Історія міжнародних стосунків

Ісламська Республіка Пакистан визнала незалежність України 31 грудня 1991 р. Дипломатичні відносини між Україною і Пакистаном було встановлено 16 березня 1992 р. До проголошення Україною незалежності у 1991 році українсько-пакистанські відносини розвивались через структури колишнього СРСР. Торгівельної з Пакистаном базувалася на положеннях Торговельної угоди від 27 червня 1956 р. Експорт радянських товарів у Пакистан здійснювався в основному за ВКВ, частка якого становила щороку не менше ніж 50% від загального обсягу (з 1 липня 1990 р. уряд Пакистану повністю заборонив укладання зовнішньоекономічних угод на бартерній основі). За участю України здійснювалися поставки будівельного і підйомно-транспортного обладнання, запчастин, алюмінію, цинку, добрив, скла. У 1972-1986 рр. у Пакистані було збудовано 11 електростанцій, з 1961 по 1969 рр. проводилися нафтові та газові геологорозвідувальні роботи, за результатами яких було відкрито нафтове, газоконденсатне та

п`ять газових родовищ. У 1985 р. було завершено будівництво металургійного заводу в м. Карачі потужністю 1,1 млн. тонн сталі за рік з повним металургійним циклом. З 1983 р. надавалась допомога Пакистану у побудові ТЕС "Мултан" потужністю 630 мВт. В усіх цих проектах, а особливо карачинському, активну участь брала Україна.

93. Міжнародна антитерористична операція в Афганістані і проблема міжнародної допомоги новим афганським властям.

Ідея воювати "на чужій землі і чужій крові" переслідує американських стратегів з часів В'єтнаму. Масовані бомбові удари, звичайно, допомагають умиротворити неугодні режими, але цей засіб ніколи не спрацьовує на всі 100%. Зрештою, у справу все рівно приходиться пускати піхоту, що в Іракові, що в Югославії, що в Афганістану.

Сьогодні вже можна поставити запитання: чому американці почали боротьбу з тероризмом з Афганістану? Ця країна є надзвичайно важливим пунктом реалізації американських воєнно-стратегічних інтересів: граничить з Індією й Іраном, що особливо не бажають бути прив'язаними до політики Вашингтона; має границю довжиною 2081 кілометра з колишніми радянськими республіками, що оголошені зоною національних інтересів США; і, мабуть, саме головне: у випадку закріплення в цій державі американці уперше вийдуть до сухопутної границі Китаю (76 км), головного і найбільш сильного супротивника Америки, незважаючи ні на які заяви у ході Шанхайського Самміту. У недавнім історичному минулому США вже намагалися осідлати цей регіон через Багдадський пакт (СЕНТО). Сьогодні США розглядає можливість створення американських баз у районі Мазари Шарифа й інших районах Афганістану, а також, не виключено, і в колишніх радянських республіках (дуже хочеться потрапити в Середню Азію). Ах, ця американська простота. Військові бази в Боснії, у Косово, а тепер у Центральній Азії. І скрізь інтереси.

Надання допомоги американцям у їхній війні в Афганістану під видом боротьби з міжнародним тероризмом привело до того, що вони тепер міцно обґрунтувалися на півдні пострадянського простору і впритул присунулися до російських південних границь. Досвід Югославії переконливо показує, що Вашингтон не має наміру швидко залишати ті місця, куди ступив черевик американського солдата. У цілому, якщо подивитися на карту, видно, що Росія вже практично знаходиться в кільці американських і натовських баз. Залишилися ще країни Балтії. Але це, треба розуміти, справа часу. Але так і повинно бути. Навіть зустріч президентів Путина і Буша не дали відповіді на багато питань, що незримо присутні при їхній зустрічі. Угоди Путина з Бушем важливі. Але, на жаль, сьогодні США і Росію зв'язує не загальна цивілізація, а зв'язує "терорист" Бен Ладний.

Тут доречно нагадати, що Захід, до останнього часу, ніколи не вважав Росію таким союзником. Тактичний військовий союз проти конкретного ворога - це будь ласка. Формула цього союзу відома: "воювати до останнього російського солдата". А своїх солдатів Росія ніколи колись у європейських війнах не шкодувала. І Захід цінував Росію за те, що вона "інша", що в ній нічого не коштує людське життя, за те, що росіяни царі можуть робити те, чого не можуть західні лідери: ріками лити кров своїх підданих. За це Росію цінували у важку хвилину, за це її чи боялися нехтували, коли важка хвилина проходила. Але поки Росія не послала своїх солдатів в Афганістан, а це вже позиція. Чому усі закінчиться, залишилося чекати недовго, тому що в США одні мети, а в Росії інші. Нині чітко проглядається цільова настанова Вашингтона затвердити міцний вплив США на Середньому Сході й у Середній Азії і тим самим не допустити укоренитися в державах Середньої Азії впливу Росії. Проникнення США на Середній Схід і в Афганістан дозволяє вирішити ряд важливих стратегічних задач:

· одержати доступ до енергоносіїв Туркменії, Узбекистану і Казахстану і через територію дружнього Пакистану здійснювати їхнє транспортування;

· вийти в тил головному опоненту Ірану;

· установити безпосередній контакт із границями Китаю - країни, що є основною противагою США на Далекому Сході;

· убити клин між Росією і її сусідами на основі допомоги США країнам Середньої Азії;

· за допомогою програм оборонного значення витиснути Росію з ринку озброєнь у Середній Азії;

· одержати можливість керувати з території Афганістану конфліктами, що не дозволені в Середній Азії;

· створити міцне "кільце" навколо Росії, незважаючи на всі запевняння президента США Буша.

Тут доречно нагадати, що планування і здійснення миротворчих операцій при вирішальній ролі США давали Вашингтонові на визначеному етапі переваги по поширенню свого геополітичного впливу. Про це свідчить Косово, де США поставляло Армії звільнення Косово (АОК) зброя і навіть інструктори - через структури, зв'язані з ЦРУ, і надавало албанцям політичну допомогу... Спираючи на "миротворчі" сили, покликані захищати балканські народи від "збройних екстремістів", Вашингтон поставив у влади в Косово лідерів цих екстремістів, а в Македонії дозволив створити їм плацдарм для реалізації їхніх прагнень про "велику Албанію". Іншими словами, зміцнив свої стратегічні позиції на Балканах за рахунок законних прав і інтересів їхніх народів.

94. Формування та основні напрямки зовнішньої політики Ісламської Республіки Іран. Ядерна політика Ірану. Ірансько-українські відносини.

Відносини Ірану з країнами Західної Європи залишались напруженими на протязі всього періоду існування революційної республіки. Це було пов'язано з тиском США на своїх західних союзників, смертним вироком винесеним іранським духовенством письменнику Салману Рушді за книгу "Сатанинські вірші" і хвилею вбивств іранських дисидентів і курдських емігрантів, що прокотилась країнами Західної Європи. Погіршились відносини Ірану з Німеччиною (головним торговельним партнером країни в ЄС), коли німецький бізнесмен був приговорений шаріатським судом до смертної кари за поцілунок іранки. Лише завдяки зусиллям німецького МЗС і світової спільноти вдалось його звільнити і скасувати вирок. Але визначальним в відносинах Ірану з ЄС залишається економічний чинник. Після спустошливої війни з Іраком Іран звернувся до розвинутих країн і міжнародних фінансових інституцій за позиками для відбудови зруйнованої економіки, в результаті чого зовнішній борг країни сягнув 30 млрд. доларів. Оскільки виплати по зовнішньому боргу залежали від прибутків від іранської нафтової промисловості, головні кредитори (країни Західної Європи) були об'єктивно незацікавленими в підтримці американських санкцій проти Ірану. Іран також оголосив про грандіозний план збільшення видобутку нафти на 10 відсотків до кінця XX століття і запропонував вкрай вигідні умови розподілу прибутків західним корпораціям, що негайно скористались нагодою утвердитись в нафтогазовій промисловості країни.

Іран об'єктивно зацікавлений в співпраці з країнами ЄС, оскільки вони є джерелом інвестицій і новітніх технологій, тобто того, два головних партнера Ірану - Китай і Російська Федерація надати в повному обсязі не в змозі. Пошук нових партнерів допоміг Ірану подолати деякі негативні наслідки міжнародних санкцій. Саме в 90-х роках Іран все більше починає орієнтуватись на економічну і військово-технічну співпрацю з Російською Федерацією і Китаєм.

Військово-технічне співробітництво з Китаєм має довгу історію. На період ірано-іракської війни припадає активізація іранських закупок зброї і стратегічних матеріалів з Китаю. Американська блокада Ірану і відмова СРСР продавати зброю причинами перетворення Китаю на головного постачальника зброї режиму Хомейні. Іран отримує китайські протикорабельні і протитанкові ракети кількох модифікацій, артилерійські системи, танки і стрілкову зброю. Швидкозростаюча економіка Китаю вимагає нарощування імпорту нафти з близькосхідного і центральноазіатського регіонів, в тім числі з Ірану. Китайці, які були великими покупцями західних технологій, перепродали їх Ірану, чим сприяли створенню в Ірані власної допоміжної індустрії, що підтримувала нафтовидобувну промисловість.

В 90-х роках Іран традиційно підтримував з Російською Федерацією дружні відносини. Країни займають спільну позицію в питанні розподілу ресурсів Каспійського Моря, яка полягає в необхідності створення інтернаціонального режиму використання ресурсів Каспію. Росія і Іран аргументують, що Каспій це гігантське озеро, тобто для визначення його статусу не можна застосовувати міжнародне морське право, що передбачає його поділ на національні сектори. В 1995 році Іран і Росія домовились координувати свою нафтогазову політику, ініціювали кілька проектів по освоєнню нафтових родовищ. Країна стала важливим постачальником іранським збройним силам винищувачів і підводних човнів, ракетних технологій (Іран - третій в світі імпортер російського озброєння, після Китаю і Індії), виконавцем великих індустріальних проектів. Таким чином, зовнішня політика Ісламської республіки Іран в 90-х роках була зорієнтована на подолання наслідків ірано-іракської війни завдяки поступовій відмові від революційної риторики і налагодженню тісних торговельно-економічних зв'язків з сусідніми країнами і державами Західної Європи.

95. Проблема європейської інтеграції Туреччини.

Історія взаємовідносин Туреччини з ЄС сягає ще в початковий етап існування Європейської Спільноти. Туреччина проявила бажання стати членом Європейського економічного співтовариства ще в 1959 році, коли 20 вересня вона подала першу заявку на вступ в якості асоційованого члена. Це прагнення реалізувалось 12 вересня 1963 року. Другу заявку на вступ до ЄС Туреччина подала 14 квітня 1987 року, причому 18 грудня 1989 року Європейська комісія визнала за нею право на прийняття, але відклала розгляд заявки. Значним досягненням у взаєминах Туреччина - ЄС став вступ в силу митного союзу 1 січня 1996 року. Проте, непослідовну позицію ЄС щодо Туреччини демонструє той факт, що вже на Люксембурзькому самміті 13 грудня 1997 року Туреччині відмовили в наданні статусу кандидату на вступ до ЄС, що викликало її бурхливий протест, а 10 грудня 1999 року на Хельсінкському самміті врешті решт за нею цей статус визнали. Співробітництво Туреччина - ЄС вже давно набуло структурованого всебічного характеру, тобто, і з боку Союзу, і з боку претендентів на вступ проявляється чіткий курс на зближення, що свідчить про існування об'єктивної потреби в подібному діалозі. Так, дуже поширеною є точка зору, що Європі важливо перестати сприймати прозахідну орієнтацію цих країн як належне, а робити все, щоб вони дійсно бачили своє майбутнє на Заході.

Туреччина займає стратегічно важливу позицію між Балканами, Близьким Сходом, Кавказом та Центральною Азією. І вона завжди була південно-східним оплотом системи західноєвропейської безпеки проти фундаменталістської та радянської загроз. Прихильники подальшого розширення стверджують, що, враховуючи стратегічне розташування та воєнну інфраструктуру Туреччини, ЄС міг би значно виграти від її вступу, адже це дало б можливість наповнити європейську зовнішню і безпекову політику новим змістом - оперативніше реагувати на кризи та попереджати їх, розвертати війська і т.д. Очевидно, що зі вступом Туреччини до ЄС останній отримає шанс закріпитись на світовій арені в якості ключового міжнародного актора. Тому, беручи до уваги ісламську складову Туреччини, вона може стати для ЄС важливим мостом комунікації з країнами сусідніх регіонів. Ця країна як взірець світського мусульманського суспільства, заснованого на демократичних засадах, розглядається Європейським Союзом як важливий канал порозуміння з мусульманським світом. Враховуючи історично добре розвинуті відносини Туреччини з Балканами, Кавказом, Центральною Азією, Союз може використовувати турецький досвід для розробки своєї регіональної політики. Туреччина демонструє активну позицію щодо врегулювання близькосхідного конфлікту, маючи добрі стосунки з обома конфліктуючими сторонами, та заморожених конфліктів у Закавказзі. З точки зору енергетичної безпеки ЄС також в повній мірі оцінив стратегічну важливість Туреччини як надійного енергетичного партнера, країни, що пропонує добрі енерготранспортні можливості. Туреччина слугує важливим енергетичним коридором для транспортування вуглеводнів Каспію.

Туреччина практичними кроками продемонструвала політичну волю виконати необхідні реформи, щоб відповідати Копенгагенським політичним критеріям. Так, у 2001 році були внесені поправки до конституції, які включали положення про захист свободи думки, заборону катування, гендерну рівність і т.д. Була заборонена смертна страта, розширені права меншин, переглянутий кримінальний кодекс та ін. Туреччина значно просунулась в гармонізації свого законодавства з європейським. В той самий час опоненти вступу цієї країни наголошують на недостатності та половинчатості демократичних перетворень. У даному випадку важливим фактором, який перешкоджає сприйняттю Туреччини як європейської країни, є, звичайно, її ісламська складова і базування її політичної системи на „політичному ісламі”, що відрізняє її від світських європейських політичних систем. Перемога на виборах у листопаді 2002 року Партії Справедливості та Розвитку (АКР), ідеологія якої ґрунтується на ісламі, лише посилила європейські фобії стосовно Туреччини. Продовжують лунати обвинувачення на адресу турецького уряду в здійсненні тиску на вільну пресу, ігноруванні прав національних та релігійних меншин. Крім того, за умови свого вступу, Туреччина отримає велику кількість представників в Європейському парламенті, пропорційно до кількості свого населення, зруйнувавши вже усталену рівновагу. За даним песимістичним сценарієм їх вступ приведе до розмивання колишнього впливу „старої Європи” всередині ЄС, розколу Союзу на дві частини, звівши нанівець ефективність процесу прийняття рішень.

96. Політика Туреччини щодо країн СНД. Турецько-українські відносини та перспективи їх поглиблення.

Туреччина має досить обґрунтовану альтернативу європейському вектору у вигляді своїх південних, ісламських і центральноазійських зацікавлень. Тургут Озал, архітектор нової Туреччини, почав використовувати тюркський символізм для проникнення турецького економічного та політичного впливу в Центрально-Азійський та Кавказький регіони. Починаючи з 1991 р., Т. Озал, а пізніше Сулейман Демірель зробили низку візитів до нових держав та підписали численні угоди з політичного співробітництва, військової допомоги, культурних та економічних змін. Туреччина входить в Чорноморський консорціум, Союз Тюркських держав, Організацію Економічного співробітництва - інституції, що підвищують її регіональний статус. Зрозуміло, що це викликає певне занепокоєння з боку Російської Федерації, яка переглядає власне сприйняття Туреччини в ширшому контексті і починає обмежувати пантюркістське просування Анкари. Насамперед це спостерігалося на з'їзді тюрків, а потім при формуванні Конвенції курдських організацій СНД у Москві. Московська інтервенція в Чечні погіршила взаємосприйняття двох країн. Хоча Туреччина має значні ресурси та просуває свою геополітичну роль в республіках колишнього СРСР, вона не може виступати тут одноосібно і стикається з конкуренцією інших держав, зокрема Ірану.

Туреччина намагається конкурувати з РФ, а у певному відношенні і з Іраном, за вплив на пострадянські тюркомовні країни Центральної Азії. Її козирі в цій грі полягають у: етнічній спорідненості з тюркомовними народами регіону - туркменами, узбеками, казахами, киргизами, каракалпаками, уйгурами; конфесійній ідентичності; своєму характері як економічно розвинутої та сильної у військово-політичному відношенні тюрксько-мусульманської країни, яка відтак має слугувати зразком і для тюрксько-мусульманських країн, які обрали (на відміну від Ірану) світський шлях розвитку; орієнтації на розвинені західні країни, насамперед США (для яких Туреччина, якщо не казати про Ізраїль, є найважливішим стратегічним партнером у Західній Азії), а відтак у відношенні можливого лобіювання Туреччиною інтересів відповідного кола країн перед Заходом. До того ж РФ всіляко протидіє посиленню турецького впливу в Центральній Азії, так само як і на Кавказі та на Балканах. Для Туреччини нестабільність на Балканах та Кавказі є джерелом загрози її власній територіальній цілісності, оскільки виникає загроза міграцій до Туреччини. РФ прагне до встановлення системи колективної безпеки в Азії, що протистоїть турецьким інтересам відродження пантюркізму. Водночас самі країни регіону схильні розробляти власні економічні та політичні моделі, ніж просто адаптувати турецький взірець.

Розвиток відносин з Туреччиною є одним з головних пріоритетів України в південному напрямку. Підписаний дуже важливий Договір про дружбу і співробітництво між обома державами строком на 10 років. Після отримання Україною незалежності між Києвом і Анкарою не виникало спірних питань. У вирішенні проблем військової й екологічної безпеки в регіоні Чорного моря, його демілітаризації складається прямий і безпосередній інтерес обох країн. Але і в пошуку балансу сил у новій і складній геополітичній ситуації, що склалася в регіоні за останні роки, інтереси Туреччини й України багато в чому можуть збігатися. В Україні високо оцінюють розуміння Туреччиною проблем, пов'язаних з поверненням з місць депортації до Криму етнічно спорідненого туркам кримськотатарського народу. Туреччина є ключовою державою для України, оскільки через неї йдуть найбільш зручні транспортні шляхи у Середземноморський та Близькосхідний регіони. Хоча останнім часом Туреччина проробляє шляхи диверсифікації власного зовнішньополітичного курсу, однак він загалом залишається проамериканським. Туреччина має тривалий конфлікт з Грецією, і це робить проблематичним її входження до Європейської спільноти. Її стратегічне значення як південно-східного флангу НАТО втрачається із зниженням порога конфронтації між Заходом та РФ. Мотиви для зближення України з Туреччиною виглядають досить обґрунтованими: необхідність забезпечення транспортування енергоносіїв в і через Україну, компліментарність економік, співпраця в межах ЧЕС тощо. Розвиток партнерських стосунків з Туреччиною, на яку нині припадає близько половини всього обсягу торгівлі України з близькосхідними країнами, слід вести переважно в рамках двостороннього економічного співробітництва, або в межах системи ЧЕС, уникаючи їх перетворення на стратегічний військово-політичний альянс.

98. Сучасний стан і перспективи палестино-ізраїльського мирного врегулювання.

На початку 90-х років на Близькому Сході склалася якісно нова політична ситуація, що відрізнялася від ситуації 70-80-х років. Її головні ознаки:

1. Розпад СРСР та як припинення радянсько-американського протистояння на Близькому Сході.

2. Нові коаліції, що виникають унаслідок війни в Перській затоці, нове перегрупування сил в арабському субрегіоні, зближення Єгипту та Сирії.

3. Зміни у балансі сил між Ізраїлем та арабськими країнами на користь Ізраїлю.

4. Зміни у ставленні сторін до проблеми близькосхідного врегулювання.

5. Поширення відцентрових тенденцій в арабському світі, уособлених ісламськими фундаменталістськими організаціями та угрупованнями.

Криза у Перській затоці підштовхнула близькосхідний мирний процес. У жовтні - листопаді 1991 р. в Мадриді розпочалася мирна конференція у справах Близького Сходу. спонсорами виступили СРСР та США. Відкриття Мадридської мирної конференції по Близькому Сходу знаменувало собою початок якісно нового етапу в розвитку арабо-ізраїльських відносин. Істотні розбіжності в підходах Ізраїлю та арабських країн насамперед були такі: араби висували формулу «мир в обмін на території», Ізраїль - «мир в обмін на мир», що пояснювалась як укладання двосторонніх мирних угод окремо з кожною сусідньою арабською країною за збереження окупованих територій у складі Ізраїлю, а також недопущення жодного державного утворення палестинців на Західному березі річки Йордан та в секторі Газа. У 80-х роках зросла тенденція до посилення дії палестинського чинника як на зовнішньополітичний курс Ізраїлю, так і на внутрішньополітичну ситуацію в країні. Особливий вплив на розвиток ситуації на Близькому Сході і на трансформацію ізраїльської концепції врегулювання близькосхідного конфлікту справляли «інтифада» та «мирний наступ» ОВП, що зумовило поглиблення процесу поляризації політичних сил Ізраїлю. Таємні переговори між представниками Ізраїлю та ОВП тривали у липні 1992 р. - серпні 1993 р. Учасники переговорів досягли низки домовленостей. США погодились виступити посередником у підписанні підсумкового документа.

ІЗ вересня 1993 р. на зустрічі Я. Арафата та І. Рабіна у Вашингтоні Ізраїль та ОВП уклали Декларацію принципів організації тимчасового палестин­ського самоврядування - угоду про проміжний режим самоврядування у секторі Газа і районі міста Ієрихон. Декларація визначала п'ятирічний термін переходу до обмеженої палестинської автономії. Через два місяці після її підписання мали бути вироблені умови виведення ізраїльських військ, що протягом двох наступних місяців мало завершитись. Улітку 1994 р. передбачалося проведення вільних виборів до палестинських органів самоврядування. Підписання цього документа започаткувало якісно новий етап розвитку ізраїльсько-палестинських відносин. Уперше в історії палестинці отримали можливість здійснення свого права на самовизначення. Цей документ справив значний вплив і на розвиток регіо­нальних міжнародних відносин. Він прискорив хід норма­лізації стосунків між Ізраїлем та арабськими країнами, запо­чаткувавши складний, але реальний процес оформлення миру в цьому регіоні.

4 травня 1994 р. в Каїрі Голова Виконкому ОВП Я. Арафат та прем'єр-міністр Ізраїлю 1. Рабін у присутності керівників зовнішньополітичних відомств США та Росії підписали угоду про обмежену палестинську автономію, відому під назвою «Газа - Ієрихон - спочатку». Вона забезпечила палестинцям можливість здійснення національної влади на власній території. Констатувалося, що остаточні терміни перехідного періоду закінчаться 4 травня 1999 р. До цього часу мало завершитись формування структури Палестинської автономії. 17 січня 1997 р. Я. Арафат та Б. Нетаніягу уклали Протокол про виведення ізраїльських військ з Хеврону. Сторони погодилися співробітничати в боротьбі з тероризмом і розпочати через два місяці переговори щодо остаточного статусу палестинських територій. Уряд Б. Нетаніягу визначив засоби безпеки та масштаби передислокації ізраїльських військ з окупованих територій відповідно з врахуванням безпеки. 23 жовтня 1998 р. було підписано угоду Вай-Плантейшн, що забезпечила суверенітет Палестинської автономії над 18 % окупованих територій. Невиконання цієї угоди ізраїльською стороною призвело до значного погіршення ізраїльсько-палестинських відносин. Таким чином, процес арабо-ізраїльського врегулювання в 90-ті роки поставив систему регіональних міжнародних відносин перед кардинальними змінами, які можуть привести до реструктуризації регіональних відносин на Близькому Сході, виникнення нового співвідношення сил та формування нових взаємозв'язків між державами регіону.

99. Сучасні конфлікти в Африці та шляхи їхнього врегулювання.

Можна виокремити наступні причини виникнення конфліктів в Африці: Перша група - суперечності, що виникають при встановленні й регулюванні відносин сили на різних рівнях. На міжнародному рівні йдеться про вплив великих держав на виникнення конфліктів, що було

збереження балансу сил або його порушення на власну користь підтримували дружні їм режими чи угруповання (наприклад, в Анголі, Мозамбіку, Ефіопії тощо). Такі втручання часто провокували загострення конфліктів.

У 90-ті роки склалася протилежна ситуація - конфлікти та війни спалахували через зникнення страху перед втручанням наддержав. В Африці розгорнулася боротьба за лідерство на регіональному рівні, формувалися нові центри сили, що могло призвести до сутичок між ними (конфлікти між Угандою та Суданом, прагнення Нігерії перетворитися на чільну державу Західної Африки тощо). На внутрішньодержавному рівні чинник сили виявляється у тому, що багато країн Африки ще перебувають на етапі свого становлення, не досягли позитивного суверенітету (негативний суверенітет - формально-правове визнання держави членами світового співтовариства; позитивний суверенітет - здатність уряду нової держави до ефективного громадянського управління суспільством, що гарантує стабільність, законність, громадянський мир та правопорядок).

Друга група - соціально-економічні чинники. Ідеться про боротьбу за матеріальні ресурси, які часто стають причиною конфлікту. До них можуть відноситись як природні багатства певної території, так і сама територія. Виникненню прикордонних конфліктів сприяє невизначеність певних дільниць офіційних кордонів колишніх колоній. Боротьба за терени та природні багатства спричинює і внутрішні конфлікти. Сепаратистські рухи етнічних груп прагнуть одержати у власне розпорядження певну територію з її ресурсами (боротьба населення провінції Казаманс (Сенегал), де зосереджено вирощування рису, в Шабі (Демократична Республіка Конго), де знаходяться великі поклади міді та інших корисних копалин тощо. Тяжке економічне становище робить боротьбу за владу, а відповідно за контроль над ресурсами дуже жорстокою. Остання група - соціально-психологічні чинники, тісно пов'язані з другою. Ідеться про трайбалізм і міжетнічні відносини, адже трайбалізм спричинюється побоюваннями етнічної групи за власні існування та безпеку, і прагнення верхівки цієї групи до привілейованого становища.

100. Зовнішня політика Республіки Куба. Антикубинська політика США.

В лютому 1959 р. на Кубі було створено Революційний уряд на чолі з Ф. Кастро, і його прихильники були призначені на всі найважливіші державні пости. У новому керівництві спочатку не було єдиного уявлення щодо масштабу подальших реформ. У травні 1959 р. уряд видав декрет про аграрну реформу. Відповідно до нього, на Кубі були ліквідовані приватні латифундії і землеволодіння іноземців. Більше 40% земель перейшли в державний сектор сільського господарства, інші були розподілені серед селян. Реформа завдала удару по американських цукрових компаніях і викликала незадоволеність США. Надії на те, що нова влада зуміє домовитися з США, швидко зникнули. США загрожували зменшити ввезення кубинського цукру і обмежити туризм. Американські фірми стали згортати інвестиції на Кубі. Навпаки, Радянський Союз намагався посилити на острові свій вплив (особливо після візиту на Кубу радянської делегації на чолі з А. Мікояном в лютому 1960 р.). У 1960 р. США ввели ембарго на імпорт цукру з Куби, скоротили нафтові і продовольчі постачання, а американські нафтопереробні заводи на острові відмовилися переробляти нафту, що постачалася з СРСР. Тоді кубинська влада проголосила в серпні - жовтні 1960 р. націоналізацію підприємств, що належать американським, а також великим і середнім кубинським підприємцям. У руках держави опинилися до 90% промисловості. 2 січня 1961 США розірвали дипломатичні відносини з Кубою, а в квітні того ж року підтримали висадку загону в 1500 озброєних кубинських опозиціонерів в Затоці Свиней. Але ця акція зазнала повної невдачі - загін був розгромлений. Розраховуючи на подальшу допомогу СРСР, Фідель Кастро проголосив 1 травня 1961 р. кубинську революцію «соціалістичною».

Разом з погіршення відносин з США, зміцнювалися зв'язки Куби з СРСР. У 1962 р. США ввели ембарго на торгівлю з Кубою, добилися її виключення з Організації Американських Держав, а в 1964 р. - введення з боку ОАД дипломатичних і торгових санкцій проти Куби. У 1962 р., коли на острові були розміщені радянські ракети, справа трохи дійшла до війни. США почали військово-морську блокаду Куби. «Карібська криза» була врегульована, а радянські ракети виведені. Хоча США пообіцяли не вторгатися на острів, Фідель Кастро не був задоволений компромісом, і це привело до тимчасового охолоджування між Гаваною і Москвою. Натомість розширилися зв'язки уряду Кастро з Китаєм, який закликав до жорсткішого антиамериканського курсу і підтримувала гасла збройної боротьби. До 1972 р. Куба ввійшала в Раду економічної взаємодопомоги. Навпаки, відносини з Китаєм в 1966 р. погіршали з-за розбіжностей з питання про торгову угоду. У зовнішній політиці уряд Ф.Кастро в 1960-х і 1970-х роках проводив курс на протистояння зі США і їх союзникам. У другій половині 1960-х років Куба підтримувала повстанські рухи в країнах Латинської Америки, включаючи й ті, які були незалежними від традиційних прорадянських компартій. У 1975 р. кубинський уряд направив 15-тисячний корпус до Анголи. У 1977 р. кубинські війська допомогли прорадянському уряду Ефіопії у війні з сусіднім Сомалі. Але в 1970-х роках зовнішньополітичні дії Куби стали помірнішими. На початку десятиліття багато країн Латинської Америки відновили дипломатичні відносини з Кубою, в 1975 ОАД зняла з неї санкції. До 1990 р. кубинські війська були виведені з країн Африки.

Відносини з Куби з США в 1990-х роках залишалися напруженими. У 1992 р. США посилили положення закону про ембарго, заявивши, що воно буде відмінено тільки після проведення на острові багатопартійного вибору. США заборонили емігрантам, що жили на їх території, переказувати валютні кошти на Кубу (об'єм цих перекладів досягав майже 500 мільйонів доларів США на рік). У 1996 р. над островом було збито два американські спортивні літаки. Закон, прийнятий конгресом США, заборонив продаж на території цієї країни продуктів, і виробів кубинського виробництва, також запровадив санкції проти осіб і фірм, що беруть участь в спільних з Кубою підприємствах. Ці рішення були опротестовані Європейським Союзом, що подав скаргу у Всесвітню торгову організацію. У 1997 р. був досягнутий компроміс, згідно якому дія низки положень закону припинилася. На початку 1999 р. президент США Білл Клінтон дещо пом'якшив санкції проти Куби, дозволивши поштовий зв'язок, збільшення кількості чартерних авіарейсів і здійснення грошових переказів від некубінцев із США на Кубу. З кінця 1990-х років розширювалися зв'язки Куби з країнами ЄС. У 1996 р. європейські держави вперше підтримали в ООН резолюцію із закликом відмінити американського ембарго. В той же час, вони вимагали, щоб на острові дотримувалися основні права людини і були звільнені політв'язні. У 1997 р. Кубу відвідав міністр закордонних справ Канади, який домовився про розвиток економічних і політичних зв'язків. Канада стала одним з головних торгових партнерів країни. На Кубі побував папа Іоанн Павло II. Але вже в 1999 р. репресії проти дисидентів призвели до погіршення взаємин з ЄС і Канадою. Тільки у 2002 р. ЄС відкрила офіційне представництво на Кубі.

101. Інтеграційні процеси в Латинській Америці як засіб зміцнення економічного й політичного суверенітету латиноамериканських країн.

По закінченні «холодної війни» Латинська Америка перестала бути об'єктом протиборства двох політичних систем. Це призвело до того, що військово-стратегічні аспекти міжамериканського співробітництва, регіональної та національної безпеки втратили попереднє значення і поступилися місцем економічним і соціальним проблемам, а також питан­ням зміцнення демократичних інститутів у країнах регіону. Усе це відбилося на подальшому розвиткові ОАД (існує з 1948р). У червні 1990 р. Генеральна Асамблея ОАД в Асунсьйоні висловилася на підтримку демократичного розвитку і проти застосування сили в міждержавних відносинах, за посилення боротьби проти бідності й соціальної нерівності, викорінювання наркобізнесу спільними зусиллями, за посилення ролі ОАД у розв'язанні проблем континенту.

Економічна інтеграція в Латинській Америці у 80--90-ті роки отримала нові стимули і дещо змінила свій зміст після переходу від політики державного протекціонізму до лібералізації економіки і зовнішньої торгівлі. Особливо різко активізувалися інтеграційні процеси в 90-ті роки. Основною тенденцією стало приєднання регіону до єдиного світового господарського комплексу, який формувався. Процеси інтеграції в Латинській Америці проходили в різних формах. Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (ЛАВТ), яка об'єднувала 10 південноамериканських республік і Мексику, в 1980 р. перетворилася на Латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІ). Головна увага в ній зосереджувалася на промисловій кооперації в конкретних галузях і спільних програмах розвитку економіки та експорту. В червні 1990 р. члени ЛАІ вирішили зменшити взаємні мита на 10-20 % і скасувати низку протекціоністських заходів. З 1992 р. функціонує Латиноамериканський парламент зі штаб-квартирою в Сан-Паулу (Бразилія).

На нараді в Тегусігальпі (Гватемала) у грудні 1991 р. президенти п'яти центральноамериканських республік і Па­нами досягли домовленості про заснування Центрально­американської системи інтеграції (ЦАСІ) в складі шести країн перешийка. В 1992 р. утворено координуючі органи ЦАСІ й ухвалено програму конкретних дій. У жовтні 1991 р. в столиці Гватемали урочисто відкрилася перша сесія Центральноамериканського парламенту (договір про субрегіональний парламент підписали Гватемала, Гонду­рас, Сальвадор, Коста-Рика та Нікарагуа). У березні 1991 р. президенти Аргентини, Бразилії, Уругваю і Парагваю підписали договір про створення Спільного ринку країн півдня Америки (МЕРКОСУР) у складі цих держав. З 1991 р. поступово знижуються взаємні мита - до їх повного скасування в 1995 р. Вводяться єдині зовнішні тарифи, виробляється узгоджена позиція на світовій арені з економічних і політичних питань. Учасники МЕРКОСУР планували з часом приєднати до цієї організації інші півден­ноамериканські країни, перетворити її на основне інтеграційне об'єднання Південної Америки. Чилі, Болівія, Перу виявили інтерес до співробітництва з МЕРКОСУР.

Саме перша половина 90-х років стала періодом «інтеграційної ейфорії», що охопила весь континент; у ЇЇ центрі перебували НАФТА і багато країн регіону, які бажали при­єднатися до неї. Окремі латиноамериканські держави ви­явили бажання потрапити до цієї зони через систему дво­сторонніх і багатосторонніх договорів про вільну торгівлю з Мексикою, одна з одною і, в перспективі, зі США. В 1991 р. підписано угоди про вільну торгівлю Мексики і країн Центральної Америки, між Мексикою і Чилі, а в 1993 р. - між Мексикою і Венесуелою. Зона вільної торгівлі мала об'єднати учасників «Групи трьох» (Мексика, Венесуела, Колумбія. Першу половину 90-х років можна охарактеризувати як етап зближення «двох Америк», гармонізації міжамерикан­ських відносин, апогеєм якої стала зустріч глав 34 держав Західної півкулі 10-13 грудня 1994 р. у Майамі. На зустрічі було прийнято «Декларацію принципів партнерства в ім'я розвитку і процвітання: демократія, вільна торгівля і розвиток на Американському континенті» та План дій зі 100 пунктів, який проголошував прагнення створити до 2005 р. Панамериканську зону вільної торгівлі. Головним завданням для латиноамериканських країн на початку XXI ст. залишаються пошук і здійснення таких варіантів розвитку, які б відповідали місцевим умовам і дали б змісту країнам регіону поєднати оновлення економіки з інтересами більшості суспільства, інтеграцію у світове господарство -- зі збереженням власних цивілізаційних підвалин.

102. Результати Другої світової війни для Великої Британії.

Після Другої світової війни Англія остаточно втратила "пальму першості" у міжнародних відносинах. Починається розпад найбільшої Британської колоніальної імперії. Людські втрати Великобританії в роки другої світової війни порівняно з іншими країнами невеликі - 245 тис. чол. вбитих, 278 тис. чол. - покалічених. Дуже постраждала її економіка. Державний борг збільшився з 7247,3 млн ф. ст. у 1939 p. до 23 741,9 млн. ф. ст. у 1945 p., зменшилися золоті та валютні запаси. Загальні втрати Великобританії оцінюються в 7300 млн ф. ст., або близько 1/4 національного багатства країни. Наприкінці війни Британська імперія формально не припинила свого існування. В Африці вона навіть "заокруглила" власні колоніальні володіння за рахунок Лівії та Сомалі. Проте в інших районах світу, де її вплив до війни був особливо сильним (Близький Схід, Індія, ПівденноСхідна Азія), вже господарювали США, витіснивши союзників - Великобританію та Францію. Великобританія, хоч і перемогла у другій світовій війні фашистську Німеччину, зберегти могутню імперію вже не мала сил, розвалилася, що було природно, закономірно. Загальні витрати Великобританія на війну дорівнювали 25 млрд ф. ст. Після виснажливої війни Англія залишилась серед великих держав, але не могла тягатись по силі з США та СРСР. Після шести років війни англійці найменше думали про претензії на світове панування. Це особливо виявилось на перших післявоєнних виборах 26 липня 1945 р. Англійці проголосували за лейбористів, які чітко сформулювали свою головну мету - створити в Англії процвітаючу державу. Лідер лейбористів Клемент Еттлі сформував уряд, який взявся здійснити низку реформ.

У результаті реформ, проведених лейбористами, було націоналізовано вугільну, газову, металургійну галузі промисловості, електроенергетику, зв'язок, транспорт, Англійський банк. Власникам підприємств сплачувалась компенсація - 2,5 млрд. фунтів стерлінгів. Згодом темпи націоналізації були знижені, лейбористам стало ясно, що держава неспроможна взяти на себе занадто багато. Було проголошено курс на змішану економіку. Лейбористський кабінет став більше уваги приділяти питанням програмування економіки, регулювання зайнятості, експорту-імпорту та ін. За планом Маршалла Англія отримала близько 2,5 млрд. доларів, що сприяло структурній переорієнтації британської економіки, водночас посилило її залежність від США. Лейбористи здійснювали також програму соціальних реформ: скасування антипрофспілкових законів, розширення безкоштовної системи охорони здоров'я та розширення житлового будівництва. Лейбористи домоглись подальшого обмеження повноважень палати лордів британського парламенту. У галузі зовнішньої політики лейбористи залишались на позиції союзу з США і повністю поділяли небезпеку відносно радянської загрози. У 1949 р. Англія стала членом НАТО. Найскладнішою проблемою для післявоєнної Великобританії була доля колоніальної імперії. Надання незалежності Індії було неминучим, і з цим довелося змиритися. Незалежність було надано Палестині та Йорданії, але на більше йти вона не бажала.

Реформи лейбористів призвели до непомірного зростання державних витрат і різкого збільшення дефіциту державного бюджету. Фінансові труднощі сприяли перемозі у 1951 р. консерваторів на чолі з У.Черчіллем. Консерватори здійснили часткову денаціоналізацію, скоротили соціальні програми. У 1952 р. помер король Георг IV, на престол вступила його донька Єлизавета II. У тому ж році Великобританія, прагнучи залишитись наддержавою, з допомогою США створила ядерну зброю. Деколонізація виявила всі слабкі сторони Англії. Зусилля по збереженню імперії сприяли консервації відсталості. Після поразки в 1956 р. агресії Англії, Франції та Ізраїлю проти Єгипту, Великобританія взагалі відмовилась від спроб зберегти імперію. Останньою спробою зберегти вплив в колишніх колоніях стало зміцнення Британської Співдружності націй. В Європі консерватори намагались зміцнити позиції Англії, створивши Європейську асоціацію вільної торгівлі, що було своєрідною противагою ЄЕС. Всі ці поразки, як у внутрішній, так і в зовнішній політиці, призвели до "англійської хвороби": Англія з кожним роком втрачала свої позиції.

103. Розпад Британської імперії. Співдружність Націй.

У своїй колоніальній політиці уряд Еттлі також продовжував курс консерваторів, застосовуючи і їхні методи. Але після перемоги прогресивних сил світу над фашистською Німеччиною, в умовах, коли співвідношення сил у світі явно змінювалося на користь демократії і соціалізму, положення британського імперіалізму в його власних колоніях виявилося досить складним. Йому приходилося маневрувати, щоб зберегти своє панування, і навіть уступати там, де іншого шляху не було. Британський імперіалізм змушений був рахуватися з обіцянками, даними під час війни народам колоній, до яких метрополії довелося звернутися по допомогу, коли імперія знаходилася у важкому положенні. Йому приходилося рахуватися і з національно-визвольними рухами, що розгорнулися в колоніях після війни, що уже неможливо було придушити силою. Коли в серпні 1945 р. Індонезія проголосила свою незалежність, уряд Еттлі направив туди стотисячну армію в допомогу голландським колонізаторам, однак під тиском світової суспільної думки і протестів у самій Англії ця армія була виведена з Індонезії в середині 1947 р. Безрезультатними були і спроби надати військову допомогу французьким імперіалістам в Індокитаї.

У власній колоніальній імперії з найбільшими труднощами англійському імперіалізму довелося зіштовхнутися в Індії. Рух за незалежність паралізувало дії англо-індійської адміністрації, і 15 березня 1946 р. Еттлі офіційно визнав у парламенті право Індії на незалежність. Але, погодившись на цю серйозну поступку, британський імперіалізм став вишукувати шляхи такого вирішення питання, що дало б йому можливість зберегти своє панування іншими засобами. Індія була розчленована по релігійній ознаці на дві держави, що залишилися в складі Британської імперії як домініони. Проте Індійський Союз і Пакистан перестали бути колоніями й одержали, хоча й обмежену, державну незалежність. Незалежність і статус домініону одержав також і Цейлон. Бірма домоглася незалежності, але відмовилася від статусу домініону. Тільки в Малайї англійський імперіалізм завзято домагався повного збереження своїх позицій, англійські війська нещадно придушували національно-визвольний рух у цьому районі.

Британський імперіалізм змушений був уступити деякі свої позиції і на Близькому Схід. У 1946 р. Англія вивела свої війська із Сирії і Лівану, а в 1948 р. відмовилася від свого мандата на Палестину. Національно-визвольний рух в африканських колоніях Англії ще не одержало такого розвитку, щоб змусити її до серйозних поступок. Але і тут англійському імперіалізму довелося маневрувати. Метою колоніальної політики уряду Еттлі залишалося збільшення виробництва сировини в колоніях, необхідне для дозволу економічних труднощів Англії. З особливою ретельністю воно домагалося цього в африканських колоніях. Відбулися і деякі зміни у відносинах між домініонами і Великобританією. З 1947 р. у документах, печатці і літературі термін "Британська імперія" поступився місцем назві "Британська співдружність націй", що застосовувалося іноді ще до війни (на імперських конференціях 1926 р., 1931 р. і ін.). Домініон Ньюфаундленд у результаті референдуму 31 березня 1949 р. приєднався до Канади. 18 квітня 1949 р. офіційно вийшла зі Співдружності Ірландська Республіка.

104. Концепція „трьох кіл" („трьох сфер") у британській зовнішній політиці.

У 1950-х роках основний напрямок зовнішньої політики Великобританії фактично не змінився в порівнянні з першими післявоєнними роками. Її зовнішньополітичний курс базувався на концепції "трьох кіл", сформульованої Черчіллем. Суть цієї концепції полягала в тім, що Англії нібито був забезпечений особливий вплив на хід міжнародних подій унаслідок її потрійної ролі - головного партнера США, ведучого за собою західноєвропейської держави і лідера Співдружності націй. Однак міжнародна обстановка 50-х років - зростаюча міць соціалістичних країн, і особливо СРСР, успіхи національно-визвольного руху, прагнення американського імперіалізму до світового панування, швидке зміцнення позицій західнонімецьких монополій - у значній мірі впливала на зовнішньополітичний курс Великобританії.

Правлячі кола Англії намагалися проводити зовнішню політику на двопартійний основі, зберігаючи її наступність незалежно від того, яка партія - Консервативна чи Лейбористська - знаходиться при владі. У період свого перебування у влади керівництво Консервативної партії продовжувало політику "холодної війни", проводячи курс на активну участь Великобританії в агресивних військових блоках, у гонці озброєнь. Уряд Черчілля приділяв велику увагу створенню атомної зброї. Перша стадія здійснення програми атомного озброєння Англії, початого ще в 1946 р., завершилася в жовтні 1952 р. спробним вибухом атомної бомби поблизу північного узбережжя Австралії. Наступні випробування були проведені в 1956 р. Не менш інтенсивно велися роботи зі створення водневої бомби, початі в 1954 р. Вони були довершені серією термоядерних іспитів у Тихому океані в 1957 р. У 1957 р. англійським і американським урядами була вперше сформульована доктрина "взаємозалежності". Англійські ядерні сили були об'єднані з американськими і, як відзначала газета "Таймс", відповідно до спільного англо-американського плану націлені проти об'єктів у "комуністичній Європі". Разом з тим на взаєминах між Англією і США не могло не позначатися поглиблення міждержавних протиріч. Це особливо чітко проявилося під час суецької кризи. 5 квітня 1955 р. 80-літній Уінстон Черчілль вручив королеві прохання про відставку. Наступного дня формування нового уряду було доручено Антоні Ідену.

105. Ядерне співробітництво між Великою Британією та США.

В ядерній зовнішній політиці Велика Британія уповає в основному на співробітництво з США в рамках підписаної ще в 1958 р. Угоди між США і Великобританією про співробітництво по використанню атомної енергії для цілей взаємної оборони. Не випадково в 2004 р. ця угода була продовжена на чергові десять років. Як відомо, у сучасному озброєнні в Британських морських силах ядерного стримування вже мається істотний компонент американської технології, придбаної через те, що вона була краще і надійніше. Очевидно, на це і робиться неофіційний розрахунок і у відношенні боєголовки для так званого сина Трайдента ІІ - Трайдент lіte. Поки ж Британія готова вже брати участь у програмі США по продовженню термінів служби носіїв D 5 до 2042 р., у тому числі і шляхом істотного фінансового внеску - близько 500 млн доларів. Таким чином, по двох ключових елементах нової системи ядерної зброї Британія буде знаходитися в повній залежності від США, як би політики в Лондоні не прагнули підкреслити свою самостійність. Але в американців, принаймні, є резон у практичних кроках, оскільки в американські субмарини були закладені такі матеріали і технологічні рішення, що дозволяють продовжувати термін служби субмарин класу Огайо на термін практично рівноцінний носіям D 5. Як виявилося, з ядерними субмаринами Британії класу Венгард справа обстоїть інакше, і славнозвісна англійська передбачливість у цьому випадку не спрацювала. Правда, деякі британські експерти взагалі ставлять під сумнів необхідність уведення нових субмарин, стверджуючи, що зараз немає ні військової, ні політичної необхідності настільки інтенсивної експлуатації наявних чотирьох ядерних підвідних човнів.

106. Проблеми приєднання Великої Британії до ЄЕС.

Повідомлення про перемогу консерваторів викликало неприховану радість у Загальному ринку. Там сподівалися, що, на відміну від лейбористів, що були супротивниками вступу Англії в ЄЕС і не надто прагнули розвивати співробітництво країни зі Співтовариством, консерватори підуть на зближення з Загальним ринком. Лідери країн Загального ринку думали, що з консерваторами буде легше домовитися по спірних питаннях, зокрема по найбільш гострій проблемі - сільськогосподарській політиці. Вони вважали, що обрання Тэтчер з'явилося як би подарунком для них. Це показувало, як мало знали лідери ЄЕС нового англійського прем'єра і як можуть помилятися навіть досвідчені політики. Омана тривала недовго. Тетчер відразу розсіяла їхньої ілюзії на той рахунок, що консервативний уряд піде на поступки країнам ЄЕС. Вона зробила заяву, що зобов'язання, узяті в ЄЕС попереднім англійським урядом є надмірними і не можуть далі виконуватися.

Тетчер з перших кроків оголосила себе непохитним захисником інтересів Англії в ЄЕС. Почалася її боротьба проти інших учасників Співтовариства, що продовжувалася більше десяти років. Посли західноєвропейських держав, насамперед ФРН і Франції, не раз говорили з роздратуванням про "непоступливість" Тетчер, про те, що вона своєю вузькоегоїстичною позицією ускладнює прийняття спільних рішень. Її принцип, говорили вони, - брати від ЄЕС більше, ніж давати йому. Сама Тетчер у довірчих бесідах ремствувала на те, що лідери ЄЕС відносяться до неї з ворожістю: Тетчер знала, що вони навіть нагороджували її невтішними епітетами. На першій же зустрічі керівників країн - членів ЄЕС вона зажадала перегляду суми внесків у скарбницю ЄЕС і значного зменшення частки Британії, незважаючи на те, що в договорі про вступ Англії в Співтовариство був спеціальний пункт, де вказувалося, що умови вступу країни в ЄЕС можуть бути переглянуті лише "у випадку виникнення неприйнятної ситуації". І хоча ситуація залишалася колишньої, Тетчер вимагала перегляду шкали внесків дуже рішуче. Вона вимагала, щоб внески Англії в бюджет ЄЕС були зменшені на величезну суму в 1 млрд. фунтів стерлінгів.

На наступній зустрічі керівників ЄЕС у Дубліні ситуація настільки загострилася, що здавалося, усе валиться. Англійці були проти невиправдано великих витрат на сільськогосподарську політику ЄЕС (Англії разом із ФРН приходилося покривати витрати сільського господарства інших країн ЄЕС). Тетчер, не соромлячись у висловах, не переставала повторювати: "Це наші гроші". Навіть англійські дипломати були вражені манерою поводження свого прем'єра. Коли партнери Тетчер запропонували їй у виді компромісу відшкодування разового внеску Англії в 350 млн. фунтів стерлінгів, вона з презирством відкинула цю "подачку". Тэтчер порівнювала внески Англії і Франції - відповідно, 9 млрд. франків і 700 млн. франків - і вимагала, щоб партнери Британії по ЄЕС узяли на себе суму витрат у 9 млрд. франків. На зустрічі ЄЕС у Люксембурзі партнери по Співтовариству зробили Англії нові поступки, назвавши цього разу цифру удвічі велику - 760 млн. фунтів стерлінгів. Але Тетчер також визнала цю суму недостатньої і відкинула її. Коли зустріч закінчилася безрезультатно, прем'єр у своє виправдання помітила: "Ми повинні захищати британські інтереси".