Історія міжнародних стосунків

Пройшовши серйозну дипломатичну школу вдома, Ольга продемонструвала незабаром свій хист у Кон-стантинополі, куди поїхала з великим почтом. Там її охрестив сам патріарх, а Константин Багрянородний став її хрещеним батьком. Імператор приймав київську княгиню на найвищому рівні й сам описав ту подію. Ось Ольга прибула до імператорського палацу. За нею йшли княжі особи, її родички, багато знатних пань, руські посли й купці, що звичайно жили в Царгороді. Константин та його дружина, оточені придворними й вельможами, зустрічали цей почет. Після цього імператор, як сьогодні б сказали, зустрівся з княгинею віч-на-віч У покоях своєї дружини. У цей перший день, 9 вересня 955 року, на честь Ольги було влаштовано чудовий обід у величезній Юстиніановій храмині (щось на зразок московської Грано-витої палати). Імператриця сиділа на троні, а княгиня, на знак особливої пошани до неї, стояла до того часу, Доки їй вказали місце за столом з придворними дамами. Під час обіду грала музика, показували своє мистецтво танцюристи. Руські посли, знатні особи з Ольжиного почту й купці обідали в інших покоях. Після обіду обдаровували гостей грішми. Чималі су-ми одержали племінник княгині, вісім її найближчих придворних, двадцять послів, сорок три купці, Ольжин священик, почет Святослава, посольські працівники, три перекладачі. Ольга гостювала в Царгороді довго, бо наступний обід відбувся аж 18 жовтня. Тоді княгиня сиділа за одним столом з імператрицею, її невісткою й синовими дітьми. Імператор обідав в іншій залі з рештою русів. Обід завершився новими грошовими дарами. Взагалі Ользі належить в історії особливе місце. Це була перша й тривалий час єдина жінка на такій ви-сокій посаді. Народні перекази охрестили її хитрою, церква -- святою, історія -- мудрою. І це не були звичайні компліменти, бо до неї великі князі просто воювали, а вона правила державою, За Ольги Київська держава стала відомою в найвіддаленіших країнах Європи.

127. Зовнішня політика Ярослава Мудрого.

Прихід до влади Ярослава, пізніше названого Мудрим (1019-1054 pp.), збігся з останньою навалою печенігів на Русь. Вирішальна битва з ними відбулася під самісінькими стінами столиці. Ярослав переміг, а на місці битви спо-рудив чудову церкву, названу йменням Святої Софії. Це був митрополичий храм, урочисто відкритий 1037 ро-ку. Ярослав обвів місто кам'яними мурами, а головні ворота назвав Золотими. Ярослав поріднився з багатьма знаменитими волода-рями Європи. Польський король Казимир, як уже го-ворилося, одружився з сестрою Ярослава, дочкою Во-лодимира. Цей союз затвердив за Києвом червенські міста. Зате Ярослав приборкав заколотника проти Ка-зимира на ймення Моїслав, який захопив Мазовію й хотів бути незалежним володарем.

Зарубіжні літописці згадують трьох дочок Яросла-ва - Єлизавету, Анну й Анастасію. Перша була дру-жиною норвезького принца Гаральда. Гаральд спочатку служив у війську Ярослава, а згодом - в імператорському в Константинополі. Успішно воював у Африці, на Сицилії. Після одруження з Єлизаветою став королем Норвегії. Друга княжна, Анна, вийшла заміж за Генріха І, короля Франції. Цьому передувала така історія. Батько Генріха І, Роберт, мав необережність одружитися зі своєю родичкою (в четвертих). Але папа Римський, дізнавшись про це, оголосив його одруження кровозмішуванням і жорстоко переслідував. Боячись такої ж долі, Генріх почав шукати наречену за межами Франції, яка, тоді ще бідна й слабка, могла пишатися союзом з могутньою Київською державою. 1048 року король прислав до Ярослава послом єпископа Шалонського Рог'ера. Анна приїхала з ним до Парижа й вийшла заміж за Генріха. Після його смерті (1060 р.) вона спочатку пішла в чер-ниці, але через два роки всупереч волі сина одружи-лася з графом де Крепі. Син її, Філіпп, хоча й став королем Франції, однак настільки любив і шанував матір, що до 1075 року підписував усі державні папери разом з Анною.

Третя дочка Ярослава, Анастасія, вийшла заміж за угорського короля Андрія І. За нею на лівий берег Дунаю переселилося чимало колишніх громадян Київської держави. Троє синів Ярослава одружилися з європейськими принцесами. Норвезькі літописці називають Володимира, старшого сина Ярослава, чоловіком Гіди, доньки англій-ського короля Гаральда, переможеного Вільгельмом За-войовником. Такі широкі зв'язки свідчать про великий міжнародний престиж Ярослава. Недаремно його нази-вали «тестем Європи». У київському дворі шукають собі притулку вигнанці, представники різних європейських династій. Норвезь-кий король Олаф разом із сином Магнусом пережив у Києві втрату престолу, який Маґнус згодом повернув родині. Угорські королевичі Андрій і Левента сидять у Києві, аж доки угорські магнати не запрошують Андрія на престол.

Ярослав залишив нам чудову пам'ятку середньовіч-ного права - «Руську правду». Не маючи змоги й потреби аналізувати цей історичний документ цілком, прокоментуємо ті його статті, що стосуються іноземців. Сама наявність статей стосовно іноземців уже свідчить про широкі сталі міжнародні контакти Київської дер-жави. Запозичення норм законів інших країн також підтверджує широту зв'язків Києва з сусідами далекими й близькими. За вбивство і чужоземця, і слов'янина слід було стягати з убивці однакову суму грошей. Це могло свідчити про те, що варяги не були на Русі завойов-никами, бо завойовники не дають завойованим рівних із собою прав. Так, у середньовічній Європі за вбивство франка треба було платити 200 су, а за вбивство рим-лянина - вдвоє менше. Цікаво прослідкувати своєрідний протекціонізм «Русь-кої правди» до чужоземців у питаннях безпеки особи. Всякий карний донос вимагав свідчень і присяги семи чоловік, але іноземці могли обмежитися й двома. Для фіксації легких побоїв вимагалося двох свідків. Проте чужоземця не можна було звинувачувати без наявності семи свідків. Таким чином, нове державне утворення на сході Європи за дуже короткий історичний час - якихось два століття - пройшло період виникнення й розквіту. На сході Європи сформувалася велика слов'янська дер-жава, котра своїми кордонами сягала від Кавказу до Фінської затоки, від середньої Волги до Карпат і Кра-кова. Київська держава стала бажаним об'єктом і по-важним суб'єктом зовнішньої політики багатьох країн. На її могутність змушені були зважати визнані лідери Європи. Це був закономірно й період розквіту київської дипломатії.

128. Зовнішня політика Володимира Великого.

Володимир сів на київський стіл після короткої усобиці зі своїми братами. Йому допо-магали в цій операції варяги. Тому вони вважали себе завойовниками Києва й почали вимагати данину з кож-ного жителя по 2 гривні. Не маючи спочатку достатньої сили, щоб справитися з варягами, Володимир обіцяв їм данину аж до того часу, доки руське військо не пе-реважило варягів. Останні не ризикнули бунтувати й попросилися до Візантії. Володимир з радістю відпустив цих неспокійних гостей. А його посли повідомили імпе-раторові, що варяги ненадійні, тому їх не слід залишати в столиці, а краще розіслати в різні місця. Просив він також ні в якому разі не дозволяти варягам знову повернутися на Русь, бо, зміцнившись у власних силах, не хотів більше мати з ними справу.

Володимир, продовжуючи активну зовнішню політику своїх попередників на престолі, завершив об'єднання етнографічної території південної гілки східного слов'ян-ства в одній державі. Він повернув загарбані Польщею червенські міста: Червень, Перемишль, Белз. Наступних два роки князь приборкував в'ятичів, які перестали платити йому данину. Завоював він також землі ятвягів -- дикого, але мужнього литовського племені, яке мешкало в лісах між Польщею й Литвою. На північний захід Володимир поширив свої володіння аж до Балтійського моря. Йому належала Лівонія. Його чиновники, за свідченням ісландського літописця, їздили збирати данину з усієї людності між Курляндією й Фінською затокою. Уклав князь мир з болгарами, які урочисто обіцяли жити з Києвом дружно, підтвердивши свою клятву словами: «Хіба тоді порушимо договір свій, як камінь плаватиме, а хміль тонутиме у воді».

Володимир добре розумів важливість династичних шлюбів для стабільності міжнародних відносин. Тому серед перших його чотирьох дружин було дві іноземки: чешка чи богемка й болгарка. Володимир швидко зрозумів згубність язичницької релігії для централізації його величезної держави. Він хотів також позбавити русів остогидлого прізвиська «вар-вари», яким наділяв їх хрещений світ, Розумів він, що значно зміцнить свої міжнародні контакти, коли виявить прихильність до якоїсь з панівних релігій. Такі думки приходили Аскольдові й Ользі. Але Володимир прийняв тверде рішення охрестити всю Русь і навіки покінчити з язичництвом. Цей процес був цілком закономірним для тодішньої Європи, бо разом з Київською державою християнство прийняли Угорщина, Польща, Швеція, Нор-вегія, Данія. Прийняття православ'я не обірвало зв'язків Києва із Заходом, започаткованих ще Ольгою. Никонівський літопис зберіг згадки про обмін посольствами між Володимиром і Римом. Наприклад, 988 року під час облоги Корсуня посли від папи Іоанна XV принесли князеві в дар мощі -- голову святого Климента, другого папи Рим-ського. Останній відомий акт стосунків Києва з папою -- це проїзд через місто до печенігів і назад єпископа Бруно з Кверфурта, родича імператора Генріха II. Володимир дружньо прийняв пап-ського нунція й супроводжував до кордону своєї землі.

Війну з хорватами Володимир скінчив миром на вигідних Для себе умовах. Проте він не міг бути спокійним за південні кордони, які постійно порушували печеніги. Для захисту цих земель Володимир здійснив велике переселення новгородців, кривичів, чуді, в'ятичів у міста над Десною, Остром, Трубежем, Сулою, Стугною. А потім він пішов походом проти печенігів і переміг їх, забез-печивши мир своїм південним володінням на кілька років. Під кінець свого правління Володимир уже не шукав подвигів і жив у мирі із сусідніми країнами - Поль-щею, Угорщиною, Богемією. Він став у один ряд з найвидатнішими володарями Європи. За Володимира Київ став гідним суперником Цар-городові. Німецький найманець, який 1018 року, вже після смерті великого князя, під час міжусобної війни потрапив до Києва, був вражений його 8 ринками, 400 церквами, багатонаціональним натовпом на майда-нах. Німець зустрів там скандинавів, франків, греків, данців, вірменів -- різномовну, різноплемінну масу лю-дей. А це могло свідчити лише про одне -- про високий міжнародний авторитет Київської держави.

129. Зовнішня політика Київської держави періоду феодальної роздробленості.

Після стрімкого злету й блискучого розквіту Київська держава зазнала занепаду й розвалу у наступний період феодальної роздробленості. Адже Київська Русь мала, за різними підрахунками, від 3 до 12 мільйонів населення й ве-личезну територію, що обіймала близько 800 тисяч квад-ратних кілометрів (майже половина цієї території в межах сучасної України). Але дуже швидко все було втрачене. Ярослав Мудрий розділив свою могутню дер-жаву між синами на шість частин, а у XII столітті вона вже становила собою дванадцять формально об'єд-наних у одній державі, але фактично окремих, незалежних держав, які навіть у відносинах між собою дотриму-валися принципів міжнародної політики. Князівські усо-биці посилюються, роз'єднувальні моменти стають дедалі глибшими.

Внутрішніми чварами вміло користувалися зовнішні вороги. Вони висувають непомірні територіальні пре-тензії, грабують беззахисних людей. На південних кор-донах на зміну розгромленим Ярославом Мудрим пе-ченігам приходять не менш страшні половці, або комани. Князі в боротьбі між собою залучають половців як наймане військо, дорого платячи за ці послуги грабун-ком і взяттям у полон власних сільських і міських жителів. Майже кожні три роки половці здійснюють по спустошливому набігові на беззахисні землі: з 1061 по 1210 рік ці степові хижаки вчинили сорок шість великих набігів. У цей період плететься і складна інтрига міжнародних відносин. Ось яким був її початок. 1068 року половці розгромили трьох старших Ярославичів поблизу ріки Альти і страшенно спустошили Переяславську землю. Це призвело до повстання 1068 року в Києві, внаслідок якого з міста було вигнано великого князя Ізяслава, що втік до Польщі. Завдяки допомозі польського короля Болеслава Сміливого Ізяславу вдалося повернути собі київський престол. Але Болеслав за цю послугу відібрав Перемишль. Навесні 1073 року Ярославичі посварилися за полоцький уділ і Святослав зі Всеволодом удруге вигнали Ізяслава з Києва. Великим князем на три роки став Святослав.

Ізяслав знову кинувся до свого тестя Болеслава. За-пропонував йому за допомогу значну частину вивезених з Києва багатств. Проте Болеслав золото взяв, але до-помагати не поспішав, бо йому в цей час загрожували чехи. Ізяслав звертається по допомогу до німецького імператора Генріха IV, обіцяючи за повернення на пре-стол навіть стати данником імперії. Юний імператор послав до Києва свого посла Бурхарда, якого Святослав прийняв дуже добре, переконував у своїй правоті й так обдарував імператора, що, як пише німецький літо-писець, «ніколи не бачили ми стільки золота, срібла і багатого вбрання». Такі дарунки підкупили Генріха IV, він лише висловив Ізяславові формальне співчуття. Перед Ізяславом залишався тільки один шлях - до папи Римського Григорія VII. Син Ізяслава заявив папі, що Русь у випадку допомоги й повернення Ізяслава на престол визнає над собою не лише духовну, а й світську владу Ватикану. Папа надіслав з послами листи до великого князя й Болеслава, вимагаючи повернення Ізяслава на престол, при цьому писав так, ніби Київська держава уже є володінням Ватикану.

Листи папи не справили, мабуть, належного вражен-ня, бо незабаром частина руських князів уклала угоду з поляками й пішла з військом до Силезії допомагати Болеславу боротися з герцогом Богемським. Для Ізяслава все завершилося благополучно. Після наглої смерті Свя-тослава Всеволод добровільно віддав братові Київ. Київ на цей час був одним з найбільших міст світу. До монголо-татарської навали у ньому жило 35-40 ти-сяч чоловік. (Для порівняння: Лондон досяг такої чи-сельності лише через 100 років.) А Чернігів, Переяслав, Львів, Галич та інші міста тогочасної Київської держави не перевищували 4-5 тисяч жителів. Зайняті внутрішніми справами, київські князі брали посильну участь і в зовнішніх акціях. Ізяслав та його брати продовжували підтримувати традиційні дружні стосунки з греками, даючи їм військо, завдяки якому імператори залишалися на тронах, адже у Візантії на той час також було неспокійно. Знаменитий Олексій Комнин, ще не будучи імператором, а тільки полко-водцем імперії, в 1077 році, усмиряючи заколотника Никифора Варгія, мав у своєму розпорядженні багато руських кораблів. Ярославичі повернули Константинополь-ському патріархові важливе право ставити київських мит-рополитів.

130. Дипломатія Данила Галицького.

Насамперед Данило, коли став князем, замирився з королем угорським і навіть одружив свого сина Лева з його донькою. Двічі ходив допомагати своєму сватові Белі угорському проти німецького імператора й короля богемського. Угри дивувалися вишколеності руських полків, їхній татарській зброї та пишності самого князя. А той був вбраний у багатий грецький одяг, обшитий золотим мереживом. Сідло, шабля, лук були оковані дорогоцінними металами з блискучим різьбленням.

Встановивши мирні відносини з Угорщиною та Поль-щею, Данило звернувся до папи Римського Інокентія IV з проханням допомогти зібрати слов'ян на хрестовий похід проти монголо-татар. Галицький князь чудово ро-зумів, що за таку допомогу доведеться заплатити дуже високу ціну, А тому запропонував навіть передати свої володіння під церковну юрисдикцію оплоту католициз-му - Ватикану. Папі Римському сподобалася така слух-няність одного з найнепокірніших православних князів, тому він підтримав пропозицію Данила. Проте князь дедалі більше переконувався, що, крім балачок, нічого суттєвого для боротьби з татарами папа не робить. Чи це спричинювалося певним розкладом політичних сил, чи неспроможністю папи подати конкретну допомогу, але з небажанням у тому признатися - все ж далі суто символічних жестів справа не рушила, Інокентій IV прислав Данилові королівську корону, і 1253 року в Дорогичині посланець папи вінчав його на короля. А ко-ли й після цього конкретної допомоги не надійшло, Данило різко обмежив свої контакти з Римом.

Не домігшись хрестового походу від освіченого За-ходу, Данило самостійно розпочав боротьбу з могутнім ворогом -- монголо-татарами. Усі боялися виступити проти ординців, а галицький князь не злякався. За Дорученням батька син Данила Лев вигнав монголів з Бакоти, полонивши баскака. Темник Куремса, який не зміг взяти Кременець, боявся Данила. Поступово у галицького князя визрів намір визволити Київ, оскільки основні сили ворога перебували далеко на сході. Упро-довж короткого часу Данило відібрав у монголо-татар міста між Бугом і Тетеревом. Ординці не могли довго миритися з таким становищем. Вони досить оригінально примусили Данила своїми руками знищити надію на власне визволення. Справа в тому, що князь багато уваги приділяв укріпленню центральних своїх опорних пунктів. Коли вдруге прийшли монголо-татари, вони, посилаючись на попередні переговори Данила з Батиєм, поставили умовою нормальних подальших дипломатич-них відносин негайне зриття всіх укріплень. І князь, зціпивши зуби, мусив дивитися, як за його ж наказом руйнують навіки зроблені мури. Це сталося 1259 року.

Невдачі боротьби з монголо-татарами не призвели до послаблення того значного впливу, що його мав Данило Галицький на своїх західних сусідів. Через його великий авторитет в Мазовії литовський князь Міндовг, країна якого почала підноситися і про яку ми ще ве-стимемо мову, був змушений піти на територіальні по-ступки в Мазовії. А на знак доброї волі та людяних стосунків на майбутнє Міндовгу довелося дати згоду на шлюб двох своїх дітей із сином і донькою Данила. Активніше за будь-якого іншого галицького прави-теля Данило вів справи у Центральній Європі. Вдало використовуючи династичні шлюби, він одружив свого сина Романа з наступницею Бабенберзького престолу Гертрудою і зробив навіть спробу, хоча й невдалу, посадити сина на австрійський герцогський престол. Помер Данило в 1264 році. Він вважається одним з найславетніших серед усіх правителів західних князівств. Його досягнення на тлі міжнародних обставин були справді видатними. Відновлення й розширення батьківських володінь не завадили Данилові стримувати польську та угорську експансію. Навпаки, Данило органічно поєд-нував усе це. Завдяки вміло організованій зовнішній політиці він домігся високого соціально-економічного й культурного рівня розвитку своїх володінь, можливо, одного з найвищих у Східній Європі. Хоча Данилові Галицькому не вдалося утримати Київ і скинути осто-гидле ярмо, він зумів звести натиск монголо-татар до мінімуму.

131. Участь українських земель у зовнішній політиці Литви і Польщі XIV - XVI ст.

Після розпаду і зникнення Київської Русі утворилася Литовська держава, що стала на-зиватися Великим князівством Литовським. Але власне литовців у ній було десь близько десятої частини на-селення. Решта ввійшла до складу держави здебільшого шляхом мирних договорів. Можливо, такі умови спри-чинили б поступову асиміляцію литовців. Але тут втру-тилася Польща, яка мала, звичайно, свої інтереси.

Польща під натиском Тевтонського ордену дедалі більше скеровувала свою експансію на схід, де неми-нуче повинна була зіткнутися з Литвою. Після низки серйозних сутичок була зроблена спроба знайти по-розуміння. І от у серпні 1385 року між Литвою та Польщею укладається Кревська унія -- перша з ряду подібних угод, яка мала зблизити дві країни. За умо-вами унії литовський великий князь Яґ'айло мусив: 1) перейти в латинство сам і перевести на нього своїх братів, бояр і весь народ; 2) ужити всіх можливих за-ходів до повернення втрачених Польщею та Литвою зе-мель; 3) повернути Польщі забрані в неї землі; 4) звіль-нити полонених; 5) «на вічні часи» приєднати литовські й руські землі до Корони Польської. Були ще й деякі більш специфічні пункти. Навіть за певного зближення двох держав вони все ж продовжували залишатися самостійними.

За умовами унії Ягайло обирався на польського ко-роля й мав одружитися з польською принцесою Ядвіґою, але перед цим мусив охреститися за римським обрядом. Він зробив це не лише сам, а й провів масове хрещення литовців, Історія донесла до нас весь комізм і трагізм ситуації. Щоб скоротити обряд, литовців ставили в лави цілими полками. Священики кропили їх святою водою й давали християнські імена. Для спрощення процедури в одному полку всіх людей називали Іванами, у друго-му - Петрами, в третьому - Павлами і т. д. Кревська унія за-вдавала відчутного удару саме по руському елементові як запоруці самостійного існування Литви. Тому коли до влади прийшов Вітовт (1382-1430 pp.), то всю свою діяльність він спрямував на скасування Кревської уго-ди. Після складної боротьби з Яґайлом Вітовт дома-гається того, що 1398 року князі й бояри литовські та руські проголошують його королем литовським та русь-ким. Кревська угода була скасована. Намагаючись закріпити своє становище та міжнародний авторитет, Вітовт одружує свою доньку Софію з російським великим князем Василієм. До речі, московські монархи дуже полюбляли хвалитися своїми близькими стосун-ками з європейськими дворами й тою ласкою, якою вони осипали їхніх послів. Але самі іноземці не раз скаржилися на цей прийом, який супроводжувався нуд-ними та обтяжливими обрядами.

Після розпаду Київської Русі внаслідок феодаль-ної роздробленості й низки інших політичних чинників Українські землі потрапили переважно до одного дер-жавного утворення -- Великого князівства Литовського. Завойовники з великою повагою поставилися до народу, який досяг більшого культурного розвитку. Це сприяло майже безконфліктному існуванню українських земель У період збирання литовськими князями спадку колишнього могутнього політичного центру -- Київської Русі, Українські землі брали найактивнішу участь у всіх зовнішньополітичних акціях Великого князівства Литов-ського, налагоджуючи в міру можливого самостійні між-народні відносини. Становище українських земель надзвичайно усклад-нилося після переходу більшості з них під зверхність держави з іншими політичними нормами внутрішнього й зовнішнього розвитку - Польщі. Неповага до давніх традицій Київської Русі, зневага до культурного надбання самобутнього народу, заперечення будь-яких прав на самостійне існування автохтонів на своїй землі, без-жальна експлуатація, соціальний і національний гніт, помножений на різницю в релігії, - все це стало ви-значальним у житті українців за польської доби й не могло не відбитися на відносинах польського та ук-раїнського народів, ускладненні й загостренні міжна-родного становища не лише цього регіону, а й усього сходу Європи.

132. Дипломатія Запорізької Січі.

Запорізька Січ із самого початку свого існування вела самостійну зов-нішню політику. Чим більше козацька вольниця заяв-ляла про себе у всіляких бойових справах, тим більший інтерес вона викликала у близьких і далеких сусідів. Із Запоріжжям намагалися встановити дипломатичні стосун-ки й Польща, і Московія, і Крим, і Туреччина, і папа Римський, і німецький імператор. Січ поступово, але впевнено стала суб'єктом і об'єктом міжнародних відносин. Про широку дипломатичну діяльність Запорізької Січі свідчать і функціональні обов'язки козацької старшини. Офіційним представником Січі був кошовий отаман, а пізніше -- гетьман. Він входив у дипломатичні стосунки сусідніми державами. Йому вручалися королівські універсали, царські укази, гетьманські ордери. Обов'язки міністра закордонних справ, канцлера покладалися на військового, а пізніше генерального, писаря. Він вів лис-тування, деколи радячись з ченцями, з різними монар-хами й вельможами, але завжди від імені всього за-порізького війська. Писар приймав на зберігання усі Універсали, укази, листи, ордери, цидули після ознайом-лення з ними кошового і старшини. Він опікувався всім Дипломатичним архівом. Під його керівництвом працював невеликий штат різного звання канцелярських служ-бовців.

Про широкі контакти Січі з іноземцями свідчить на-явність на Запоріжжі посади військового товмача. Це перекладач, який був зобов'язаний знати мови сусідніх держав, і не лише сусідніх. Товмач мусив знаходити спільну мову з поляками, турками, татарами, греками, вірменами, молдованами, які проїжджали запорізькими землями або до яких треба було надсилати листи. Подо-рожнім він візував їхні пашпорти, роз'яснював вимоги та правила поведінки на Запоріжжі, перекладав під час переговорів, читав надіслані на Січ грамоти закор-донних володарів. Як знавець іноземних мов, товмач частенько вирушав з розвідувальною метою на кордони запорізьких земель або ж навіть у стан ворога. Починаючи з 60-70-х років XVI ст. козаччина, маючи свій осередок - Запорізьку Січ, поводиться як незалежна, самостійна держава. Номінально визнаючи й величаючи себе «королівським» військом, козаки на-справді тримаються досить незалежно, здійснюють по-ходи, втручаються до справ сусідніх держав, підтри-мують дипломатичні зносини з чужими урядами, беруть субсидії від чужих монархів, тобто ведуть себе як суб'єкти міжнародного права.

Перші кроки на дипломатичній ниві були зроблені козаками під час так званих молдовських справ. Доля Молдови багато в чому нагадує долю України. М'який клімат, багатство ґрунтів та флори компактної країни приваблювали багатьох претендентів із сусідніх і від-далених держав. У середині XVI століття Молдова стає розмінною монетою в політичній і дипломатичній грі могутніх сусідів - Туреччини й Польщі. Ці держави ставили на молдовський престол тих, хто краще й більше міг за це заплатити або підтримував зовнішню політику однієї із сусідніх країн. Саме тут і показали себе козаки. Відома доля одного з перших гетьманів - Байди-Вишневецького, який, втрутившись у боротьбу двох претен-дентів на молдовський престол, потрапив до рук турків і був підвішений на гак у Стамбулі, від чого й загинув. Але його сумний кінець не остудив гарячі козацькі голови. І після цього не припинялися спроби козаків допомогти тому чи іншому претендентові на молдов-ський престол. Козаки зводили на молдовський трон тих, хто їх наймав чи давав якусь іншу винагороду. При цьому вони не забували майже кожного року робити походи на турецькі й татарські володіння, пе-рехоплювали ханських послів, взяли участь у війні з Москвою 1579-1581 років. У відповідь на татарські скар-ги король надіслав свого урядовця, якого козаки зовсім недипломатично втопили.

133. Дипломатія Б.Хмельницького періоду Визвольної війни 1648-1657 рр.

Зовнішньополітичне та й внутрішнє становище Речі Поспо-литої напередодні Визвольної війни було дуже вигідним. Це підкреслювало багато дослідників тієї пори. Усі сусіди Польщі в той час ослабли або ж переживали якусь кризу. Була розбита й знесилена тридцятилітньою війною Німеччина. Під турецьким ярмом знемагала Угор-щина. Швеція також постраждала через свою участь у тій же тридцятилітній війні. Московія ще не позбулася наслідків Смутного часу й не забула недавніх поразок У війні з поляками. Частими династичними змінами була знесилена Туреччина, яка до того ж пам'ятала поразку під Хотином. Здавалася остаточно приборканою неспокійна козаччина.

Скоро полякам стало не до війни з турками, бо в Україні спалахнула величезна за масштабами й наслідками народна війна проти польського поневолення. Хмель-ницький, який здобув великий дипломатичний досвід, розвинувши свої природні здібності, залучив на свій бік татар. Хан кримський зобов'язався впродовж трьох років воювати разом з козаками проти Польщі й Литви. Татари об'єдналися з козаками, попри те, що були зацікав-лені в ослабленні як Польщі, так і козаччини. До того ж мали й прямий матеріальний зиск. Адже під час бо-йових дій їм надавалися право й можливість брати головну свою здобич -- ясир. І хоча Хмельницький по-годжувався на союз за умови, що татари будуть брати в полон лише шляхту й польське населення взагалі.

Перед новим королем Хмельницький поставив ледь не ультиматум. Він висунув такі умови припинення війни: загальну амністію для всіх учасників повстання, повернення козацькому війську давніх вольностей, без-посередню залежність гетьмана від короля, скасування церковної унії. Король наспіх задовольнив майже всі козацькі вимоги. Козаки дістали своєрідну територі-альну автономію. Зростала чисельність реєстрових ко-заків. Козацтво отримувало право вільного виходу в море. Король обіцяв розглянути й інші козацькі вимоги й благав про одне - якнайшвидше відвести козацьку армію в Україну. І Хмельницький, замість того, аби скористатися без-порадністю польської адміністрації, маючи всі можли-вості для взяття столиці ненависної гнобительки всього українського, задовольнився королівськими обіцянками й повернув своє військо додому.

У Києві гетьмана зустрічали як тріумфатора, пере-можця, захисника. Його прославляли, з ним зустрічалися різні групи населення. Проте на нього чекали в Києві й посли від молдовського й волоського господарів, від турецького султана й семигородського князя. Всі на-магалися перетягти гетьмана на свій бік, не шкодуючи компліментів та авансів. Султан запропонував Б. Хмель-ницькому через свого посла зробити титул гетьмана спадковим, від чого той ввічливо, але твердо відмовився. Між Туреччиною та Україною було укладено угоду, за якою українцям дозволялося вільно плавати по Чорному морю. Присутність послів робила Україну міжнародним чин-ником, її найближчі сусіди намагалися втягти козацьку державу до різних зовнішньополітичних комбінацій. Пе-реговори та бесіди з духовенством, українською інтелі-генцією дали можливість гетьманові по-новому погля-нути на себе. Він відчув себе не просто керівником козаків, а вождем усієї української нації. Це не могло не внести змін і в його політику. Під натиском таких і подібних дипломатичних акцій, під впливом народного повстання Хмельницький зробив конкретні дипломатичні кроки вперед. Насамперед він прагнув розірвати Вічний мир між Польщею та Московією 1634 року. Він пропонує Московії окупувати Сіверщину, просить дозволу на прихід донських козаків на допомогу запорожцям. Як крайній захід, Хмельниць-кий звертається з проханням хоча б застосувати дип-ломатичний тиск проти Польщі. З Угорщиною гетьман домовляється про координацію дій після оголошення нею війни Польщі.

Широкі міжнародні контакти гетьмана яскраво ілюструють донесення посла австрійського цісаря, який на початку 1657 р. застав у гетьманській столиці Чигирині одночасно акредитованих при Хмельницькому та спеціально направлених до нього послів. Там були посли: австрійський, два шведських, два князі Ракоші, турецький, татарський, три з Молдови, три з Волощини, польського короля, польської королеви, литовський і тільки-но прибулі московські посли. Використовуючи свої давні зв'язки, гетьман всю енергію спрямовує на створення широкої міжнародної коаліції, куди входили б Швеція, Семигород, Бранден-бург", Молдова, Волощина, Литва й Україна. Спрямову-ватися коаліція мала проти Московії, а з іншого боку - проти Польщі та Криму.

134. Переяславська угода та Березневі статті, їх аналіз.

В останні дні 1653 р. московське посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним зустрілося з гетьманом, його полковниками та генеральним штабом Війська Запорізького в Переяславі, біля Києва 18 січня 1654р. Хмельницький скликав раду козацької верхівки, на якій було ухвалено остаточне рішення про перехід України під зверхність царя. Юридично оформили рішення Переяславської угоди і визначили відносне автономне, політичне і правове становище України в складі Російської держави, так звані "березневі статті". Вони були одним з найважливіших правових документів в українській історії. Цей акт було створено в березні 1654 р. під час перебування у Москві українського посольства на чолі з генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником П. Тетерею. Посольство подало 14 березня 1654 р. царським чиновникам свій варіант договірних умов, який складався з 23 пунктів (статей) і дістав у літературі назву "Просительські статті". В ході переговорів українська сторона змушена була переформулювати свої вимоги і 21 березня 1654 р. подати новий текст, власне "Березневі статті" ("Статті Богдана Хмельницького", "Березневі статті Богдана Хмельницького", "Статті війська Запорізького"), який складався вже лише з 11 пунктів. Ці умови, які Були оформлені у вигляді прохань-челобитних до царя, дістали схвалення царя і бояр. В них передбачалося: стаття 1 - право українців обирати старших із свого гурту і саме через них вносити податки до царської казни; стаття 2 - розміри платні від царського уряду козацькій старшині; стаття 3 - пожалування козацькій старшині млинів "для прогодування"; стаття 4 - розміри витрат казни на козацьку артилерію; стаття 5 - право Війська Запорізького мати дипломатичні зносини з іншими державами, крім Туреччини і Польщі; стаття 6 - затвердження маєтків київського митрополита; стаття 7 - надіслання російських військ під Смоленськ; стаття 8 - надіслання російських військ на польський кордон; стаття 9 - розміри платні козацькій старшині, про яку не йшлося у статті другій, та рядовим козакам; стаття 10 - наказ донським козакам не порушувати миру з Кримським Ханством, доки воно буде союзником Війська Запорізького; стаття 11 - забезпечення порохом і провіантом козацький залог у фортеці Кодак і у Запорізькій Січі.

Окремо після всіх статей визначалась загальна щільність козацького військ (реєстр) у 60 тисяч осіб, а також, що українці самі між собою розбір зроблять: хто буде козак, а хто буде мужик. Разом із затвердженням "Березневих статей" російський цар 27 березня 1654 р. видав українським послам жалувані грамоти: 12. про прийняття України до складу російської держави, підтвердження прав і вольностей її населення, відпуск із Москви українських послів і посилку гетьману військової печатки; 13. про збереження прав і вольностей гетьмана Богдана Хмельницького і всього Війська Запорізького; 14. про передачу Чигиринського староства на гетьманську булаву. В цих трьох грамотах було задоволено майже всі вимоги, що містились у "Просительських статтях", але не увійшли у "Березневі статті". Зокрема було передбачено непорушність "давніх прав", збереження на Україні власного судоустрою, право козаків самостійно обирати гетьмана по давньому звичаю, закріплення за козаками і ії нащадками належних ії маєтків тощо. "Березневі статті" і доповнюючі їх царські грамоти разом розглядаються як договір України з Росією. Оригінали всіх зазначених документів не збереглися, але зміст їх не викликає сумніву, оскільки до нас дійшло ряд перекладів, чернеток, робочих записів московських чиновників та інших джерел.

135. Україна в зовнішній політиці сусідніх держав періоду "руїни".

Внаслідок подій після смерті Б. Хмельницького в 1657 р. Україна фактично була розділена на дві половини, які боролися між собою: одна на боці Московської держави, інша -- Польщі. А коли обидві частини України одер-жали окремих гетьманів, ця роздільність набула нібито офіційного статусу. Десь з 1663 року й починається сумнозвісний період в історії України, що дістав назву «Руїни» й тривав до 1687 року. Вже перший пункт Московських статей визнавав ук-раїнські землі володінням царів. Брюховецький запро-понував збирати податки в Україні з міщан і селян безпосередньо до царської скарбниці, куди долучити й усі митні збори й доходи від продажу горілки тощо. Воєводи дістали додаткові права на втручання до уп-равлінських, військових і фінансових справ України. Але особливо небезпечним для України було про-хання гетьмана про розміщення московських військ з воєводами в стратегічно важливих містах -- Києві, Чернігові, Переяславі, Каневі, Ніжині, Полтаві, Новгород-Сіверському, Кременчуці, Кодаку, Острі. Воєводам мали бути непідсудними тільки козаки, а селяни підлягали їхньому судочинству. Магдебурзьке право підтверджу-валося - містам Києву, Переяславу, Ніжину, Каневу, Чернігову, Почепу, Гадячу, Стародубу, Козельцю, Остру.

Обкарнання автономії України на пропозицію самих же козацьких старшин викликало страшенне обурення серед простих козаків і селян. На політичну арену дедалі більше виходив правобережний гетьман Петро Дорошенко. Він поставив своїм головним завданням об'єднати обидві частини поділеної України з допомогою Кримського ханства й Туреччини. Не бачачи надійних союзників, Дорошенко прагнув створити з Кримом вій-ськову коаліцію, а з Портою -- укласти угоду про політичний протекторат над Україною. Але в ці події втручаються ті країни, проти яких були спрямовані Дорошенкові плани. 13 січня 1667 року в с Андрусові між Польщею та Московською державою укладається перемир'я на 13 років. Його умови не лише повністю ігнорували інтереси України, а й закладали вирішення чужих їй інтересів за її ж рахунок. Україна офіційно поділялася на дві частини між двома державами. Лівобережжя залишалося у складі Московської держави, Правобережжя (крім Києва) відходило до Польщі. Київ передавався в московське володіння на два роки, а потім мав перейти до Польщі. Запоріжжя перебувало під спільним протекторатом Польщі й Московії. Умови цього перемир'я обабіч Дніпра зустріли з обуренням.

Москва докладала всіх зусиль, щоб знову розколоти Україну. її агенти активізували діяльність московської партії на території України й домоглися обрання лівобережним гетьманом Демка Многогрішного. Після цього між новим гетьманом і московським урядом були складені так звані Глухівські статті з 27 пунктів. За-галом вони нагадували статті Хмельницького, але зі значним обмеженням української автономії. Права й вольності козацькі зберігалися. Але московські воєводи залишилися в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі, хоча їх і позбавили права втручатися до місцевого управління. Гетьманська адміністрація сама мала збирати податки до царської скарбниці. Українцям було суворо забо-ронено завозити до Московії на продаж горілку й тютюн, де була встановлена на ці товари державна монополія. У своїй зовнішній політиці Самойлович вороже ста-вився до Польщі, виступав за порозуміння з Кримом і Туреччиною, прагнув відібрати правий берег Дніпра у Дорошенка та об'єднати його з лівим під особистим керівництвом. Бучацький договір був сприйнятий Москвою як відмова Польщі від прав на Правобережжя. Тому Мо-сква почала переговори з Дорошенком про підданство цареві, погрожуючи на випадок відмови війною. Доро-шенко зайняв очікувальну позицію. Союз Дорошенка з турками не привів ні до чого хорошого. У своїй боротьбі з Польщею турки, ведучи основні дії на українській території, так спустошили Правобережжя, що воно перетворилося на пустелю, а Дорошенка стали проклинати люди. До того ж турки розпочали переговори з поляками, не допустивши на них Дорошенкових представників, І гетьман прийняв рішення остаточно порвати з турецько-татарськими со-юзниками.

136. Гетьман І.Мазепа та його дипломатична діяльність.

Петро І без жодних вагань порушив договір між Україною й Московією про те, що українські війська поза межами вітчизни викори-стовувати заборонялося. На той час українська армія Налічувала 60 тисяч козаків, а московська - 70 тисяч воїнів. Карл XII мав 110 тисяч війська. І перед Мазепою постав тяжкий вибір: з ким бути? Старшина, пам'ятаючи давні традиції, дедалі більше схи-лялася до союзу зі Швецією. Московське ярмо вже давалося взнаки, і тому хотілося спробувати увійти в союз з країною, віддаленою від безпосередніх кордонів України, яка не могла б претендувати на всю чи частину її території. Між Карлом XII і Мазепою почалися переговори, але їхні подробиці навряд чи стануть колись нам відомими, бо всі шведські архіви згоріли під Пол-тавою. Відомо лише, що обидва учасники переговорів зберігали цілковиту таємницю, не довіряючи паперові того, що можна було використати проти них. Переговори були непростими: посланцями чи посередниками з обох боків виступали й польська княжна, і ченці, і свяще-ники. Ускладнювало переговори те, що надто багато було поставлено на карту, особливо з боку Мазепи. Але гетьманові стало відомо, нібито цар пропонував Україну навіть англійському лорду Мальборо.

Тим часом, як і події, переговори поволі просувалися вперед. У вересні 1707 року Мазепа покликав шведів на допомогу, обіцяючи знищити 7 тисяч російських солдатів, що стояли гарнізонами в Україні. Карл XII відвів Україні почесне місце в антиросійській коаліції, яку він цілеспрямовано готував. За ним тепер стояла Польща, шукали його дружби Австрія, Великобританія, Нідерланди й Франція, прагнула до союзу Туреччина. Боялися його Данія і Пруссія. Коли б Україна долу-чилася до цієї коаліції, то був би створений природний міст між Туреччиною та шведськими володіннями. А втім події стрімко розвивалися. Посланець Кар-ла XII повідомив, що вже підготовлений проект договору у Мазепою. Проте гетьман зволікав. Він хотів прийняти пропозиції шведського короля тоді, коли переконається, Що цар не може боронити не лише Україну, а й власну землю. Тоді весь світ мав стати свідком, що гетьман, либонь, змушений був іти за подіями. І знову обачний гетьман не компрометував себе писаним словом. Він продовжував спілкуватися з Карлом XII через посланців. Карл XII вивів його на свого союзника Станіслава Лещинського. А той ледь не провалив справу, розпатя-кавши турецькому послові, що Мазепа -- його приятель. Довго довелося гетьманові маскувати це чванство. Тут стався скандал з доносом Кочубея та Іскри, який геть-манові вдалося пригасити завдяки своєму найвірнішому приятелю московському канцлерові Головкіну та довіреній особі Шафірову, найталановитішому російському дип-ломатові тієї доби.

Нарешті між королем «шведів, готів і вандалів» і гетьманом України була підписана таємна угода. Про глибоку її таємність свідчило те, що знали про неї, окрім короля й гетьмана, лише шведський прем'єр-міністр Піпер та, можливо, генеральний писар Орлик. Гетьман підписав із Січчю формальну угоду, скріплену взаємною присягою. Король із свого боку зобов'язу-вався, що не підпише з царем миру, доки Україна й запорожці не стануть вільні назавжди від московського панування, доки їм не повернуть давніх історичних прав і привілеїв. Король урочисто пообіцяв, що його військо не порушуватиме життя люду України. За-порізькі посли повернулися на Січ, несучи з собою звістку до султана з пропозицією виступити війною проти царя. Цей союз гетьмана із запорожцями мав велике політично-стратегічне значення. Адже за запо-рожцями, що являли собою «захист і корінь ук-раїнського простолюддя», могла піти основна маса селян і козаків.

27 червня 1709 року в генеральному бою під Пол-тавою шведська армія зазнала поразки. За розпорядженням царя Мазепа був підданий цер-ковному прокляттю, так званій анафемі. Вона проголо-шувалася в Успенському соборі Москви. Після Полтавської битви Карл XII з Мазепою та залишками війська почали втікати до Туреччини. Со-юзники негідно поставилися до козаків. Коли шведський генерал Левенгаупт, що прикривав переправу короля з почтом під Переволочною (у гирлі Ворскли), здавався в полон, в угоді про капітуляцію він не обстояв прав козаків, яких цим було поставлено поза законом. Втікачі з пригодами прибули до Бендер. Це фактично був початок політичної еміграції з України, що потім широким потоком розлилася і по Європі, й за океаном. Але й там не припинялася дипломатія. Спеціальні посли європейських монархів просили султана офіційно надати Карлові XII й Мазепі політичний притулок. Кримського хана просили пристати до україно-шведського союзу для наступної боротьби з царем.

137. Дипломатія Центральної Ради. Брестський мир.

Попри значні труднощі, пов'язані зі становленням української державності періоду Центральної Ради, саме в цей час закладалися основи української зовнішньої політики та дипломатії, саме в цей час незалежна Україна зробила низку важливих кроків, котрі стосувалися розбудови національної зовнішньополітичної служби, активної участі України в тогочасних міжнародних відносинах. Дотримання керівництвом ЦР курсу на політичну автономію України у складі федеративної Росії, звичайно, гальмувало самостійний вихід нашої держави на міжнародну арену. Однак навіть за цих умов було зроблено чимало. Певні зовнішньополітичні повноваження були покладені на секретаріат міжнаціональних справ Центральної Ради. Проголошення УНР у листопаді 1917 р. дало змогу Україні активно включитися у міжнародну діяльність в рамках боротьби за припинення Першої світової війни. Формується перша дипломатична місія республіки - делегація на мирні переговори у Брест-Литовську. Протягом грудня 1917 р. секретаріат міжнаціональних справ трансформується у відомство міжнародних справ. До Швейцарії підряджається представник уряду УНР Ю. Гасенко для погодження умов запровадження постійного представництва України за кордоном. Англія та Франція призначають своїх представників в Україні. З січня 1918 р. починає діяти міністерство закордонних справ УНР. Після укладення Брестської угоди з Центральними державами Україна відправляє послів до Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Румунії. Була тут і серйозна проблема: зовнішньополітична залежність України від австро-німецького блоку гальмувала встановлення нормальних зносин з державами Антанти.

Значну увагу уряд УНР приділяв організації консульської служби. МЗС виробило проект закону, який визначав компетенцію та структуру консульських установ України, їх планувалося запровадити в державах Центрального блоку, нейтральних європейських країнах, а також на території колишньої Російської імперії в місцях компактного проживання українців. Ці плани, однак, урядом УНР повною мірою не були реалізовані. І все ж саме за Центральної Ради, восени 1917 р., в Києві з ініціативи професора М. Туган-Барановського постала поважна наукова громадська інституція - Українське товариство економістів. На його базі було створено Консульські курси - перший навчальний заклад, який розпочав підготовку консульських працівників. У 1918 р. за активної участі академіка А. Кримського в Києві почав працювати Близькосхідний інститут, у складі якого відкрито консульський факультет. Керівництво зовнішніми справами УНР доби Центральної Ради в якості генерального секретаря міжнародних справ, міністра закордонних справ і державного секретаря закордонних справ відповідно здійснювали О. Шульгин, В. Голубович, М. Любинський.

138. Зовнішня політика Української держави.

Без перебільшення можна стверджувати, що жодна інша влада всього періоду українських визвольних змагань не зробила в царині зовнішніх зносин стільки, скільки зробив гетьманський уряд. Відносини з державами Центрального блоку залишалися головним пріоритетом зовнішньої політики. Разом із тим на відміну від Центральної Ради Українська Держава прагнула до розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими державами, що ви­никли на теренах імперії Романових. Здійснювалися кроки, спрямовані на встановлення дружніх відносин із державами Антанти та нейтральними європейськими країнами. 14 червня 1918 р. був прийнятий закон «Про посольства і місії Української Держави». Новий закон від 6 листопада 1918 р. поширив дислокацію українських консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12 країнами Європи. Характерною рисою кадрової політики гетьманату в цій сфері було те, що на відміну від попереднього періоду вона була майже позбавлена ідеологізації вузькопартійного впливу. Основний акцент робився на професійній підготовці, фаховому рівні, принциповості та патріотизмі працівників зовнішньополітичного відомства Української Держави. Міністрами закордонних справ Української Держави гетьмана П. Скоропадського були М. Василенко, Д. Дорошенко, Г. Афанасьєв.

Європа і світ у цей період більше стали знати про Україну як незалежну, самостійну гетьманську державу. Однак у самій Україні П.Скоропадський не користувався таким авторитетом. Він не мав підтримки ні білогвардійських сил, ні лідерів більшості українських політичних партій. Провідні держави світу замість реальної допомоги українській справі, як правило, обмежувалися риторикою. Дедалі складнішою ставала внутрішня обстановка. Розколовся Союз хліборобів-власників: менша його частина вимагала забезпечення незалежності України, більша ж - виступала за федерацію з Росією. Активно діяли русофільські партії. Наростало невдоволення залежністю гетьманського уряду від німців. Основна маса селянства не підтримувала владу. Мало кому подобалася орієнтація П.Скоропадського на білогвардійську Росію, на монархію. Все це підготувало грунт практично для загальнонаціонального невдоволення. І політичні опоненти гетьмана скористалися такою ситуацією. В. Винниченко і С. Петлюра, керівники Української соціал-демократичної партії, заснували опозиційний Український національний союз. Свою роль відіграли тут і революційні події листопада 1918 р. в Німеччині, де була повалена монархія. 14 листопада 1918 р. політичні партії України створили в Києві верховний орган республіки -- Директорію -- під проводом В. Винниченка та С. Петлюри. Почалися дії проти гетьманських військ. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський залишив Київ. Отже, поряд із серйозними помилками та прорахунками, про які вже йшлося, гетьманська держава зробила й чимало корисного. Це стосується і економіки, і науки, і культури, і зовнішніх зносин. Було встановлено українську грошову систему, засновано банки. Чималі досягнення зроблені у сфері підготовки національних кадрів. Дуже важливими були судові реформи. Виключного розмаху досягла українська видавнича справа. І все це, не забудьмо, відбувалося в надзвичайно складних міжнародних і внутрішніх умовах протягом семи з половиною місяців 1918 р.

139. Дипломатична діяльність Директорії УНР. Варшавський договір 1920 р.

3 огляду зовнішньої політики та дипломатії Директорія УНР, можливо, опинилася в іще важчому становищі, ніж Центральна Рада та гетьманат. Це був період, коли пік визвольних змагань уже минув, коли тиск на Україну з боку більшовицької Росії ставав дедалі сильнішим. Що ж стосується західних країн, то вони практично не надавали допомоги українській справі, оскільки в їхній політиці місця для незалежної, суверенної Української держави просто не було. В такій ситуації і мали діяти дипломати Директорії.