Історія міжнародних стосунків

Провідними напрямами зовнішньої політики та дипломатії Директорії УНР були взаємини з радянською Росією, Польщею, участь у процесі повоєнного мирного врегулювання. Долаючи труднощі, уряд докладав чимало зусиль для розширення зовнішньополітичної присутності України за кордоном. Збагатилася номенклатура типів закордонних установ: посольства, надзвичайні дипломатичні місії, військово-дипломатичні місії, місії з репатріації, делегації до міжнародних форумів та організацій. Зберігалися й призначені гетьманом посольства. Серед тимчасових дипустанов УНР слід згадати делегацію на Паризьку мирну конференцію, делегації на переговори з Польщею, місії до Ліги Націй тощо. З ініціативи уряду проводилися наради з головами українських дипломатичних місій (Карлсбад, 1919 р., Відень, 1920 р.). Важливою складовою зовнішньополітичної діяльності Директорії УНР було інформування міжнародної спільноти про українську справу, її зміст, проблеми та перспективи.

Одним із серйозних недоліків діяльності Директорії у сфері міжнародних відносин було те, що вона надмірно ідеологізувалася, міжпаргійні незгоди й суперечки переносилися на зовнішньополітичний терен, а належність до тієї чи іншої партії ставала чи не головним критерієм добору кадрів. Керівниками зовнішньополітичного відомства УНР доби Директорії були В. Чехівський, К. Мацієвич. В. Темницький, А. Лівицький.

140. УСРР на міжнародній арені у 20-х рр. XX ст.

Після поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. на території України постало державне утворення - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Проте дипломатичні угоди укладалися зовнішньополітичним відомством РСФРР від імені всіх республік, що потрапили під пильне око Москви та ВКП (б). Так ще у 1920 р. були укладені мирні угоди з країнами Балтії, а пізніше з Польщею, Іраном, Афганістаном та Туреччиною. Незалежні радянські республіки, хоч формально і мали статус "самостійних" держав, були тісно пов'язані між собою, причому роль центру відігравала Російська Федерація, навколо якої гуртувалися всі інші республіки. Прагнення до об'єднання зумовлювалося економічними зв'язками між республіками, що складалися протягом тривалого часу, однаковою політичною структурою, а також активною об'єднавчою політикою безмежно зацентралізованої правлячої більшовицької партії, в структурі якої керівні комітети партії у національних республіках, хоч і називалися центральними, насправді користувалися не більшими правами, ніж обласні або губернські парткоми в РСФРР, і тому змушені були підкорятися рішенням ЦК РКП(б).

Республіки формально розцінювали ці зв'язки як федеративні. Формування радянської федерації відбувалося на основі підписаних наприкінці 1920 - на початку 1921 р. союзних договорів між РСФРР та іншими республіками. Так, 28 грудня 1920 р. представники РСФРР Ленін і Чичерин та представник УСРР Раковський підписали в Москві договір про воєнний і господарський союз між Російською Федерацією і Україною. У ньому наголошувалося, що обидві республіки визнають "незалежність і суверенність" кожної із сторін і укладають цей договір, усвідомлюючи необхідність "згуртувати свої сили з метою оборони, а також в інтересах їхнього господарського будівництва". Для практичного здійснення цих завдань об'єднувалися сім наркоматів обох республік: військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфів. За договором об'єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР і мали в Раднаркомі УСРР своїх уповноважених. Керівництво об'єднаними наркоматами здійснювалося через Всеросійські з'їзди Рад і ВЦВК, до складу яких включалися представники УСРР. У лютому 1921 р. договір ратифіковано V Всеукраїнським з'їздом Рад.

Постановою Раднаркому УСРР від 25 січня 1921 р. "Про уповноважених РСФРР при Раднаркомі УСРР" встановлювалося, що призначувані наркоматами РСФРР уповноважені при Раднаркомі УСРР затверджуються ВУЦВК і входять до складу Раднаркому УСРР на правах народних комісарів. У своїй діяльності вони керуються законоположеннями обох республік і відповідальні перед відповідними народними комісаріатами РСФРР і перед органами Центральної радянської влади УСРР. Права і обов'язки уповноважених визначалися окремими положеннями, виданими та затвердженими урядами РСФРР і УСРР протягом 1921 р. Договірні зв'язки з самого початку мали передумови нерівноправності республік. Надання державним органам РСФРР загальнофедеративних функцій управління ставило РСФРР у привілейоване становище порівняно з УСРР, що давало змогу апаратним структурам ігнорувати рішення державних органів України і серйозно послаблювати суверенітет УСРР.

141. Міжнародне становище України в 1930-х рр.

Радянська Росія контролювала всі сфери життя національних радянських республік, незважаючи на їх незалежний юридичний статус на початку 20-х років XX ст. Однак контроль зовнішньополітичної діяльності радянських республік був відносним, адже Москва не могла контролювати зарубіжні країни. Доводилося покладатися на те, що керівники національних республік дотримуватимуться курсу, визначеного в центрі. І хоча центральне керівництво майже не сумнівалося в лояльності периферійних органів власної партії, однак зовнішньополітична активність національних республік усе-таки в перспективі загрожувала перетворенням формальної незалежності на реальну. Цього не бажало ні партійне керівництво, ні особисто В. Ленін. На такому тлі міжнародна діяльність уряду УСРР здавалася незрозумілою. Науковці пояснюють цей феномен особистістю Х.Раковського, який мав вроджений дипломатичний талант. Однак спроби українців реалізувати своє право на контакти зі зовнішнім світом постійно наштовхувалися на перепони у центральних партійних і радянських органах.

Юридичне право на міжнародні відносини з'явилося в українського радянського уряду лише після підписання 28 грудня 1920 р. союзного договору між УСРР і РСФРР із взаємним визначенням суверенітету і незалежності сторін. А вже 31 грудня 1920 р. в Москві було підписано першу угоду про мирне співробітництво між УСРР і демократичною Грузією. У 1921 р. НКЗС УСРР активно встановлював дипломатичні зв'язки із зарубіжними країнами. Наприклад, у квітні в Берліні було підписано протокол між УСРР та Німеччиною про обмін військовополоненими й інтернованими громадянами. У листопаді 1922 р. з метою реалізації рапалльських угод між Україною і Німеччиною було укладено Угоду про поглиблення співпраці. Дипломатичні зв'язки Україна використовувала передусім для налагодження економічного співробітництва. Було утворено наркомат зовнішньої торгівлі, експортний фонд у сумі 60 млн рублів золотом. До сфери впливу НКЗТ відійшли Польща, Чехословаччина, Румунія, Балканські країни, Туреччина. До кінця 1931 р. торговельні представництва та місії УСРР працювали у Берліні, Гамбурзі, Варшаві, Данцигу, Празі, Відні, Ризі, Римі, Константинополі. Достатньо успішно, поряд з політичними контактами, економічне співробітництво складалося між Україною і Німеччиною. Наприклад, у Берліні при російському торгпредстві існував особливий український відділ, який налічував 33 штатних співпрацівники і був найчисленнішим та найбільшим представництвом України за кордоном. Україна в 1931-1933 pp. мала дев'ять торговельних представництв у європейських державах. Основним експортним товаром і далі були вугілля та сільськогосподарська продукція. Не припиняючи відносин із європейськими державами, Україна робила спроби поновлення і поглиблення зовнішньоекономічних відносин із країнами Близького Сходу та Азії.

Отже, у 20-х роках XX ст. Україна пройшла складний шлях розвитку державності, зіткнувшись із низкою труднощів і невдач на міжнародній арені. Досягнувши формального визнання її суверенітету іншими державами світу, вона перебувала під впливом радянської Росії, що після утворення СРСР призвело до часткової, а згодом повної втрати суверенітету в зовнішньополітичній і зовнішньоекономічній сферах міжнародного життя. На міжнародну арену вийшов український радянський уряд. Уряд Української Народної Республіки в екзилі втратив своє значення державної інституції, залишившись лише репрезентацією політичних поглядів української еміграції. У 1923 р. припинив існування уряд Західноукраїнської Республіки. Настав новий період розвитку України - період втягування й асиміляції української державотворчої діяльності у сферу загальносоюзного організму.

142. Міжнародно-політичні аспекти становища України у II світовій війні.

22 червня 1941 року Німеччина розпочала війну з Радянським Со-юзом. Події склалися так, що до кінця того ж року ворогові вдалося захопити майже всю Україну. Загарбавши Україну, нацисти встановили в ній окупаційний режим, так званий «новий порядок». Вони й не думали дотримуватися якихось норм міжнародного права. 16 лип-ня 1941 року Гітлер заявив, що Україна назавжди за-лишиться володінням Німеччини. 1 вересня 1941 року почали діяти два райхскомісаріати - «Остланд» і «Україна». Цей останній охоп-лював переважну частину України. До нього були вклю-чені деякі білоруські землі. А суто українські - Львівська, Дрогобицька, Станіславська й Тернопільська (без північних районів) - під назвою «дистрикт (округ) Галичина» були приєднані до створеного на території Польщі «генерал-губернаторства». Гітлерівці брутально ошукали українських емігрантів, які щиро повірили в обіцянки про створення самостійної держави. Певні кола еміграції 30 червня 1941 року сформували у Львові український уряд під керівництвом Ярослава Стецька. Але нацисти дуже швид-ко показали, хто є справжнім господарем на українській землі. Вже 2 липня почалися арешти, а 5 липня ук-раїнський уряд Я. Стецька було розігнано. Більшість його міністрів і дехто з ідеологів національного руху потрапили до таборів, де й відбули різні терміни.

На міжнародній арені не припинялося насичене подіями життя. Здава-лося, об'єднання українських земель уже ввійшло в історію, але насправді дипломатична боротьба довкола цього питання тільки розпочиналася. Попри те, що до кінця 1941 року склалося важливе міждержавне об'єд-нання -- антигітлерівська коаліція, куди увійшли США, Великобританія та СРСР, правлячі кола союзників не хотіли юридично визнати приєднання західноукраїнських земель. Спираючись на цю підтримку, польський емі-грантський уряд, що перебував у Лондоні, продовжував претендувати на владу над землями Західної України. Лейтмотивом радянсько-польських переговорів про вста-новлення дипломатичних відносин (велися з літа 1941 р.) і угоди про формування на території СРСР польської армії з військовополонених та інших громадян Польщі була доля західноукраїнських земель. Американський і англійський уряди повністю порозумілися на основі того, що вони не погодяться визнати тери-торіальні зміни, які сталися після початку Другої світової війни, тобто й возз'єднання українських земель. Прав-лячі кола США пов'язали проблему відкриття другого фронту з питанням передвоєнних західних кордонів СРСР. І ця проблема зависла на довгих 2 роки, страшні роки, коли Україна стікала кров'ю.

Як не дивно, але черговий виток напруження в це непросте питання внесло успішне визволення українських земель. Воно підштовхнуло польський емігрантський уряд на нові дипломатичні кроки. Офіційну політику підхопили численні емігрантські газети у Великобританії і США, які зчинили несамовитий галас про «священні права Польщі та її східні кордони» й навіть про свої права «на Дніпро і на Чорне море». Ці домагання вкотре знайшли підтримку західних урядових кіл. Почалися складні дипломатичні маневри. Від СРСР вимагали від-мовитися щонайменше від Львівщини та Станіславщини на користь Польщі, а Північну Буковину повернути Румунії.

Активну зовнішньополітичну діяльність вела ОУН-УПА. Влітку 1943 р. вона уклала з Головною ко-мандою угорської армії пакт про ненапад, який після подальших переговорів поширився на всі угорські ча-стини в Україні. Ширший договір був підписаний у листопаді-грудні 1943 року, коли делегація УПА під керівництвом М. Луцького на запрошення угорської сторони побувала в Будапешті. Керівництво УПА намагалося порозумітися й з Ру-мунією. Але коли українська делегація прибула до Кишинева для переговорів, то після триденної гострої дискусії представники румунського уряду зажадали від УПА заяви про належність Бессарабії та Північної Буковини до Румунії. Не маючи відповідних повнова-жень, українці не погодилися з цією вимогою. Тоді було укладено угоду про ненапад. Місію захисту інтересів Польщі взяли на себе уряди західних країн. Польське питання поставало майже на кожному великому форумі антигітлерівської коаліції, в тому числі й на конференціях глав урядів СРСР, США та Великобританії.

143. Україна - одна з держав-засновниць ООН.

Питання про участь України як члена-засновника у створенні та діяльності ООН було поставлене радянською стороною на конференції у передмісті американської столиці - у Думбартон-Оксі (серпень-вересень 1944р.). Представники США й Англії посилалися на свою неготовність відповісти на вимогу надати право участі у майбутній організації 15-ти союзним республікам СРСР. У Ялті подібну пропозицію було поновлено у виразно зміненій редакції тепер йшлося вже про дві-три республіки: Україну, Білорусію і, можливо, Литву. 7 лютого на засіданні глав делегацій нарком закордонних справ СРСР В.М.Молотов заявив, що питання «ставиться не в тій формі, у якій це було зроблено» раніше. Змінилася й аргументація. Тепер наголошувалося на реальному існуванні республік та важливості їх внеску у війну. Спершу йшлося про Україну. Ф. Рузвельт поставився до пропозиції України стати членом-засновником ООН як до запрошення окремої держави. Вперше, таким чином, вища посадова особа Сполучених Штатів зафіксувала подібний міжнародний статус України. Та зробивши це, заявляючи про свої симпатії до нашої країни, Рузвельт пояснював, що через незвичність ситуації пропозиція «вимагає вивчення». Її пропонувалося передати на розгляд міністерств закордонних справ. Черчілль виявився менш забобонним. Він теж заявив, що «бажав би мати час для того, щоб обмінятися думками щодо радянської пропозиції з міністром закордонних справ та військовим кабінетом у Лондоні». 8 лютого зафіксовано спільну позицію всіх учасників конференції. Доповідаючи від імені міністрів закордонних справ, представник Англії А. Іден заявив, що «делегації Великобританії та Сполучених Штатів підтримують СРСР в тому, щоб серед первинних членів організації були дві радянські республіки».

Втім, незважаючи на досягнуті у Ялті принципові домо­вленості, Україна не отримала офіційного запрошення на конференцію до Сан-Франциско до початку її роботи. У зв'язку з цим уряд України звернувся безпосередньо до держав, які зібралися для того, щоб заснувати ООН У офіційній Заяві містився аналіз нового міжнародного статусу України. Наголошувалося, що вона на підставі Конституції та поправок до неї, внесених 4 березня 1945 р. Верховною Радою, «відновила право, що раніше належало їй і яким вона добровільно поступилася СРСР у 1922 р. на встановлення безпосередніх зносин з іноземними державами, укладення угод з ними, незалежне представництво на міжнародних конференціях і в органах, створюваних останніми». Далі у Заяві акцентувалося на причинах зацікавленості України в охороні власної та міжнародної безпеки, на жертвах та її внеску в справу перемоги. Насамперед констатувалося, що уряд України, «керований бажанням сприяти встановленню гарантії миру та безпеки після війни, як для власного народу, так і Для інших народів, вирішив звернутися до конференції Об'єднаних Націй із заявою, повідомляючи про своє бажання приєднатися до Загальної Організації Безпеки як одна з держав-засновниць, а також взяти участь у Конференції Об'єднаних Націй у Сан-Франциско».

Після прийняття України до ООН 27 квітня, З0 квітня 1945 р. Виконавчий комітет Конференції вислав урядам України і Білорусії офіційні запрошення прислати своїх делегатів на конференцію. 6 травня 1945 р. українська делегація прибула до Сан-Франциско й активно включилася у роботу конференції. Вона зробила значний внесок у розробку положень Статуту ООН. Про значний міжнародний авторитет України свідчило обрання Д.З. Мануїльського головою Першого комітету першої комісії конференції, який розробляв текст преамбули і перший розділ Статуту про цілі і принципи ООН. В інших комісіях плідно працювали члени Української делегації: І.С.Сенін, академік О.В.Палладін, професори ВТ.Бондарчук, П.С.Погребняк, М.Н.Петровський. Протягом майже двох місяців на конференції у Сан-Франциско велася напружена робота по розробці Статуту ООН, який одноголосне прийнято 25 червня 1945 р. Наступного дня відбулося його підписання всіма делегаціями, що брали участь у конференції. 282 делегати з 51 країни урочисто проголосили утворення ООН. 22 серпня 1945 р. Президія Верховної Ради УРСР ратифікувала Статут ООН, а 24 жовтня ратифікаційна грамота України була передана на зберігання державі, на території якої був підписаний цей міжнародний документ".

144. Україна в ООН в 1945-1989 рр.

Основним змістом діяльності України на міжнародній арені в 1950-1960-х рр. стала боротьба за мир і безпеку народів, мирне співіснування держав із різним суспільним ладом. Як член ООН, республіка значної уваги надавала питанням недопущення нової світової війни. На XII сесії Генеральної Асамблеї ООН в жовтні 1957 р. голова української делегації Л.Паламарчук (очолював українську дипломатію 1954-1966) заявив, що з метою послаблення міжнародної напруженості треба насамперед радикально розв'язати проблеми роззброєння, повністю заборонити атомну і водневу зброю, припинити її виробництво, істотно скоротити збройні сили і військові бюджети. Третього серпня 1960 р. постійне представництво УРСР при ООН надіслало Ноту на ім'я Генерального секретаря ООН, в якій висловлювалась пропозиція про особисту участь глав урядів держав - членів ООН у розгляді проблем роззброєння на Генеральній Асамблеї. Немало зусиль українські дипломати доклали до того, щоб членами ООН стали Албанія, Болгарія, Румунія (1955), Монголія (1961). У вересні 1960 р. на XV сесії ГА ООН делегація СРСР, очолювана М.Хрущовим, внесла пропозицію прийняти декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам. Дискусія на Генеральній Асамблеї була політично гострою. Українська делегація виступила з її повною підтримкою і закликала прийняти рішучі заходи щодо прискорення процесів деколонізації. Декларація ООН про надання незалежності колоніальним країнам і народам була прийнята Асамблеєю більшістю голосів.

Різноманітною була діяльність України в ЮНЕСКО. На XVI сесії ГА ООН українська делегація внесла резолюцію про заходи у справі сприяння ліквідації неписьменності в усьому світі. Цей проект було схвалено. Активно співпрацювала республіка і в Міжнародному бюро освіти (МБО). Свідченням внеску українського народу у скарбницю світової культури було рішення ЮНЕСКО про відзначення 150-річчя від з дня народження Т.Шевченка. Разом з іншими радянськими республіками Українська РСР надавала економічну і науково-технічну допомогу країнам, що визволилися від колоніальної залежності. Промислові підприємства України поставляли продукцію в 70 країн Азії, Африки, Латинської Америки. Українські представники у різних організаціях ООН, на сесіях Генеральної Асамблеї рішуче виступали проти расової дискримінації та політики неоколоніалізму, за соціальний прогрес країн, що розвиваються. У 1970 р. УРСР була призначена членом Спеціального комітету ООН проти апартеїду, 1976 р. стала членом Комітету з прав людини. У 1983-1985 pp. республіку обрали членом Комісії з прав людини (ЕКОСОС). У відносинах з країнами третього світу дипломатичні кроки України в ООН були спрямовані на підтримку політики радянського керівництва, яке боролося з американською адміністрацією за сфери впливу, що не сприяло досягненню стабільності у світі.

Великим міжнародним форумом, який широко обговорював проблему формування нового способу мислення, стала 41-ша сесія ГА ООН у 1986 р. Республіка виступила співавтором 12 проектів резолюцій із найважливіших аспектів політики виживання, роззброєння. У виступі на сесії глава делегації України наголосив, що проблема виживання може бути розв'язана лише внаслідок докорінного повороту до дійсно безпечного світу. Справжня безпека може бути загальною, взаємною і рівною для всіх. Сесія схвалила 70 рішень, і українська делегація їх підтримала. На 42-й сесії ГА ООН у 1987 р. Україна разом із БРСР, НРБ, УНР, СРСР, ЧССР виступила з меморандумом про всеосяжну систему міжнародного миру і безпеки. Представники республіки розробили і внесли два робочих документи, що забезпечували принциповий підхід до питань піднесення ролі ООН у галузі вдосконалення механізму реалізації шляхів досягнення безпеки. Працюючи в першому комітеті під час роботи 43-ї сесії ГА ООН, республіка стала співавтором 10 резолюцій з питань міжнародної безпеки і роззброєння. У другому комітеті (економічні та фінансові питання) разом з Чехословаччиною Україна виступала з важливою ініціативою у справі зміцнення міжнародної екологічної безпеки. У третьому комітеті, який розглядав соціальні, гуманітарні питання, республіка стала ініціатором прийняття Резолюції про міжнародне співробітництво в галузі прав людини. Україна виступила співавтором понад 40 резолюцій, 60 разів українська делегація виступала з приводу головних питань, що обговорювалися на сесії Генеральної Асамблеї ООН. У вересні 1989 р. в Києві проведено семінар ООН із питань багатосторонніх заходів зміцнення довіри і запобігання війни. Отже, незважаючи на розщепленість суверенітету України у міжнародних відносинах 1945-1990 pp., можна стверджувати, що саме участь республіки у діяльності міжнародних організацій, насамперед в ООН, дала їй змогу прилучитись до світового досвіду ведення і розв'язання міжнародних проблем. На січень 1990 р. Україна була учасницею 160 міжнародних договорів і це створило належні умови для її подальшої співпраці з широкого кола політичних, економічних, гуманітарних, правових та інших питань.

145. Участь УРСР у розв'язанні повоєнних проблем у Європі.

Про обмеженість та неповновартісність дипломатичного представництва УРСР у другій половині 40-х рр. переконливо свідчать хоча б такі факти:

1) Договори, в яких було зафіксоване врегулювання територіальних проблем та проходження кордонів УРСР з Польщею (від 16 серпня 1945 р.) і Чехословаччиною (від 29 червня 1945 р.), підписувалися від імені СРСР;

2) Укладені Українською РСР 10 лютого 1947 р. мирні договори з Італією, Болгарією, Румунією, Угорщиною та Фінляндією стали дійсними лише після їхньої ратифікації Президією Верховної Ради СРСР, яка поширила дію цього акту на УРСР та БРСР;

3) Перед підписанням 18 серпня 1948 р. нової Дунайської конвенції на Белградській конференції з режиму судноплавства глава делегації СРСР міністр закордонних справ Андрій Вишинський виступив із офіційною заявою про те, що, оскі­льки до Дунайської комісії входитиме по одному представнику від кожної країни регіону, то СРСР належить у ній, враховуючи Україну, фактично два голоси. Проте "уряд СРСР, - наголосив міністр, - керуючись принципом рівноправності всіх придунайських країн, відмовляється від права мати у Дунайській комісії два голоси і буде мати тільки одного представника, який одночасно представлятиме як СРСР у ці­лому, так і Радянські республіки, що входять до нього, в тому числі УРСР";

4) Хоча УРСР формально було надано право на встановлення прямих міжнародних відносин, включно з обміном дипломатичними місіями, відповідна пропозиція британського уряду в 1947 р. викликала роздратовану реакцію В.Молотова, який "запевнив" Лондон у тому, що Київ не зацікавлений у розширенні дипломатичних контактів.

За деякими ознаками Д.Мануїльському (нарком ЗС УРСР) Кремлем відводилася у тогочасній зовнішньополітичній діяльності досить специфічна роль: як представник "суверенної" УРСР він міг виступати з окремих питань наполегливіше, ніж керівники союзного МЗС. Так, на Паризькій мирній конференції (29 липня - 15 жовтня 1946 р.) йому довелося відіграти помітну роль у розв'язанні проблеми грецько-болгарського кордону, коли Афіни, посилаючись на "стратегічні мотиви", вимагали відторгнення від Болгарії 1/10 частини її території на півдні. Від імені Української РСР Д.Мануїльський розповсюдив серед учасників конференції лист-звернення зі спростуванням грецьких територіальних претензій, які ставили під загрозу безпеку Софії та Пловдива, а у своєму виступі 14 серпня заявив, що "саме наша пошана до грецького народу зобов'язує нас виступити найрішучіше проти територіальних домагань грецької делегації на землі сусідніх народів. По якому праву, - небезпідставно запитував міністр, - грецька делегація претендує на споконвічну болгарську землю, де на 300 тисяч населення є всього 150-200 чоловік грецької націона­льності?" Хоча Паризька конференція тимчасово залишила цю проблему відкритою, але Третя сесія Ради міністрів закордонних справ п'яти великих держав (4 листопада - 12 грудня 1946 р., Нью-Йорк) висловилася на користь збереження Болгарії в кордонах станом на вересень 1940 р.

Як віце-голова комісії з політичних і територіальних питань до Італії Д.Мануїльський спільно з поляками наполіг на внесенні до проекту мирного договору з цією державою статті про заборону всіх організацій фашистського типу і таких, що ве­дуть ворожу пропаганду проти Об'єднаних Націй. Конференція схвалила і поправку делегації УРСР, яка зобов'язувала Італію передати Греції Додеканезькі острови. Але пропозиції Д.Мануїльського щодо встановлення єдиних митних кордонів та валюти Вільної території Трієст і Югославії, підпорядкування Белграду залізничної мережі та зовнішньої політики Трієсту були відкинуті переважною більшістю членів комісії. Не дістала схвалення і українська поправка щодо обмеження можливості держав-переможниць задовольнити свої фінансово-економічні претензії до Рима за рахунок італійських активів у них (подібна "турбота" Кремля про Італію пояснювалася участю в її уряді комуністів та лівих соціалістів).

146. Участь України в миротворчих акціях ООН.

Миротворча дiяльнiсть ООН завжди розглядалася Україною як одна з найголовнiших цiлей iснування цiєї Органiзацiї, покликаної, цитую, "врятувати прийдешнi поколiння вiд лихолiть вiйни". Саме тому з 1992 року понад 12 тис. представникiв України взяли участь в 20 минулих та триваючих миротворчих операцiях та мiсiях ООН. Цiлком усвiдомлюючи додаткову вiдповiдальнiсть як члена Ради Безпеки ООН за справу пiдтримання мiжнародного миру, Україна лише з початку цього року майже в 20 разiв збiльшила свiй внесок вiйськовим та цивiльним персоналом до поточних та нових операцiй ООН з пiдтримання миру. За неповний рiк Україна забезпечила розгортання своїх контингентiв чисельнiстю 650 миротворцiв у складi сил ООН в пiвденному Лiванi, направила групу вiйськових спостерiгачiв до мiсiй ООН в ДРК i Ефiопiї та Еритреї, групу цивiльних полiцейських до мiсiї ООН у Схiдному Тиморi. На цьому тижнi завершується розгортання спецiальної полiцейської роти України у складi полiцейських сил ООН в Косово. У повнiй бойовiй готовностi знаходиться український вiйськовий контингент, призначений для участi в операцiї ООН в Демократичнiй Республiцi Конго.

Україна продовжує докладати зусиль до просування процесiв врегулювання так званих "заморожених" конфлiктiв на пострадянському просторi, зокрема, в Абхазiї, Грузiя, Нагiрному Карабасi, Азербайджан, та в Приднiстров'ї, Молдова. Україна вже сьогоднi робить практичний внесок у мiжнароднi зусилля пiд егiдою ООН з метою врегулювання конфлiктiв в Африцi. Наша держава також налаштована розширювати коло своїх економiчних та торговельних партнерiв на африканському континентi. Стосовно конфлiкту в Демократичнiй Республiцi Конго - найбiльш серйозному виклику миру на зламi двох століть - Україна закликає сторони конфлiкту до забезпечення виконання у повному обсязi всiх вiдповiдних вимог Ради Безпеки, а також власних зобов'язань щодо мирного врегулювання. Серйозним випробуванням для Органiзацiї стали подiї в Сьєрра-Леоне, якi пiдтвердили важливiсть консолiдацiї зусиль мiжнародного спiвтовариства для пiдвищення ефективностi миротворчої дiяльностi ООН. Не можуть не вселяти оптимiзму останнi подiї навколо врегулювання в Сомалi, де багатостраждальний народ важко, але наполегливо долає перешкоди на шляху до миру i стабiльностi. Україна вважає, що лише збереження єдностi Сомалi є передумовою всеосяжного врегулювання у цiй країнi.

147. Правові засади зовнішньої політики суверенної України.

З погляду концептуальної визначеності зовнішньополітичного курсу України особливо велике значення мав документ, схвалений Верхов­ною Радою України 2 липня 1993 р., - "Про Основні напрямки зов­нішньої політики України". Він визначав базові національні інтереси України та завдання її зовнішньої політики, містив засади, на яких реалізовувалася зовнішньополітична діяльність нашої держави. "Основні напрямки зовнішньої політики України" чітко визначали, насамперед, фундаментальні загальнонаціональні інтереси, відповідно до яких формулювалися принципи, напрями, пріоритети та функції її зовнішньої політики. У цьому документі підкреслювалося, що базовою вимогою у здійсненні зовнішньої політики є якнайповніше та якнайефективніше забезпечення національних інтересів держави. Ці інтереси України у сфері міжнародних відносин становлять три основні групи.

По-перше, це стратегічні та геополітичні інтереси, які пов'язані з Гарантуванням національної безпеки України та захистом її політичної незалежності. По-друге, це економічні інтереси, пов'язані з інтегруванням економіки України у світове господарство. По-третє, це регіональні, субреґіональні, локальні інтереси, пов'язані із забезпеченням різноманітних специфічних потреб внутрішнього розвитку України. Для забезпечення національних інтересів України її зовнішня політика спрямовувалася на виконання відповідальних і складних завдань. Головним із них було утвердження й розвиток України як незалежної демократичної держави. Органічними складовими цього є Гарантування стабільності міжнародного становища України, збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів, забезпечення потреб громадян і підвищення добробуту народу, захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, нарешті, поширення у світі образу України як надійного й передбачуваного партнера.

Не менш важливе значення має чітке визначення тих основних параметрів, спираючись на які держава може реалізувати свою зовнішню політику. Принципові засади зовнішньої політики України розвивали положення, визначені Актом проголошення незалежності України, іншими документами внутрішнього законодавства, й відповідали загальновизнаним нормам та принципам міжнародного права. У відповідності до цього Україна здійснює відкриту зовнішню політику й прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи при цьому залежності як від окремих держав, так і від певних державних об'єднань. У своїх двосторонніх і багатосторонніх міжнародних відносинах наша держава керується принципами добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи. Вона не висуває територіальних претензій до сусідніх держав і не визнає жодних територіальних претензій до себе, неухильно дотримується міжнародних стандартів прав людини та прав національних меншин. Україна виходить з того, що в сучасних умовах дотримання прав людини не є лише внутрішньою справою окремих країн. Вона сповідує принцип неподільності міжнародного миру та міжнародної безпеки і вважає, що загроза національній безпеці будь-якої держави становить загрозу загальній безпеці миру. У своїй зовнішній політиці Україна відстоює підхід "безпека для себе - через безпеку для всіх". Вона керується приматом права в зовнішній політиці, визнає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, вважає належним чином ратифіковані міжнародні договори частиною свого внутрішнього права, спирається в зовнішній політиці на фундаментальні загальнолюдські цінності й засуджує практику подвійних стандартів у міжнародних стосунках. Важливими засадами зовнішньої політики нашої держави, є недопущення присутності збройних сил інших держав на українській території, а також розміщення іноземних військ на територіях інших держав без їх чітко вираженої згоди, крім випадків застосування міжнародних санкцій відповідно до Статуту ООН.

Україна вважає себе, нарівні з усіма колишніми радянськими республіками, правонаступницею СРСР і не визнає будь-яких переваг і винятків з цього принципу для жодної з держав-правонаступниць без належним чином оформленої згоди всіх цих держав. Базуючись на визначальних національних інтересах та принципах, наша держава здійснює свою зовнішню політику на таких головних напрямках: розвиток двосторонніх міждержавних відносин; розширення участі в європейському регіональному співробітництві; співробітництво в рамках Співдружності Незалежних Держав; діяльність в ООН та інших міжнародних організаціях. Кожен із цих напрямків має комплекс пріоритетів, які зумовлюються національними інтересами держави. Зокрема, пріоритетом у сфері двосторонніх відносин є активний розвиток політичних, економічних, науково-технічних, культурних та інших стосунків з прикордонними країнами; західними державами - членами ЄС та НАТО; географічне близькими країнами; державами Азії, Азіатсько-Тихоокеанського регіону, Африки та Латинської Америки. Ці пріоритети не є абсолютними, вони не виключають встановлення та підтри­мання стосунків з іншими державами у випадках, коли цього вимагають національні інтереси України відповідно до принципів економічної доцільності та політичного прагматизму.

У відповідності до цього Україна виступає за створення всеохопної міжнародної системи універсальної та загальноєвропейської безпеки і вважає участь у ній базовим компонентом своєї національної безпеки. Наша держава концентрує свої зовнішньополітичні зусилля на розбудові надійних міжнародних механізмів безпеки на двосторонньому, субрегіональному, регіональному та глобальних рівнях. В умовах зникнення блокового протистояння в Європі пріоритетного значення набуває проблема створення загальноєвропейської структури безпеки на базі існуючих міжнародних інститутів. В "Основних напрямках зовнішньої політики України" значну увагу приділено власне механізму здійснення зовнішньої політики. Чітко й недвозначно підкреслюється, зокрема, що держава повинна мати механізм правового, фінансового, матеріального та кадрового забезпечення для здійснення зовнішньої політики.

148. Проблема визначення, формування та реалізації національних інтересів України.

Україна проводить виважену, послiдовну та цiлеспрямовану зовнiшньополiтичну дiяльнiсть, вiдповiдно, основнi напрями її зовнiшньої полiтики в цiлому залишаються незмiнними з часу проголошення незалежностi у 1991 роцi. Україна послiдовно i неухильно будує свою зовнiшню полiтику на основi беззастережного дотримання принципiв мiжнародного права, Статуту ООН та iнших мiжнародно-правових актiв. Така позицiя нашої держави закрiплена у схвалених Верховною Радою 2 липня 1993 р. "Основних напрямах зовнiшньої полiтики України", якi є концептуальним документом, на якому базується та розвивається зовнiшньополiтична дiяльнiсть України.

На даному етапi можна визначити такi три основнi напрями зовнiшньої полiтики України:

· · розвиток двостороннiх мiждержавних вiдносин;

· · європейська iнтеграцiя;

· · багатостороння дипломатiя.

У двостороннiх вiдносинах прiоритетними є два напрями дiяльностi української дипломатiї: вiдносини з сусiднiми країнами; стосунки з стратегiчно важливими партнерами та впливовими державами свiту. Європейська iнтеграцiя в першу чергу означає: · подальше полiтичне та iнституцiйне зближення з ЄС та еволюцiйне просування до кiнцевої мети; · iнтеграцiї України до Європейського Союзу; · адаптування українського законодавства до норм ЄС та Ради Європи як ключовий iнтеграцiйний елемент; · поглиблення вiдносин України з НАТО як однiєю з основних складових всеохоплюючої системи європейської стабiльностi та безпеки. В рамках багатосторонньої дипломатiї можна видiлити такi прiоритетнi напрями зовнiшньополiтичної дiяльностi: забезпечення ефективної участi держави у дiяльностi мiжнародних органiзацiй; налагодження ефективного регiонального та субрегiонального спiвробiтництва, посилення ролi України в регiональних та субрегiональних органiзацiях, форумах i об'єднаннях; активiзацiя дiяльностi в багатостороннiх домовленостях в галузi роззброєння, в т.ч. ядерного, заходiв довiри, у миротворчих та миропiдтримуючих операцiях, безпекових режимах i контрольних механiзмах.

149. Проблема Криму, Чорноморського флоту та Севастополя в українсько-російських відносинах.

В другій половині 1990-х рр. намітився спад прихованого протистояння між країнами пострадянського простору, насамперед Росією й Україною. Самою хворобливою ділянкою російсько-українських відносин де-факто залишалося питання про приналежність Криму і пунктах базування російського Чорноморського флоту в портах Кримського півострова. Кримська АРСР у 1945 р. була перетворена в Кримську область у складі РСФСР. Але в 1954 р. на настійну вимогу Н.С.Хрущова вона була передана до складу Української РСР. Етнічний склад Кримської області на той час змінився. Більшість її населення стали складати росіяни, українці і білоруси, у тому числі ті, що переселилися туди після 1945 р. У культурних відносинах населення цієї території орієнтувалися на Росію, і російський мова була розмовною мовою півострова. У лютому 1991 р. на території Криму була відтворена Кримська АРСР у складі Української РСР. Більш інтенсивно став протікати процес повернення в Крим кримськотатарського населення. Розпад СРСР, проголошення незалежності України й українізація Криму, що почалася слідом за тим, викликали на півострові сплеск настроїв за передачу Криму назад до складу Росії. У кримських містах виникли організації, що домагалися відділення Криму від України і входження його в РФ. На виборах президента Криму в 1994 р. ці сили домоглися успіхів. Побоюючись відділення Криму, український уряд прийняв ряд твердих заходів для обмеження прав Кримської автономії і посилення повноважень центральної влади в регулюванні ситуації на півострові. Це викликало ріст політичної напруженості. Російська Федерація мала можливості істотно впливати на положення в Криму. Однак уряд Росії не висловлювало офіційних претензій на Крим. Пріоритетним інтересом Москви в зв'язку із ситуацією навколо Криму було забезпечення можливості зберегти військово-морські бази Росії в Севастополі, Балаклаві і деяких інших пунктах. У 1990-х роках по цьому питанню пройшло кілька турів російсько-українських переговорів. Залишаючись на позиції відмови від територіальних претензій до України, російська сторона домагалася згоди Києва на збереження російської військової присутності на півострові.

Зі своєї сторони, український уряд вів торг про умови перебування російського ВМФ у Криму, намагаючись натиснути на Москву заявами про намір при настанні сприятливих обставин вступити в НАТО. "Кримське питання", що формально не існувало для офіційних делегацій України і Росії, на ділі перетворилося у вузол гострих російсько-українських протиріч. Прагнучи покласти кінець негласному протистоянню, керівництво обох країн почало енергійні зусилля для запобігання росту ворожості. 28 травня 1997 р. було підписано три російсько-українських угоди по Чорноморському флоті, в основу яких був покладений принцип спільного використання військово-морських баз збройними силами обох країн. Росія одержала право зберегти військову присутність у Криму. 31 травня 1997 р. після могутньої інформаційної кампанії в підтримку поліпшення російсько-українських відносин президент Росії Б.Н.Єльцин і президент України Л.Д.Кучма підписали в Москві російсько-український договір про дружбу, співробітництво і партнерство, що був ратифікований парламентами обох країн лише наприкінці 1998 р. через бурхливі і тривалі дебати, у які вилилося його обговорення в Державній Думі Росії. У договорі була зафіксована відсутність в обох країн претензій, у тому числі територіальних, одна до одної, що означало остаточне вирішення питання про приналежність Криму до України. Паралельно з підписанням основного договору між Росією й Україною було підписано 18 угод, що конкретизували умови перебування і статус російських військ на території Криму. Процес нормалізації став розвиватися по зростаючій. 28 січня 2003 р. під час перебування президента РФ В.В.Путіна в Києві був підписаний російсько-український договір про державний кордон, який в основному визначив лінію сухопутного кордону між двома країнами на всьому її відтинку від Азовського моря до кордонів з Білорусією.

150. Чорнобильська катастрофа та її зовнішньополітичні аспекти.

Важливим і корисним для України є співпраця з міжнародними установами й організаціями у питаннях мінімізації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і в галузі ядерної та радіаційної безпеки. З різних аспектів ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи проведено численні дослідження, майже щороку відбуваються конференції, присвячені вивченню цих проблем. Відповідно до спільної заяви Міністра охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України і міністра охорони навколишнього середовища та безпеки ядерних реакторів ФРН про співробітництво щодо збереження клімату в галузі "Навколишнє середовище та енергетика", підписаної 4 липня 1995 p., була створена змішана українсько-німецька робоча група. В Україні 11-12 грудня 1995 р. відбулося її перше засідання, під час якого досягнуто прогресу в розв'язанні проблеми "розмороження" українсько-німецького довгобуду "Установка для вилучення сірки з димового газу для IX енергоблоку Добротвірської електростанції" та активізації співпраці з екологічного оздоровлення колишніх військових об'єктів на території України внаслідок технічної допомоги ФРН.

В Оттаві 20 грудня 1995 р. було підписано Меморандум про взаєморозуміння щодо закриття ЧАЕС між Україною і державами "великої сімки" та Єврокомісії, членом яких є Німеччина. Його підписанню передували довготривалі, напружені переговори. Текст цього документу став результатом складного компромісу, але він чітко визначає принципи співробітництва між Україною і "великою сімкою" у пошуку, мобілізації та залученні фінансових ресурсів для закриття ЧАЕС. Цю програму розроблено за принципом мінімальних витрат, до того ж фінансування всіх безприбуткових проектів має здійснюватися за грантами, а прибуткових - за кредитами. Меморандум не визначає фінансових зобов'язань України - вона має брати участь у фінансуванні проектів, виходячи з реальних можливостей, зумовлених станом економіки.

Проблема подолання наслідків Чорнобильської катастрофи багатомірна, але декілька аспектів реалізації Меморандуму заслуговують на детальнішу згадку. Передусім це стосується реалізації проекту "Укриття". Ризики, пов'язані зі значною кількістю радіоактивних матеріалів, зокрема і ядерних, що містяться у саркофазі над четвертим енергоблоком ЧАЕС, і перебігом процесів, які погіршують його захисні характеристики, визначили нагальну потребу в розробці та здійсненні заходів, спрямованих на перетворення цього об'єкта в екологічно безпечну систему.

Загальний бюджет заходів на об'єкті "Укриття" становить 768 млн. доларів США. Нині Чорнобильський фонд "Укриття" фінансують 29 країн-донорів і міжнародні організації. Для наповнення фонду "Укриття" розроблено механізм проведення спеціальних конференцій донорів. Перша з них відбулася 20 листопада 1997 р. у Нью-Йорку. Було проголошено внесків на суму 343 млн доларів США. Аби в подальшому наповнювати фонд до суми 768 млн доларів США, 5 липня 2000 р. у Берліні відбулася друга конференція донорів під співголовуванням прем'єр-міністра України та віце-канцлера ФРН. Листи-звернення до дійсних та потенційних донорів підписали Президент України Л. Кучма та канцлер Німеччини Г. Шрьодер. У ході конференції було зроблено внесків на суму приблизно 325 млн. доларів США.

151. Проблеми і перспективи відносин України з НАТО.

Стосунки України з Органiзацiєю Пiвнiчноатлантичного договору (НАТО) розвиваються в рамках багатостороннього форуму для консультацiй i спiвробiтництва з полiтичних питань та питань безпеки, яким є Рада євроатлантичного партнерства (до 30 травня 1997 року - РПАС), бiльш iндивiдуалiзованого партнерства у сферi оборони, вiйськового спiвробiтництва та операцiй на пiдтримання миру - Програми "Партнерство заради миру" (з травня 1997 року здiйснюється пiд егiдою РЄАП), а також вiдносин особливого партнерства Україна-НАТО у форматi "19+1" (до середини 1998 року "16+1"), формалiзованих в Хартiї про особливе партнерство мiж Україною та НАТО. Цi стосунки визначаються необхiднiстю налагодження конструктивного спiвробiтництва України з НАТО як провiдною структурою, що має тенденцiї i перспективи стати осередком нової загальноєвропейської системи безпеки, зокрема в контекстi розширення на Схiд. Нацiональнi iнтереси України стосовно НАТО визначаються з огляду на ту роль, яку Органiзацiя Пiвнiчноатлантичного договору вiдiграє у пiдтриманнi мiжнародного миру, стабiльностi i безпеки, сприяннi покращенню загального клiмату довiр'я в Євроатлантичному регiонi, створеннi нової системи регiональної безпеки в Європi, виробленнi пiдходiв до проблем роззброєння i контролю над озброєннями та запобiгання розповсюдженню зброї масового знищення.

Хартiя про особливе партнерство мiж Україною i НАТО пiдписана вiд України Президентом України, вiд НАТО - Генеральним секретарем i главами держав та урядiв держав-членiв Альянсу пiд час Мадридського саммiту 9 липня 1997 р. Її пiдписання стало важливим практичним кроком щодо забезпечення нацiональних iнтересiв та нацiональної безпеки нашої держави в контекстi iнтеграцiйних процесiв в Європi, зокрема, у контекстi розширення Альянсу. В Хартiї визнається, що незалежна, демократична та стабiльна Україна є одним з ключових факторiв забезпечення стабiльностi в Центрально-Схiднiй Європi, та на континентi в цiлому, а також вiдзначено, що держави-члени НАТО продовжуватимуть пiдтримувати суверенiтет та незалежнiсть України, її територiальну цiлiснiсть, принцип непорушностi кордонiв, демократичний розвиток, економiчне процвiтання та її статус без'ядерної держави, як ключовi фактори стабiльностi та безпеки в Центрально-Схiднiй Європi та на континентi в цiлому.

Співробiтництво в рамках Програми "Партнерство заради миру". 8 лютого 1994 роцi Україна пiдписала Рамковий документ ПЗМ, а 25 травня передала керiвництву НАТО свiй Презентацiйний документ. В ньому визначенi полiтичнi цiлi участi України в ПЗМ, заходи, якi планується здiйснити для досягнення цих цiлей, а також сили i засоби, що видiляються Україною для участi у ПЗМ. Рада євроатлантичного партнерства (РЄАП) є важливим механiзмом регулярних консультацiй з широкого кола полiтичних питань та питань загальноєвропейської i регiональної безпеки. РЄАП дозволяє країнам-партнерам брати участь у процесi вироблення та прийняття рiшень НАТО, що торкаються їхнiх iнтересiв. Україна виступає за подальше змiцнення процесу консультацiй i спiвробiтництва в рамках РЄАП, розглядає РЄАП як орган постiйного дiалогу мiж НАТО i країнами-партнерами. Україна розглядає розширення НАТО як розширення зони безпеки, стабiльностi i демократiї в Європi. З огляду на зазначене та на необхiднiсть дотримання загальновизнаного принципу неподiльностi безпеки ми вiтаємо прагнення країн Центрально-схiдної Європи стати членами Альянсу. Для України в контекстi розширення НАТО найважливiшим є недопущення будь-яких територiальних претензiй вiд кого б вони не надходили, нерозташування ядерної зброї на територiї нових членiв, запобiгання вiдновленню неоiмперського домiнування у Європi, недопущення вiдтворення лiнiй подiлу чи "сфер впливу" на євроатлантичному просторi.

Спiвробiтництво України з НАТО у вiйськових галузях має на метi використання досвiду i допомоги НАТО, держав-членiв i країн-партнерiв Альянсу для реформування i розвитку ЗС України, вдосконалення механiзмiв соцiального захисту вiйськовослужбовцiв, пiдготовку вiйськових контингентiв i вiдповiдної iнфраструктури України для взаємодiї з НАТО пiд час проведення спiльних миротворчих, пошукових i рятувальних операцiй. Щорiчно вiйськовослужбовцi України беруть участь у значнiй кiлькостi заходiв в рамках та "в дусi" Програми ПЗМ: засiдання Комiсiї Україна-НАТО та РЄАП на рiвнi мiнiстрiв оборони, Вiйськового комiтету Україна-НАТО та РЄАП на рiвнi начальникiв штабiв, засiдання РЄАП на рiвнi командувачiв родiв i видiв вiйськ, семiнари i конференцiї, навчальнi курси, засiдання в рамках Спiльної робочої групи з питань воєнної реформи на експертному i високому рiвнях, спiльнi вiйськовi навчання. Потягом 1994-2000 рокiв представники Збройних Сил України взяли участь у бiльш нiж 80-ти вiйськових навчаннях в рамках i "в дусi" ПЗМ

Спiвробiтництво з економiчних питань координується Економiчним комiтетом (ЕК) НАТО.В рамках дiяльностi ЕК проводяться дослiдження економiчних тенденцiй та економiчних питань в галузi оборони; готуються економiчнi розрахунки щодо країн-членiв НАТО для Комiтету аналiзу оборони у контекстi оборонного планування НАТО; пiдтримуються контакти з мiжнародними економiчними органiзацiями, розробляються програми спiвробiтництва НАТО i країн-партнерiв в економiчнiй галузi. В рамках спiвробiтництва України з НАТО в економiчнiй сферi реалiзується ряд важливих iнiцiатив та програм. Так, з жовтня 1999 р. в Українi здiйснюється спiльний проект Україна-НАТО з мовної перепiдготовки вiйськовослужбовцiв. В ходi цього проекту понад 100 українських вiйськовослужбовцiв вже пройшли навчання англiйськiй, французькiй та нiмецькiй мовам, а також отримали допомогу у подальшому працевлаштуваннi у цивiльному секторi економіки-все успiшно.

152. Проблеми європейської та євроатлантичної інтеграції України.

Членство в ЄС залишається головним зовнiшньополiтичним пріоритетом України. Цей процес надзвичайно складний i тривалий. Бiльша частина роботи має бути зроблена в Українi i самими українцями. Нiхто iнший не сплатить за нас цей рахунок. З цiєю метою Президент видав ряд указiв, серед яких найважливiшi - про Стратегiю iнтеграцiї України до ЄС i про Нацiональну програму iнтеграцiї. Таким чином закладено вiдповiдну законодавчу та iнституцiйну базу. Водночас ми усвiдомлюємо, що повиннi здiйснювати реформи безвiдносно до перспектив членства в ЄС. Адже так чи iнакше це в наших нацiональних iнтересах. Нашi найближчi прiоритети: - якнайповнiше виконання Угоди про Партнерство i Спiвробiтництво; - поглиблена спiвпраця в рамках спiльної зовнiшньої та безпекової полiтики ЄС; На Паризькому самiтi Україна-ЄС у вереснi Україна передала детальний Меморандум про модальностi такої спiвпрацi, включаючи iнформацiю про спецiальнi вiйськовi пiдроздiли, якi ми готовi надати в розпорядження ЄС до складу сил швидкого реагування.