Мова як знакова система

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Мова як знакова система. Мовні знаки

Різновидами знаків є також мовні знаки, які можуть бути або знаками-символами, або знаками-індексами. Людина мислить за допомогою мови (природної або штучної), тобто мова є засобом мислення, способом опредметнення та об'єктивізації думки. У зв'язку з тим, що міркування звичайно виражається за допомогою мови, у логіці досліджуються тільки мовні знаки, інші різновиди знаків до сфери її вивчення не належать.

Мова -- це знакова система, яка служить засобом вираження думок, засобом спілкування між людьми, засобом передачі думок, знання, інформації від людини до людини, від покоління до покоління.

Мовний знак -- це одиниця мови, тобто букви, які складаються як із звукових знаків (фонем), так і з відповідних їм друкарських, графічних знаків.

З мовних знаків будуються слова, які об'єднуються в речення.

Основні соціальні функції мовних знаків: позначення предметів, вираження людського духу, думок, почуттів, настрою, бажань, потреб людини; пізнавальна (людина пізнає світ за допомогою мислення, а мислення реалізується через мову); інформаційна, тобто за допомогою мовних знаків передаються відомості, знання від людини до людини, від покоління до покоління; комунікативна, тобто функція спілкування; культурологічна (мовні знаки, знакові системи є засобом засвоєння національної та загальнолюдської культури окремою людиною або соціальною групою, засобом передачі культурних традицій, особистого та колективного досвіду, навичок, умінь).

Усі мови поділяються на природні (розмовні) та штучні (формалізовані).

Природні (розмовні) мови виникли історично, у процесі практичної та теоретичної діяльності людей. Природні мови називають ще національними мовами.

У природній мові розрізняють алфавіт і граматику.

Алфавіт -- це сукупність знаків (букв), з яких будують слова, а зі слів утворюють речення.

Сукупність усіх слів, наявних у будь-якій мові, називається лексикою (гр. - слово).

Граматика -- це правила, за допомогою яких зі слів і речень будують тексти (сукупність речень).

Природні мови функціонують на різних рівнях і в різних формах, як то: мова буденна і наукова, народно-розмовна і літературна, мова засобів масової інформації і професійна і т.д. Усі природні мови історично розвиваються, тобто, в історичному часі змінюються лексика і структура побудови речень.

Штучні (формалізовані) мови -- це особливі системи знаків і символів, які створюються людьми з певною метою: для скорочення запису текстів, здійснення математичних та логічних операцій із знаками, уникнення багатозначності (полісемії) природної мови.

До штучних або формалізованих мов належать різноманітні системи знаків-сигналів (наприклад, знаки дорожнього руху), кодових систем (наприклад, азбука Морзе), мова формул або наукова мова, яка створюється в різних науках вченими (формули у математиці, логіці, фізиці, хімії та ін.), мова програмування (Алгол, Фортран, Кобол та ін.) Основна особливість штучних мов -- їх допоміжна роль у відношенні до природних мов, вузькофункціональний характер використання, більша умовність виразу.

4. Структура знакового процесу. Структура значення знака. Типові логічні помилки

Процес, в якому щось функціонує як знак, називається знаковим процесом або семіозисом.

Цей процес (згідно з традицією, що сягає часів Стародавньої Греції) розглядається з точки зору чотирьох його основних компонентів. Серед них:

1. знаковий засіб (те, що виступає знаком);

2. значення (те, на що вказує знак);

3. інтерпретатор (той, хто сприймає знак);

4. інтерпретанта (дія, поведінка, реакція того, хто сприймає знак).

Зазначені компоненти прояснюють загальну тезу: «знак вказує на щось для когось».

Розглянемо для прикладу таку ситуацію: викладач читає лекцію з логіки студентам юридичного факультету.

З'ясуємо основні компоненти цієї знакової ситуації:

1. знаковий засіб -- текст лекції;

2. значення -- зміст лекції;

3. інтерпретатор -- студенти, присутні на лекції;

4. інтерпретанта -- поведінка студентів на лекції (слухають, конспектують, задають запитання тощо).

Основним компонентом знакового процесу є знак. Кожний знак має значення, тобто щось позначає. Розрізняють два основних типи значення знака:

1. предметне значення;

2. смислове значення.

Предметне значення (денотат) знака -- це предмет, що позначається цим знаком.

Предметні значення різноманітні: це можуть бути окремі предмети і класи предметів, явища, процеси, властивості предметів та відношення між ними тощо.

Смислове значення (смисл) знака -- це зміст знака, який засвоюється в процесі його розуміння. Інакше кажучи, смисл знака -- це сукупність суттєвих рис, властивостей, характеристик предмета, який позначається цим знаком.

Розглянемо мовний вислів (знак) «Аристотель». Предметним значенням цього знака буде виступати сама людина, яку звали «Аристотель», а смисловим значенням у різних знакових ситуаціях можуть бути ті чи інші властивості цієї людини: «засновник логіки», «вчитель Олександра Македонського* тощо.

Розглянемо мовний вислів «студент». Предметним значенням цього знака буде виступати певний клас людей, що навчаються у вищих навчальних закладах, а смисловим значенням -- така суттєва характеристика цього класу, як «навчатися у вузі».

На перший погляд здається, що визначити предметне і смислове значення різноманітних мовних висловів зовсім не важко. Однак насправді це не так. Дуже багато непорозумінь і навіть конфліктів виникає між людьми саме тому, що вони чітко не визначилися зі структурою значення мовних висловів, які вони застосовують.

Така ситуація обумовлена тим, що у процесах мислення і спілкування люди застосовують мовні вислови (знаки), які є:

1. багатозначними;

2. неточними;

3. неясними.

Багатозначний мовний вислів -- це вислів, який може мати різні предметні і смислові значення.

Більшість мовних висловів є багатозначними. У природній мові це явище називається омонімією.

Відкрийте будь-який тлумачний словник -- і ви побачите, що слова, які широко розповсюджені в українській мові, мають не одне, а кілька значень. Так, наприклад, слово «новий» може означати «сучасний», або «наступний», або «невідомий» тощо. Коли щось називають новим, то одразу навряд чи буде зрозуміло, про що йдеться: про нову традицію, яка щось заперечує, або лише про новий етап, який є розвитком попереднього. Така багатозначність слова «новий» може спричинити серйозні помилки і непорозуміння.

Як приклад наведемо міркування, за допомогою якого людина з новатора перетворюється на консерватора: «Він підтримує усе нове. Однак, як відомо, нове -- це забуте старе. Отже, він підтримує усе старе, що було забуте».

Багатозначність -- це характерна риса будь-якої природної мови. Сама по собі вона не є недоліком, однак неуважне ставлення до цього явища може призвести до логічної помилки.

Загальним правилом будь-якої комунікації є вимога заборони у міркуваннях комунікаторів зміни значень (як предметних, так і смислових) мовних висловів, скільки б разів вони не повторювалися. У логіці це правило отримало назву правила однозначності. Як тільки воно порушується, виникає логічна помилка, яка називається «еквівокація».

Логічна помилка «еквівокація» наявна, наприклад, у такому міркуванні: «Рух вічний; ходіння до університету -- рух; отже, ходіння до університету вічне».

Тут багатозначним є слово «рух». У першому засновку міркування цей термін застосовується як філософська категорія, а у другому -- як позначення певних фізичних дій людини.

Відомі софізми «Рогатий» і «Протагор і Еватл», які наводилися у першому розділі, також побудовані з порушенням саме правила однозначності. В них допускаються логічної помилки «еквівокація». Спробуйте з'ясувати самостійно, у чому вона полягає.

Зверніть увагу на те, що багатозначними можуть бути не тільки окремі слова, а й цілі речення.

Історик Геродот розповідає, як лідійський цар Крез запитував божество у Дельфах, чи треба йому розпочинати війну з Персією. На це він отримав таку відповідь: «Якщо цар піде війною на Персію, то знищить велике царство». Коли розгромлений Крез, який потрапив у полон, зауважив дельфійським жерцям, що вони сказали неправду, ті у відповідь заявили, що у війні дійсно знищене велике царство, але не Персидське, а Лідійське.

Неточний мовний вислів -- це вислів, предметне значення якого не можна чітко визначити.

5. Виміри і рівні знакового процесу

Відповідно до трьох зафіксованих компонентів знакового процесу (знак, значення, інтерпретатор) можна виділити низку відношень:

1. відношення між знаком та іншими знаками, які з ним пов'язані;

2. відношення між знаком і його значенням;

3. відношення між знаком і його інтерпретатором.

Ці три види відношень між компонентам знакового процесу фіксують відповідно три його виміри:

1. синтаксичний;

2. семантичний;

3. прагматичний.

Синтаксичний вимір -- це вимір, який фіксує відношення між знаками в структурі знакового процесу.

Семантичний вимір -- це вимір, який фіксує відношення між знаком та його значенням в структурі знакового процесу.

Прагматичний вимір -- це вимір, який фіксує відношення між знаком та його інтерпретатором в структурі знакового процесу.

Найчастіше в знаковому процесі присутні всі три виміри. Проте можливі й такі ситуації, у яких деякі виміри зникають. Так, знак може не мати зв'язків з іншими знаками (відсутність синтаксичного виміру); знак може мати зв'язки з іншими знаками, але при цьому не мати значення (відсутність семантичного виміру); і, нарешті, у знака може бути відсутнім інтерпретатор (відсутність прагматичного виміру).

Відповідно до трьох вимірів семіозису виділяють три основні розділи семіотики як науки:

1. синтактику;

Синтаксис вивчає систему відношень між знаками всередині певної мови, виявляє різні зв'язки між словами і реченнями, що утворюють певну мовну систему.

2. семантику;

3. прагматику.

Прагматика вивчає відношення знакових систем до тих, хто їх використовує, умови використання знакових систем, мовні знаки як засіб встановлення взаєморозуміння між людьми.

Семантика (гр. - той, що позначає) -- це особлива теорія (складова частина семіотики), яка в наш час аналізує природну і штучну мову у двох напрямах -- відношення мовних виразів (слів, імен) до предметів, які вони позначають, і зміст мовних виразів.

Відповідно, в семантиці розрізняють, теорію смислу і теорію реферації (позначення).

Основні семантичні категорії: висловлювання, ім'я, смисл, значення, реферація. Дамо їм загальну характеристику.

Висловлювання -- це граматично правильно побудоване речення, яке має певний смисл.

Складовою частиною висловлювань є імена.

Ім'я -- це слово або словосполучення, яке позначає будь-який предмет (об'єкт) або властивість предмета.

Імена бувають

1. одиничні або власні (Сократ, Шевченко, Юстініан),

2. загальні (людина, юрист, право),

3. конкретні (книга, автомобіль, злочинець),

4. абстрактні (доброта, дієздатність, законність),

5. нульові (Кентавр, Зевс, Перун).

Слово "термін" (гр. - межа, кінець, границя) має два значення:

а) у широкому значенні "термін" -- це слово чи словосполучення, які позначають реальний або абстрактний предмет. У цьому випадку слово "термін" збігається за смислом із "ім'ям", тобто "термін" означає те ж, що й "ім'я". У вузькому значенні „термін” -- це слово або словосполучення, що введені в науку для позначення предметів, явищ, процесів, які вивчає наука, або для побудови наукової теорії відповідно з певними правилами введення наукових термінів. Наукові терміни специфічні за своїм смислом. Сукупність термінів, якими оперують вчені в галузі певної науки, називають науковою термінологією (математична термінологія, юридична термінологія).

б) у логіко-семантичному значенні "терміни" -- це слова і словосполучення, які вводять до складу висловлювань і які поділяються на описові (дескриптивні) і логічні.

До дескриптивних термінів належать:

а) вирази, які називають або позначають емпіричний та абстрактний об'єкт. Вони мають назву "терм". Терм-- це одиничні (власні) імена і загальні імена;

б) предикатний вираз (предикатор) -- слово чи словосполучення, яке позначає властивості і якості предметів і відношення між предметами;

в) предметно-функціональні вирази, або предметні функтори-вирази, які позначають предметні функції і операції, до яких належать спеціальні математичні і логічні знаки, а також слова, як обсяг, вага, ріст, колір. До логічних термінів належать логічні зв'язки, логічні оператори, описові вирази, про які мова піде у відповідних розділах.

Слово "смисл" вживають у таких значеннях:

1) В повсякденній мові як синонім слова "значення".

2) Як зміст мовного виразу.

3) Як думка, що виражена в словах і словосполученнях.

4) Як мета (призначення) якоїсь події, вчинку (смисл життя, смисл навчання у вузі, тобто для чого людина живе, для чого вона вчиться у вузі).

Мовні вирази можуть мати прямий та переносний, широкий та вузький смисл, а залежно від контексту -- філософський і релігійний, науковий і буденний, юридичний і політичний смисл.

Усі імена, в тому числі порожні, мають певний смисл, проте можуть не мати конкретного предметного значення.

Предметне значення імені ( мовного виразу, мовних знаків) -- це предмет (об'єкт), який позначається даним іменем. Для позначення окремих предметів або сукупності предметів, тобто класу, до яких застосовується мовний знак (ім'я), введено термін "денотат". Денотат -- предмет або клас предметів, який позначається особистим або загальним іменем у певній мовній (семантичній) системі, або, інакше, предметне значення імені (слова), або об'єкт позначення. Наприклад, слово "Київ" є особисте ім'я, яке позначає столицю України, а саме місто Київ є денотат, тобто реально існуючий предмет, який позначають особистим іменем "Київ".

Німецький логік і математик Г.Фреге (1848-1925) розробив концепцію смислу і значення, згідно з якою предмет, який носить дане ім'я, -- це предметне значення даного імені, а зміст імені -- це його смисл, тобто за Фреге, смисл -- це спосіб, ягоїм мовний знак (ім'я) позначає предмет.

Предметне значення мовного виразу може бути істинним або хибним, а смисл мовного виразу, тобто його зміст, може бути зрозумілим або незрозумілим тією чи іншою людиною. Зрозуміти смисл мовного виразу означає його засвоєння. У процесі засвоєння мовних виразів потрібно спочатку правильно зрозуміти смисл мовних виразів (що саме виражає те або інше ім'я, термін, в певному контексті, яку інформацію вони містять у собі), а потім адекватно встановлювати їх предметне значення, тобто співвідносити з реально існуючими або з абстрактним об'єктами.

У сучасній логіко-лінгвістичній літературі співвідношення між іменем і його смислом та предметним значенням зображають за допомогою наглядної моделі (схеми), яка дістала назву "семантичного трикутника".

Слово "референція" (лат. - називати, позначати) означає те ж саме що денотат, тобто стосується процесу встановлення відношення між предметом і його іменем.

Для референції (вказівки, назви, позначення) окремого предмета з метою виділення його з певного класу використовують такі способи:

а) називають особисте (власне) ім'я предмета;

б) дають теоретичний опис предмета, як носія певних специфічних властивостей та ознак, без вказівки особистого імені. Такий спосіб називають дескрипцією (лат, - опис). Автором теорії дескрипції є філософ, логік, математик Б.Рассел (1872-1970). Наведемо приклади дескрипцій, які вказують на предмет: "автор Кобзаря", "засновник науки логіки", "римський юрист", "Кримінальний кодекс України". Усі дескрипції поділяються на визначені, тобто такі, що вказують на конкретний предмет ("перший президент України", "автор першої кодифікації права"), і невизначені, які вказують на будь-який елемент з певного класу ("якась книга", "український юрист", "працівник органів внутрішніх справ"). Для дескрипції предметів використовується висловлювання з операторами (знаками) дескрипції: "існує "х" ...", "такий "х" .., що ..."; "той "х", якому притаманна властивість Р" та ін. Символічне позначення оператора (знака) дескрипції -- "ІхР/х/", де "І" - позначає дескрипцію, "х" - предметна змінна (предмет думки), "Р" - властивість (предикат), яка приписується предмету думки.

У логічній семіотиці відповідно виділяють:

¦ логічний синтаксис;

¦ логічну семантику;

¦ логічну прагматику.

Логічний синтаксис -- це розділ логічної семіотики, який вивчає відношення між мовними знаками в структурі логічної теорії.

Логічна семантика -- це розділ логічної семіотики, який вивчає відношення між мовними знаками та їх значеннями в структурі логічної теорії.

Логічна прагматика -- це розділ логічної семіотики, який вивчає відношення між мовними знаками та носіями мови в структурі логічної теорії.

Зверніть увагу на те, що треба розрізняти поняття: «семантичне значення знака» і «прагматичне значення знака».

Семантичне значення знака є сталим і незмінним у різних контекстах. На відміну від нього, прагматичне значення є відносним: воно залежить від знань, вірувань, бажань, намірів конкретної людини, а також від позамовного контексту (наприклад, від місця, часу, фізичних, культурних, історичних обставин промовляння якогось мовного вислову).

¦ У кримінології навіть були сформульовані прагматичні парадокси, які пов'язані саме з прагматичним значенням того чи іншого вислову. Одним із таких парадоксів є парадокс суспільної небезпечності діяння.

У соціологічному аспекті термін «суспільна небезпечність» означає таку властивість діяння, яка пов'язана з актуальним або потенційним руйнуванням життєво важливих соціальних структур. У цьому смислі термін «злочин» позначає будь-які дії, які чинять або можуть чинити суттєву шкоду інтересам суспільства та його членам.

У правовому аспекті термін «злочин» означає тільки те, що заборонено законом під страхом кримінального покарання. У такому контексті висловлювання «злочин є суспільно небезпечним діянням» перетворюється у висловлювання: «Діяння, яке заборонене кримінальним законодавством, є суспільно небезпечним* Таким чином, термін «суспільно небезпечне діяння» у правовому контексті змінює свій денотат та смисл і набуває явно вираженого юридичного характеру. Усе це свідчить про те, що терміни «злочин» і «суспільно небезпечне діяння» мають різні значення в соціологічному і правовому контекстах. Парадокс суспільної небезпечності діяння виникає саме у випадку, коли ці контексти змішуються.

Логічна семантика", логічний синтаксис", "логічна прагматика" є розділами металогіки, яка вивчає логічні числення і формалізовані логічні теорії. Металогіка (метатеорія) здійснює рефлексивний аналіз логічних теорій (формальних систем знання), створюючи для цього спеціальну систему понять -- "метасимвол", "метатермін", "метависловлювання", "метаформула" та ін.

Окрім вимірів знакового процесу, розрізняють також його рівні. На першому рівні семіозису інтерпретатор безпосередньо включений у знаковий процес. На другому рівні він абстрагується від своєї участі у знаковому процесі та робить спробу дослідити його структуру на іншому, вищому теоретичному рівні. Таких рівнів семіозису може бути нескінченна кількість. Кожен з них представляє різні рівні абстракції при розгляді одного й того ж знакового процесу.

Для розрізнення рівнів аналізу знакового процесу в логіці запроваджуються два поняття:

¦ об'єктна мова;

¦ метамова.

Об'єктна мова -- це мова, за допомогою якої фіксується, описується окрема предметна (позамовна) дійсність.

Метамова -- це мова, засобами якої описуються і досліджуються властивості та відношення об'єктної мови.

Отже, якщо об'єктна мова -- це предмет аналізу, то метамова -- засіб такого аналізу.

Змішування метамови й об'єктної мови може призвести до парадоксів і протиріч. Це зауваження стосується не стільки мов логіки, скільки природних мов, де відсутнє чітке розрізнення між цими двома рівнями.

Парадокс -- це міркування, яке приводить до двох протилежних висновків. Існує такий варіант парадоксів, коли міркування, що здається правильним, приводить до висновку, який суперечить життєвому досвіду і загальновизнаним істинам.

У логіці королем парадоксів вважається парадокс «Брехун» Його відкриття пов'язують з ім'ям давньогрецького філософа (мегарської школи) Евбуліда (IV ст. до н. є).

Існують різні варіанти формулювання цього парадокса. Наведемо один із найпростіших. Уявимо ситуацію, коли якась людина виголошує лише одну фразу. Одразу ж виникає проблема: як оцінити цю фразу, тобто, яку відповідь давати на запитання: «Чи є висловлювання цієї людини «Я кажу неправду» істинним, чи воно є хибним?» Якщо це висловлювання («Я кажу неправду») є хибним, тоді людина говорить правду і, відповідно, її висловлювання є істинним. Якщо ж це висловлювання («Я кажу неправду») є істинним, а той, хто виголошує його, стверджує, що воно хибне, тоді його висловлювання є хибним.

Отже, виявляється, якщо людина (стверджуючи «Я кажу неправду») говорить неправду, то вона говорить правду, і навпаки, якщо вона говорить правду, то вона говорить неправду.

Один із засобів усунення цього парадокса був запропонований польським логіком і математиком Альфредом Тарським (1902--1984). Він вважав, що цей парадокс є характерним прикладом тих труднощів, які виникають при змішуванні двох мов: об'єктної мови та метамови. У природній мові між ними різниці не існує: і про позамовну дійсність, і про висловлювання, що описують цю дійсність, ми говоримо, використовуючи одну і ту ж природну мову. Для людини, яка користується, наприклад, українською мовою, не існує великої різниці між такими двома висловлюваннями:

«Ця людина склала іспит з логіки»;

«Вірно, що ця людина склала іспит з логіки».

Проте більш детальний аналіз цих висловлювань показує, що в першому випадку йдеться про факт складення іспиту людиною, а в другому про висловлювання щодо людини і складання нею іспиту.

Якщо дослідити парадокс «Брехун» з точки зору чіткого розрізнення об'єктної мови і метамови, то виявиться, що твердження «Я кажу неправду» не може бути сформульованим за допомогою об'єктної мови (у нашому випадку це українська мова). У ньому стверджується хибність того, що сказано за допомогою української мови, а не факт дійсності. Тому його треба віднести до метамови і висловити мовою, що відрізняється від української.

Отже, якщо ми хочемо сказати, що означає зворот «висловлювання, яке є істинним (хибним) у деякій мові», то, крім висловів цієї мови, необхідно користуватися також висловами, які в ній відсутні. Терміни «істинно» і „хибно» виражають не властивості речей, а властивості висловлювань щодо цих речей, і тому ці терміни є термінами не об'єктної мови, а метамови.

Якщо вас не задовольнило рішення А. Тарського, подумайте самостійно над цим парадоксом і запропонуйте власне рішення.

2. Культура як знакова система

У повсякденній мові "культура" - це добре знайоме всім слово: ми говоримо про палаци і парки культури, про культуру обслуговування і культуру побуту, про музеї, театри, бібліотеки.

Культура представляє собою особливий тип інформаційного процесу, якого не знає природа. У тварин інформація кодується хромосомними структурами клітин і нейродинамічними системами мозку. Отже, носієм її є саме тіло тварини. Передача інформації від одного покоління до іншого відбувається генетичним шляхом, а також у якійсь мірі, через безпосереднє спостереження за поведінкою тварин і наслідування їм (у вищих тварин). При цьому досвід, накопичений окремою істотою на протязі життя не успадковується її нащадками. Кожне нове покоління розпочинає накопичувати досвід «з нуля». Тому обсяг інформації, що мається в розпорядженні роду, від покоління до покоління не збільшується.

З виникненням культури у людей виникає особлива, «надбіологічна форма збереження і передачі інформації. Це принципово новий і незрівнянно більш багатий за своїми можливостями тип інформаційного процесу. У культурі інформація кодується зовнішніми по відношенню до тіла людини структурами. Виражаючи свої думки та уявлення у створених людьми знакових системах, індивід об'єктивує їх. Це означає, що вони ніби відділяються від нього, набувають самостійного, позаособистого існування. Вони стають соціальною інформацією, носієм якої стає не один даний індивід, а суспільна культура. Соціальна інформація, відображена в знакових системах, має позагенетичний характер. На відміну від біологічної, вона не зникає зі смертю індивіда. Культура утворює специфічно людський, позагенетичний «механізм» її наслідування -- соціальну спадковість. Завдяки культурі у суспільстві стає можливим те, що не можливе в світі тварин, -- історичне накопичення і примноження інформації, що знаходиться у розпорядженні людини як родової істоти.

За висловом Ю.М. Лотмана і Б.А. Успенського, «культура є пристрій, що виробляє інформацію». Разом з ним вона є також і пристрій, що запам'ятовує цю інформацію. Можна сказати, що культура в людському суспільстві -- це те ж, що інформаційне забезпечення в комп'ютері. Останнє, як відомо, включає в себе машинну мову, пам'ять, програми, опрацювання інформації. Аналогічні компоненти характеризують і культуру. Вона дає суспільству мови -- знакові системи, її необхідним елементом є соціальна пам'ять, у якій зберігаються духовні досягнення людства. У ній містяться програми людської поведінки, відображаючих досвід багатьох поколінь людей. Виходячи з цього, можна сказати, що культура виступає своєрідним інформаційним забезпеченням суспільства. Таким чином, з інформаційно -- семіотичної точки зору, світ культури постає у трьох основних аспектах: Але в той же час культура - одне з фундаментальних наукових понять соціально-гуманітарного пізнання, яке грає в ньому таку ж важливу роль, як поняття маси у фізиці або спадковості в біології.

Культура - дуже складний чинник людського буття. Існують різні підходи до її розуміння. Дослідження культури виступає як одна з найважливіших проблем науки про суспільство. Це не лише теоретична, але і практична проблема, яка з особливою гостротою встає сьогодні перед світовою цивілізацією. Культурний нігілізм, зневага і до культурної спадщини минулого, і до новаторства в культурі, недостатня увага держави до створення умов для розширення міжкультурних контактів - все це може найзгубнішим чином відбитися на завтрашньому дні людства. Потворний розвиток культури в сучасному суспільстві породжує потворне, "некультурне" вирішення багатьох його злободенних проблем, пов'язаних з науково-технічним прогресом, екологічними небезпеками, міжнаціональними і міждержавними стосунками, вихованням і освітою, забезпеченням право осіб і так далі

Говорити про семіотику культури - означає говорити про культуру як про знакову систему, а будь-які культурні явища розглядувати як тексти, інформацію, що несуть, і сенс. Розуміти яку-небудь культуру - означає розуміти її семіотику, уміти встановлювати значення використовуваних в ній знаків і розшифровувати тексти, складені з них. Під словом "текст" в культурологи розуміється не лише письмове повідомлення, але будь-який об'єкт - витвір мистецтва, річ, звичай і так далі, - розглядуваний як носій інформації.

Кожній людині більш менш зрозуміла семіотика його рідної культури. Що ж до чужої культури, то, навіть доклавши величезні зусилля, важко досягти такого ж рівня, на якому знаходиться розуміння рідної культури. Мова будь-якої культури своєрідна і унікальна. Але у всіх культурах використовуються одні і ті ж типи знаків і знакових систем. Тому знати їх необхідно для розуміння будь-якої культури. 1. світ артефактів,

2. світ смислів,

3. світ знаків.

Феномени культури -- будь-які артефакти (штучно створені людьми предмети і явища.), які несуть в собі смисли, тобто постають як знаки, що мають значення. Сукупність знаків утворює тексти, у яких міститься соціальна інформація (див. рис. 1).

Виходячи з вище сказаного, можна сформувати коротке (інформаційно-семіотичне) визначення культури: Культура -- це соціальна інформація, яка зберігається і накопичується у суспільстві за допомогою створюваних людьми знакових засобів.

мова семіотика знак структуралізм



3. поняття коду в семіотиці культури

Код "<являє собою> чисто формальну організацію, певним чином побудовану в синтагматическом відношенні і одночасно або повністю звільнену від семантичних значень, або прагне до такого звільнення. Між початковим повідомленням і вторинним кодом виникає напруження, під впливом якого з'являється тенденція тлумачити семантичні елементи тексту як включені в додаткову синтагматическую конструкцію і отримують від взаємної співвіднесеності нові - реляційні значення. Однак, хоча вторинний код прагне перетворити первинно значущі елементи в звільнені від общеязыковых зв'язків, цього не відбувається. Общеязыковая семантика залишається, але на неї накладається вторинна, що утворюється за рахунок тих зрушень, які виникають при побудові з значущих одиниць мови ритмічних рядів різного типу.У додатках сучасної семіотики до завдань дослідження текстів МК широко використовуються поняття "кодування" і "декодування". Тут поняття код відноситься до системи зазначило або зведенню правил, інтерпретаційних схем, за допомогою яких певні знаки співвідносяться з певним змістом. Тим самим підкреслюється, що знаки не можуть мати сенсу в ізоляції, їх інтерпретація передбачає співвіднесення знаків один з одним.

Вихідним тут є уявлення про те, що інтерпретація неможлива без знайомства з конвенціями (договір, умова, правило) відповідно до яких знаки набувають сенсу. Фактично, коди можна розуміти не просто як конвенції комунікації, а скоріше як системи процедурних договорів, що діють у певній галузі. Іншими словами, коди є деякі інтерпретаційні "правила", які використовуються як виробниками, так і адресатами повідомлення.

У цілому коди також можна визначити як певний набір практик, які забезпечують комунікацію. Комунікація в конкретній предметній області припускає використання прийнятої системи кодів. Так, наприклад, можна говорити про коди поведінки, наукових кодах, естетичних кодах і т.д.

Стосовно до предмету обговорення треба звернути увагу на коди каналів комунікації. Тут ми безпосередньо стикаємося з однією з важливих посилок семіотики, відповідно до якої ідея "нейтральності камери" є невірною.

Фотографія або кінематограф володіють можливостями багатовимірного кодування, тобто забезпечують передачу повідомлень декількома кодами. У ряді телевізуальних кодів, серед інших, можна виділити: використовуваний жанр; роботу камери (розмір знімального кадру, рух об'єктива, рух камери, кут зйомки, вибір об'єктиву, композиція); монтаж (вирізка, перехід одного зображення в інше, мікшування, ритм) ; маніпулювання з часом (стиснення, "зворотний кадр", ретроспекція, кадр в майбутнє, уповільнене рух); освітлення, колір, звук (звукова доріжка, музика); графіка і стиль розповіді.

Коди є своєрідними посередниками, сполучними ланками між виробником повідомлення, текстом і аудиторією. Для того, щоб фрагмент реальності став фрагментом "реальності телевізійної" він повинен бути придатним: а) для власне технологічної передачі; б) бути адекватним у культурному плані для сприйняття його аудиторією. Систему кодів, властивих телебаченню пояснює схема "Коди телебачення". Тут продемонстровано, як конкретний набір використовуваних кодів може впливати на формування змісту повідомлення.

Не слід забувати, що будь-який текст організований відповідно до кодів, що відображають певні цінності, установки, практики. Передбачається, що інтерпретатор виявляється "занурений" в контекст конкретної культури.

Іноді культуру визначають як тип "макро-коду", що складається з безлічі кодів, які соціальні групи використовують для розуміння реальності.

У цьому зв'язку ще раз нагадаємо загальну логіку нашого аналізу, згідно з якою саме культура являє собою своєрідну кодифицирующем систему, організуючу розуміння за допомогою формування конкретних "смислових зразків".

Говорячи про комунікації як явище, що припускає процеси кодування - декодування, звернемо увагу і на інші важливі моменти. Під кодуванням звичайно розуміють інституційні практики та організаційні умови виробництва текстів СУЯ. Безпосередньо текст (або форма і зміст того, що публікується або передається) відображає результати знако-символічного конструювання послання СУЯ. Декодування передбачає споживання слухачем читачем глядачем тесту з акцентом на активному конструюванні сенсу послання.

Зауважимо, що стосовно до завдань аналізу СМЯ в даний час найбільш поширеним є "розширювальний" погляд на семіотику. При цьому наполягають на необхідності включення в розгляд не тільки способів організації знаків, а й контексту їх сприйняття.

У зв'язку з цим звернемо увагу на роботу відомого британського культуролога С. Холла "Кодування та декодування у телевізійному дискурсі". Наполягаючи на активності читача текстів ЗМК, автор пропонує три варіанти гіпотетичних інтерпретації (прочитання).

Запропоновані типи прочитання визначаються, у свою чергу, соціальними позиціями конкретних груп читачів:

* домінуюче або "гегемоністські" прочитання. Читач цілком поділяє коди тексту і відтворює "привілейоване" читання. (У даному випадку код здається природним, натуральним, очевидним)

* "переговорний", обговорюване прочитання. (Читач частково поділяє привілейоване прочитання, проте деколи не приймає його, а модифікує сприйняття тексту у відповідності зі своїми ціннісними уподобаннями та інтересами)

* опозиційний, контргегемоністское прочитання. Соціальна позиція читача ставить його в опозиційне становище по відношенню до домінуючого коду. (Читач розуміє привілейоване прочитання але не приймає його коди, він завжди тримає в думці альтернативну систему співвіднесення).

4. поняття семіозису в культурі

Семиузис (ін.-грец. узмеЯщуйт, "позначення") - термін, прийнятий в семиотике; позначає процес інтерпретації знака, або процес породження значення. ревние греки включали в семиозис:

1. Те, що виступає як знак;

2. Те, на що вказує знак або до чого він відсилає (десигнат);

3. Вплив, у силу якого даний предмет виявляється для інтерпретатора знаком (iнтерпретанта).

5. означник і означуване: визначення і відношення

Означуване постає тільки через означник -- чуттєво фіксований сегмент знака, застосовуваний у розумінні вираження. Ф. де Соссюр назвав його 'акустичним образом', підкреслюючи уявлення про нього, а не звучання, вбачав у ньому сукупність обмеженої кількості фонем, що мають графічні відповідники на письмі. Йшлося також про специфічну 'матеріальність' звука, що складається з реального артикулювання й ідеального образу в людській свідомості. Відношення означника до означуваного, тобто процес означування (сигніфікації) називають 'семіозисом'. Означник - вода. Означаєме - вічність, плинність часу, адже все тече, як вода. Поки вода білого кольору -то це чистота, вода ж змиває бруд.Р. Інґарден розглядав означування як віртуальне буття художнього твору, як 'розмаїття можливостей' прочитання. На погляд М. Гайдеґґера, йдеться про ідею сен-сопородження. Термін 'сигніфікація' з'явився за доби еллінізму, зокрема у роботах пергамця Галена (139-199 до н. е.), містив у собі те, чим поставав знак, вказував на знак і на вектор його смислової спрямованості, виявляв, чому предмет сприймався за знак для античного інтерпретатора. Зник із наукового вжитку на початку І тис. н. е., був поновлений у філософії І. Канта, який вбачав у ньому послідовну, експліцитно сформульовану версією створюваного суб'єктивним зусиллям розуміння сенсу. Динамічний процес сигніфікації, характерний для філології XX ст., Юлія Крістева ('Революція в поетичній мові', 1974) назвала практикою означування, що, руйнуючи знакову систему Ф. де Соссюра, охоплює суб'єкта і політику, поширюється на музику й інші мистецтва. Повторні конфігурації суб'єкта у комунікативному полі зумовлюють розгалуження практики означування, на підставі чого позиція того суб'єкта зазнає фрагментаризації, руйнування, постійно перегруповується. 'Місце' формулювання і денотований 'об'єкт' не бувають одиничними, завершеними, тотожними, радше мають схильність до множинності, натрапляючи на перепони фіксованих символічних матриць.

6. Семіотика як наука про знаки

С. - наука про знаки. Семіотика з'явилася на початку 20 ст. і з самого початку була метанауку, особливого роду надбудову над цілим рядом наук, що оперують поняттям знака. Незважаючи на формальну інституціоналізацію семіотики (існують семіотична асоціація, журнали, регулярно проводяться конференції і т.д.), статус її як єдиної науки досі залишається дискусійним. Так, інтереси семіотики поширюються на людську комунікацію (в тому числі за допомогою природної мови), спілкування тварин, інформаційні та соціальні процеси, функціонування і розвиток культури, всі види мистецтва (включаючи художню літературу), метаболізм і багато іншого.

Ідея створення науки про знаки виникла майже одночасно і незалежно в декількох вчених. Засновником семіотики вважається американський логік, філософ і натураліст Ч. Пірс (1839-1914), який і запропонував її назву. Пірс дав визначення знака, первинну класифікацію знаків (індекси, ікони, символи), встановив завдання і рамки нової науки. Семіотичні ідеї Пірса, зазначені в дуже нетрадиційною і важкою для сприйняття формі, та до того ж у далеких від кола читання вчених-гуманітаріїв виданнях, здобули популярність лише в 1930-х роках, коли їх розвинув у своїй фундаментальній праці інший американський філософ - Ч. Морріс, який, крім усього іншого, визначив і структуру самої семіотики. Подальший розвиток підхід Пірса отримав в роботах таких логіків і філософів, як Р. Карнап, А. Тарський та ін./ Дещо пізніше швейцарський лінгвіст Ф. де Соссюр (1857-1913) сформулював основи семіології, або науки про знаки. Знаменитий Курс загальної лінгвістики (курс лекцій) був виданий його учнями вже після смерті вченого в 1916. Термін "семіологія" і зараз використовується в деяких традиціях (насамперед французькою) як синонім семіотики.

У 1923 німецький філософ Е. Кассірер опублікував тритомну працю, присвячену філософії символічних форм.

Незважаючи на загальну ідею необхідності створення науки про знаки, уявлення про її сутність (зокрема у Пірса і Соссюра) значно різнилися. Пірс представляв її як "універсальну алгебру відносин", тобто скоріше як розділ математики. Соссюр ж говорив про семіології як науці психологічної, деякою надбудові насамперед над гуманітарними науками.

В основі семіотики лежить поняття знака, що розуміється по-різному в різних традиціях. У логіко-філософської традиції, висхідній до Ч. Морріс і Р. Карнапу, знак розуміється як якийсь матеріальний носій, який представляє іншу сутність (в приватному, але найбільш важливому випадку - інформацію). У лінгвістичній традиції, висхідній до Ф. де Соссюра і пізнішим роботам Л. Ельмслева, знаком називається двостороння сутність. У цьому випадку вслід за Соссюром матеріальний носій називається означає, а те, що він представляє, - означуваним знака.

Синонімом "означає" є терміни "форма" і "план вираження", а як синоніми "означуваного" використовуються також терміни "зміст", "план змісту", "значення" і іноді "сенс".

Інше ключове поняття семіотики - знаковий процес, або Денотація. Семіозіс визначається як якась ситуація, що включає певний набір компонентів. В основі Денотація лежить намір особи А передати особі б повідомлення В. Особа А називається відправником повідомлення, особа б - його одержувачем, або адресатом. Відправник вибирає середовище Г (або канал зв'язку), за якою буде передаватися повідомлення, і код Д. Код Д, зокрема, задає відповідність значеників і що означають, тобто задає набір знаків. Код повинен бути обраний таким чином, щоб за допомогою відповідних означають можна було скласти необхідне повідомлення. Повинні також підходити один до одного середовище і що означають коду. Код повинен бути відомий одержувачу, а середовище і що означають повинні бути доступні його сприйняттю. Таким чином, сприймаючи означають, послані відправником, одержувач за допомогою коду переводить їх у означуваним і тим самим приймає повідомлення.

Окремим випадком Денотація є мовне спілкування (або мовний акт), а окремим випадком коду - природна мова. Тоді відправник називається мовцем, одержувач - слухає, або також адресатом, а знаки - мовними знаками. Код (і мова в тому числі) являє собою систему, яка включає структуру знаків і правила її функціонування. Структура, в свою чергу, складається з самих знаків і відносин між ними (іноді говорять також про правила комбінування).

Семіотика поділяється на три основні області: синтактика (або синтаксис), семантику і прагматику. Синтактика вивчає відносини між знаками і їх складовими (йдеться насамперед про означають). Семантика вивчає відношення між означає і означуваним. Прагматика вивчає відношення між знаком і його користувачами.

Результати семіотичних досліджень демонструють паралелізм семантики мови та інших знакових систем. Однак, оскільки природна мова є найскладнішою, потужної та універсальної знаковою системою, безпосереднє перенесення семіотичних методів в лінгвістику малоефективно. Швидше навпаки, методи лінгвістики, і в тому числі лінгвістичної семантики, активно впливали і впливають на розвиток семіотики. Можна сказати, що логічно семіотика по відношенню до лінгвістики є осяжний дисципліною, але історично вона сформувалася як результат узагальнення знань про пристрій і організаціонірованіі природної мови на знакові системи довільної природи. Проте в лінгвістиці 20 в. семіотичний підхід в цілому та основні семіотичні поняття, такі, як "знак", "комунікація" і "Денотація", зіграли величезну роль.

У 20 в. семіотика розвивалася в дуже різних напрямках. В американській семіотиці об'єктом вивчення стали різні невербальні символьні системи, наприклад жести або мови тварин. У Європі, навпаки, спочатку переважала традиція, що сягала Соссюру. Семіотику розвивали насамперед лінгвісти - Л. Ельмслев, С. О. Карцевскій, Н. С. Трубецькой, Р. О. Якобсон та ін - і літературознавці - В. Я. Пропп, Ю. Н. Тинянов, Б.М. Ейхенбаум та ін Лінгвістичні методи переносилися і на інші області. Так, Я. Мукаржовський використовував методи, розроблені в Празькому лінгвістичному гуртку, для аналізу мистецтва як знакового феномена. Пізніше структурні методи для аналізу соціальних і культурних явищ використовували французькі та італійські структуралісти Р. Барт, А. Греймас, К.Леві-Стросс, У. Еко та ін./

У СРСР взаємодіяли два основних семіотичних центри: у Москві (Вяч.Вс.Іванов, В. Н. Топоров, В. А. Успенський та ін) і Тарту (Ю. М. Лотман, Б. М. Гаспаров та ін) . У той же час з великим підставою говорять про єдину Московсько-Тартуськой (або Тартуському-Московської) школі семіотики, що об'єднала дослідників на основі як змістовних, так і організаційних принципів.

Першим великим семіотичним заходом в СРСР став Симпозіум з структурної вивчення знакових систем. Він був організований спільно Інститутом слов'янознавства та балканістики АН СРСР і Радою з кібернетики в 1962. У програму симпозіуму входили наступні секції: 1) природний мову як знакова система, 2) знакові системи письма та дешифрування, 3) немовні системи комунікації, 4) штучні мови, 5) моделюють семіотичні системи, 6) мистецтво як семіотична система; 7) структурний і математичне вивчення літературних творів. На симпозіумі були зроблені доповіді з машинного перекладу, лінгвістичної і логічної семіотики, семіотики мистецтва, міфології, невербальним системам комунікації, ритуалу і пр. Перше засідання відкрив А. І. Берг. У симпозіумі взяли участь П. Г. Богатирьов, А. К. Жовківський, А. А. Залізняк, Вяч.Вс.Іванов, Ю. С. Мартемьянов, Т. М. Ніколаєва, Є. В. Падучева, А. М. П'ятигорський , І. І. Ревзін, В. Ю. Розенцвейг, Б. В. Сухотін, В. Н. Топоров, Б. А. Успенський, Т. В. Цівія та ін.

В цей час виник термін "вторинні моделюючі системи". Мова бачили як первинна знакова система, надбудовані ж над ним знакові системи розглядалися як вторинні. Термін був запропонований Б. А. Успенським, зокрема з метою уникнути частого вживання терміна "семіотика", оскільки він викликав неприйняття з боку офіційної ідеології.

У Тарту центром семіотики стала кафедра російської літератури, на якій працювали М. Ю. Лотман, З. Г. Мінц, І. А. Чернов і ін У 1964 тут вийшла перша збірка Трудов по знаковим системам, і в цьому ж році відбулася перша Літня школа з вторинним знаковим системам, що об'єднала два центри, а також науковців з інших міст. Протягом десяти років було проведено п'ять Літніх шкіл. Школи в 1964, 1966 і 1968 пройшли в Кяеріку на спортивній базі Тартуського університету, школи в 1970 і 1974 році - в Тарту, причому остання офіційно називалася Всесоюзним симпозіумом за вторинними моделюючим системам. Значно пізніше - в 1986 - відбулася ще одна, остання школа. У другій Літній школі (1966) брав участь Р. О. Якобсон.

У рамках Московсько-Тартуськой школи семіотики об'єдналися дві традиції: московська лінгвістична і ленінградська літературознавча, оскільки саме до останньої належали Ю. М. Лотман і З. Г. Мінц.

В основі московської лінгвістичної традиції лежали методи структурної лінгвістики, кібернетики та інформатики (зокрема, тому одним з основних стало поняття вторинної моделюючої системи). Для Ю. М. Лотмана ключовим стало поняття тексту (насамперед художнього), яке він розповсюдив на опис культури в цілому.

Для початкового етапу роботи Московсько-Тартуськой школи було характерно надзвичайна різноманітність охоплюваній тематики, при цьому було широко представлено дослідження "простих" систем: дорожніх знаків, карткових ігор, ворожінь і т.д. Поступово, однак, інтереси членів школи змістилися до "складним" знаковим системам: міфології, фольклору, літератури та мистецтва. Основний понятійної категорією, яка у цих дослідженнях, був текст. До семіотичному аналізу текстів у найширшому сенсі слова відносяться, наприклад, дослідження основного міфу (Вяч.Вс.Іванов, В. Н. Топоров), фольклорних та авторських текстів (М. І. Лекомцева, Т. М. Ніколаєва, Т.В . Цівія та ін.) Інший напрямок, пов'язане з цим поняттям, представлено в роботах М. Ю. Лотмана. У цьому випадку мова йде про текст культури, а саме поняття культури стає центральним, фактично витісняючи поняття мови.

Культура розуміється як знакова система, по суті є посередником між людиною і навколишнім світом. Вона виконує функцію відбору та структурування інформації про зовнішній світ. Відповідно, різні культури можуть по-різному виробляти такий відбір і структурування.

У сучасній російській семіотиці переважає саме ця традиція, однак з активним використанням лінгвістичних методів. Так, можна говорити про семіотиці історії та культури, заснованої на принципах лінгвістичних (Т. М. Ніколаєва, Ю. С. Степанов, Н. І. Толстой, В. Н. Топоров, Б. А. Успенський та ін.) Особливий інтерес представляють рефлексія з приводу Московсько-

Тартуськой семіотичної школи та осмислення її як особливого культурного і навіть семіотичного феномену. Основна маса публікацій (у тому числі чисто мемуарного характеру) припадає на кінець 1980-х і 1990-і роки. Серед різних описів та інтерпретацій Московсько-Тартуськой школи можна виділити статтю Б. А. Успенського До проблеми генези Тартуському московської семіотичної школи (вперше опублікована в Працях по знаковим системам в 1987), основні положення якої, очевидно, загальновизнані. Найбільш ж дискусійною виявилася стаття Б. М. Гаспарова Тартуський школа 1960-х років як семіотичний феномен. Вона була вперше опублікована в Wiener Slawistischer Almanach в 1989 і викликала цілий ряд відгуків. Гаспаров розглядає школу як цілісне явище (він практично не згадує імен), для якого характерна орієнтація західницька, герметизм, езотеризм і підкреслена ускладненість мови, утопізм, свого роду внутрішня культурна еміграція з радянського ідеологічного простору.

Семіотичної школи І НАПРЯМКИ, професійні об'єднання і угруповання вчених, в тій чи іншій мірі вивчають явища семіотики в різних сферах діяльності. Семіотика - це наука, що вивчає будову і функціонування знакових систем. Сама семіотика як окрема галузь науки формувалася на початку другої половини 20 ст., Але лише в 1969 в Парижі за активної участі Р. Якобсона, Е. Бенвеніста та К.Леві-Строса було вирішено створити Міжнародну організацію семіотичних досліджень (IASS). Офіційним періодичним виданням цієї асоціації став журнал "Semiotiсa", а його головним редактором - Т. Себеок. Першим президентом асоціації став Е. Бенвеніст, а генеральним секретарем - А. Греймас.

В даний час в США виходять журнали: "Ars Semiotica. International Journal of American Semiotics ", Philadelphia," Semiotic Scene. Bulletin of the Semiotic Society of America ", Medford;" The American Journal of Semiotics ", Bloomington;" Semiotica. Journal of the International Association for Semiotic Studies ", Bloomington. Існує спеціальний європейський журнал з семіотики: "Semiotics and Mentalities. European Journal for Semiotic Studues ", Wien - Barselona - Budapest - Perpignan. Журнали семіотичного напряму виходять в Канаді, Бразилії, Естонії, Італії, Ізраїлі, Німеччині, Австрії, Норвегії та інших країнах.

Визначення "семіотика" і "семіотичний" до кінця 20 ст. поступово витіснило деякі колишні іменування відповідних областей дослідження (такі, як "знакові системи" або "структурна поетика"). Як пише один з основоположників семіотики Ч. Морріс, "ставлення семіотики до наук двояке: з одного боку, семіотика - це наука в ряді інших наук, а з іншого боку це інструмент наук". Як метод семіотика використовується практично у всіх дослідженнях людської діяльності. Так, існують дослідження семіотики міської дороги, семіотики ворожіння, семіотики театрального простору, семіотики жестів, семіотики туризму, семіотики масок, семіотики годин і дзеркал і ін Розглянута як наука, семіотика порівнянна практично з усіма науками про людину. Наприклад, широко представлені дослідження на тему "семіотика і психоаналіз", "семіотика і народна культура", "семіотика і дослідження літературних текстів", "семіотика і прагматика", "семіотика і лінгвістика", "семіотика і теорія катастроф", "семіотика і теорія прототипів "та ін

Серед "основоположників" семіотики - Ч. С. Пірс, Ф. де Соссюр і Ч. Морріс.

Чарлз Сандерс Пірс (1837-1914) був логіком, його роботи з семіотики стали відомі вже в 1930-і роки. Пірсу належить поділ семіотичних знаків на індекси (знаки безпосередньо вказують на об'єкт), ікони, або іконічні знаки (знаки з планом вираження, подібним з феноменом зображуваної дійсності) і символи (знаки з планом вираження, не співвідносяться з позначається об'єктом). Пірс розрізняв екстенсіонал, тобто широту охоплення поняття (множини об'єктів, до яких застосовано дане поняття), і інтенсіонал, тобто глибину змісту поняття. В аналізі пропозиції їм були введені поняття Суб'єкта, предикат і зв'язку; за допомогою поняття Зв'язки, що грає важливу роль в його теорії, Пірс позначав протиставлення (в сучасних термінах) пропозиції і висловлювання.