Історія міжнародних стосунків

- забезпечення iнтересiв України на перехiдний перiод розширення ЄС.

Україна з самого початку повнiстю пiдтримувала розширення Євросоюзу на схiд. В той же час ми повиннi працювати для того, щоб це розширення принесло лише позитиви для України та її захiдних сусiдок, не пiддаючи ризику нашi вiковi зв'язки й уникаючи перешкод для розвитку мiжлюдських стосункiв. Взаємини України з НАТО на сучасному етапі розвиваються в рамках особливих партнерських відносин у форматі "19+1", формалізованих в Хартії про особливе партнерство, більш індивідуалізованого партнерства у сфері оборони, військового співробітництва та операцій з підтримання миру - поглибленої Програми Партнерство заради миру, а також багатостороннього механізму консультацій і співробітництва з політичних питань та питань безпеки між державами-членами НАТО і країнами-партнерами - Ради Євроатлантичного Партнерства. Важливим елементом особливого партнерства нашої держави з Альянсом є механізм регулярного огляду стану співробітництва та політичних консультацій в рамках Комісії Україна-НАТО (КУН) та Військового комітету Україна-НАТО.

Суттєву роль з точки зору здійснення Україною оборонної реформи та розбудови національних збройних сил за євроатлантичною моделлю, в тому числі досягнення взаємосумісності з Об'єднаними збройними силами НАТО, відіграє її участь у Процесі планування та оцінки сил (ППОС). Співробітництво в такому форматі допомагає досягти взаємосумісності між національними збройними силами і воєнізованими формуваннями, виділеними для участі в Програмі ПЗМ, та Об'єднаними збройними силами НАТО, в т.ч. при проведенні миротворчих і гуманітарних операцій під егідою ООН і/або ОБСЄ. Розвиток відносин особливого партнерства супроводжується розширенням і поглибленням співробітництва між Україною і НАТО у різних вимірах: політичному, військовому та невійськовому. Реалізуючи курс на євроатлантичну інтеграцію і прагнучи до поглиблення особливого партнерства з НАТО, Україна виходить з того, що кінцевою метою її євроінтеграційної політики є вступ до цієї організації як основи загальноєвропейської структури безпеки.

153. Сучасні проблеми українсько-американських відносин.

Україну як незалежну державу США визнали 26 грудня 1991 р. Дипломатичні відносини встановлені 3 січня 1991р. Значення українсько-американських відносин обумовлюється насамперед тим, що мова йде про провідну державу, економічний та політичний потенціал якої визначально впливає на розвиток світових процесів. Ставши без'ядерною державою, Україна здобула вагомий міжнародний авторитет і зробила дуже важливий крок на шляху поглиблення партнерських відносин зі США. Політичні контакти двох країн набули ще більшої інтенсивності. Важливими із цього погляду були державний візит Президента США Клінтона до Києва 11-12 травня 1995р. та робочий візит Л. Кучми до Вашингтона 20 - 22 лютого 1996р. Безпрецедентним стало підписання в Києві (всупереч існуючій у США практиці) Спільної заяви президентів України і США від 11 травня 1995р., в якій з боку США висловлено підтримку процесів демократичних і ринкових перетворень в Україні, її політичного суверенітету, територіальної цілісності. Принципово новим елементом взаємодії двох держав стала Спільна українсько-американська міжурядова комісія, очолювана Президентом України Л.Кучмою та віце-президентом США А. Гором. Постійно розширюється договірно-правова база двосторонніх відносин. За станом на 1 січня 2000р. вона має понад 70 підписаних і готових до підписання угод та інших спільних документів. США - головний інвестор України. Складовими фінансово-економічної підтримки України є грантова допомога, кредити Ексімбанку, МВФ та СБ, гуманітарна допомога неурядових організацій (“Фонд допомоги дітям Чорнобиля”, “Фонд США - Україна” та ін.). Державним інструментом надання допомоги виступає Агентство міжнародного розвитку США. Інтенсивно розвивається й військово-політичне співробітництво. Воно реалізується як на двосторонній основі, так і в рамках програми НАТО “Партнерство заради миру”. Загалом успішно розгортається співпраця України та США в освоєнні Космосу.

Перспективи українсько-американських відносин багато в чому залежать від наявності в Україні оптимального інвестиційного клімату, від динаміки її просування шляхом демократії та реформ. Водночас і не меншою мірою вони залежать від того, як наш партнер буде підтримувати політичний та економічний курс, обраний Україною. Широке коло проблем було обговорено під час візиту Клінтона до Києва 5 червня 2000р. Було підписано низку міжнародних угод, зокрема, з питань поглиблення інвестиційної і торгової співпраці, вступу України до СОТ, співробітництва в сфері науки й технологій тощо. Ще недавно США називали Україну дуже важливим геополітичним партнером на пострадянському просторі. Тепер на зміну ейфорії, схоже, приходить протверезіння. Відносини між країнами проходять серйозну перевірку на міцність, якої вони можуть і не витримати. Своєрідним «моментом істини» став знаменитий скандал, що отримав назву «диски -- стегенця». Проігнорувавши неодноразові попередження Америки, Україна нарвалася на штрафні санкції, збитки від яких тільки найближчим часом становитимуть 75 млн. доларів. За прогнозом прем'єр-міністра Анатолія Кінаха, загальні втрати української економіки перевищать 470 млн. доларів. Удару зазнав не лише бюджет країни, а й імідж влади, і він тим відчутніший, що на носі -- вибори у Верховну Раду.

Поки в країні не вдасться розв'язати проблему адміністративної корупції, коли конкурентна боротьба ведеться завдяки зв'язкам у державних структурах, про якусь повноцінну інтеграцію у світове співтовариство годі й говорити. Те саме стосується й судової системи. Якщо інвестори вважатимуть, що вона переважно озвучує продиктовані згори рішення, до нас ставитимуться, м'яко кажучи, з острахом. Особливо це стосується іноземних інвесторів. Показниками минулого року, коли в Україну було інвестовано близько мільярда доларів, заведено пишатися. Проте це приблизно вдесятеро менше від суми, вкладеної іноземцями в Польщу. Ті ж таки американці сьогодні обережні, як ніколи раніше за всі пострадянські роки. Привчені до того, що інвесторів вітають і плекають, вони, зіштовхнувшись з адміністративним тиском і судовою сваволею, всерйоз замислилися над тим, чи варта шкурка вичинки.

За попередніми оцінками, запроваджені Адміністрацією США протекціоністські заходи, що включають застосування від 8 до 30-ти відсоткових ставок тарифу до імпорту цілого ряду сталевих виробів, можуть завдати збитків українським металургійним підприємствам. Рішення Адміністрації США може призвести до фактичного закриття американського ринку для української металопродукції, що складає близько 50% всього експорту українських товарів до США. Це не відповідає партнерському характеру україно-американських відносин. Запровадження санкцій з боку Сполучених Штатів ставить під загрозу ряд принципових домовленостей, досягнутих на переговорах в форматі Комітету по сталі Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) щодо взаємного скорочення виробництва сталі з метою збалансування на світовому ринку пропозицій та попиту. Не маючи можливості оскаржити рішення Адміністрації США в рамках СОТ, Україна прагнутиме вирішення питань, пов'язаних із запровадженням мита на імпорт сталі на основі існуючих двосторонніх домовленостей, зокрема, положень Угоди про торговельні відносини між Україною та США від 1992 р.

154. Зовнішньополітичний курс адміністрації Дж. Кеннеді.

Найважливішою складовою частиною своєї діяльності 35-ий президент США вважав зовнішню політику. Він підрахував, що 80 % проблем, які йому довелося розв'язувати, були зовнішньополітичними. Саме у цій царині він мав можливість проявити свою волю і талант, адже ні конгрес, ні конституція не ставили тут особливих бар'єрів. «Звернення» нового президента до нації засвідчило його готовність продовжувати попередній зовнішньополітичний курс США. Щоправда, Дж. Кеннеді, більше ніж інші американські політики, відчував межі реальних можливостей і намагався не порушувати їх. Через таку двоїстість зовнішня політика 35-го президента США мала досить своєрідний характер. Вона характеризується переплетінням двох тенденцій: з одного боку, нагнітанням військової противаги, прикладом чого може слугувати співучасть в інтервенції проти Куби на Плайя-Хірон у квітні 1961 р.; з другого, поверненням до реалістичної лінії, спрямованої на відповідне послаблення міжна­родної напруги, а саме: заміною попередніх зовнішньополітичних прин­ципів новою стратегічною доктриною «гнучкого реагування» на зміни у світі, визнанням необхідності (щоправда, далеко не всіма американськими політиками) мирного розв'язання міжнародних проблем, зрушень у радянсько-американських відносинах. Ще до обрання на посаду президента радники Дж.Кеннеді багато говорили про необхідність запровадження нової латиноамериканської політики, спрямованої передовсім на реалізацію соціально-економічних реформ у цих країнах з метою подолання їхньої відсталості та бідності. Цю концепцію під назвою «Союз заради прогресу» Дж.Кеннеді оприлюднив 13 березня 1961 р. у Білому домі перед латиноамериканськими дипломатами та членами конгресу, а як програму її було затверджено на спеціальній сесії Організації американських держав (ОАД) у серпні того ж року (після провалу висадки на Плайя-Хірон).

Програма «Союз заради прогресу» (як аналог європейського плану Маршалла) передбачала фінансову допомогу Сполучених Штатів латино­американським країнам, її розмір: по 2 млрд. доларів (1,1 млрд. -- урядова до­помога; 0,9 млрд. - приватні капіталовкладення і позики міжнародних фінансових організацій) щороку упродовж 10 років. Країни регіону зобов'язувалися натомість подавати на схвалення ОАД свої плани економічного та соц­іального розвитку та дотримуватися низки показників: домагатися темпів зростання економіки в 2,5 відсотка в рік, здійснити демократичні реформи тощо. Безперечно, що «Союз заради прогресу» був викликаний до життя революцією на Кубі та прагненням загальмувати її поширення в регіоні. Водночас американська дипломатія часів Дж.Кеннеді застосовувала більш розмаїті та гнучкі методи співпраці з країнами «третього світу»: розроблялися та запроваджувалися не лише різноманітні програми економічної, тех­нічної та військової допомоги, а й такі нововведення як програми «корпус миру», «продовольство для справи миру», їх з ентузіазмом зустріла молодь США. «Корпус миру» - це організація добровольців, які з власної волі виру­шали у відсталі країни, де працювали у сфері економіки, освіти, медицини тощо. Щоправда, ініційовані Дж.Кеннеді фінансові та кадрові програми допомоги країнам, що розвиваються, через їхні колосальні потреби не змогли суттєво вплинути на ситуацію. Проте його новації спричинили усвідомлен­ня Америкою, як, зрештою, і Європою, існування такої глобальної проблеми як «третій світ». Європейський континент залишався пріоритетним для американських зовнішньополітичних інтересів. У травні-червні 1961 року Дж. Кеннеді здійснив вояж у Європу: у травні зустрівся у Парижі з Ш. де Голлем. Обидва президенти погодилися на тому, що необхідна тверда позиція Заходу у берлінському питанні. Проте Дж. Кеннеді не вдалося переконати президента Франції у недоцільності відходу від атлантичної співпраці.

В червні цього ж року у Відні відбулася зустріч американського президента та керівника СРСР М. Хрущова. Ця зустріч дістала романтичну назву «рожеві сади Відня». Наслідки її були вельми скромні. Головна проблема - статус Західного Берліна - залишилася неврегульованою. За цих обставин у серпні 1961 року керівництво НДР з санкції СРСР прийняло рішення про зведення навколо Західного Берліну високої стіни -«антифашистського захисного валу» і запровадило суворий контроль на кор­доні з ФРН. Спорудження Берлінського муру стало несподіванкою для американського уряду. Тоді ж, у ті серпневі дні, СШ А та СРСР підійшли «ризиковане близько до війни.» Разом з тим Дж. Кеннеді, розуміючи, що мур не створює безпосередньої загрози Західному Берліну, не вважав за необхідне поглиблювати кризу. Сполучені Штати погодилися фактично з розділом міста та німецької нації. Під час тріумфального візиту у червні 1963 р. до ФРН Кеннеді запевнив німців у твердих гарантіях захисту Західного Берліну, сим­волічно підтвердивши це мовленою по-німецьки фразою: «Я-берлінець».

156. Зовнішня політика адміністрацій Р. Ніксона і Дж. Форда.

Зовнішньополітична доктрина, висунута президентом Ніксоном 25 липня 1969 на прес-конференції на о. Гуам. Відповідно до цієї доктрини США зобов'язувалися і надалі брати участь у забезпеченні оборони своїх союзників і заявляли про своє право визначати масштаби, форми і сфери свого втручання в регіональні події, керуючись своїми національними інтересами. У посланні президента Ніксона Конгресу 18 лютого 1970 ця доктрина, що насамперед відносилася до погрози комуністичної експансії в країнах Азії, одержала подальший розвиток як керівний принцип політики США й в інших регіонах. Але насущною проблемою нового президента була війна у В'Єтнаму, що щомісяця коштувала життя 500 американських солдатів, поглинала величезні суми, розколювала націю і наносила шкоду авторитету США. Ядром сформованої в липні 1969 року "Доктрини Ніксона" про подальшу військову активність США в Азії була "в'єтнамізація"; тобто заміна американських південнов'єтнамськими військами, що найсучаснішим озброєнням повинні були могти перешкодити комуністичному тріумфу. У червні 1969 року почався десант 550 000 американських солдатів, завершений у березні 1973 року. Тому що не приходилося розраховувати більше на військову перемогу, то секретар по безпеці Генрі А. Кіссінджер вступив у 1970 році в таємні переговори з представниками північнов'єтнамського уряду. Щоб примусити Ханой до поступок, Ніксон зробив ставку на одночасні військові удари такі як що спочатку трималися в, секреті бомбардування опорних баз В'єтконга в Камбоджі і наступне вторгнення наземних військ. Марне у військовому відношенні розширення війни привело в США до масових протестів, у результаті яких у травні 1970 року національними гвардійцями були застрелені 4 студента університету Кент-Стейт (Огайо).

Перед обличчям зростаючого військового тиску на надійну південнов'єтнамську армію Ніксон не бачив, зрештою , ніякого іншого рішення, як змусити Ханой сісти за стіл переговорів. У квітні 1972 року знову почалися бомбардування Північного В'єтнаму, і коли тимчасовий компроміс у жовтні розбився об опір південнов'єтнамського уряду, вони переросли до Різдва в найбільше повітряне настання усієї війни. Хоча багато істориків підтверджують успіх стратегії Ніксона, тому що бомбардувальна війна змусила Північний В'Єтнам уступити, підписане 27 січня 1973 року в Парижеві угода з В'Єтнамом навряд чи було очікуваним "почесним світом". Вивід американських військ і повернення військовополонених поставили заключну крапку під самою тривалою війною Америки, але присутність 100 000 північноамериканських солдатів на Півдні можна було розглядати як визнання того, що падіння Південного В'Єтнаму було лише питанням часу. Незважаючи на американську обіцянку допомоги, південнов'єтнамський уряд, що Ніксон ультимативно примусив до прийняття угоди, почувало себе відданим Сполученими Штатами. Те, що падіння Південного В'єтнаму в 1974-75 роках, як стверджував Кіссінджер пізніше, без паралічу, викликаного Уотергейтом, можна було запобігти, підлягає великому сумніву через небажання американської громадськості і Конгресу повертатися до військового варіанта.

157. Зовнішня політика адміністрації Р. Рейгана.

Якщо внутрішня політика 40-го президента США мала в цілому прагматичне спрямування, то зовнішня видається більш заідеологізованою. Він послідовно і рішуче відстоював американські інтереси на міжнародній арені. Його обіцянки повернути Америці втрачені позиції, відвоювати виняткове місце у світі були популярними, вони пожвавили патріотичні почуття, сприяли відродженню "морального духу" нації. Зовнішня політика Р.Рейгана була антирадянською, проізраїльською і спрямована на атлантичну співпрацю та солідарність. У зовнішньополітичній діяльності президента Рейгана варто розрізнити два періоди (відповідно до термінів президентства): 1981-1984 роки - час різкої конфронтації з СРСР, курсу на військову перевагу США у світі, домінування силових методів у розв'язанні міжнародних конфліктів, дії "доктрини Рейгана" - "доктрини неоглобалізму" - тобто протистояння з СРСР у будь-якому куточку планети; 1985-1989 рр. - період пошуку шляхів для виходу із політики глобального протистояння з СРСР, нормалізації стосунків з СРСР, підписання кардинальних договорів щодо ядерного роззброєння.

Під час президентських кампаній 1976 і 1980 років складалося враження, що Р.Рейган с абсолютним противником переговорів з СРСР щодо співпраці та скорочення стратегічних озброєнь. Широко відомі його характеристики Радянського Союзу, як "Імперії зла", "держави монстрів", "держави безбожного комунізму". Красномовні і його висловлювання про ймовірність локальної ядерної війни. Однак, ставши 40-м президентом США, він виявився прагматиком та реалістом. Проте вже наприкінці 1983 р. Р.Рейган заявив, що дотримуватиметься, з одного боку, політики переговорів з Радянським Союзом, з другого - нарощування виробництва нової зброї. Щодо другого пункту своєї заяви американський президент був послідовним. Програма модернізації американських ядерних озброєнь, вартість яких оцінювалася в 180 млрд. доларів, передбачала завершення будівництва міжконтинентальних ракетних систем МХ, випуск 100 стратегічних бомбардувальників та підводних човнів "Трайдент", вдосконалення радарно-супутникової системи попередження ядерного удару, продовження наукових пошуків з метою виведення ядерних оборонних засобів у космос.

У березні 1983 року у своєму виступі по телебаченню, який дістав назву "Промова про зоряні війни". Р.Рейган наголосив на необхідності "стратегічної оборонної Ініціативи" (СОЇ), тобто розгортання у космосі системи протиракетної оборони, яка здатна знищувати балістичні ракети ворога в момент їх запуску або в польоті. У жовтні цього ж року США під приводом можливого державного перевороту і виникнення загрози життю американських громадян (студентів-медиків) висадили десант морських піхотинців на о. Гренаду. Проте вже в кінці 1984 р. Р.Рейган зробив офіційну заяву про перс­пективи розвитку американо-радянських відносин: США, на думку президента, досягай такого рівня, коли готові вступити в переговори з СРСР. Він виділив три основні вузлові проблеми у стосунках з СРСР: 1) відмова від використання сили і погрожування силою у розв'язанні міжнародних конфліктів; 2) скорочення світових запасів зброї: 3) налагодження більш продуктивних робочих відносин між обома країнами.

Причина такого різкого повороту була очевидною: 1984 р. - рік чергових президентських виборів. Військова конфронтація двох наддержав хвилювала американську спільноту. Справжній же поворот у американо-радянських стосунках відбувся після 1985 року, коли генсек КРПС М.Горбачов проголосив так звану "перебудову". Відтоді відбулося п'ять зустрічей Р.Рейгана М.Горбачова. Перша у листопаді 1985 року у Женеві була свого роду зустріччю-знайомством. Але керівники обох держав підписали заяву про те, що у ядерній війні не може бути переможців і альтернативи мирному співіснуванню немає. Наступні зустрічі - у жовтні 1986 року в Рейк'явіку; в грудні 1987 року - у Вашингтоні, яка ознаменувалася підписанням Договору про повну ліквідацію ракет середньої та малої дії (від 500 до 5,5 тисяч км) та їхніх пускових установок, додаткових споруд і обладнання. Мова йшла про ліквідацію двох класів ракетно-ядерного озброєння СРСР та США. 1 червня 1988 року договір набрав юридичної сили. 1990 року американський президент з дружиною прибув з офіційним візитом до Москви. Цього ж року сторони розпочали переговори про скорочення звичайних озброєнь у Європі, які завершилися підписанням відповідного договору. Безпосереднім результатом американо-радянських переговорів стало розширення співпраці обох держав у торгівлі, космосі й науці, надання американської допомоги Вірменії, що постраждала від землетрусу.

158. Політика США щодо СРСР в 80-ті роки.

Рейган послідовно і рішуче відстоював американські інтереси на міжнародній арені. Його обіцянки повернути Америці втрачені позиції, відвоювати виняткове місце у світі були популярними, вони пожвавили патріотичні почуття, сприяли відродженню "морального духу" нації. Зовнішня політика Р.Рейгана була антирадянською, про-ізраїльською і спрямована на атлантичну співпрацю та солідарність. У зовнішньополітичній діяльності президента Рейгана варто розрізнити два періоди (відповідно до термінів президентства): · 1981-1984 рр. - час різкої конфронтації з СРСР, курсу на військову перевагу США у світі, домінування силових методів у розв'язанні міжнародних конфліктів, дії "доктрини Рейгана" - "доктрини неоглобалізму" - тобто протистояння з СРСР у будь-якому куточку планети; · 1985-1989 рр. - період пошуку шляхів для виходу із пол­ітики глобального протистояння з СРСР, нормалізації стосунків з СРСР, підпи­сання кардинальних договорів щодо ядерного роззброєння.

Іноді перший термін президентства Р.Рейгана називають роками втрачених можливостей у царині американо-радянських відноси. Якщо у 1970-і рр. між США та СРСР було укладено кілька десятків різноманітних угод, то у 1981-1984 рр. - лише дві: · про вдосконалення прямого телефонного зв'язку між Вашингтоном та Москвою; · про закупівлю Радянським Союзом у США фуражного зерна (17 млн. тонн вартістю 2 млрд. доларів). Водночас американський уряд здійснював тиск на своїх західноєвропейських партнерів щодо обмеження торгівлі з СРСР. 1982 р. США заборонили дочірнім фірмам у Європі, які працювали за американськими ліцензіями, продавати свою продукцію в СРСР. Зауважимо, що Радянський Союз давав підстави для конфронтаційної позиції з боку США (окупація Афганістану, розміщення ракет середньої дії у країнах Східної Європи, польські події 1980-1981 рр.). У серпні 1983 р. радянський винищувач збив над територією СРСР цивільний пасажирський літак південнокорейської авіакомпанії з 269 пасажирами на борту (в тому числі 60-ма американцями). У ці дні у США прокотилася хвиля протестів проти вандалізму Москви, обурені американці палили перед ООН радянські прапори, розбивали вітрини магазинів, які торгували радянськими товарами. Чимало громадян і політиків вимагали від президента рішучих дій.

Проте вже наприкінці 1983 р. Р.Рейган заявив, що дотримуватиметься, з одного боку, політики переговорів з Радянським Союзом, з другого - нарощування виробництва нової зброї. Щодо другого пункту своєї заяви американський президент був послідовним. Програма модернізації американських ядерних озброєнь, вартість яких оцінювалася в 180 млрд. доларів, передбачала завершення будівництва міжконтинентальних ракетних систем МХ, випуск 100 стратегічних бомбардувальників та підводних човнів "Трайдент", вдосконалення радарно-супутникової системи попередження ядерного удару, продовження наукових пошуків з метою виведення ядерних оборонних засобів у космос. У березні 1983 р. у своєму виступі по телебаченню, який дістав назву "Промова про зоряні війни". Р.Рейган наголосив на необхідності "стратегічної оборонної ініціативи" (СОІ), тобто розгортання у космосі системи протиракетної оборони, яка здатна знищувати балістичні ракети ворога в момент їх запуску або в повітрі. СОІ здобула підтримку низки західноєвропейських партнерів США. У жовтні цього ж року США під приводом можливого державного перевороту і виникнення загрози життю американських громадян (студентів-медиків) висадили десант морських піхотинців на о. Гренаду. Тут з допомогою СРСР споруджували аеродром із злітною смугою в 3 км. Реакція американців була ейфористичною. Тоді ж почалося розміщення в Західній Європі 572 американських ракет-носіїв ядерної зброї

159. Зовнішня політика США в кінці 1980-х - на початку 90-х років.

8.11.88. - Буш переміг на виборах, став 41-м президентом США. Він, до речі, був віце-президентом в адміністрації Рейгана. На посаду вступає після інавгурації 20.1.1989.

7.12.88 - Буш і Рейган зустрічаються в Нью-Йорку з Горбачовим, який засідав там на сесії ГА ООН.

2-3.12.89 - зустріч Буша і Горбачова на Мальті. Обговорювались проблеми роззброєння, регіональних конфліктів, перспектив розвитку Європи (Німеччина там же хотіла об'єднуватися) В питанні Німеччини було домовлено “діяти обережно” і “не форсувати подій”

30.5-3.6.90 - візит Горбачова в США. Підписаний договір про знищення хімічних озброєнь і заява про скорочення стратегічних озброєнь.

12.9.90 - Москва, підписання договору “2+4” між СРСР, США, Великобританією, Францією, ФРН та НДР про об'єднання Німеччини, відновлення її суверенітету, вступ до НАТО, вивід з Східної Німеччини радянських військ. (до к.1994)

2.8.90 - інтервенція Іраку в Кувейт. Питання важке для СРСР. Ірак з часів холодної війни - союзник СРСР на Близькому Сході. Хусейн розраховував на підтримку СРСР. Але для Союзу надання Іраку підтримки означало б повний підрив перших паростків зовнішньої політики і повернення до конфронтації з США. Тому при обговоренні подій, пов'язаних з кризою на Близькому Сході, Горбачов змушений був кваліфікувати дії Іраку як агресію і погодитися з застосуванням до агресора санкцій ООН. Намагався переконати Буша в необхідності владнання суперечки мирними засобами, але не вийшло. 17-28.1.91 - операція “Буря в пустелі” (до речі, пишуть, що найбільша повітряна операція на той час в історії війн)

31.7.91 - візит Президента США в Москву. Підписали СТАРТ -1. Головними передумовами процесу роззброєння 90-х років були політичні. Припинення «холодної війни», біполярної конфронтації зняло головну суперечність, котра продукувала юнку ядерних озброєнь. Переведення міждержавних і міжнародних проблем у річище політичного діалогу, поширення відносин партнерства створили клімат довіри, який у свою чергу дав змогу і СРСР, і США піти па істотне скорочення ядерних озброєнь. Хоча філософія партнерства була виплекана ще в середині 80-х років М. Горбачовим, реальні плоди вона дала тільки в 90-х.

Реалізацію нової філософії ядерного роззброєння прискорили не тільки історичні геополітичні зрушення на Європейському континенті, пов'язані з об'єднанням Німеччини та розпадом Варшавського Договору, а й суто технічні та економічні чинники. СРСР перебував на грані економічного краху. США теж були стурбовані своїми внутрішніми економічними проблемами. І тій, і іншій стороні необхідно було позбавитися від накопичень застарілих ядерних озброєнь, експлуатація яких потребує великих витрат. У 1995 р. закінчувалися гарантійні терміни експлуатації близько 60 % ракетно-ядерних озброєнь СРСР. Компенсувати таку кількість виведених засобів новими озброєннями не було ніякої можливості. Значно мети болючою ця проблема була для США, але і їм потрібно було замінити ціле покоління ракетно-ядерних озброєнь, котре у 90-х роках уже не виглядало ефективним. Усі ні умови сприяли реалізації Договорів РСМД, СНО-1 та підготовці Договорів СНО-2, СНО-3. Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь між СРСР і США (СТАРТ-1) був підписаний 31 липня 1991 р. Договором передбачалося, що протягом 7 років після вступу його в дію сторони скоротять кількість своїх ядерних боєзарядів до 6000 одиниць.

Поряд із скороченням ядерних боєзарядів Договір СНО-1 передбачав скорочення їх носіїв. Сторони зобов'язалися скоротати свої міжконтинентальні балістичні ракети (МБР), балістичні ракети на підводних човнах (БРПЧ) і важкі бомбардувальники (ВБ) до рівня 1600 одиниць. При цьому сумарна закинута вага розгорнутих МБР і БРПЧ кожної зі сторін мала бути скорочена на 50%. Дозволялася модернізація важких МБР. але заборонялося виробництво і розгортання нових ракет такого типу. Скорочення надлишку ядерних озброєнь проводилось у три етапи. Перший етап тривав 36 місяців з моменту ратифікації Договору, другий - 60 місяців, третій - 84 місяці. Договір СНО-1 дійсний протягом 15 років з моменту вступу в дію, а потім може бути продовжений на період до п'яти років. СНО-1 передбачає процедури оповіщення при створенні нових типів ракет та їх випробуванні. СНО-1 став базовим документом для розробки нових договорів щодо скорочення ядерних озброєнь, таких як СНО-2 і СНО-3. Це були сьомі та останні переговори між Бушем і Горбачовим. Опісля Буш вів переговори вже з Єльциним, зрозуміло чому, зокрема в червні 1992, коли була досягнута домовленість про подальше скорочення стратегічних наступальних озброєнь., договір про що (СТАРТ-2) було підписано 3.1.1993.

160. Політика адміністрації Дж. Буша-старшого щодо колишніх соціалістичних країн.

Розпад Радянського Союзу та утворення на його теренах п'ятнадцяти незалежних республік припав на час президентства Джорджа Буша-старшого. Радянська "перебудова" принесла потепління у відносинах між США та Радянським Союзом. Вдалося налагодити добрі, якщо не дружні стосунки з Михайлом Горбачовим. З'явилася надія, що ослаблений та реформований, колишній суперник відмовиться від реалізації комуністичної ідеології. Тоді США можна було б вважати себе переможцем у "холодній війні". Відцентрові тенденції в СРСР, що чітко проявлялися на той час, могли стати цьому на заваді. Адже у разі їх остаточної перемоги США опинялися перед необхідністю мати справу із 15 незалежними новоствореними державами з їх численними внутрішніми проблемами, новим керівництвом та відсутністю власної державності у дорадянський період у багатьох з них взагалі. Більш того, велику роль у формуванні підходу президентської адміністрації США у 1990-1991 р. відіграв той факт, що деякі з них, в тому числі і Україна, здобували б свою незалежність разом із значним арсеналом ядерної зброї, що розташовувалася на їх території.

Першопочатково переважна більшість американських урядовців дивилася на українську декларацію суверенітету та наступні кроки України по відокремленню від СРСР із острахом. Президент США Дж.Буш до останнього намагався підтримувати М.Горбачова у його зусиллях зберегти СРСР, що розвалювався на очах. Звідси - промова американського президента про небезпеку "самовбивчого націоналізму" під час його перебування у Києві, що ввійшла в історію під назвою "слабкодуха" або "полохлива". Вже після референдуму в Україні 1 грудня 1991 р., під час якого український народ підтвердив своє бажання розбудовувати власну державність, США висували ряд вимог для визнання України як незалежної держави. Ультимативною була вимога до України з боку США позбутися ядерної зброї, що перебувала на її території. Лише коли стало остаточно ясно, що СРСР політично та юридично припиняв своє існування, США визнали Україну (25 грудня 1991 р.) разом з рядом інших колишніх радянських республік. Дипломатичні відносини було встановлено 3 січня 1992 р. Тривалий час після розпаду СРСР адміністрація президента США перебувала на "доктринальному роздоріжжі" у виробленні своєї зовнішньополітичної стратегії щодо України. У питанні про можливу політику США щодо неї існувало два основні напрями, що сперечалися: "русоцентристи" (здебільшого ліберали та прихильники ідеї єдиного блоку пострадянських держав, що збиралися б навколо Росії) і "реалісти" (переважно консерватори та представники школи "політичного реалізму"). На різних етапах розвитку дискусії у США між ними ініціатива переходила від одного напрямку до іншого. Визначальним у виробленні Штатами "нової української політики" був той факт, що після розпаду СРСР Україна успадкувала 3-тє в світі за потужністю угруповання наступальної стратегічної ядерної зброї, націлене на Захід. Як поведеться керівництво нової держави, який курс обере, було невідомо. Тому вирішення питання про долю української ядерної зброї на даному етапі відносин стало пріоритетним для США. Ще у "Декларації про державний суверенітет" 1990 р. Верховна Рада проголосила нейтральний та без'ядерний статус України. Саме з цим були пов'язані очікування Києвом моральної та матеріальної підтримки з боку Заходу, якої не послідувало. Великою мірою це було обумовлено невпевненістю позиції Києва стосовно майбутнього ядерної зброї на території України.

Вирішити українську ядерну та інші проблеми Сполучені Штати намагалися за посередництва Росії. На першому, умовно виділеному нами, етапі розвитку україно-американських відносин виразно домінував підхід "Росія насамперед", або й навіть "Росія виключно". Вашингтон робив ставку на Росію з надією на те, що політичні та економічні реформи, що розпочалися в ній, будуть мати швидкий успіх. Панувала думка, що результат трансформації Росії майже автоматично визначатиме успіх (або ж провал) перехідного періоду і в інших пострадянських державах, включаючи Україну. Виходячи із власних інтересів, які об'єктивно збігалися, хоч і не були тотожними, США та Росія посилили тиск на Україну з метою примусити її ліквідувати арсенали ядерної зброї. Це змусило Україну в свою чергу міцно вхопитися за неї, адже саме з наявністю ядерної зброї на її території українська держава пов'язувала свої надії на збереження власної суверенності та незалежності від Російської Федерації.

161. Зовнішня політика адміністрації Б.Клінтона.

У листопаді 1992 р. перемогу на виборах здобув політичний діяч "нової хвилі", лідер демократів Уїльям Клінтон. Він отримав 43% голосів. Внутрішня політика адміністрації Клінтона була спрямована на полегшення податкового тягаря середнього класу, надання податкових пільг підприємствам, що створюють нові робочі місця, щорічне підвищення на 20 млрд. дол. інвестицій у федеральні програми, здійснення реформи системи охорони здоров'я, яку президент хотів зробити доступною для більшості американців. Клінтон оголосив про майбутнє скорочення апарату співробітників Білого дому, що налічував 1992 р. 300 чоловік, а також про ліквідацію спеціальних їдалень для керівництва та інших привілеїв для високопоставлених осіб. Адміністрація Клінтона припинила розробку і фінансування програми СОЇ й вжила заходів до скороченні збройних сил, при цьому було ужито заходів до підвищення їхньої мобільності та боєготовності. Здійснювалися роботи з удосконалення системи ПРО і стратегічних наступальних сил США, що забезпечили країні пріоритет у військовій галузі. Одне з головних завдань Клінтона полягало в тому, щоб пристосувати основні міжнародні організації - НАТО, ООН, МВФ, Всесвітній банк - до нової ситуації, що виникла внаслідок загибелі комунізму та закінчення "холодної війни".

Адміністрація Клінтона взяла на себе роль основного посередника в урегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту, внаслідок чого стало можливим підписання у вересні 1993 р. у Вашингтоні угоди про утворення палестинської автономії в рамках Ізраїлю. При цьому Клінтон завжди підкреслював особливе стратегічне партнерство з Ізраїлем. За активної участі США було підписано Дейтонські договори з урегулювання конфліктів у Боснії та Герцеговині. Проте Клінтону не вдалося поставити під контроль США розвиток подій у Камбоджі, миротворча акція в Сомалі (1994р.) закінчилася великою невдачею адміністрації, лишалися невирішеними багато проблем з Кубою, продовжував зростати зовнішній борг США. У цілому ж США продовжували розвиватися динамічно, підвищувався життєвий рівень населення, зростали прибутки підприємств, зміцнювався авторитет країни у світі. На виборах 1996 р. Клінтон знову дістав переконливу перемогу. З а нього віддали голоси 49% виборців. В активі президента за роки його перебування у Білому домі було 10,5 млн. нових робочих місць, збільшення мінімальної зарплати до 5 дол. 10 центів за годину, зменшення податків та дефіциту бюджету на 60%.

У 1997 р. президент Клінтон продовжував активний зовнішньополітичний курс. У березні він зустрівся з президентом Росії Б.Єльциним у Гельсінкі. Результатом цієї зустрічі було рішення про розробку документа, що визначає співробітництво Росії та НАТО "як важливого елемента нової всеохоплюючої системи європейської безпеки". Такий документ було підписано в травні, а в липні того ж року у Мадриді відбувся самміт лідерів НАТО, де було прийнято рішення про вступ до цієї організації Угорщини, Польщі, Чехії. З Україною було підписано Хартію особливого партнерства. В травні 1998 р. відбувся ретельно підготовлений візит президента США з великою делегацією до Китаю, що свідчило про покращення стосунків між цими країнами.

162. Зовнішня політика адміністрації Дж.Буша-молодшого.

Зовнішня політика адміністрації Буша - дзеркальне відображення зовнішньої політики адміністрації Клінтона: обидві містять ті самі елементи, але пріоритети вибудовані в зворотному порядку. Зовнішня політика адміністрації Буша - це реалістична зовнішня політика. Її ще називають "практичною багатосторонністю". Така політика відома майже всім, тому що кожна держава, крім США при адміністрації Клінтона, неї практикує. "Практична багатосторонність" припускає, що держава повинна домогтися міжнародної підтримки за умови, що вона не підриває національних інтересів. Держава повинна підтримувати ті міжнародні ініціативи, що служать його інтересам, і протистояти тим, що шкодять. Війна з тероризмом - типовий приклад. Після 11 вересня перемога у війні проти тероризму є головним пріоритетом національної безпеки США. Для того щоб ефективно протидіяти терористичним групам по усьому світі, Америка повинна одержати допомогу і підтримку інших країн. Поряд з поширенням війни проти тероризму на території, що у противному випадку були б поза американським впливом, багатобічна коаліція проти тероризму надала Америці військові бази і повітряні коридори для її збройних сил, агентурні можливості на додаток до її могутнього потенціалу електронної розвідки, матеріально-технічне забезпечення, допомога в проведенні карних розслідувань, більш ефективному виявленні і заморожуванні фінансових ресурсів терористів, більш зроблений захист для американських об'єктів і військ в інших країнах.

Розраховуючи на ці переваги, Сполучені Штати сформували коаліцію із союзників, готових допомогти у війні з тероризмом, і вітали підтримку ООН, виражену в резолюціях Ради безпеки і заявах Генеральної Асамблеї. У строгому змісті ця підтримка не була необхідної, але вона зробила важливу дипломатичну й економічну допомогу в боротьбі США проти тероризму. А коли прийшов час сформувати новий уряд Афганістану, він допомогла розвіяти обвинувачення, що зароджувалися, у неоколоніалізмі. Разом з тим адміністрація США рішуче відкинула більш широку коаліцію, що могла перешкодити боротьбі з тероризмом у цілому і веденню війни проти талібів зокрема. Війна з тероризмом демонструє прагматизм адміністрації Буша. Такі глобальні проблеми, як міжнародний тероризм, не можна дозволити в однобічному порядку. Адміністрація США зрозуміла це, незважаючи на чітке усвідомлення всієї слабості багатобічних мір і коаліцій і вирішила сформувати тимчасовий альянс у відповідь на цю транснаціональну проблему.

Це бажання використовувати багатобічні інститути при необхідності не означає, однак, кардинальної зміни в політиці адміністрації США. Вони як і раніше будуть відмовлятися від участі в непотрібних договорах і угодах, якими б шляхетними ні були їхнього чи наміру якою би міжнародною популярністю вони ні користалися. Підтримка неефективних договорів, заснованих на порожній риториці, - це погана зовнішня політика, що, у кінцевому рахунку, підриває мети будь-якого договору. Негативна позиція адміністрації США у відношенні Кіотського протоколу не змінилася ні на йоту. До США приєдналася Японія, що вирішила відкласти плани реалізації цього протоколу на невизначений час у зв'язку з його високої економічною збитковістю. Президент Буш підтвердив свій намір вийти з Договору по ПРО і створити систему протиракетної оборони. Ці рішення викликали значно меншу реакцію в пресі і дипломатичних колах, чим очікувалося.

Така відносно слабка реакція - це знак часу. Після подій 11 вересня в США і в усьому світі стали розуміти, чому вищим пріоритетом повинні бути "національні інтереси", а не другорядні і третьорядні проблеми, як Кіотський протокол. Америка повинна і буде використовувати весь спектр засобів своєї державності для захисту національних інтересів, але при необхідності повинна бути готової і здатний діяти поодинці . Багатосторонній підхід - це засіб, що Америка повинна використовувати для досягнення корисної мети. Він не повинний бути самоціллю. Що це буде означати для відносин США з ООН у майбутньому? Вони не будуть простими, але обидві сторони будуть чітко розуміти позиції один одного. Реалізм - у розміщенні пріоритетів. Головна помилка зовнішньої політики адміністрації Клінтона полягала в тім, що другорядним проблемам надавалось таке ж значення, що і першорядним. На ділі пріоритети так і не були визначені. Адміністрація Буша відверто формулює свою зовнішню політику, і, зважаючи на все, буде вірна своїм заявам. У цьому її різку відмінність від адміністрації Клінтона, що часто діяла врозріз зі своєю риторикою чи не підтверджувала її справою.

163. Основні напрями зовнішньополітичного курсу Канади після II світової війни.

Канада, яка була англійським домініоном, взяла активну участь у Другій світовій війні на боці антигітлерівської коаліції. Вона стала справжнім арсеналом Англії. Тут було вироблено понад 800 тис. військових вантажних автомобілів, 50 тис. танків, 18 тис. літаків, 4 тис. військових кораблів. її війська брали участь у бойових діях майже на всіх фронтах Другої світової війни. Війна дала поштовх до економічного зростання Канади: за темпами розвитку вона вийшла на перше місце серед західних країн. Канада перетворилась на індустріальну державу. Економічне піднесення, почате у роки війни, продовжилось і в післявоєнні роки. Стимулом до цього стало швидке зростання населення (в основному за рахунок емігрантів), а відповідно збільшення внутрішнього ринку, освоєння півночі і далекого заходу. У 1949 р. до складу Канади увійшли Нью-Фаундленд і багата на залізну руду північно-східна частина Лабрадору. Було відкрито великі родовища нафти в Альберті і Саскачевані.

Зміцнення економічного і політичного становища Канади послабило традиційні зв'язки з Великобританією. Важливим кроком до ліквідації залишків колоніальної залежності стало прийняття у 1947 р. закону про канадське громадянство та визнання канадського Верховного суду вищою апеляційною інстанцією країни. У 1952 р. губернатором Канади вперше став канадець В.Мессі. У зовнішній політиці уряд Дифенбейкера продовжував курс на зміцнення атлантичної солідарності в рамках НАТО (Канада з 1949 р. є членом цієї організації). У деяких питаннях її представники мали відмінну думку від позиції США. Так, Канада відмовилась вступити в Організацію Американських Держав, не порвала дипломатичних й торговельних відносин з Кубою, підтримувала вимогу визнання КНР. На початку 60-х років у канадському суспільстві розгорілась гостра дискусія щодо розміщення американської ядерної зброї в країні і присутності канадських військ у Європі. Прем'єр-міністр Дифенбейкер виступив категорично проти, але більшість міністрів його кабінету висловилась "за". Це викликало урядову кризу, наслідком якої став розпуск парламенту і призначення нових виборів.

У 80-ті роки Канада активізувала свою зовнішню політику. Вона виступила з наміром виконувати роль посередника у відносинах США і СРСР та США з країнами "третього світу". Особливо активну посередницьку діяльність було розгорнуто при врегулюванні регіональних конфліктів. У 1986 р. Канада рішуче виступила за припинення громадянської війни в Нікарагуа, засудивши втручання в неї інших держав, у тому числі і США. У 1989 р. вона надала практичну допомогу в проведенні загальних парламентських виборів у цій країні. Позитивну роль уряд Малруні зіграв в ліквідації режиму апартеїду в Південно-Африканській Республіці. Канада сприяла врегулюванню конфлікту в Камбоджі. Військові контингенти Канади беруть участь у миротворчій діяльності ООН. Після розпаду СРСР Канада вітала утворення нових незалежних держав і сприяла їх вступу в ООН. Однією з перших - 2 грудня 1991 р. вона визнала незалежність України та встановила з нею дипломатичні відносини.

164. Канадсько-американські відносини після Другої світової війни.

У відносинах Канади і США в післявоєнні роки періодично виникали тертя з питань зовнішньої політики. Починаючи з 1940, коли Кінг і Франклін Д.Рузвельт підписали угоду в м. Огденсберг (шт. Нью-Йорк), ці дві країни займалися спільним плануванням оборони Північноамериканського континенту. Це і більш пізні угоди забезпечували можливість масових постачань цими країнами один одному озброєння і різних товарів, що мають оборонне значення. Канада брала активну участь у діяльності ООН і внесла значний вклад у здійснення так називаного плану Коломбо - програми по спільному економічному і соціальному розвитку, прийнятої на конференції країн британської Співдружності в м. Коломбо в 1950 з метою надання допомоги народам Південної і Південно-Східної Азії. У той же час у питаннях оборони Канада покладалася в основному на систему військових блоків, у першу чергу НАТО, у створенні якої в 1949 брав участь прем'єр-міністр Канади Сен-Лоран. У 1958 Канада уклала зі США угоду про створення Об'єднаного командування протиповітряної оборони Північноамериканського континенту (НОРАД) для захисту від нападів з повітря; за умовами угоди, частина ВВС Канади надходила під командування США.

Хоча велика частина зовнішньої політики Канади так чи інакше зв'язана з НАТО і НОРАД, федеральний уряд не виявив бажання ще більш тісної інтеграції зі США. Незважаючи на тиск із боку Вашингтона, Канада так і не приєдналася ні до СЕАТО, ні до Організації американських держав (ОАГ). Більш того, коли США оголосили "хрестовий похід" проти Фіделя Кастро, Канада відмовилася перервати дипломатичні відносини з Кубою і наполягала на збереженні нормальних торгових відносин з цією країною. На світовій арені уряд Канади часто виступало в ролі миротворця і посередника. У 1956 Лестер Б.Пірсон, тодішній міністр закордонних справ Канади, зіграв помітну роль у дозволі Суецької кризи і налагодженні англо-американських відносин, за що був відзначений Нобелівською премією світу.

У 1950-1960-х роках більшість канадців у загальному підтримували зовнішню політику уряду. Однак поряд з цим росло невдоволення тим, що Канада багато в чому потрапила в залежність від США і при цьому не одержала дійсних гарантій національної безпеки. Під час роботи Міжнародної комісії з контролю, створеної рішенням Женевської конференції в 1954 для спостереження за виконанням умов установлення світу у В'єтнаму, канадські офіційні представники в складі комісії були піддані критику за те, що діяли скоріше як виразники західних інтересів, чим як нейтральні спостерігачі. У 1957-1963 прем'єр-міністр Джон Діфенбейкер намагався зменшити залежність країни від США, однак його уряд потерпів поразку на виборах 1963, почасти тому, що противилося планам оснащення канадських збройних сил ядерною зброєю. Опонент Діфенбейкера Лестер Пірсон затверджував, що за умовами угоди про створення НОРАД Канада не може відмовитися від прийняття на озброєння ядерних боєголовок.

165. Припинення існування СРСР: причини і наслідки. Утворення СНД.

Зникнення Радянського Союзу з політичної карти світу - одна з найважливіших подій другої половини XX ст. Розпад СРСР був зумовлений як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами. Він був створений як високо централізована, тоталітарна й авторитарна система, несумісна з засадами демократії, вільного та повного розвитку індивідів і націй. Внаслідок цих та багатьох інших проблем неминуче породжувалася ціла низка внутрішніх і зовнішніх чинників, що сприяли розпадові Радянського Союзу. До внутрішніх слід віднести насамперед однопартійність, яка самим своїм змістом заперечувала можливість існування альтернативних інституцій, поглядів, думок. Серед економічних чинників віддавалася перевага політичним, командним, а не ринковим методам управління народним господарством. Зовнішні чинники: На міжнародній арені посилився накал «холодної війни». Захід намагався послабити СРСР, насамперед економічно. Війна в Афганістані. Втрутившись до справ суверенної держави, розв'язавши на її території справжню бійню, СРСР був підданий широкому міжнародному осудові. Не користувалася ця агресія популярністю й усередині країни. Корінним чином підривала радянську економіку гонка озброєнь. Намагаючись весь час триматися на висоті становища у цій сфері, СРСР виснажував свою й без того слабку, нестабільну, застійну господарську систему.

Всередині країни діяльно заявляли про себе нові лідери та еліти неросійських республік. Зростаюча слабкість центру викликала етнічні конфлікти на території СРСР. Упродовж 1990 р. майже всі республіки, серед яких однією з перших була РРФСР (12 червня), ухвалили декларації про державний суверенітет. Такий основоположний документ 16 липня 1990 р. прийняла й Верховна Рада Української РСР. Через тиждень після Всеукраїнського референдуму, 8 грудня 1991 р., Президент України Л. Кравчук, Президент Російської Федерації Б.Єльцин і Голова Верховної Ради Білорусі С.Шушкевич у Мінську підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Сторонами було заявлено, що Радянського Союзу як геополітичної реальності більше не існує, внаслідок чого діяльність його органів на території трьох держав припиняється. Сфери спільної діяльності в рамках СНД мали реалізуватися на рівноправній основі через відповідні координуючі інститути. До сфер спільної діяльності були віднесені такі: координація зовнішньополітичної діяльності; співпраця у формуванні й розвитку спільного економічного простору, загальноєвропейського та євразійського ринків, у галузі митної політики; співпраця в розвитку систем транспорту й зв'язку; співпраця в галузі охорони навколишнього середовища, участь у створенні всеохоплюючої міжнародної системи екологічної безпеки; боротьба з організованою злочинністю. 21 грудня 1991 р. керівники 11 з 15 колишніх союзних республік підписали в Алма-Аті Протокол до Угоди, в якому фіксувалося утворення на рівноправних засадах Співдружності Незалежних Держав. Було також ухвалено Декларацію, яка не лише підтверджувала головні цілі та принципи СНД, а й внесла низку істотних уточнень. По суті, на зустрічі 21 грудня відбулося повторне утвердження Співдружності в розширеному складі