Особисті немайнові права фізичних осіб у цивільному праві України

Право на свободу вибору місця проживання є гармонійним розвитком положень ст. 33 Конституції України, ст. 13 Загальної декларації прав людини, ст. 2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Об'єктом даного права є особисте немайнове благо - «свобода вибору місця проживання». Саме свобода вибору місця проживання за своїм змістом забезпечує можливість фізичної особи користуватись виключно власними інтересами, потребами та метою при визначенні власного «місця проживання».

Окремо слід відмітити також проблему, яка складається з приводу самого термін-поняття «місце проживання». Річ у тім, що аналіз чинного законодавства не дає нам підстав стверджувати про одноманітність у визначенні цього поняття. Адже, відповідно до ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи визнається житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо) у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Водночас, спеціальне законодавство дає ще й інше розуміння поняття «місце проживання», під яким розуміють адміністративно-територіальну одиницю, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік Якщо строк проживання на відповідній адміністративно-територіальній одиниці складає менше шести місяців, то законодавець вводить термін-поняття «місце перебування». (ст. 3 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» [770]). Аналогічне за змістом розуміння вказаного поняття міститься і в рішенні Конституційного Суду України у справі про приватизацію державного житлового фонду [1032], де, аналізуючи положення ст. 24 Конституції України, суд дійшов висновку, що під поняттям «місце проживання» мається на увазі місце проживання громадянина за територіальною ознакою (село, селище, місто чи інша адміністративно-територіальна одиниця), а не конкретне жиле приміщення (будинок, квартира, службова квартира). Отже, навіть такий побіжний аналіз дає нам підстави для висновку, що чинне законодавство вводить два основних розуміння термін-поняття «місце проживання», визначаючи, умовно кажучи, його «приватно-правове розуміння» та «публічно-правове розуміння», чим сприяє неоднозначності та полісемантичності його змісту Інколи в літературі на підставі ґрунтовного аналізу чинного законодавства демонструють ще більше різницю між цими термін-поняттями [245].. Водночас, ми підтримуємо висловлену в літературі точку зору, що питання свободи вибору у розумінні розглядуваного особистого немайнового права повинно стосуватись поняття «місце проживання» саме у його розумінні як адміністративно-територіальної одиниці, а не конкретного будинку, квартири чи іншого приміщення [1110, с. 12].

Доцільно також наголосити на тому, що місце проживання фізичної особи підлягає відповідній процедурі реєстрації, що певним чином впливає на правовий режим щодо свободи його вибору. У світі вирізняють два основних підходи щодо забезпечення такої реєстрації: а) континентально-європейський, який базується на централізованому управління реєстраційною інформацією, за яким ця інформація обробляється на національному рівні, а її надання є обов'язковим для фізичної особи (Данія, Латвія, Литва, Німеччина, Фінляндія); б) американсько-британський, який базується на децентралізованому управлінні реєстраційною інформацією, що передбачає збір і обробку інформації про особу на місцевому рівні, а самі фізичні особи можуть і не подавати таку інформацію, якщо цього не бажають (США, Велика Британія) [864]. Що ж стосується України, то наша система реєстрації тяжіє здебільшого до континентально-європейської моделі, де на зміну системі прописки, що була визнаної неконституційною [1033], прийшла нова модель обліку місця проживання фізичних осіб - реєстрація, відповідно до якої фізична особа, яка перебуває в Україні на законних підставах, зобов'язана протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання. Порядок здійснення реєстрації регулюється ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні». При цьому реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Правова можливість щодо здійснення свободи вибору місця проживання, як вже зазначалось вище, опосередковуєтся правом на свободу вибору місця проживання. Ми критично відносимось до закріплення в чинному законодавстві права на місце проживання (ст. 310 ЦК України), адже в результаті невизначеності вказаного поняття воно може тлумачитись в першу чергу як право на конкретну квартиру, будинок чи інше помешкання, що може вступати в колізію із існуючими на вказані об'єкти майновими режимами. Крім цього, саме конструкція даного права як права на свободу вибору місця проживання об'єктивно визначає його особистий немайновий характер, оскільки створює фізичній особі реальну можливість обрати місце проживання у його широкому розумінні. Що ж стосується змісту цього права, то, на нашу думку, воно включає в себе активні та пасивні повноваження. Серед активних повноважень слід виокремити наступні:

а) благоволодіння свободою вибору місця проживання, тобто фізична особа визнається носієм можливості довільно, на власний вибір, з урахуванням власної мети та інтересів обирати власне місце проживання;

б) благовикористання свободи вибору місця проживання, тобто особа своєю поведінкою (дією, бездіяльністю чи рішенням) може сама довільно, на власний вибір, з урахуванням власної мети та інтересів обирати для себе місце проживання, змінювати його, а також іншим чином використовувати його (наприклад, зазначати з метою отримання за місцем проживання офіційних звернень, повідомлень тощо).

Тому слід погодитись із висловленою думкою міжнародних експертів, що будь-яка людина, яка законно перебуває в межах території даної держави, може обирати, де вона бажає мешкати: в мегаполісі, в невеликому місті або селищі чи в сільській місцевості. Вона також вправі обирати, яке місто, селище, сільську місцевість чи район зробити центром свого повсякденного життя [864].

Водночас, слід зауважити, що саме вказане повноваження може бути піддане відповідним обмеженням з боку права. Зокрема, що стосується права на свободу вибору місця проживання, то відповідно до чинного законодавства воно може бути обмежене за територіальним, а також за суб'єктним складом. Те, що стосується географічного обмеження, відповідно до ст. 13 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» право на свободу вибору місця проживання обмежується в адміністративно-територіальних одиницях, які знаходяться: а) у прикордонній смузі; б) на територіях військових об'єктів; в) у зонах, які згідно із законом належать до зон з обмеженим доступом; г) на території, де у разі небезпеки поширення інфекційних захворювань і отруєнь людей введені особливі умови і режим проживання населення та господарської діяльності; д) на територіях, щодо яких введено воєнний або надзвичайний стан. Натомість обмеження вказаного права можливо і у випадках, коли носієм цього права є специфічний суб'єкт, зокрема: а) особа, яка не досягла 16-річного віку; б) особа, до якої згідно із процесуальним законодавством застосовано запобіжні заходи, пов'язані з обмеженням або позбавленням волі; в) особа, яка за вироком суду відбуває покарання у вигляді позбавлення або обмеження волі; г) особа, яка згідно із законодавством перебуває під адміністративним наглядом; д) особа, яка згідно із законодавством про інфекційні захворювання та психіатричну допомогу підлягає примусовій госпіталізації та лікуванню; е) іноземець та особа без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України (ст. 13 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»).

Крім активних повноважень, фізична особа, яка наділена цим особистим немайновим правом, може вимагати від усіх та кожного не порушувати цього права, а у випадку його порушення, оспорення чи невизнання - вимагати його захисту.

Отже, під поняттям право на свободу вибору місця проживання слід розуміти право фізичної особи обирати для себе місце проживання, змінювати чи іншим чином використовувати його в межах, що передбачені законом чи не суперечать моральним засадам суспільства, а також вимагати від інших непорушення цього права, а в іншому випадку вимагати його захисту.

Право на свободу пересування є ще одним особистим немайновим правом фізичної особи, яке спрямоване на забезпечення свободи в сфері соціального буття і має первинне закріплення у ст. 33 Конституції України, ст. 13 Загальної декларації прав людини, ст. 2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Вказане право тісно пов'язане із правом фізичної особи на свободу вибору місця проживання, але не зводиться до нього і, тим паче, не включає його в себе, як інколи вважають деякі науковці [658, с. 97]. Це є окремою самостійною правовою можливістю, що спрямована на забезпечення свободи пересування фізичної особи, яка одночасно і є особистим немайновим благом та, відповідно, об'єктом даного права. При цьому, як вірно зазначається в сучасні літературі, свобода пересування містить у собі два основних аспекти: внутрішній, під яким розуміють можливість фізичної особи вільно пересуватись по території України, та зовнішній, під яким розуміють можливість фізичної особи залишати територію України, а для фізичної особи, яка має громадянство України, - ще й свободу повернення в Україну [253, с. 6]. І саме на забезпечення цієї свободи і вибудовується відповідне особисте немайнове право на свободу пересування, до змісту активних повноважень якого входять:

а) благоволодіння свободою пересування, яке означає, що фізична особа визнається носієм відповідного блага;

б) благовикорситання свободи пересування, яке означає, що фізична особа може вільно, на власний розсуд, задля досягнення своєї мети та задоволення власних інтересів вільно пересуватись як по території України, так і за її межами чи іншим чином використовувати надану їй свободу. Водночас, чинне законодавство передбачає для кожного аспекту свободи пересування окрему систему обмежень щодо здійснення права на свободу пересування. Так, наприклад, можливістю вільного пересування по території України наділена фізична особа, яка досягла 14 років. Фізична особа, яка не досягла 14 років, має право пересуватися по території України лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними. Крім цього, право на вільне пересування по території України, як і право на свободу вибору місця проживання може бути додатково обмежене за географічними ознаками чи суб'єктивним складом. Що стосується географічних ознак, які є підставами щодо обмеження права на свободу пересування, то до них законодавець відносить: а) прикордонну смугу; б) території військових об'єктів; в) зони, які згідно із законом належать до зон з обмеженим доступом; г) приватні земельні ділянки; д) території, щодо яких введено воєнний або надзвичайний стан; е) окремі території у населених пунктах, де у разі небезпеки поширення інфекційних захворювань і отруєнь людей введені особливі умови і режим проживання населення та господарської діяльності. Що стосується суб'єктного складу, то право на свободу пересування обмежується щодо: а) осіб, до яких відповідно до процесуального законодавства застосовано запобіжні заходи, пов'язані з обмеженням або позбавленням волі; б) осіб, які за вироком суду відбувають покарання у вигляді позбавлення або обмеження волі; в) осіб, які згідно із законодавством перебувають під адміністративним наглядом; г) осіб, які згідно із законодавством про інфекційні захворювання та психіатричну допомогу підлягають примусовій госпіталізації та лікуванню; д) шукачів притулку та осіб, які звернулися за наданням їм статусу біженця до прийняття відповідного рішення компетентним органом (про надання цим особам притулку чи статусу біженця); е) іноземців та осіб без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України; є) осіб, яких призвано на дійсну строкову службу до Збройних Сил України та інших, утворених відповідно до законів України, військових формувань; ж) іноземців, які перебувають у складі військових іноземних підрозділів і які мають статус військового; з) в інших випадках, передбачених законом (ст. 12 ЗУ «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»).

Дещо інші обмеження встановлюються щодо можливості вільного самостійного виїзду за межі України. Насамперед, цією можливістю наділена фізична особа, яка досягла 16 років. Фізична особа, яка не досягла 16 років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними. Право на вільний самостійний виїзд за межі України може бути обмежений у разі виникнення в будь-якій іноземній державі надзвичайної ситуації, що унеможливлює створення в ній умов для безпеки громадян України. В цьому випадку КМУ приймає рішення про особливий порядок виїзду громадян України до цієї держави. Рішення та інформація про це доводяться до відома громадян, які мають намір виїхати до даної держави. Однак це рішення не є забороною для виїзду, а здійснюється з метою попереджаення про неможливість з боку України забезпечити громадянину необхідну безпеку у зв'язку з виникненням надзвичайної ситуації (ст. 10 ЗУ «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» [759]). Окрім цього, право на вільний виїзд за межі України може бути також обмежене у випадку, коли виїзд з України здійснює фізична особа, яка обізнана з відомостями, що становлять державну таємницю. В свою чергу, як вже зазначалось вище, правом на безперешкодне повернення до України наділені фізичні особи, які є громадянами України. Безперешкодне повернення означає, що ні за яких підстав громадянин України не може бути обмежений у праві на в'їзд в Україну (ст. 1 ЗУ «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України»). При цьому фізичні особи, які реалізують це право, повинні мати при собі відповідні документи (паспорт громадянина України для виїзду за кордон, проїзний документ дитини, дипломатичний паспорт, службовий паспорт, посвідчення особи моряка), порядок оформлення яких регламентується чинним законодавством.

Гарантією здійснення права на вільне пересування є також заборона видворення з обраного нею місця перебування, доступ до якого не заборонений законом.

Узагальнивши все вищенаведене, доходимо висновку, що під поняттям право на свободу пересування слід розуміти особисте немайнове право фізичної особи, яке забезпечує фізичній особі можливість вільно, на власний розсуд, у будь-якому напрямку, у будь-який спосіб, у будь-який час, за винятком обмежень, які встановлюються законом, пересуватись по території України, а також вільно виїхати за її межі і безперешкодно повернутись до України.

- можливість дозволяти чи забороняти втручатися у свою приватність, тобто фізична особа самостійно визначає можливість (чи неможливість) сторонніх осіб втручатися в її приватність та міру і час такого втручання (слід відмітити, що є ряд випадків, коли таке втручання може здійснюватися без згоди на те даної особи, тому ми погоджуємось із висловленою в літературі думкою про доцільність визначення таких понять, як «свавільне» (незаконне) і «легальне» (законне) втручання в приватну сферу життя [96, с. 56]).

- можливість зберігати у таємниці обставини своєї приватності, означає, що фізична особа має право не розголошувати про обставини свого особистого життя самостійно, а також вимагати такого нерозголошення від інших осіб, які володіють такою інформацією;

- можливість вимагати захисту права на приватність, тобто можливість використовувати у разі порушення права на приватність загальні та спеціальні способи захисту.

Беручи до уваги вищенаведене, вважаємо за доцільне під правом на приватність розуміти особисте немайнове право фізичної особи, що забезпечує життєдіяльність фізичної особи у сфері сімейних, побутових, особистих, інтимних та інших відносин, які вивільнені від виконання покладених на неї публічних функцій, а також надає можливість визначати межі та режим доступу до цієї приватності, дозволяти чи забороняти поширювати інформацію щодо неї.

4.3 Спеціальні (окремі) особисті немайнові права фізичних осіб

4.3.1 Особисті немайнові права фізичних осіб, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності

Зміни, які останнім часом відбуваються в Україні, зумовлюють необхідність якісно нового підходу до питання правового регулювання відносин у сфері інтелектуальної діяльності, відповідності його норм світовим та європейським стандартам, а також збалансованості інтересів держави, суспільства та індивіда в цій сфері. Однак попри переважно належне законодавче забезпечення цієї сфери на конституційному (ст. 54 Конституції України), міжнародному (ст. 27 Загальної декларації прав людини, ст. 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права тощо) та національному рівнях (Книга Четверта ЦК України, закони України «Про авторське право і суміжні права» [686], «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів та фонограм» [769], «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» [747], «Про охорону прав на промислові зразки» [750], «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» [752], «Про охорону прав на сорти рослин» [751], «Про племінну справу у тваринництві» [757], «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» [749], «Про охорону прав на зазначення походження товарів» [748] та ін.), все ж залишається низка проблем, які потребують відповідного наукового та подальшого законодавчого вирішення. Однією із таких проблем, на нашу думку, є проблема системи особистих немайнових прав у сфері інтелектуальної діяльності.

При цьому потрібно відзначити, що в літературі немає єдиної думки щодо місця особистих немайнових прав у сфері інтелектуальної діяльності, в системі прав щодо інтелектуальної власності. Так, переважна більшість авторів відстоює за ними якість окремого структурного елемента. Це означає, що вони займають чільне місце в структурі прав у сфері інтелектуальної діяльності разом із майновими правами [1078, с. 74; 1064, с. 161; 420, с. 265]. Однак така думка не є єдиною в літературі. Натомість деякі автори вважають, що такий поділ прав у сфері інтелектуальної діяльності на майнові та немайнові неможливий, оскільки особисті немайнові та майнові права нерозривно переплетені один із одним [873, с. 96, 99, 101], або ж такий поділ доволі умовний і є радше справою зручності, аніж принципу [196, с. 77-78]. На нашу думку, поділ прав на майнові та немайнові попри свою умовність є доцільним, оскільки дає можливість більш глибоко на науковому рівні проаналізувати ознаки, зміст, правову природу та особливості здійснення кожної із вказаної групи прав.

Водночас, підхід до розгляду особистих немайнових прав у сфері інтелектуальної діяльності лише як до складової загальної системи прав у сфері інтелектуальної діяльності, є однобоким та неправильним. Адже особливість особистих немайнових прав якраз і полягає в тому, що вони існують у двох основних аспектах: а) як елемент системи особистих немайнових прав фізичної особи; б) як елемент системи прав у сфері інтелектуальної діяльності.

Розглядаючи особисті немайнові права у сфері інтелектуальної діяльності як складову системи особистих немайнових прав, слід відмітити, що з огляду на визначену вище специфіку цієї категорії особистих немайнових прав в порівнянні із загальними особистими немайновими правами, ми маємо усі підстави віднести їх до спеціальних (окремих) особистих немайнових прав, тобто, як вже зазначалось нами вище, до особистих немайнових прав, притаманних фізичним особам лише внаслідок виконання певних діянь (поведінки), або внаслідок спеціального правового статусу цієї особи. Дана категорія особистих немайнових прав наділена низкою особливостей порівняно із іншими суб'єктивними цивільними правами. До основних із них можна віднести: а) специфічну сферу їх існування, а саме, вони тісно пов'язані з сферою інтелектуальної діяльності (переважно авторства) і існувати поза нею не можуть; б) належність цих прав не всім фізичним особам, на відміну від загальних особистих немайнових прав (п. 1 ст. 269 ЦК України), а лише тим, які займаються інтелектуальною діяльністю і є творцями об'єктів інтелектуальної власності (п. 2 ст. 423 ЦК України); в) особливість моменту їх виникнення, який визначається не з часу народження, а з моменту, що чітко пов'язується із створенням об'єкта інтелектуальної власності чи іншим юридичним фактом щодо цього об'єкта; г) особливість моменту їх припинення, оскільки внаслідок того, що вони існують безстроково, можуть перероджуватись у порядку «посттанативних» особистих немайнових прав, про які мова піде нижче.

Крім цього, слід також зауважити, що система особистих немайнових прав у сфері інтелектуальної діяльності в переважній своїй частині ґрунтується на особистих немайнових правах у сфері авторства, оскільки саме дана категорія особистих немайнових прав була найбільш часто об'єктом наукових досліджень [164; 927], які мають широку правову регламентацію. Саме тому в цьому структурному підрозділі ми будемо досліджувати особисті немайнові права у сфері інтелектуальної власності.

Важливим питанням щодо загального розуміння поняття особистих немайнових прав у сфері інтелектуальної власності є питання системи цих прав. Водночас, у літературі немає спільної думки щодо цього питання. Аналіз чинної літератури дає нам підстави стверджувати, що з приводу включення тих чи інших прав до системи особистих немайнових прав у сфері інтелектуальної діяльності найбільш часто мова йде про: право авторства та право на авторське ім'я [1092, с. 553; 354, с. 59-65; 871, с. 199-206], право на використання псевдоніма чи аноніма [500, с. 127-131], право протидіяти зазначенню мнимого авторства [89, с. 418-421], право на недоторканність твору [40, с. 47] і збереження його цілісності [1091, с. 416], право на захист репутації автора [871, с. 206; 354, с. 65], право перешкоджати посяганню на своє авторське право, здатному завдавати шкоди честі та репутації автора [1097, с. 542], право на обнародування та відкликання твору [517, с. 211-214; 382, с. 4], право на опублікування твору [196, с. 120; 1064, с. 165; 582, с. 269], право на допомогу автору з боку видавництва та право на реєстрацію твору, що встановлює дату його виходу в світ [1026, с. 8], право на депонування рукопису, право на переклад та право на присвячення твору [380, с. 28-29], право виконання та право на захист репутації виконавця [985, с. 308-309] тощо. Однак такий надрозширений підхід до визначення особистих немайнових прав суттєво нівелює їх значення. Річ у тім, що певна частина даних прав охоплюється іншими особистими немайновими правами, внаслідок чого їх правова природа визначається, як особисті немайнові повноваження, а деякі із вказаних прав мають чітко виражений майновий характер.

Тому, на нашу думку, система особистих немайнових прав у сфері інтелектуальної діяльності включає в свою систему такі особисті немайнові права: а) право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності; б) право на ім'я творця (авторське ім'я) та використання інших способів індивідуалізації творця (автора); в) право на титулізацію, номіналізацію та сакрарезацію об'єкта права інтелектуальної власності; г) право на недоторканність об'єкта права інтелектуальної власності; д) право на репутацію творця об'єкта права інтелектуальної власності. Решта особистих немайнових прав або не відповідають визначеним вище ознакам, або через власну малозначимість та випадковість можуть охоронятись у режимі немайнового інтересу.

Право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності є одним із найбільш важливих особистих немайнових прав, що виникають у творця у зв'язку із створенням об'єкта права інтелектуальної власності. Дане право віднаходить своє вираження насамперед у сфері авторських відносин як право авторства. Першість даного права в системі авторських прав обумовлена тим, що решта авторських прав на твір, як майнових, так і особистих немайнових, надаються особі лише внаслідок визнання її автором даного твору [12, с. 55] та є похідними від нього [107, с. 24]. Виходячи з цього, інколи в літературі дане право іменують як право батьківства (paternite) [354, с. 59]. Позитивне регулювання права авторства здійснюється на декількох рівнях. Перший - це рівень міжнародно-правових актів. Так, відповідно до ст. 6bis Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів «незалежно від майнових прав автора і навіть після уступки прав він має право вимагати визнання свого авторства на твір…». Другий рівень - рівень національного законодавства. Зокрема, ст. ст. 423, 438 ЦК України встановлюють за фізичною особою право бути визнаною автором об'єкта права інтелектуальної власності. В той же час ст. 14 ЗУ «Про авторське право і суміжні права» закріплює за особами право вимагати визнання свого авторства. Однак жодна із вказаних норм так і не вказує на зміст даного права. Немає єдності щодо визначення цього права і в науковій літературі. Така ситуація ускладнюється тим, що окремі автори взагалі не визнають за правом авторства самостійної природи. Так, наприклад, З. В. Ромовська вважає, що права авторства як самостійного суб'єктивного цивільного права не існує. Свою позицію вона аргументує тим, що, по-перше, особа, яка створила твір, вправі вважатись автором твору не тому, що наділена правом авторства, а тому, що вона є творцем твору, і, по-друге, якщо застосовувати до права власності ідеї про наявність права авторства, то виходить, що власник повинен володіти і таким правом, як право іменуватись власником [841, с. 122-127]. На нашу думку, така позиція наділена низкою хиб, про які вже йшлось у юридичній літературі. Так, зокрема, Е. П. Гаврилов вважає, що право авторства дійсно є закріпленням і правовим відображенням фактичної роботи автора по створенню твору, воно є породженням творчої діяльності. І тому, опираючись на право авторства, а не на якусь іншу правомочність, автор вимагає захисту своїх інтересів при присвоєнні авторства. Авторське право, як вірно далі зазначає Е. П. Гаврилов, відрізняється від права власності нерозривним зв'язком між автором і твором, зв'язком, що заснований на факті створення твору автором, що проявляється в праві авторства. Ось чому в авторському праві є необхідність у конструюванні права авторства, а в праві власності, де такого нерозривного зв'язку між власником і його майном немає, відсутня необхідність в особливому праві власника на річ [169, с. 139]. І, як правильно відзначається в літературі, право авторства не означає, що особа має певний набір прав, воно вказує виключно на те, що дана особа є творцем певного твору [354, с. 60]. Розвиваючи вказану думку, О. П. Сергєєв вказує на те, що право авторства є юридично забезпечена можливість особи вважати себе автором твору та можливість вимагати визнання цього факту від інших осіб [872, с. 200]. В принципі, такий підхід можна вважати правильним за напрямком, однак потрібно зауважити, що наявність лише цих двох повноважень у структурі права авторства є недостатнім. Без можливості автора звернутись до засобів захисту даного особистого немайнового права у випадку його порушення (наприклад шляхом плагіату), оспорення чи невизнання, дане право не може вважатись достатньою юридичною можливістю. Адже саме у випадку, коли створюється загроза нормальному існуванню даного права та можливості його безперешкодного здійснення, автор повинен бути впевнений у тому, що він зможе використати будь-який із передбачених у законодавстві способів задля охорони даного суб'єктивного цивільного права, починаючи від способів самозахисту даного права і аж до звернення до державного апарату з вимогою щодо застосування до порушника юрисдикційних заходів захисту.

Проблемним у контексті права авторства видається нам питання визначення моменту його припинення. Так, окремі автори вважають, що право авторства є безстроковим [357, с. 7]. Інші автори переконані, що право авторства як і будь-яке суб'єктивне цивільне право не може існувати безстроково. На їх думку, право авторства слід розмежовувати як юридичний факт та як суб'єктивне цивільне право. В першому варіанті - воно є об'єктивне, так як об'єктивним є сам об'єкт творчості [871, с. 201]. Тому, виникнувши в певний період життя автора та отримавши суспільне визнання, авторство на твір продовжує існувати вже незалежно від автора і після його смерті [496, с. 42]. Але, якщо розглядати право авторства як суб'єктивне право, то воно існує лише до смерті автора, а після смерті виникає суспільний інтерес, який, на думку цих авторів, тісно пов'язаний із належним спадкоємцям комплексом авторських прав, тому спадкоємці не тільки можуть подати позов про відновлення (визнання) авторства, але і повинні бути залучені до розгляду будь-якого спору, який стосується особи автора, спадкоємцями якого вони є, що свідчить про виникнення у них особливого права на охорону авторства померлого автора [169, с. 140]. При цьому слід зауважити, що мають рацію окремі науковці, які стверджують, що автору повинна бути надана можливість вказати в заповіті особу, на яку буде покладене піклування щодо наукової, літературної чи художньої «спадщини» автора [40, с. 62]. На нашу думку, такий варіант дасть можливість уникнути конкуренції інтересів, що може відбутись у випадку виникнення двох та більше осіб, заінтересованих у захисті права авторства померлої особи.

За аналогічною конструкцією повинні бути вибудувані і інші права щодо визнання людини творцем об'єкта права інтелектуальної власності. Мова тут іде в першу чергу про право виконання, право винахідництва тощо. Будучи за своє природою основним особистим немайновим правом, право щодо визнання людини творцем об'єкта права інтелектуальної власності тісно пов'язано з іншими особистими немайновими правами, насамперед, із правом на ім'я творця (авторське ім'я) та використання інших способів індивідуалізації творця (автора). Проте інколи в літературі вказується на недоцільність виокремлення такого права. Зокрема, С. А. Судариков вказує, що «право на ім'я цілком тривіальне, оскільки в автора є справжнє ім'я і саме автору закон надає право авторства. Цим правом автор може користуватись як завгодно. Він може вказати своє ім'я на примірниках свого твору, а може цього і не робити і для цього автору не потрібно жодного додаткового права» [986, с. 200]. Дана позиція співпадає із тією, що прийнята в багатьох законодавствах зарубіжних держав, у яких ці два права формують єдине право «the right of attribution» [89, с. 408]. Водночас, як видається нам, відмежування вказаних прав носить надзвичайно важливе значення в першу чергу в країнах із перехідною економікою. Адже саме право на ім'я творця (авторське ім'я) та використання інших способів індивідуалізації творця (автора) за своєю сутністю відіграє подвійну роль. Насамперед, воно дає можливість автору сповістити про те, що саме він як конкретна фізична особа є творцем даного твору, або приховати цей факт від суспільства. З іншої сторони, воно дає можливість суспільству знати, хто конкретно вважається автором відповідного об'єкта інтелектуальної власності.

Найповніша регламентація вказаного права закріплена на рівні так званого «права на авторське ім'я». Позитивно дане право регламентується ст. 438 ЦК України, де зазначається, що автор має право: 1) вимагати зазначення свого імені у зв'язку з використанням твору, якщо це практично можливо; 2) забороняти зазначення свого імені у зв'язку з використанням твору; 3) обирати псевдонім у зв'язку з використанням твору. Практично аналогічні положення визначаються в ст. 14 ЗУ «Про авторське право та суміжні права». Як видно, чинне законодавство не дає нам чіткого тлумачення змісту цього права. Саме такий стан речей, як вже вказувалось у загальному вище, призводить окремих авторів до висновку, наче право на авторське ім'я та використання інших способів індивідуалізації автора є одним із проявів права авторства [196, с. 120; 873, с. 284]. Однак переважна більшість авторів, вказуючи на надзвичайну близькість даних прав та їх взаємозалежність, водночас абсолютно аргументовано відстоюють їх самостійний характер [357, с. 18; 169, с. 139; 871, с. 202]. Основними відмежувальними ознаками, які зазначаються авторами, є відмінність за обсягом та характером можливостей, що до них включені. Як відмічає В. О. Калятін, «… право авторства… можливість творця твору у будь-який момент визначити себе як автора твору… право на авторське ім'я… дає можливість автору при його бажанні виступати під будь-яким ім'ям, пов'язуючи чи не пов'язуючи це ім'я зі своєю особистістю… таким чином існує зв'язок: твір - ім'я - особистість» [354, с. 61].

Певні проблеми виникають також і щодо назви даного права. Так, доволі часто в літературі воно носить назву «право на авторське ім'я». Однак з огляду на зміст даного права, що віднаходить місце в нормах чинного законодавства та з огляду на загальні положення ЦК України, де під поняттям «ім'я» слід розуміти прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи (ч. 1 ст. 29 ЦК України), ми можемо стверджувати, що така назва не відповідає змісту, що вкладається в нього. Окрім цього, вказане поняття «імені» не охоплює поняття псевдонім навіть попри те, що використання останнього дозволяється законом. Тому, зважаючи на основну мету даного права - здійснити індивідуалізацію автора відповідного твору, можна стверджувати, що вона може здійснюватись і шляхом інших способів індивідуалізації, а не через офіційне, державно зареєстроване ім'я фізичної особи. Отже, більш доцільно дане право іменувати як «право на авторське ім'я та використання інших способів індивідуалізації автора», а загальне право - правом на ім'я творця та використання інших способів індивідуалізації творця.

Розглядаючи зміст цього права, слід відмітити, що в літературі загально визнаною є позиція, відповідно до якої дане право включає в себе три основних повноваження: 1) використовувати чи дозволяти використовувати авторський твір під власним іменем автора; 2) використовувати чи дозволяти використовувати авторський твір під вигаданим іменем автора (псевдонімом); 3) використовувати чи дозволяти використовувати авторський твір без зазначення імені автора (анонімно). Відповідно вона була відображена і в нормах чинного законодавства. На нашу думку, із таким підходом можна погодитись, але врахувавши певні зауваження. По-перше, у дане право можуть бути включені і інші повноваження (наприклад, повноваження ставити підпис під своїм твором), по друге, ці повноваження складають лише позитивний аспект відповідного суб'єктивного права і по-третє, до структури права на авторське ім'я та використання інших способів індивідуалізації автора, беззаперечно включається також і право вимагати від інших не порушувати дане право, а також вимагати захисту у випадку його порушення. Отож розглянемо вказані вище позитивні зобов'язання більш детально.

Повноваження зазначати чи дозволяти зазначення свого імені у зв'язку з використанням твору є одним із основних повноважень автора в аспекті даного права. Адже саме воно дає можливість повідомити усім про автора (творця) відповідного об'єкта інтелектуальної власності. При цьому не важливо, чи мова йде про твір літературний, художній, науковий, чи про факт виконання, винахід чи інший об'єкт права інтелектуальної власності. В будь-якому випадку автор має право повідомити інших у відповідний спосіб про своє авторство, про те, що він є творцем відповідного об'єкта інтелектуальної власності. Це може бути здійснено для літературних творів шляхом нанесення імені автора на першу сторінку, для творів образотворчого мистецтва - шляхом зазначення на афішах чи безпосередньо під відповідними творами, для музичних творів - шляхом оголошення автора, для кінематографічних творів - шляхом зазначення у титрах тощо. При цьому у разі можливості зазначити своє авторське ім'я декількома способами, на нашу думку, що автор має право на вибір способу зазначення його імені.

Повертаючись до самого повноваження на зазначення імені автора, слід вказати, що важливість такого зазначення полягає, насамперед, в тому, що відповідно до ст. 435 ЦК України вводиться так звана презумпція авторства, яка означає, що, за відсутності доказів іншого, автором твору вважається фізична особа, зазначена звичайним способом як автор на оригіналі або примірнику твору. Саме в цьому і проявляється тісний зв'язок між правом на авторське ім'я та використання інших способів індивідуалізації автора та правом авторства. Зазначаючи своє ім'я на творі, автор має право зазначити як повне прізвище, ім'я та по батькові, так і лише окремі із його частин (ім'я та прізвище, ініціали та прізвище тощо). У випадку перекладу твору іноземною мовою, із автором повинно бути погоджено транслітеральний запис його імені мовою, якою здійснено переклад твору. Окрім цього, автор, зазначаючи на творі своє ім'я, може зазначати поряд із ним інші індивідуалізуючі ознаки, наприклад, наукові звання, вчені ступені, державні нагороди, інші форми суспільного визнання, перемоги в конкурсах, змаганнях тощо.

Окрему увагу слід звернути і на той факт, що таке повноваження має певне законодавче обмеження. Так, відповідно до законодавства таке зазначення може мати місце лише у випадках, коли таке зазначення є «практично можливим». Тому слід погодитись із Є. Вакманом та І. Грінгольцем, які вважають, що «… ставити ім'я художника на порцеляновому сервізі, тканині чи шпалері просто не можливо» [131, с. 25]. Проте у випадках, коли зазначення імені автора безпосередньо на авторському творі не є можливим, то воно повинно бути зазначене, у разі вимоги автора, іншим подібним способом, наприклад, шляхом вміщення та поширення разом із цим результатом творчої діяльності додаткових етикеток, табличок, оголошень, на яких зазначено назву даного результату творчої діяльності та ім'я його автора.

Ще одним повноваженням, що включається до даного права, є можливість зазначати на об'єкті інтелектуальної власності не справжнє ім'я автора, а вигадане, тобто псевдонім (від гр. pseudos - брехня та onoma, onyma - ім'я). Причому псевдонімом може бути будь-яке слово, яким забажає себе іменувати автор. Відповідно до способів творення виокремлюють такі різновиди псевдонімів: а) ейдонім (використовується характеристика автора із фізичної сторони); б) етнонім (підкреслюється національна належність автора); в) геонім (вказує на місцевість де народився чи проживає автор); г) френонім (вказує на певну рису характеру); д) титлонім (вказує на рід занять, звання чи суспільний статус); е) аллонім (як псевдонім обирається ім'я реальної особи); є) гетеронім (як псевдонім обирається ім'я померлої особи); ж) латинізм (використовується латинське слово); з) хроматонім (використовується назва кольору); и) фітонім (використовується назва рослин та дерев); й) ентомонім (використовується назва комах); і) іхтіонім (використовується назва риб); ї) орнітонім (використовується назва птахів); к) зоонім (використовується назва тварин); л) гідроніми (використовується назва водойм чи морів); м) фізіонім (використовується назва природних явищ); н) анаграма (використовується перестановка окремих літер в імені); о) паліонім (використовується реальне ім'я в зворотному написанні); п) ініціали (використовуються перші літери імені та по батькові); р) фактонім (використовуються реальні факти з життя); с) астронім (використовуються нелітеральні знаки, зірочки, знаки пунктуації тощо); т) калька (використовується переклад імені та прізвища автора на іншу мову); у) колективний псевдонім (коли під одним псевдонімом колективно працюють двоє чи більше осіб) [254; 255]. Загальновідомо, що, використовуючи право на псевдонім, відома українська письменниця Лариса Косач творила під псевдонімом Леся Українка, А. М. Пєшков публікував свої твори під псевдонімом М. Горький тощо. Особливість цього права полягає насамперед в тому, що воно має відповідне позитивне регулювання. Так, відповідно до ст. 14 ЗУ «Про авторське право і суміжні права» визначається, що автор твору має право вибирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма замість справжнього імені автора на творі і його примірниках і під час будь-якого його публічного використання. Аналіз даної статті дає нам підстави зробити декілька висновків. По-перше, право на псевдонім є суб'єктивним особистим немайновим правом, а це означає, що дане право позбавлене майнового еквівалента та нерозривно пов'язано із особою носієм цього права. Інколи ж на практиці зустрічаються випадки неправомірного використання права на псевдонім іншими особами. Так, у Російській Федерації автор низки детективних романів Вікторія Саломатіна, яка творить під псевдонімом Вікторія Платова, звернулась до суду щодо незаконного використання її псевдоніма одним із видавництв, яке здійснило низку публікацій інших авторів під цим самим псевдонімом. Видавництво ж, посилаючись ніби на договір між авторкою та видавництвом, стверджувало, що усі права на псевдонім авторки належать йому і воно має право використовувати цей псевдонім і при позначенні інших авторів, які з ним співпрацюють. Проте, на думку суду, повноваження на використання псевдоніма, за своєю природою є особистим немайновим, і тому не може бути відділене від фізичної особи та передане іншим особам. Другий висновок, який слідує із легального визначення поняття «право на псевдонім», зводиться до того, що право на псевдонім має низку обмежень. Насамперед, використання права на псевдонім обмежується сферою авторського права. Окрім цього, іншими авторами виділяються ще додаткові межі здійснення права на псевдонім. Зокрема, зазначається, що: а) псевдонім повинен реально індивідуалізувати його носія; б) поряд із вживанням псевдоніма не потрібно вказувати справжнього імені особи; в) користування псевдонімом повинно бути незаборонене законом [520, с. 101]. У цілому погоджуючись із вказаним переліком, ми хотіли б доповнити його ще такою важливою ознакою, що псевдонім не повинен співпадати із офіційним ім'ям третьої особи, якщо ця особа займатиметься тим же видом діяльності, що і носій псевдоніма. На нашу думку, важливість введення такого обмеження дасть можливість запобігти змішуванню осіб, які здійснюють діяльність в одній сфері. Коли ж особи здійснюють діяльність у різних сферах, і одна із них взяла псевдонім, який відповідає існуючому імені іншої особи, то ми матимемо справу не із порушенням права на ім'я, а із здійсненням іншою особою вже зазначеного вище права на аллонім (від гр. гр. allos - інший та onoma, onyma - ім'я), тобто право використовувати як псевдонім чиї-небудь реально існуючі чи запозичені із літератури ім'я, по батькові та прізвище. Так, наприклад, наприкінці 1998 року розглядався в одному із районних судів міста Москви спір, суть якого стосувалась нібито незаконного використання псевдоніма, який збігається із іменем реально існуючої фізичної особи. Так, викладач курсу літературознавства в одному із московських вищих навчальних закладів Ігор Леонідович Волгін звернувся з позовом до Ігоря Валентиновича Волознєва, який був автором низки детективних романів та використовував псевдонім Ігор Волгін. На думку позивача, відповідач при обранні свого псевдоніма обрав ім'я та прізвище особи, яка здійснює діяльність у цій сфері. Однак суд дійшов висновку, що читачі детективної літератури рідко займаються дослідженням проблем літературознавства як спеціальної дисципліни у відповідних вищих навчальних закладах і тому не могли бути введені в оману відносно того, що автором детективних творів є відомий поет та літературознавець, і на цій підставі у позові відмовив [168].

Тісно пов'язане із правом на псевдонім також і право на криптонім. Під поняттям криптонім (від гр. kryptos - таємний, скритий, та onoma, onyma - ім'я) слід розуміти можливість фізичної особи використовувати для свого позначення ініціали чи інші скорочення, які навіть не співпадають з ініціалами автора або ж взагалі одну літеру. Чинне законодавство не здійснює нормативного регулювання права на криптонім, однак у ч. 7 ст. 296 ЦК України вказується на те, що використання початкової літери прізвища фізичної особи у засобах масової інформації, літературних творах не є порушенням її права. Подібні думки зустрічаються і у сучасній літературі. Так, окремі науковці вважають, що при підписанні особою тексту твору лише ініціалами, такий твір слід вважати анонімним [871, с. 203]. На нашу думку, це не так. Адже справді, коли особа використовує криптонім у вигляді ініціалів чи взагалі однієї літери, то це не дає можливість індивідуалізувати її ні як окрему фізичну особу, ні як автора певного твору. Однак, коли поряд із вказаним криптонімом стоять інші індивідуалізуючі ознаки або із криптоніму явно слідує прізвище, ім'я та по батькові цієї особи, тобто, коли є потенційна можливість бути індивідуалізованим, то ми повинні зазначити, що в цьому випадку криптонім може розглядатись як засіб індивідуалізації.

Останньою складовою права на авторське ім'я є можливість автора вимагати не зазначати її імені на авторському творі, тобто використовувати анонім (від гр. anonymos - безіменний). Беззаперечно, що анонімне створення твору породжує низку незручностей, що пов'язані із встановленням особи автора твору та відповідного захисту його особистих немайнових та майнових прав. Проте анонімність автора перед суспільством не тотожна його анонімності перед редакцією, книговидавничою компанією, кінокомпанією, художньою виставкою чи іншою організацією, яка здійснює випуск у світ об'єкта авторського права. На нашу думку, в цьому випадку відповідна організація має право вимагати від автора інформацію про його ім'я, однак зобов'язана не розкривати його анонім, крім випадків, коли це прямо заборонено законом. Проте використання аноніма має також низку обмежень у чинному законодавстві. Так, наприклад, відповідно до ст. 8 ЗУ «Про звернення громадян» письмове звернення, не підписане автором (авторами), а також таке, з якого неможливо встановити авторство, визнається анонімним і розгляду не підлягає.

Типовими порушеннями права на авторське ім'я та використання інших способів індивідуалізації автора є: 1) незазначення імені автора; 2) спотворення цього імені; 3) зазначення замість або поряд із іменем автора імені іншої особи. Особливо цікавим в цьому аспекті є останній різновид порушення, оскільки він може бути здійснений як без згоди автора (плагіат), так і за його згодою (гетеронімство). І якщо перший випадок є явним порушенням права на авторське ім'я та використання інших способів індивідуалізації автора, то другий випадок практично не досліджується в літературі. Під поняттям гетеронім слід розуміти автора, який пише для іншої особи, а та випускає у світ чи іншим чином доводить до загалу твір від свого власного імені. Поняття геторонімство не введене в жодне із законодавств СНД. Це пов'язано насамперед із тим, що факт гетеронімного твору не лише важко встановити, але й важко довести причетність до нього як автора, так і замовника з огляду на те, що і автор твору, і особа, яка під своїм іменем опублікувала його, здійснюють це за спільною згодою. Мотиви цього різні. Це і матеріальні блага, і кар'єрний ріст, і надання відповідних послуг чи виконання робіт, і налагодження міжособистісних стосунків тощо. З огляду на таку позаюрисдикційність такий різновид «академічного злочину» сьогодні віднаходить своє поширення, це починаючи від промов, які готують професійні спіч-райтери і закінчуючи навіть деякими науковими роботами, аж до дисертаційних. І тут неможливо не погодитись із С. А. Судариковим, який зазначає, що «… справжній автор не може за законом уступити свої особисті немайнові права, але він анонімний, тобто його начебто немає; свої майнові права він уступив замовнику за велику паушальну суму. Все начебто за законом, але проглядається явна моральна неохайність замовника» [986, с. 254].

Цікавою також є висловлена в літературі пропозиція включити до права на авторське ім'я повноваження ставити підпис під своїм твором [517, с. 208]. Аргументована критика стосовно цього була висловлена в іншій спеціальній літературі [534, с. 65]. В цілому, погоджуючись із аргументами, які були висловлені, ми хотіли б висловити певне зауваження. Навіть попри те, що повноваження поставити свій підпис не вписується в конструкцію права на авторське ім'я, не можна стверджувати, що дане повноваження забезпечується правом на недоторканність твору. Адже доволі часто підпис не пов'язаний змістовно із самим твором. Його призначення полягає в тому, щоб індивідуалізувати автора певного твору та продемонструвати його зв'язок із власником даного примірника твору. І саме внаслідок цього ми можемо дійти висновку, що повноваження поставити підпис під твором не включається у право на авторське ім'я, однак цілком може бути включено у право на авторське ім'я та використання інших способів індивідуалізації автора, оскільки сприяє індивідуалізації автора.

Право на титулізацію, номіналізацію та сакрарезацію об'єкта інтелектуальної власності не має свого позитивного регулювання в чинному законодавстві, однак вони є неодмінно притаманними правовій природі права інтелектуальної власності. Право на титулізацію об'єкта інтелектуальної власності (від лат. titulare - називати) означає можливість автора дати назву створеному творцем об'єкту інтелектуальної власності або створити його без назви. Важливість даного права полягає в тому, що об'єкт інтелектуальної власності повинен бути наділений розрізняльною здатністю з-поміж інших подібних об'єктів. І саме цьому слугує його назва, яка дає можливість індивідуалізувати вказаний об'єкт та забезпечити його автономність. Однак у літературі з цього приводу існують різні думки. В першу чергу вони стосуються питань щодо назви авторського твору. Так, одні автори вважають, що назва авторського твору є складовою частиною самого твору та повинна охоронятись лише як частина твору, а не як окремий різновид об'єктів авторського права [420, с. 260]. Другі переконані, що назва твору є окремим об'єктом авторського права, але лише у випадку її оригінальності [501, с. 54], інші такої вимоги не ставлять [517, с. 206]. На нашу думку, назва твору не є його складовою. Вона є певним засобом індивідуалізації даного твору. Адже річ у тім, що попри тісну пов'язаність назви із самим твором, окремі твори можуть мати декілька назв (довгу та коротку), а окремі твори можуть створюватись взагалі без назви. І саме тому ми можемо стверджувати, що саме автор твору має право вирішувати питання про найменування твору чи його створення без назви, вибір назви твору та кількість таких назв. Також слід зауважити, що попри відсутність позитивного регулювання даного права в чинному законодавстві України окремі норми ЦК України містять положення, якими закріплюється спеціальний різновид даного права. Так, зокрема, ч. 1 ст. 458 ЦК України містить так зване право на номіналізацію, відповідно до якого автор наукового відкриття має право надати науковому відкриттю своє ім'я або спеціальну назву.