Історія міжнародних стосунків

1

26. Дипломатичне забезпечення боротьби країн антигітлерівської коаліції проти держав „осі" 1941-43 рр.

В 1941 р перші кроки щодо створення антигітлер. коаліції. В червні 1941 р. керівники США й Англії публічно заявили про готовність їхніх країн підтримати Радянський Союз. В липні радянський уряд здійснив 4 дипломатичні акції: 12 липня в Москві була підписана «Угода між урядами СРСР і Великобританії про спільні дії У війні проти Німеччини». Обидві сторони зобов'язалися надавати одна одній допомогу й підтримку у війні проти Німеччини, не вести з нею переговорів й не укладати сепаратного мирного договору. Ця угода поклала початок утворенню антигітлерівської коаліції; 18 липня в Лондоні радянський уряд підписав угоду з емігрантським урядом Чехословаччини про відновлення дипломатичних відносин, обмін посланниками, взаємну допомогу та підтримку у війні проти Німеччини й створення національних чехословацьких військових частин на території СРСР; 22 липня радянський уряд відновив дипломатичні відносини з емігрантським урядом Югославії; З0 липня СРСР і емігрантський уряд Польщі в Лондоні підписали угоду, аналогічну радянсько-чехословацькій,-про відновлення дипломатичних відносин, взаємну допомогу та підтримку у війні проти Німеччини й створення національних польських військових частин на території СРСР.

29 липня - 1 серпня відбулася місія Г. Гопкінса (США) в Москву, де він підтвердив радянському урядові обіцянку президента Ф. Рузвельта «негайно надати СРСР усіляку допомогу без будь-яких застережень». Пізніше Г. Гопкінс очолив керівництво американською програмою ленд-лізу. В липні - серпні радянський уряд відновив дипломатичні відносини з емігрантськими урядами Греції, Норвегії та Бельгії. 14 серпня Ф. Рузвельт і У. Черчілль підписали на військовій базі Арджентія (на острові Ньюфаундленд) декларацію «Атлантична хартія», де були проголошені право всіх народів вибирати форму правління, прагнення до економічного співробітництва між усіма країнами, свобода особистості, свобода думки й віросповідання, свобода від злиднів й свобода від страху (тобто захист від війни). Рузвельт і Черчілль одночасно запропонували скликати в Москві нараду для обговорення питань про воєнне постачання Радянського Союзу.

26 серпня радянські та британські війська ввійшли в Іран. 26 вересня Радянський Союз визнав уряд де Голля - уряд «Вільної Франції», що було рівнозначно встановленню дипломатичних відносин. 29 вересня - 1 жовтня в Москві відбулася конференція представників СРСР, США й Великобританії (Молотов, Гарріман і Бівербрук). Брав участь Сталін. Сторони підписали протокол про поставки США й Англії до СРСР з 1 жовтня до 30 червня 1942 р. щомісяця: 400 літаків, 500 танків, 2 тис. т алюмінію, 1 тис. т броньових листів для танків та ін. У свою чергу, СРСР зобов'язався поста­вляти Англії й США необхідну стратегічну сировину. З0 жовтня Рузвельт повідомив Москву про рішення уряду США надати СРСР безпроцентну позику в розмірі 1 млрд. дол. з виплатою її через 5 років після війни. 7 листопада Рузвельт поширив положення закону про ленд-ліз на Радянський Союз. До кінця 1941 р. СРСР одержав за ленд-лізом матеріали зі США на суму 545 тис. дол. Протокол Московської конференції в цілому був виконаний на 80%. Тим часом дві історичні події остаточно закріпили початок створення антигітлерівської коаліції - розгром німецько-фашистських військ під Москвою і вступ США в другу світову війну.

12 червня Рузвельт повідомив наркома Молотова, який перебував у США, що союзники відкриють другий фронт у Європі в 1942 р. Це навіть було відображено в офіційному комюніке. Рузвельт запевнив Молотова й повпреда СРСР Литвинова, що він «тисне на англійців» у цьому питанні й готовий послати американські війська в Англію для наступного десантування на континент. У липні в листі Сталіну й під час перебування в Москві 12-14 серпня Черчілль остаточно відмовився від негайного відкриття другого фронту в Європі. Він запевняв Сталіна, що «широке вторгнення на Європейський континент відбудеться весною 1943 р.» Сталій же, виходячи з

«фронт», під час бесіди 13 серпня підкреслив, що «саме в 1942 р., можливо, і слід створити другий фронт в Європі». Висадку союзних військ 8 листопада 1942 р. в Північній Африці Сталін вітав, але висловив жаль, що це зроблено не в Європі. Характерно, що німецьке командування особливого значення цьому не надало, з Німеччини й Франції в той час терміново були перекинуті 27 дивізій під Харків, де точилися найзапекліші бої.

40. Дипломатична боротьба країн антигітлерівської коаліції проти держав „осі" на завершальному етапі Другої світової війни.

Восени 1944 р. відбулися чотири міжсоюзницькі конференції, які сприяли активізації спільних дій великих держав коаліції. 1. 27 серпня - 28 вересня 1944 р. в Думбартон-Оксі працювала конференція представників США, СРСР та Англії з питань створення нової «міжнародної Організації для підтримання міжнародного миру й безпеки» у відповідності з рішенням Московської конференції міністрів закордонних справ цих країн 1943 р. Брали участь Е. Стеттініус (який замінив хворого К. Хеяла). А. Громико (новий посол СРСР у США) та О. Кадоган. Рішення конференції в 1945 р. стали основою Статуту ООН. Не вдалося дійти згоди лише з питань про порядок голосування в Раді Безпеки ООН («право вето») та про склад країн - фундаторів майбутньої ООН. У другій частині конференції (вересень - жовтень) брали участь представники США, Англії й Китаю, які схвалили попередні рішення. 2. У вересні 1944 р. відбулася друга Квебецька конференція Рузвельта й Черчілля. В основному обговорювалися питання війни на Тихому океані, про висадку англо-американських військ у Центральній та Південно-Східній Європі у випадку «раптової капітуляції Німеччини» перед Радянським Союзом і про післявоєнний устрій Німеччини та зони окупації США й Англії. В центрі дискусії був «план Моргентау» - про розчленування післявоєнної Німеччини, її повну «аграризацію». США знову пропонували поділити її на 5 окремих держав. Англія - на 3, при цьому її представники закликали «перетворити Німеччину на країну полів і пасовиськ».

3. 8-18 жовтня 1944 р. в Москві відбулися переговори Сталіна з Черчіллем за участю американського посла А. Гаррімана. Обговорювалися питання майбутнього Німеччини, створення польського уряду за участю емігрантського прем'єра Миколайчика та поділу сфер впливу на Балканах (Черчілль висунув ідею поділу сфер впливу в Румунії, Болгарії, Югославії й Греції між Англією і Радянським Союзом). Сталін рішуче відхилив англійські пропозиції з усіх цих питань і запропонував радянську програму повоєнних перетворень у Європі. 4. В грудні 1944 р. у Москві відбулися переговори Сталіна й лідера Тимчасового уряду Франції де Голля. Радянський Союз усіляко підгримував Францію як велику державу та де Голля як керівника її уряду. 23 жовтня СРСР визнав французький Тимчасовий уряд, а в Москві 10 грудня 1944 р. підписав Договір про союз і взаємну допомогу з Францією терміном на 20 років. Цей договір серйозно зміцнив міжнародний авторитет і незалежність Франції.

45. Криза Австр. імперії і утворення Австро-Угорщини.

В середині ХІХ ст. багатонаціональна Австрійська імперія перебувала у стані глибокої кризи. Особливо відчутними стали її прояви під час революційних подій 1848-1849 рр. Ще більше протиріччя між окремими частинами імперії, насамперед Австрією та Угорщиною, загострились після поразки Відня у австро-пруській війні 1866 р. За цих умов реальною стала загроза розпаду імперії Габсбургів. Аби запобігти цього, австрійський уряд запропонував укладення угоди, яка б надавала Угорщині значних автономних прав. За цією угодою Австрійська імперія була перетворена на двоєдину (дуалістичну) державу, яка дістала імперії і складалася з двох частин, що були розділені р. Лейтою: Австрії (Цислейтанії) та Угорщини (Транслейтанії). До складу Австрії входили власне австрійські землі, Чехія (Богемія), Моравія, Сілезія, Далмація, Істрія, Трієст, а також Галичина та Буковина. Угорщина (т.зв. землі корони св. Стефана), крім власне угорських земель, включала також Словаччину, Банат та Воєводину, Хорватію і Словакію, Трансильванію, Закарпатську Україну. Вона дістала політичну і адміністративну автономію, власний уряд та парламент.

В Австрії було запроваджено нову конституцію. На чолі Австро-Угорщини стояв австрійський цісар з династії Габсбургів, який одночасно носив титул короля Угорщини. Формально його влада була обмежена рейхсратом в Австрії та сеймом в Угорщині. Спільними для всієї імперії були три міністерства: 1) закордонних справ, 2) військове та морське, 3) фінансів. Останні два міністерства існували також в обох частинах імперії. Всі інші міністерства були самостійними для Австрії та Угорщини. 21 грудня 1867 р. цісар Франц Йосиф І (1848-1916) затвердив австро-угорську угоду і конституцію Австрії. Згідно з її положеннями утворювався рейхсрат-двопалатний парламент, що складався з палати панів та палати депутатів. До палати панів, крім спадкових членів, імператор міг призначити пожиттєвих членів. Австро-угорська угода 1867 р. не вирішила всіх протиріч між окремими частинами імперії. Незадоволеними були насамперед Чехія та Хорватія. З останньою у 1868 р., при сприянні Відня, Угорщина уклала угоду, яка на деякий час згладила непорозуміння. Однак з Чехією домовитися не вдалося. 11 представники подали у рейхсрат декларацію, в якій вимагали надання т.зв. землям корони св. Вацлава (Чехії, Моравії та Сілезії) прав аналогічних угорським. Внаслідок довготривалої боротьби австрійський уряд був змушений піти на ряд поступок (дозвіл вживання чеської мови в адміністрації та шкільництві, поділ Празького університету на чеський та німецький та ін.), однак повністю вирішити всі протиріччя так і не вдалося.

46. Міжнародні відносини в період війни Північноамериканських колоній за незалежність.

Причини англо-американської війни: досвід самоврядування колоністів; відносний матеріальний статок колоністів; зріст оподатковування після 7-річної і англо-французької війни за колонії, вирішення питань Англією без представництва американців.

Хід війни: 1765 - закон про гербовий збір => протести колоністів > скасування збору. Але панували радикальні настрої - все сприймалося як спроба англійців закабалити американців. "Бостонське чаювання" 1773 р. (скинули чай у порту, який повинен був навпаки бути дешевше). У Бостоні уведений воєнний стан. У 1775 р. почалися воєнні дії. Англійці узяли Лексингтон і Конкорд. 4 липня 1776 р. Континентальний Конгрес затвердив Декларацію Незалежності (улаштовувалися принципи природного права, демократичного правління - влада від народу). Європейські держави оголосили нейтралітет. До 1777 р. - поразки (з армії в 34 тис. залишилося всього 4 тис). Далі працювали дипломати (дружба з Францією, яка поставляла зброю, боєприпаси, одяг і добровольців, Іспанія дала 30 тис. дол.). Важлива битва під Саратогою 1777 р. (явна перемога американців під керівництвом Вашингтона). 1778 р. - Америка уклала договір із Францією про дружбу, оборонний союз і торгівлю (інакше б Франція утратила Вест-Індські колонії). 1779 р. - приєднання до нього Іспанії (теж хотіла повернути загублені володіння в Північній Америці).

Франція узяла на себе зобов'язання виступати гарантом незалежності США, вони ж зі своєї сторони гарантували недоторканність французьких володінь в Америці. Багато іноземних солдатів прибуло в Америку. Франція вела воєнні дії проти Великобританії в Індії, у берегів Ірландії, у Вест-Індії, Іспанія осадила Гибралтар. У 1780 р. під керівництвом Росії була створена Ліга нейтральних країн остання битва під Йорктауном (перемога США). У парламенті Британії до влади прийшли віги, що виступали за закінчення війни => почалися переговори. Підсумок: 1783 р. - Паризький мирний договір - 14 штатів визнані Англією незалежними. 1787 р. - Конституція, 1789 р. - обрана президент. Значення війни США за незалежність: закладені основи суспільств і державного устрою США; падіння престижу і впливу Великобританії, перший прецедент, коли колоніальне питання заявило про себе з такою силою, поступове зниження європоцентризма.

50. Розгром Японії і завершення Другої світової війни.

Під час перерви між двома частинами Потсдамської конференції - 26 липня 1945 р. - була опублікована Потсдамська декларація США, Англії й Китаю, в якій вони закликали Японію капітулювати й попереджали, що відмова Токіо призведе до цілковитого розгрому Японії й знищення її збройних сил. У Потсдамській декларації визначалася політика союзників щодо Японії після її капітуляції: демілітаризація й демократизація країни, роззброєння армії, тимчасова окупація її території, суворе покарання воєнних злочинців, виплата репарацій та ін. Прем'єр-міністр Японії генерал Судзукі 28 липня відхилив ультиматум союзних держав і висловився за продовження затяжної війни. Це робило вступ Радянського Союзу у війну проти Японії неминучим.

5 квітня 1945 р. Радянський Союз повідомив Японію про денонсування пакту про нейтралітет (згідно з цим пактом обидві сторони мали право це зробити після 4-х років його дії). 8 серпня 1945 р. о 17-й годині японському послу в Москві Н. Сато була вручена заява радянського уряду для передання в Токіо. В заяві підкреслювалося, що Японія відхилила ультиматум США, Англії та Китаю і «виявилася єдиною великою державою, яка все ще виступає за продовження війни». Бажаючи «наблизити мир, урятувати народи від дальших жертв і страждань». Радянський Союз приєднався до Потсдамської декларації США, Англії та Китаю і з 9 серпня 1945 р. вважав себе в стані війни з Японією. Цим самим СРСР прагнув прискорити закінчення другої світової війни (американське командування ще планувало операції на 1946 р.), виконати зобов'язання перед союзниками й зробити свій внесок у визволення народів від японської окупації. Вранці 9 серпня почалися воєнні дії радянських військ на кордонах з Маньчжурією й Північною Кореєю, на Сахаліні й Курильських островах. Радянський Союз виконав свою обіцянку, дану на Ялтинській конференції. Перед цим -- 6 серпня о 8.15 - американський літак скинув атомну бомбу на Хіросіму. Загинуло зразу понад 150 тис. чоловік і ще більше -- в наступні роки. 9 серпня США скинули ще одну атомну бомбу на Нагасакі, яка знищила понад 70 тис. чоловік. Ці акції не мали ніякого стратегічного значення: Японія була готова капітулювати. «Було б помилкою, -- писав пізніше Черчілль, -- припускати, що долю Японії вирішила атомна бомба». Багато політологів вважають, що таким чином уряд США помстився Японії за Перл-Харбор і одночасно загрозливо попередив Радянський Союз. Англійський уче­ний М. Блекетт зазначив: «Вибухи атомних бомб у Японії були не останнім актом другої світової війни, а першим актом холодної дипломатичної війни проти Росії».

14 серпня імператор Японії повідомив союзників про свою згоду прийняти ультиматум Потсдамської декларації. Відповідно до «Загального наказу № 1» Трумена від 15 серпня радянські війська мали прийняти капітуляцію японських військ у Маньчжурії, на Сахаліні та в Північній Кореї (пізніше додано -- і на Курильських островах), китайські війська -- на Тайвані та в Індокитаї. 14 серпня Радянський Союз підписав з Китаєм договір про дружбу й союз. Червона Армія (близько 60 дивізій) на той час уже визволила велику частину територій, названих Труменом. Практично в перші ж дні війни після висадження радянських десантів у Мукдені та інших маньчжурських містах й захоплення штабу Квантунської армії радянські війська виконали своє завдання. В останні дні, втративши понад 8 тис. солдатів і офіцерів. Червона Армія закінчила розгром японських військ на виділених територіях. 27 серпня американські війська почали висаджуватися в Японії (в Південній Кореї -- 8 вересня). 2 вересня на борту американського лінкора «Міссурі» в Токійській затоці представник імператора і японського уряду М. Сігеміцу та безумовну капітуляцію Японії. Від імені союзників акт підписали американський командуючий генерал Д. Макартур, представник СРСР генерал К. Деревянко та військові представники інших країн, які воювали проти Японії.

59. Міжнародна інтервенція в Іраку і дипломатичне забезпечення повоєнних реформ у країні.

Рішення про усунення режиму Саддама Хусейна було прийнято адміністрацією Дж. Буша-молодшого практично з початку її появи в Білому домі. Терористичні акції 11 вересня 2001 р. в США привели до посилення впливу радикального крила консерваторів і неоконсерваторів ("яструбів") на формування нової концепції американської зовнішньої політики. Остання базується на тім постулаті, що США досить могутні, щоб навіть без допомоги союзників змінювати міжнародну ситуацію в якому-небудь регіоні світу з метою гарантування безпеки США і захисту американських інтересів.

Практично за рік до початку бойових дій в Іракові США почали проводити психологічну війну проти режиму Хусейна. Завдяки зусиллям США, блокада Іраку постійно зростав Виступ президента США перед ГА ООН у вересні 2002 р. не залишало сумнівів щодо рішучості американської адміністрації усунути режим С. Хусейна навіть ціною розколу в ООН і НАТО. Після того як у серпні 2002 р. Багдад беззастережно погодився на повернення в Ірак міжнародних інспекторів для пошуку зброї масової поразки, США зайняли позицію, яка призвела до затягування поновлення їхньої діяльності в Іракові. США наполягали на прийнятті нової резолюції СБ ООН, яка б уключала положення про автоматичному застосуванні збройної сили у випадку, якщо Багдад буде лагодити перешкоди роботі міжнародних інспекторів. Але стараннями постійних членів СБ ООН - Франції, Китаю і Росії - це положення було виключено з американського проекту резолюції СБ ООН 1441, прийнятої 8 листопада 2002 р.

Відразу після того як наприкінці листопада 2002 р. міжнародні експерти приступили до проведення інспекції в Іраку, США почали брати під сумнів доцільність їхньої діяльності і зрештою змусили залишити Ірак перед початком бойових операцій у цій країні. Ханс Блікс повинний був зробити доповідь про відсутність зброї масової поразки в Іракові. Однак це не входило в плани Вашингтона, що через три дні почав окупацію Іраку під приводом ліквідації атомної зброї, що не знайдено донині. Проти американських планів відносно Іраку тією чи іншою мірою виступили Росія, Китай, Франція, Німеччина, Іран, Туреччина, арабські й ісламські країни. Вони призивали дотримувати міжнародного права, надавати перевагу мирним, дипломатичним способам врегулювання конфлікту. У багатьох столицях світу, включаючи Вашингтона, проходили багатотисячні демонстрації протесту проти війни в Іракові, яких не було з часів в'єтнамської війни. Однак, з огляду на цілий ряд причин, серед яких економічні займають особливе місце, країнам Західної Європи, насамперед Франції і Німеччини, а також Росії і Китаєві не удалося зайняти одностайну і послідовну позицію з метою заблокування американських планів відносно Іраку.

Визначене розчарування результатами перебування Польщі в рядах коаліції виразив навіть президент А.Квасьневський, відзначивши недавно, що його країна була неправильно проінформована в питанні про зброю масової поразки в Іракові. Як відомо, незважаючи на те, що під командуванням Польщі знаходяться дев'ять тисяч військовослужбовців коаліції на півдні Іраку, з яких дві з половиною тисячі - поляки, надії Варшави одержати широкий доступ до участі в реалізації проектів відновлення Іраку не виправдалися. Разом з тим Квасьневський вважає, що в даний момент недоцільно виводити польські війська з Іраку. Позиція іспанських соціалістів активізувала також пацифістські заяви українських соціалістів і комуністів. Однак, на наш погляд, висновок зараз українських миротворців з Іраку буде мати негативні наслідки для інтересів України не тільки в цій країні, але і на Близькому Схід

Не прибігаючи до деталей ходу воєнних операцій в Іраку з 20 березня по 9 квітня 2003 р., слід зазначити, що їхній результат неважко передбачити із самого початку через фантастичну технологічну перевагу союзників над іракцями. Американським і британським військам з їх найсучаснішою військовою технікою протистояла деморалізована іракська армія з застарілим озброєнням, у якої не було ніяких шансів захистити зубожілу за тринадцять років економічної блокади і політичної ізоляції країну з агонізуючим диктаторським режимом. З огляду на величезну диспропорцію іракських військ і військ коаліції, говорити про якійсь "перемозі" просто абсурдно. Однак у перші 2 тижні воєнних операцій створювалося враження, що війна в Іракові буде затяжний і протриває принаймні кілька місяців. Дехто може не погодитися з правомірністю уживання вираження "американська окупація", аргументуючи це тим, що на сьогодні в Іракові знаходяться військові контингенти 34 країн, і їхня кількість постійна росте. Кілька держав, що за винятком Великобританії, зробили сугубо символічну військову допомогу Сполученим Штатам в окупації Іраку, складно назвати коаліцією. Останнім часом підсилилися спроби США перевести частину вантажу підтримки безпеки в Іракові на інші країни. Сполучені Штати намагаються залучити НАТО і Європейський Союз до стабілізаційних процесів в Іракові. У той же час у Вашингтоні розглядаються плани зменшення американського контингенту в Іракові з 120 до 105 тис. солдатів, при цьому планується вивід американських військ за межі великих міст і їхнє зосередження у вилучених від населених пунктів гарнізонах. Головна мета цих планів - звести до мінімуму втрати серед американських солдатів від терористичних акцій.

65. Міжнародне становище в Європі в 2 половині XVIII ст.

Протягом першої половини XVIII ст. Вестфальська система міжнародних відносин пройшла ряд серйозних випробувань. Вони пов'язані як із традиційною мінливістю співвідношення сил між великими державами, так і з виникненням нового центру сили - королівства Пруссії. Можливо, якщо б Пруссія виникла в якійсь іншій частині континенту, вплив цієї події на політичні процеси був би мінімальним. Але Пруссія розташована в центрі Європи, в зв'язку із чим перед нею відкрилися можливості консолідації німецьких територій. Така консолідація підривала ту геополітичну реальність - послаблену Німеччину - на якій будувалася вся стабільність Вестфальського миру. З цієї причини посилення Пруссії створило тривалий кризовий етап в його еволюції. Окрім піднесення Пруссії в Європі тривало зміцнення позицій Росії. Після російсько-шведської війни 1741-1743 рр. увага Росії до європейський справ зростає, а її участь у війні за австрійську спадщину сигналізує про необхідність враховувати інтереси й можливості ще одного центру сили.

Семилітня війна (1756-1763) розпочалася, так би мовити, без прямої участі Пруссії. У 1756 році Велика Британія, чиє колоніальне суперництво із Францією не піддавалося врегулюванню традиційними засобами, оголосила останній війну. Дуже швидко відбулася ескалація цього конфлікту, яка зробила його безпосередніми учасниками більшість великих європейських держав. Театр військових дій охопив Європу, Північну Америку, Африку, Індію, Філіппіни. Уінстон Черчілль назвав Семилітню війну «першою світовою». Самій війні пережувала цікава подія, що отримала назву «дипломатичної революції». Ним позначається несподівана зміна альянсів між найбільшими європейськими державами, що сформувалися в ході війни за австрійську спадщину, та розглядалися багатьма як запорука європейської стабільності та миру. Коаліція Австрії, Англії та Росії, яка протистояла франко-прусському альянсу, розпалася. Англія підтримала Пруссію, нібито виходячи із своєї турботи за долю володінь у Ганновері, а Франція, Австрія та Росія сформували противагу. Результат війни міг як зберегти стабільність Вестфальської системи, сформувавши та зафіксувавши нове співвідношення сил, так і стати початком її політичних наслідків. За результатами війни Франція втратила території у Північній Америці на користь Англії та Іспанії, а Пруссія зберегла контроль над більшою частиною Сілезії.

Семилітня війна поклала край другому етапу розвитку Вестфальської міжнародної система та перевела її у фазу поступового занепаду. Із 1763 до 1789 року співвідношення сил та сфери політичних інтересів основних гравців кардинально змінюються, в системі виникають нові елементи, хоча принципи силової рівноваги зберігаються. В той же час, підтримувати таку рівновагу стає складно. В системі явно проявляється криза її геополітичних основ - центр Європи дедалі більше підпадає під контроль сильних держав та консолідується. Посилення Пруссії доповнюється драматичним занепадом Речі Посполитої та розподілами Польщі у другій половині XVIII ст. В результаті цього «буферних зон» між Росією, Пруссією та Австрією не залишилося.

Двома подіями, що обумовили крах Вестфальської міжнародної системи, стали Війна за незалежність в Америці та Велика французька революція. Зв'язок між ними був настільки ж прагматичним, наскільки й символічним. Отримання північноамериканськими колоніями незалежності та утворення Сполучених Штатів Америки означало початок кінця євроцентричного світу. Починаючи із епохи Великих географічних відкриттів, світова політика творилася в Європі, і лише в Європі співіснували силові полюси світу. В той же час, колоніальні володіння виступали периферійним театром конфліктів, війн та з'ясування співвідношення сил. Наприкінці XVIII ст. такий стан речей назавжди змінився, а європейські держави були приречені перенести більшість своїх побоювань, прагнень та суперечок на відносно невелику територію Європи. Велика французька революція зруйнувала «тверезий та неупереджений» розрахунок співвідношення сил між основними міжнародними акторами. Її наслідком стала інкорпорація ідеологічного та національного елементів в структуру світового порядку, після чого на шляху вільного силового балансування з'явилися принципові перешкоди. Разом із ними прийшли тотальна мобілізація та підпорядкування суспільного життя військовим потребам. Дві тотальні війни ХХ ст. продемонстрували європейцям логічний підсумок такого розвитку.

66. Глобальні проблеми світоустрою у XXI ст.

На рубежі 1980-90-х у міжнародних відносинах відбулися глибокі зміни. Розвал світової системи соціалізму означав припинення ідейно-політичної і військової конфронтації між Сходом і Заходом. Холодна війна залишилася в минулому. Почалося формування нового світоустрою. Змінилася політ. карта світу: у Європі з'явилося 14 нових незалежних держав (розпад СРСР, Югославії, Чехословаччини). Підвищилася роль об'єднаної Німеччини. Відбувся переділ сфер геополітичного впливу. Росія втратила контроль над країнами Центральної і Південно-Східної Європи. Вона втратила положення "наддержави". США зате усталили роль лідера західного світу. У цьому зв'язку (відпала необхідність протистояння "комуністичній погрозі") змінилася роль НАТО. Її головною задачею стала підтримка сформованого на користь Заходу співвідношення сил і забезпечення на цій основі стабільності. НАТО була націлена також на поглиблення співробітництва США з європейськими державами в питаннях безпеки (для зміцнення позицій у Європі).

У 1990-і рр.. істотно знизився рівень військово-політичної конфронтації. Однак атомна зброя зберігала роль стримуючого фактора. Держави підписали ряд угод про взаємне націлювання стратегічних ядерних сил. Були введені мораторії на проведення підземних ядерних іспитів. (1996 - 2000 рр - підписання 155 країнами Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань). Однак "клуб" ядерних держав розширився (в основному за рахунок південних держав) - Індія, Пакистан, упритул наблизилася ПАР, можливо Ізраїль. 1990 - "Паризька хартія нової Європи", підписана державами-членами НБСЄ (верховенство права, демократія, повага до прав людини, ринкова економіка). З 1 січня 1995 НБСЄ було перейменовано в ОБСЄ (нарада => організація) => поява ще однієї постійно діючої організації. Однак вирішальної ролі не грає. США і ведучі європейські держави взяли курс на розширення НАТО і її перетворення в пануючу військово-політичну структуру в Європі. Вони поставили мету зробити Північноатлантичний альянс фундаментом нової системи європейської безпеки. Січень 1991 - розпуск ОВД з ініціативи "Вишеградської групи" (Угорщина, Чехословаччина, Польща). 1994 - сесія НАТО прийняла програму "Партнерство в ім'я світу". Більш 40 держав приєдналося. Суть її - формула 16+1 (члени НАТО + держава - партнер) - окремий договір (демократичний контроль за станом збройних сил, забезпечення гласності військового планування, спільна підготовка операцій). 1997 - "Основний акт про взаємні відносини, співробітництво і безпеку між РФ і НАТО" - закладені передумови стратегічного партнерства колишніх супротивників. 1999 - розширення НАТО на схід, прийняті Угорщина, Чехія, Польща, країни Прибалтики. 1999 - НАТО заявив про можливість використовувати збройні сили для регулювання конфліктів за межами території 19-ти держав - членів без санкції Ради Безпеки ООН. Тим самим остаточно трансформувалася в глобальну силову структуру.

В останнє десятиліття регіональних конфліктів збільшилося. 1994 - конфлікт у Руанді між племенами тутсі і хуту. У результаті збільшення такого роду конфліктів ООН перейшла до нової форми миротворчества - примусу до миру (від превентивної дипломатії). 1990 - вторгнення Іраку в Кувейт. 1991 - "Буря в пустелі" (здійснювалася США). Ірак розгромлений (дотепер на нього накладені економічні санкції). Самий затяжний конфлікт 90-х - у Югославії. Почався в 1991 - бомбардування Словенії з метою збереження єдності країни. У 1992 - війна в Боснії і Герцеговині. 1998 - війна між Косово і Югославією. СБ ООН поставив за обов'язок Югославії припинити вогонь. Березень 1999 - НАТО бомбить Югославію (без санкцій СБ). Край Косово фактично вилучений з-під контролю Югославії. Наприкінці ХХ ст. у з'явилися нові погрози людству - міжнародний тероризм. 11 вересня 2001 р. - ВТЦ, Нью-Йорк, контртерористична операція США в Афганістані.

71. Зовнішня політика Китаю на сучасному етапі.

Аналіз зовнішньої політики КНР за останні два десятиліття показує, що китайському керівництву усе менш властиво домагатися посилення ролі країни на міжнародній арені військово-силовими методами чи шляхом створення спрямованих проти кого-небудь військових чи політичних альянсів. При одному важливому виправленні - якщо Китай до цього не провокувати.

Як би не мінялася міжнародна ситуація, Китай у міжнародних відносинах незмінно проводить незалежну і самостійну мирну зовнішню політику. Основними цілями даної політики є: охорона незалежності, суверенітету і територіальної цілісності країни, створення сприятливої міжнародної обстановки для проведення Китаєм реформ і модернізації країни, а також захист світу в усьому світі, і сприяння спільному розвитку. Зовнішня політика Китаю включає наступні основні принципи: 1. Принцип незалежності і самостійності. 2. Протистояння гегемонізму і силовій політиці, захист світу в усьому світі. 3. Активне сприяння формуванню нового справедливого і розумного політичного й економічного міжнародного порядку. Китай виступає за те, що новий міжнародний порядок повинний базуватися на 5 принципах мирного співіснування й інших загальновизнаних принципів міжнародних відносин.

4. Повага різноманіття світу. Китай вважає, що різноманіття

світу не повинне бути перешкодою для розвитку відносин між державами, а повинно послужити поштовхом до взаємного обміну і взаємного доповнення. 5. Встановлення і розвиток відносин дружби і співробітництва з усіма країнами на основі п'яти принципів мирного співіснування. 6. Китай проводить політику усебічної відкритості, бажаючи на основі рівноправності і взаємної вигоди налагоджувати торгово-економічні зв'язки з кожною країною і кожним регіоном світу, а також економічне співробітництво, науковий і культурний обмін, сприяти спільному процвітанню.

7. Активна участь у міжнародному співробітництві і багатобічній міжнародній діяльності, розгортати свою роль в ООН і інших міжнародних, а також регіональних організаціях, підтримувати країни, що розвиваються, у їхній боротьбі за охорону своїх законних прав і інтересів.

Поліпшення і розвиток одержали китайсько-американські відносини. У 2000 р., незважаючи на всі труднощі, зберігалася тенденція стабільного розвитку в китайсько-американських відносинах. 19 вересня, завдяки зусиллям двох сторін - Китаю і США, Конгрес США прийняв проект про надання Китаєві нормального торгового статусу, у такий спосіб здійснені нормальні китайсько-американські торгові відносини. Це значить, що США в майбутньому анулюють проведені вже 20 років методи щорічного розгляду про надання найбільших пільг у відношенні Китаю, ліквідують перешкоди, довгий час стримуючі розвиток китайсько-американських торгових відносин.

15 грудня 2000 р. Конгрес США прийняв "Закон про комплексне асигнування" і розпорядився виділити 28 млн. доларів на відшкодування збитку, нанесеного в результаті бомбардування США посольства Китаю в Союзній Республіці Югославії. З 18 по 24 березня 2001 р. заступник прем'єра Цянь Цичень побував з тижневим офіційним візитом у США. Це був перший візит китайського керівника в США послу вступу Буша на посаду президента. Американська сторона повинна дотримуватися трьох спільних комюніке, підписаних Китаєм і США, особливо комюніке від 17 серпня, і обачно поставитися до питання про продаж Тайваню зброї, щоб не завдати серйозної шкоди китайсько-американським відносинам. Американська сторона заявила, що уряд Буша буде і далі проводити політику одного Китаю, що протягом багатьох років проводили всі уряди США, буде і далі дотримувати трьох спільних американо-китайських комюніке.

72. Зовнішня політика Індії на сучасному етапі.

Припинення холодної війни в цілому позитивно позначилося на позиціях Індії в регіоні. У пріоритетах зовнішньої політики США вона стала займати значне місце, тоді як Пакистан - відносно менше, а Бангладеш і малі країни Південної Азії знаходяться на периферії американських інтересів. Сполучені Штати розраховували на співробітництво з Пакистаном не в глобальних, а в регіональних цілях, причому за межами Південної Азії - у зоні Перської затоки і на Середньому Сході. Фактична відмова США від військового співробітництва з Бангладеш і малими країнами об'єктивно призвела до зниження їхньої значимості для американської політики. На початку 90-х років відбулося подальше падіння значення Пакистану для Сполучених Штатів, при цьому проблеми ядерної програми в Пакистані й існування в ньому авторитарного режиму, що раніше затушовувалися, тепер стали основними в двосторонніх відносинах. Політичний курс США в Південній Азії завжди визначався ситуацією на глобальному рівні міждержавних відносин, і зміни в ній вели до зміни політики Штатів у регіоні. Для Індії особливо значимою є та обставина, що вже наприкінці 80-х років Сполучені Штати і Китай фактично визнали її домінування в Південній Азії і її стабілізуючу роль у регіональній системі. У перспективі значення Індії для США може зростати в міру економічного розвитку країни і подальшого зміцнення її впливу в Азії.

Усіляке розширення економічних зв'язків з Північчю стало одним з головних напрямків індійської зовнішньої політики з початку 90-х років. Політика лібералізації, проведена в Індії, виразилася, зокрема , у поступках іноземному капіталу в сфері фінансів і страхування, створенні спільних підприємств і відкритті чисто іноземних фірм, конвертації рупії. Разом з тим у цій області залишаються значні обмеження. Представники ліберальної школи і розвинені країни призивають Індію прискорити лібералізацію, підсилити приватизацію (наприклад, увести приватне страхування), зменшити державні витрати. США жадають від Республіки змінити патентне законодавство, а ЄЕС - зняти бар'єри проти ввозу деяких споживчих товарів і дозволити ввіз сільськогосподарської продукції. Однак індійська влада вважає, що в даний момент індійська економіка не може стати цілком відкритою. Частка Індії у світовій торгівлі складає всього 0,6%. У 90-і роки індійська влада намагалася стимулювати ріст експорту, але в цілому роль зовнішньої торгівлі, як і зовнішніх капіталовкладень, залишилася для Республіки дуже незначної.

Однак слабко інтегрована у світову економіку, напівзакрита і неприваблива для іноземних інвесторів, Індія показує високі і досить стабільні темпи економічного росту. Величезний внутрішній ринок, поява дуже значного сектора населення, що споживає по європейському стандарті, дозволяють Республіці домагатися чималих успіхів без повної інтеграції у світове господарство. При майже мільярдному населенні, далеко не цілком освоєних внутрішніх ресурсах і великій частці незайнятого населення маються істотні можливості розширення внутрішнього ринку, і лише якісь екстремальні обставини можуть привести до тривалого уповільнення росту індійської економіки. Продовження незалежного зовнішньополітичного курсу як і раніше вважається в Індії украй важливим фактором для підвищення її статусу. Більше уваги стало приділятися розвитку відносин із країнами Європейського союзу і Японією (правда, участь ряду європейських країн в агресії проти Югославії в 1999 р. викликало сумніву в Індії з приводу реальної незалежності Західної Європи).

73. Зовнішня політика Японії на сучасному етапі.

На початку 1970-х років відбулися три події, що внесли корективи в зовнішню політику Японії. Це, по-перше, поразка США у В'єтнамі; по-друге, Японія зайняла друге місце в капіталістичному світі за ВНП; по-третє, почалася розрядка в радянсько-американських відносинах. Йосидівська доктрина безпеки трансформувалася в класичну доктрину національних інтересів, що звичайно складається з трьох компонентів: внутрішньо-соціального, військового і зовнішньополітичного. У японському варіанті ці компоненти звучали в такий спосіб: суспільна безпека, національна безпека, світ і стабільність в Азії. Саме на початку 70-х років почалися розмови про необхідність приведення зовнішньополітичної ролі у світі у відповідність з її економічним потенціалом. Ця ідея складається з трьох частин: 1) сприяння стабільності ринкових демократій у світі; 2) забезпечення стратегічного балансу сил між капіталізмом і соціалізмом; 3) внесок у стабільні економічні і політичні відносини між Північчю і Півднем, особливо в Азії. Для Азії, щоправда, була сформульована додаткова концепція, що одержала назву як доктрина Фукуда (прем'єр-міністр у 1976-78 р.). В одній зі своїх, як виявилося, доктринальних промов він проголосив: Японія ніколи не стане військовою державою, Японія буде здійснювати конструктивні невоєнні зв'язки з членами АСЕАН; Японія зобов'язується сприяти відносинам співробітництва між АСЕАН і державами Індокитаю. Варто визнати, що майже всі цілі і задачі, закладені в доктрині національних інтересів зразка 1970-х років, Японія виконала за винятком головної - вона так і не стала Великою політичною державою.

Східноазійський регіон посідає провідне місце в економіці Японії. Водночас сама Японія не являє собою серйозного ринку для капіталу країн Східної Азії, що створює можливості для її одностороннього впливу на економіку своїх торговельних партнерів. При цьому обсяги і частки прямих інвестицій країн АСЕАН на ринку Японії нижчі за інвестиції країн ПСА. В умовах посилення залежності від Японії азійські країни намагаються послабити цю залежність як шляхом диверсифікації своєї економічної політики, так і застосовуючи введення жорсткіших митних бар'єрів та інших обмежень. Разом із тим активна торговельно-економічна діяльність Японії у східноазійському економічному просторі не означає, що вона захопила домінантні позиції в економіці регіону, де їй протистоять Сполучені Штати Америки, країни ЄЕС, Республіка Корея, Тайвань, Австралія, Китай та інші країни.

74. США та СРСР в азійській політиці.

Слідом за підписанням сепаратного мирного договору 8 вересня 1951 р. в Сан-Франциско був підписаний японо-американський Договір безпеки, який дав змогу США після набрання чинності Сан-Франциським договором утримувати в Японії й поблизу неї будь-які військові контингенти, оснащені будь-якою зброєю. Прямим наслідком японо-американського союзу стало прямування Японії у фарватері зовнішньої політики США Японія залишалась головним союзником США в азіатсько-тихоокеанському регіоні і в 70-ті роки, що було зумовлено спільністю стратегічних інтересів партнерів. Називаючи Японію «повноправним» союзником, офіційний Вашингтон намагався зобразити справу так, нібито між США і Японією немає нерозв'язних суперечностей. В офіційних виступах керівних діячів США ледь не з захватом зазначалося «феноменальне зростання» японської економіки, містилися твердження про наявність «тісної економічної взаємозалежності», віталась і заохочувалась експансія японського капіталу в азіатсько-тихоокеанському регіоні. Японію як «третю промислову державу» закликали відіграти роль «головного джерела стабільності» в Азії. При цьому Вашингтон давав зрозуміти, що він готовий піти на поступки Токіо з метою усунення суперечностей і розбіжностей.

Симптомами кризи в японо-американських відносинах початку 70-х років стали вимога США ревальвувати єну, а також несподіване для Токіо рішення Р. Ніксона відвідати Пекін. Ці акції свідчили про глибоке занепокоєння Вашингтона у зв'язку з наступом японських монополій на американські ринки і про небажання США враховувати інтереси свого союзника. На середину 70-х років військово-політичні позиції США в азіатсько-тихоокеанському регіоні серйозно послабилися, про що свідчили падіння проамериканських режимів в Індокитаї й розпад СЕАТО. Зміна пріоритетів в азіатсько-тихоокеанській стратегії США чітко визначилася вже з середини 1975 р., коли об'єктом найбільшої дипломатичної активності Вашингтона стала Японія. З цього часу по суті почався новий етап у розвитку японо-американських відносин, що позначився більш високим рівнем військового співробітництва і рішучістю дотримуватися погодженої політико-дипломатичної лінії у відносинах із третіми державами.

Дипломатичні відносини Японії й СРСР залишалися перерваними з серпня 1945 до жовтня 1956 р. Уряд С. Йосіда проводив проамериканську політику. Всупереч національним інтересам країни цей уряд ухилявся від нормалізації відносин з Радянським Союзом і чинив опір розвитку з ним економічних та торговельних зв'язків. У січні 1955 р. уряд І. Хатоями заявив, що Токіо слід взяти на себе ініціативу й запропонувати Москві нормалізувати відносини, насамперед припинивши стан війни між Японією і СРСР. Противники нормалізації відносин із СРСР наголошували на територіальному питанні: Південний Сахалін та Курильські острови - Хабомаї, Шикотан, Ітуруп та Кунашир - були передані СРСР після капітуляції Японії, їх підтримували США, які намагались ізолювати Японію від соціалістичних країн. Враховуючи зміну міжнародної обстановки на Далекому Сході у зв'язку з припиненням війни в Кореї та Індокитаї, СРСР здійснив активні кроки для розпочались японо-радянські переговори, перші місяці яких виявились безплідними. Попередньою умовою відновлення відносин і укладення мирного договору японська сторона висунула задоволення територіальних претензій Японії, а саме: повернення їй Курильських островів і Південного Сахаліну, репатріацію засуджених у Радянському Союзі військовополонених тощо.

СРСР погодився на повернення Японії островів Хамобаї й Шикотан після укладення мирного договору. З підписанням декларації набрали чинності Конвенція про риболовство й Угода про надання допомоги людям, що потерпають у морі. Було підписано також ряд протоколів, зокрема про торгівлю й режим найбільшого сприяння. Декларація заклала підвалини для успішного розвитку японо-радянських відносин. Нормалізація відносин із СРСР забезпечувала Японії можливість проведення більш незалежної зовнішньої політики, сприяла зростанню її авторитету й престижу на міжнародній арені. 18 грудня 1956 р. вона була прийнята до ООН, у лютому 1957 р. нормалізувала відносини з Польщею і Чехословаччиною, а згодом з Угорщиною, Болгарією та Румунією. Японо-радянські відносини розвивалися на основі принципів мирного співіснування. Хоча після відставки в грудні 1956 р. уряду І. Хатояма й приходу до влади уряду Н. Кісі розвиток цих відносин дещо загальмувався, ділові зв'язки вже ніколи не припинялися. Проте відносини з СРСР не були повністю врегульовані, переговори про Укладання мирного договору виявилися перерваними надовго.

75. Створення інтеграційного об'єднання АСЕАН.

Війна США у В'єтнамі стимулювала антиамериканські й антизахідні настрої в регіоні Південно-Східної Азії. Малі і середні країни регіону не симпатизували комунізму. Але в американській присутності в Азії вони бачили не стільки силу, здатну захистити їх від комуністичної агресії, скільки знак прагнення неазіатських країн втручатися в справи держав Азії. Країни Південно-Східної Азії думали, що якби СРСР, США і Китай не втручалися в справи малих і середніх країн, то відносини між останніми після періоду спорів і дискусій прийшли б у норму. Ідеологія нейтралізму стала у відносинах між некомуністичними країнами Південно-Східної Азії - Таїландом, Малайзією, Індонезією, Філіппінами і Сінгапуром - домінуючою. У серпні 1967 р. міністри закордонних справ цих п'яти країн зібралися на нараду в столиці Таїланду м. Бангкоку і заявили про створення нової організації - Асоціації країн Південно-Східної Азії чи АСЕАН. Своєю метою вона проголосила сприяння економічному і культурному співробітництву, миру і стабільності на основі справедливості. Нова організація була відкрита для прийняття інших країн Південно-Східної Азії за умови їхньої згоди з принципами і цілями АСЕАН. США підтримали створення нової організації і стали прагнути додати співробітництву між малими і середніми країнами військово-політичну спрямованість. Але члени АСЕАН відмовлялися обговорювати питання взаємодії по лінії оборони, акцентуючи увагу на економічному, науково-технологічному обміні і питаннях культурного характеру. З огляду на війну у В'єтнамі, країни асоціації воліли ухилитися від політизації регіонального співробітництва, залишаючись на позиції нейтралізму.

76. Європейська інтеграція в 1950-70-і рр.

Ідея про необхідність об'єднання західноєвропейських країн реальних обрисів на початку 1950-х рр. У 1951 р. за ініціативою міністра закордонних справ Франції Робера Шумана було утворено організацію під назвою Європейське об'єднання вугілля та сталі. Цю першу європейську

інтеграційну структуру утворили 6 держав: Франція, Італія, Західна Німеччина (ФРН), Бельгія, Нідерланди та Люксембург. Вони виходили з того що вугілля та сталь - це такі галузі виробництва, які є основою основ подальшого розвитку важкої промисловості, яка в свою чергу є найважливішою в подальшому розвиткові економіки. Наступним кроком стало подія 25 березня 1957 р., коли вищезгадані країни утворили ще дві організації: Євроатом та Європейське економічне співтовариство. Великобританія відмовилася від підписання обох договорів, щоправда це пізніше було визнано помилкою. Вона у 1959 р. ініціювала створення іншої альтернативної організації: Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ). 4 січня 1960 р. було підписано договір про утворення цієї організації, до якого приєдналися: Великобританія, Австрія, Швейцарія, Португалія, Данія, Швеція та Норвегія. Однак вже після утворення ЄАВТ стало зрозуміло, що ця організації не стане конкурентом ЄЕС через слабкість країн, що входили до неї. Згодом ЄАВТ перетворилася у структуру яка діяла лише у зовнішньоторговельній сфері, її вплив був дуже незначний. На сьогоднішній день до складу ЄАВТ входять: Швейцарія, Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн.

Наступним кроком у еволюції європейської інтеграції стало 20 липня 1963 р. У столиці Камеруну Єунде підписується Єундська конвенція. В ній було закріплено розширення сфери дії ЄЕС і умови співробітництва із 26 країнами Африки, більшість з яких складають колонії Франції. У 1967 р. злиття 3-х організацій (Євроатом, Європейське об'єднання вугілля та сталі та ЄЕС) у організацію під єдиним керівництвом ЄЕС, яку стали називати “парасольковою” структурою. У 1968 р. перший етап європейської інтеграції завершується по трьом основним напрямам: 1) завершується утворення митного союзу ЄЕС, скасовано обмеження на пересування товарів через митниці; 2) утворюється єдиний ринок сільськогосподарської продукції; 3) сформовано єдиний механізм координації торговельно-економічної та соціальної політики.

Наступним кроком європейської інтеграції стало підписання 22 липня 1972 р. угоди між ЄЕС та ЄАВТ про загальноєвропейську зону вільної торгівлі (взаємна торгівля на пільгових умовах), яка діє і сьогодні. 1 січня 1973 р. сталося перше розширення ЄЕС: до нього приєднуються Великобританія, Ірландія та Данія (відповідно вони вийшли з ЄАВТ). Через два роки розширюється сфера діяльності ЄЕС і у третьому світі: у 1975 році була підписана Ломейська конвенція (Того), згідно з якою до сфери дії ЄЕС приєдналося ще 20 країн третього світу Африки та Азії - колишні англійські колонії та домініони. Наступним кроком стало перетворення ЄЕС у червні 1979 р. з суто економічної організації у політично-економічну структуру. Відбулися перші прямі вибори до Європарламенту. Фактично Європарламент існував з самого початку існування ЄЕС, але до цього моменту національні парламенти делегували своїх представників до Європарламенту. Після червня 1979 р. громадяни стали безпосередньо обирати своїх представників до Європарламенту.

78. Розширення ЄС та НАТО на Схід.

З грудня 1994 р. НАТО заявило, щоправда опосередковано, про можливість розширення на схід: керівний орган НАТО поставило перед аналітиками організації завдання розробити “Дослідження про розширення НАТО”. Його завершили у вересні 1995 р. Воно було опубліковано у всіх натовських виданнях. В документі не вказувалися потенційні члени, а лише вказувався механізм, як це розширення проводити та критерії. Під ці критерії підходили лише 4 країни: Польща, Угорщина, Чехія та Словаччина. Пізніше їх кількість зменшилася до 3: не пощастило Словаччині, уряд якої був не дуже симпатичним для Заходу (через одіозність лідера держави). 5-6 грудня 1995 р. документ “Дослідження про розширення НАТО” було схвалено на черговому Брюссельському самміті як “документ практичної дії”. У тому ж 1995 р. НАТО прийняло ще одне важливе рішення: про розширення “номенклатури” своїх партнерів. Через ПЗМ та Радою Північно-