Історія міжнародних стосунків

181. Координація зовнішньополітичної діяльності східноєвропейських країн в рамках Організації Варшавського Договору (ОВД).

Радянське керівництво в середині 1950-х років добре опанувало тактикою "флангового тиску" на опонентів. Програючи Заходу на багатьох напрямках європейської політики, воно намагалося використовувати у своїх цілях труднощі, з якими європейські країни і США зіштовхувалися в інших частинах світу. Проте, європейський напрямок залишався для СРСР головним, так само як для Сполучених Штатів Америки. Навіть після підписання Паризьких протоколів Москва не залишала надій переконати західні країни погодитися на рішення німецького питання по формулі "об'єднання-плюс-нейтралізація". Як компроміс СРСР пропонував відкласти ратифікацію паризьких угод. Однак відгуку ці спроби на Заході не зустріли. Нейтралізація Німеччини здавалася Сполученим Штатам неприйнятною ціною за об'єднання. Слабка і неозброєна Німеччина, як думали на Заході, не зможе бути противагою радянській присутності в Європі, тоді як західноєвропейські країни без німецьких ресурсів у свою чергу будуть не здатні вчинити опір СРСР у випадку, якщо той зважиться на них напасти. Розуміючи ситуацію, радянська дипломатія стала готувати контрудар, розгорнувши підготовку до створення воєнно-політичного блоку східноєвропейських держав під початком СРСР.

5 травня 1955 р. Паризькі протоколи були ратифіковані західнонімецьким бундестагом, що означало правове оформлення приєднання ФРН до Північноатлантичного договору, передбаченого протоколом 23 жовтня 1954 р. Протестуючи проти цього рішення, 7 травня радянський уряд заявив про денонсацію радянсько-британського союзного договору 1942 р. і аналогічного договору СРСР із Францією, підписаного в 1944 р. Тим самим формально руйнувалася юридична база співробітництва Радянського Союзу з колишніми союзниками по антигітлерівській коаліції. 14 травня 1955 р. представники Радянського Союзу, Болгарії, Албанії, Угорщини, НДР, Польщі і Чехословаччини зібралися у Варшаві на нараду з питань забезпечення світу і безпеки в Європі, на якій у ролі спостерігача був присутній представник КНР. Тут ними був підписаний Договір про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу. Договір передбачав створення військово-політичного оборонного союзу, проведення ними консультацій по військово-політичних питаннях, розвиток економічних і культурних зв'язків на основі поваги незалежності, суверенітету і невтручання у внутрішні справи один одного. У Договорі вказувалося, що він був відкритий для приєднання інших держав незалежно від їх суспільного і державного ладу. Військово-політичному об'єднанню на заході Європи стало протистояти військово-політичне об'єднання на сході.

Відповідно до Варшавського договору були створені об'єднані збройні сили (ОЗС) країн-учасниць і об'єднане командування цими силами. Для проведення консультацій і розгляду питань, що виникають у зв'язку зі здійсненням договору, був утворений політичний консультативний комітет (ПКК), у якому кожна держава представлена членом уряду чи іншим спеціально призначеним представником. Головнокомандуючим ОЗС було вирішено зробити воєначальника від СРСР. Першим цю посада зайняв маршал Радянського Союзу І.С. Конєв. Його заступниками стали міністри оборони й інших військових керівників усіх країн-членів ОВД. Варшавський договір носив характер регіональної угоди про самооборону у відповідності зі статтею 52 Статуту ООН. Він продовжувався двічі - у 1975 і 1985 р. Прихованою ж метою створення ОВД було забезпечення юридичної бази для збереження радянських військ у союзних країнах. Особливо це стосувалося Угорщині і Румунії, оскільки у випадку укладення договору СРСР з Австрією і нормалізації ситуації навколо цієї країни радянські війська з двох названих країн довелося б вивести через вже і формальну відсутність для них погрозу з боку західних сусідів.

182. Зовнішня політика Албанії на сучасному етапі.

31 березня 1991 р. в Албанії пройшли перші після 1923 р. відкриті вибори. АПП здобула 169 із 250 місць у Народних зборах, а ДП -- 75 місць. Алія знову став президентом. Незважаючи на більшість членів АПП (завдяки підтримці сільських жителів і осіб похилого віку), уряд у червні 1991 року, в розпал економічного і політичного хаосу, був змушений піти у відставку. Так формально завершилося майже 50-річне правління комуністів. На виборах у березні 1992 р. Демократична партія перемогла, здобувши 92 із 140 місць у парламенті, тоді як на частку соціалістів (АПП було перейменовано на Соціалістичну партію) -- лише 38. Незабаром президент Раміз Алія пішов у відставку, а його посаду обійняв лідер демократів Салі Беріша. Албанці покладали великі надії на те, що країна стане на шлях демократії і економічного підйому, однак замість довгоочікуваного добробуту багато мешканців країни втратили свої заощадження, вкладені до фінансових пірамід. А замість обіцяної демократії уряд «запропонував» жорстоку диктатуру. Були проведені арешти колишніх комуністів, включаючи Алію, яких судили за скоєні в минулому злочини. Проблеми, що виникли в країні, намагалися приписати іноземним змовникам. Здійснювався суворий контроль над засобами масової інформації і діяльністю опозиціонерів. Досягнення Беріши роздувалися і прикрашалися. Нарешті, підсумки виборів 1996 р. були сфальсифіковані з метою утримати владу. У 1997 р. Беріша, під тиском внутрішніх і зовнішніх сил, був змушений оголосити про нові вибори, і Демократична партія набрала на них лише 26 % голосів, отримавши 29 місць у Народних зборах. Перемогу здобули соціалісти з 53 % голосів і 99 місцями, які висунули свої кандидатури на найвищі посади виконавчої влади: прем'єр-міністром став Фатос Нано, а президентом - Реджеп Мейдані.

У кінці 1998 р. становище в Албанії залишалося нестабільним. Відхід з владних стуктур Беріши, а потім і Нано, ознаменував кінець ери «демократичного романтизму» з властивими йому установками на прискорене впровадження ринку. На рубежі XXI ст. країна зіткнулася з системною кризою і труднощами на шляху до інтеграції в сучасну світову спільноту. На цей час Албанія є аграрно-індустріальною країною, в якій на частку промисловості припадає приблизно 12 % національного прибутку, а сільського господарства - 56 %. На референдумі 22 листопада 1998 р. було вирішено питання про необхідність ухвалення нової Конституції «відповідно до європейських норм, але з урахуванням албанської специфіки»), на користь якого висловилися 92 % учасників. У соціальній сфері почав здійснюватися перехід від сільського способу життя до міського (з неналагодженою інфраструктурою), а в культурі тільки намічаються перші ознаки відходу від ізоляціонізму. Орієнтація на Захід (в кінці 1998 р. за входження до НАТО виступали 40 партій країни) супроводжується ускладненням відносин із сусідніми країнами. В таких умовах агресія НАТО проти Югославії послужила каталізатором загострення внутрішніх проблем. У середині квітня 1999 р. стався розрив дипломатичних відносин з Югославією. У країну ринув потік біженців з Косова. Розміщення біженців на півдні Албанії призвело до обмеження прав греків, які там проживали. Також відбулося загострення відносин з Грецією, Македонією та рядом інших держав.

183. Основні напрямки зовнішньої політики Болгарії.

Виступаючи 28 вересня 1990 р. на Генеральній асамблеї 45-й сесії ООН, президент Болгарії Ж.Желев заявив, що Болгарія заперечує доктрину обмеженого суверенітету ("доктрину Брежнєва") і починає проводити власну самостійну зовнішню політику. Основним її напрямком стало прагнення до включення в економічні, політичні, військові й інші західноєвропейські і євроатлантичні структури. Воно проявилося ще до розпуску в середині 1991 р. Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) і Організації Варшавського договору (ОВД), а після зазначених подій почали реалізовуватися. У листопаді 1989 р. Болгарія заявила про свій намір стати членом Ради Європи. У липні 1990 р. вона одержала статус "спеціально запрошеної" у Парламентську асамблею Ради Європи (ПАРЄ), а з 7 травня 1992 р. стала повноправним членом (27-м за рахунком) цієї організації. У грудні 1990 р. Великі народні збори прийняли рішення, що виражало бажання Болгарії вступити в Європейський союз (ЄС). Раніше, у травні того ж року, між Болгарією і ЄС була укладена угода про торгівлю й економічне співробітництво). З 1 лютого 1994 р. вона стала асоційованим членом Євросоюзу. У грудні 1995 р. Болгарія подала заяву про повноправне членство в ЄС (у парламенті воно було підтримано 212 голосами при 1 "проти"). У грудні 1999 р. ЄС прийняв рішення почати в лютому 2000 р. переговори з Болгарією (разом з Латвією, Литвою, Мальтою, Словаччиною і Румунією) про приєднання до Європейського союзу як повноправних членів.

Із серпня 1990 р. у болгарському парламенті неодноразово піднімалося питання про приєднання країни до Організації Північноатлантичного договору (НАТО). У грудні 1993 р. Народні збори прийняли декларацію, що виражає готовність РБ вступити в цю організацію. 14 лютого 1994 р. Болгарія приєдналася до натовської програми "Партнерство заради миру". 17 лютого 1997 р. уряд РБ, очолюваний С.Софіянським, прийняв рішення (підтримане президентом П.Стояновим), у якому заявляв про бажання Болгарії стати повноправним членом НАТО. Євроатлантичні пріоритети болгарської зовнішньої політики підтвердилися під час косовської кризи 1999 р. 4 травня Народні збори надали частину повітряного простору Болгарії для дій натовської авіації проти Югославії. 25 червня парламент дав згоду на використання військами НАТО сухопутного коридору на болгарській території (він не знадобився через припинення воєнних дій). У завершальному десятилітті минулого століття РБ вступила в ряд інших міжнародних організацій. У вересні 1990 р. вона стала членом Всесвітнього банку і Міжнародного валютного фонду. Болгарія була в числі 11 держав, що підписали в червні 1992 р. декларацію про створення Чорноморської економічної зони, а в липні 1998 р. - приєдналася до Центральноєвропейської угоди про вільну торгівлю (ЦЕФТА).

184. Інтеграція Польщі в європейські та євроатлантичні структури. Розвиток українсько-польських політичних, економічних і культурних стосунків на сучасному етапі.

В сучасному українсько-польському сусідстві ми знаходимо не лише спільність історичної долі, яка поєднує обидва народи, але, передусім, важливий стратегічний інтерес. Українсько-польська співпраця, що спирається на єдність поглядів стосовно принципових питань майбутнього Європи, стала на нашому континенті фактом стратегічного значення. Інтенсивні добросусідські відносини між Україною та Польщею належать до важливих питань сучасної Європи. Україна підтримала польське прагнення вступити до НАТО. Незмінною залишиться прагматична орієнтація України на співпрацю з Північноатлантичним Союзом, підтвердженням чого є встановлення особливого партнерства між Україною і НАТО, участь України в Програмі "Партнерство заради миру", а також українсько-польська військова співпраця, зокрема у рамках польсько-українського батальйону миротворчих сил. Польща була і є адвокатом українських прагнень до інтеграції з Європою.

Польща - держава, якій від початку дев'яностих років вдалося багато досягти у трансформації соціальної, політичної та економічної системи, а також на шляху євроатлантичної та європейської інтеграції. Досягти цього вдалося завдяки рішучості як польської влади, так і польського суспільства. Використовуючи набутий досвід політичних та економічних реформ, Польща розуміє необхідність створення інститутів політичного та суспільного діалогу з Україною, які можуть підтримати та зміцнити процеси трансформації в Україні. Підтримка та розвиток нинішнього рівня партнерства між Україною та Польщею значною мірою залежить від збереження нинішніх політичних контактів, зміцнення суспільного діалогу, який має відношення до національного поєднання, а також успіху реформаторської політики в Україні. Реалізації цих завдань сприяє низка вже існуючих постійних інститутів українсько-польського співробітництва: Консультаційний комітет президентів України та Польщі; Українсько-польська змішана комісія з питань торгівлі та економічного співробітництва; Українсько-польський економічний форум; Українсько-польська та Польсько-українська парламентські групи; Українсько-польський/Польсько-український Форум; постійна Українсько-польська конференція з питань європейської інтеграції.

Можна говорити про велику інтенсивність українсько-польських контактів у сфері культури та науки. Особливий наголос у нашій співпраці ми прагнули б зробити на контактах молоді, що вважаємо найкращим засобом подолання негативних нашарувань історичного минулого. Будуючи майбутнє, ми не повинні забувати про нашу історію, яка нас єднає і виступає міцною основою нашого сусідства. Тому ми розглядаємо діалог на тему важких, а часто болісних сторінок нашої історичної спадщини, як категорію обов'язку. Процес поєднання українського та польського народів вимагає наших спільних роздумів над минулим. Наші держави багато роблять і прагнемо запевнити й надалі робитимуть для увічнення історичної пам'яті наших народів, так, як це зроблено у Харкові, Явожно, Варшаві та Кракові, а невдовзі буде зроблено й у Львові. багато зробити для того, щоб ми могли стверджувати: усі проблеми українців у Польщі та поляків в Україні вирішені.

Велике значення для України та Польщі мають економічні ініціативи в масштабах регіону. Особливе зацікавлення викликають проекти у галузі транспорту та енергетики. Одним iз таких вагомих починань є робота над транспортною мережею Балтійське море - Чорне море (Гдиня/Гданськ - Одеса/Іллічівськ), метою якої є збільшення вантажоперевезень, а також пристосування залізничної, автомобільної та портової інфраструктур цього транспортного коридору до міжнародних стандартів. Наше спільне зацікавлення полягає у тому, щоб підтримувати розвиток економічної діяльності, в тому числі українсько-польських суб'єктів, які обслуговуватимуть транспортний коридор Одеса-Гданськ. Одним з важливих питань є забезпечити Україні диверсифікацію джерел енергоносіїв, підвищити її енергетичну безпеку. Реалізація проекту транспортування нафти шляхом Одеса-Броди-Гданськ створює також можливість альтернативного забезпечення нафтою та її комерційного транзиту через територію Польщі. Про особливості втілення у життя цього проекту ведуть переговори спеціальні комісії, створені в рамках українсько-польської змішаної Комісії з питань торгівлі та економічного співробітництва. Українська сторона наполегливо працює над закінченням спорудження нафтопроводу Одеса-Броди.

185. Зовнішньополітичні пріоритети Румунії. Курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію.

Румунія взяла однозначний курс на інтеграцію в євроатлантичні структури ще в 1992 р., однак вона, як і Болгарія чи Албанія, знаходиться далеко за іншими країнами в процесі зближення з ЄС і НАТО, і сама не може цього не усвідомлювати. Проте, у країні майже немає політичних сил, що займали б іншу позицію. У цьому відношенні існує консенсус як правлячих, так і опозиційних політичних партій. У жовтні 1993 р. Румунію прийняли в Раду Європи. Ще раніш, навесні того ж року, румунський парламент ратифікував угоду з Європейським союзом про асоційоване членство, а 1 січня 1995 р. ним була ратифікована "Європейська угода" з ЄС. 22 червня 1995 р. Румунія подала офіційну заявку на вступ у ЄС. На самміті Євросоюзу в Хельсінкі в грудні 1999 р. вона була прийнята в другу групу кандидатів на вступ у цю організацію. Основним фінансовим інструментом, що дає можливість прискорити процес підготовки Румунії до входження в ЄС, є програма РНАКЕ. Румунське керівництво поставило перед собою ціль - вступ у ЄС у 2007 р.

Якщо на інтеграційному шляху Румунії в ЄС превалюють економічні критерії, то в процесі зближення з НАТО на перше місце висувається критерій політичний. Прагнучи до зближення з альянсом, Румунія першою з центральноєвропейських країн приєдналася 26 січня 1994 р. до натовської програми "Партнерство заради світу". З метою якнайшвидшого досягнення критеріїв, необхідних для вступу в НАТО, у країні була проведена військова реформа, спрямована на модернізацію і реорганізацію румунської армії. Однак перспективи вступу Румунії в НАТО дуже невизначені, оскільки Північноатлантичний альянс також умовляє Румунію почекати "другої черги". Якщо говорити про відносини із сусідами, то на регіональному рівні Румунія виглядає досить репрезентативно. У травні 1993 р. вона підписала угоду з Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ), а в квітні 1997 р. - з Центральноєвропейською асоціацією вільної торгівлі (ЦЄАВТ). Вона - учасниця Організації Чорноморського Економічного співробітництва (ЧЕС), створеної в червні 1992 р. для підтримки взаємодії в області економіки, науки, технологій і охорони навколишнього середовища. У 1996 р. Румунія приєдналася до Центральноєвропейської ініціативи, заснованої в 1989 р. з метою регіонального політичного й економічного співробітництва.

У відношенні, наприклад, Молдавії румунська влада проводить політику поступового зближення з метою наступного об'єднання (основна частина Молдавії, Бессарабія, з 1918 по 1940 р. входила до складу Румунії). Виходячи зі сталих історичних зв'язків і прагнення обох країн до їхнього подальшого розвитку, Молдавія розглядається Румунією як пріоритетний партнер. Важливою подією в області зовнішньої політики було підписання 16 вересня 1996 р. главами урядів Румунії й Угорщини обопільної угоди, спрямованої на боротьбу з націоналістами обох держав. Партнери за договором визнали непорушність загального кордону, відмовилися від взаємних територіальних претензій і гарантували раніше дискутовані права етнічних меншостей у своїх країнах. У відносинах з Росією довгий час панував застій. В роки свого першого президентства (1990-1996 рр.) І.Ілієску, який побоювався обвинувачень з боку опозиції і Заходу в промосковській орієнтації, усіляко намагався дистанціюватися від Москви. У квітні 1996 р. румунська сторона навіть відмовилася парафувати вже погоджений текст румуно-російського рамкового договору. Правоцентристська коаліція на чолі з Е.Константінеску, вільна від подібних "комплексів", проте, також ні на крок не просунулася в справі налагодження відносин із РФ, хоча і визнавала, що зменшення ролі чи Росії зневага нею - серйозна стратегічна помилка. Нинішній уряд має намір проводити більш реалістичну політику у відношенні Росії і підписати обопільну угоду з Москвою. Перешкодою цьому є претензії румунської влади на повернення зниклого королівського золотого запасу, відправленого на збереження в Москву в роки Першої світової війни, а також вимога засудити пакт Молотова-Ріббентропа 1939 р., у секретному договорі до якого визнавалося, що СРСР має інтереси в Бессарабії. Однак, як заявив Ілієску, не можна допустити, щоб майбутнє румуно-російських відносин формувалося під впливом минулого. Бухарест націлений на нормалізацію і динамізацію відносин з Російською Федерацією, у першу чергу, в області господарських взаємозв'язків.

186. Курс Угорщини на європейську та євроатлантичну інтеграцію.

Процеси трансформації політичної і соціально-економічної системи в Угорщині тісно переплелися з перебудовою її зовнішніх зв'язків. В області зовнішньої політики в 1990-1999 роках незмінно були присутні три основних пріоритети: інтеграція в євроатлантичні структури, відносини із суміжними країнами, захист прав проживаючих у цих країнах угорців. Першорядне ж значення серед цих трьох пріоритетів належало інтеграції, чому і були підпорядковані основні зусилля в зовнішній політиці. З жовтня 1990 р. Угорщина першої з країн ЦСЄ стає повноправним членом Ради Європи, з 1996 р. - Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). У 1994 р. угорський парламент уповноважив уряд подати в Європейський Союз заявку на прийом Угорщини до повноправних членів цієї організації; у тому ж році вона стає асоційованим членом Союзу. У грудні 1997 р. Європейська Рада почала переговори про приєднання шести країн, у тому числі Угорщини, до ЄС. Правда, дата їхнього остаточного вступу в ЄС постійно відкладається його керівництвом у силу внутрішніх труднощів, пережитих Євросоюзом.

У 1997 р. НАТО приймає рішення запросити Угорщину, Чехію і Польщу приєднатися до альянсу. 12 березня 1999 р. глава МЗС Угорської Республіки Янош Мартоні разом зі своїми колегами з Чехії і Польщі в м. Індепенденс (штат Міссурі, США) депонує Документ про вступ Угорщини в НАТО. Угорщина стає офіційним членом Альянсу. Базовий напрямок зовнішньої політики Угорщини - розвиток різних форм регіонального співробітництва. Перспективні Вишеградська ініціатива, Центральноєвропейська ініціатива, Ініціатива співробітництва в Південно-Східній Європі, Угорсько-італо-словенська і Угорсько-австрійсько-румунська тристоронні кооперації. Це, на думку Угорщини, - один зі шляхів досягнення регіональної безпеки й оптимального рівня міждержавної взаємодії. Росія, у той же час (у силу свого геостратегічного положення, а також давніх зв'язків з даним регіоном), залишається одним з найважливіших торгових і політичних партнерів Угорщини, хоча відносини між двома країнами варто будувати заново й в іншому ключі. На міжнародній арені основні зусилля Угорщини були спрямовані на приєднання до Європейського Союзу, а також на проведення в життя Закону про статус угорців у сусідніх країнах у січні 2002 р. У грудні Рада Європи на засіданнях у Готенбургі і Лаекені підтвердив, що Угорщина є одним з основних кандидатів на вступ у ЄС у 2004 р. Ставши в 1999 р. повноправним членом НАТО, Угорщина дотримує його політики відкритих дверей і в 2002 р. на самміті в Празі висловилася за прийняття в альянс Словенії і Словаччини. Після терористичних нападів на США 11 вересня Угорщина взяла участь у міжнародній антитерористичній кампанії і внесла свій внесок у гуманітарну допомогу афганському народу. Більш того, угорський парламент проголосував за відкриття повітряного простору країни для американських і британських військово-повітряних сил.

У червні 2003 р. парламент більшістю в 93% голосів прийняв закон про угорців, що живуть у сусідніх країнах, відомий за назвою Закону про статус. Закон надає соціальні, культурні й економічні права 2,5 -3 мільйонам угорців, що живуть у Румунії, Словаччині, Югославії, на Україні, у Хорватії і Словенії. Закон про статус загострив відносини Угорщини з Румунією і Словаччиною. У грудні Будапешт підписав з Бухарестом меморандум про взаєморозуміння, але обидві країни, як представляється, по-різному інтерпретують зміст цього меморандуму. Тим часом, розбіжності зі Словаччиною, у тому числі і з приводу Габсіково-Нагімароської греблі на Дунаї, залишилися не урегульованими. Проте, введення в експлуатацію моста Марії Валерії на Дунаї став важливим кроком у розрядженні напруженості між Будапештом і Братиславою. Цей міст, зруйнований німцями в 1944 р., був реконструйований при пайовій участі обох країн у проекті вартістю 11,7 млн. євро, до яких Європейська комісія додала ще 10 млн. євро з джерел PHARE. Відносини Угорщини з Україною залишалися збалансованими, хоча і далеко не теплими, а в "заморожених" відносинах з Росією ніякого поліпшення не спостерігалося.

187. Інтеграція Чехії та Словаччини в європейські та євроатлантичні структури.

Ще 7 травня 1990 р. у Брюсселі була підписана угода між ЧСФР і ЄС про торгівлю й економічне співробітництво. Можливість для посткомуністичних країн стати членами ЄС була уперше формально підтверджена в 1993 р. на самміті в Копенгагені, на якому сформульовані також відповідні критерії членства. В наступні роки приймаються стратегія допомоги країнам-кандидатам у їхній підготовці (Ессен, 1994) і Біла книга для введення законодавства внутрішнього ринку (Канн, 1995). У цей же час Європейська Комісія опублікувала пакет документів, що стосується розширення ЄС, відомих за назвою "Діловодство 2000". ЧР виявилася в експертизі Європейської Комісії в числі шести країн, що рекомендуються до початку переговорів. У січні 1996 р. чеський уряд подав офіційну заяву про вступ у ЄС. 31 березня 1998 р. з республікою почалися вступні співбесіди. Двосторонні відносини ЕС-ЧР у даний час регламентовані "Європейською угодою". Воно передбачає створення зон вільної торгівлі й упорядковує співробітництво практично у всіх сферах. Розроблена Національна програма - стратегічний документ, що встановлює подальші дії Чехії в підготовці до членства в ЄС. У 2004 р. Чехія стала повноцінним членом Європейського Союзу. Разом з тим наприкінці XX - початку XXІ ст. серед населення і політиків центральноєвропейських країн, включаючи Чехію, підсилюється апатія стосовно членства в ЄС, а також спостерігається ріст так називаного євроскептицизма. Так, підтримка ідеї вступу ЧР у ЄС упала в чехів у 2001 р. з 50 до 39%. Це найнижчий показник серед держав Центральної і Східної Європи. Геополітичне положення республіки і велике транзитне значення її території додавали їй відповідної ваги в питаннях розвитку економічних зв'язків у центральноєвропейському регіоні. І хоча основним пріоритетом залишався вступ у ЄС, важливим напрямком у 1990-і-початку 2000-х років було співробітництво в рамках Центральноєвропейської угоди про вільну торгівлю (ЦЄССТ).

Пріоритетний напрямок зовнішньої політики Словаччини - західноєвропейські держави і трансатлантичні структури, насамперед ЄС, НАТО й Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). У 1999 р. Словаччина включена до складу 11 країн-кандидатів на повноцінне членство в ЄС. 15 лютого 2000 р. у Брюсселі відбулася офіційна церемонія початку переговорного процесу про вступ Словаччини в Європейський союз. При цьому лідери країни виходять з того, що одержання повноправного членства в ЄС неможливо без "парасольки" НАТО. У свою чергу, керівництво цього блоку вважає обов'язкової модернізацію і реструктуризацію словацької армії, що вимагають значних фінансових засобів. При вступі в НАТО Словаччина розраховує на допомогу більш щасливих у цьому плані Угорщини, Польщі і Чехії, що вже є членами альянсу. 1 червня 2001 на зустрічі в Кракові прем'єр-міністрів країн Вишеградської групи було підкреслено, що названі три країни-учасниці будуть виступати за прийом Словаччини до НАТО. Прем'єр-міністр Словаччини відзначив, що створення "вишеградської армії" буде сприяти ефективності даного блоку. Теза про входження Словаччини в НАТО стала практично безальтернативною вважалася неминучою у рамках другої хвилі розширення після самміту в 2002 р. у Празі. Саме так і відбулося, Словаччина увійшла до НАТО. Наприкінці XX ст. основними торговими партнерами Словаччини (частка країн у її загальному товарообігу) були: Німеччина - 26,9%, Чехія - 17,3%, Італія - 7,9%, Росія - 6,7%, Австрія - 6,4%, Франція - 4,3%, Польща - 4%, Угорщина -3,4%, Нідерланди - 2,4%, Великобританія - 2%, Бельгія - 1,8%, Швейцарія - 1,4%, Україна - 1,3%. У ВВП Словаччині частка зовнішньої торгівлі постійно збільшується і перевершує в даний час аналогічні показники багатьох розвитих європейських держав. У 1996-1999 р. темпи росту зовнішньої торгівлі перевищили в 2 рази темпи росту ВВП (відповідно 125% і 113%). Зростаюча ступінь відкритості економіки Словаччини стимулює її розвиток, однак при цьому збільшується і залежність від функціонування світової економіки в цілому.

188. Крах тоталітарного режиму і розпад СФРЮ на початку 90-х років.

З осені 1991 р. гостроти набуло питання про положення в Югославії, де в результаті внутрішньої кризи почався розпад єдиної держави. Колишні югославські республіки Словенія і Хорватія проголосили відділення від федерації і вступили в конфлікт із федеральною владою в Белграді. Слідом за тим незалежність стали проголошувати інші республіки колишньої СФРЮ. За збереження її єдності виступали тільки Сербія і Чорногорія. Але через фактичний розпад СФРЮ обидві республіки 12 лютого 1992 р. теж прийняли рішення про створення власної двоєдиної держави - Союзної Республіки Югославії (СРЮ). Нова держава проголосила себе спадкоємцем колишньої СФРЮ, і в квітні 1992 р. виразила готовність визнати незалежність всіх інших колишніх республік Югославії, які стали незалежними. Міжнародне співтовариство не визнало СРЮ правонаступницею СФРЮ і відмовилося передати їй місце СФРЮ в ООН.

У Хорватії проти сепаратизму уряду зі зброєю в руках стали виступати компактно проживаючі в окремих її районах етнічні серби. Керівництво Сербії, що представляло і федеральний уряд Югославії, і власне сербські інтереси, намагалося протистояти сепаратизму Хорватії і Словенії політичним шляхом, одночасно надаючи допомогу хорватським сербам. У Белграді сподівалися заручитися підтримкою Росії і США і з їхньою допомогою змусити Хорватію і Словенію піти на угоду, що дозволило б сповільнити руйнування федерації, перевести його в мирне русло і захистити інтереси сербів на хорватській території. Серед країн Західної Європи єдності думок по югославському питанню не було. Німеччина визнала Словенію і Хорватію в грудні 1991 р. і вимагала того ж від інших країн ЄС. Німецькі корпорації думали, що їм принесе вигоди економічне освоєння простору нових держав. Франція поставилася до сепаратистських тенденцій у Югославії насторожено, побоюючись, що перемога сепаратистів на Балканах може спричинити пожвавлення відцентрових тенденцій у самій Франції - на Корсиці. Страхи Франції знаходили розуміння у Великобританії, Бельгії і деяких інших країнах Західної Європи, що зіштовхувалися із сепаратизмом на своїй території. Адміністрація США займала в югославському питанні вичікувальну позицію, побоюючись, що визнання незалежності Хорватії і Словенії спровокує війну і загострить відносини між Заходом і Росією.

На початку 1992 р. керівництво Російської Федерації в особі міністра закордонних справ А.В.Козирєва (усупереч чеканням західних політиків) енергійно виступило за визнання незалежності Хорватії і Словенії, підтримавши позицію Німеччини. 15 січня 1992 р. країни Європейського співтовариства визнали хорватський і словенський уряди. Те ж саме зробила Росія. Останніми Хорватію і Словенію визнали Сполучені Штати. "У відповідь" хорватські серби стали збройним шляхом домагатися відділення сербських історичних областей від Хорватії і їхнього приєднання до Сербії. Уряд Сербії поводилося обережно, офіційно залишаючись поза конфліктом. Розпад Югославії продовжувався. У квітні 1992 р. країни Європейського Союзу визнали незалежність Боснії і Герцеговини. Її президентом став лідер мусульманської громади Алія Ізетбегович. Населення цієї республіки складалося із сербів, хорватів і мусульман. Мусульмани складали меншість, і мусульманська громада знаходилася в неприязних відносинах як із сербської, так і з хорватської громадами. Незабаром після проголошення незалежності Боснії і Герцеговини боснійські серби на чолі з лідером їхньої громади Радованом Караджичем у січні 1992 р. на території сербських районів Боснії і Герцеговини проголосили створення власного утворення - Республіки Сербської. У липні 1992 р. за їхнім прикладом пішли боснійські хорвати, що теж заявили про створення власної "держави" - Герцег-Босна - на землях з переважаючим хорватським населенням. Влада А.Ізетбеговича зберігалася тільки в столиці м. Сараєво і деяких інших містах з перевагою мусульманського населення.

189. Конфлікти на терені колишньої Югославії у першій половині 90-х рр. XX ст. Дейтонські угоди і їх реалізація.

Сплеск інтеграційної активності європейських країн на початку 1990-х рр. контрастував з положенням на Балканах. Особливо важка ситуація складалася в Боснії і Герцеговині, де збройні зіткнення між этно-релігійними громадами супроводжувалися масовим насильством і порушенням прав людини. З метою координації підходів до врегулювання положення на Балканах була сформована під егідою ООН Контактна група по колишній Югославії в складі Росії, США, Великобританії, Франції і Німеччині. Її задачею було знайти спосіб примирення сторін і запропонувати план врегулювання - насамперед у Боснії. У 1992-1994 р. представники ООН, Євросоюзу і Контактної групи підготували кілька варіантів плану роздягнула Боснії на сербську, мусульманську і хорватську частини. Жоден із проектів не одержав схвалення воюючих сторін. Адміністрація США після приходу до влади Б.Клінтона в 1993 р. прийшла до висновку про необхідність застосувати силу проти боснійських сербів і підтримуючої їхньої Сербії. Під впливом США керівництво НАТО прийняло рішення використати збройні сили для втручання в Боснію з метою покласти кінець кровопролиттю. У 1994 р. з ініціативи США в Боснії була створена Мусульмано-хорватська федерація для більш успішної боротьби з боснійськими сербами. Вашингтон виступав за скасування ембарго на постачання зброї сараєвському уряду і за нанесення силами НАТО повітряних ударів по позиціях боснійських сербів.

28 лютого 1994 р. ВВС альянсу вперше застосували на території колишньої Югославії зброю, збивши чотири сербських військових літаки. Після цього масштаби втручання НАТО в боснійський конфлікт стали збільшуватися. У грудні 1995 р. у Боснію і Герцеговину для попередження військових зіткнень між громадами були введені сухопутні війська НАТО. Їхнє розміщення було зроблено за санкцією Ради безпеки ООН. Уряд Сербії поводилося обережно. Президент С. Мілошевич прийшов до висновку про доцільність таємного компромісу з президентом Хорватії Ф. Туджманом про "розмін": Сербія погодилася б покоритися з придушенням хорватами опору сербів усередині Хорватії - у Сербській Крайні, а Хорватія за це не стала б заперечувати проти відділення від Боснії сербських частин і їхнього входження в Сербію. Доля Мусульмано-хорватської федерації в цьому випадку теж би не цікавила Белград і її могла б поглинути Хорватія.

У червні 1995 р. з мовчазної згоди С.Мілошевича хорватські збройні сили змогли придушити опір сербів у Сербській Крайні і захопили всю її територію. Це супроводжувалося етнічними чищеннями і численними жертвами серед мирного сербського населення. Десятки тисяч сербів бігли з Хорватії в Сербію. Незважаючи на цю жертву керівництво Сербії не змогло домогтися приєднання сербських частин Боснії. В другій половині 1995 р., спираючись на резолюцію Ради безпеки ООН № 836 (прийняту 4 червня 1993 р.) і в координації з командуванням сил ООН по захисту "зон безпеки", збройні сили НАТО почали наносити авіаудари по позиціях боснійських сербів. Сили Р.Караджича не могли їм протистояти. Дії НАТО в Боснії вийшли за рамки мандата ООН і перевищили межі миротворчої операції. Це викликало заперечення Російської Федерації, однак протидія Москви не змінила ходу подій. Потерпівши ряд військових поразок, сербські сили в Боснії погодилися на переговори. У листопаді 1995 р. у м. Дейтон (США) відбулася зустріч лідерів Сербії, Хорватії, Боснії і Герцеговини при участі представників Росії, США і ЄС, у ході якої був парафований текст мирних угод по врегулюванню боснійського конфлікту. Боснія і Герцеговина були перетворені в конфедерацію з двох частин - Республіки Сербської і Мусульмано-хорватської федерації - зі слабким центральним урядом. 14 грудня 1995 р. у Парижі відбулося підписання угод про врегулювання між Хорватією, Сербією і Боснією і Герцеговиною. Угода фактично передбачала дозвіл конфлікту на основі масового переміщення цивільного населення - з хорватських і мусульманських районів бігли серби, із сербських - уцілілі там мусульмани і хорвати. Був зруйнований принцип спільного проживання різних етнічних груп, що співіснували в Боснії і Герцеговині протягом століть.

Столиця країни м. Сараєво відійшла до зони загального мусульмано-хорватського керування. Сербське населення міста залишило його. Кожне з двох утворень мало право формувати власну армію. Особам, винним у військових злочинах, заборонялося займати державні посади, вони підлягали розшуку і передачі Міжнародному трибуналу, створеному в 1993 р. Більшість обвинувачуваних виявилося сербами - у тому числі лідери боснійських сербів Р.Караджич і Р.Младич, а згодом і сам президент Сербії С.Мілошевич. Для спостереження за виконанням Дейтонських угод відповідно до резолюції Ради безпеки № 1031 були створені міжнародні збройні сили, загальне командування якими було покладено на НАТО. До складу багатонаціональних сил (перетворених у 1998 р. у Сили по стабілізації - СФОР) увійшов - на настійну вимогу сербів - російський військовий контингент. Він був виведений з Боснії в 2003 р.

190. Конфлікти на терені колишньої Югославії у другій половині 90-х рр. XX ст. Інтервенція НАТО у Косово.

Підписання Дейтонських угод по Боснії не стало завершальним етапом дезинтеграцї колишньої Югославії. Наприкінці 90-х рр. загострився конфлікт у сербському краї Косово, населення якого складалося з албанців і сербів при чисельній перевазі перших.. Дейтонські угоди, що показали слабість міжнародних позицій Сербії, послужили косовським албанцям сигналом для активізації сепаратизму. Скасувавши в 1996 р. санкції проти Югославії після Дейтонських угод, міжнародне співтовариство відмовилося відновити її членство в ООН, ОБСЄ і міжнародних фінансово-економічних інститутах. Попередньою умовою нормалізації відносин зі СРЮ західні країни вважали врегулювання "косовської проблеми" і відновлення самоврядування краю. Ситуація загострилася, коли навесні 1997 р. у Республіці Албанії вибухнула криза, зв'язаний з падінням режиму Салі Беріши. На території Північної Албанії, підконтрольної уряду в Тирані, були створені бази бойовиків "Визвольної армії Косово", що стали наносити звідси удари по федеральних військах і сербській поліції в Косово. Загони бойовиків поповнювалися за рахунок біженців з числа косовських албанців, що ішли на албанську територію від етнічних чищень, проведених у краї укомплектованими сербами федеральними підрозділами.

Намагаючись удержати контроль над ситуацією, у лютому 1998 р. С.Мілошевич прийняв рішення ввести в Косово додаткові сили армії і військової поліції. Між урядовими військами і

страждало цивільне населення - сербське й албанське. Міжнародне співтовариство зафіксувало в краї порушення прав людини. Конфлікт став предметом розгляду в Раді безпеки. 23 вересня 1998 р. він прийняв резолюцію № 1199 з вимогою припинити воєнні дії в Косово. Резолюція передбачала у випадку продовження війни можливість прийняття "додаткових заходів" для забезпечення світу. 13 жовтня 1998 р. рада НАТО прийняла рішення про початок бомбардувань Сербії у випадку її відмовлення прийняти вимоги Ради безпеки. Уряд СРЮ пішло на поступки і скоротило військовий контингент у Косово. Напруженість не спадала. Країни НАТО наполягали на введенні в Косово багатонаціонального миротворчого контингенту, у задачі якого входило би забезпечення гуманітарних прав усього населення краю.

Західні країни запропонували скликати в Рамбуйє (Франція) конференцію конфліктуючих сторін для вироблення компромісу. 30 січня 1999 р. керівництво НАТО виступило з енергійним закликом до учасників конфлікту погодитися на переговори, загрожуючи в противному випадку нанести по них авіаудари. Переговори почалися. По їхніх результатах у лютому-березні 1999 р. був вироблений текст мирної угоди ("угода в Рамбуйє"). Але делегація Сербії відмовилася його підписати, вважаючи неприйнятним включену в текст вимогу про введення в Косово іноземних військ. 20 березня 1999 р. територію краю залишили спостерігачі ОБСЄ, а 24 березня ВВС НАТО почали систематичні бомбардування стратегічних об'єктів по всій території Сербії, включаючи Белград (мости, урядові будинки, аеродроми, місця розташування армійських частин і т.д.). Югославія стала об'єктом військового нападу НАТО, дії якої не були безпосередньо санкціоновані рішеннями Ради безпеки. Після двомісячних бомбардувань сербський уряд був змушений погодитися вивести федеральні сили армії і поліції з Косово. За посередництвом Росії ("місія В.С.Черномирдіна") 9 червня 1999 р. сербські представники і командування сил НАТОпідписали угоду про припинення вогню і висновок урядових військ з Косово, замість яких 3 червня 1999 р. у край був уведений контингент НАТО. Косово було фактично відірване від Югославії. "Армія звільнення Косово" була легалізована під видом косовської військової поліції.

Після поразки в Косово ситуація в Югославії ще більше ускладнилася. Президент СРЮ С.Мілошевич вирішив виставити свою кандидатуру для обрання президентом Сербії, оскільки підозрював, що єдина держава Сербії і Чорногорії, що він офіційно очолював, може розпастися. Вибори була призначена на 8 веС.Мілошевичу, але опозиція відмовилася визнати їхні результати. У країні почалися протести. Збройні сили відмовилися підкорятися президенту, він був безкровно відсторонений від влади 6 жовтня 2000 р. після рішення конституційного суду Сербії, що виніс вердикт на користь законності обрання президентом кандидата опозиції Воіслава Коштуніци. С.Мілошевич офіційно відмовився від влади, і В.Коштуница був проголошений президентом. Його прихід дозволив нормалізувати відносини Югославії з західними країнами. Зміна влади в Сербії не зупинила дезинтеграцї СРЮ. Прийшовший ще в травні 1998 р. до влади в Чорногорії президент Міло Джуканович повів справу до мирного відділення від Сербії. У березні 2002 р. за посередництвом Євросоюзу була підписана угода про перетворення Югославії у Федерацію Сербії і Чорногорії при збереженні їх у складі єдиної держави. Але Чорногорія продовжувала наполягати на повному відділенні від Сербії. Тим часом, Косово, номінально виступаючи частиною Сербії, фактично керувалося чиновниками ООН. З 4 лютого 2003 р. у зв'язку з прийняттям нової конституційної хартії колишня Союзна Республіка Югославія стала офіційно називатися Сербією і Чорногорієюресня 2000 р. Офіційно вони принесли перемогу