Історія міжнародних стосунків

Тільки в травні 1980 р. на зустрічі в Брюсселеві після тривалих і хворобливих переговорів партнерам удалося досягти компромісу. Учасники Співтовариства пішли на нові додаткові поступки Англії. Реакція в країні на політику Тетчер у ЄЕС була далеко не однаковою. Більшості англійців імпонувало те, що Тэтчер так рішуче відстоює національні інтереси. Особливо позитивної була реакція фермерів. Фермери давали діяльності Тэтчер у ЄЕС найвищу оцінку. Непримиренність Тэтчер у відносинах з партнерами по ЄЕС визначалася не тільки її монетаристской політикою, що мала метою максимальне скорочення державних витрат, але і тим, що, особливо в перші роки свого правління, пріоритет у зовнішньополітичних прихильностях вона віддавала не Європі, а Сполученим Штатам Америки, рішучому поліпшенню відносин з ними, реанімації "особливих відносин" двох країн, що трохи ослабшали в останні роки, особливо в період правління лейбористів. Починаючи із середини 80-х років проблеми Європейського економічного співтовариства стали доставляти Тетчер ще більше неприємностей, чим на початку її правління. Західна Європа йшла до ще більшого об'єднання. Європейське співтовариство поставило своєю метою максимальне поглиблення інтеграції, ліквідацію всіх європейських бар'єрів не тільки в області торгівлі, але й в області фінансів, тобто вільне пересування людей, капіталів, товарів і послуг у межах Загального ринку.

107. Зовнішньополітичні настанови „тетчеризму" та їх практичне втілення. „Фолклендська криза".

Фолклендські острови розташовані в Південній Атлантиці і складаються з двох великих і 200 невеличких островів. В 1820 році острови перейшли до зони впливу Аргентини. В 1833 році після проведення на островах військової операції Великобританія проголосила їх своєю колонією. З того часу Аргентина домагається повернення цих територій під свій суверенітет. Фолклендська криза виникає 2 квітня 1982 р. коли на Фолклендські острови, що належали Великобританії, висадились аргентинські війська. Уряд Аргентини проголосив цю територію своєю, але заявив що готовий піти на переговори з Великобританією, якщо Аргентина збереже суверенітет над островами.

Протягом попереднього року Аргентина, до влади в якій прийшла військова хунта генерала Галтієрі, настирливо домагалася права на освоєння і експлуатацію цього регіону. Військова акція режиму Галтієрі торкнулася не стільки економічних, скільки геополітичних інтересів Великої Британії, її статусу великої держави. Реакція уряду М.Тетчер була блискавичною і жорсткою. Велика Британія пішла по шляху збройного вирішення цього конфлікту. В район Фолклендських островів було направлено дві третини воєнно-морського флоту і один експедиційний корпус. Британія вступила у війну, основний театр дій якої знаходився в 8 тис. миль від неї, в далекій Південній Атлантиці. Всі одинадцять тижнів, протягом яких тривав цей конфлікт, М.Тетчер здійснювала особисте керівництво політичним, матеріальним і дипломатичним забезпеченням військових операцій і цілком підтвердила свою репутацію «залізної леді». Швидке, вдале завершення війни з мінімальними втратами значно укріпило рейтинг консервативної партії і особистий вплив М.Тетчер. Англійські війська оволоділи островами. 15 червня 1982 р. було підписано тимчасову угоду про припинення воєнних дій і евакуації залишків аргентинських військ. Хоча Аргентина не відмовилась від свого суверенітету над островами.

108. Британсько-радянські відносини у 1970-80-і рр. XX ст.

Перед урядом М. Тетчер у 1970-і рр. постало питання про визначення своєї політичної лінії у відношенні СРСР. Одна справа, - коли Тетчер була лідером опозиції, тоді вона могла дозволити собі й антирадянським висловленням, і різку критику політики лейбористів у відношенні Радянського Союзу. Інша справа, - коли вона стала прем'єром. Тут на перший план виступали вже не мотиви виборчої боротьби, а розуміння державних інтересів. Ці питання упритул устали перед новим прем'єром. Відношення Тетчер до СРСР було складним і певною мірою суперечливим. Звичайно, ні про яку любов до Радянського Союзу не було і мови. Уся філософія Тетчер диктувала їй негативне відношення до СРСР. Але, як великий політик, вона розуміла необхідність для Англії мати з СРСР нормальні дипломатичні відносини, а в ряді випадків - в області торгівлі чи обміні інформацією - навіть більш тісні, чим вони були. Вона зробила жест, що показує, що її уряд має намір поліпшувати відносини зі СРСР. Вона відвідала відкриту в той час у Лондоні національну виставку СРСР і, виявивши інтерес до її експонатів, особливо до павільйону космонавтики

підкреслила інтерес англійців до життя радянських людей. Тетчер прийняла міністра зовнішньої торгівлі СРСР, що находились у Лондоні, і висловила зацікавленість Англії в розвитку економічних зв'язків зі СРСР.

Тетчер тоді, на початку свого правління, серйозно думала про розвиток ділових відносин з Союзом. Однак, починаючи з другої половини 1979 року позначився знову поворот до холодної війни. Посилено стали просуватися плани розміщення в Європі нових видів ракетно-ядерної зброї середньої дальності. Стала затягуватися ратифікація радянсько-американського договору ОСВ-2. Захід поставив під сумнів навіть розрядку міжнародних відносин. Уряд Тетчер почав висловлювати побоювання, як би договір ОСВ-2 не послабив гарантій США у відношенні безпеки Західної Європи. У цій обстановці Тетчер восени 1979 року виступила із серією мов, у яких доводила, що зі СРСР можна розмовляти тільки з позиції сили. Але повного розмаху ці ворожі СРСР виступу досягли в 1980 році. І, на жаль, сам Радянський Союз підштовхнув Тэтчер до активізації антирадянської політики. Вторгнення радянських військ в Афганістан значно підсилило антирадянську спрямованість дій Тетчер. Для Англії Афганістан був хворою крапкою. Кілька невдалих воєн вела Англія в минулому через Афганістан, що у XІ столітті був яблуком розбрату між Росією і Англією. Володіння Афганістаном було важливо для Британії, для зміцнення її позицій у Південно-Східній Азії. Після вступу радянських військ у цю країну британський уряд відкликало свого посла з Кабулу, порвало всі зв'язки з Афганістаном. Лондон призвав членів ЄЕС і НАТО до введення санкцій проти СРСР. Англійський уряд відразу кваліфікував акт СРСР як агресію, а зовнішню політику СРСР як агресивним, загрозливим інтересам усіх народів. 29 грудня 1979 року Тетчер направила протест радянському посібнику з приводу афганської акції, а ще через день заявила про необхідність перегляду всього комплексу взаємин зі СРСР.

В області політичних відносин урядом Тетчер були припинені обміни зі СРСР на найвищому і міністерському рівнях, тобто анульовані ті запрошення радянським керівникам і міністрові закордонних справ, що були зроблені раніш. Уряд Тетчер став згортати радянсько-англійське співробітництво в усіх напрямках. Виступаючи на мітингу в Лондоні в 1981 році, прем'єр-міністр заявила, що Радянський Союз являє собою "головну погрозу" способу життя західних країн. Отже, після афганських подій намітився рубіж у радянсько-англійських відносинах, почалося їхнє погіршення. Вступ радянських військ у Афганістан у більшому ступені визначило радянсько-англійські відносини.

109. Специфічні риси зовнішньої політики Т.Блера. Українсько-британські відносини на сучасному етапі.

Від часу визнання України (З1 грудня 1991) та встановлення дипломатичних відносин (10 січня 1992) Велика Британія розглядає Україну як державу, покликану відігравати ключову роль у підтриманні стабільності не лише в регіоні Центральної та Східної Європи, а й на Європейському континенті в цілому. Значною мірою поступовому розширенню співробітництва між двома країнами сприяв обмін візитами на найвищому рівні. У лютому 1993 р. Велику Британію з візитом відвідав Президент України Л.Кравчук, а у грудні 1995 - Президент України Л.Кучма. Прем'єр-міністр Великої Британії Дж.Мейджор здійснив візит в Україну в квітні 1996 р. Державні секретарі Великої Британії у закордонних справах та у справах Співдружності чотири рази відвідали Україну з офіційними та робочими візитами (Д.Херд -- у березні 1991, січні 1992 й травні 1994, М.Ріфкінд - у вересні 1995). У вересні 1992 р. відбувся візит у Велику Британію міністра закордон­них справ України А.3ленка. У травні 1995 р. делегація України на чолі з міністром закордонних справ Г.Удовенком відвідала Велику Британію для участі в урочистостях з нагоди 50-річчя закінчення Другої світової війни. У лютому 1999 р. відбувся офіційний візит міністра закордонних справ Б.Тарасюка в Лондон, а у квітні 2000 державний секретар закордонних справ Великої Британії Р.Кук з офіційним візитом відвідав Київ. Плідно розвивається співробітництво у військово-політичній сфері. Розвитку двосторонніх відносин сприяють міжпарламентські зв'язки. У грудні 1993 р. Велику Британію відвідала делегація Верховної Ради України на чолі з її Головою І.Плющем. Співпраця з найбільш впливовими британськими компаніями для залучення стратегічних британських інвестицій в економіку України й далі залишається пріоритетним напрямком українсько-британського торговельно-економічного співробітництва. Між Україною та Великою Британією укладено 21 угоду та Договір про принципи відносин і співробітництво. У липні 1999 р. оформлено правонаступництво України по десяти угодах про співробітництво в різних сферах, укладених між колишнім СРСР та Великою Британією.

111. Німецько-французьке політичне та економічне зближення.

На початку 1960-х рр. ситуація в Європі залишалася складною. Карибська криза викликала зміни у відносинах США з державами Західної Європи, що, як під час корейської війни, знову відчули себе заручниками протистояння Москви і Вашингтона. Особливо сильний вплив кризи позначилося на політику Франції. Від уваги Ш. де Голля не укрилася та обставина, що під час кризи американська сторона не вела консультацій із союзниками по НАТО, а тільки інформувала їх про свої кроки в тій мері, у якій знаходила це потрібним. Це не мало нічого загального з партнерством, як його розуміли французькі керівники. Франція була налаштована на зміцнення самостійності Європи в міжнародних справах. Західноєвропейцям було важливо, щоб СРСР перестав розглядатися їх як сателіти США автоматично слідуючим за усіма поворотам американської політики. Необхідно було переконати СРСР у тому, що Західна Європа - незалежний центр, здатний будувати власну зовнішньополітичну лінію. Але в тім же треба було переконати і Сполучені Штати, що не рахувалися зі специфікою західноєвропейської ситуації.

Розбіжності між США і західноєвропейськими союзниками продовжували залишатися значними. 14 січня 1963 р., президент Ш. ДЕ Голль в інтерв'ю французької печатки в різкій формі заявив про відмовлення від участі в американському плані і намірі Франції створити власні ядерні сили й у випадку потреби самостійно їхній використовувати. Він покритикував позицію Британії, яка підтримала політику США, і ще раз висловився проти її прийняття в ЄЕС. Французький лідер думав, що після входження Британії в "європейське співтовариство" воно буде розчинено в "атлантичному співтоваристві" під керівництвом США й американо-британського блоку. Переговори, що проходили в Брюсселі, про входження Британії в ЄЕС були перервані. Західна Німеччина погодилася з позицією Франції, але ухилилася від її активної підтримки, щоб не дратувати Лондон і Вашингтон.

23 січня 1963 р. Ш. де Голль і К.Аденауер у Парижі підписали договір про співробітництво між ФРН і Францією ("Єлисейський договір"). Він передбачав проведення регулярних зустрічей між президентом Франції і канцлером ФРН, міністрами закордонних справ і оборони, регулярних консультацій з питань культури й утворення, а також нарад начальників генеральних штабів обох країн. Передбачалося спільне обговорення військових доктрин, координація стратегічних планів, проведення науково-дослідних робіт військового профілю. Французька сторона вважала договір із ФРН успіхом своєї зовнішньої політики. Але в Західній Німеччині він викликав критику. 5 лютого 1963 р. під час обговорення договору в бундестазі "атлантисти" дали бій "голлістам" і виграли його. Рішенням більшості при ратифікації договору в його текст - усупереч міжнародній практиці - були внесені зміни: була додана преамбула, зміст якої полягав у погоджуванні франко-західногерманського альянсу із системою партнерства усередині НАТО, в акценті на зміцненні спільної оборони в рамках атлантичного альянсу і визнанні доцільності входження Британії в "європейське співтовариство". Зміст домовленостей Ш. де Голля з К.Аденауером був перекручений. Фактично бундестаг відкинув договір у тому вигляді, в якому він був представлений. Через півроку К.Аденауер пішов у відставку, і в жовтні 1963 р. його місце зайняв Л.Ерхард.

У політику Федеративної Республіки став помітніше "атлантичний" крен. У липні 1964 р. новий західнонімецький лідер зустрівся в Бонні із Ш. де Голлем. Західногерманська сторона була стурбована позицією Франції у відношенні допуску ФРН до французького "ядерній кнопці". На пряме запитання Л.Ерхарда про це президент Франції так само прямо дав негативну відповідь. Для ФРН питання про "особливі" відносинах з Парижем у воєнно-стратегічній області втратив зміст. Тепер ніщо не заважало Л.Ерхарду заявити Ш. де Голлю, що ФРН не бачить необхідності форсувати франко-германське співробітництво на двосторонній основі і вважає за доцільне розвивати його поряд з багатобічною кооперацією в рамках "європейського співтовариства", у яке, підкреслив Л.Ерхард, буде необхідно чи рано пізно прийняти Великобританію. Дистанціювання від Франції супроводжувалося спробою ФРН домогтися взаєморозуміння зі США. У листопаді 1964 р. ФРН і США уклали угоду про військово-технічне співробітництво, що, з погляду Бонна, могло відкрити Західної Німеччини інший шлях до "ядерної кнопки".

112. Участь ФРН у заснуванні ЗЄС та приєднання Західної Німеччини до НАТО.

Провал проекту Європейського оборонного співтовариства (ЄОС) викликав роздратування у Вашингтоні, але не похитнув його прагнення домогтися консолідації західноєвропейських країн, що було неможливо без залучення ФРН у багатобічні структури співробітництва з західними сусідами і США. Думку американської адміністрації поділяли в Лондоні і Парижі. По суті, ЄОС здавалося слабким утворенням навіть у момент оголошення плану про його формування і навіть за стратегічними поняттями 1940-х рр. Після ядерного випробування в СРСР у 1949 р. і Корейської війни серйозним політикам ставало ясно, що багатосторонній блок, що не має власної ядерної зброї, приречений залишатися слабким. США були найсильнішою військовою державою Європи, хоча не були європейською країною. Британські і французькі політики були готові визнати цю реальність. Крах ЄОС полегшив задачу посилення НАТО, ліквідувавши конкуренцію європеістської і атлантичної версій забезпечення європейської безпеки.

З вересня 1954 р. Британія стала обговорювати з французькими представниками ідею включення ФРН у Західний союз. Одночасно в Римі британські дипломати проробляли питання про входження в Західний союз Італії. Франція не заперечувала проти подібного розширення Брюссельського пакту, хоча залучення Німеччини й Італії в співробітництво з Британією і Францією через структури Західного союзу відрізнялося від того, про що намагалися вести мову французи споконвічно. Брюссельський пакт був міждержавним союзом, а у Парижі намагалися відстоювати ідею "наддержавної інтеграції". Але Париж був згодний прийняти британські ініціативи. Незабаром порядок денний переговорів розширився. Розмова пішла про прийняття ФРН не тільки в Західний союз, але й у НАТО. У вересні 1954 р. у Лондоні і Парижі, у жовтні - у Парижі пройшли багатосторонні консультації країн-учасниць Брюссельського пакту, а також США і Канади, у ході яких були розроблені умови включення ФРН і Італії до Брюссельського пакту, а ФРН - у НАТО. Відповідно до підготовлених угод Західний союз після включення в нього ФРН і Італії повинний був би називатися Західноєвропейським, а в його компетенцію стала б входити додаткова функція контролю за озброєннями ФРН. 23 жовтня 1954 р. у Парижі відбулося підписання протоколів про приєднання ФРН до Брюссельського пакту. У зв'язку з цим у текст пакту були внесені зміни, і Західний союз став офіційно називатися Західноєвропейським. Окремим протоколом було оформлене приєднання ФРН до Північноатлантичного договору.

Паризькі протоколи санкціонували створення західногерманської армії зі своїм генеральним штабом. Хоча вони передбачали створення в рамках Західноєвропейського союзу спеціального контрольного органа над озброєнням, інспектування повинно було проводитися органами НАТО. Угоди передбачали збереження на території ФРН окупаційних військ західних держав. Під час підписання протоколів уряди США, Великобританії і Франції зробили заяву про те, що вони розглядають уряд ФРН як "єдиний німецький уряд", що представляє німецький народ у міжнародних відносинах. Паризькі протоколи підлягали ратифікації. У день їхнього підписання уряд ФРН виступило з заявою про те, що він буде утримуватися від дій, несумісних зі строго оборонним характером паризьких домовленостей і ніколи не удасться до сили для об'єднання Німеччини чи зміни кордонів ФРН. ФРН також прийняла зобов'язання не виробляти і не мати на озброєнні зброю масового ураження, деякі типи важкого озброєння, великі військові кораблі і підвідні човни, бомбардувальники далекого радіуса дії. Включення ФРН у НАТО і Західноєвропейський союз являло велику цінність. До прийняття Західної Німеччини обидві структури залишалися "паперовими фантомами", оскільки в них "не було солдат". Ні Франція, ні Італія, ні країни Бенілюксу не мали можливості сформувати численні армії, щоб врівноважувати радянську присутність у Східній Європі. Великобританія і США не бажали мати на материку військові контингенти, за винятком символічних. Тому створення німецького бундесверу давало європейській і атлантичній структурам безпеки необхідну для їхнього успішного функціонування живу силу.

117. Зовнішня політика об'єднаної Німеччини.

Зовнішньополітичні програмні заяви сучасного керівництва Німеччини мають наступний політичний зміст: По-перше, відбулася зміна поколінь - покоління 68-го змінило покоління 45-го. Представники нового покоління будуть захищати німецькі інтереси “настільки ж свідомо”, як це роблять Франція і Велика Британія. По-друге, завершення “нормалізації” означало, що об'єднана Німеччина витримала іспит на демократичну національну державу і зі свіжими силами та новими цілями спрямована в XXІ ст. По-третє, зовнішньополітична стратегія передбачала включення у “концерт інтересів партнерів” і здобуття “капіталу довіри”, щоб у подальшому отримати простір для реалізації власної свободи дій. У франко-німецьких відносинах нова коаліція на чолі з Г.Шрьодером стала проводити більш прагматичну політику, спрямовану на активний захист власних інтересів, що призвело до перегляду концептуальних основ партнерства і диференціації стосунків Берліна і Парижа. Відтепер активна німецько-французька співпраця спостерігається у сферах спільної зовнішньої політики та політики безпеки, європейської оборони, а також юстиції і внутрішніх справ. Проте у питаннях розширення, аграрної реформи та майбутньої моделі Євросоюзу вони конкурують. Позначилася тенденція до поступового зміщення балансу в стосунках між Берліном і Парижем на користь першого. Однак рівень двосторонніх відносин постійно залишається високим і базується на міцному договірному й інституційному фундаменті.

В питаннях поглиблення і розширення європейської інтеграції Шрьодер в основному продовжував курс свого попередника. У першу чергу це стосувалося завершення формування Економічного і Валютного союзу (ЕВС), який почав функціонувати з 1 січня 1999 року. Під впливом подій у Косово німецький уряд значно активізував реалізацію нових кроків по зміцненню зовнішньополітичної дієздатності ЄС. На думку німецького керівництва, спільна зовнішня політика і політика безпеки повинна стати наступним, після ЕВС, великим проектом Євросоюзу.

Протягом перебування при владі “червоно-зеленої” коаліції на чолі з Герхардом Шрьодером розширення ЄС на схід залишалося пріоритетним напрямком європейської політики Німеччини. Разом з тим, відбулися певні зміни. По-перше, Шрьодер, на відміну від свого попередника, чітко окреслив ієрархію німецьких пріоритетів в європейській політиці. Спочатку поглиблення інтеграційних процесів, яке в подальшому повинно було створити підґрунтя для вступу нових членів, а вже потім розширення. По-друге, соціал-демократи і зелені побудували свою стратегію у питанні прийому в Євросоюз країн ЦСЄ на основі прагматичного співвідношення цілей і засобів. За умов обмежених коштів Німеччина забезпечила створення інституційних і фінансових рамок для розширення та досягла визначення його часових меж відповідно до власного бачення перспектив. По-третє, активно використовуючи фактор розширення, керівники ФРН здійснювали тиск на своїх партнерів по ЄС з метою ініціювати реформи в інших важливих для німецьких інтересів сферах - аграрній, інституційній. Необхідність розширення стала каталізатором інституційних змін в ЄС, що відбулися у результаті проведення в 2000 році міжурядової конференції, ініційованої німецьким урядом протягом Кельнської сесії Європейської Ради (3-4 червня 1999 року). Незважаючи на те, що саме у цій сфері виникли серйозні розходження з Францією на самміті ЄС у Ніцці, Німеччині вдалося посилити свою вагу в інституціях Євросоюзу.

118. Особливості міжнародно-політичного становища ФРН після об'єднання. Українсько-німецькі відносини на сучасному етапі.

Німеччина є для України найближчим сусідом, що належить до Європейського Союзу, та важливим і надійним партнером на шляху до Європи. Федеративна Республіка надає найбільшу після США двосторонню допомогу та є найважливішим після Росії торговельним партнером України. Україна для Німеччини - це наріжний камінь європейської архітектури безпеки, країна з якою вона підтримувала зв'язки ще з часів Київської Русі. Німеччина представлена в Україні великою групою населення, переважною мірою в цьому випадку йдеться про етнічних німців, частина з яких живе і завжди житиме в Україні. Існує також щільна мережа політичних, економічних, культурних та приватних зв'язків між обома країнами, значну частку в яких займають федеральні землі та общини Німеччини. 6 грудня 2001 року відбулися IV німецько-українські міжурядові консультації. Разом з Федеральним канцлером Шрьодером до Києва прибули керівники або заступники керівників восьми галузевих міністерств Німеччини. Консультації, проведення яких попередньо було заплановане на 18-19 вересня 2001 року в Криму, мусили бути перенесені через терористичні акти в США. Проте попри складну ситуацію з часовим графіком обох сторін все-таки вдалося організувати цю зустріч ще в цьому році. Німеччина використовує механізм постійних міжурядових консультацій лише з небагатьма країнами, наприклад, з Францією, Польщею і Росією, а з 1998 року - також з Україною. Міжурядові консультації - це означає: фахова робота галузевих міністерств поєднується з переговорами на найвищому рівні. Федерального канцлера супроводжували до Києва делегації восьми міністерств: Федеральні міністерства внутрішніх справ і фінансів представлені Федеральними міністрами Ото Шилі та Гансом Айхелем, інші (Федеральне міністерство закордонних справ, Федеральні міністерства економіки, з питань захисту прав споживачів і сільського господарства, екології, оборони та юстиції) представлені парламентськими та посадовими статс-секретарями. Вони обговорювали зі своїми українськими колегами конкретні питання співпраці у відповідних галузях.

Федеральний канцлер і Президент України обговорили, зокрема, питання міжнародного тероризму і боротьби з ним, причому питання співпраці України з НАТО, а також її наближення до Європейського Союзу відіграли відповідну роль. Федеральний канцлер запропонував, щоб Україна разом з Комісією ЄС склала план просування до асоційованого членства, тобто визначила кроки, які мають бути здійснені обома сторонами до досягнення статусу асоційованого члена. Федеральний канцлер обіцяв, що Німеччина з прихильністю підтримуватиме такі зусилля.

Крім того, на порядку денному стояли питання двосторонніх економічних відносин: не зважаючи на нинішнє зростання німецьких інвестицій необхідно ще вирішити значні проблеми в цій царині. Федеральний канцлер Шрьодер цікавив також внутрішньою ситуацією в Україні та торкнувся питань демократизації, правової держави і свободи преси. Після зустрічі з Президентом Кучмою він розмовляв на цю ж тематику і з представниками українського громадянського суспільства (журналістами, правозахисниками й політологами). Федеральний міністр внутрішніх справ Отто Шилі з нагоди міжурядових консультацій передав Державному комітету з питань захисту державного кордону України допомогу обладнанням на суму 150 000 євро: комп'ютери та програмне забезпечення, прилади для зчитування паспортної інформації тощо. Таким чином Федеральний уряд протягом останніх років надав Україні допомогу обладнанням на загальну суму близько 3 мільйонів євро, завдяки якій вдалось забезпечити пункти перетину українського кордону сучасним устаткуванням і поєднати їх в інформаційну мережу. Причому мова йде про пункти перетину кордону як на східному, так і на західному кордоні України.

6 грудня 2001 року у присутності Федерального канцлера Шрьодера та Президента України Кучми відзначалося свято завершення зведення споруди нової канцелярії Посольства Німеччини. 11 грудня, аташе з питань оборони Федеративної Республіки Німеччина в Україні, пан полковник у Генеральному штабі Дітер Шульте, та керівник відділу міжнародної співпраці Міністерства оборони України, пан полковник Сергій Богунов, підписали двосторонню річну програму на 2003 рік про взаємодію німецького та українського міністерств оборони.

119. Політика „балансування" Франції між Сходом та Заходом. Українсько-французькі відносини на суч. етапі.

Франція визнала незалежність України 27 грудня 1991 р. Дипломатичні відносини між двома країнами було встановлено 24 січня 1992 р. Для України відносини з Францією - провідною державою Європи й одним із лідерів європейського будівництва - важливий чинник європейської та трансатлантичної інтеграції. Перший візит міністра закордонних справ Франції Р.Дюма до України відбувся 23-24 січня 1992 р. Діалог на найвищому рівні між незалежною Україною та Францією було започатковано 16-17 червня 1992 р. офіційним візитом Президента України Л.Кравчука у Францію, під час якого був підписаний міждержавний Договір про взаєморозуміння та співробітництво. З 1992 р. створено міцну договірно-правову основу двосторонніх відносин. Між двома країнами підписано 36 двосторонніх документів. Із них 26 - про співробітництво в економічній, науково-технічній, культурній та військовій галузях.

Активізація двостороннього політичного діалогу, поглиблення економіч­ного співробітництва, надання Україні допомоги в ліквідації ядерної зброї - питання, що були у центрі уваги переговорів Президента України Л.Кучми та Президента Франції Ф.Міттерана, що відбулися під час наради керівників держав і урядів країн-членів ОБСЄ у Будапешті 5-6 грудня 1994 р. Важливою подією в двосторонніх відносинах наших країн стала зустріч Президента України Л.Кучми з Президентом Франції Ж.Шираком, яка відбу­лася 20 квітня 1996 р. у Москві в рамках наради керівників держав і урядів "Великої сімки" з питань ядерної безпеки. Під час розмови було обговорено широке коло питань міжнародного співробітництва та двосторонніх відносин.

Якісні зрушення у двосторонніх відносинах почалися 1997 р. Головною подією став офіційний візит у Францію Президента України Л.Кучми 30-31 січня 1997 р. та його переговори з Президентом Франції Ж.Шираком. Сторони, зокрема, погодилися створити Змішану українсько-французьку міжурядову комісію з економічного співробітництва. Зустрічі Президента України Л.Кучми з Президентом Франції Ж.Шираком відбулися також у рамках Мадридського самміту НАТО (липень 1997) та самміту Ради Європи (жовтень 1997). 2-4 вересня 1998 р. відбувся перший державний візит Президента Франції Ж.Ширака в Україну. Ж.Ширак мав переговори з Президентом України Л. Кучмою, виступив перед студентами й викладачами Київського національ­ного університету ім. Т.Г.Шевченка. 7 грудня 1999 р. Президент України Л.Кучма здійснив черговий робочий візит у Францію, в перебігу якого зустрівся з Президентом Франції Ж.Шираком, Генеральним директором ЮНЕСКО К.Мацуорою, керівниками провід­них компаній та банків. 14-16 вересня 2000 р. Президент України Л.Кучма відвідав Париж, де відбувався черговий самміт "Україна - ЄС". У програмі перебування українського Президента в Парижі значне місце відводилося й двостороннім переговорам з керівництвом Франції.

120. Основи зовнішньої політики Італії. Українсько-італійські відносини на сучасному етапі.

Все частіше в офіційних документах Італії можна зустріти осмислення "італійського внеску" у світову політику, прагнення підкреслити не традиційну пасивність зовнішньої політики країни, що прямує у фарватері НАТО, а її активність і самостійність. Поворотним пунктом для цих змін в офіційній ідеології Італії вважається період після холодної війни, що поставив її перед обличчям одночасно нової і важкої відповідальності. Загальнотеоретичним базисом для такого підходу стала концепція, що була представлена тодішнім міністром закордонних справ Італії Л.Дини в сенаті країни 8 червня 2000 р. про те, що біполярний світ перемінився "світом протагоністів". Саме ця ідеологема стає основною в італійському трактуванні сучасного світового розвитку і витісняє тим самим всі інші концепції такого роду. У рамках "світу протагоністів", до яких Італія недвозначно відносить і себе саму, вона офіційно визначає свої пріоритети. Серед найбільш важливого такого рола сегментів італійської "відповідальності" перед світовим співтовариством влада країни вважає Балканську кризу і проголошене розширення ЄС на зону Центральної і Східної Європи. Ці задачі повинні доповнити вже традиційну італійську активність у Середземномор'ї і боротьбу з незаконною міграцією. Логічним наслідком проголошення власної глобальної відповідальності стає та обставина, що в офіційній зовнішньополітичній ідеології Італії починає всі частіше відтворюватися лібералістський підхід до міжнародних відносин, зокрема, такі його аспекти, як глобальний транснаціоналізм і першорядна роль моральних цінностей у світовій політиці. У рамках цієї концепції логічним здається той факт, що, приводячи аргументи для своєї зовнішньополітичної активності у вищевказаних пріоритетних сегментах, італійські офіційні особи спираються не тільки на національні інтереси Італії, але і на моральний аспект питання, на те, що її обов'язком є привнесення в ті чи інші регіони фундаментальних цінностей демократичного світу, таких як громадянське суспільство, права людини, основні свободи й ін.

Італія - одна із засновниць Північноатлантичного блоку. З 60-х років вона значно розширила економічні та культурні зв'язки з СРСР і країнами Центральної і Південно-Східної Європи. Італія бере активну участь у налагодженні міжнародного співробітництва в рамках ООН. Вона прагне розширити зв'язки з країнами, що проголосили свою незалежність, і одна з перших у січні 1992 р. визнала суверенітет України, а 16 березня того ж року відкрила у Києві посольство. У травні 1995 р. відбувся офіційний візит до Італії Президента України Л.Кучми. Під час візиту було підписано Договір про дружбу і співробітництво між обома країнами, який передбачає значне розширення економічних зв'язків. Створення української-італійської ради з економічного, промислового та фінансового співробітництва і візит на початку 1997 р. до Києва Л.Діні є яскравим свідченням того, що політична, економічна і культурна співпраця між двома країнами розвивається успішно, є важливим чинником у розбудові Нової Європи. Важливим етапом в активізації економічного співробітництва з Італією стало проведення в Римі (9 грудня 1998 р.) першого засідання українсько-італійської Ради з питань економічного, промислового і фінансового співробітництва, де були підписані Протокол та Положення про Українсько-італійський комітет підприємців з економічного співробітництва.

121. Процес інтеграції Іспанії до європейської спільноти. Українсько-іспанські відносини.

Зовнішня політика сучасної Іспанії формується під впливом факторів, що випливають з її членства в НАТО, ЄС, інших міжнародних організаціях, а також з урахуванням двостороннього військово-політичного співробітництва з США, традиційних зв'язків з Латинською Америкою, країнами Середземномор'я, Ближнього і Середнього Сходу. Практично три чверті ХХ ст. Іспанія по цілому ряді причин, насамперед, через сорокалітню франкістську диктатуру, знаходилася в тривалій міжнародній ізоляції. У 1953 р. була укладена угода про надання США військово-повітряних і військово-морських баз на території Іспанії в обмін на американську військову й економічну допомогу. Ця угода обновлялася і термін її дії продовжувався в 1963, 1970 і 1982. З 1955 р. Іспанія - член ООН. У 1981-1982 рр. завершується процес підписання і ратифікації Протоколу про вступ Іспанії в НАТО. Разом з тим, питання про характер цього членства залишалося відкритим аж до проведення загальнонаціонального референдуму 1986 р., який утвердив особливий статус участі країни у НАТО, обмеженої тільки політичними структурами. Вступ у ЄС (1986) відкрив "зелену вулицю" для підключення Мадрида до Західноєвропейського союзу (1988), а з 1 січня 1990 р. і до військового бюджету НАТО. Після розпаду СРСР Іспанія цілком змінює колишню концепцію національної безпеки, що обмежувалася винятково обороною власної території, і стає активним і повномасштабним учасником усіх північноатлантичних дій по забезпеченню колективної безпеки, включаючи і миротворчі операції (у зоні Перської затоки, Косово, Югославії й ін.). Іспанський уряд був одним із самих активних учасників Маастрихтського договору (1992), що передбачав створення політичного, економічного і валютного союзу в Європі. Іспанія має також тісні зв'язки з країнами Латинської Америки. Традиційно вона підтримує гарні відносини з арабськими державами.

1 січня 1999 р. Іспанія після тривалого і складного процесу формування іспанської моделі членства в НАТО цілком приєдналася до його інтегрованої військової структури. Головними аргументами для прийняття такого рішення урядом Аснара стали: зникнення біполярності і перетворення альянсу в найбільший центр сили, початок розширення НАТО на схід, реформування після закінчення "холодної війни" інтегрованої військової структури НАТО і, як наслідок цього, загроза перетворення Іспанії в другорозрядного партнера. За рахунок умілого зовнішньополітичного маневрування Мадриду, однак, удалося зберегти без'ядерний статус своєї території, привернути увагу НАТО до проблем Середземномор'я з метою забезпечення безпеки своїх анклавів на території Марокко, підсилити свій переговорний потенціал у суперечці з Великобританією по Гибралтару. Тримаючись в рамках своїх зовнішньополітичних пріоритетів, Іспанія не відмовляється від активного відстоювання власної позиції по окремих міжнародних проблемах, що може не збігатися з лінією Вашингтона, партнерів по НАТО, ЄС і ЗЄС. Однак ступінь такої автономії не настільки висока, щоб дати привід для обвинувачень Мадрида в його невірності принципам західної солідарності.

Уряд Королівства Іспанія визнав Україну як незалежну державу 31 грудня 1991 р. Дипломатичні відносини між Україною і Королівством Іспанія встановлені З0 січня 1992 р. Україна прагне до розбудови співробітництва з Іспанією як впливовим членом ЄС та інших європейських та міжнародних структур і вбачає в такому співробітництві чинник європейської інтеграції. Договірно-правова база українсько-іспанських відносин станом на вересень 2001 р. становить 17 угод (4 міждержавні, б міжурядових та 7 міжвідомчих), серед яких Договір про дружбу і співробітництво між Україною та Королівством Іспанія, Угода про економічне і промислове співробітництво між Україною та Королівством Іспанія та Угода між Україною та Королівством Іспанія про сприяння та взаємний захист інвестицій. Подією значної ваги для розвитку двосторонніх відносин став державний візит Л.Кучми до Іспанії 7-9 жовтня 1996 р. Президент України мав зустрічі з Королем Іспанії Хуаном Карлосом І, Главою Уряду Х.М.Аснаром. Під час візиту було підписано низку важливих двосторонніх документів, зокрема Договір про дружбу і співробітництво між Україною та Іспанією.

123. Договір Олега з Візантією 911 р. та його аналіз.

До особливих заслуг Олега слід віднести встановлення дипломатичних відносин з Візантією - тодішнім оплотом цивілізації. Очевидно, зв'язки між Києвом і Константинополем не припинялися з часів Аскольда. Знаючи й відчуваючи на собі експансивність русів, грецькі царі й патріархи прагнули до збільшення чисельності християн у Києві. Візантійські джерела згадують, що в ті часи Русь вважалася шістдесятим архієпископством у списку єпархій, які залежали від керівника константинопольського духовенства. Зміцнивши свої тили, Олег наважився воювати з мо-гутньою імперією. Сили були зібрані величезні. На 2 ти-сячі човнів посадили по 40 воїнів. Берегом ішла кіннота. Таким чином дісталися до самого Константинополя. Ім-ператор Леон Філософ не зумів підготуватися до відсічі. Він лише звелів відгородити ланцюгом гавань. Та Оле-гові вистачило й околиць візантійської столиці, які було нещадно пограбовано.

Греки поспіхом запросили миру. Вони навіть надіслали Олегові та його дружині харчі й вино, від яких князь відмовився, боячись, щоб його не отруїли. Попередні переговори завершилися прийняттям усіх руських ви-мог. На щастя, зберігся в «Літописі руському» повний текст першого письмового договору 911 р. - най-давнішої пам'ятки дипломатичної вітчизняної історії. «По першому слову замирімося з вами, греки, дружімо один з одним від усієї душі і призволення, а ми не дамо, наскільки наша воля, статися ніякому обману чи злочинові од тих, що перебувають під рукою наших світлих князів, і подбаємо, наскільки (наша) сила, щоб зберегти з вами, греки, на подальші літа і назавжди дружбу немінливу й бездоганну, яку ми засвідчуємо проголошенням і написанням з клятвою. Так само й ви, греки, бережіте таку ж дружбу, незвабливу й не-порушну, до князів руських і до всіх (людей), що є під рукою світлого князя нашого, завжди і в усі літа.

А про справи щодо злочинів, які можуть статися, урядимося так: (Злочин) нехай настільки явно буде доведений до-казами, щоб (судді) мали віру до цих доказів; а коли вони йому, (доказові), будуть не йняти віри, нехай не клянеться та сторона, яка прагне, щоб (доказові) не вірили; а коли поклянеться (позивач) по вірі своїй -- буде (такою) кара, якою й виявиться провина. Про це: якщо хто уб'є, християнина русин чи християнин русина, нехай умре там, де вчинить убивство. Якщо ж утече той, хто вчинив убивство, якщо є він імущим, то (ту) частину (майна) його, котра його буде по закону, хай візьме родич убитого; але й жона убивці хай має стільки, скільки належить (їй) по закону; якщо ж той, що вчинив убивство і втік, є неімущим, хай буде він під судом, поки не знайдеться, і тоді хай умре. Про це: якщо украде русин що-небудь у християнина чи, навпаки, християнин у русина, і злодій буде спійманий у той час, коли вчинить крадіжку, тим, хто втратив що-небудь, (та) якщо опиратиметься він, крадіжку чинячи, і буде вбитий, хай не карають за смерть (його) ні християни, ні руси, але ще нехай забере своє той, який (це) втратить. А якщо віддасться в руки крадій, нехай буде він узятий тим же, у кого буде украдено, і зв'язаний буде, і оддасть те, що посмів украсти, однак оддасть потрійно. Про це: якщо ж хто, чи русин християнинові, чи християнин русинові, завдаючи муки, вчинить грабіж або явно насильно візьме що-небудь у другого, хай верне потрійно.

Цей документ величезної історичної ваги важко переоцінити. Він являє світові русів уже не дикими варварами, а людьми, які мали свої закони, що захищали особисту безпеку, власність, право спадковості, силу заповітів. Мали вони й розвинену зовнішню торгівлю. Таким чином, племінні об'єднання й державні утво-рення давніх слов'ян відзначалися вивіреною і плідною зовнішньою політикою. Київська держава завдяки вда-лій дипломатії встановила приязні стосунки з багатьма сусідніми країнами, що дало їй змогу вийти на передові рубежі тогочасного світу. Договір Олега 911 року являє собою класичний взірець першого писемного документа раннього середньовіччя, який дає змогу зробити вис-новки і про стан та рівень політико-дипломатичного мислення того періоду, і про конкретні досягнення Київської держави за рахунок зважених дипломатичних кроків.

124. Зовнішня політика князя Ігоря.

Після Олега київським князем став Ігор (912-945 pp.), який свого часу через малолітній вік мав передати престол своєму Дядькові. Ігореві впритул довелося зіткнутися з вели-кою бідою, що звалилася на його державу: із східних степів прийшли печеніги. Вони отаборилися в південних степах, спустошили Бессарабію, Молдову, Волощину, змуси-ли угрів переселитися звідти в Паннонію й розселилися майже по всьому Північному Причорномор'ю від Дону до Дунаю. 3 восьми окремих печенізьких областей чо-тири знаходилися на схід від Дніпра, між Руссю й Хазарією, а інші чотири - на захід, у Молдові, Трансільванії, на Бузі й поблизу Галичини. Ці неспокійні південні сусіди не знали землеробства, жили в наметах, кибитках та вежах. Кочовики за своїм основним заняттям, вони постійно шукали нових пасо-вищ, а також багатих сусідів для пограбування. Вони уславилися своїми швидкими кіньми. Озброєні списами, луками, стрілами, миттєво оточували ворога й блиска-вично щезали. Жалість не була відома їм.

Печеніги спробували пограбувати Київ. Зустрінуті сильним військом, не захотіли випробовувати долю в бою і мирно відійшли в Бессарабію чи Молдову, де вже панували тоді їхні одноплемінники. Там цей народ наводив жах на сусідів. Він став знаряддям їхньої взаємної ненависті й за плату допомагав їм знищувати один одного. Греки давали печенігам золото для стри-мування угрів і болгарів. Шукали з ними дружби й руси, бо хотіли мати безпечну торгівлю з Константи-нополем, а дніпровські пороги й гирло Дунаю були зайняті печенігами. Вони мали можливість грабувати й палити руські землі обабіч Дніпра. Могли й поси-лювати київських князів своїм найманим військом. По-над два століття печеніги були постійною загрозою майбутніх українських земель.Ігор уклав угоду з печенігами, й ті впродовж п'яти років не турбували Русь. Лише 920 р. натрапляємо на згадки про першу справжню війну з ними. Вже під старість Ігор вирішив здійснити похід на Візантію, мабуть, захотів повторити подвиг Олега. До цього він намагався жити з Константинополем у мирі й дружбі. Відомо, що 935 р. кораблі й воїни Ігореві ходили з грецьким флотом до Італії. А в 941 р. київський князь збирає величезні на ті часи військові сили - 10 тисяч суден - і виходить з ними в Чорне море. Болгари попередили греків про небезпеку. Проте Ігор встиг пристати до берега й пограбувати боспорські око-лиці. Князь був упевнений у перемозі й на морі, але греки вперше використали проти його кораблів «грець-кий вогонь», який завдав русам великої шкоди. Значних втрат зазнало княже військо й на суші. Над полоненими в Царгороді вчинили дику розправу.

Через два роки Ігор знову вирішив вирушити в похід. Готувався князь до нього серйозно: зібрав численне власне військо, покликав варягів з-за моря, найняв пе-ченігів, які дали йому аманатів (так називали в ті часи заручників із знатного роду, завдяки яким запобігали зраді найнятого чи запрошеного війська, бо тоді аманатів убивали). Отож Ігор з флотом і кіннотою знову пішов на Грецію. Коли болгари й херсонесці вдруге сповістили імператора, що Чорне море вкрилося руськими кораб-лями, той у відчаї негайно вислав до Ігоря своїх послів. Зустрівши князя неподалік від гирла Дунаю, посли запропонували данину, яку колись взяв з греків Олег. Обіцяли дати й більше, якщо князь погодиться на під-писання миру. Одночасно задобрили багатими подарун-ками корисливих печенігів. Тоді Ігор оголосив своєму війську умови миру. Враховуючи результати другого походу була укла-дена нова торговельна угода 944 року. В ній обумов-лювалася свобода дипломатичних і торговельних зно-син, заборонялися безчинства русів на грецькій тери-торії. Руські купці мали зупинятися в тому ж монастирі Святого Маманта. їхні закупки були обмежені лише паволоками - дорогими шовковими тканинами. До угоди внесені статті про повернення рабів, які втікали від своїх господарів, про викуп полонених, про підсудність русів під час перебування в Царгороді. Спеціальною угодою Русі заборонялося втручатися у справи Корсунської (Херсонеської) області в Криму. Дозволялося ловити рибу в гирлі Дніпра, але заборонялося там зи-мувати. Київська держава зобов'язувалася також не пускати «чорних булгар» на грецькі володіння. Було в угоді й нове: її мали ратифікувати в Києві.

125. Зовнішня політика князя Святослава.

Зовнішня політика прямо-лінійного Святослава, доброго воїна, але менш талано-витого дипломата, не відзначалася особливою мудрістю. Князь більше покладався на силу, ніж на переговори, хоча й не відмовлявся в разі необхідності від їх ве-дення. Святослав завершив об'єднання східнослов'янських земель у одній державі. В результаті його походу в'ятичі перестали платити данину хазарам, Він поширив свою владу на фінські племена, які жили між верхньою Волгою та Окою, Напав на волзьких болгар за Волгою і зруйнував їхню столицю поблизу теперішньої Казані. Святославові належить честь припинення тривалого па-нування хазарів: 965 року він здобув і зруйнував їхні головні міста Саркел над Доном й Ітіль (Білі Вежі) неподалік від гирла Волги. Падіння Хазарського кага-нату водночас відкрило прямий шлях для безпосеред-ньої торгівлі зі Сходом. Після успішного походу на Хазарію Святослав повоював ясів і касогів (черкесів) на Північному Кавказі. Він зміцнив також своє пану-вання на Таманському півострові, де на місці старої грецької колонії Таматархи виникло найвіддаленіше русь-ке князівство Тмутаракань.

Чотири роки провів Святослав у Болгарії. Ця країна страшенно подобалася йому своїм серединним поло-женням у його землях, теплим кліматом, екзотичними плодами, близькістю до Константинополя, центру тодішньої цивілізації й зовнішньої торгівлі Русі. Тепер мати не заважала йому втілити своє бажання -- перенести сто-лицю держави на береги Дунаю. Проте Болгарія зустріла Святослава як ворога. Йому довелося витримати тяжку битву, перш ніж він знову оволодів Переяславцем і відновив утрачені позиції. За-гострилися його стосунки з Візантією. Хоча греки самі провокували появу Святослава в Болгарії, але дуже швидко переконалися, що допустилися помилки. Імператор Іоанн Цимісхій вимагав, аби руси, виконавши раніше укладену угоду, залишили Болгарію. Самовпевнений Свя-тослав не схотів слухати його послів, гордовито відповівши їм, що скоро буде сам у Константинополі й вижене греків до Азії.

Почалася війна. Імператор виявив хитрість. Під при-водом виплати данини на кожного Святославового воїна він хотів виявити сили русів. Йому вказали 20 тисяч, хоча в наявності була заледве половина. Тоді греки зібрали 100 тисяч воїнів, які оточили русів. Переважаючі сили ворога не ви-тримали стрімкого натиску й почали втікати. Імператор попросив миру. Була укладена письмова угода. За нею русам, зокрема, мали постачати харчі. Святослав забажав особисто зустрітися з Іоанном Цимісхієм. Зустріч відбулася на березі Дунаю. Святослав повертався додому з великою здобиччю й нечисленним військом. Навколо нього плелися складні інтриги греків, болгар, печенігів. Печеніги чекали його біля дніпровських порогів. Князь дізнався про це й зупинився на зимівлю неподалік від гирла Дніпра. Але навесні знову рушив на Київ. Печеніги вдруге перепинили йому шлях. Не звиклий відступати, Святослав сміливо ки-нувся в бій... і загинув.

Слід зазначити, що, незважаючи на певну прямо-лінійність зовнішньої політики за Святослава, Київська держава дотримувалася послідовної лінії, яка макси-мально захищала б її інтереси. Не лише за допомогою мечів, а й завдяки послам удалося досягти багато чого. Тут і похід на схід та розгром хазарів, і воєнний тиск на кримські та причорноморські володіння Візантії, ово-лодіння регіонами Приазов'я й Нижнього Поволжя, відвоювання в Болгарії Нижнього Придунав'я і навіть спроба посадити на імператорський трон руського став-леника Калокіра. Все це завдавало відчутного удару по інтересах Візантії. Тому Царгород укладає з Києвом 967 року таємну угоду (як бачимо, вже й тоді були таємні угоди!). За цією угодою передбачалися поновлення мирних відносин між двома державами, порушених нападом русичів в Криму, відмова Києва від подальших нападів на візан-тійські володіння в Північному Причорномор'ї, згода Візантії на оволодіння Руссю Нижнім Придунав'ям. Та-ким чином, успіхи зовнішньої політики Київської Русі в цей період незаперечні.

126. Зовнішня політика княгині Ольги.

Древляни сприйняли вбивство князя Ігоря як власну перемогу і, знаючи, що син Ігоря Святослав ще малий, вирішили захопити владу над Києвом. Але в оригінальний спосіб. Вони висунули вимогу, аби вдова Ігоря Ольга (945-957 pp.) вийшла заміж за їхнього князя Мала (мабуть, місто Малин на північний захід від Києва назване на його честь). Про цю умову Ользі повідомили двадцять древлянських послів. Княгиня вирішила помститися за смерть чоловіка з істинно жіночою хитрістю. Вона вда-ла, нібито приймає послів з надзвичайними почестями. Наказавши викопати величезну яму, Ольга сказала древлянським послам, що на знак особливої поваги їх прямо в човні принижені кияни понесуть на руках. А потім гордих такими почестями древлян кинули до ями й живцем закопали.

Ольга ж тим часом попросила древлян прислати ще послів. Цих, не привчених до лазні, лісових мешканців просто в ній спалили. За звичаями тих часів мститися треба було, очевидно, тричі, бо Ольга наказала древ-лянам варити мед для тризни над своїм загиблим чо-ловіком, а після неї пообіцяла вийти заміж за Мала. Правлячи тризну разом з древлянами, Ольга дочекалася, доки вони переп'ються, і звеліла всіх перебити. А древ-лян на тризні було п'ять тисяч. Повернувшись до Києва, Ольга зібрала чимале військо й рушила з ним на древлян. Навіть малолітній Свя-тослав узяв участь у битві. Програвши її, древляни укріпилися у своїй столиці. Облога виснажила їх, і вони запропонували Ользі мед та хутра. Ольга відмовилася від такої данини й дуже здивувала древлян скромним проханням: дати від кожного двору по три горобці й голуби. Древляни гадали, що відбулися легким пере-ляком. Але коли в темряві запалали їхні житла, вони збагнули всю підступність княгині. Бо Ольга звеліла до лапок кожного горобця й голуба прив'язати запалені трути й відпустити птахів. Звичайно ж, кожна з них полетіла додому, під стріху. Всі кинулися втікати з палаючого міста, де їх переймали Ольжині воїни. Кня-гиня звеліла скарати на горло тільки деяких старійшин, інших віддала в рабство, а на всіх древлян наклала тяжку данину.