Особисті немайнові права фізичних осіб у цивільному праві України

Аналогічне стосується і моменту припинення цих прав. До речі, в законі чітко не зазначено, що слід вважати моментом припинення особистих немайнових прав. Адже формулювання, що «особистими немайновими правами фізична особа володіє довічно», ставить перед нами завдання розтлумачити поняття «довічно». Однак навіть лінгвістичне тлумачення цього поняття є полісемантичним. Так, з одного боку, під поняттям «довічний» розуміють «те, яке немає початку і кінця», або ж «те, що необмежене яким-небудь строком, безстрокове» [140, с. 232; 595, с. 790], з іншого боку, ця ж енциклопедична стаття вказує на те, що під другим значенням поняття «довічним» слід вважати «те, що триває до кінця життя» [140, с. 232; 595, с. 790]. Але враховуючи те, що відповідно до ч. 4 ст. 25 ЦК України правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті, то ми можемо стверджувати, що особисті немайнові права не переживають своїх носіїв (про це йтиметься нижче при характеристиці посттанативних прав), а припиняються в момент їх смерті. При цьому слід відмітити, що окремі суб'єктивні особисті немайнові права припиняються в момент припинення (зникнення, знищення) блага, яке є їх об'єктом. Так наприклад, розкривши будь-який із різновидів законодавчо охоронюваних таємниць фізичної особи, ми можемо стверджувати, що попри те, що загальна можливість щодо права на таємницю у фізичної особи залишається, проте суб'єктивне цивільне право на таємницю стосовно конкретної таємниці припиняється.

Отже, з огляду на все вище наведене можна дійти висновку, що під поняттям особистого немайнового права фізичних осіб слід розуміти суб'єктивне цивільне право, яке за своїм змістом є тісно та нерозривно пов'язане із особою носієм, не має економічної природи походження та економічного змісту, а також спрямоване на задоволення фізичних (біологічних), духовних, моральних, культурних, соціальних чи інших нематеріальних потреб (інтересу) і об'єктом якого є особисте немайнове благо.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ ПЕРШОГО

1. Сучасне цивільне законодавство не тільки визнає за особистими немайновими відносинами якість предмета цивільного права, але й однозначно вказує на можливість як їх регулювання, так і охорони. Водночас, цивільне законодавство України визначає дані відносини як повноцінні, рівноправні та самодостатні, що усуває попередню залежність їх від майнових.

2. Важливого значенням набуває декларування пріоритетності особистих немайнових відносин у системі предмета цивільного права, що спрямоване на розвиток конституційних засад «антропоцентризму» та віднаходить своє відображення в подальшому тексті цивільного законодавства.

3. Підставою віднесення даних відносин до предмета цивільного прав є не їх подібність чи будь-яка інша залежність із майновими відносинами, а їх приватно-правовий характер.

4. Особисті немайнові відносини потрібно визначати як вид суспільних відносин, що складаються з приводу закріплення за їх учасниками особистих немайнових благ та їх використання, і є первинними, самостійними і рівними в структурі предмета цивільного права, ґрунтуються на засадах юридичної рівності та вільного волевиявлення їх учасників, спрямовані на забезпечення приватного немайнового інтересу їх учасників, позбавлені майново-грошового змісту, а також характеризуються абсолютним характером.

5. Дослідження особистих немайнових прав фізичної особи дає нам підстави визначати їх як різновид суб'єктивних цивільних прав, як заснованої на нормах об'єктивного цивільного права міри дозволеної поведінки конкретного суб'єкта у взаємовідносинах із іншою особою (особами).

6. Законодавство України, сприйнявши плюралістичну концепцію, закріпило не єдине (моністичне) особисте немайнове право, а певну систему даних прав. Важливим також слід вважати той факт, що нормативна база щодо особистих немайнових прав повинна відповідати трьом основним ознакам: по-перше, містити загальні консолідовані положення щодо особистих немайнових прав фізичних осіб; по-друге, передбачати широкий каталог конкретних особистих немайнових прав фізичних осіб, чим здійснювати їх позитивну регламентацію; по-третє, створювати реальну можливість охорони немайнового інтересу фізичних осіб, не конкретизуючи їх у певне суб'єктивне цивільне право.

7. Основними ознаками особистих немайнових прав фізичних осіб є їх особистісний характер, немайновість, специфічний об'єкт та цілеспрямування на задоволення фізичних (біологічних), духовних, моральних, культурних, соціальних чи інших нематеріальних потреб (інтересу). Що стосується решти ознак особистих немайнових прав, які виділяються у сучасній літературі чи закріпляються в законодавстві, то вони не можуть вважатись загальними, оскільки або взагалі не притаманні даній категорії прав, або додатково характеризують окремі з різновидів цих прав.

8. Поняття особистого немайнового права фізичних осіб слід розуміти як суб'єктивне цивільне право, яке за своїм змістом є тісно та нерозривно пов'язане із особою-носієм, не має економічної природи походження та економічного змісту, а також спрямоване на задоволення фізичних (біологічних), духовних, моральних, культурних, соціальних чи інших нематеріальних потреб (інтересу), об'єктом якого є особисте немайнове благо.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ. СТАТИКА ТА ДИНАМІКА Вперше поняття «статики» та «динаміки» суб'єктивних цивільних прав у науковий обіг ввів В. П. Грибанов, який зазначав, що «… зміст суб'єктивного цивільного права ніби характеризує право в його статичному стані, тоді як здійснення права є динамічний процес його розвитку, його реалізації» [219, с. 45-46]. З огляду на це в даному розділі і будуть розглядатись проблемні питання, які стосуються саме змісту, як статичної складової суб'єктивних цивільних прав, що носять особистий немайновий характер, а також здійснення як динамічної складової існування вказаних прав. ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ ФІЗИЧНИХ ОСІБ

2.1 Зміст особистих немайнових прав фізичних осіб

Визначаючи загальнотеоретичні засади нашого дослідження, слід відмітити, що під поняттям «змісту» в науковій літературі розуміють категорію, яка включає в себе «склад» елементів (тобто їх набір), та їх «структуру» [18, с. 46]. Зазначене дає нам можливість зробити два важливих висновки стосовно змісту суб'єктивного цивільного права. По-перше, суб'єктивне цивільне право не є поняттям неподільним, воно складається із відповідних елементів (складових), якими виступають правомочності Так, у науковій літературі домінує розумінні правомочностей, як складових частин суб'єктивного права, які співвідносяться як частина та ціле [339, с. 228; 31, с. 112; 212, с. 121]. Інколи в літературі стверджується, що поняттям «правомочності» потрібно охоплювати конкретні юридичні можливості першого порядку (право на власні дії, право на чужі дії тощо), а для позначення конкретних юридичних можливостей другого порядку слід використовувати термін «субправомочності» [157, с. 12; 447, с. 135]. Водночас слід відмітити, що в літературі висловлюються і кардинально інші точки зору. Так, окремі науковці переконані, що змістом суб'єктивного цивільного права є не правомочність, а «охоронюваний державою інтерес» [994, с. 3]. Однак, як ми вже зазначали вище, інтерес не є об'єктом відповідного суб'єктивного цивільного права, а є його супутником, ще однією формою дозвільної поведінки. Водночас складовою суб'єктивного цивільного права, його первинним елементом є правомочність., тобто надані законом можливості поведінки. По-друге, при розгляді змісту суб'єктивного цивільного права нам важливо не тільки визначити набір вказаних правомочностей, що складають це право, але й встановити їх структуру, яка дає можливість забезпечити зовнішню єдність та внутрішню диференціацію суб'єктивного цивільного права. Якщо ж виходити із того, що структурою (від лат. structura - будова, розташування, порядок) є сукупність внутрішніх зв'язків, побудова, внутрішній устрій об'єкта [480, с. 686], а змістом - елементи і процеси, що притаманні системі [1063, с. 502], то структурою суб'єктивного цивільного права слід вважати ту кількість правомочностей, які його складають, та порядок їх розташування, а змістом - самі правомочності [930, с. 13-14]. Все сказане рівною мірою відноситься і щодо змісту особистого немайнового права.

Першою, однією із найбільш суттєвих гарантій безперешкодного здійснення особистих немайнових прав фізичної особи є право вимагати від посадових і службових осіб вчинення відповідних дій, спрямованих на забезпечення здійснення нею (ними) особистих немайнових прав. Важливість даної гарантії випливає із конституційного положення, що міститься в ч. 2 ст. 3 Конституції України, відповідно до якого головним обов'язком держави Україна є утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Окрім цього, в розвиток зазначеного положення ЦК України зобов'язує органи державної влади, органи влади АРК та органи місцевого самоврядування у межах своїх повноважень, якими вони наділені відповідно до Конституції України та інших законів, забезпечувати здійснення фізичною особою своїх особистих немайнових прав. Як уже зазначалось вище, забезпечення здійснення фізичною особою особистих немайнових прав, як правило, відбувається шляхом покладення на інших осіб конкретних обов'язків. Насамперед, це шляхом накладення обов'язку утриматись від порушення (заборона порушення) органами державної влади, органами АРК та органами місцевого самоврядування тих чи інших особистих немайнових прав фізичних осіб. Окрім цього, забезпечуватись здійснення вказаних прав може також і шляхом покладення на вказані органи обов'язку здійснювати відповідні діяння, які спрямовані на допомогу фізичним особам в здійсненні та захисті особистих немайнових прав.

Важливим аспектом при забезпеченні здійснення особистих немайнових прав фізичної особи є встановлення певної процедури чи правил, якими впорядковується порядок забезпечення. Так, наприклад, для забезпечення здійснення особою права на охорону здоров'я (ст. 283 ЦК України) мало встановлення повноваження тих чи інших державних та інших органів, для цього Основами законодавства про охорону здоров'я, ЗУ «Про психіатричну допомогу» та іншими законодавчими актами в цій сфері встановлюється процедура, якою забезпечується здійснення фізичною особою права на охорону здоров'я. Але в основі будь-якої процедури повинен лежати принцип повноти та своєчасності забезпечення здійснення права, тобто жодна із процедур не повинна перешкоджати своєчасному та повному здійсненню особистого права. В іншому випадку така процедура повинна бути визнана незаконною і скасована у передбаченому законом порядку.

Попри те, що держава повинна гарантувати фізичній особі здійснення особистих немайнових прав, вона не може самотужки забезпечити ефективне та своєчасне забезпечення здійснення особистих немайнових прав фізичних осіб. Адже особа вступає в суспільні відносини не тільки з органами публічної влади, а й з іншими учасниками суспільних відносин. І саме вказані учасники суспільних відносин, які не наділені публічно-владними повноваженнями, також можуть своїми діями перешкоджати своєчасному та повному здійсненню фізичною особою своїх особистих немайнових прав. І тому законодавець вводить правило, за яким юридичні особи, їх працівники зобов'язані утримуватися від дій, якими особисті немайнові права можуть бути порушені. Наприклад, медичні працівники, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків (ст.40 Основ законодавства України про охорону здоров'я). Аналогічний правовий режим заборони поширюється також і на окремих фізичних осіб, професійні обов'язки яких стосуються особистих немайнових прав фізичної особи. До цих осіб можуть відноситись фізичні особи підприємці, фізичні особи, які самі забезпечують себе роботою, наприклад, адвокати, люди творчих професій тощо.

Однак для повноти забезпечення здійснення фізичними особами особистих немайнових прав законодавець вводить загальне правило, згідно якого діяльність фізичних та юридичних осіб не може порушувати особисті немайнові права інших фізичних осіб, незалежно від того, чи пов'язані вони певними взаємними правами та обов'язками один щодо одного, чи ні. Цим самим фактично узаконюється загальна заборона здійснювати діяльність, якою можуть бути порушенні особисті немайнові права, внаслідок чого вона презюмується неправомірною.

Отже, як ми бачимо із наведеного вище, визнання за суб'єктом можливостей здійснювати свої особисті немайнові права потребують не лише власної поведінки, а й поведінки інших суб'єктів, які б надавали особі повною мірою задовольняти свій інтерес. Однак, як відзначається в літературі, «у якій би формі правової гарантії не виступали і який би конкретний зміст не мали, вони є завжди проявом єдиної сутності - бути умовою і засобами перетворення юридичної можливості, закладеної в нормі, у дійсність» [99, с. 31].

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ ДРУГОГО

1. Зміст особистих немайнових прав -- це сукупність правомочностей особи-носія, які включають у себе як позитивний аспект (можливість юридично визнаватись володільцем відповідного особистого немайнового блага (благоволодіння) та використовувати його (благовикористання) в межах, що передбачені законом, не суперечать призначенню цього блага, а також спрямовані на задоволення інтересів особи-носія), так і низку негативних правомочностей (вимагати усіх інших учасників правовідносин не порушувати дане право), в тому числі правомочність захисту.

2. Здійснення як етап існування та динаміки особистих немайнових прав фізичних осіб можливе та повинно відбуватись за таких основних умов: 1) особа повинна бути наділена необхідною цивільною правоздатністю; 2) особа повинна бути наділеною необхідним обсягом цивільної дієздатності; 3) поведінка щодо здійснення своїх цивільних прав повинна відповідати принципам здійснення суб'єктивних цивільних прав.

3. Цивільна дієздатність фізичної особи як умова здійснення особистих немайнових прав фізичної особи повинна включати в себе такі основні складові:

1) правонабувальна та обов'язкостворювана здатність - здатність своєю поведінкою набувати для себе цивільних прав та створювати цивільні обов'язки;

2) правоздійснювальна та обов'язковиконувана здатність - здатність своєю поведінкою здійснювати свої права та виконувати створені обов'язки, в тому числі і нести відповідальність або інші негативні наслідки за невиконання чи неналежне виконання створених обов'язків;

3) право-, обов'язкозмінювальна здатність - здатність своєю поведінкою змінити створені права чи набуті обов'язки, а також, відповідно, змінити спосіб їх здійснення чи виконання;

4) право-, обов'язкоприпинювальна здатність - здатність своєю поведінкою припинити (призупинити) існування свого права чи його здійснення, а також існування свого обов'язку чи його виконання (на нашу думку, складовими частинами такої здатності можуть виступати: а) правовідмовлювальна та обов'язкозвільнювана здатність, тобто здатність своєю поведінкою, в передбачених законом випадках, відмовитись від набутого права та бути звільненим від створеного обов'язку (ч. 3 ст. 12, ч. 4 ст. 14 ЦК України); б) правопередавальна та обов'язкопередавальна здатність, тобто здатність своєю поведінкою здійснити передачу своїх прав та обов'язків чи, відповідно, їх здійснення та виконання іншим особам);

5) право-, обов'язкопоновлювальна здатність - здатність своєю поведінкою відновити права, від яких було здійснено відмову, і обов'язки, від яких було звільнення, а також відновити здійснення прав та виконання обов'язків щодо яких дані дії були припинені (призупинені).

Причому, на нашу думку, цивільна дієздатність не включає у себе на правах окремого структурного елемента таку категорію як деліктоздатність, оскільки остання за своїм змістом охоплюється поняттям обов'язковиконуваної здатності, тому що полягає у покладенні на особу додаткового обтяжливого обов'язку щодо відповідальності чи інших негативних наслідків, які не носять характеру відповідальності, який вона повинна притерпіти та виконати.

4. Пропонується закріпити у чинному цивільному законодавстві специфічний правовий модус «фізична особа публічного права», під яким слід розуміти фізичну особу, яка є посадовою чи службовою особою органу державної влади, органу місцевого самоврядування, іншим суб'єктом при здійсненні ним владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Важливість введення даного модусу, особливо в сфері можливості набуття та здійснення особистих немайнових прав, на нашу думку, дасть можливість забезпечити необхідний баланс інтересів суспільства та фізичної особи, яка здійснює свої функції у публічній сфері.

5. Здійснення особистих немайнових прав повинно відбуватись на підставі певних принципів, які у своїй сукупності складають певну систему, що носить системний характер. Вказана система принципів, на нашу думку, буде носити характер складної трирівневої системи, до якої потрібно включати: 1) систему загально-правових (конституційних) принципів; 2) систему загальних цивільно-правових принципів; 3) систему спеціальних принципів здійснення особистих немайнових прав.

6. До спеціальних принципів здійснення особистих немайнових прав фізичних осіб, на нашу дуку, слід віднести наступні:

а) принцип невідчужуваності особистих немайнових прав, який означає заборону при здійсненні особистого немайнового права вчиняти його відчуження, як шляхом передання даного права, так і шляхом відмови від нього чи його скасування;

б) принцип спрямованості здійснення особистих немайнових прав з метою задоволення фізичних (біологічних), духовних, моральних, культурних чи соціальних потреб, який означає, що здійснення особистих немайнових прав передбачає досягнення певного немайнового ефекту, зокрема, задоволення вище вказаних потреб чи інтересів;

в) принцип первинності здійснення особистих немайнових прав, який означає, що у випадку конкуренції суб'єктивних цивільних прав первинність у здійсненні повинна надаватись тим суб'єктивним цивільним правам, об'єктами яких є немайнові блага, що складають вищі соціальні цінності, які визначені ст. 3 Конституції України;

г) принцип самостійності здійснення особистих немайнових прав, який означає, що фізична особа повинна здійснювати свої особисті немайнові права самостійно.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ ФІЗИЧНИХ ОСІБ

3.1 Методологічні засади цивільно-правового захисту особистих немайнових прав фізичної особи

Захист є однією із найбільш вагомих та ефективних гарантій існування суб'єктивного цивільного права. В першу чергу це пов'язано і з тим, що не завжди суб'єктивні цивільні права здійснюються безперешкодно. Доволі часто саме на стадії здійснення суб'єктивних цивільних прав виникає ціла низка перепон, які заважають особі реалізувати належні їй правомочності на власний розсуд з метою задоволення свого інтересу. В переважній більшості випадків основою таких перешкод є неправомірна поведінка інших осіб, які, відстоюючи власні інтереси, намагаються протиправно перешкодити носіям суб'єктивних цивільних прав належним чином здійснити свої права. І саме з метою гарантування безперешкодного здійснення суб'єктивних цивільних прав, чи-то їх повного, ефективного та своєчасного поновлення, особи - носії цих прав вимагають їх захисту.

Фундаментальні засади захисту суб'єктивних прав містяться у Конституції України. Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 8 гарантується захист конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України; ч. 3 ст. 13 покладає обов'язок на державу щодо забезпечення захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання; ч. 4 ст. 42 визначає обов'язок щодо захисту прав споживачів тощо. Окремо регламентує Конституція і більш спеціальний захист особистих немайнових прав. Зокрема, відповідно до ч. 4 ст. 32 кожному гарантується захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації. Також у ч. 1 ст. 54 Конституції України гарантується захист інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Крім цього, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, Конституція забезпечує також і можливість обмежувати право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, а також право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію (ч. 3 ст. 34).

З метою реалізації передбачених вище положень Конституція України визначає основних суб'єктів, на яких покладається обов'язок забезпечити вказаний захист. Відповідно до ст. 55 визначається, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Крім цього, вказується, що кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. У випадку, коли всі національні засоби правового захисту використані, то Конституція гарантує право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Враховуючи таку актуальність даного питання, саме інституту захисту прав присвячена ціла низка робіт як в загальній теорії права [1018; 850; 666; 295; 584; 982], так і в цивілістичній науці [216; 73; 51; 1122; 838; 127; 146; 419; 1133; 219; 579; 863; 129; 369; 992], в тому числі і щодо особистих немайнових прав [276; 1165; 1166; 516; 283; 1038; 11; 268; 628; 879; 1022; 244]. Тому основні конструкції та поняття щодо цивільно-правового захисту мають доволі ґрунтовну методологічну базу. А враховуючи те, що до деяких проблем цивільно-правового захисту ми вже привертали свою увагу в юридичній літературі [946, с. 24-34], то зараз зупинимось лише на окремих питаннях, які мають надзвичайну важливість для розуміння цивільно-правового захисту особистих немайнових прав.

Однією із найбільш важливих проблем, яка стосується захисту особистих немайнових прав, є проблема правової природи захисту та визначення його місця в системі цивільно-правових категорій.

Правова природа захисту в юридичній літературі розглядається по-різному. Розглядаючи вказане питання, А. А. Павлов висловив думку [626, с. 11-12], що існуючі точки зору з цього питання в переважній своїй більшості можна звести до таких основних теорій:

а) «теорія функції», яка розглядає захист як загальну функцію, що здійснюється шляхом застосування компетентним органом будь-яких цивільно-правових санкцій [323, с. 39];

б) «теорія засобу», яка визначає захист як передбачену законом систему засобів для боротьби з правопорушеннями [73, с. 3; 909, с. 190; 992, с. 147];

в) «теорія діяльності», яка є домінуючою в сучасній доктрині та зводить поняття захисту до діяльності уповноваженого чи компетентного органу по усуненню перешкод на шляху здійснення суб'єктами своїх прав [52, с. 19; 850, с. 62].

Популярність саме останнього підходу дала йому можливість посісти чільне місце на сторінках сучасних підручників з цивільного права [205, с. 94; 212, с. 556; 214, с. 335; 1092, с. 232; 210, с. 345-346] та коментарях цивільного законодавства [1097, с. 27; 586, с. 34]. Погоджуючись із вказаним підходом у принципі, вважаємо, що саме він забезпечує можливість «… більш точно встановити підстави та мету захисту, проаналізувати окремі види дій по захисту цивільних прав, а також виявити їх взаємозв'язок та єдність» [146, с. 18]. Водночас, як відмічає А. А. Павлов, такий підхід до поняття «захисту» «… ґрунтується на деякій категоріальній підміні: замість поняття «захисту» фактично аналізується поняття «реалізація (здійснення) захисту». І хоча усі суттєві риси захисту проявляються лише при його здійсненні, а його дієвість визначається саме можливістю реалізації, визначення правової категорії «захисту» вимагає її аналізу і в статичному стані» [626, с. 12]. Тому, на нашу думку, важливим при розумінні категорії «захисту» є гармонійне поєднання його статичного стану, як сукупності правових засобів, так і його динаміки, тобто як конкретної діяльності по захисту відповідного суб'єктивного цивільного права.

Наступним важливим питанням є питання про визначення місця захисту в системі заходів цивільно-правового впливу. З цього приводу також в літературі немає єдиного бачення. І тому вся сукупність поглядів, може бути зведена до таких основних концепцій.

Перша концепція вже розглядалась нами вище при характеристиці змісту суб'єктивного цивільного права і зводиться до розуміння захисту як складової частини, елемента загального суб'єктивного цивільного права. При цьому, будучи послідовними в даному напрямку, прихильники вказаної концепції не могли дійти спільної згоди, що слід розуміти під поняттям такої складової як захист. Одні вважали, що, будучи складовою суб'єктивного цивільного права, право на захист є можливістю звернутись до органів державної влади з вимогою захистити своє право [24, с. 108-109], інші переконували, що право на захист, крім вказаної можливості, повинно включати в себе ще й «по-перше, можливість уповноваженої особи використовувати дозволені законом засоби власного примусового впливу на правопорушника, захищати надане йому право власними діями фактичного порядку (самозахист); по-друге, можливість застосування безпосередньо самою уповноваженою особою юридичних засобів оперативного впливу на правопорушника…» [219, с. 107].

Представники другої концепції вважають, що право на захист не слід виділяти як окреме повноваження в змісті суб'єктивного цивільного права. На їхню думку, захист є іманентною здатністю, яка притаманна самому суб'єктивному цивільному праву з моменту його виникнення [117, с. 73-74]. Підтримуючи таку позицію, науковці вважають, що можливість захисту існує не паралельно із іншими, закріпленими у законі можливостями суб'єктивного права, а властива самому суб'єктивному праву, оскільки без неї воно не було б юридичною можливістю [24, с. 109; 339, с. 225; 1111, с. 25].

Представники третьої концепції вважають вищеназвані концепції безпідставними [94, с. 11-12; 1121, с. 29-30; 626, с. 14-15]. Натомість вони вважають, що захист повинен існувати у вигляді відносно самостійного суб'єктивного права, що носить охоронювальний характер [278, с. 28; 842, с. 16; 449, с. 49; 127, с. 14; 156, с. 94; 214, с. 336].

Певну компромісну позицію зайняли науковці, які вважають, що право на захист - це одне із правомочностей суб'єктивного цивільного права, але в результаті правопорушення воно трансформується в самостійне суб'єктивне право [557, с. 14-15]. На синтезуючих засадах будують своє бачення поняття захисту і інші науковці. На їхню думку, залежно від змісту порушеного права захист може відбуватись в рамках регулятивних або охороню вальних правовідносин. У першому випадку захист відбувається із застосуванням норм, що стали об'єктом порушення, в другому - із вимогою у потерпілого права на захист, що виникло. При цьому використання регулятивних відносин для захисту суб'єктивних прав, на думку вказаних авторів, відбувається тоді, коли покладення засобів захисту є наслідком правомірних юридичних фактів, дій та не утворює нових у порівнянні із існуючими правовідносинами прав та обов'язків. Змістом захисту при цьому стає зміна способу виконання зобов'язання, а суб'єктивне право здійснюється в межах регулятивного правовідношення, що виникло до правопорушення [981, с. 32-33; 132, с. 24].

На нашу думку, попри критичні зауваження, більш переконливою є позиція, відповідно до якої захист є складовою суб'єктивного цивільного права. Річ у тім, що аргументи, які наводять представники інших концепцій, є не переконливими. Так, наприклад, твердження, що дана концепція громіздка та методологічно не вірна, оскільки допускає включення у суб'єктивне цивільне право правомочність захисту, яка складається із декількох інших правомочностей [626, с. 14], є неправильним. На нашу думку, правомочність захисту є єдиною і її зміст складає конкретна поведінка фізичної особи, яка спрямована на захист свого суб'єктивного цивільного права. При цьому варіанти поведінки, як і при реалізації будь-якої іншої правомочності, обирає особа - носій відповідного суб'єктивного цивільного права відповідно до принципу диспозитивності. Не можна також сприйняти і той аргумент, що захисту підлягають не тільки суб'єктивні цивільні права, але й охоронювані законом інтереси. Але тут також немає ніякої крамоли, адже захист є складовою як суб'єктивного цивільного права, так і відповідною складовою охоронюваного законом інтересу, який, будучи формою дозвільної поведінки, також має відповідне забезпечення від його неправомірного порушення. Крім цього, в літературі висловлюються серйозні аргументи і на критику прихильників розуміння захисту як окремого суб'єктивного цивільного права. Так, наприклад, М. С. Мурашко вважає, що якщо розглядати право на захист як окреме суб'єктивне цивільне право, а його зміст розкривати через правомочності на власні дії та вимагати дій з боку інших осіб, то тоді незрозуміла відмінність між ним та іншими суб'єктивними правами. А якщо ж зміст права на захист розуміють як зміст суб'єктивного цивільного права охоронювального типу, то не зрозумілим тоді стає, чи правомірно його тоді розглядати відокремленим від права та самостійним суб'єктивним правом [579, с. 30-31].

Можливість ефективного та своєчасного захисту суб'єктивного цивільного права напряму пов'язана із моментом, з якого особа - носій відповідного суб'єктивного права має можливість реалізувати своє повноваження щодо захисту вказаного права. Так, традиційно в літературі вважають, що таким моментом є момент порушення, невизнання або оспорення цього права. Зокрема така позиція відображена і в ст. 15 ЦК України. Аналізуючи вказані підстави, ми в принципі погоджуємось із позицією, висловленою Ю. В. Білоусовим, який вважає, що під поняттям «порушення» слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право зазнало зменшення або знищення; поняттям «невизнання» - дії учасників цивільного правовідношення, яке несе юридичний обов'язок перед уповноваженою особою, що спрямовані на заперечення в цілому або в певній частині суб'єктивного права іншого учасника цивільних правовідносин, внаслідок якого уповноважена особа позбавлена можливості реалізувати своє право; поняттям «оспорення» - такий стан цивільного правовідношення, при якому між учасниками існує спір з приводу наявності чи відсутності суб'єктивного права у сторін, а також приналежності такого права певній особі [1097, с. 29; 1095, с. 28; 1094, с. 26-27]. Водночас, хотілося б зауважити, що перелік підстав, які передбачені в ст. 15 ЦК України, є недостатньо повний. На нашу думку, аналіз чинного законодавства дає нам підстави стверджувати, що підставами цивільно-правового захисту можуть стати ще, принаймні, дві підстави, а саме: зловживання правом (ст. ст. 12, 13 ЦК України), про що ми вже говорили вище, а також наявність небезпеки (ст. 282 ЦК України) та створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи (ст.ст. 1163-1165 ЦК України).

Важливим питанням для розуміння цивільно-правового захисту є питання форми та способів такого захисту. В літературі з цього приводу висловлюються доволі різні думки. Так, аналізуючи питання «форми захисту», під якою розуміють комплекс внутріузгоджених організаційних заходів по захисту суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів [126, с. 10], можна виділити два основних підходи до вирішення цього питання. Одні науковці вважають, що в основу виокремлення тих чи інших форм потрібно поставити процесуальний засіб захисту, на підставі якого здійснюється захист того чи іншого суб'єктивного цивільного права. Вказаний підхід дає підстави окремим науковцям виділяти позовну та непозовну форму захисту [259, с. 42]. На нашу думку, такий підхід є дещо вузьким та таким, що суттєво збіднює саме поняття захисту, зводячи його виключно до можливості звернення до компетентних органів на підставі відповідних процесуальних засобів (позов, скарга, заява тощо), фактично виключаючи можливість самостійної діяльності уповноваженої особи. Тому більш аргументованою нам видається позиція тих науковців, які вважають, що класифікація форм захисту повинна відбуватись залежно від суб'єкта та порядку здійснення ним захисту. Однак, незважаючи на майже загальну визнаність цієї позиції, серед науковців немає єдиного підходу щодо цієї класифікації. Так, окремі із них вважають, що відповідно до вказаного критерію форми захисту повинні поділятись на судову форму, яка здійснюється внаслідок діяльності органів судової влади, та спеціальну форму, яка здійснюється внаслідок діяльності адміністративних органів [778, с. 34; 589, с. 68; 402, с. 31]. Однак такий підхід страждає таким самим недоліком, як і попередня концепція, оскільки безпідставно виключає із форм захисту діяльність самого уповноваженого суб'єкта щодо захисту своїх прав. Не виправляє вказаної прогалини також і позиція деяких авторів, які намагаються змішати перших дві позиції, і вважають, що слід виокремлювати такі форми захисту: а) позовну форму захисту права; б) судовий захист права в порядку непозовного провадження; в) адміністративний порядок захисту цивільних прав [205, с. 97-98]. Крім цього, вказаний підхід страждає ще одним недоліком, він не дає нам єдиного критерію щодо поділу форм захисту і тому така класифікація втрачає свою наукову цінність та видається нам неможливою до застосування. Певним чином ліквідувавши дану прогалину, окремі науковці вважають, що слід розмежовувати юрисдикційну та неюрисдикційну форму захисту. При цьому під поняттям юрисдикційної, як правило, розуміють діяльність уповноважених державою органів щодо захисту порушених або оспорених суб'єктивних прав, тоді як неюрисдикційна форма захисту охоплює діяльність громадян та організацій щодо захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів, які здійснюються ними самостійно, без звернення за допомогою до державних чи інших компетентних органів. Автори стверджують, що в рамках юрисдикційної форми виділяються загальний (судовий) та спеціальний (адміністративний) порядок захисту суб'єктивних цивільних прав, а в деяких випадках можливий і змішаний (адміністративно-судовий) порядок. Натомість неюрисдикційна форма захисту репрезентована самозахистом [214, с. 337, 339]. Вказаний принцип був сприйнятий і в переважній більшості сучасної юридичної літератури Водночас, слід відмітити, що все ж таки деякі відмінності у назві чи кількісному складі існують. Так, наприклад, підтримуючи вказану логіку поділу, окремі автори вважають, що є дві форми захисту: юрисдикційна та самозахист [78, с. 406]. Інші переконані, що самостійних форм захисту три: судова, адміністративна та самозахист [863, с. 37]. Ще одні вважають, що неюрисдикційна форма не може бути обмежена одним самозахистом і включають до неї ще й так звані «заходи оперативного впливу» [212, с. 563]., а також поділятиметься і нами в подальшому дослідженні.

При захисті особистих немайнових прав фізичних осіб можуть застосовуватись кожна із вказаних форм захисту цивільних прав. Водночас, особливість захисту саме вказаної категорії прав полягає в тому, що, окрім традиційної загальної (судової) форми захисту (яка стосовно свого застосування домінує у всіх різновидах суб'єктивних цивільних прав), доволі часто при захисті особистих немайнових прав застосовується саме форма самозахисту Методологічно ми виходитимемо із класичного розуміння поняття «самозахисту» як здійснення уповноваженою особою дій фактичного характеру, що спрямовані на охорону її особистих і майнових прав та інтересів, інтересів та прав інших осіб [219, с. 117]. При цьому ми не погоджуємось із позицією, що була висунута свого часу Ю. Г. Басіним, який пропонував включити в це визначення не лише дії фактичного характеру, але й юридичні акти, що вчиняються уповноваженою особою в односторонньому порядку з метою захисту чи відновлення порушеного суб'єктивного права [72, с. 36]. Попри те, що вказана позиція віднайшла своє місце в п. 3 ст. 9 ЦК Республіки Казахстан, ми все ж переконані, що при такому підході відбуватиметься безпідставне змішування двох категорій, таких як «самозахист» та «заходи оперативного впливу», які є різні за підставами виникнення, змістом і за правовими наслідками [367, с. 34-47].. Вказане, на нашу думку, є доволі виправданим. По-перше, самозахист має свою легітимацію на найвищому рівні. Так, відповідно до ч. 4 ст. 55 Конституції України гарантується, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. По-друге, це обумовлено і природою особистих немайнових прав фізичних осіб, адже саме вказані права опосередковують найбільш важливі для людини сфери її життєдіяльності. Крім цього, особисті немайнові права спрямовані на охорону внутрішніх (духовних) благ людини, окремі із яких складають вищу соціальну цінність, і тому їх порушення завжди є порушенням відповідного блага, яке може стати для людини якщо не фатальним, то визначальним. Також слід відмітити, що доволі часто порушення вказаних прав відбувається з боку інших осіб у формі неправомірних дій, що носять характер суспільно-небезпечних діянь, вчиняються умисно та швидко. А це, з огляду на особливості психічних реакцій людини, що обумовлені інстинктами самозбереження, завжди потребує самостійного, активного, адекватного, зворотнього та своєчасного реагування. І тому, як відмічається в літературі, найбільш часто вживаними засобами самозахисту особистих немайнових прав залишаються необхідна оборона та крайня необхідність [45, с. 8-9]. Хоча, на нашу думку, у формі самозахисту особистих немайнових прав фізичних осіб можуть існувати і інші засоби, регламентація яких передбачена спеціальним законодавством, зокрема, право на відповідь, право на заборону фото-, кіно-, відеозйомки тощо. При цьому слід погодитись із уточненням, про яке зазначають окремі автори, що попри висновок, що самозахист здійснюється виключно діями чи бездіяльністю уповноваженої особи, в деяких випадках самозахист прав особи може здійснюватись також і іншими особами, наприклад, крайня необхідність, товариська взаємодопомога, дія в чужому інтересі без доручення тощо [271].

Важливим питанням щодо розуміння поняття «форми захисту» та захисту в цілому є питання суб'єктів, які мають право застосовувати такий захист. З одного боку ніби зрозумілим є той факт, що захист особистого немайнового права повинен здійснюватись особою, яка є носієм відповідного права. Водночас, аналіз чинного законодавства дає нам підстави стверджувати, що проблемним на сьогодні в Україні є законодавче закріплення можливості здійснення захисту безпосередньо малолітніми та неповнолітніми фізичними особами. Причому, це стосується застосування ними захисту у будь-якій із передбачених форм. Річ у тім, що прописуючи у ст. ст. 31 та 32 ЦК України обсяг часткової та неповної дієздатності відповідно малолітньої та неповнолітньої фізичної особи законодавець, чомусь, обходить мовчанням можливість такої фізичної особи вчиняти дії, спрямовані на захист своїх фундаментальних особистих немайнових прав. Щоправда, інколи в літературі робиться спроба відстояти за неповнолітньою дитиною право виступати на захист своїх сімейних прав у суді [433, с. 67], або ж довести, що лише неповнолітня фізична особа має право на самозахист своїх прав [1112, с. 10]. Водночас, на нашу думку, ні позиція законодавця, ні позиції, що висловлені в літературі, є невиправданими.

Так, якщо вести мову про можливість судового захисту особистих немайнових прав дитини, то слід погодитись із тим, що на сьогодні не існує законодавчих передумов щодо участі неповнолітньої особи у цивільному процесі, як позивача, що самостійно заявляє свої вимоги. Водночас, нам видається, що на сьогодні нагальною необхідністю є відпрацювання процесуального механізму, відповідно до якого малолітня чи неповнолітня фізична особа, яка втратила батьківську опіку чи намагається захистити свої особисті немайнові права від батьків, повинна мати реальний механізм захисту своїх прав. Це повинно в першу чергу стосуватись тих фундаментальних прав, якими опосередковуються особисті немайнові блага, які віднесені до числа вищих соціальних цінностей. Будучи природними за благами життя, здоров'я, честь, гідність та інші блага вимагають постійної та посиленої охорони з боку держави та осіб носіїв цих благ. Вказаний підхід віднайшов своє відображення і в ч. 2 ст. 281 ЦК України, відповідно до якої фізична особа має право захищати своє життя та здоров'я, а також життя та здоров'я іншої фізичної особи від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом. У тому числі це стосується і можливості застосування будь-якої форми захисту, як юрисдикційної, так і неюрисдикційної. Продовження цієї логіки відмічається також і в ст. 282 ЦК України, відповідно до положень якої законодавець дає можливість фізичній особі вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької або іншої діяльності, яка загрожує життю та здоров'ю. І тому вважаємо нелогічним виникнення ситуації, за якої малолітня або неповнолітня фізична особа, яка зазнає протиправного впливу з боку інших осіб, що загрожує її життю та здоров'ю, немає законодавчо закріпленої можливості вчинити дії, спрямовані на самозахист своїх прав. Або ж дитина, гідність, свобода чи недоторканність якої порушується батьками, не має права на звернення до суду із відповідною вимогою щодо захисту. Все це спонукає нас до думки, що, враховуючи вказані особливості, слід доповнити чинне законодавство положеннями, якими узаконити можливість малолітніх та неповнолітніх фізичних осіб самостійно вчиняти дії, спрямовані на захист своїх вищих соціальних цінностей у будь-якій передбаченій формі захисту.

Тісно із поняттям форми захисту пов'язане також і поняття «способи захисту» суб'єктивних цивільних прав. Саме поняття способів захисту не викликає серед науковців великих спорів, і під ним, як правило, розуміють закріплені законом матеріально-правові міри примусового характеру, внаслідок яких відбувається відновлення (визнання) порушених (оспорених) прав та вплив на правопорушника [214, с. 339-340; 1091, с. 256-257]. В принципі, з такою позицією погоджуємось і ми. Єдине уточнення, яке ми б додали до сказаного, це те, що інколи способи захисту можуть носити не лише матеріально-правовий, але й процесуально-правовий характер, про що інколи йдеться і в науковій літературі [316, с. 41-56; 146, с. 48-86].

Більше уваги в літературі приділено проблемі класифікації способів захисту суб'єктивних цивільних прав. Загальний перелік способів захисту суб'єктивних цивільних прав передбачений у ст. 16 ЦК України, який включає в себе: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. При цьому, як зазначається далі, вказаний перелік не є обмеженим (numerus clausus), а тому суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом До речі, в цьому і полягає суттєва відмінність цивільного законодавства України від законодавства інших країн пострадянського простору. Річ у тім, що законодавство переважної більшості держав колишнього СРСР передбачає можливість застосування лише таких способів захисту, які чітко передбачені виключно в законі (ст. 11 ЦК Білорусії, ст. 14 ЦК Вірменії, ч. 1 ст. 9 ЦК Казахстану, ст. 6 ЦК Молдови, ст. 12 ЦК Російської Федерації, ст. 12 ЦК Таджикистану, ст. 11 ЦК Туркменістану, ст. 11 ЦК Узбекистану тощо). Водночас, цивільне законодавство України говорить про можливість сторонам самим у договірному порядку визначити інші способи захисту, які будуть ними застосовуватись. . І тому окремі способи захисту тих чи інших суб'єктивних цивільних прав «розпорошені» по тексту ЦК України та інших законодавчих актах. Така логіка розміщення способів захисту перекочувала до сьогоднішнього Цивільного кодексу із усіх попередніх цивільно-правових кодифікацій, зокрема і зі ст. 6 ЦК УРСР 1963 року, та дала підстави запропонувати першу доктринальну класифікацію способів захисту на загальні (універсальні) та спеціальні (специфічні) способи захисту цивільних прав [338, с. 22; 166, с. 80-81; 216, с. 36; 73, с. 4], яка по своїй сутті ґрунтувалась на тому, чи закріплені вказані способи у відповідній групі, яка розміщена в загальній частині відповідного кодифікованого акта цивільного законодавства, чи знаходяться серед в інших частинах даного акту. Певним чином такий підхід закріплений і на рівні цивільного законодавства. До вже згаданого у ст. 16 ЦК України формулювання, що, крім способів, які віднайшли місце у вказаній статті, судом може бути захищене цивільне право і «іншим способом, що встановлений договором і законом». Аналогічна логіка прослідковується і далі по тексту ЦК України при формулюванні норм спеціальних інститутів. Зокрема у ст. 275 ЦК України зазначається, що захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими главою 3 ЦК України, а відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення, і іншим способом. Сприймаючи вказаний підхід щодо поділу способів захисту на загальні та спеціальні, окремі автори намагаються, використовуючи вказаний класифікаційний критерій, ще більше подрібнити способи захисту, виділяючи при цьому: 1) загальні, що передбачені ч. 2 ст. 16 і у подальшому деталізовані нормами ЦКУ; 2) підгалузеві, що передбачені окремими підгалузями цивільного права; 3) інституційні, що містяться в окремих інститутах цивільного права; 4) окремі, що містяться в окремих нормах права [1086, с. 131-135]. Водночас, попри простоту вказаного способу ми вважаємо, що його використання не носить ніякого наукового навантаження. Адже в основі лежить певною мірою воля законодавця. Прикладом того, коли воля законодавця щодо способів захисту не відповідає їх змісту, може слугувати позиція російського законодавця, який у ст. 12 ЦК Російської Федерації при формуванні переліку загальних способів захисту включив до них самозахист, який, як ми вже відмічали вище, є формою захисту, а не його способом Принагідно відмітимо, що здивування викликає той факт, що така позиція законодавця або вітається, або замовчується серед російських науковців. І лише окремі із авторів висловлюють свою незгоду із цим [419, с. 90; 863, с. 38; 214, с. 339].. Тому, сліпо слідуючи за помилками законодавця, ми можемо втратити доктринальне розуміння процесів та явищ.

Крім цього, на нашу думку, позиція щодо універсальності одних способів та спеціальності інших також не витримує критики. По-перше, велика кількість способів, які визначаються загальними, не можуть застосовуватись до захисту усіх без виключення суб'єктивних цивільних прав До речі, це визнають і окремі прихильники вказаної класифікації способів цивільних прав. Так, наприклад, В. В. Вітрянський, в цілому підтримуючи вказану класифікацію, робить застереження, що універсальні способи можуть застосовуватись «для захисту, як правило, (виділено нами -- Р. С.) будь-якого порушеного права» [151, с. 131].. Застосування способу захисту повинно в першу чергу відповідати підставі захисту. Зокрема, важко уявити, яким чином може застосовуватись такий універсальний спосіб захисту, як визнання правочину недійсним у випадках, коли було порушення на підставі правочину. Крім цього, можливість застосування того чи іншого способу захисту напряму залежить і від характеру відповідного суб'єктивного права. Наприклад, при захисті особистих немайнових прав неможливим є застосування такого «універсального» способу захисту як виконання обов'язку в натурі, що характерний лише для відносин зобов'язального типу Про це вже йшлось у юридичній літературі [517, с. 40; 244, с. 13-14]. Хоча в іншій літературі інколи стверджується, що застосування даного способу захисту в принципі можливе і щодо окремих різновидів зобов'язань, які носять немайновий характер [626, с. 175-178]. Водночас, сам автор тут же відмічає, що мова повинна йти не про особисті немайнові права, а про обов'язок укласти договір, який на його думку носить немайновий характер.. Також слід зауважити, що виокремлення певних «спеціальних» способів нічим не відрізняються від способів «універсальних». Наприклад, важко стверджувати про серйозну розбіжність між «спеціальними» способами захисту суб'єктивних цивільних прав «поновлення порушеного особистого немайнового права» (ст. 276 ЦК України), «спростування» (ст. 277 ЦК України) та «універсальним» відновленням становища, яке існувало до порушення, оскільки вони мають єдину мету. Тому виділення цієї класифікації, на нашу думку, не несе жодного наукового навантаження і може просто використовуватись як «данина традиціям» і для зручності у правозастосовній діяльності.

Наступна класифікація способів захисту суб'єктивних цивільних прав має в своїй основі суб'єкта, уповноваженого на реалізацію способів. Однак єдності щодо назви складових вказаної класифікації немає. Зокрема одні науковці вважають, що за даним критерієм способи захисту суб'єктивних цивільних прав слід поділяти на матеріальні та процесуальні. При цьому під «матеріально-правовими способами» розуміють дії суб'єктів матеріально-правових відносин, спрямовані на захист порушених прав, а під «процесуально-правовими способами» - дії юрисдикційних органів, спрямовані на захист порушених чи оспорених цивільних прав [146, с. 13, 22]. Інші науковці, поклавши в основу класифікації вказаний критерій, виділяють: а) способи, застосування яких можливо лише судом; б) способи, які можуть бути використані стороною правовідношення як за допомогою суду, так і самостійно; в) самозахист, захист цивільних прав без участі суду [404, с. 42]. Дещо ширше, не зводячи все до діяльності суду, розуміють вказану класифікацію інші науковці, які вважають, що вказані способи поділяються на: а) способи, реалізація яких може здійснюватись самою управомоченою особою без звернення у відповідні юрисдикційні органи (позаюрисдикційні чи способи самозахисту); б) способи, реалізація яких може бути здійснена як за допомогою юрисдикційних органів, так і самим уповноваженим суб'єктом; в) способи, реалізація яких може бути здійснена лише юрисдикційним органом (юрисдикційні способи) [980, с. 7; 205, с. 97; 626, с. 32; 403, с. 55]. Критика даної класифікації, на нашу думку, може полягати в тому, що такий підхід певним чином змішує поняття «способів» та «форм» захисту. Адже для розуміння форм захисту критерій виділення також в переважній своїй більшості ґрунтується на уповноваженому суб'єкті.