Особисті немайнові права фізичних осіб у цивільному праві України

Визначивши основні положення моменту виникнення та припинення права на життя, ми вважаємо за необхідне закцентувати свою увагу на визначенні змісту даного права. Розглядаючи це питання, слід відмітити, що воно доволі серйозно це питання на сьогодні розкрито у працях представників загальної теорії прав людини та конституційного права. Так, зокрема, розглядаючи питання змісту права на життя, Л. Н. Ліник визначає, що зміст права на життя складає два основних повноваження: захист життя та сприяння життю. При цьому захист життя повинен носити всеоб'ємливий характер та бути спрямований на захист проти усілякого роду державного втручання, а також втручання з боку третіх осіб. Натомість сприяння життю не носить характер всеоб'ємливого та обмежене різноманітними критичними ситуаціями, в яких може опинитись будь-яка людина. Це означає, що держава повинна взяти на себе обов'язок підтримувати життя людини через його високу цінність в екстремальних умовах, коли сама людина не здатна його підтримувати (непрацездатність, надзвичайні обставин, що пов'язані із стихійними лихами), тобто можливість вимагати сприяння життю з боку держави в сенсі так званих необхідних умов існування [483, с. 17-18]. І. О. Шумак, розглядаючи дане право, виходить із того, що його зміст становлять дві основні можливості: можливість користуватися життям та можливість захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань всіма засобами, які не заборонені законом [1141, с. 9-10]. Більш широко тлумачить право на життя відомий теоретик Р. З. Лівшиць, який вважає, що зміст права на життя складають два основні аспекти: природний та соціальний. При цьому зміст природного аспекту зводиться до заборони позбавлення людини життя державою, тобто у відміні чи застосуванні смертної кари. Соціальний же аспект, на думку автора, полягає у забезпеченні кожній людині достатнього матеріального рівня для неї та її сім'ї [482, с. 157]. Подібної позиції дотримуються М. І. Матузов, який також доходить висновку, що «іншими словами, право на життя - це право на гідне людське існування» [543, с. 208] та В. Ісаєва, яка, виходячи із аналогічних засад, ототожнює право на життя з правом на соціальне забезпечення, в тому числі соціальне страхування, пенсійне забезпечення та медичне обслуговування [341]. Ще більш розширює розуміння змісту права на життя М. І. Хавронюк. На його думку, дане право включає в себе: право народитись; право вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької та іншої діяльності, яка загрожує життю та здоров'ю; право на самозахист від реальної небезпеки для життя, у тому числі право на самооборону; право на звернення за охороною та захистом свого життя до державних, недержавних та міжнародних органів і організацій; право на захист і рятування життя кожної людини, а також право на рятування свого життя іншими людьми; право на те, що законодавство не міститиме жодних підстав для свавільного позбавлення людини життя; право розпоряджатись життям на власний розсуд, у тому числі піддавати його ризику, а також вимагати, щоб природні процеси вмирання йшли своїм ходом в заключній стадії смертельного захворювання чи поранення і життя штучно не продовжувалось [789, с. 117-118]. Що стосується останньої складової, то слід зауважити, що останнім часом в загальноправовій та конституційній літературі доволі популярною стала точка зору, відповідно до якої у зміст права на життя включається можливість розпоряджатися власним життям на власний вибір [356, с. 45-56; 675, с. 143; 265, с. 37; 4, с. 13-22; 360, с. 175] та конструювання специфічного права людини на смерть, що активно обговорюється як у зарубіжній літературі [1183; 1203; 1239; 1211; 1207; 1176; 1206; 1195; 1209], так і в літературі країн пострадянської правової системи [387, с. 68; 1002, с. 39; 858; 525, с. 54; 498, с. 120-136]. Проте вказана позиція була зустрінута критично і не визнається домінуючою. Так, основним аргументом критиків є те, що наявність в особи права на життя не означає, що у неї є і юридичне право на смерть [405, с. 105; 1260].

Усі вказані суперечності та неоднозначності щодо розуміння права на життя в загальноправовому та конституційному розуміннях із точністю були відтворені і при розгляді цивільно-правового змісту права на життя. Єдина відмінність стосувалась того, що коли ми ведемо мову про право на життя у цивілістичному аспекті, то повинні розглядати його виключно з точки зору приватноправового розуміння. А це означає, що всі питання, які пов'язані із публічно-правовими началами права на життя, наприклад, заборона смертної кари та інші аспекти не можуть включатись до його змісту. Також слід звернути увагу і на той факт, що ми будемо розглядати право на життя не просто як право приватне, а насамперед як суб'єктивне особисте немайнове право. І тому в цьому аспекті поза увагою повинні залишитись усі майнові складові даного права, зокрема повноваження щодо забезпечення достатнього матеріального рівня, соціального забезпечення тощо. Хоча і до цих пір залишаються праці, в яких розгляд права на життя здійснюється без урахування вказаної вище приватноправової специфіки [61, с. 56].

Однією із перших, хто спробував викласти власне бачення права на життя як особистого немайнового права, була Л. О. Красавчикова. Так, в своїй докторській дисертації вона визначила право на життя в об'єктивному розумінні як сукупність цивільно-правових норм, що спрямовані на охорону життя людини, встановлюють недопустимість довільного позбавлення життя, заборону активної еутаназії, дозвіл штучного запліднення та імплантації ембріона, а також самостійного вирішення жінкою питання щодо материнства, в тому числі щодо штучного переривання вагітності [442, с. 26]. Однак слід погодитись, що попри важливість такого піонерського підходу дане бачення практично зводилось до виділення негативного аспекту у змісті права на життя і майже не приділялась увага активним повноваженням особи-володільця цим правом. Адже активні повноваження зводились автором виключно до можливості визначення своєї поведінки в сфері репродуктивної діяльності, включення якої до загального права на життя є доволі спірним.

Ще одне бачення права на життя у цивілістичному аспекті було запропоновано нам М. М. Малєїною, яка вважає, що дане право складається із повноваження на збереження людської індивідуальності та повноваження на розпорядження життям [518, с. 54-55; 517, с. 62]. При цьому повноваження на збереження людської індивідуальності трактуються автором як сукупність наступних елементів: а) відмова від війни та участі в ній (проведення політики скорочення озброєння та безумовної відмови від застосування ядерної зброї); б) відмова від смертної кари (прагнення держав до повної відміни смертної кари); в) встановлення порядку застосування вогнепальної зброї та знаходження її у цивільному обігу; г) застосування досягнень сучасної медицини, що стосується зокрема осіб, що були піддані корекції біологічної статі, трансплантації органів та тканин тварин, використання штучних органів та тканин, створення методами генної інженерії людського організму із зарання запрограмованими ознаками, клонування тощо. Що стосується повноваження на розпорядження власним життям, на думку М. М. Малєїної, його слід розглядати в аспекті надання особі можливості піддавати себе немалому ризику (робота космонавтів, каскадерів, співробітників внутрішніх справ та ін.), а також можливості вирішувати питання про припинення життя (еутаназія, самогубство, смертна кара) [518, с. 54-55]. Слід відмітити, що така позиція стала доволі популярною у сучасній юридичній літературі, особливо, що стосується права особи на розпорядження своїм життям. Так, наприклад, підтримуючи позицію М. М. Малєїної щодо включення до змісту повноваження щодо розпорядження власним життям, А. М. Рябець вважає, що, окрім цього повноваження, право на життя включає в себе ще повноваження фізичної особи самій вирішувати, чи буде вона виконувати дії, що пов'язані із ризиком для життя, та повноваження на природну, не насильницьку смерть [784, с. 61]. Виходячи із аналогічних методологічних засад щодо включення до змісту прав на життя такої складової як розпорядження ним, А. В. Соловйов доходить висновку, що право на життя включає в себе: право розпоряджатись своїм життям; право піддати своє життя ризику; право людини на самозахист свого життя; право вимагати від інших осіб утримуватись від протиправного позбавлення життя людини, усунути небезпеку життю, створену внаслідок підприємницької або іншої діяльності, створити умови для зниження ризику для життя; право очікувати захисту свого життя з боку інших осіб; право на проведення (не проведення) активної еутаназії; право на захист життя з боку держави в особі її уповноважених органів, а також міжнародних установ чи їх органів; можливість одержати належну юридичну охорону права на життя, його відповідного правового регулювання [918, с. 7].

Характеризуючи власну позицію, ми виходимо із того, що на сьогодні, закріпивши право на життя, ЦК України не дає відповідь на питання про його зміст. З огляду на це ми притримуємось класичної позиції щодо змісту суб'єктивного цивільного права, зокрема виділення активного, негативного повноваження та повноваження захисту. Характеризуючи активні повноваження суб'єкта-володільця права на життя, ми повинні виходити із того, що воно включає в себе два основних повноваження: повноваження благоволодіння життям, яке полягає в тому, що конкретна особа може бути визнана носієм даного особистого немайнового блага життя, а також повноваження благовикористання, яке зводиться до того, що фізична особа, як носій даного блага має право використовувати його для задоволення власних інтересів у будь-який спосіб, що не заборонений законом.

Тепер більш детально зупинимось на такому активному повноваженні права на життя, як благовикористання. Найбільш важливою проблемою в цьому сенсі нам видається дати відповідь на питання - чи включається до даного повноваження використання власного життя шляхом розпорядження ним, як про це доволі часто йдеться в сучасній літературі. Перед тим, як почати розгляд даного питання, слід звернутись до чинного законодавства, яким позитивно врегульовується дане особисте немайнове право. Так, аналіз положень ч. 2 ст. 281 ЦК України дає нам підстави стверджувати, що законодавець закріплює право на життя як абсолютне право, стверджуючи, що «фізична особа не може бути позбавлена права на життя». Однак, на нашу думку, навіть попри те, що ми розглядаємо право на життя в приватноправовому аспекті, межі даного права, яке нерозривно пов'язане із самим благом, є безпідставно розширені. Проте вказане розширення меж даного права не відповідає і положенням чинної Конституції України, яка регламентуючи дане право, у ст. 27 чітко зазначає, що «ніхто не може бути свавільно (підкреслено мною - Р. С.) позбавлений життя». Різниця між даними формулюваннями очевидна. Якщо у варіанті, що передбачений ЦК України забороняється будь-яке позбавлення права на життя фізичної особи, то у випадку, що передбачений Конституцією України забороняється позбавлення життя людини свавільно. Аналізуючи етимологічне значення слова «свавілля», яке тлумачиться як «… відсутність законності, справедливості… схильність діяти на власний розсуд, не зважаючи на волю й думку інших…» [596, с. 152], ми можемо дійти висновку, що тут мається на увазі, що ніхто не може бути позбавлений життя без законної та справедливої підстави. З огляду на це саме конституційне положення щодо розуміння права на життя видається нам більш точним. Тобто право на життя не є абсолютним, а може бути обмежено, але такі обмеження не повинні носити характеру свавільних. У цьому і криється сутність права на життя. Адже держава, для того щоб повноцінно гарантувати фізичній особі право на життя, повинна визначити чіткий та такий, що не підлягає розширювальному тлумаченню перелік легітимних підстав, якими може бути обмежене право особи на життя. Тобто, держава повинна встановити виключний перелік обставин, за яких позбавлення фізичної особи життя не буде вважатись свавільним. При цьому даний перелік повинен не лише мати законодавче закріплення, але й бути справедливим з точки зору суспільної моралі, адже історії відома низка «узаконених вбивств», якими безпідставно порушувалось право людини на життя, наприклад, експерименти, які проводились в нацистській Германії щодо осіб неарійської нації, сумнозвісні лабораторії смерті «Камера» тощо [371, с. 177-192; 92, с. 192-211].

Аналіз наукової літератури дає нам підстави стверджувати, що перелік обставин, із настанням яких позбавлення фізичної особи життя не буде вважатись безпідставним, може бути зведений до наступних: а) смертна кара; б) самозахист, в тому числі необхідна оборона; в) самогубство; г) еутаназія. Розглянемо тепер дані підстави більш детально в контексті їх значення для приватноправового дослідження права на життя.

Попри те, що в ч. 1 ст. 2 Конвенції про захист прав і основних свобод людини чітко зазначено, що «жодна людина не може бути умисне позбавлена життя інакше, ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання її винною у вчиненні злочину, за який законом передбачено таке покарання», ми повинні визнати, що проблема смертної кари для України, на щастя, не є актуальною. Адже ціла низка державницьких рішень, які завершились ратифікацією 13 протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на сьогодні визначили місце України в плеяді держав, для яких смертна кара не є узаконеним способом покарання за вчинення злочину. Окрім цього, як вже зазначалось нами вище, питання смертної кари є публічно-правовим інститутом і тому втрачає певним чином свою актуальність з огляду на приватноправовий характер нашого наукового дослідження.

Більш гостро в юридичній літературі стоїть питання із такою підставою позбавлення права на життя, як самозахист. Питання самозахисту вже розглядались нами вище, як форма захисту суб'єктивних цивільних прав. Зараз ми подивимось на цей феномен з точки зору меж здійснення самозахисту і чи є самозахист достатньою підставою для позбавлення особи життя. Аналізуючи вказане поняття, в літературі небезпідставно піднімається питання про нетотожність понять «самозахист» та «необхідна оборона». Так, наприклад, К. О. Гориславський, розглядаючи проблему самозахисту, вважає, що він є складним поняттям, яке містить в собі багато різних за своїм змістом категорій, що об'єднані однією метою - надати людині можливості для здійснення нею захисту життя, здоров'я, прав і свобод власними силами. До переліку цих категорій автор включає: 1) право необхідної оборони як спосіб захисту від протиправних дій злочинців і правопорушників; 2) право діяти у стані крайньої необхідності як спосіб захисту життя та здоров'я від небезпеки природного, техногенного характеру і т. ін.; 3) передбачене законодавством України право звертатися до державних органів, установ, посадових осіб, засобів масової інформації з письмовими зверненнями як спосіб опосередкованого самозахисту порушених прав і свобод; право на страйк; 4) самозахист цивільних прав як спосіб поновлення порушеного права; 5) право відмовитися від виконання злочинних наказів (розпоряджень) [198, с. 9-10]. Ми солідаризуємось із автором в тому, що поняття «самозахист» є за своїм змістом значно ширшим від поняття «необхідна оборона», проте вважаємо, що в цивільно-правовому аспекті саме поняття «необхідної оборони» є тією обставиною, яка може бути розглянута як достатня підстава для порушення права іншої людини на життя. Решта ж обставин можуть пом'якшувати цивільно-правову відповідальність чи звільняти від неї. Так, відповідно до ст. 1169 ЦК України шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, не відшкодовується. Адже законодавче закріплення звільнення від цивільної відповідальності не тотожне поняттю відсутності правопорушення. Саме тому єдиним різновидом самозахисту, який не розглядається як порушення права на життя у цивільно-правовому розумінні є необхідна оборона. Підтвердженням цього є положення п. «а» ч. 2 ст. 2 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, де зазначається, що «позбавлення життя не розглядається як порушення…, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили при захисті будь-якої людини від незаконного насильства».

Отже, наведене ще раз підводить нас до висновку, що повноваження по розпорядженню життям через вказані вище причини не вводиться до змісту права на життя. Що стосується негативних повноважень, то стосовно права на життя до їх переліку слід віднести можливість вимагати від усіх та кожного не порушувати відповідне суб'єктивне право чи іншим чином не перешкоджати його здійсненню, а також вимагати правового захисту чи здійснювати його самостійно у випадку такого порушення чи перешкоджання. При цьому, що стосується негативних повноважень права на життя, а точніше захисту права на життя, то тут потрібно зробити наступне застереження. По-перше, повноваження щодо захисту права на життя фізичної особи може реалізовуватись і іншими особами шляхом вчинення будь-яких незаборонених законом дій, що спрямовані на захист даного права. Так, наприклад, в порядку необхідної оборони вчиняються відповідні дії, що спрямовані на захист права на життя інших осіб. По-друге, важливим є також і той факт, що в окремих випадках питання щодо захисту права на життя має додаткову законодавчу регламентацію. Так, зокрема, у випадках, коли шкода завдається смертю фізичної особи, то особливості її відшкодування встановлюються ст. ст. 1195, 1196, 1200-1202, 1207 ЦК України та іншими нормами права Особливості такого відшкодування нами вже частково висвітлювались у науковій літературі [1097, c. 751-770; 586, c. 913-934; 1088, c. 453-465]..

Аналіз чинного законодавства, зокрема ст. 281 ЦК України, дає нам можливість зробити висновок про те, що законодавець вводить додатково цілу низку додаткових повноважень фізичної особи, об'єднуючи їх під загальним поняттям «право на життя». До таких повноважень законодавець зокрема відносить: право на проведення медичних, наукових та інших дослідів, заборону активної еутаназії, право на стерилізацію, право на штучне переривання вагітності, право на штучне запліднення та перенесення зародку в організм жінки. При цьому хотілося б зауважити, що стосовно їх місця та ролі в системі особистих немайнових прав в літературі точиться дискусія. Одні автори вважають, що дані повноваження входять до змісту права на життя [443], інші навпаки, що вони виходять за межі його змісту [517, с. 57-75; 351, с. 36-37]. На нашу думку, зазначені права є самостійними особистими немайновими правами, які в своїй сукупності складають законодавчі гарантії здійснення права на життя. Однак вони за своїм змістом є настільки близькими та нерозривними категоріями, що можна дійти висновку, що вони всі разом в комплексі забезпечують фізичній особі її життєдіяльність.

Узагальнюючи наведене вище, можна визначити право на життя як особисте немайнове право фізичної особи щодо володіння та використання незабороненим законом способом власного життя, а також захисту власного життя та життя інших осіб в межах, що передбачені законодавством.

Отже, право на життя є найбільш важливим та найбільш невивченим особистим немайновим правом фізичної особи. Дане дослідження є спробою визначити в найбільш загальних аспектах дане право саме як особисте немайнове право. Відповідно до нього право на життя є доволі складним за своєю конструкцією та включає в себе низку активних та негативних повноважень. Однак невиписаність змісту даного права в чинному законодавстві може спонукати нас до думки, що активні повноваження, які складають зміст цього права, є настільки широкими, що не можуть підлягати виключній законодавчій регламентації. Проте дане право не можна водночас вважати і необмеженим (абсолютним), оскільки воно все ж таки має загальні межі, які встановлені цивільним законодавством для всіх різновидів цивільних прав (ст. 13 ЦК України). Внутрішнє ж наповнення цього права (його зміст) беззаперечно буде змінюватись з огляду на розвиток сучасної науки та техніки, зокрема, передбачається суттєва корекція повноважень, які складають зміст цього права з розвитком медицини, генетики, трансплантології, психології, психіатрії, біоетики тощо.

б). Право на здоров'я

Тісно із правом на життя пов'язане ще одне особисте немайнове право фізичної особи, яке забезпечує її цілісність, право на здоров'я. Однак, аналізуючи чинне законодавство, потрібно, насамперед, зауважити, що воно не оперує терміном «право на здоров'я». Правова регламентація можливостей у сфері власного здоров'я фізичної особи на сьогодні визначається закріпленням низки прав, що пов'язані із здоров'ям, зокрема, право на усунення небезпеки, яка загрожує здоров'ю (ст. 282 ЦК України), право на охорону здоров'я (ст. 283 ЦК України), право на медичну допомогу (ст. 284 ЦК України), право на інформацію про стан свого здоров'я (ст. 285 ЦК України), право на таємницю про стан здоров'я (ст. 286 ЦК України) тощо. Переважно така правова регламентація є фактичним калькуванням відповідних положень Конституції України (ст. 49), або положень іншого законодавства.

Вказана позиція законодавця, на нашу думку, є не лише невиправданою, але й такою, що безпідставно звужує обсяг та зміст існуючих можливостей фізичної особи щодо власного здоров'я, здебільшого переводячи їх у характер прав, що носять охоронний характер. З огляду на це потрібно дійти висновку, що чинне цивільне законодавство на сьогодні повинно містити положення, які б гарантували фізичній особі не тільки право на охорону її здоров'я, а забезпечували б реальну правову можливість вчиняти максимально широку за кількісним та якісним аспектом суму дій (поведінки), що спрямована на задоволення своїх інтересів у сфері власного здоров'я. Тому вказане призводить нас до думки, що чинне законодавство України повинно закріплювати не низку прав у сфері охорони здоров'я фізичної особи, а в першу чергу право на здоров'я, включаючи його активний та пасивний зміст. На таких самих позиціях стоять і іноземні експерти. Так, зокрема, Б. Тобес, поділяючи позицію щодо необхідності введення саме поняття «право на здоров'я», зазначає, що доцільність цього обґрунтовується 3 основними доказами, а саме: 1) цей термін, на думку вченого, є найкращим з точки зору відповідності міжнародним документам та угодам; 2) він взагалі найбільш часто використовується на міжнародному рівні; 3) він допомагає усвідомити, що мова йде не тільки про охорону здоров'я, але й про право на низку умов, без яких не можливим є здоров'я [1020, с. 20].

З'ясування правової природи та змісту права на здоров'я не можливе без вирішення питання щодо об'єкта даного права. На сьогодні пануючою є думка, що об'єктом права на здоров'я є немайнове благо «здоров'я фізичної особи». Водночас, попри ніби зовнішню простоту даного питання, слід зауважити, що на сьогодні фактично не існує чіткого та здатного до юридичного застосування поняття «здоров'я», тобто поняття «здоров'я фізичної особи» саме як немайнового блага.

Перед тим, як перейти до розгляду термін-поняття «здоров'я фізичної особи», потрібно відмітити, що воно за своїм змістом є полісемантичним. З огляду на це, його потрібно розглядати, як мінімум, у двох основних розуміннях. Насамперед, «здоров'я» є загальнофілософською категорією, яку слід розуміти як певний об'єкт нематеріального світу. З цієї позиції воно носить об'єктивний психофізичний характер та є таким, що існує і поза межами правового впливу. І тому у найбільш загальному розумінні «здоров'я людини» визначається як природній стан організму, що характеризується його повною рівновагою із біосферою та відсутністю будь-яких виражених хворобливих змін [1068, с. 356].

Але, крім такого загального розуміння термін-поняття «здоров'я» має ще й своє спеціально-правове значення, в якому воно і виступає як певний об'єкт відповідних правовідносин. Саме на цьому спеціальному розумінні вказаного термін-поняття ми зупинимо свою увагу. Це необхідно за декількох основних обставин. Насамперед, таке розуміння дасть можливість розглядати «здоров'я» не просто як загальнофілософський субстрат, а, в першу чергу, як спеціальний об'єкт відповідних суспільних відносин. По-друге, такий підхід дасть можливість розглядати здоров'я як певну соціальну цінність, яка попри загальний характер має конкретну юридичну природу. По-третє, вказане значення здоров'я визначить і його спеціально-галузеву (цивільно-правову) належність до категорії особистих немайнових благ, що робить вказану категорію такою, що набуває ознак юридичної небайдужості.

Аналізуючи чинне законодавство, слід відмітити, що на відміну від поняття «життя» поняття «здоров'я» має свою легітимну дефініцію як на міжнародному, так і на національному законодавчому рівні, під якою розуміють стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів. Саме таке визначення термін-поняття «здоров'я» міститься в Статуті ВООЗ [1039], а також екстрапольовано у ч. 2 ст. 3 Основ законодавства України про охорону здоров'я [619] та в деякі інші нормативно-правові акти. І саме в такому розумінні воно переважно розглядається у юридичній літературі [653, с. 9; 517, с. 75; 238, с. 18; 352, с. 70; 614, с. 283-284], коли здійснюється спроба виділити розуміння даного поняття через таку основну категорію як «благополуччя» (якісну характеристику максимального доброго стану), яке може бути диференційоване на три таких складових: фізичне здоров'я (стан, який забезпечує статико-динамічний речовинно-енергетичний гомеостаз організму), психічне здоров'я (внутрішньосистемний і системно-середовищний гомеостаз мозку) та соціальне здоров'я (інформаційний і системно-середовищний гомеостаз поведінки). Водночас, такий підхід, на нашу думку, має декілька основних хиб, через що є неприйнятним для правозастосування.

Насамперед, неможливість використання даного визначення саме в сфері права обумовлюється певною мірою ідеалістичним характером даного визначення. Так, запропоноване законодавцем визначення поняття здоров'я радше можна трактувати як визначення поняття «ідеальне здоров'я», тобто як поставлену ціль щодо до власного здоров'я, як еталон, до досягнення якого кожен повинен прагнути. Беззаперечно, що наявність такого еталону має важливе призначення, яке полягає в можливості співвідношення реально існуючого здоров'я із ідеальним упродовж періоду життєдіяльності фізичної особи.

Друга обставина, яка не дозволяє нам погодитись із запропонованим визначенням, є те, що, будучи за своїм характером поняттям ідеальним (абсолютним), запропонована дефініція поняття «здоров'я» не враховує того факту, що за своєю природою є категорією динамічною, якій властиві фізіологічні та патологічні зміни [925, с. 81]. І відповідно до цього динаміка тих чи інших ознак загального поняття «здоров'я» дає підстави вважати, що вони можуть призвести до порушення поняття «благополуччя» як основоположної складової даного визначення. А відсутність зазначеного благополуччя, принаймні, в одній із вищевказаних сфер свідчить про фактичну відсутність і самого здоров'я як блага. Так, наприклад, відсутність душевного благополуччя в осіб, що страждають на психічні розлади, або ж відсутність соціального благополуччя в осіб, які не мають належного соціального забезпечення, принаймні, виходячи із запропонованої дефініції, вже свідчило б про повну відсутність у них відповідного блага «здоров'я». Але це не лише суперечить сутності цього особистого немайнового блага (а саме його невіддільності від особи носія), але й заперечує за таких обставин існування відповідного правового режиму даного блага, оскільки вводить в право невизнану категорію «безоб'єктного права».

Третя обставина, яка унеможливлює сприйняття запропонованого визначення поняття «здоров'я», тісно пов'язана із попереднім аргументом та випливає з нього. Адже, якщо таке благо як здоров'я може бути піддане динамічним змінам та диференціюватись залежно від факторів, що впливають на стан життєдіяльності організму, то воно, відповідно, піддається також і вимірюванню (оцінці) за різними показниками. І, як правильно відмічає В. М. Соловйов, «… для юридичної практики значення має не стільки поняття особистого здоров'я, скільки оцінка його якісного стану. Якісний стан особистого здоров'я характеризує рівень здоров'я людини, який постійно коливається в результаті дії ендогенних та екзогенних факторів» [920, с. 23].

Аналізуючи цю проблему, на сьогодні у Міжнародному науково-навчальному центрі інформаційних технологій і систем НАН та МОН України розроблено відкриту концепцію здоров'я. За цією концепцією здоров'я розглядається як складно організована інформаційна система біологічної, психічної, соціальної природи, вивчення якої потребує системного підходу, що дає змогу досліджувати структурно-функціональну організацію об'єкта з погляду речовинних, енергетичних, інформаційних процесів. Інформаційна структура здоров'я, відповідно до даної концепції, здоров'я являє собою ієрархічно організовану систему, яка має, принаймні, п'ять рівнів:

1. Перший рівень - індивідуальне інтегральне здоров'я.

2. Другий рівень - статуси здоров'я (фізичний, психічний, соціальний).

3. Третій рівень утворюють компоненти статусів здоров'я, кожен з яких має власну структуру і функцію. Компоненти фізичного здоров'я представлені внутрішніми фізіологічними системами і керуючими системами організму. Компонентами психічного здоров'я є інтелект, емоції і характер. Компоненти соціального здоров'я - «особистісно-середовищна» й «особистісно-моральна» складові. Моральний компонент розглядається як аналог рівня духовного здоров'я розвитку особистості.

4. Четвертий рівень утворюють складові компонента. Для компонента внутрішньої фізіологічної системи - це окремі фізіологічні системи організму, наприклад, серцево-судинна система, система дихання, система крові. Для керуючої системи організму - нервова система, імунна система й ендокринна система. Складовими інтелектуального компонента виступають особливості мислення, пам'яті, уваги і сприйняття. Складові емоційного компонента - це суб'єктивні переживання індивіда - власне внутрішні (імпресивний складник) і зовнішні вияви емоцій (експресивний складник), які можна визначити за мімікою, мовою, руховими актами і поведінкою людини. Складовими компонента характеру виступають якості особистості, що найбільше відповідають за збереження здоров'я, а показниками обрані - соціальна активність, мобілізація волі, емоційне забарвлення діяльності, генерація поведінкових виявів. Складовими соціального «особистісно-середовищного» компонента є адаптація особи до фізичних умов життя; умов трудової діяльності; морально-етичних норм суспільства. «Особистісно-моральний» компонент утворюють такі п'ять ключових якостей соціально зрілої особи: гідність, совість, честь, доброчесність, відповідальність. Їх наявність, ступінь вияву допомагають визначити можливий рівень духовного розвитку людини.

5. П'ятий рівень структури здоров'я формують окремі показники всіх його складників [225, с. 52-53].

Попри те, що положення вказаної концепції в окремих своїх аспектах є доволі спірними, а її застосування буде ускладнюватись необхідністю комплексного застосування знань у сфері різних наукових галузей знань (біології, передусім її підрозділів: фізіології, анатомії, біохімії, біофізики та ін.; медицини, зокрема, ендокринології, імунології та ін.; нейрофізіології, психології, неврології, психолінгвістики, соціології, соціальної психології, екології, інформатики тощо), все ж загальним висновком тут повинно стати те, що якраз для права доволі важливим є не стільки визначення «здоров'я» через будь-яку ідеальну категорію, скільки через систему певних кількісних та якісних показників, які можуть підлягати оцінюванню.

Четвертою обставиною, яка, на нашу думку, робить неможливим застосування такого визначення поняття «здоров'я» саме для цивільного права, є відсутність виділення у ньому публічних та приватних моментів. Адже поняття здоров'я, як вірно зазначає І. Х. Бабаджанов, є «… не лише особисте, але й суспільне благо» [61, с. 108], і тому за своїм змістом включає в себе як поняття «суспільного здоров'я», так і поняття «здоров'я індивідуального». Так, розглядаючи поняття «суспільного здоров'я», О. В. Тихомиров доходить висновку, що ним повинен охоплюватись сукупний стан здоров'я кожного окремого громадянина в масштабах усього населення країни, підтримання стабільного рівня, який гарантується державою як мінімально допустима межа [1015, с. 11]. На думку В. І. Акопова та Є. М. Маслова, суспільне здоров'я розглядається як поняття статичне та характеризується такими демографічними показниками, як народжуваність, смертність, захворюваність, рівень фізичного розвитку, середня тривалість життя [22, с. 29].

З огляду на такий підхід зрозуміло, що забезпечення суспільного здоров'я в першу чергу повинно відбуватись із урахуванням державного інтересу, і тому вказана категорія і її забезпечення здебільшого повинна перебувати у сфері публічного права. Натомість поняття «індивідуального здоров'я» є категорією приватно-правовою. Саме ця категорія реально характеризує основу приватного інтересу фізичної особи, є мотиватором її поведінки у приватній сфері та складає основу особистого немайнового блага, яким є здоров'я. Тому визначення поняття індивідуального здоров'я повинно стати відправною точкою у визначенні його правового режиму, який, на нашу думку, повинен визначатись, в першу чергу, у межах права цивільного.

При розгляді питання щодо розуміння поняття індивідуального здоров'я, його чомусь переважно зводять лише до розуміння «здоров'я соматичного» [517, с. 76; 1016, с. 46; 781, с. 167-168]. Але такий підхід, на нашу думку, є доволі обмеженим. Адже попри те, що здоров'я, як вірно зазначає О. В. Тихомиров: «… знаходить натуралізований прояв у матеріальному об'єкті, фізичному втіленні - організмі людини» [1016, с. 46], воно далеко не обмежується лише визначенням стану «тілесної оболонки організму людини». Такий підхід неминуче призведе до того, що усічення розуміння об'єкта вплине і на безпідставне обмеження його правового режиму, а відповідно обмеження змісту і обсягу прав фізичної особи, які виникають стосовно цього об'єкта. На нашу думку, поняття «здоров'я», як особисте немайнове благо, є більш комплексним поняттям, яке віднаходить свій вияв не лише в організмі, тобто тілі людини, а й у психічних процесах, стан яких також впливає на організм. І тому при аналізі поняття «здоров'я» як особистого немайнового блага, яке є об'єктом відповідних особистих немайнових прав фізичної особи, слід розуміти як двоєдину сутність людського організму, що включає в себе дві основних складових: соматичну (тілесну) та психічну (духовну), кожна із яких характеризується певним станом Потрібно відмітити, що інколи в літературі ставиться питання про необхідність виокремлення права на біополе. Так, зокрема, В. С. Толстой вважає, що «… біополе є матеріальним утворенням, що складається з надзвичайно тонких вібрацій, які несуть інформацію та енергію… Поля споконвічно притаманні людині, щоправда, з різних причин кожна людина володіє полями різного кольору, а також різної інтенсивності, сили та величини» [1023, c. 105]. Водночас, автор і сам визнає, що далеко не всі люди мають змогу фактично використовувати своє біополе. І тому нам видається, що все ж таки більш праві є інші автори, які відносять можливості щодо біополя не універсальними, а «нетрадиційними» [521]. Крім цього, окремі із правомочностей щодо біополя включаються до змісту права на здоров'я. .

Досліджуючи вказане питання, в загальній літературі домінує думка, що під поняттям «психічне здоров'я» слід розуміти психічний стан організму, що характеризується сукупністю установок, якостей та функціональних здібностей, які дозволяють особі адаптуватись до середовища. На продовження цієї думки, потрібно зазначити, що практично нереально звести до одного існуючі погляди на це питання, які склались у різноманітних соціальних групах. Ускладнює таку універсальність також і культурний та часовий аспект, адже з плином часу відношення до тих чи інших процесів у різних культур, а також в межах однієї і тієї ж культури в різні часи було різним. Так, наприклад, в багатьох племенах індіанців на відміну від інших американських народів, вважають галюцинації нормальним явищем. Натомість, в межах загальноєвропейської культури з плином часу, гомосексуалізм розглядався спочатку як злочин, потім - як психічна хвороба, а тепер - як варіант сексуальної адаптації.

Водночас, майже незмінним залишалось відношення до особи, яка в результаті того чи іншого стану психічного здоров'я чимось відрізнялась у своїй поведінці від інших членів соціальної групи. Так, як зазначається в одній із доповідей ВООЗ, «… питання психічного здоров'я продовжують розглядатись так, як у минулі часи, а до психічних розладів упродовж тривалого часу відносились не лише як до рідкісного, але й такого, що віщує зло та є соромним явищем» [780]. Тому завжди існувала висока ймовірність визнання даної фізичної особи психічно хворою та застосування до неї низки соціальних та правових обмежень. І тому основним соціальним призначенням психічного здоров'я як певного блага фізичної особи слід визнати забезпечення соціальної адаптації людини. При цьому слід підкреслити, що психічне здоров'я людини повинно співвідноситись зі стадією його розвитку, його генетичною спадщиною та культурним оточенням, або, як вірно відзначає В. М. Волков, «психічне здоров'я завжди слід оцінювати в цілому з урахуванням біологічних та соціальних закономірностей, що здійснюють прямий та опосередкований вплив на стан його психіки» [161, с. 172].

Що стосується юридичного підходу до розуміння питання «психічного здоров'я», то аналіз сучасної літератури дає нам підстави стверджувати, що дане поняття здебільшого розглядаються не як певний стан чи складова загального поняття здоров'я, а радше, як певна ознака. Так, Н. О. Ардашева пише, що поняття психічного здоров'я є ніщо інше, як «… ознака, що індивідуалізує громадянина та впливає на його правовий статус - дієздатність» [50, с. 136]. Близької точки зору притримується і М. А. Курбанов, який, визначаючи поняття «психічне здоров'я», виходить із того, що це є «… засіб освоєння оточуючої дійсності, яка дозволяє здійснювати самостійну поведінку, отримувати задоволення від матеріальних та нематеріальних благ, не відчувати утруднень у відносинах із зовнішнім світом, знаходитись в умовах досяжного духовного та фізичного комфорту, отримувати вигоди із матеріальної та нематеріальної природи» [468, с. 16]. Однак, на нашу думку, поняття психічного здоров'я не можна доводити через розуміння його як певної ознаки чи засобу. На нашу думку, ці характерні ознаки вже випливають із функціонального призначення даного блага. В першу чергу, психічне здоров'я є складовою загального поняття здоров'я, а тому і піддається певному кількісному виміру, який утворює таку категорію як стан психічного здоров'я. І тому психічне здоров'я, з правової точки зору, потрібно розглядати як складову загального здоров'я фізичної особи, а значить, як стан особи, який характеризується цілісністю та узгодженістю усіх психічних функцій організму, що забезпечують, насамперед, внутрішнє почуття суб'єктивної психічної комфортності, а також здатність до цілеспрямованої усвідомленої діяльності та адекватні форми поведінки. І саме у такому розумінні поняття психічного здоров'я повинна зайняти своє належне місце як структурна складова загального поняття здоров'я.

На сьогодні, визначаючи поняття здоров'я як особистого немайнового блага, в літературі виходять переважно із його широкого тлумачення. Так, зокрема, Т. Гурська, вважає, що здоров'я - це особисте немайнове благо, не пов'язане з товарно-грошовою формою [240, с. 39]. На нашу думку, таке визначення містить лише ознаки, що притаманні усім без виключення немайновим благам та не розкриває природи та змісту саме здоров'я як особливого немайнового блага. Натомість, О. В. Тихомиров вважає, що під поняттям «здоров'я» як немайнового блага слід розуміти: 1) засіб пізнання навколишньої дійсності; 2) засіб здійснення індивідом самостійної поведінки; 3) засіб доступу індивіда до користування життєвими благами; 4) засіб забезпечення автономності особи [1016, с. 52]. На нашу думку, таке твердження також містить певні логічні хиби, оскільки не лише поєднує в даному понятті «здоров'я» як об'єкт нематеріального світу та «здоров'я» як об'єкт правової матерії (благо), але й тому, що у даному визначенні «здоров'я» трактується як засіб фактичної діяльності, хоча «здоров'я» лише створює можливість до такої діяльності.

Аналізуючи ці та інші визначення, які пропонуються в юридичній літературі, ми все ж таки доходимо до основних висновків, що, по-перше, поняття здоров'я, як особистого немайнового блага повинно визначатись не через поняття «благополуччя» як ідеальну категорію, а через наявний стан життєдіяльності організму Стан життєдіяльності організму, який в медико-юридичній літературі переважно визначається через поняття «здатність» є основоположною категорією для вирішення питання про наявний стан здоров'я людини. З огляду на це проводиться класифікація основних категорій життєдіяльності на: 1) здатність до самообслуговування - це здатність самостійно задовольняти свої основні фізіологічні потреби, виконувати повсякденну побутову діяльність та навики особистої гігієни; 2) здатність до самостійного пересування у просторі, подолання перешкод, збереження рівноваги тіла в межах виконання побутової, суспільної, професійної діяльності; 3) здатність до навчання - здатність до сприйняття та відтворення знань (загальноосвітніх, професійних та інших), оволодіння навичками та вміннями (соціальними, культурними та побутовими); 4) здатність до трудової діяльності - здатність здійснювати діяльність відповідно до вимог щодо змісту, обсягу та умов виконання роботи; 5) здатність до орієнтації - здатність визначатись у просторі та часі; 6) здатність до спілкування - здатність до встановлення контакту з людьми шляхом сприйняття, переробки та передачі інформації; 7) здатність контролювати свою поведінку - здатність до усвідомлення себе та адекватній поведінці з урахуванням соціально-правових норм [578, c. 100]. . І, по-друге, стан здоров'я недоцільно визначати через комплекс нормативних морфо-функціональних показників організму людини, оскільки для його розуміння потрібна ще й кількісна оцінка. І тому, з огляду на ці два основні постулати, ми вважаємо, що поняття «здоров'я» як особисте немайнове благо, повинно охоплюватись наявним соматичним та психічним станом життєдіяльності організму, який визначається системою якісних та кількісних медичних показників.

Визначивши поняття «здоров'я» як особистого немайнового блага, ми повинні перейти до визначення особливостей його цивільно-правового режиму, який, як вже зазначалось нами вище, найбільш повно та ефективно міг би охоплюватись в межах права на здоров'я. Для цього нам потрібно насамперед визначити ту сукупність повноважень, які складають дане право і спрямовані на забезпечення відповідного інтересу фізичної особи стосовно власного здоров'я.

На сьогодні в літературі існують різні пропозиції щодо визначення поняття «права на здоров'я». Так, окремі науковці взагалі не вважають за доцільне виділення такого права з-поміж інших особистих немайнових прав, вважаючи, що воно має конституційно-правову природу [890; 870; 314, с. 128-134], або, що існуюча цивільно-правова регламентація в межах права на охорону здоров'я є достатньою [527, с. 10-11; 1092, с. 260-263; 1091, с. 194]. Інші науковці, також з одного боку погоджуються із законодавцем, водночас, підтримують існування загального права на здоров'я, під яким розуміють передбачену законом можливість фізичної особи знаходитись у стані повного фізичного, душевного і соціального благополуччя шляхом реалізації закріплених у законодавстві правомочностей. Йдучи далі, вони вважають, що активні повноваження носія права на здоров'я повинні включати в себе: право на охорону здоров'я, право на усунення небезпеки, що загрожує здоров'ю, право на медичну допомогу, право на інформацію про стан свого здоров'я, право на таємницю про стан здоров'я, права фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні [352, с. 71-72]. Ще більше розширити структуру права на здоров'я пропонує Л. О. Красавчикова, яка вважає, що право на здоров'я включає в себе: право на отримання кваліфікованої медичної допомоги, право на сучасну лікарську допомогу, право на оплатне кваліфіковане протезування, право на косметологічне лікування, право на донорство та трансплантацію, право на участь у медичному експерименті, право на екологічне та санітарно-епідеміологічне благополуччя і радіаційну безпеку, право на інформацію про стан здоров'я та фактори, що впливають на нього, право на відшкодування шкоди, право на поважне та гуманне ставлення з боку медичного та обслуговуючого персоналу, вибір лікаря, лікувально-медичного закладу, проведення за його проханням консиліуму, консультації спеціалістів та інших медичних послуг, право на доступ адвоката чи іншого законного представника, право на забезпечення умов для відправлення релігійних обрядів тощо [208, с. 176]. Аналогічні підходи щодо включення до права на здоров'я того чи іншого набору інших прав демонструються і іншими науковцями [240, с. 38; 61, с. 116-118]. Але, на нашу думку, такий підхід, хоча і співвідноситься із підходом законодавця, має низки проблем, що не дозволяють його сприйняти, як правильний. Насамперед, відповідно до даного підходу право на здоров'я є не окремим правом, а сукупністю прав. В іншому випадку, важко погодитись із позицією, що право на здоров'я як окреме суб'єктивне цивільне право включає в себе як структурні складові не правомочності носія цього права, а окремі суб'єктивні цивільні права. Крім цього, як ми вже зазначали вище, окремі із вказаних прав аж ніяк не можуть бути віднесені до категорії тих прав, які забезпечують природне існування фізичної особи.

На нашу думку, як практично і будь-яке суб'єктивне право, право на здоров'я складається із низки повноважень, які носять активний та негативний аспект. Однак, застосовуючи виведену нами матрицю щодо змісту особистих немайнових прав, ми вважаємо, що до активних повноважень, визначених нами вище, слід віднести можливість благоволодіння таким особистим немайновим благом як здоров'я, а також можливість його благовикористання. Перед розглядом даних повноважень слід відмітити той факт, що інколи в юридичній літературі поширюється думка, що до складу цих повноважень в обов'язковому поряду повинна відноситись можливість «розпорядження» власним здоров'ям [517, с. 76; 614, с. 284; 1023, с. 101]. Проте, на нашу думку, таке повноваження не є властивим для даного права Крім цього, ми скептично ставимось до концепції так званих «соматичних прав», які трактуються як права людини щодо розпорядження своїм тілом шляхом здійснення його «модернізації», «реставрації» і навіть «фундаментальної реконструкції», зміни функціональних можливостей організму та розширення їх технічно-агрегатними або медикаментозними засобами. Вперше такий підхід був запропонований В. І. Круссом [456, c. 43-50] та підтриманий деякими іншими авторами [480, c. 425-443; 471, c. 16-26; 472, c. 44-62]. Водночас, як нам видається, вказана концепція не враховує низку фундаментальних аспектів. По-перше, вона не бере до уваги той факт, що в праві важливим є не стільки соматична (тілесна) основа буття, скільки персональне соматичне буття, яке, відповідно до основних постулатів філософського вчення включає в себе, як зазначає Л. М. Газнюк, «… біологічні та психологічні особливості людини, які складають особливу реальність. Воно включає в себе як біологічне в людині, тобто фізичне тіло, і здійснювані ним біологічні функції та біоенергетичні процеси, так і духовно-екзистенціальне…» [170, c. 11]. По-друге, вказаний підхід, який пропонується авторами теорії «соматичних прав», не враховує тієї особливості, що в цій сфері, надзвичайно важливим є те, що особисті немайнові права не повинні суперечити загальним засадам моралі, яка в сфері біології, медицини, генетики має спеціальну назву «біоетика» [987; 91; 492; 1027, c. 7-24; 865]. І саме тому на відповідність основним засадам біоетики повинно вивчатись не тільки питання введення тих чи інших прав фізичної особи, але й питання їх здійснення, що повинно скласти навіть новий спеціальний принцип здійснення вказаної категорії прав.. Навіть попри те, що фізична особа вільна у виборі своєї поведінки, яка тим чи іншим впливає на стан її здоров'я (покращуючи його, підтримуючи його в існуючому стані, погіршуючи його стан, аж до втрати певних органів чи функцій організму), водночас, розпорядження здоров'ям повинно мати на меті його припинення в особи носія як відповідного блага. Однак з огляду на нерозривний зв'язок між «здоров'ям» та його носієм, а також, беручи до уваги те, що припинення здоров'я у фізичної особи як показника якісного, неминуче призведе до припинення у неї життя як показника абсолютного, то неможливість включення вказаного повноваження до структури права на здоров'я обґрунтовується тими ж аргументами, що і неможливість включення повноваження розпорядження до структури повноважень права на життя. І тому позитивна складова права на здоров'я може бути представлена лише двома основними правомочностями, про які ми і поведемо мову далі.

Благоволодіння власним здоров'ям фізична особа здійснює постійно впродовж життя. Це повноваження з огляду на його характерні ознаки не може бути вилучене в особи чи передане комусь іншому, так як воно забезпечує фізичній особі цілісність та існування в реальному світі. Аналіз чинного законодавства дає нам підстави стверджувати, що певними особливостями наділено повноваження щодо благоволодіння психічним здоров'ям. Це в першу чергу обумовлюється тим фактом, що відповідно до ст. 3 ЗУ «Про психіатричну допомогу» [765] введена презумпція психічного здоров'я, відповідно до якої «кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України». Попри певні нюанси щодо правильності легітимації даного поняття у законодавчих актах Аналізуючи текст даної статті, слід відзначити, що законодавець в деякій мірі некоректно визначив дану презумпцію. Насамперед це пов'язано із юридичним розумінням презумпції, під якою розуміють прямо чи непрямо закріплене у цивільно-правовій нормі індуктивне вірогідне передбачення, що ґрунтується на статистичному зв'язку презюмованого факту з фактом дійсним, що стосується обставин, які мають правове значення, та тягнуть за собою правові наслідки шляхом необхідності його застосування при умові, що не буде доведено наявність протилежного до передбачення [463, c. 27-28]. З огляду на формулювання, яке запропоноване в даній статті, ми розуміємо, що передбачена там презумпція відноситься до різновиду «спростовних презумпцій», тобто таких, що можуть бути спростовані на умовах та в порядку, що передбачаються в законі. Однак, невже факт наявності у особи психічного здоров'я може бути кимсь спростований? Невже особа може не мати психічного здоров'я? Невже наявність в особи легкого психічного розладу, наприклад, неврозу, свідчить про те, що у неї зникло психічне здоров'я? Звичайно, ні. Тому що психічне здоров'я є різновидом особистого немайнового блага, яке не віддільне від особи носія. І тому, коли особа має психічний розлад, то це означає, що змінюється (як правило знижується) стан психічного здоров'я, однак аж ніяк воно не зникає, тому, що в іншому випадку, це означало б біологічну смерть фізичної особи. Отже, в тому варіанті, як це закріплено в законодавстві, радше слід говорити не про презумпцію психічного здоров'я, а про презумпцію відсутності у фізичної особи психічних захворювань. , вважаємо, що такий підхід заслуговує на увагу та повинен бути поширений і на здоров'я як благо в цілому.