь-яка фізична осудна особа, яка досягла 16-ти річного віку. Між тим, в літературі висловлені думки стосовно визначення суб'єктом легалізації поряд з фізичною особою - особи юридичної. Так, наприклад, на думку В. Толочко, враховуючи характер та особливості нових форм економічної злочинності, та зокрема, особливості механізму відмивання злочинних доходів, а також те, що відсутність кримінальної відповідальності юридичних осіб у деяких випадках призводить до безкарності службових осіб, які вчиняють злочин, прикриваючись ім'ям юридичної особи, та керуючись рекомендаціями, висловленими у ряді міжнародних офіційних документів, доцільно передбачити за вчинення даного злочину відповідальність не тільки фізичних, а і юридичних осіб.⁾ 149 Толочко В. Брудні гроші не в жебраків// Голос України. 1994.? № 83.? 27 вер.⁾

Дискусії щодо можливості визнання юридичної особи суб'єктом злочину виникли давно.⁾ Кримінальна відповідальність юридичних осіб була відома як дореволюційному російському праву, так і кримінальному законодавству Радянської влади (до прийняття Кримінального кодексу 1922 року). Насьогодні, кримінальна відповідальність юридичних осіб відома законодавству США та Великобританії. Одні ж з перших ґрунтовних аргументів проти визнання юридичної особи суб'єктом злочину висловлював ще С.В. Познишев - див. наприклад 115 Познышев С.В. Основне начала науки уголовного права. - 2-е изд., испр. и доп. -М.: Изд-во А.А. Карцева, 1912. - С.128-131 ⁾ Вирішення цього питання потребує окремого ґрунтовного дослідження, яке не є метою даної роботи. Поряд з цим слід відмітити, що згідно з існуючими положеннями про суб'єкт злочину у КК України притягнення до кримінальної відповідальності юридичних осіб ( у тому числі і за легалізацію) буде суперечити найважливішому принципу кримінального права, який викладено у ч.2 ст. 2 КК - принципу винної відповідальності. Між тим, вина (умисел або необережність), є психічним ставленням особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків, а психологічне ставлення властиве тільки людині. До того ж, при притягненні до кримінальної відповідальності юридичних осіб мета покарання, визначена у ст. 50 КК (не тільки кара, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчинення нових злочинів), залишилась би безпредметною. Крім того, до юридичної особи не можна застосувати і таку ознаку суб'єкта злочину як осудність, стан якої також властивий тільки людині. Визнання юридичної особи суб'єктом злочину також буде суперечити і принципу особистої персональної відповідальності, який є виключно кримінально-правовим та таким, що не властивий іншим галузям права.⁾ Див. напр. 56 Коржанський М.Й. Про принципи кримінального права України // Право України . -1995. ? №11. - С. 70 ⁾ Отже, суб'єктом злочину ( і легалізації у тому числі), слід вважати тільки фізичну особу, тобто людину. Людина за власною соціальною природою - це продукт суспільних відносин, які його сформували. Людина постійно знаходиться у тих чи інших суспільних відносинах і є одночасно носієм відповідних інтересів, що охороняються правом. Звідси, як правильно відмічає В.Я. Тацій, саме внутрішньосуб'єктним положенням людини обумовлюється зворотній вплив на неї всієї системи суспільних відносин.⁾ 142 Таций В.Я. Объект и предмет преступления в советском уголовном праве. - С. 23 ⁾

Другою обов'язковою ознакою, що характеризує суб'єкта злочину є осудність. Кримінальний кодекс 2001 року, на відміну від КК 1960 р., надає у ч.1 ст.19 визначення осудності - “осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними”. Осудність особи (у тому числі і осудність особи, що вчинила легалізацію) передбачає обов'язковість наявності двох спроможностей: а) спроможність усвідомлювати фактичні ознаки діяння та його суспільну небезпечність; б) спроможність керувати власними діями. Ці спроможності є підставою для визнання особи винною у вчиненні злочину (у тому числі і злочину, що аналізується), що у свою чергу обумовлює обов'язок особи відповідати за свої дії. Таким чином, осудність є передумовою вини та виступає обов'язковою умовою кримінальної відповідальності особи при вчиненні останньою злочину, передбаченого ст. 209 КК.

Згідно з ч.1 ст. 22 КК України кримінальна відповідальність за загальним правилом встановлюється з 16-ти років. Поряд з цим, за окремі злочини, вичерпний перелік яких міститься у ч.2 цієї статті встановлено знижений вік кримінальної відповідальності - 14 років. Оскільки ч.2 ст. 22 КК не містить вказівки на ст. 209 КК, вік суб'єкта легалізації встановлюється за загальним правилом - з 16-ти років. Однак, у літературі зустрічаються точки зору, згідно з якими для суб'єкта легалізації необхідно встановити понижений вік кримінальної відповідальності - 14 років. Так, російський юрист К.О. Еременко пише, що встановлення пониженого віку кримінальної відповідальності осіб, які вчинили легалізацію, цілком допустиме, однак стосовно лише тих випадків, де доходи одержуються від злочинів, які самі передбачають можливість пониженого віку у суб'єкта⁾ [40] Еременко К.О. Некоторые вопросы квалификации ст. 174 УК РФ: Пояснит. зап. // Международное сотрудничество в борьбе с отмыванием денег. Матер. конф. - СпБ.: Изд-во ЛГУ, 2000. - С. 224 ⁾.

На нашу думку, з таким висновком автора не можна погодитись. Як відомо, основними факторами, що обумовлюють знижений вік кримінальної відповідальності є: а) простота складів злочинів; б) доступність для порозуміння їх фактичної сторони та суспільної небезпечності: в) значна суспільна небезпечність та г) поширеність саме таких злочинів у більш ранньому віці. Сукупність цих факторів дає можливість встановити за той чи інший злочин знижений вік кримінальної відповідальності. Фактично ж, у ч. 2 ст.22 КК названо тільки ті злочини, суспільну небезпечність та фактичну сторону яких здатна усвідомити особа у 14 -ти річному віці. У контексті відмивання грошей таке усвідомлення означає: а) усвідомлення того, що дією особи є саме фінансова операція або угода, б) майно, що використовується у цих операціях, одержане злочинним шляхом та в) дії особи є продовженням раніше розпочатої (не обов'язково цією особою) злочинної діяльності. Якщо уявити, що особа здатна усвідомити суспільну небезпечність та фактичну сторону предикатного злочину (наприклад, якщо таке порушення являє собою один із злочинів, передбачених у частині 2 статті 22 КК України), то усвідомити факт того, що діями особи є фінансова операція або угода (за винятком дрібних побутових угод) - для особи у 14-ти річному віці важко. Це пояснюється принаймні тим, що для вчинення об'єктивної сторони легалізації потрібен не тільки значний соціальний та життєвий досвід, а й певні спеціальні знання, які обумовлюють об'єктивну можливість вчинити фінансову операцію або угоду. Слід сказати, що ні такого досвіду, ні спеціальних знань особа у 14-ти річному віці не має. Про це можуть свідчити і деякі положення цивільного права, щодо неповної цивільної дієздатності осіб у віці від 14 до 18 років, а також щодо часткової цивільної дієздатності осіб у віці до 14 років. (ст. 31, 32 Цивільного кодексу України).

Таким чином, визначені у цивільному законодавстві обмеження свідчать про відсутність необхідного соціального досвіду для можливості вчинення переважної більшості угод. У контексті ж кримінального права це означає, що особа не може усвідомлювати і кримінально-правову заборону на вчинення таких дій. Одне ж усвідомлення злочинного характеру предмету (що, до речі, може бути тільки можливим у 14-річному віці і аж ніяк не обов'язковим) не може свідчити про усвідомлення такою особою суспільної небезпечності та фактичної сторони легалізації взагалі. До того ж, відомо, що для вчинення, наприклад, фінансової операції потрібен не тільки достатній життєвий досвід та спеціальні знання, а й відповідне становище особи у суспільстві, обумовлене наявністю конкретного повноваження (наприклад право першого підпису на фінансово-бухгалтерських документах у директора підприємства). Крім цього, пов'язування пониженого віку кримінальної відповідальності суб'єкта легалізації з первинним злочином, як на це звертає увагу К.О. Еременко, на нашу думку, буде означати, що суспільна небезпека легалізації обумовлюється не ознаками легалізації, а ознаками предикатного злочину, що не зовсім вірно. Отже, законодавче визначення віку суб'єкта у ст. 209 КК за загальним правилом (тобто, з 16-ти років) слід визнати правильним. Це тим більш доречно, що і у новому Цивільному кодексі України, з урахуванням сучасних соціально-економічних реалій, відбулися істотні зміни порядку реалізації неповнолітніми належних їм майнових прав. Так, відповідно до ст. 35 нового ЦК, повна цивільна дієздатність особи, яка стосується усіх її прав і обов'язків, може бути надана за встановленою процедурою особі, якій виповнилося 16 років і яка працює за трудовим договором або бажає займатись підприємницькою діяльністю.

Слід зазначити, що в науці кримінального права, питання про те, чи може бути суб'єктом легалізації особа, яка сама одержала кошти або майно злочинним шляхом, вирішується неоднозначно. Одні автори таку можливість виключають, інші - вважають, що для кваліфікації відмивання грошей не має значення, хто конкретно здобув предмет (особа яка здійснює легалізацію, інша особа). Усі точки зору на це питання можна звести до таких позицій:

- суб'єктом легалізації може бути лише особа, яка не здобувала предмет злочинним шляхом;

- суб'єктом легалізації може бути як особа, що одержала предмет злочинним шляхом (суб'єкт предикатного злочину), так і особа, яка предмет не здобувала, а тільки легалізувала предмет, одержаний злочинним шляхом іншою особою.

Зокрема, російський юрист А. Жалинський пише, що настання відповідальності за легалізацію передбачає вчинення іншою особою первинного діяння. „Інша особа”, на думку автора, відповідає лише за первинний злочин і не несе кримінальної відповідальності за легалізацію⁾ [51] Коментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации / Под ред. Скуратова Ю.И., Лебедева В.М. - С.397 ⁾. Такої ж точки зору дотримується М.В. Бондарева. Особи, які здобули грошові кошти чи майно в результаті вчинення злочину, - пише автор, - можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності лише за злочини, спрямовані на заволодіння таким майном.⁾ [11] Бондарева М.В. Кримінально-правові аспекти відповідальності за легалізацію грошових коштів та іншого майна, здобутого незаконним шляхом. ? С. 13 ⁾ Між тим, такі юристи, як П.С. Яні, В.О. Нікуліна, Н.А. Лопашенко та ін., вважають, що суб'єктом легалізації може виступати будь-яка особа, яка приймала участь у фінансовій операції чи угоді з майном, здобутим злочинним шляхом, у тому числі і та, яка безпосередньо здобувала таке майно⁾ Див. наприклад [170] Яни П.С. Уголовная ответственность за легализацию имущества, приобретенного незаконным путем. - С.115; [102] Никулина В.А. Отмывание «грязных» денег. Уголовно-правовая характеристика и проблемы соучастия.? С. 81; [86] Лопашенко Н.А. Вопросы квалификации преступлений в сфере экономической деятельности. ? С. 150⁾. Досить слушною, в плані вдосконалення законодавства є думка О.І. Перепелиці, який аналізуючи диспозицію ст. 209 КК та дійшовши висновку, що суб'єктом легалізації може бути будь-яка особа, разом з тим пропонує обмежити сферу застосування ст. 209 за рахунок виключення з кола суб'єктів легалізації виконавців предикатного злочину. Цих суб'єктів О.І. Перепелиця пропонує залишити суб'єктами лише виділеного в окрему статтю КК відмивання, пов'язаного з проведенням експортно-імпортних операцій⁾ [110] Перепелица А.И. Ответственность за преступления в сфере хозяйственной деятельности по проекту нового УК Украины // Фінансова злочинність: Зб. Мат. міжнар. наук.-практ. семінару / За ред.Борисова В.І. -Харків: Право, 2000 .? С.147-150⁾. Цікавою, з цього приводу, видається думка російського законодавця де легалізація, вчинена суб'єктом предикатного злочину виділена у окремому складі злочину: ст. 174¹ КК РФ Легализация (отмывание) денежных средств или иного имущества, приобретенных лицом в результате совершения им преступления (при тому, що легалізація, вчинена особою, не причетною до вчинення предикатного злочину переслідується ст. 174 КК РФ).

Слід зазначити, що законодавець у ст. 209 КК України не робить виключень щодо суб'єкта легалізації. Зокрема, це випливає з диспозиції статті. При цьому, необхідно відмітити, що у проекті Закону України „Про внесення змін і доповнень до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів”, який був підготовлений народним депутатом С.Б. Гавришем, у п.2 Примітки до пропонованої редакції ст. 209 говорилося, - „дія цієї статті поширюється також на осіб, які вчинили суспільно небезпечне протиправне діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів. Аналізуючи це питання слід зазначити, що причиною такої дискусії, скоріше всього, стало неоднозначне трактування юристами положень Страсбурзької Конвенції 1990 року, яка не вимагає, а лише пропонує не застосовувати до осіб, що вчинили предикатні злочини, норм про легалізацію. На нашу думку, звуження кола суб'єктів легалізації, за рахунок виключення з таких суб'єктів осіб, що вчинили первинний злочин, не допустиме. Можливо, така ситуація обумовлюється тим, що в науці кримінального права традиційно вважається, що в певних випадках особа не карається за розпорядження майном, здобутим злочинним шляхом (наприклад, стосовно злочинів проти власності і складу злочину, передбаченого ст. 198 КК - придбання чи збут майна, здобутого завідомо злочинним шляхом). Однак такий принцип стосується злочинів проти власності, а до злочинів у сфері господарювання ніякого відношення не має. Зовсім інша справа відбувається при легалізації, коли особа цілеспрямовано бажає отримати від легалізації конкретну вигоду шляхом приховування джерела походження майна. Як правильно відмічає з цього приводу В.О. Нікуліна, процедура легалізації у будь-якому випадку являє собою самостійний склад злочину, а особа, винна у здобутті предмету, підлягає відповідальності за сукупністю злочинів⁾ [102] Никулина В.А. Отмывание «грязных» денег. Уголовно-правовая характеристика и проблемы соучастия. ? С. 82⁾. До того ж, як справедливо відмічають автори збірника „Брудні гроші та закон”, сучасні характеристики діяльності по легалізації тіньових доходів показують, що відмивання відокремлюється від злочинів, в результаті яких здобувається її предмет⁾ Грязные деньги и закон / под ред. Е.А. Абрамова. -М. , 1994. ? С. 11 ⁾. Таке відокремлення, фактично, може розглядатись як самостійна підстава відповідальності, незалежно від відповідальності за злочини, які є способом здобуття грошових коштів та іншого майна. Тим більше, таким рішенням забезпечується також і превентивна роль заходів боротьби з відмиванням грошей по відношенню до злочинів, що є джерелом їх здобуття. Слід також мати на увазі і те, що, як говорилося раніше, суспільно-небезпечна шкода безпосередньому об'єкту злочину завдається одним лише використанням предмету у сфері господарської діяльності (вчиненням угоди, фінансової операції та ін.). Тобто злочин, передбачений ст. 209 КК завдає шкоди об'єкту незалежно від того, був він вчинений особою, яка безпосередньо вчинила первинний злочин, чи ні. Припустивши можливість виключення з кола суб'єктів легалізації осіб, що вчинили первинні злочини, ми, тим самим, пов'яжемо суспільну небезпеку легалізації зі способом здобуття предмету. Однак, це невірно, оскільки суспільна небезпека легалізації характеризується всіма елементами складу злочину і, перш за все, суспільно небезпечним діянням, спрямованим на спричинення шкоди об'єкту.

Викладене відповідає Страсбурзькій Конвенції 1990 року, яка в п.п. б п. 2 ст. 6 встановлює, що держави, які підписали Конвенцію, на власний розсуд можуть або встановлювати кримінальну відповідальність для осіб, які вчинили первинний злочин, а потім здійснили заходи з надання законного характеру походження здобутих доходів, або не передбачати відповідальності за легалізацію доходів для таких осіб. Таким же чином складається і практика застосування ст. 209 КК України. Так, місцевим судом Ленінського району м. Харкова був засуджений гр-н Водолажський за ч.1 ст. 202 та ч.1 ст. 209 КК України. Матеріалами справи було встановлено, що Водолажський, на протязі вересня 2001 року - лютого 2002 року займався діяльністю з ознаками підприємницької без державної реєстрації та одержання ліцензії, а саме виготовляв вино-горілчані вироби, у зв'язку з чим отримав 39675 гривень прибутку. Виручені від цієї діяльності кошти Водолажський використав для укладення угод з різними підприємствами та фізичними особами Харківської області для закупівлі сировини, придбав для власного використання мобільний телефон, здійснив оплату комунальних послуг за квартиру та ін. Суд у мотивувальній частині вироку зазначив, що використання Водолажським у господарській діяльності коштів, здобутих ним же в результаті порушення порядку здійснення підприємницької діяльності, містить ознаки також і злочину, передбаченого ст. 209 КК, оскільки кошти, здобуті ним в результаті вчинення злочину, були легалізовані шляхом укладення угод та вчинення фінансових операцій. Тому суд правильно кваліфікував дії Водолжаського за сукупністю ст. ст. 202, 209 КК України.

Таким чином, суб'єктом легалізації слід визнавати будь-яку особу: як ту, яка не приймала участі у одержанні предмету злочинним шляхом, так і ту, яка сама вчинила злочин, що передував легалізації. При чому, такий висновок витікає з законодавчої конструкції диспозиції ст. 209 КК, яка, як говорилось, не називає ознаки суб'єкта даного злочину. При цьому, необхідно зазначити, що особи, які не виконують об'єктивну сторону легалізації, але умисно сприяють їй шляхом дії або бездіяльності, можуть притягуватись до відповідальності за легалізацію як пособники з посиланням на ч. 5 ст. 27 КК. Зокрема, це може стосуватися працівників різноманітних фінансових установ, банків, нотаріусів та ін. Разом з цим, за ст. 209 КК як виконавець має відповідати і та особа, яка особисто не вчинювала легалізації, однак використовувала для цього інших осіб, які відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності (неосудні особи, особи, яким на момент вчинення легалізації не виповнилося 16 років).

Слід зазначити, що у літературі, деякі юристи пропонують надати суб'єкту легалізації стосовно таких форм її вчинення як укладення угоди та вчинення фінансової операції, також і ознаку дієздатності, тобто здатності власними діями набувати прав та нести обов'язки, а стосовно злочину в цілому, також ознаку наявності службового становища у суб'єкта. Так, А.С. Беніцький, аналізуючи редакцію ст. 209 КК від 15.04.01 писав, що виходячи з диспозиції ст. 53 Цивільного кодексу України, угода, вчинена неповнолітнім у віці від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років, може бути визнана недійсною, а у цьому випадку майно, здобуте злочинним шляхом не легалізується, тобто не набуває видимості законного походження. Автор констатував, що у такому разі неповнолітні, що є недієздатними, не можуть бути виконавцями легалізації⁾ [9] Беницкий А.С. Уголовная ответственность за легализацию (отмывание) денежных средств и иного имущества, приобретенных преступным путем. - С. 115⁾. С.В. Максимов вважав, що суб'єктом даного злочину може бути фізична осудна особа, яка досягла віку, починаючи з якого можуть бути на законних підставах вчинені фінансові операції та інші угоди⁾ Див.: Максимов С.В. Методические рекомендации по квалификации легализации (отмывания) денежных средств или иного имущества, приобретенных незаконным путем, по уголовному законодательству Российской Федерации (для работников правоохранительных органов). Проект // Материалы конференции «Международное сотрудничество в борьбе с отмыванием денег». - СпБ., 2000. - с. 148⁾. Про ознаку службового становища у суб'єкта легалізації, зокрема, пише М.В. Бондарева⁾ 11 Бондарева М.В. Кримінально-правові аспекти відповідальності за легалізацію грошових коштів та іншого майна, здобутого незаконним шляхом. ? С. 13 ⁾.

На нашу думку, з урахуванням численних змін, що відбуваються у цивільному та господарському законодавстві, зокрема змін, що стосуються дієздатності неповнолітніх осіб, з такими позиціями не можна погодитись. Річ у тім, що авторами надається зайве кримінально-правове значення недійсній угоді з точки зору цивільно-правової характеристики, про що йшлося при дослідженні об'єктивної сторони даного злочину. Будучи визнаною недійсною, угода, вчинена недієздатною особою ніяким чином не впливає на наявність суспільно небезпечної шкоди безпосередньому об'єкту злочину. До того ж, виходячи зі змісту ст. 53 діючого ЦК України, питання визнання недійсною угоди, вчиненої неповнолітнім у віці від 15 до 18 років це не імперативне положення, яке застосовується у будь-якому випадку, а лише припущення, виражене у Законі, оскільки потребується обов'язковий інтерес зацікавлених осіб (батьків), виражений у цивільному позові (такі угоди у цивілістиці належать не до нікчемних, а до заперечних угод, тобто вони породжують цивільні права та обов'язки у разі відсутності позову батьків або піклувальників неповнолітньої особи). Якщо ж такого позову немає, така угода є дійсною та такою, що відповідає вимогам закону. Таким чином, припустивши ознаку дієздатності у суб'єкта легалізації, ми, тим самим, пов'яжемо можливість кваліфікації даного злочину з волею і бажанням третіх осіб, які взагалі не мали відношення ні до вчинення предикатного злочину, ні до вчинення легалізації. До того ж, таке припущення буде означати, що суб'єктом легалізації буде виступати лише особа, яка досягла 18-ти річного віку (вік виникнення дієздатності), а це взагалі передбачає суттєву ревізію питання про суб'єкт злочину, оскільки не відповідає змісту ч.1 ст. 22 КК, яка визначає, що кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років. Разом з цим, слід відмітити, що у новому Цивільному кодексі України положення про дієздатність неповнолітньої особи віком від 15 до 18 років виключено, а, замість цього, йдеться про неповну цивільну дієздатність у осіб віком від 14 до 18 років, а також про можливість придбання повної дієздатності особам, яким виповнилося 16 років. Крім того, відповідно до ст. 22 Закону України „Про охорону дитинства”, від 26.04.2001 року, неповнолітні, які досягли 16 років, мають право займатися підприємницькою діяльністю. І, хоча, повну цивільну дієздатність за новим ЦК ці особи набувають лише з досягненням 18-ти річного віку - можливість вчиняти угоди, фінансові операції та діяти іншим чином у сфері господарської діяльності (наприклад, реалізовувати авторські права, отримувати роялті та ін.) стосовно неповнолітніх, яким виповнилося 16 років передбачено законодавством. З цього неважко зробити висновок, що для суб'єкта легалізації досягнення повної цивільної дієздатності (за загальним правилом з 18-ти років) не потребується.

Не можна розглядати як ознаку суб'єкта легалізації і службове становище. До речі, ознака службового становища відома суб'єкту складу злочину у кримінально-правовій забороні штату Флорида (США), Великобританії, Швейцарії; а як кваліфікуюча - статті 174 Кримінального кодексу РФ 1996 року.⁾ 106 Панов В.П. Международное уголовное право. ? С. 305-309 ⁾ Як відомо, визначення кола осіб, які можуть нести кримінальну відповідальність за злочини зі спеціальним суб'єктом, є виключним правом законодавця, оскільки з цим нерозривно пов'язане питання про коло суспільних відносин, які ставляться під охорону (визначені як об'єкт кримінальним законом).⁾ 142 Див. про це: Таций В.Я. Объект и предмет преступления в советском уголовном праве. - С.27; 69 Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. - С.113 ⁾ Таким чином, припускаючи можливість наявності у суб'єкта легалізації службового становища (спеціальний суб'єкт відмивання грошей), ми тим самим вирішуємо питання про межі дії відповідної кримінально-правової заборони. Як правильно відмічає з цього приводу В.Я. Тацій, довільне розширення кола суб'єктів злочину - з необхідністю тягне розширення суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом, і у кінцевому розумінні - до розширення межі дії самого кримінального закону. Разом з тим, звуження кола таких осіб сприяє необґрунтованому обмеженню дії тієї ж самої кримінально правової норми. Фактично ж, і у першому і у другому випадку відбувається порушення самого закону, оскільки межі його дії, попри волі законодавця, звужуються або переносяться на відносини, які фактично не охороняються даною кримінально-правовою нормою.⁾ 142 Таций В.Я. Объект и предмет преступления в советском уголовном праве. ? С.27⁾ З урахуванням цього, встановлення у ст. 209 КК ознаки службового становища суб'єкту безпідставно звузить можливість її застосування та необґрунтовано залишить поза увагою суспільно небезпечні дії інших осіб по легалізації, які не мають службового становища (наприклад, перерахування грошових коштів, здобутих злочинним шляхом фізичною особою зі власного розрахункового рахунку у банківській установі для купівлі нерухомості, укладення угоди підприємцем та ін.) Отже з наведеного доречним уявляється висновок про правову недоцільність розгляду службового становища обов'язковою ознакою суб'єкта легалізації. Стосовно можливості використання такої ознаки суб'єкта як кваліфікуючої, слід зазначити наступне: не піддаючи критиці факт того, що використання особою власного службового становища суттєво полегшує можливість вчинення легалізації слід зазначити те, що таке посадове становище, у свою чергу, є головним чинником, що визначає саму можливість вчинення легалізації у низці випадків. Наприклад, щоб здійснити від імені юридичної особи фінансову операцію у виді перерахування грошових коштів певному контрагенту особа, яка має намір вчинити такі дії, повинна мати відповідні повноваження, які в цілому визначають службове становище такої особи (право підпису бухгалтерських документів, конкретна посада та ін.). Беручи ж до уваги те, що родовим об'єктом цього злочину є суспільні відносини у сфері господарської діяльності цілком доцільним буде висновок про логічний та закономірний характер наявності певного службового становища у переважній більшості суб'єктів таких суспільних відносин. Отже, з урахуванням викладеного слід вважати недоцільним використання ознаки службового становища суб'єкта і як кваліфікуючої ознаки відповідного складу злочину.

Таким чином, існує декілька моделей кваліфікації даного злочину за особливостями суб'єкта:

А) у випадку, коли особа легалізувала кошти або майно, одержані злочинним шляхом іншою особою, і заздалегідь не обіцяла легалізації, то її дії слід кваліфікувати за відповідною частиною ст. 209 КК;

Б) у випадку, коли особа легалізувала кошти або майно, одержане нею ж в результаті вчинення злочину, її дії слід кваліфікувати за сукупністю злочинів: ст. 209 та статті Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин;

В) у випадку, коли особа заздалегідь обіцяла іншій особі здійснити легалізацію коштів, які будуть здобуті іншою особою від вчинення конкретного злочину, дії особи, яка легалізує, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів: ст. 209 КК, та за статтею, яка передбачає кримінальну відповідальність за вчинення конкретного злочину з посиланням на ч.5 ст. 27 КК за ознакою пособника, (співучасть з розподілом ролей);

Г) За ознакою співучасті необхідно кваліфікувати випадки, коли легалізація вчинюється кількома особами: 1) за ч.2 ст. 209, якщо у вчиненні злочину беруть участь дві, або більше особи, які попередньо домовилися про спільне вчинення легалізації; та 2) за ч.3 ст. 209, якщо до вчинення легалізації три або більше осіб попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання з метою вчинення легалізації.

3.3 Висновки

Проаналізувавши суб'єктивну сторону та суб'єкт легалізації можливо навести такі підсумкові положення:

1. Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом може здійснюватися лише з прямим умислом;

2. Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, переслідує спеціальну мету, яка є обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони - надання правомірного вигляду володінню, користуванню або розпорядженню предметом;

3. Мета даного злочину безпосередньо випливає з назви ст. 209 КК, однак доцільніше було б передбачити цю мету у тексті диспозиції кримінально-правової норми, поширивши її на всі форми легалізації; Як наслідок, вказівку на мету приховування та маскування, яка передбачена стосовно такої форми легалізації, як „вчинення інших дій” необхідно з диспозиції статті виключити;

4. Суб'єктом легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, є фізична осудна особа, якій виповнилося на момент вчинення злочину 16 років;

5. Суб'єктом легалізації може бути як особа, що безпосередньо вчинила первинний злочин, так і особа, яка легалізувала кошти, одержані злочинним шляхом іншою особою.

Розділ IV. Кваліфікуючі, особливо кваліфікуючі ознаки легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом та її відмежування від суміжних злочинів

4.1 Кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом

Як відомо, визнання тієї чи іншої обставини або ознаки як кваліфікуючої пояснюється підвищеним ступенем суспільної небезпечності діяння, до складу якого входить така ознака.

Стаття 209 КК містить кілька кваліфікуючих ознак. Зокрема, частиною 2 ст. 209 КК передбачені повторність, попередня змова групою осіб, великий розмір. Ч. 3 ст. 209 КК, говорить про дії, передбачені ч.1 або ч.2 цієї статті, вчинені організованою групою або у особливо великому розмірі.

Виходячи зі змісту ст. 32 КК, повторним вважається вчинення злочину хоча б удруге, причому, злочини, що утворюють повторність повинні бути самостійними, одиничними та такими, які не втратили своїх правових властивостей. Крім цього, злочини, що утворюють повторність, не повинні бути нейтралізовані обставинами, що виключають кримінальну відповідальність, що прямо витікає з ч.4. ст. 32 КК. Так, виходячи зі змісту норм Загальної частини КК, повторність злочинів виключається, наприклад, коли особа звільняється від кримінальної відповідальності у зв'язку з діяльним каяттям, примиренням винного з потерпілим, передачею особи на поруки та іншими обставинами, передбаченими у розділі IX Загальної частини КК.

У літературі зазначається, що, повторність як вид множинності злочинів має місце там, де вчинено два і більше злочини, незалежно від того була чи не була особа (група осіб) засуджена за перший із них”. 8 Бажанов М.И. Множественность преступлений по уголовному праву Украины. - Харьков: Право, 2000. - С. 49⁾ Це пояснюється тим, що в жодній зі статей КК, а також і у ст. 32 КК не сказано, що особа повинна, або, навпаки, не повинна бути засуджена за раніше вчинений злочин. Таким чином, для наявності повторності при легалізації не має значення, була особа засуджена за раніше вчинений злочин, чи ні. Однак, слід мати на увазі, що з цього правила є виняток. У даному випадку мова йде про погашення або зняття судимості за перший злочин. Так, у ч. 4 ст. 32 КК вказано, що повторність відсутня, коли за раніше вчинений злочин судимість було погашено або знято. Таким же чином, це питання вирішується і на практиці. Так, відповідно до Постанови Пленуму Верховного суду України № 5 від 29.06.1984 р., „Про практику застосування судами України законодавства про повторні злочини”, вчинення злочину особою, яка раніше вчинила будь-який злочин, може, відповідно до закону, розглядатись як кваліфікуюча ознака або обставина, що обтяжує відповідальність лише при умові, коли вина у раніше вчиненому злочині встановлена вироком і судимість за нього не знята та не погашена, або коли судом встановлено, що раніше вчинений злочин обґрунтовано поставлено в вину по конкретній справі”.

Із змісту ст. 32 КК випливає, що для поняття повторності не має значення, були обидва (або більше) злочини, закінченими чи один з них був лише готуванням до злочину або замахом на нього. Для поняття повторності, байдужі і форми співучасті (у перший раз мав місце злочин, вчинений за попередньою змовою групою осіб, а в другий - з розподілом ролей), і роль, що виконував співучасник у злочині, який утворював собою повторність⁾ [64] Кримінальне право України: Заг. Част.: Підручник / За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. - Київ - Харків: Юрінком Інтер-право, - 2001. - С. 228⁾. Повторність свідчить про підвищену суспільну небезпечність особи, що вчиняє злочин та про збільшення негативних наслідків у результаті повторного вчинення злочину. Наведені положення слід застосовувати і до поняття повторності у статті 209 КК України.

При цьому, слід мати на увазі, що ч.2 ст. 209 КК під повторністю розуміє повторність тотожних злочинів. Це прямо випливає з її законодавчого формулювання: „дії, передбачені ч.1 цієї статті, вчинені повторно”. Це сказано і у ч.1 ст. 32 КК: „вчинення злочинів, передбачених тією самою статтею, або частиною статті”. Таким чином, у ч.2 ст. 209 КК, повторність, фігуруючи як кваліфікуюча ознака, має місце, коли їй передувало вчинення такого ж самого, однакового, тотожного злочину. Звідси очевидно, що ч.2 ст. 209 КК передбачає кримінальну відповідальність за випадки, коли особа вчинила не менше двох легалізацій доходів, одержаних злочинним шляхом: тобто а) не менше двох фінансових операцій; б) не менше двох угод; в) не менше двох разів набула, використала предмет, або володіла ним; та г) не менше двох разів вчиняла дії, спрямовані на приховування чи маскування предмету. Тому, наприклад, якщо особа вчинила фінансову операцію з коштами, одержаними від вчинення крадіжки, і, через певний час, укладає угоду з майном, здобутим від порушення порядку зайняття господарською або банківською діяльністю - дії такої особи належить кваліфікувати за ознакою повторності за ч.2 ст. 209 КК.

З урахуванням того, що для повторності не має значення, була особа засуджена за раніше вчинений злочин чи ні, повторною слід визнавати і легалізацію, вчинену після такого ж злочину, за який особа вже була засуджена. Цілком очевидно, що повторність тотожних злочинів має велике значення для їх кваліфікації. Як відомо, повторність тотожних злочинів не утворює сукупності, тому при кваліфікації відмивання грошей за ознакою повторності, попередній епізод додаткової кваліфікації за ч.1 ст. 209 КК не потребує. У цьому ж контексті, слід визнати, що ознаки повторності у відмиванні грошей не буде, коли неодноразові дії особи утворюють один продовжуваний злочин (наприклад коли особа укладає угоду з майном, одержаним від зайняття забороненими видами господарської діяльності і у подальшому здійснює фінансову операцію з цим же майном, (як засіб реалізації такої угоди.) При кваліфікації відмивання грошей за ознаками повторності немає потреби у посиланні на п.п. 1, 2 ч.1 ст.67 КК, де така обставина передбачена як обтяжуюча. Це випливає зі змісту ч.4 ст. 67 КК, де сказано: якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена у статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.

Другою кваліфікуючою ознакою легалізації є вчинення даного злочину за попередньою змовою групою осіб (ч.2 ст. 209). На нашу думку, цю кваліфікуючу ознаку доцільно розглядати одночасно з такою кваліфікуючою ознакою легалізації, як вчинення даного злочину організованою групою (ч.3 ст. 209), оскільки обидві ці кваліфікуючі ознаки органічно поєднані між собою.

Кримінальний Кодекс 2001 року, на відміну від КК 1960 року, визначає зміст вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб. Так, у ч.2 ст. 28 КК сказано, що злочин вважається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовились про його спільне вчинення. Початком злочину, наука кримінального права традиційно вважає початок виконання об'єктивної сторони злочину. Тому, домовитись про спільне вчинення злочину заздалегідь, означає дійти згоди щодо його вчинення до моменту початку виконання об'єктивної сторони цього злочину. Звідси очевидно, що домовленість на вчинення легалізації, повинна передувати замаху на цей злочин. Тобто, така домовленість має виникнути до моменту здійснення фінансової операції, укладення угоди, до першої дії, яка складає набуття, володіння або використання предмету, а також до початку першої дії, спрямованої на приховування чи маскування незаконного походження коштів чи майна, володіння ними, прав на них, джерела їх походження, місцезнаходження, переміщення. Якщо домовленість про вчинення злочину виникає в осіб у процесі вчинення фінансової операції, угоди, використання предмету, їх дії не можна кваліфікувати як такі, що характеризуються попередньою змовою.

З ч. 2 ст. 28 КК випливає, що група осіб домовляється про спільне вчинення злочину. Як правильно зазначається в науці кримінального права, це означає процес узгодження об'єкта злочину, характеру злочину, місця, часу, форми та способу вчинення, змісту виконуваних функцій, тощо⁾ 78 Курс уголовного права. Общая часть. Т. 1: Учение о преступлении: Учебник для вузов / Под ред. Н. Ф. Кузнецовой и И. М. Тяжковой. ? М.: Зерцало, 1999. - С . 415, 416

⁾. При цьому, дії кожного зі співвиконавців являють собою окрему ланку у спільній злочинній діяльності, спрямованій на спільну легалізацію майна, одержаного злочинним шляхом. Закон про кримінальну відповідальність не вимагає для даної форми співучасті певної стійкості. Для кваліфікації достатньо встановлення лише змови. При чому, для даної форми співучасті характерно, що учасники змови діють як співвиконавці злочину, і встановлювати роль кожного з них (виконавець, пособник, організатор) не треба. Однак слід зазначити, що у групі осіб за попередньою змовою, цілком можливий технічний розподіл функцій, при якому кожен із співучасників виконує певну роль. Наприклад, одна особа укладає угоду або фінансову операцію, а інша - надає у розпорядження власний розрахунковий рахунок для здійснення з нього такої фінансової операції. Дії таких осіб належить кваліфікувати за ч. 2 ст. 209 КК без посилання на відповідну частину ст. 27 КК. Між тим, як справедливо говориться в науці кримінального права, у даній формі співучасті кожен зі співучасників повинен виконувати повністю, або принаймні, частково об'єктивну сторону складу злочину. „Груповим визнається злочин, - пише Р.Р. Галіакбаров, - кожен з учасників якого умисно, спільно з іншими, у повному об'ємі або частково здійснює виконання єдиного для всіх учасників злочину⁾ [22] Галиакбаров Р.Р. Квалификация групповых преступлений: -М., Изд-во МГУ, 1980.- С.60 ⁾.