Мова як знакова система

Наукові праці Умберто Еко розвивалися як діалог з роботами Романа Якобсона, Юрія Лотмана, Юлії Крістевої, Ролана Барта, Цветана Тодорова, Жака Лакана, Жака Дерріда та інших учених. Позиція Умберто Еко щодо природи значення і можливості інтерпретації є зауваженням на адресу

сучасної, особливо в дусі Дерріди критики. На думку Умберто Еко, така критика дає змогу породжувати нічим не контрольований потік прочитання. У ній відчувається вплив герменевтики II столітття, що прагнула віднайти істину, пошук якої народився з недовіри до класичної грецької спадщини. “Вважалося, що багато речей можуть бути істинні, навіть якщо вони одна одну заперечують. Але якщо книги говорять істину, і при цьому суперечать одна одній, то кожне слово мусить бути алюзією, алегорією… Кожне слово крило в собі повідомлення, яке воно неспроможне виявити”.

Тому для розуміння таких повідомлень потрібно було віднайти “одкровення” за допомогою таких засобів, як візія, сон чи оракул. “Одкровення” вміщувало “утаєну правду” - глибокі знання, бо тільки те, що лежить під поверхнею, може тривалий час залишатись незнаним. Істина ототожнювалась із несказаністю або невиразною сказаністю, яку треба шукати поза текстом чи під його поверхнею. У результаті цього інтерпретація неокреслена, а в постмодерністських теоріях критики простежується ідея постійного вислизання змісту. Також на сучасну інтерпретацію тексту, як вважає Умберто Еко, має вплив гностицизм. „Гностицизм, як і герменевтика, страждають синдромом таємниці” [5, с. 646].

Роман “Маятник Фуко” вийшов друком 1985 року. Після опублікування текст піддавався численним інтерпретаціям різного характеру. Багато з них викликали заперечення автора. Окремі інтерпретатори доводили, що всі розділи, окрім останнього, У. Еко написав, використовуючи всі можливі ефекти комп'ютерної техніки. На адресу автора сипались звинувачення з боку феміністичної критики, з боку неомарксистів та представників інших наукових шкіл. Одним з прикладів є інтерпретація американського вченого Річарда Рорті, який зінтерпретував роман як відмову Еко-вченого займатися семіотикою і назвав твір напівавтобіографічною розповіддю про ди в художний текст, розглядаючи проблему інтерпретації і показуючи, як відбувається процес дешифрування та які чинники на це впливають. Події в романі розгортаються навколо розкодування „таємничого послання”. Персонажі роману - троє працівників невеличкого видавництва в Мілані, Казобон, Бельбо і Діотеллеві, працюють над серією окультичних творів. До них потрапляють два тексти, один із яких зашифрований діаграмою, за попередньою гіпотезою на основі іншого, і засвідчує створення таємного товариства. У другому викладено завдання цього товариства. У тексті завдання, написаного французькою мовою, у деяких рядках окремі літери було замінено крапками. Переклад цього тексту, після заповнення пропущених місць вірогідними за змістом словами, містив таке: Докладно описавши далі дешифрування тексту, яке роблять персонажі роману, Умберто Еко наголошує, наскільки важливим є контекст, у якому дешифрується повідомлення, наявність чи відсутність вказівок щодо того, яким кодом треба користуватися, проміжок часу між створенням і прочитанням повідомлення, і найважливіше - яким методом користується адресат при дешифруванні. Умберто Еко виокремлює два методи: „метод надмірного підозріння” та „метод ощадливості”. Важливими також є обставини комунікації. Комунікативна ситуація змінює зміст повідомлення, його функцію,інформативне навантаження. Внутрішнім контекстом, у якому персонажі роману робили дешифрування, було їх зацікавлення окультизмом та його виявами в культурі минулих і сучасної їм епох. Один із них, Казобон, писав наукову роботу про тамплієрів, а персонаж, який приніс тексти до видавництва, стверджував, що вони стосуються саме тамплієрів та таємниць, з ними пов'язаних. Отже, дешифрування було скеровано в русло, яке призвело до наступної інтерпретації тексту.

Таємне послання датоване 1344 роком, оскільки в тексті зазначено: „У ніч на святого Івана, через тридцять шість років після возу з сіном”, а тамплієри, яким судилось продовжувати справу ордену, у вересні 1307 року втікають від арешту на возі з сіном. А якщо взяти до уваги те, як зазначають персонажі, що в ті часи роки рахували від одного Великодня до іншого, то кінець 1307 буде початком 1308. Якщо додати до цієї дати тридцять шість років, то отримаємо 1344 рік. Далі в тексті мова йде про шість недоторканих печатей. У персонажів це асоціюється зі шкатулкою, запечатаною печатями, і яка, як засвідчує основу історичні факти, обігруючи їх, інтерпретуючи всі події по-своєму. Окрім інформації “таємничого повідомлення”, яку вони долучають до створення Тексту, Казобон, Бел бо і Діотеллеві залучають до цього власну інтерпретацію інших текстів. Вони інтерпретують Біблію, Тору, Кабалу, політичні документи минулого, а також все, що їх оточує. Це могли бути як найдрібніші речі побуту, так і архітектура Парижу, оскільки План має здійнитися саме там, а основним елементом здійснення є маятник Фуко, який має показати „Пуп світу” і цим передати нащадкам тамплієрів абсолютну владу над світом. Досліджуючи будь-який текст, персонажі всюди шукають подібності. Кожен факт набуває ваги, якщо пов'язати його з іншим фактом.

Пов'язане міняє перспективу. Воно примушує їх думати, що все навколо, кожен голос не є тим, чим здається з першого погляду, а говорить про якусь таємницю. У всьому в них є один критерій: “Критерій простий - підозрювати, завжди підозрювати. Підтекст можна знайти всюди, навіть в знакові: “В'їзд заборонений”. На цій дорозі можна знайти Шлях”/ У своїй праці “Надінтерпретація тексту” Еко пише: “Щоб прочитувати світ та тексти підозріливо, треба спершу опанувати якийсь нав'язливий метод. Підозріливість сама собою не є патологією… Переоцінення важливості доказів часто походить від схильності визнання значущими тих чинників, що впадають в очі, тоді як сам факт, що вони впадають в очі, має бути вказівкою, що їх можна пояснити значно ощадливіше” [3, c. 653]. Для Казобона, Бельбо і Діоталлеві психоза підозріливості стає основою їх інтерпретації світу. Тому для них так очевидно, для чого, наприклад, було збудовано Ейфелеву вежу - бо це антена, яка вловлює інформацію з усіх можливих герменевтичних приймачів, що встановлені в земну кору. Казобон переконаний, що автомобіль - це матеріальне вираження Кабали, а для Бельбо маятник Фуко - це символ таємничої істини, бо в мінливому світі він має статичну точку, і такі припущення нескінченні. Як висловився один з персонажів: “Потрапивши у стан підозріливості, вже не оминаєш жодного сліду. Після фантазування на тему провідного валу машини я набув схильності бачити в кожному предметі знаки одкровення”

На противагу “надінтерпретації” Умберто Еко вводить в дію ще один персонаж - Лію, дружину Казобона, яка інтерпретує те саме “таємниче послання”, але використовуючи метод, який Еко у своїх теоретичних працях називає “методом ощадливості”. цю повію. Її дешифровка містила інформацію про те, що це записка купця, у якій він записав, скільки грошей взяв за віз із сіном, а також про те, куди і скільки йому треба відправити букетів з троянд та яку суму він за це отримає. Переклад тієї дешифровки Лії набули такого змісту тому, що вона взяла за контекст, в якому було складено повідомлення, туристичний путівник до нарису історії міста Провен, оскільки текст був знайдений саме в цьому місці.Лія пояснює свою інтерпретацію тим, що, як описує туристичний путівник, Провен був ярмарковим центром. Готель, у якому збирались купці, розміщений на вулиці святого Івана. Тому не “в ніч святого Івана”, як читали головні персонажі, а “на вулиці святого Івана”. У Провені, як пояснює Лія, торгували всім, зокрема добре йшли відрізи тканини, кожен з яких мав гарантійне тавро, так звану печать, і саме цим треба пояснювати появу в тесті слова “печать”. Другим товаром, яким славився Провен, були троянди. Отже, це слово означає в тексті звичайні троянди, а не “Символ тамплієрів”. Усі інші слова, наприклад, як “Білі Плащі”, “Катари”, “Круглий Камінь”, які персонажі інтерпретували як “тамплієри”, та інші “слова одкровення”, Лія пояснює як назви вулиць міста Провен. Напідтвердження вона наводить дані про це, записані в туристичному путівнику. Окрім цього, Лія доводить, що документ не датовано 1344 роком, бо правильним є прочитання “36 су за віз із сіном”, а не “36 років після возу з сіном”, оскільки літера “р” з апострофом означала post - після, а без апострофа, як вона була написана в тексті, означала “pro” - “за”. Аргументовано заперечує Лія й інші трактування цього тексту, які робили Бельбо, Казобон та Діоталлеві. Усі “міфічні” числа, як розуміли їх вони, є всього-на-всього позначенням грошових одиниць. Дешифровка Лії підтверджує слова Умберто Еко: “Я впевнений, що існують певні критерії ощадливості”, на підставі яких певні гіпотези виглядають правильнішими, ніж інші. Щоб увірогіднити свою гіпотезу, адресат мусить прийняти деякі вступні гіпотези стосовно відправника та історичного періоду, в якому виник текст”.

Не можна заперечити, що людина мислить категоріями подібності, з певного погляду, все є відношенням часового та просторового сусідства або подібності з усім іншим. Однак, як зауважує Еко, відмінність між здоровою та параноїдальною інтерпретаціями полягає в тому, що відношення між двома словами в реченні, які написані поряд, мінімальне і на його основі не можна робити висновок про максимальні наслідки: “Параноїком є не та особа, яка зауважила, що з якихось дивних причин слова з'явились в тому самому контексті. Параноїк - це особа, яка починає розбирати таємничі мотиви, що схилили нас розташувати ці слова поряд. Параноїк бачить в цьому прикладі таємницю, на яку натякають” [6, с. 652].

Кульмінація роману “Маятник Фуко” та розв'язка подій наголошують шкідливість надінтерпретації. Створений головними персонажами текст

Плану” став причиною трагічних наслідків. Зінтерпретований іншими персонажами роману, він спричинився до обставин, через які помирають сонажами роману, він спричинився до обставин, через які помирають Діоталлеві та Бельбо. Останнього інтерпретатори тексту “Плану” - послідовники ідей тамплієрів та розенкройцерів, представники різних сект та таємних товариств, зібравшись в ніч здійснення видуманого “Плану”, повісили на линві маятника в Паризькому Консерваторії. Ставши свідком цих подій, останній з трьох головних героїв Казобон втікає від переслідувань “втаємничених”. У кінці роману він поринає в роздуми, і доходить до висновку, що таємницею тексту є його порожнеча. Бо, як стверджує Умберто Еко, текст, коли його відокремити від оповідача та від різних обставин, у яких його розповідають, ширяє в потенційно нескінченному, порожньому просторі можливих інтерпретацій. Але в цьому випадку адресат повинен спиратися на попередньо усталені конвенційні інтерпретації. Адресат може відчувати в інформації прихований другий сенс, що спирається на особистий код, дійсний лише для цього тексту. Тому він повинен висунути гіпотези та увірогіднити їх, попередньо прийнявши вступні гіпотези щодо відправника та контексту, в якому створено текст. Інтерпретатор не може стверджувати, що повідомлення може означати все. Воно може мати багато значень, але існують значення, заперечувати які неможливо. Тому навіть найрадикальніша теорія, зорієнтована на читача, не може уникнути такого обмеження.

Размещено на Allbest.ru