Особисті немайнові права фізичних осіб у цивільному праві України

Володіння таким благом як особиста недоторканність включатиме в себе законодавчу можливість бути юридично визнаним носієм даного блага. Оскільки дане благо є вищою соціальною цінністю, то таке визнання повинно носити абсолютний характер, а це означає, що жодна особа не має права не визнавати чи оспорювати таку «юридичну прикріпленість». Що ж стосується використання особистої недоторканності, то тут спектр можливостей може диференціюватись залежно від різновидів особистої недоторканності.

Насамперед, щодо розуміння використання фізичної (тілесної, соматичної) свободи (яка, як складова загального поняття особистої недоторканності, визнається практично усіма дослідниками), слід зауважити наступне. На законодавчому рівні можливість визначати активну поведінку щодо власної особистої недоторканності обмежується можливістю фізичної особи розпорядитись щодо передачі після її смерті органів та інших анатомічних матеріалів її тіла науковим, медичним або навчальним закладам (ч. 4 ст. 289 ЦК України). Але такий підхід не є повним. Тому в літературі піднімається питання щодо розширення активних можливостей щодо власної особистої недоторканності. Так, на думку М. М. Малєїної, до змісту прав на особисту недоторканність включається правомочність самостійно користуватись та розпоряджатись своїм тілом, окремими органами та тканинами, повноваження вільно змінювати вчинки у відповідності зі своєю свідомістю та волею, а також повноваження вимагати, щоб інші суб'єкти утримувались від порушення його права [517, с. 89]. Підтримуючи таке визначення за напрямком щодо розширення активних повноважень фізичної особи, ми все ж таки вважаємо, що воно страждає певними неточностями. Насамперед, у ньому поєднуються повноваження, які включаються у право на свободу, а по-друге, коло повноважень щодо тілесної недоторканності визначається можливістю використовувати окремі органи та тканини, що не може вважатись немайновими відносинами, про що ми говорили вище. З огляду на вищенаведене, використання фізичної (тілесної, соматичної) недоторканності повинно включати в себе можливість фізичної особи за власною волею та у власних інтересах використовувати своє тіло, в тому числі і шляхом надання згоди на відокремлення окремих його органів та/або тканин в межах, що передбачені законом, а також на надання пожиттєвої згоди на визначення долі свого тіла та його частин після смерті.

Однак можливість щодо використання фізичної (тілесної, соматичної) недоторканності, як і будь-яке особисте немайнове право не є за своєю природою абсолютним, як це інколи стверджується в літературі [517, с. 89]. Аналіз законодавства, яким регламентується право на особисту недоторканність, дає нам можливість стверджувати, що стосовно цієї можливості встановлена ціла низка законодавчих обмежень. Так, наприклад, обмеження фізичної (тілесної, соматичної) недоторканності без згоди фізичної особи можливе у випадках здійснення обов'язкових щеплень проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця (ст. 12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб» [727]), туберкульозу (ст. 9 ЗУ «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» [690]) тощо.

Проте в контексті можливостей щодо фізичної недоторканності, нам слід визначитись із питанням права на донорство і трансплантацію та його місце серед інших особистих немайнових прав фізичної особи. Річ у тім, що ст. 290 ЦК України регламентує право на донорство., визначаючи за ним природу самостійного особистого немайнового права. Водночас, така думка неоднозначно трактується у юридичній літературі. Так, зокрема, Л. О. Красавчикова переконана, що право на донорство та трансплантацію включається до поняття «право на здоров'я» [442, с. 28], оскільки дані права спрямовані впливом на здоров'я. Натомість М. М. Малєїна переконана, що це право включається до поняття права на тілесну недоторканність [517, с. 89]. На нашу думку, проблема тут полягає у тому, що вказані автори з різних позицій дивляться на питання донорства та трансплантації. Безперечно, що якщо дані поняття розглядати з точки зору донора, то вказані можливості переважною мірою будуть спрямовані на забезпечення його особистої недоторканності. В свою чергу, якщо на питання правового забезпечення подивитись з точки зору реципієнта, то для нього донорство та трансплантація є діями, що спрямовані на забезпечення його здоров'я. Тому визначення місця даного права, слід здійснювати, виходячи із розуміння самого поняття «донорство» та «трансплантація», а також комплексу правових можливостей, які виникають щодо них Про необхідність правової регламентації відносин щодо донорства та трансплантації говорили ще науковці в радянський період [3; 197]. Насамперед, поняття «донорство» та «трансплантація» у юридичному розумінні вперше були визначені Н. О. Маргацькою, яка свого часу вказувала, що поняттям «донорство» охоплюється «… соціально корисна діяльність громадянина (донора), що заснована на вільному волевиявленні, полягає у наданні крові, органів та тканин медичному закладу для лікування реципієнта, що здійснюється під суворим контролем держави з наданням донору матеріальних та інших пільг, та тягне за собою правові наслідки для її учасників» [532, с. 7], а під поняттям «трансплантації» слід розуміти «… особливий вид медичної послуги, яка полягає у проведенні операції по пересадці органів та тканин, яка здійснюється за згодою реципієнта або його законного представника медичним закладом під контролем держави та тягне за собою правові наслідки для її учасників» [532, с. 7]. Близькі за значенням розуміння «донорства» та «трансплантації» не лише віднайшли підтримку у юридичній літературі [384, с. 20-24; 1101, с. 6-7; 50, с. 111-114, 490-492], але й були закріплені на законодавчому рівні. Так, зокрема, відповідно до ст. 2 ЗУ «Про донорство крові та її компонентів» [705] визначається, що під поняттям «донорство крові та її компонентів» розуміють добровільний акт волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання їх для лікування, виготовлення відповідних лікарських препаратів або використання у наукових дослідженнях. Натомість згідно зі ст. 1 ЗУ «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» [775] визначається, що поняттям «трансплантація» охоплюється спеціальний метод лікування, що полягає в пересадці реципієнту органа або іншого анатомічного матеріалу, взятих у людини чи у тварини.

З наведеного вище, доходим висновку висновку, що правова можливість фізичної особи повинна стосуватись в першу чергу донорства як певного акту волевиявлення, тоді як трансплантація є конкретним способом втілення волевиявлення щодо донорства. Водночас, сам акт волевиявлення щодо донорства складається із двох основних складових. Перша із них спрямована на відділення певного органу чи тканини від організму фізичної особи, а друга, - на визначення фактичної долі відділеного органу чи тканини. Оскільки в результаті відділення органу чи тканини вони набувають правового режиму речі і їх динаміка відбувається на засадах речового права, то значить, що правовідносини, які виникають на даному етапі, не носять характеру особистих немайнових і тому повинні бути поза межами нашого наукового дослідження. Інша справа стосується відносин щодо надання згоди на донорство. Дана правова можливість опосередковуються наданням дозволу на відповідне втручання, що спрямоване на відділення певного органу чи тканини від організму фізичної особи. І тому, з огляду на його немайнову природу, а також беручи до уваги, що саме даний дозвіл встановлює відповідний режим доступу до тіла фізичної особи, можливість щодо надання дозволу на донорство органів та тканин цілком може включатись до права на фізичну (тілесну, соматичну) недоторканність. Водночас, слід зауважити, що зважаючи на природу правовідносин щодо донорства, а також на їх суб'єктний склад, слід дійти висновку, що зобов'язаним суб'єктом у даних правовідносинах виступає відповідний медичний заклад, який здійснює трансплантацію. Саме тому юридичні можливості, які виникають в результаті здійснення трансплантації, вже не будуть включатись до змісту права на недоторканність навіть попри те, що носитимуть особистий немайновий характер. Вказані права належатимуть до спеціальних особистих немайнових прав фізичних осіб у сфері медичної діяльності. Іншими словами, право на донорство носить складний та комплексний характер і включає у себе щонайменше три різновиди можливостей. Перша частина його можливостей, які спрямовані на надання згоди на відділення органів та тканин від організму, належать до права на особисту недоторканність, інша частина можливостей, які виникають у зв'язку із зверненням фізичної особи до відповідних органів охорони здоров'я з вимогою провести трансплантацію, також носить особистий немайновий характер, однак віднаходить своє місце з-поміж спеціальних особистих немайнових прав фізичної особи у сфері медичної діяльності. Третя частина можливостей носить майновий характер і спрямована на визначення (в межах, що передбачені законом) фактичної долі органів та тканин, які відділені від організму фізичної особи.

Останнім, на нашу думку, проблемним питанням щодо включення можливості на надання згоди на відділення органу чи тканини від організму фізичної особи до змісту права на особисту недоторканність є те, яким чином вирішується питання щодо наявності цієї згоди. Тобто, чи потрібні активні дії, спрямовані на надання цієї згоди (презумпція незгоди на донорство), чи особа навпаки повинна активно висловитись щодо своєї незгоди на донорство (презумпція згоди на донорство), а також, які вимоги ставить законодавство до даної згоди. Так, відповідно до ст. 13 ЗУ «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» вказується, що у живого донора може бути взято гомотрансплантат лише за наявності його письмової заяви про це, підписаної свідомо і без примусу після надання йому лікарем об'єктивної інформації про можливі ускладнення для його здоров'я, а також про його права у зв'язку з виконанням донорської функції. У заяві донор повинен вказати про свою згоду на взяття у нього гомотрансплантата та про свою поінформованість щодо можливих наслідків. Підпис донора на заяві засвідчується у встановленому законодавством порядку, а заява додається до його медичної документації. Подібне положення міститься і в міжнародних документах. Так, зокрема, відповідно до ст. 13 Додаткового протоколу Конвенції про права людини та біомедицину щодо трансплантації органів і тканин людини (ETS No 186) [1169] зазначається, що орган чи тканина можуть бути видалені у живого донора лише після того, як відповідна особа дасть вільну, інформовану та визначену згоду на це у письмовій формі офіційному органу. При цьому передбачається також і можливість відозви уже наданої згоди. Тому питання щодо отримання згоди у живого донора вирішується однозначно на користь його волі.

Більш проблемно стоїть питання щодо отримання згоди на донорство у випадках, коли фізична особа не може дати цю згоду, а також у випадку отримання анатомічних матеріалів у особи, яка померла. В першому випадку міжнародне законодавство частково дає відповідь на це питання. Адже відповідно до ст. 14 Додаткового протоколу Конвенції про права людини та біомедицину щодо трансплантації органів і тканин людини встановлюється загальна заборона на видалення органу чи тканини в особи, яка не може дати згоди. Як виняток допускається видалення регенеративної тканини у фізичної особи, яка не в змозі дати згоду на трансплантацію, за умови дотримання наступних умов: а) не існує сумісного донора, який здатний дати таку згоду; б) реципієнт є братом чи сестрою донора; в) пожертвування органу є життєво необхідним для реципієнта; г) існує спеціальний дозвіл його чи її представника, влади, особи чи органу, що передбачені законодавством, який виданий у письмовій формі та завірений уповноваженим органом; д) відповідний потенціальний донор не заперечує. Що ж стосується вирішення питання отримання анатомічних матеріалів у особи, яка померла, то слід зазначити, що на сьогодні не існує єдиного підходу щодо вирішення цього питання у світі. Представлені підходи умовно можна класифікувати на чотири основні моделі: «модель заперечення», яка будується на принципі презумпції пожиттєвої згоди померлої особи на донорство її анатомічних матеріалів (Австрія, Бельгія, Іспанія, Норвегія, Терція, Франція, Фінляндія); «модель погодження», яка ґрунтується на принципі презумпції пожиттєвої незгоди, яка не може бути ніким спростована; «модель розширеної згоди», яка зводиться до того, що якщо особа, яка померла, не залишила жодних вказівок на предмет можливості трансплантації її органів, то її волю щодо згоди чи незгоди формують її родичі (США, Швеція); «інформаційна модель», суть якої зводиться до того, що у випадку відсутності чіткої волі померлої особи до її формулювання залучаються родичі, але вони не повинні приймати рішення, на відміну від «моделі розширеної згоди», а лише протягом відведеного їм часу можуть висловити свою згоду чи не згоду із проведенням трансплантації (Німеччина, окремі Скандинавські країни) [269, с. 208-210; 799; 57]. Попри те, що аналіз законодавства України дає підстави стверджувати, що нами запроваджена «модель розширеної згоди», із якою ми солідаризуємось, все ж в літературі подекуди існують точки зору щодо необхідності запровадження або «моделі заперечення» [586, с. 485], або «моделі погодження» [977, с. 435].

Наступною складовою активної правомочності щодо використання особистої недоторканності є використання психічної недоторканності фізичної особи При цьому слід відмітити, що інколи в літературі таку складову особистої недоторканності, як «психічна недоторканність» іменують «психологічною недоторканністю» [789, с. 123; 1096, с. 241]. Водночас, неприйнятність останнього термін-поняття для характеристики особистої недоторканності вже була предметом аргументації в сучасній юридичній літературі [446, с. 122].. Можливості, які включаються до даної правомочності, в першу чергу спрямовані на здатність фізичної особи самостійно впливати на власні психічні процеси, забезпечувати їх формування у нормальному (непорушеному) стані та визначати режим доступу до її психічної (душевної) організації. Іншими словами, фізична особа, яка наділена можливістю психічної недоторканності, має право самостійно на власний розсуд визначати, хто і яким чином, способом та впродовж якого часу може отримувати доступ та здійснювати вплив на її психіку. При цьому, як вірно зазначає О. В. Стрємоухов, створений державою захист повинен оберігати психіку фізичної особи від цілеспрямованого впливу на інтелектуальну, емоційну та вольову сфери з метою примусити особу вчиняти будь-які дії попри її волю [982, с.116]. Адже враховуючи невивченість психічної складової організму людини, на сьогодні виникає ціла низка способів та методів впливу на людську психіку задля досягнення тих чи інших цілей. Так, на сьогодні одним із найбільш поширених способів є застосування гіпнозу як особливого роду сноподібного стану людини, який викликається тривалими ритмічно-монотонними та переважно слабкими подразненнями органів відчуття (поглажуванням), слуху (тиха заспокійлива музика та монотонний голос лікаря), зору (мигаюче світло, свічка, що горить, маятник, що хитається) тощо. Переважним чином застосування гіпнозу покликане слугувати лікарським цілям. Адже сон, який розвивається під час гіпнозу, сам по собі має доволі цілющі властивості, оскільки позитивним чином відображається на регуляції головним мозком функції обміну речовин, внутрішніх органів, діяльності серцево-судинної системи тощо. Крім цього, гіпноз може застосовуватись як самостійний вид лікування та слугує частиною терапевтичного комплексу разом із медикаментами, фізіотерапевтичними процедурами, дієтою та іншими лікувальними методами. Він ефективно застосовується у медичній практиці для лікування деяких форм неврозів, психопатій, реактивних станів тощо. При цьому, сьогодні в Україні доволі часто піднімається питання щодо необхідності індивідуального (безпосереднього) підходу при застосуванні. Адже усі ми пам'ятаємо, коли на початку української державності телевізійні ефіри заполонили різноманітні екстрасенси, які за допомогою засобів масової інформації здійснювали діяльність, пов'язану із цілительством, в тому числі і шляхом застосування гіпнозу. Тому на сьогодні, враховуючи цей досвід, Верховна Рада України з метою запобігання шкоди здоров'ю населення при застосуванні гіпнозу, навіювання, інших методів психологічного і психотерапевтичного впливу внесла зміни до чинного законодавства [698], якими дозволяє здійснення вказаної діяльності лише у місцях та в порядку, встановлених МОЗ України. Відповідно до вказаних змін, відтепер забороняється проведення цілительства, в тому числі і шляхом гіпнозу на масову аудиторію та з використанням засобів масової інформації.

Але крім лікувального напрямку щодо використання гіпнозу, сьогодні в літературі піднімаються питання щодо необхідності узаконення можливості використання гіпнозу при здійсненні іншої діяльності. Так, наприклад, останнім часом в літературі домінує думка про необхідність використання гіпнозу для проведення розслідування та розкриття злочинів [223; 607; 883; 21; 381; 1079; 530]. Ми не можемо погодитись із таким безпідставним розширенням сфери застосування гіпнозу, оскільки враховуючи небезпеку, яку таїть у собі безконтрольне використання цього способу, потрібно погодитись із висловленою в літературі думкою, що «не так вже давно радянська психіатрія заплямувала себе порушенням прав людини та громадянина, беручи участь у переслідуванні інакомислячих та інших зловживаннях. Не можна допустити повторення подібного явища - на цей раз у зв'язку із «слідчим гіпнозом»» [476, с. 79]. За аналогічних обставин нами не підтримується також і пропозиція щодо надання різноманітних комерційних послуг, що пов'язані з гіпнозом [291, с. 60-64].

Крім гіпнозу, на психічну недоторканність можуть впливати і застосування інших способів впливу на людську психіку, серед яких є застосування методів біоенергетики, 25-го кадру, низькочастотних звуків (нижче 16 коливань за секунду), які можуть завдати непоправної руйнації організму, використання «детектора брехні» (поліграфа), інших засобів інструментальної діагностики емоційної напруги тощо. І тому, як нам видається, сьогодні існує нагальна проблема законодавчого регулювання та охорони відносин, що пов'язані із впливом на психіку людини і знаходяться на стадії зародження. Враховуючи вказане, потрібно відмітити, що відтепер вектор наукових розробок повинен гармонійно охопити собою питання напрацювання та впровадження більш дієвих механізмів у сфері захисту психічної недоторканності фізичної особи.

Останнім елементом активних повноважень щодо використання особистої недоторканності є використання моральної недоторканності фізичної особи. Аналізуючи дану правомочність, слід звернути увагу, що у своїй сутності вона повинна забезпечити фізичній особі можливість формувати власну моральність на ґрунті загальноприйнятих моральних засад суспільства, а також вимагати від усіх та кожного не порушувати складену у свідомості систему моральних пріоритетів та устоїв.

Гарантіями права на моральну недоторканність фізичної особи є забезпечена законодавцем низка заборон, до основних із яких слід віднести заборону здійснювати жорстоку, аморальну поведінку фізичної особи щодо іншої особи, яка є в безпорадному стані, забезпечення права на повагу до честі та гідності (ст. 297 ЦК України). Крім цього, в Україні прийнятий унікальний нормативно-правовий акт, яким встановлюються правові основи захисту суспільства від розповсюдження продукції, що негативно впливає на суспільну мораль, - ЗУ «Про захист суспільної моралі» [728]. Попри критику окремих декларативних положень даного законодавчого акта, слід визнати, що його важливість полягає не лише у встановлені загальних засад захисту суспільної моралі, але й запровадженні реального та ефективного правового механізму протидії незаконному впливу на моральну недоторканність фізичної особи та моральних засад суспільства в цілому. Основними напрямками забезпечення моральної недоторканності фізичної особи за даним законом слід визнати:

а) заборону виробництва та обігу у будь-якій формі продукції порнографічного характеру;

б) обмеження виробництва та обігу у будь-якій формі продукції еротичного характеру та продукції, що містить елементи насильства та жорстокості;

в) заборону виробництва та розповсюдження продукції, яка: пропагує війну, національну та релігійну ворожнечу, зміну шляхом насильства конституційного ладу або територіальної цілісності України; пропагує фашизм та неофашизм; принижує або ображає націю чи особистість за національною ознакою; пропагує бузувірство, блюзнірство, неповагу до національних і релігійних святинь; принижує особистість, є проявом знущання з приводу фізичних вад (каліцтва), з душевнохворих, літніх людей; пропагує невігластво, неповагу до батьків; пропагує наркоманію, токсикоманію, алкоголізм, тютюнопаління та інші шкідливі звички.

Безперечно, що моральна недоторканність як складова поняття особистої недоторканності є ще допоки найменш розвиненою з-поміж інших. Але нам видається, що саме у гарантуванні можливостей, які пов'язані із нею, її використанням та охороною, є майбутній розвиток законодавства, який спрямований на всебічний захист недоторканності фізичної особи, як цілісного організму.

Узагальнюючи все вищенаведене, доходимо висновку, що право на особисту недоторканність фізичної особи є цивільним суб'єктивним особистим немайновим правом, яке спрямоване на визнання за фізичною особою статусу носія особистої недоторканності, забезпечення недоторканності фізичної (тілесної), психічної та моральної цілісності фізичної особи і включає в себе можливість фізичної особи за власною волею та у власних інтересах використовувати своє тіло, в тому числі і шляхом надання згоди на відокремлення окремих його органів та/або тканин в межах, що передбачені законом, надання пожиттєвої згоди на визначення долі свого тіла та його частин після смерті, надання дозволу чи заборони втручатися з боку інших осіб у процес формування власної душевної організації та системи моральних цінностей і устоїв, а також вимагати від усіх та кожного не порушувати цієї цілісності фізичної особи як єдиного біопсихосоціального організму та використовувати заходи захисту у разі такого порушення.

в). Право на особисту безпеку

Тісно із правом на свободу природного існування та правом на особисту недоторканність пов'язується ще одне особисте немайнове право, яке спрямоване на забезпечення природного існування та відособленість фізичної особи, а саме - право на особисту безпеку. Особливість даного права в першу чергу полягає в тому, що цим правом опосередковується правовий захист однієї із найбільш важливих соціальних цінностей, якою є особиста безпека людини.

Ідея правової охорони особистої безпеки людини на філософському рівні була висунута ще Дж. Локком, який, розглядаючи задачі держави, вбачав, що вони повинні полягати у забезпеченні, збереженні та досягненні власних цивільних інтересів, до яких він відносив і безпеку людини [488, с. 50-51]. Погоджувався із такою ідеєю і Б. Спіноза, який, визначаючи кінцеву мету існування держави, писав, що вона полягає саме в тому, щоб «… кожного вивільнити від страху, щоб він жив у безпеці, наскільки це можливо» [923, с. 258-262]. Широко розумів поняття «особистої безпеки» і Ш. Монтеск'є, який у своєму творі «Про дух законів» фактично порівняв особисту безпеку із політичною свободою, зазначивши, що «свобода політична полягає у нашій безпеці, чи, принаймні, у нашій впевненості, що ми у безпеці» [575, с. 317]. Що стосується юридичного підходу, то першим, хто запропонував надати особистій безпеці юридичної форму, був У. Блекстоун, який свого часу писав, що «право особистої безпеки полягає у законному та безперервному володінні особою своїм життям, частинами свого тіла, своїм здоров'ям та своєю репутацією» [1182, p. 129]. І саме з цього моменту можна вважати, що ідея про необхідність правового забезпечення особистої безпеки фізичної особи є фактично загальновизнаною та такою, що в тій чи іншій мірі віднаходить своє відображення у різних нормативно-правових актах.

Однак аналіз правового забезпечення людини ускладнюється полісемантичністю базового поняття «безпека». Адже з етимологічної точки зору поняття «безпека» охоплює стан, коли кому-, чому-небудь ніщо не загрожує (безпечність, безпеченство, забезпека) [595, с. 115]. Коли ж брати загальноюридичне розуміння термін-поняття «безпека», то воно визначається, як стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від зовнішньої та внутрішньої загрози [1082, с. 207]. Звідси ми можемо зробити висновок, що залежно від суб'єкта, щодо якого забезпечується безпека, слід виділяти три її основних види: безпека суспільна, безпека державна, безпека особиста. Іноді в літературі пропонується виділення поняття «безпека» в узагальненому та вузькому розуміннях. Так, зокрема, В. П. Васьковська вважає, що поняття «безпека людини» в узагальненому вигляді розуміється як такий ступінь захищеності особи, що забезпечує її сталий розвиток та базується на діяльності суспільства, гарантується державою, її органами та посадовими особами для виявлення, попередження, припинення та ліквідації наслідків загроз інтересам людини. Натомість, у вузькому розумінні безпека людини являє собою стабільний стан надійної захищеності життєво важливих (життя і здоров'я людини), законних і приватних інтересів людини, її прав, свобод та ідеалів, цінностей від протиправних зазіхань, загроз шкідливих впливів будь-якого роду (фізичного, духовного, майнового, інформаційного, соціального, економічного, політичного, екологічного, військового тощо) за умов збереження і розвитку людського потенціалу та підтримання ефективного стимулювання діяльності особи [136, с. 8].

Однак попри певну різність у підходах щодо розуміння термін-поняття «безпека» воно зберігає свою цілісність, структурність та цільове призначення. В свою чергу, будучи системоутворюючою категорією, безпека може мати структурний поділ залежно від сфери інтересів, які вона обслуговує. За даним критерієм можна виділити такі види безпеки, як: національна, політична, економічна, інформаційна, юридична, демографічна, військова, технічна, екологічна, ядерна, радіаційна, пожежна, санітарно-епідеміологічна, продовольча тощо. Хоча в літературі зустрічаються думки, що усі ці різновиди безпеки включаються до загального поняття «особиста безпека» [88, с. 100], але ми не можемо сприйняти таку точку зору, оскільки, на нашу думку, таке спрощення не відповідає, в першу чергу, сутності поняття безпека, де «особиста безпека» є лише одним із її різновидів. Крім цього, такий підхід суперечить і нормативному підходу, відповідно до якого кожен із різновидів загального поняття безпеки отримав як конституційне закріплення (ст. ст. 3, 16, 17, 18 Конституції України), так і відповідний розвиток у галузевому законодавстві (наприклад, Закони України «Про основи національної безпеки» [744], «Про охорону навколишнього природного середовища» [746], «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» [693], «Про безпечність та якість харчових продуктів» [689], «Про пожежну безпеку» [758], «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» [711] та інші).

Водночас, аналіз проведених наукових досліджень дає нам підстави стверджувати, що наукові дослідження в сфері правового забезпечення носять негармонійний характер. Так, наприклад, на фоні серйозних наукових досліджень в сфері правового забезпечення національної безпеки та екологічної безпеки виділяється надзвичайно мала кількість досліджень, присвячених такій фундаментальній проблемі як безпека особи. І навіть попри те, що в літературі стверджується, що поняття «особистої безпеки» визнається поняттям комплексним та таким, що носить певний надгалузевий характер, в результаті чого забезпечується усіма галузями права [561, с. 8-9], ми вважаємо, що домінування в напрямку наукових досліджень можливостей у цій сфері повинно спостерігатись і з боку представників цивільного права. Це напряму пов'язано із тим, що саме цивільне право з притаманним йому координаційно-компенсаційним методом, що ґрунтується на юридичній рівності та автономності сторін здатне максимально повно та ефективно гарантувати людині її особисту безпеку. Додатково це також пов'язано із тим, що окремі положення щодо регулювання та охорони права фізичної особи на особисту безпеку віднайшли своє місце і в ЦК України. Все це в сукупності повинно активізувати науковий пошук у сфері цивільно-правового забезпечення безпеки фізичної особи.

Починати розгляд даного питання слід, на нашу думку, із визначення поняття «особистої безпеки фізичної особи», яке, як ми вже зазначали, є окремою юридичною категорією (особистим немайновим благом), а відповідно і має свій спеціальний правовий режим. Враховуючи те, що дане поняття є видовим стосовно загального поняття «безпека», то і в цьому контексті його можна сформулювати як стан захищеності життєво важливих інтересів фізичної особи від зовнішньої та внутрішньої загрози.

При цьому необхідно зауважити, що особиста безпека фізичної особи за своєю юридичною природою є особистим немайновим благом, яке наділено такими характерними ознаками:

1. Воно становить вищу соціальну цінність, як різновид загальної безпеки людини (ст. 3 Конституції України).

2. Воно має індивідуальне спрямування на конкретного суб'єкта - фізичну особу і спрямоване на захист її приватного інтересу. Саме цим і відрізняється вказане благо від, наприклад, національної безпеки, де суб'єктом відповідно виступає не конкретна фізична особа, а колективний суб'єкт - нація.

3. Воно є станом захищеності конкретної фізичної особи від небезпеки. Тобто це означає, що поняття безпеки тісно пов'язано та, можна сказати, обернено пропорційне до такої правової категорії, якою є ризик Поняттю «ризик» на сьогодні приділяється доволі мало уваги в юридичній літературі (винятком із загального правила є такі праці, як-от [609; 1069; 39, c. 21-150; 553; 636; 1067]. Такий підхід є надзвичайно не виправданим, оскільки напрацювання у сфері визначення рівня ризику та закріплення його правового режиму, на нашу думку, створить передумови для більш повного та всебічного захисту прав та охоронюваних законом інтересів фізичної особи.. При цьому, попри певну суб'єктивність поняття безпеки, необхідно зауважити, що існують відповідні об'єктивні параметри ризику, а стосовно нашого випадку, такого його різновиду як ризику індивідуального. Шкалою даного виміру слугує наразі не будь-який індивідуальний ризик, а саме ризик для життя та здоров'я фізичної особи. Така вірогідність настання екстремальної шкоди (смерті особи) від певної визначеної причини вираховується або для всього періоду життя (як це практикується в США), або з розрахунку на один рік (як це прийнято в більшості європейських держав) [130, с. 67-68]. При цьому, як відмічається у спеціалізованій літературі, людина відчуває себе у стані повної захищеності (абсолютної безпеки) за умови, якщо рівень ризику оцінюється величиною порядку 106 (тобто, ми не думаємо про небезпеку, коли вірогідність фатального наслідку становить один випадок із мільйону). Якщо ж ризик досягає значення 105, людина починає відчувати занепокоєння, а це означає, що такий ризик є неприйнятним [1014, с. 58].

4. Воно спрямоване на захист від будь-яких чинників, які здійснюють на фізичну особу зовнішній чи внутрішній вплив та можуть негативно вплинути на стан її захищеності.

Зрозуміло, що такі особливі ознаки особистої безпеки фізичної особи, як особистого немайнового блага впливають також і на зміст відповідного права, об'єктом якого вона є. Аналіз чинного законодавства дає нам підстави стверджувати, що воно обходить питання вирішення комплексного правового забезпечення особистої безпеки фізичної особи. Натомість, у чинному законодавстві міститься низка прав та гарантій їх здійснення, які покликані забезпечити охорону окремих із сторін такого права, яким є особиста безпека фізичної особи. До таких прав, зокрема, можна віднести наступні:

1) право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ч. 1 ст. 293 ЦК України, п. «а», ч. 1 ст. 9 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища»);

2) право на безпечні для фізичної особи продукти споживання (харчові продукти та предмети побуту) (ч. 3 ст. 293 ЦК України, Закони України: «Про безпечність та якість харчових продуктів», «Про питну воду та питне водопостачання» [756], «Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них» [768], «Про молоко та молочні продукти» [735], «Про лікарські засоби» [734], «Про пестициди і агрохімікати» [755], «Про відходи» [696], «Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції» [694] тощо);

3) право на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тощо (ст. 44 Конституції України, ч. 4 ст. 293 ЦК України, п. «г» ч. 1 ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров'я, Глава ХІ КЗпП України [391], ЖК України [294], Закони України: «Про охорону праці» [753], «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» [713], «Про основи містобудування» [743], «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення», «Про пожежну безпеку», «Про освіту» [742], «Про загальну середню освіту» [714], «Про дошкільну освіту» [707], «Про професійно-технічну освіту» [764], «Про вищу освіту» [695], а також низка будівельних норм і правил, державних санітарних норм та правил, санітарно-гігієнічних та санітарно-протиепідемічних правил і норм, санітарно-епідеміологічних правил і норм, протиепідемічних правил і норм, гігієнічних та протиепідемічних правил і норм, державних санітарно-епідеміологічних нормативів, санітарних регламентів і т. ін.).

З огляду на таку всезагальну розпорошеність, а також неможливість належним чином здійснити єдине та одноманітне законодавче забезпечення особистої безпеки фізичної особи як визначальної категорії в сфері її природного існування, нами пропонується конструювання та законодавче закріплення спеціального права - права на особисту безпеку (безпеку природного існування) фізичної особи. Визначаючи природу даного права, ми виходимо із того, що воно є особистим немайновим правом, тобто таким, що нероздільно пов'язане із особою носієм, не має майнового еквівалента, спрямоване на задоволення духовних потреб, об'єктом якого є особисте немайнове благо. Водночас, слід відмітити, що інколи в літературі висловлюється і інша точка зору. Так, аналізуючи особисту безпеку, деякі науковці вважають, що вона є «… великим соціальним благом та умовою людського життя, що полягає у відсутності насилля над людиною та таким, що дає можливість безперешкодно, в рамках закону, розпоряджатись собою при здійсненні особистих та інших прав» [982, с. 110]. Солідарний із вказаною позицією і К. С. Бєльський. На його думку, особиста безпека є поняттям універсального характеру, що відображає усі сторони та потреби людської особистості, до яких він відносить «… гідність особи, честь та добре ім'я, життя та здоров'я, цілісність майна та житла, схоронність близьких людей» [8, с. 100]. Подібну точку зору щодо розширювального тлумачення поняття «особиста безпека» та, відповідно, особистого немайнового права щодо неї відстоюють і інші науковці. Так, зокрема, А. К. Тихонов твердить, що особисте немайнове право на особисту безпеку носить більш широкий характер і повинно розцінюватись не як певне відокремлене особисте право, а як «… необхідна умова чи спеціальна гарантія реалізації усіх інших прав та свобод, а також… «наскрізним» правом-гарантією, оскільки захищає безпеку людини та громадянина і тим самим створює умови для того, щоб використовувати усі інші права» [1017].

На нашу думку, правова природа права на особисту безпеку фізичної особи жодним чином не вступає в суперечність із тим, що воно виконує ще й функцію юридичної гарантії інших прав. Проте ми не можемо сприйняти пропонований зазначеними авторами надзвичайно широкий спектр даних прав. Натомість вважаємо, що право на особисту безпеку фізичної особи повинно переслідувати на меті в першу чергу гарантування не будь-якої безпеки, а саме безпеки найбільш фундаментальних, первинних та як правило невідновлюваних прав - права на життя та здоров'я. Водночас, необхідно прийняти до уваги, що тлумачення даного права лише як юридичної гарантії значно звужує його зміст і фактично перетворює в певний прототип права на захист життя та здоров'я, що є невірним. Ми вважаємо, що право на особисту безпеку фізичної особи наділено надзвичайно широким змістом, до повноважень якого, як і будь-якого іншого суб'єктивного цивільного права, слід відносити: повноваження на власні дії, повноваження на дії інших осіб та повноваження захисту.

Зміна прізвища, імені, по батькові громадян України реєструється державним органом реєстрації актів цивільного стану (ст. 144 СК України), а порядок зміни визначається чинним законодавством [760; 724]. Причини для зміни імені фізичної особи є доволі різноманітними. Так, за офіційними даними Міністерства юстиції України правом на зміну імені в 2002 році скористалося 25956 чоловік при зміні прізвища, 4448 чоловік при зміні імені, 4624 чоловік при зміні по батькові. Найбільш розповсюдженими причинами зміни прізвища були, в основному, немилозвучність і важка вимова прізвищ, імен і по батькові. Наприклад, мінялися такі прізвища як-от: Козел, Могила, Крисько, Дуля, Невмивакін, Бульботкіна, Захлюпаний, Колоша, Слюнін, Вирвихвіст і т. п. Крім цього, причиною зміни імені було бажання змінити своє прізвище на прізвище вітчима, що фактично виховав фізичну особу, а також перехід на дошлюбне прізвище внаслідок припинення шлюбу. Досить частими є випадки зміни імені на ім'я відомих особистостей (політиків, спортсменів, шоуменів, героїв телесеріалів, літературних творів і т. д.). Так, наприклад, житель Харківської області, вражений пригодами Гарі Поттера, змінив своє ім'я на Поттер Гаррі Зах, мешканець Дніпропетровської області Солтис після горезвісних подій з його однофамільцем в Америці не захотів носити прізвище вбивці і став Колядою, житель Дніпропетровської області змінив своє ім'я на ім'я свого кумира - Арнольда Шварцнегера, житель Львівської області - на Кличко, жителі Житомирської області - на Сера Кіплінга та Шумахера, в Луганській області тепер є свої Путін, Ющенко, Висоцький, а у Тернопільскій - Буш. В свою чергу, органи внутрішніх справ Львівської області відмовили одній особі в зміні його прізвища на прізвище Кучма, а працівники відділу РАЦСу умовили двох мешканців Луганської області не робити переміну прізвищ на Секретова Секрета Секретовича та Ейзенштейна Вільгельма Кегельбертовича Інформація отримана із офіційного сайту Міністерства юстиції України [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://www.minjust.gov.ua/?do=d&did= 3045&sid=news.

Наступним повноваженням, яке включене до активного аспекту права на ім'я, є повноваження на використання імені. Як вже зазначалось, фізична особа набуває цивільних прав та створює для себе цивільні обов'язки, а також здійснює ці права та виконує обов'язки під своїм іменем (ч.1 ст. 28 ЦК України). А це означає, що фізична особа, реалізуючи дане повноваження, може використовувати своє ім'я у всіх сферах суспільних відносин, в тому числі при вчиненні правочинів, зазначенні свого імені у різного роду посвідчень особи, документах про освіту, вимагати зазначення свого імені як автора тощо. При цьому слід відмітити, що фізична особа має право користуватись як повним своїм ім'ям, так і його скороченим варіантом (лише одним із компонентів імені, прізвищем та ініціалами, не вживати якоїсь із частин імені тощо). Але тут необхідно мати на увазі, що, використовуючи ім'я фізичної особи неповністю, можна завдавати шкоди іншим особам. Це можливо, наприклад, коли певне ім'я може бути закріпленим не за однією, а за багатьма особами, а рівень відомості їх різний. Так, інколи «менш відомі» однофамільці видають себе за родичів «більш відомих» з метою отримання певних благ чи привілей. Іноді така схожість використовується третіми особами для загостреного акцентування уваги на власній персоні (усі ми пам'ятаємо «Дітей лейтенанта Шмідта» із нетлінного твору І. Ільфа та Є. Петрова «Золоте теля»), а іноді - для завдання шкоди своїм однофамільцям. Яскравим прикладом може бути ситуація, яка мала місце підчас парламентських виборів 2002 року, коли лідером однієї із політичних партій був створений виборчий блок «За Ющенка!». На закиди представників блоку «Наша Україна», що такі дії дискредитують ім'я їх лідера Віктора Ющенка, зазначалось, що в лавах цього блоку є інша особа на прізвище Ющенко. Даний приклад зайвий раз підкреслює необхідність зазначати повне ім'я для індивідуалізації фізичної особи, а у випадку, коли імена двох чи більше фізичних осіб повністю збігаються, то необхідно вживати вказані вище додаткові елементи індивідуалізації.

У сучасних умовах виникає також і низка нових, не можливих раніше спеціальних способів використання імені. Одним із таких новаторських способів використання, що потребує додаткового нормативного регулювання, є використання власного імені чи прізвища при найменуванні свого домену в мережі Інтернет На превеликий жаль, слід відмітити, що в Україні питання правового регулювання реєстрації та використання доменних імен є абсолютно не врегульованим. За весь цей час Україна спромоглась прийняти лише Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про адміністрування домену .UA» (див.: Про адміністрування домену .UA: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 22 липня 2003 року № 447-р [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi -- Документ 447-2003-р), яким заклала загальні засади управління адресним простором українського сегмента мережі Інтернет, обслуговування та адміністрування системного реєстру і системи доменних імен домену верхнього рівня «.UA» та Правила домена .UA від 15 вересня 2001 року [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://uatm.ru/uapolicy-ukr.php. Окрім цього, при вирішенні питань, що пов'язані із cпорами про доменні імена слід керуватись низкою актів, які були прийняті Інтернет корпорацією по присвоєнню імен та адрес (Internet Corporation for Assigned Names and Numbers (ICANN)), основним серед яких є Єдине положення для вирішення спорів, які стосуються найменування доменів (Uniform Domain Name Dispute Resolution Policy (UDRP)).. Тобто, тут вже питання стоїть про співвідношення понять «право на ім'я» та «право на доменне ім'я». Доменне ім'я є особливим самостійним засобом індивідуалізації [355, с. 58], яке за своєю правовою природою є об'єктом виключних прав (прав інтелектуальної власності), у формі нематеріального блага, що має виключно індивідуальний характер та економічну цінність [649, с. 30; 293, с. 32; 220, с. 19; 39, с. 887]. Однак, незважаючи на таку відносно самостійну природу даного об'єкта, ми вважаємо, що право на доменне ім'я тісно пов'язане із правом на ім'я. Адже, як справедливо зазначається в сучасній юридичній літературі, що повноваження індивідуалізувати себе в суспільстві за допомогою власного імені включає в себе і можливість індивідуалізувати себе в мережі Інтернет. І оскільки засобом індивідуалізації в мережі Інтернет є доменні імена, то реалізувати цю можливість можна шляхом реєстрації доменного імені, що співпадає із власним іменем особи [102, с. 35]. Проте в даному випадку можлива низка порушень даного повноваження особи на власну індивідуалізацію в мережі Інтернет шляхом присвоєння доменному імені свого власного імені чи прізвища. Такі порушення, на нашу думку, можуть пов'язуватись з двома основними обставинами: а) наявність осіб, які мають аналогічні власні імена чи прізвища та також бажають індивідуалізувати себе в Інтернеті; б) наявність зловживань щодо отримання доменного імені, яке співзвучне із власним іменем та/або прізвищем публічно відомої особи, іншими особами з метою його подальшого перепродажу вказаній публічній особі.

У першому випадку, ми вважаємо, що правильність прийнятого рішення буде залежати від того, чи особа, яка зареєструвала домен під прізвищем, що належить обом однофамільцям, використовує його добросовісно чи, навпаки, вчинила дану реєстрацію без наміру подальшого використання свого доменного імені, а виключно із мотивів недобросовісності та з бажанням завдати шкоди своєму однофамільцю. Коли ж ми маємо справу із першою ситуацією, то, на нашу думку, вирішення даного питання буде лежати в площині prior in tempus potior in jus. А це значить, що той із однофамільців, який виявив бажання використовувати вже зареєстроване іншим однофамільцем доменне ім'я, яке відповідає їх прізвищу, не має права вимагати передачі йому прав на дане доменне ім'я. Проте це не позбавляє його зареєструвати аналогічне доменне ім'я, але на іншому доменному імені верхнього першого рівня, наприклад, «прізвище.com», «прізвище.net», «прізвище.name» тощо, або ж зареєструвати подібне доменне ім'я, яке буде в своїй назві, окрім його прізвища включати інші складові частини, наприклад, ім'я цієї особи чи цифрове супроводження тощо. Дещо по-іншому буде розвиватись ситуація, коли один із однофамільців зареєстрував доменне ім'я, що відповідає їх прізвищу, проте без наміру подальшого використання свого доменного імені, а виключно із мотивів недобросовісності та з бажанням заподіяти шкоду своєму однофамільцю. На нашу думку, в цьому випадку ми маємо справу із зловживанням правом (ст. 13 ЦК України), і тому до особи, яка здійснює ці діяння, повинні бути застосовані відповідні правові наслідки. Окрім того, згідно з § 4 UDRP однією із підстав відміни реєстрації та передачі доменного імені є недобросовісна реєстрація та використання доменного імені іншою особою. Аналогічно до останнього варіанту повинні вирішуватись питання і у випадку, коли доменні імена із зазначенням прізвищ та/або власних імен відомих політиків, зірок естради, спорту, шоу-бізнесу та інших публічних людей скуповуються іншими особами та пропонуються їм для викупу за значну суму. Така діяльність у світовій практиці іменуються кіберсквоутінг (від англ. cyber - облаштований комп'ютером; squatting - той, що незаконно вселився на незайнятій землі) і визначається як недобросовісна купівля доменних імен, що за своєю назвою співпадають із прізвищами та/або іменами публічних осіб чи відомих торгових марок з метою їх подальшого перепродажу цим публічним особам чи власникам торгової марки. Необхідно відмітити, що сучасна судова практика в цьому напрямку практично завжди займає позицію особи, яка прагне відновити своє право на доменне ім'я. Так, показовим став судовий процес відомого співака Робі Вільямса проти Говарда Тейлора, який був власником сайту www.robbiewilliams.info, а також справи акторки Джулії Робертс, моделі Ніколь Кідман та співачки Мадонни щодо повернення власних іменних сайтів. Доволі цікавий за масштабністю випадок відбувся і в Росії, коли фірма «Інтернет-бюро Well» разом із ТОВ «Латруаль» за два місяці зареєстрували близько 5000 доменних імен, тотожних прізвищам відомих політиків, бізнесменів, вчених, артистів та інших публічних людей, після чого запропонували їм викупити ці доменні імена [105]. І тому, для боротьби із таким явищем слід запровадити законодавчу заборону на реєстрацію доменних імен, тотожних, або подібних до ступеня змішування з товарними знаками, або прізвищами осіб, якщо така реєстрація здійснюється виключно з метою подальшої уступки прав на їх використання [63, с. 455].

Ще одним способом використання власного імені, який не був відомий раніше, стала можливість зазначення власного імені на номерних знаках автомобілів. Так, відповідно до Постанови КМУ «Про запровадження номерних знаків транспортних засобів, що виготовляються за індивідуальними замовленнями їх власників» [716], в Україні було запроваджено введення номерних знаків транспортних засобів, які виготовляються за індивідуальним замовленням їх власників. Відповідно до цього фізичним особам було надано право отримати індивідуальний номерний знак для транспортного засобу, який міг би містити будь-яке слово (в тому числі і ім'я власника). Однак таке право має низку обмежень, наприклад, особа може використати своє ім'я лише за умови: 1) що дане ім'я вже не використовується у номерному знаку іншої фізичної особи, що зареєструвала його відповідно до вимог; 2) що дане ім'я за обсягом складається від трьох до восьми літер.

4.2.2.3 Особисті немайнові права, що забезпечують свободу соціального буття фізичних осіб

Питання свободи та права на свободу природного існування нами вже розглядались вище. Але, як ми і зазначали, свободою в сфері природного (біопсихічного) існування не вичерпується весь перелік поняття «особиста свобода фізичної особи». Адже комплексно поєднуючи біологічне, психічне та соціальне існування фізичної особи, саме свобода поведінки у вказаних сферах повинна гарантувати справжню свободу фізичної особи у сфері приватно-правових відносин. І тому ще однією надзвичайно важливою складовою загально-філософського поняття «свобода» виступає «свобода соціальна», яка на відміну від індивідуальної свободи, робить акцент на процесі соціалізації людини [581, с. 8]. Що стосується екстраполяції вказаних підходів на правову матерію, то потрібно відмітити, що метою забезпечення вказаної соціальної свободи стане в першу чергу «особиста свобода фізичної особи в сфері суспільного буття», під якою слід розуміти створення можливості щодо забезпечення фізичній особі формування власної поведінки в сфері соціального буття, визначення її форми та змісту в межах, що не суперечать чинному законодавству та моральним засадам суспільства.

Водночас, з огляду на багатоукладність суспільного життя свобода фізичної особи має певний правовий режим, в тому числі і у сфері суспільного буття. І цей правовий режим визначається роллю та значенням, необхідністю та достатністю легітимації тих чи інших положень, які спрямовані на досягнення вказаної мети. Враховуючи вказані критерії, український законодавець пішов шляхом закріплення за фізичною особою певних особистих немайнових прав, що спрямовані на забезпечення свободи її соціального буття. Аналіз чинного законодавства дає нам підстави стверджувати той факт, що на сьогодні до основних таких прав відносяться: 1) право на свободу літературної, художньої, наукової та технічної творчості (ст. 309 ЦК України); 2) право на свободу вибору місця проживання (ст. 310 ЦК України); 3) право на свободу вибору та зміну роду занять (ст. 312 ЦК України); 4) право на свободу пересування (ст. 313 ЦК України); 5) право на свободу об'єднання (ст. 314 ЦК України); 6) право на свободу мирних зібрань (ст. 315 ЦК України). Однак аналіз вказаних правових можливостей, які віднайшли свою легітимацію в основному кодифікаційному акті цивільного законодавства, дає нам підстави стверджувати, що при формуванні їх каталогу були допущені певні неточності. У першу чергу, що стосується кількісного показника, то, як ми вважаємо, окремі із зазначених в цьому переліку прав не можуть претендувати на роль особистих немайнових, оскільки не носять цивільно-правового характеру. Так, наприклад, право на свободу об'єднання та право на свободу мирних зібрань на сьогодні радше спрямовані на забезпечення публічного інтересу фізичної особи щодо впливу на управління державою і меншим чином на забезпечення її приватно-правового інтересу. Натомість решта прав повною мірою спрямовані на забезпечення, в першу чергу, приватного інтересу фізичної особи та вияву особистої свободи в сфері соціального буття. Однак, ми вважаємо, що запропонований законодавцем підхід щодо порядковості вказаних прав позбавлений певної логіки, зокрема, на нашу думку, в першу чергу слід було б відобразити особисті немайнові права, що пов'язані із визначенням місця перебування фізичної особи та здатності до пересування, а вже потім права щодо її соціальної зайнятості та реалізації власних можливостей. А тепер розглянемо вказані права більш детально.