Історія міжнародних стосунків

Крах комунізму у Східній Європі та дезінтеграція СРСР глобально змінили геополітичну систему світу. Колишня рівновага сил порушилася. 1) зникли глобальна двосистемність (Схід - Захід, комунізм - капіталізм) і відповідно двополюсність у міжнародних відносинах (конфронтація по лініях СРСР - США, Варшавський Договір - НАТО). У «холодній війні» зазнав поразки слабший полюс - Радянський Союз. 2) у світі виникла багатополюсність з очевидною перевагою переможця у «холодній війні» - Сполучених Штатів. Окремі центри геополітичної сили (Китай, Японія, Європейський Союз та інші) вимагають перегляду світоустрою, що склався після Другої світової війни, обстоюють багатовимірність світового розвитку. 3) розвалилася Ялтинська система перерозподілу Європейського континенту на сфери впливу переможців у Другій світовій війні, система, котра перетворилася на систему протиборства і конфронтації «західної демократії» і «табору соціалізму». Зникнення загрози «експорту революції» кардинально змінило роль НАТО. Адже американцям та їхнім союзникам з Північноатлантичного блоку нікого більше стримувати. Забезпечення стабільності в Європі, врегулювання конфліктів, що виникають на етнічно-національному підґрунті, активна співпраця з ЄС, ОБСЄ, ЗЄС, Радою Європи стали головними напрямами діяльності НАТО. 4) зменшилася напруженість міжнародних відносин, була зламана «залізна завіса», що відокремлювала народи колишньої комуністичної імперії від решти цивілізованого світу.

166. Україна в інтеграційних процесах на терені СНД.

Через тиждень після Всеукраїнського референдуму, 8 грудня 1991 р., Пре­зидент України Л. Кравчук, Президент Російської Федерації Б.Єльцин і Голова Верховної Ради Білорусі С.Шушкевич у Мінську підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Сторонами було заявлено, що Радянського Союзу як геополітичної реальності більше не існує, внаслідок чого діяльність його органів на території трьох держав припиняється. Сфери спільної діяльності в рамках СНД мали реалізуватися на рівноправній основі через відповідні координуючі інститути. До сфер спільної діяльності були віднесені такі: координація зовнішньополітичної діяльності; співпраця у формуванні й розвитку спільного економічного простору, загальноєвропейського та євразійського ринків, у галузі митної політики; співпраця в розвитку систем транспорту й зв'язку; співпраця в галузі охорони навколишнього середовища, участь у створенні всеохоплюючої міжнародної системи екологічної безпеки; боротьба з організованою злочинністю.

21 грудня 1991 р. керівники 11 з 15 колишніх союзних республік підписали в Алма-Аті Протокол до Угоди, в якому фіксувалося утворення на рівноправних засадах Співдружності Незалежних Держав. Було також ухвалено Декларацію, яка не лише підтверджувала головні цілі та принципи СНД, а й внесла низку істотних уточнень. По суті, на зустрічі 21 грудня відбулося повторне утвердження Співдружності в розширеному складі. Україна як одна з держав-засновниць СНД розвивала співробітництво з іншими державами Співдружності, базуючись на основоположних для неї документах - "Основних напрямках зовнішньої політики", Концепції національної безпеки, Угоді про створення Співдружності Незалежних Держав від 8 грудня 1991 р. із застереженнями Верховноїзаявою, зробленою Верховною Радою України 20 грудня 1991 р. з приводу укладення Україною Угоди про Співдружність Незалежних Держав.

Розглядаючи СНД як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, що доповнює процес формування якісно нових повномасштабних двосторонніх відносин між державами-учасницями, Україна вважала участь в СНД важливим напрямком своєї зовнішньої політики. Україна у ставленні до СНД виходить, насамперед, із реалій економічної доцільності існування Співдружності, розвитку тісних і взаємовигідних торговельно-економічних відносин між державами-учасницями. Від самого початку процесу формування СНД наша держава виступала з пропозиціями, які передбачали трансформування СНД в раціональний механізм економічного співробітництва, спрямований на створення зони вільної торгівлі з урахуванням вимог ҐАТТ/СОТ, оптимізацію її структури, створення ефективного механізму сприяння інтеграції країн СНД у світовий економічний простір. Готуючи документи про утворення та функціонування Співдружності, уряд Б.Єльцина навмисно не визначав статусу цього міждержавного утворення. Вважалося, що колишні національні республіки рано чи пізно висловляться за еволюцію СНД в напрямку об'єднання в єдину державу, тому що вони не зможуть існувати у відриві від Росії. В ініційованих Москвою документах передбачалося утворення наднаціональних органів, здатних розв'язувати принципові питання без узгодження з вищими законодавчими та виконавчими органами членів Співдружності.

Однак Верховна Рада й Президент України Л.Кравчук ретельно слідкували за тим, щоб співдружність країн не переросла у воєнно-політичний блок, а тим більше - у новий варіант Радянського Союзу. За 1992-1993 рр. Радою голів держав і Радою голів урядів СНД було схвалено близько 400 угод, рішень та інших документів, зокрема й такі, що надавали інститутам Співдружності наддержавні функції, розширюючи шлях до всеохоплюючої інтеграції. З цієї кількості Україна підписала не більше 200 документів, які не загрожували її суверенітету. Виходячи з національних інтересів, Україна не підписала Статут Співдружності Незалежних Держав. Таким чином, вона має в СНД юридичний статус асоційованого члена, не більше. Україна не взяла участі в Митному та Платіжному союзах. Вона не бере участі в органах військового співробітництва й дотримується визначеного Декларацією про державний суверенітет позаблокового статусу. Статус спостерігача має Україна і в Міжпарламентській Асамблеї.

167. Стратегічний курс Російської Федерації у відносинах з державами-учасницями СНД.

Основні завдання політики Росії у відносинах з державами СНД визначено так: забезпечення надійної стабільності в усіх її вимірах: політичному, військовому, економічному, гуманітарному і правовому; сприяння становленню держав СНД у якості політично й економічно сталих держав, які проводять дружню політику щодо Росії; зміцнення Росії як провідної сили формування нової системи міждержавних політичних і економічних відносин на терені постсоюзного простору; нарощування інтеграційних процесів у СНД. Що стосується України, то із наведеного вище можна виділити наступні стратегічні завдання Російської Федерації у взаєминах з нашою державою: · збереження України у сфері свого виключного геополітичного впливу з контролем над основними сферами життєдіяльності Української держави; · використання потенціалу України в геополітичних змаганнях з іншими центрами геополітичного впливу. Це, у свою чергу, передбачає: · перетворення СНД на знаряддя російського впливу на пострадянські країни; · обмеження ролі України як самостійного чинника міжнародного життя; · підпорядкування політичного курсу, конкретних дій України стосовно ООН, НАТО, ЄС, інших міжнародних об'єднань зовнішньополітичним інтересам Росії.

Разом з тим, економічний, військово-політичний, дипломатичний потенціали України та її міжнародні позиції зумовлюють об'єктивну зацікавленість Росії не доводити взаємини з Україною до крайніх форм конфронтації. Зовсім інших стратегічних і тактичних намірів щодо СНД притримується Україна. По-перше, вона розглядає Співдружність як механізм демократичного вирішення усіх проблем, пов'язаних з дезінтеграцією СРСР, по-друге, СНД для України як міжнародна організація виступає місцем багатосторонніх переговорів і консультацій з проблем, спільних для держав, утворених у геополітичному просторі колишнього Союзу; по-третє, участь в СНД, -- форма підтримки цивілізованих відносин України з цими державами.

Взаємовідносини України з державами СНД - це фактично зона першочергових регіональних інтересів, які є складовою частиною її національних інтересів. Для України СНД не є інструментом відновлення наддержави з центром у Москві, а засіб налагодження взаємовигідного співробітництва й інтеграції. Відстоюючи рівноправні партнерські стосунки з Росією, Україна демонструє чіткі недвозначні принципи своєї політики щодо СНД, а саме: рішуче виступає проти будь-яких наддержавних утворень у рамках СНД, які тією чи іншою мірою обмежують політичний чи економічний суверенітет країни, та рішуче виступає проти усяких спроб реанімувати у будь-якій формі колишній Радянській Союз, що власне і було закладено Біловезькою угодою 1991 р. Дотримуючись загальновизнаних норм міжнародного права, Україні вигідно розширювати і поглиблювати дво та багатосторонні форми співробітництва як у межах, так і поза рамками СНД. Існування СНД в цілому засвідчило, що задумів, які покладалися на це об'єднання пострадянських держав, поки що не вдалося досягти, ухвалені у його рамках спільні рішення фактично не діють, а координуючі інституції Співдружності не виконують своїх прямих повноважень. Квітнева 1997 р. зустріч глав держав -- членів СНД, задумана як ювілейна, по суті, конституювала її неспроможність. Проявом незадоволення таким станом справ стала дедалі зростаюча тенденція до утворення в СНД таких «інтеграційних вузлів», як союз Росії та Білорусії, Митний союзу Росії, Білорусії, Казахстану та Киргизії, українсько-кавказька «вісь», група центральноазіатських країн тощо.

168. Розширення НАТО на Схід і позиція Росії.

Про трансформацію Північноатлантичного союзу на Заході й у Росії говорилося особливо багато. Дискусія розпадалася на три течії. Перша - маргінальна - припускала політизацію НАТО, її трансформацію в організацію, подібну по функціях з ОБСЄ. Цю точку зору відстоювали в Москві, а в першій половині 1990-х рр. - у Парижі і Берліні. Друга група думок, яку пропагували Сполучені Штати, розуміла під трансформацією розширення і диверсифікованість функцій альянсу, включення в коло його задач поряд з оборонними задачами проведення гуманітарних інтервенцій і миротворчих місій. Теоретично це могло означати перетворення НАТО з інструмента ядерного стримування й оборонного союзу в союз безпеки. Третя точка зору являла собою звужену інтерпретацію поняття "трансформація", зводячи його до географічного розширення сфери дії Вашингтонського договору і географічних меж зон можливого втручання як НАТО в цілому, так і коаліцій з декількох вхідних у неї країн. Виражаючи цю точку зору, навесні 2002 р. генеральний секретар НАТО лорд Джордж Робертсон заявив в одному з інтерв'ю, що не бачить причин обмежувати сферу дій НАТО в надзвичайних обставинах яким-небудь одним регіоном світу, якщо необхідність диктує зворотне.

Своєрідність ситуації початку 2000-х рр. полягала в тому, що імовірність проведення військових кампаній усіма країнами НАТО разом зменшувалася: у рядах союзу було занадто багато слабких країн, що не могли, та й не хотіли, надавати серйозну військову підтримку кому би то не було. Відповідно, зростала імовірність коаліційної взаємодії - від імені альянсу і по його мандаті - обраної групи натовських країн, фактично самостійних від НАТО в практичних діях і прийнятті рішень по оперативному керівництву бойовими операціями. Зрушення такого роду намітилося вперше в 1998 р. під час проведення операції "Лис у пустелі", коли Британія і США від імені НАТО, але фактично силами тільки американо-британських військ, провели обмежену військову кампанію проти Іраку. Це зрушення було закріплено "другою афганською війною". Вузько-коаліційний принцип був визнаний пріоритетним стосовно принципу загальних колективних дій. До такого ж сценарію тяжів Вашингтон і під час підготовки війни проти Іраку в лютому-березні 2003 р. через розбіжність між державами альянсу з питання про початок іракської війни.

Поліпшення відносин між НАТО і Росією полегшило вирішення питання про нове розширення альянсу на схід. До літа 2002 р. стало ясно, що США будуть домагатися входження в союз трьох прибалтійських держав колишнього СРСР. Очікувалося також, що до блоку приєднаються деякі країни Східної і Південно-Східної Європи - Болгарія, Румунія, Словаччина, Словенія, Албанія і Македонія. Російський уряд підтверджував своє негативне відношення до розширення НАТО, але не намагався йому протидіяти, приступивши до формування з Північноатлантичним альянсом власних "особливих відносин". Через зближення Росії з НАТО восени 2002 р. про намір вступити в Північноатлантичний союз офіційно заявила Україна, а за нею - Грузія. 21-22 листопада 2002 р. у Празі відбувся самміт НАТО, на якому було прийняте рішення направити запрошення до вступу в альянс семи країнам - Болгарії, Латвії, Литві, Румунії, Словаччині, Словенії й Естонії.

169. Основні проблеми українсько-російських взаємовідносин та шляхи їх вирішення.

Своєрідність українсько-російських відносин зумовлена взаємодією двох діаметрально протилежних за напрямом тенденцій. З одного боку, це домінуюча в сучасному цивілізованому світі “західного зразку” тенденція до поступової міждержавної інтеграції, з другого - домінуюча в рамках пострадянського міждержавного простору (який являє собою, слід визнати, досить специфічний фрагмент цивілізованого світу “західного зразка”) тенденція до міждержавної дезинтеграції. Отже, економічне, політичне, соціальне, культурне зближення України та Росії є об'єктивно і суб'єктивно зумовленою тенденцією сучасного суспільно-історичного розвитку. Причому, на практиці дана тенденція означає, що і держава, і суспільство в особі представників законно обраних владних структур дедалі більшою мірою відмовляються від суверенних економічних, політичних, соціальних, культурних та інших прав. Це необхідно тому, що тільки подібна відмова зумовлює можливість уніфікувати міждержавні та міжгромадські зв'язки для налагодження не скутих межами держав і суспільних устроїв відносин. Однак подібна, не тільки виправдана, а й необхідна - з позицій критеріїв ефективності й доцільності - уніфікація неминуче призводить до того, що держава і суспільство поступово втрачають і власну економічну, політичну, соціальну, культурну своєрідність, і власну економічну, політичну, соціальну, культурну незалежність.

На всій території пострадянського простору нині домінує, наприклад, не природна для сучасного цивілізованого світу тенденція до поступової міждержавної інтеграції, а протиприродна для такого світу тенденція до міждержавної дезинтеграції. Причому парадокс полягає навіть не в тому, що тенденція до дезинтеграції виявилася можливою в сучасному світі. Парадокс полягає в тому, що тенденція до дезинтеграції виявилася хоча і не природною, але цілком закономірною в сучасному світі. Будучи в силу об'єктивних і суб'єктивних причин пасивною стороною українсько-російських відносин, Україна прагне, цілком природно, усунути наявні дисбаланси і надати відносинам з Росією форми рівноправного співробітництва. Але дане прагнення, зіставлене з характерним для Росії синдромом “старшого брата”, зумовлює формування у розглядуваних суб'єктів міждержавних відносин різноспрямованих стратегічних орієнтирів. Якщо для України визначальним стратегічним завданням є зміна стану справ, що склалося, то для Росії подібним завданням є збереження такого або подібного стану справ.

Але у цьому випадку найважливішою вихідною точкою і для цілеспрямованого формування, і для цілеспрямованого розвитку, і для цілеспрямованого осмислення українсько-російських відносин у будь-якій предметно-окресленій сфері є константа наявності або відсутності пріоритету у цій сфері однієї із сторін. І це природно, оскільки саме дана константа зумовлює і спрямованість, і сутність, і своєрідність фактичних устремлінь суб'єктів таких відносин. Саме тому, нині, як і в найближчому майбутньому, і для України, і для Росії значно розумніше, вигідніше і перспективніше не форсувати події, а підтримувати у відносинах між собою атмосферу деякої дистанційованості і доброзичливої змагальності. По-перше, саме такий стан здатний надати нині значуще стимулюючий вплив на обидві сторони українсько-російських відносин і, тим самим, прискорити процес їх виходу з кризи. По-друге, не треба забувати, що інтеграційні процеси в рамках державних утворень, кожне з яких переживає серйозну кризу, здатні лише погіршити останню. Отже, в сучасних умовах саме процес цивілізованої, тобто не конфронтаційної за своєю суттю, і контрольованої дезинтеграції між Україною і Росією створює оптимальні умови для налагоджування в історичній перспективі тісних і продуктивних відносин між ними.

170. Основні принципи та напрямки зовнішньої політики Республіки Білорусь. Стан та перспективи розвитку українсько-білоруських взаємин.

Співдружність Незалежних Держав не схожа на організації європейського співтовариства. В ній переважають дезінтеграційні, а не інтеграційні процеси, оскільки ця сукупність країн пов'язана між собою тільки багатовіковою приналежністю до Російської імперії, яка у XX ст. оформилася в Союз Радянських Соціалістичних Республік. І все-таки Україну пов'язують з кожною країною СНД тривкі й різноманітні зв'язки. У кожній з них існує велика українська діаспора. Розвиток економічних, культурних і політичних зв'язків з країнами СНД життєво важливий для нашої держави. Відносини з Білоруссю - один із пріоритетних напрямків зовнішньої політики України. Це обумовлено як наявністю спільного кордону (1071 км), так і розвиненими двосторонніми зв'язками, що склалися історично між двома народами. У двосторонніх українсько-білоруських взаєминах домінує конструктивний підхід, спрямований на розвиток добросусідських, взаємовигідних відносин, на підвищення ефективності торговельно-економічного співробітництва.

Чинником, який суттєво впливає на українсько-білоруські відносини, є наявність у Білорусі української (237 тис. осіб) та в Україні білоруської (440 тис. осіб) національних меншин. Дипломатичні відносини між двома країнами встановлено 27 грудня 1991 р. Між Україною й Республікою Білорусь підтримується постійний діалог на найвищому рівні. 16-17 грудня 1992 р. відбувся перший офіційний візит в Україну Прем'єр-міністра РБ В.Кебіча, яким практично було започатковано встановлення офі­ційних двосторонніх контактів на високому рівні. 28 березня 1995 р. відбувся робочий візит в Україну (м. Чорнобиль) Президента Республіки Білорусь А.Лукашенка. 17-18 липня 1995 р. Президент України Л.Кучма вперше відвідав з офіційним візитом Білорусь. У перебігу візиту було укладено низку двосторонніх документів, у т.ч. базовий Договір між Україною й Білоруссю про дружбу, добросусідство та співробітництво, який набув чинності 6 серпня 1997 р. 23 вересня 1995 р. відбувся робочий візит Президента Білорусі в Україну. 17 січня 1997 р. проходила зустріч президентів двох держав у Гомелі. 12-13 травня 1997 р. відбувся перший офіційний візит Президента Білорусі А.Лукашенка в Україну. У 1998 р., 26-28 серпня, в Криму відбулася робоча зустріч президентів двох держав, а 11-12 грудня Президент України здійснив робочий візит у Республіку Білорусь.

12-13 березня 1999 р. відбувся робочий візит Президента Республіки Білорусь А.Лукашенка в Україну. В перебігу візиту було обговорено низку питань економічного співробітництва. Сторони обмінялися думками щодо широкого кола міжнародних питань. За результатами переговорів підписано Угоду між Україною та Республікою Білорусь про спрощений порядок зміни громадянства громадянами України, які постійно проживають у Республіці Білорусь, та громадянами Республіки Білорусь, які постійно проживають в Україні, а також Протокол між Кабінетом Міністрів України й Урядом Республіки Білорусь про внесення змін та доповнень в Угоду між Урядом України й Урядом Республіки Білорусь про пункти пропуску. 26-27 травня 2000 р. відбувався робочий візит Президента України Л.Кучми в Республіку Білорусь (м. Брест). Під час зустрічі президентів двох держав були, зокрема, досягнуті принципові домовленості щодо шляхів розв'язання ключових питань українсько-білоруських взаємин: взаєморозрахунків між Україною й Республікою Білорусь і ратифікації Національними Зборами РБ Договору про державний кордон між Україною та Республікою Білорусь.

Виходять на новий, вищий рівень міжпарламентські зв'язки, налагоджуються контакти між оборонними відомствами та міністерствами внутрішніх справ обох країн. Українська й білоруська сторони дбають про зміцнення договірно-правової бази двосторонніх відносин: між Україною й РБ укладено більше сотні правових документів, що регламентують співпрацю сторін у політичній, економічній, науково-технічній, військовій та гуманітарній сферах. Україна й Білорусь приділяють увагу розв'язанню питань задоволення культурних та інших потреб нацменшин. Так, білоруська сторона позитивно відгукнулася на пропозицію України щодо створення Комісії з питань захисту прав національних меншин. Важливим напрямком українсько-білоруського співробітництва є взаємодія й координація зусиль у вивченні та мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи, поглиблення міжнародної співпраці у цій галузі.

171. Зовнішньополітичний курс Республіки Молдова. Українсько-молдовські взаємини.

Помітне місце у зовнішньополітичних інтересах України посідає Молдова, що диктується, передусім, спільними кордонами та широкими можливостями щодо налагодження всебічного взаємовигідного співробітництва. Суттєвим чинником розвитку двосторонніх відносин є те, що в РМ, за офіційними даними, мешкає близько 600 тис. українців, а в Україні, головно, в Одеській, Кіровоградській та Чернівецькій областях, - понад 250 тис. молдован. Дипломатичні відносини між Україною й Республікою Молдова встановлено 10 березня 1992 р. Договір про добросусідство, дружбу та співробітництво підписано президентами двох країн у Кишиневі 23 жовтня 1992 р. Відносини між Україною й РМ базуються також на основі низки двосторонніх угод. Станом на 1 квітня 2000 р. підписані та набули чинності 6 міждержавних договорів, 25 міжурядових і 23 міжвідомчі угоди та протоколи. 23 жовтня 1998 р. відбулася двостороння робоча зустріч Президента України Л.Кучми з Президентом Республіки Молдова П. Лучинським, під час якої обговорено питання двостороннього співробітництва, стан та перспективи врегулювання придністровського конфлікту. За результатами зустрічі підписано Договір між Україною й Республікою Молдова про економічне співробітництво на 1998-2007 рр. та чотири інші українсько-молдовські угоди.

Одним із проблемних питань в українсько-молдовських відносинах було проходження лінії кордону в районі населених пунктів Басарабяска, Паланка та Джурджулешти. У перебігу переговорів вдалося знайти його взаємоприйнятне вирішення. Під час офіційного візиту в Україну Президента Молдови П.Лучинського 18-19 серпня 1999 р. відбулося підписання Договору між Україною й Республікою Молдова про державний кордон та Додаткового протоколу до Договору між Україною й Республікою Молдова про державний кордон та про передачу у власність України ділянки автомобільної дороги Одеса-Рені в районі населеного пункту Паланка. Крім того, було підписано низку інших важливих двосторонніх угод. 30 квітня 1999 р. завершено процес урегулювання питання власності на об'єкти залізничного транспорту, який тривав майже шість років.

З виникненням на території Молдови самопроголошених Гагаузької (19 серпня 1990) та Придністровської Молдавської (2 вересня 1990 р.) республік Україна, відповідно до своїх зобов'язань по Гельсінкському Заключному акту, а також норм міжнародного права, посіла принципову позицію щодо безумовного поважання територіальної цілісності й суверенітету Республіки Молдова в кордонах колишньої МРСР. Україна бере активну участь у врегулюванні придністровського конфлікту. За ініціативою першої держави 16 липня 1999 р. відбулася зустріч президентів України, Республіки Молдова та Голови Уряду Російської Федерації за участі представника Діючого голови ОБСЄ та керівника Придністров'я з питань урегулювання придністровської проблеми. Президент України Л.Кучма запропонував до розгляду концепцію поетапного врегулювання відносин між Республікою Молдова та Придністров'ям. До останнього часу помітною була роль Молдови і в ГУУАМ, що зумовлено її прагненням диверсифікувати власну енергетичну політику.

172. Зовнішньополітичний курс Киргизької Республіки. Договірна правова база українсько-киргизьких взаємин.

Незважаючи на відстані, динамічно розвивається співпраця України з пострадянськими державами Середньої Азії. Передусім висуваються питання економічного співробітництва, адже Середня Азія - це нафта, нафтопродукти, газ, кольорові метали, уран, феросплави, бавовна, яких потребує економіка України. У минулому український та киргизький народи пов'язував так званий Степовий шлях - північна гілка відомого Шовкового караванного шляху зі Сходу на Захід. Цей шлях відроджується вже в нових умовах, нових історичних реаліях. Українсько-киргизькі відносини певний час ґрунтувалися на Договорі про дружбу і співробітництво (квітень, 1991), де першим рядком визначено і підтверджено право обох народів розпоряджатися своєю долею, прагнучи до зміцнення і розвитку багаторічних економічних і культурних зв'язків, відносин дружби і всебічного економічного співробітництва. Киргизстан визнав Україну незалежною державою 20 грудня 1991 p., дипломатичні відносини встановлені у вересні 1992 р.

Під час візиту до Бішкека української урядової делегації в лютому 1993 р. було підписано 12 міжурядових угод, шість - на рівні міністерств і відомств і чотири протоколи. У грудні 1993 р. укладено Угоду про торговельно-економічне співробітництво, а 1995 р. про режим вільної торгівлі. Розширенню та зміцненню двосторонніх відносин і подальшої співпраці сприяв перший офіційний візит в Україну в червні 1996 р. Президента А. Акаєва. Він висловив надію про усунення штучних перешкод, які призвели до того, що частка українських товарів у зовнішньоторговельному обсязі Республіки Киргизстан знизилася з 9% до 1%. На його думку, енергетика повинна стати одним з найважливіших напрямів для взаємовигідної співпраці. Україна свого часу постачала в Киргизстан потужні турбіни, генератори, різні електротехнічні вироби. Було підписано повномасштабний Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Республікою Киргизстан, а також пакет міжурядових угод про співпрацю в галузі науки і техніки, виробництва і постачання авіаційної техніки у 1996-2001 pp. Вагомим кроком у розвиток відносин між державами став візит Л.Кучми у Киргизстан. У жовтні 1997 р. Президенти уклали декларацію і домовились про створення спільних підприємств і розширення співробітництва в галузі енергетики, машинобудування, гірничорудній і золотовидобувній, хімічній і електротехнічній галузях, поставки сільськогосподарської продукції.

173. Зовнішньополітичні принципи та пріоритетні напрямки діяльності Туркменістану. Становлення і розвиток українсько-туркменських відносин.

Незважаючи на відстані, динамічно розвивається співпраця України з пострадянськими державами Середньої Азії. Передусім висуваються питання економічного співробітництва, адже Середня Азія - це нафта, нафтопродукти, газ, кольорові метали, уран, феросплави, бавовна, яких потребує економіка України. Туркменістан одним із останніх проголосив незалежність -27 жовтня 1991 р. - і навіть тривалий час жив за радянською конституцією та законами СРСР. У 1993 р. країна визначила курс еволюційного розвитку (так звану Туркменську модель), який поступово, без соціальних загострень і при провідній ролі держави, має призвести до успіху. У країні діє карткова система, що дає змогу придбати продукти за цінами у 50 разів нижчими від ринкових. Громадяни при середній зарплаті 20 доларів не сплачують за житло, електроенергію, водопостачання. Туркменістан добре забезпечений енергоносіями. Посідає четверте місце в світі за обсягом видобутку газу (після Росії, США і Канади). Запаси газу оцінюються в 15,5 трлн м3, а нафти - у 6,3 млрд т. Республіка Туркменістан визнала незалежність України 20 грудня 1991 p., а дипломатичні відносини встановлено 10 жовтня 1992 р. укладанням Договору про дружбу і співробітництво. Україна закуповувала значну кількість газу з Туркменістану в обмін на постачання промислових і продовольчих товарів. У 1995 р. на Україну було відправлено 14 млрд м3 газу. Під час переговорів у січні 1995 р. у Києві та в листопаді 1995 р. в Ашгабаті обидві держави домовились про сприяння розвиткові нових форм відносин через виробничу кооперацію, створення спільних підприємств, акціонерних товариств. За газопостачання Україна погодилася надати послуги еквівалентної вартості, зокрема транспортні, науково-дослідні, геологорозвідувальні роботи на території Туркменістану, підготовка в Україні військових спеціалістів Туркменістану.

Перерва в українсько-туркменських відносинах виникла в зв'язку з несвоєчасною сплатою боргів, які були переоформлені у довготерміновий кредит для України (з 1996 р. з однаковими частками упродовж семи років), і через втручання "російських" газових концернів та небажання допустити створення спільного українсько-туркменського концерну. З березня 1997 р. Туркменістан припинив постачання газу Україні, але така ситуація, за оцінками міжнародних експертів, призвела до втрати Туркменією 1,8 млрд доларів, а Росії - 750 млн доларів. У грудні 1998 р. після переговорів Президентів Л.Кучми і С. Ніязова досягнута домовленість про постачання газу з Туркменістану на суму 720 млн доларів. На 2001 р. укладено домовленість про постачання 30 млрд м3 газу ціною 40 доларів за 1 тис. м3. Однак 50% його вартості сплачувалося у валюті, 50% - товарами і послугами. Однак експорт газу Туркменістану, що пролягає через Казахстан і Росію, залишається дуже проблематичним. З урахування митних зборів, його ціна зростає у декілька разів. Це також гальмує постачання продукції промисловості й АПК України в Туркменістан. Ситуація проте в останній період значно поліпшилася. Досягнуто угоди з Росією, що ціни на транзит газу з Туркменістану для України будуть такі ж, як і для Росії на українській території. Під час візиту до Києва Президента Туркменістану С.Ніязова 14 травня 2001 р. було укладено десять міжурядових документів, серед яких - Договір про торговельно-економічне співробітництво на 2001-2010 pp.

174. Зовнішньополітичний курс Казахстану. Становлення та перспективи розвитку українсько-казахських відносин.

Незважаючи на відстані, динамічно розвивається співпраця України з пострадянськими державами Середньої Азії. Передусім висуваються питання економічного співробітництва, адже Середня Азія - це нафта, нафтопродукти, газ, кольорові метали, уран, феросплави, бавовна, яких потребує економіка України. Республіка Казахстан є однією з перших країн, що визнала Україну незалежною державою 23 грудня 1991 р. Дипломатичні відносини встановлені 23 липня 1992 р. Однак посольство України в столиці Алма-Аті почало працювати лише з травня 1994 р. Верховна Рада України 27 липня 1994 р. ратифікувала консульський договір між Україною та Республікою Казахстан. Засади двосторонньої співпраці ґрунтуються на Договорі про дружбу і співробітництво, угодах про основні принципи співпраці в різних галузях.

У лютому 1993 p., під час перебування урядової делегації України, очолюваної Прем'єр-міністром Л.Кучмою, в Алма-Аті були підписані угоди про участь України в розвитку нафтогазового комплексу Казахстану на 1993 - 2005 pp., принципи співпраці у сфері забезпечення спільної космічної діяльності та ін. У вересні 1994 р. в Алма-Аті було укладено Договір про торговельно-економічне співробітництво, в якому було визначено стратегію двосторонніх відносин України і Казахстану. Партнери домовились про постачання 77 найважливіших видів продукції з Казахстану і 55 - з України. Обидві країни надзвичайно зацікавлені в розвитку політичних, економічних добросусідських відносин: в Україні є те, чого не вистачає Казахстану, а в Казахстані чимало того, що необхідне Україні. Тому і на зустрічах президентів, і на переговорах делегацій обговорювались питання якнайшвидшого розв'язання проблем для того, щоб співпраця розвивалась якомога швидше. Цьому слугував і візит Л.Кучми у Казахстан 21-22 вересня 1995 р. За його результатами підписано кілька документів, зокрема міжурядові угоди про співпрацю в галузі науки і технології, військової освіти, пенсійного забезпечення. Партнери обговорили стан двосторонніх відносин в аспекті Митного союзу, підписаного між Казахстаном, Росією та Білоруссю. Форсування його Росією ставало перешкодою реалізації українсько-казахстанської Угоди про вільну торгівлю (1994).

На 1996 р. спільний товарообіг становив 1 млрд 650 млн доларів. Однак спільні підрахунки засвідчують, що у майбутньому реально досягнути зростання показників до 5-7 млрд доларів. Певні труднощі через політику Митного союзу змусили Казахстан вводити митні платежі. Це призвело до подорожчання його продукції, яка за певних умов стає неконкурентоздатною. Вступ Казахстану до Євроазійського економічного співтовариства (Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан і Таджикистан) і введення на 2007-2010 pp. спільної для цих країн грошової одиниці може посилити цю тенденцію. Виходом з цього є створення спільних підприємств. Існують спільні проекти в галузі літакобудування, машинобудування, освоєння космосу. У жовтні 1997 р. з метою підвищення ефективності торгово-економічних зв'язків постійно діє Комісія з економічного співробітництва. Підписано 12 документів, серед яких особливе значення має Декларація між Україною та Республікою Казахстан про подальший розвиток співпраці. В 1998 р. у новій столиці Казахстану досягнута домовленість про постачання в Україну нафти, палива для АЕС, кольорових металів. Обговорено 38 напрямів торговельно-економічної співпраці. Як позитивний момент зазначено, що українські проектанти виграли тендер на розробку нових нафтопроводів у Казахстані. Про активізацію відносин двох держав у всіх сферах засвідчує і те, що з квітня 1996 р. на першому каналі національного телебачення Казахстану дебютувала телепрограма "Україна сьогодні". Це має вагоме значення, оскільки в Казахстані живе і працює понад 900 тис. українців. З метою створення сприятливіших умов для їх національно-культурного розвитку підписано Угоду про трансляцію на Казахстан передач радіослужби України.

175. Конституційні основи та пріоритетні напрямки зовнішньої політики Узбекистану. Українсько-узбецькі відносини особливого партнерства.

Незважаючи на відстані, динамічно розвивається співпраця України з пострадянськими державами Середньої Азії. Передусім висуваються питання економічного співробітництва, адже Середня Азія - це нафта, нафтопродукти, газ, кольорові метали, уран, феросплави, бавовна, яких потребує економіка України. Республіка Узбекистан потенційно є однією з найбагатших країн Середньої Азії - виявлено запаси нафти і газу, залізної і мідної руд, золота (восьме місце з видобування у світі), урану; вироблялось 2/3 колишнього союзного рівня бавовни-волокна, 48% шовку-сирцю, 75% каракулю. Республіка має розвинуте сільськогосподарське машинобудування, авіаційну промисловість, виробництво кольорових металів. Зменшення промислового виробництва - найнижче серед пострадянських республік. У 1996 р. Узбекистан повністю перейшов на самозабезпечення зерном і нафтою. Керівництво здійснює свій шлях розвитку і негативно ставиться до створення наднаціональних структур у СНД.

Республіка Узбекистан визнала Україну як незалежну державу 4 січня 1992 p., а дипломатичні відносини були встановлені 14 серпня 1992 р. Основи двосторонніх взаємовідносин і співпраці закладені у Договорі про основи міждержавних відносин, дружбу і співробітництво між Україною і республікою Узбекистан від 25 серпня 1992 р. Він складався із 29 статей, спрямованих на поглиблення політичної, економічної та культурно-гуманітарної співпраці на 10 років. В Києві 10 листопада 1994 р. було підписано спільну українсько-узбецьку Декларацію про основні напрями економічного співробітництва, угоди про уникнення подвійного оподаткування доходів і майна, військово-технічну співпрацю у межах СНД. Чимало уваги приділено постачанню газу з Узбекистану в Україну в обмін на устаткування для освоєння нафтогазових родовищ, збільшення поставок бавовни для української текстильної та легкої промисловості. Першим пріоритетним напрямом у розвитку економічних відносин двох країн стало постачання газу з Узбекистану (в 1997 р. - 4,5 млрд м3) в обмін на устаткування для нафтогазового комплексу. Другий пріоритетний напрям - літакобудування, зокрема співпраця між Київським АКБ ім. Антонова і Ташкентським авіаційним заводом. Розширюється співробітництво між текстильними комбінатами України і виробниками бавовни і шовку Узбекистану. Великий бавовняний і шовковий шлях проліг до Донбасу. Значні перспективи в галузі військово-технічної співпраці, розвитку фармацевтичної промисловості.

Постійно зростає українсько-узбецький товарообіг. Якщо 1995 р. він становив 126 млн доларів, то 1997 р. - 178 млн. Однак через митну політику і зростання тарифів ускладнюється проблема подальшого транзиту товарів з Узбекистану до Європи, бо цей шлях через Росію, а остання не зацікавлена мати конкурентів. Узбекистан для України є надійним партнером. Між цими державами укладено понад 50 договорів; 19 березня 1999 р. Верховна Рада України ратифікувала консульську конвенцію між Україною і республікою Узбекистан. Під час офіційного візиту Президента Узбекистану І.Карімова в Україну в жовтні 1999 р. було підписано між Україною та Узбекистаном Договір про економічне співробітництво на 1999-2008 pp. На думку І.Карімова, цей договір "став актом із добре відпрацьованою програмою та етапами її виконання". Плідно розвивається регіональне співробітництво між Донецьком і Ташкентом, Харківською і Навойською областями. Це єдина держава, яка не має боргів і виконує свої зобов'язання за всіма угодами.

176. Діяльність Таджикистану в рамках СНД. Українсько-таджикські відносини на сучасному етапі.

Незважаючи на відстані, динамічно розвивається співпраця України з пострадянськими державами Середньої Азії. Передусім висуваються питання економічного співробітництва, адже Середня Азія - це нафта, нафтопродукти, газ, кольорові метали, уран, феросплави, бавовна, яких потребує економіка України. Таджикистан - це найвіддаленіша країна СНД. Політично та економічно вона була малопривабливою через тривалу громадянську війну, з якої не так давно вийшла. На 1991 р. українці в Таджикистані посідали четверте місце за чисельністю - 125 тис. осіб, сьогодні їх залишилось 5 тис. Республіка Таджикистан визнала Україну незалежною державою 25 грудня 1991 p., дипломатичні відносини були встановленні 24 квітня 1992 р. Українсько-таджицькі відносини почали налагоджуватись з 2001 p., після візиту Президента Таджикистану Е.Рахмонова до Києва і на Львівщину, де трагічно загинув і похований його рідний брат. Складність взаємовідносин полягає в тому, що Таджикистан залишається однією з найслабших у військово-політичному та соціально-економічному сенсі пострадянських республік, і Президент Е.Рахмонов не має іншого вибору, ніж орієнтуватися на Росію і погоджуватись на будь-які її умови. Отже, незважаючи на всі суперечності й труднощі співпраці з країнами Співдружності, нинішнє керівництво не вважає інтеграцію України в європейські структури альтернативою її діяльності в межах СНД. Навпаки, стає цілком зрозумілим, що альтернативи традиційним відносинам з колишніми республіками СРСР ще не налагоджено. Певна одномірність коопераційних відносин - це не краще становище, але це реальність, яку треба брати до уваги. Основне для України у відносинах з країнами СНД і іншими державами - завжди і всюди відстоювати власні національні інтереси.

177. Основні принципи і напрямки зовнішньої політики Грузії та їх реалізація. Українсько-грузинські відносини на сучасному етапі.

Дипломатичні відносини між Україною та Грузією було встановлено 21 липня 1992 р. 5 квітня 1994 р. розпочало роботу посольство України в Грузії, 19 серпня 1994 р. -- посольство Грузії в Україні. У Грузії мешкає близько 41 тис. українців, в Україні -- близько 24 тис. грузинів. Між Україною й Грузією підписано 91 двосторонню угоду, головним серед яких є Договір про дружбу, співробітництво та взаємодопомогу між Україною й Грузією (підписаний ІЗ квітня 1994). Між Україною та Грузією склалися відносини особливого партнерства. Ха­рактерним є й високий динамізм контактів на всіх рівнях. Протягом 1992-2000 рр. відбулася низка українсько-грузинських зустрічей на найвищому рівні. У лютому 1997 та у жовтні 1999 рр. відбулися офіційні ві­зити в Україну Президента Грузії Е.Шеварднадзе. У жовтні 1997 та в березні 2000 рр. -- офіційні візити в Грузію Президента України Л.Кучми.

У квітні 1999 р. проходив робочий візит у Грузію Президента України Л.Кучми з нагоди введення вдію Супсинського нафтотерміналу та залізничної поромної переправи в м. Поті. Здійснюються контакти на рівні парламентів двох країн. У Парламенті Грузії утворено депутатську групу в зв'язках із Верховною Радою Україною. Близькість позицій України й Грузії щодо інтеграції в європейські структу­ри обумовлює тісне співробітництво в міжнародних, європейських та регіо­нальних організаціях, зокрема в рамках консультативного форуму ГУУАМ. Україна сприяє процесу врегулювання конфлікту між Грузією та Абхазією, послідовно виступає за збереження територіальної цілісності Грузії, докладає зусиль для активізації своєї посередницької ролі у врегулюванні грузино-абхазького конфлікту. Активно розвивається торговельно-економічне співробітництво. 16 квітня 1999 р. підписано Договір між Україною й Грузією про економічне співробіт­ництво на 1999-2008 рр. Грузія підгримує український варіант транспортуван­ня каспійської нафти за маршрутом Баку-Супса-Одеса- Броди-країни Європи.

178. Особливості взаємин України з країнами Закавказзя на сучасному етапі.

Дипломатичні відносини між Україною та Вірменією встановлено 25 грудня 1991 р. У вересні 1996 р. розпочало роботу посольство України у Вірменії. Станом на квітень 2000 р. укладено 40 двосторонніх документів. Головними серед них є Договір про дружбу та співробітництво між Україною й Республікою Вірменія, підписаний 14 травня 1996 р., та Спільна Декларація Президента України й Президента Республіки Вірменія (липень 1997). Протягом 1992-1999 рр. відбулася низка українсько-вірменських зустрічей на найвищому рівні. У травні 1996 р. з офіційним візитом у Вірменії перебував Президент України Л.Кучма; у липні 1997 офіційний візит в Україну здійснив тодішній Президент Вірменії Л.Тер-Петросян. У червні 1998 р. в Ялті під час самміту країн-учасниць ЧЕС відбулася зустріч Президента України Л.Кучми з Президентом Вірменії Р.Кочаряном. У вересні 1999 р. президенти України й Вірменії мали зустріч у Ялті в рамках Балто-Чорноморського самміту.

Торговельно-економічне співробітництво двох країн розвивається на галузевому та міжрегіональному рівнях. У 1999 р. вдалося подолати тенденцію до зниження обсягів торговельно-економічного співробітництва, яка спостерігалася протягом останніх трьох років. 1996 р. створено Міжурядову спільну українсько-вірменську комісію з питань економічного співробітництва. Перспективною є взаємодія двох країн у регіональних комунікаційних проектах, зокрема у транспортному проекті TRACECA. Введення в дію залізничного поромного сполучення Поті-Іллічівськ дозволяє активізувати двосторонні торговельно-економічні зв'язки завдяки спрямуванню вантажопотоків економічно вигідним морським шляхом.

Азербайджан посідає важливе місце у зовнішній політиці України, що зумовлено широкими можливостями щодо налагодження взаємовигідного економічного, політичного та культурного співробітництва. Дипломатичні відносини між Україною та Азербайджаном встановлено 6 лютого 1992 р. Договірно-правова база нараховує 61 документ (7 міждержавних, 28 міжурядових, 19 міжгалузевих та 7 протоколів). 16 березня 2000 р. підписано Договір про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною й Азербайджанською Республікою. Відносини між Україною та Азербайджаном розвиваються як на двосторонньому рівні, так і в рамках регіональних структур. Регулярно здійснюються візити вищих посадових осіб, зокрема, 27-28 липня 1995 р. -- офіційний візит Президента України Л.Кучми в Азербайджанську Республіку; 24-25 березня 1997 р. в Україні з державним візитом перебував Президент Азербайджанської Республіки Ґ.Алієв; 7-8 вересня 1998 р. Президент України взяв участь у роботі Міжнародної конференції "Відновлення історичного Шовкового Шляху" (TRACECA), яка відбулася в Баку; 16-17 березня 2000 р. Азербайджан з офіційним візитом знову відвідав Президент України Л.Кучма. Пріоритетним напрямком українсько-азербайджанського співробітництва є торговельно-економічна сфера. Стратегічного значення для України набула проблема транспортування енергоносіїв. 25-27 травня 1998 р. український проект транспортування нафти за маршрутом Баку-Супса-Одеса-Броди-країни Європи був представлений під час Міжнародної конференції "Сказання про два моря -- енергетичне майбутнє Каспійського та Чорного морів" (м. Стамбул). Спільністю інтересів було продиктовано створення в жовтні 1997 р. в Страсбурзі нового регіонального блоку держав ГУУАМ. Інтерес України щодо можливості спільного розроблення нафтових і газових родовищ, а також їх транспортування знаходить підтримку азербайджанської сторони, яка зацікавлена в поставках із нашої країни нафтогазового обладнання та промислових товарів.

179. Особливості формування зовнішньополітичного курсу країн Центральної та Південно-Східної Європи після закінчення Другої Світової війни.

Після підписання мирних договорів з колишніми союзниками Німеччини в 1947 р. відкрився шлях до політико-правового оформлення тієї зони "особливих" відносин, що Радянський Союз прагнув сформувати в Східній Європі. Було потрібно не тільки створити в регіоні міцну систему союзів, але і отримати додаткові інструменти впливу на сусідні держави. До 1947 р. із трьома східноєвропейськими країнами в СРСР уже були союзні договори - з Чехословаччиною (1943), Польщею (1945) і Югославією (1945). Ці договори мали антинімецьку спрямованість і відбивали досвід спільної боротьби цих країн і Радянського Союзу проти Німеччини й Італії в роки війни. Договори подібного змісту, хоча з менш великими зобов'язаннями, у роки війни були укладені СРСР із Великобританією і Францією. Цю систему договорів і прагнула розширити Москва через сепаратні дії Британії і США в Німеччині в 1946 р. (створення Бізоній) і, особливо, після виникнення переговорного глухого кута по німецькому питанню в рамках Ради Міністрів зовнішніх справ у 1947 р. Вже в лютому 1948 р. СРСР уклав Договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу з Румунією й Угорщиною, а в березні 1948 р. - з Болгарією. Усі ці договори були розраховані на 20 років і мали антинімецьку спрямованість. Виникла майже всеохоплююча мережа двосторонніх союзів СРСР у Східній Європі. Але це була перша серія дипломатичних ініціатив Москви. Радянський Союз прагнув, з одного боку, примирити своїх молодших союзників між собою, переконавши їх врегулювати територіальні суперечки, з іншого боку - зв'язати їх додатковими взаємними гарантіями безпеки на випадок конфлікту з кимсь із сусідів.

Реалізація цієї задачі почалася з врегулювання відносин між країнами, що мали суперечки. Це була друга серія кроків радянської "договірної дипломатії" у Східній Європі. У грудні 1947 р. у польсько-чехословацькому Договорі про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу сторони відмовилися від взаємних територіальних претензій, у результаті чого юридично була вирішена проблема Тешинської області, що залишилася за Чехословаччиною. У січні 1947 р. аналогічний союзний договір Болгарії з Румунією зафіксував таким же шляхом припинення суперечки через приєднану до Болгарії Південну Добруджу. Угорщина і Румунія також уклали союз (січень 1948), з приводу якого у договорі говорилося про відсутність територіальних претензій одне до одного, що означало повторне визнання Будапештом втрати Трансільванії. З весни 1948 р. почалася реалізація третьої серії заходів - цього разу по укладенню договорів між країнами, що не мали між собою загальних границь. У квітні 1948 р. Чехословаччина і Болгарія, у травні 1948 р. - Болгарія і Польща, у червні 1948 р. - Польща й Угорщина, Угорщина і Болгарія, а також Чехословаччина і Румунія, і, нарешті, у січні 1949 р. - Румунія і Польща - усі ці країни підписали між собою союзні договори. Союзні договори з Угорщиною, Румунією і Болгарією мала і Югославія.

Однієї з цілей цих договорів було недопущення виникнення в регіоні конкуруючих блоків і угруповань. От чому перехресні договори "другий" і "третьої" серій передбачали не тільки взаємну допомогу проти всякої третьої держави, а не тільки Німеччини (як договори СРСР із Чехословаччиною, Польщею, Югославією, Угорщиною, Румунією і Болгарією), і забороняли будь-якій державі, що підписала договір, вступати в союз, що міг би бути витлумачений як спрямований проти іншої держави. У цілому на початку 1949 р. у Східній Європі існувала могутня договірна система двосторонніх союзів, замкнута на СРСР. 27 вересня 1949 р. у результаті подальшого погіршення відносин з Белградом СРСР денонсував договір 1945 р. з Югославією. Виграшів цей крок Москві не приніс.

180. Створення та основні напрями діяльності Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ).

Відмова СРСР і країн народної демократії від "плану Маршалла" поставила перед ними завдання пошуку економічної альтернативи. Країни ЦСЄ понесли величезні втрати під час Ради України до неї та Другої світової війни, що збільшилися збитками від радикальних заходів нової влади (форсована індустріалізація, примусове згортання дрібнотоварного сектора). Формування нової структури господарства вимагало переходу від двостороннього співробітництва до багатобічного. Цю задачу покликана була вирішити Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ), заснована у січні 1949 р. Її учасниками стали всі соціалістичні країни Європи крім Югославії (з 1960-х років Белград став брати участь у роботі деяких органів РЕВ). У 1950 р. до РЕВ приєдналася НДР, а згодом до неї вступили Монголія, В'єтнам і Куба. У коло задач СЭВ входили обмін господарським досвідом, технічний обмін, організація взаємних постачань сировини, машин і устаткування, а також продовольства. У перше десятиліття головною сферою економічного співробітництва країн РЕВ залишалася зовнішня торгівля. З середини 1950-х років почали здійснюватися заходи з метою розвитку спеціалізації і кооперування виробництва. У 1962 р. був утворений Виконавчий комітет РЕВ, регулярно стали проводитися засідання різних органів і комісій. Стало можливим здійснювати в рамках РЕВ економічне співробітництво на основі колективно погоджених цілей, рішень і програм. Почавши з погоджених взаємних постачань товарів, учасники РЕВ перейшли до більш високих форм економічного співробітництва, що охоплювало цілі області виробництва, науки і техніки. РЕВ тоді виконував більше політичні, ніж економічні завдання - закріпити радянське домінування в регіоні шляхом формування однотипних економічних механізмів. Таким чином, до початку 1950-х років економічному і політичному об'єднанню держав у Західній Європі було протипоставлене об'єднання держав у Східній Європі, у якому ведучу роль відігравав Радянський Союз.