Описово-статистичні джерела про заселення та адміністративно-територіальний устрій Львівської землі Руського воєводства у ХVІ-ХVШ ст.

По смерті князя Острозького, комплекс відійшов до сина Януша, краківського каштеляна [659, с. 10]. Януш був першим представником родини, який перейшов з православ'я у католицизм. Його зусиллями усі володіння

Острозьких отримали статус ординації, до якої загалом увійшло 24 міста та близько 600 сіл (серед них і маєтність з центром у Старому Селі). Януш помер у 1620 р., не залишивши по собі сина. Його єдина донька Євфросинія вийшла заміж за князя Александра Заславського, у власність якого перейшла уся Острозька ординація разом з титулом князів Острозьких [659, с. 11].

Син Александра, Владислав Домінік, розпочав у 1642 р. будівництво оборонного замку у Старому Селі. Від другої дружини, краківської каштелянки Катажини Собеської (сестри короля Яна ІІІ), у нього в 1650 р. народився син Александр, який помер у віці 32 років. Таким чином, єдиною спадкоємицею власності Заславських стала донька Теофілія, яка вийшла заміж за польного гетьмана, князя Дмитра Вишневецького. Шлюб, щоправда, був короткотривалим, і невдовзі новим нареченим Теофілії став великий коронний маршалок Юзеф Любомирський.

Матір Теофілії, Катажина Заславська, по смерті Владислава Домініка, вийшла заміж вдруге за князя, віленського воєводу Міхала Радзивілла. Обидва подружжя утримували у власності Старе Село до смерті Катажини (1694 р.), після чого Теофілія внесла комплекс у володіння Любомирських [659, с. 1314].

Потоцькі

Викупивши в Якуба Людвіка Собеського у 1704 р. Бродівський ключ, київський і познанський воєвода Юзеф Потоцький став у цьому ж році власником міста Залізці з навколишніми селами, які були придбані у князів Вишневецьких [612, с. 70]. По смерті Юзефа, величезні дібра батька (куди, окрім Бродів та Залізців , входили також Станіславів та Тернопіль) успадкував

Короткий період на початку XVIII ст. комплекс поселень з центром у Старому Селі перебував у власності Сенявських. Ельжбета Любомирська (донька великого коронного маршалка Станіслава Геракліуша Любомирського) володіла ним спільно з чоловіком, великим коронним гетьманом, краківським каштеляном Адамом Миколаєм Сенявським [659, с. 14].

Бродівський комплекс на початку XVIII ст. складався з міста Броди і Станіславів (Станіславчик) та сіл Берлин, Білявці, Бовдури (володіли разом з місцевим шляхтичем Голинським), Боратин, Висоцько, Голосковичі, Дітківці, Дуб'є, Загірці, Кадлубиська, Клекотів, Конюшків, Паньківці, Підгірці (частково), Пониква, Пониковиця, Руда або Бабинці, Смільно, Суховоля (частково), Суходіл, Черниця, Шнирів (Шинарів), Ясенів - всього 25 поселень [41, с. 1054, 1055, 1056, 1057, 1058, 1060, 1061, 1063, 1070, 1071, 1072, 1073, 1075, 1080]. До Залізцівського комплексу в цей же час входило місто Залізці і села Білоголови, Вертелка, Вовчківці, його єдиний син від першої дружини Вікторії з Лещинських - смоленський, київський та познанський воєвода Станіслав Потоцький [544, с. 157].

Донька Юзефа Потоцького Зоф'я успадкувала невеликий Топорівський ключ (сюди входили міста Топорів і Соколівка, села Бачка, Боложинів, Кобиля, Переволочна, Стовпин, Тур'є або Тур'я [41, с. 1054, 1071, 1075, 1077]), який внесла в якості посагу після одруження з Домініком Пьотром Коссаковським, підляським каштеляном (сином київського каштеляна Миколая) [636, с. 175]. Син Домініка, Станіслав Коссаковський, одружився з Катажиною Потоцькою. Після смерті Станіслава (1761 р.), Топорівський ключ став її власністю. Таким чином, комплекс повернувся до складу маєтностей магнатської родини [601, с. 255].

Власність Станіслава Потоцького поділили між собою в 1770 р. четверо його синів від другого шлюбу з Геленою (з дому Замойських) - Юзеф, Пьотр, Францішек, Вінценти. Наймолодший син, коронний підкоморій, генерал- лейтенант коронних військ Вінценти отримав Броди (разом з палацом і 19 фільварками) [672, с. 227]. Окрім цього, у його власності перебувало с. Кривчиці [672, с. 227].

Представники родини Потоцьких володіли також поселеннями Підліски (тепер Підліски Малі), Стронятин і Кошелів, розташованими на північ від Львова. В лютому 1704 р. Людвіка Домбська передала свої права власності на згадані села своєму третьому чоловіку, черкаському старості Пьотру Потоцькому. Знову володінням Потоцьких Кошелів, Підліски і Стронятин стали у другій половині ХУШ ст. У червні 1758р. Авґуст ІІІ розширив право власності селами (на той момент - дідична власність Уршулі Дідушицької) на її чоловіка, Ігнація Потоцького [165, с. 386 № 6501, с. 428 № 7247Ь].

Варто також додати, що Потоцькі найбільше серед усіх шляхетських родин займали старостинські уряди у Львівській землі. Зокрема, четверо очолювали Львівське староство - надвірний коронний маршалок Стефан (1726 - 1729), Йоахим (1729 - 1754), коронний чашник, генерал артилерії Євстахій

Мильно, Мшанець, Нетерпинці, Ратин або Ратища, Ренів, Тростянець, Чистопади [41, с. 1055, 1057, 1068, 1069, 1074, 1078, 1080, 1082].

Два представники - краківський воєвода Станіслав «Ревера» Потоцький (1658 або 1659 - ?) та Стефан Александр (1713 - ?) - були городоцькими старостами. Ще двоє Потоцьких володіли також Щирецькою королівщиною - львівський каштелян Юзеф (1714 - ?) [612, с. 72] і його син, польський посол в Стамбулі Францішек Пьотр (1769 - 1785) [536, с. 127-128]. Нарешті, син згаданого вище надвірного коронного маршалка Стефана, коронний чашник Ігнацій (помер у 1765 р.) був старостою Глинянської королівщини [76, арк. 29зв; 613, с. 183].

Сенінські

Подібно до Гербуртів, ця родина зафіксована в якості землевласників у Львівській землі у фіскальних джерелах лише XVI ст. Центром їх володінь було місто Олесько, надане в 1441 р. Владиславом Варненчиком перемишльському підкоморію і сандомирському старості Янові з Сєнна за військові заслуги. Разом з містом Ян Сенінський отримав однойменний повіт (castrum nostrum

По смерті Яна Сенінського в 1477 р., п'ятеро його синів зібралися для поділу батьківських маєтків. Радомський декан Добеслав і завихостський архідиякон Зиґмунт заволоділи дібрами біля Сандомира, малогорський каштелян Ян і Павел отримали, найімовірніше, Золочів і Гологори з навколишніми селами. Олесько разом з замком дісталося наймолодшому сину Пьотру. Передання Олеська людині з військовим досвідом було невипадковим - у попередні роки місто на межі Галичини та Волині було об'єктом запеклої боротьби, які досягли апогею під час війни за галицько-волинську спадщину. В 1327 р. Олеський замок разом з навколишніми територіями одідичив князь Юрій ІІ Болеслав, після смерті якого у 1340 р. місто у складі Волинського уділу перейшло до литовського князя Любарта. Завдяки успішному наступу польських військ у 1366 р. на Волинь, Любарт був змушений підписати трактат, на підставі якого Олесько перейшло до Польського королівства. Після смерті Казимира ІІІ, угорський король Людовік у 1370 р. надав місто у власність своєму родичу, наміснику Галичини Владиславу Опольському. В 1377 р. Олесько стало угорською прикордонною залогою. Після вигнання Людовіка з Галичини у 1382 р., містом знову заволодів Любарт. Нарешті у 1432 р. після облоги, Олесько вдалося відібрати у литовців і остаточно повернути до Польського королівства [501, с. 592-593].

Сенінських власником міста та околиць. Старша донька Пьотра Анна була видана заміж за бецького каштеляна Фридерика (Фридруша) Гербурта, молодша - Ядвіґа - за подільського воєводу Марціна Каменецького [504, с. 401402].

Іншим осередком володінь Сенінських ще з XV ст. було місто Поморяни. Брати Ян і Віктор набули його в 1456 р. [690, с. 15] За твердженням Б. Заморського, в 1497 р. Сенінські додали до власних маєтностей села Богутин, Жуків, Красносільці, Сукманів, Урмань тощо [690, с. 15], які входили до Гологірського ключа , а самі Гологори (до цього належали Кердейовичам) стали їх власністю лише у 1500 р. Після набуття представники родини вказували себе у документах як «Сенінські з Гологір» [165, с. 15 № 228, с. 52 № 788, с. 74 № 1115, с. 78 № 1177, с. 174 № 2708].

Оволодівши двома містами, Сенінські сприяли тому, аби магдебурзьке право отримували інші поселення. Так було з Золочевом (його Ян Сенінський отримав разом з Олеськом ще у 1441 р. від Владислава Варненьчика), яке завдяки зусиллям Станіслава Сенінського у 1523 р. здобуло міський привілей. Однак вже через 9 років Станіслав передав Золочівський ключ познанському каштеляну Анджею Ґурці. Ймовірно, до такого кроку його змусив гострий конфлікт з львівським архієпископом Бернардом, який погрожував Сенінському інтердиктом за позашлюбні зв'язки з деякою Доротою із Сандомира [165, с. 27 № 413].

Так чи інакше, але Золочів перейшов до нового власника у жалюгідному стані, оскільки Станіслав мало піклувався про обороноздатність міста.

В лютому 1549 р. Сенінські здійснили поділ маєтків Станіслава, що залишалися у нього. Галицький каштелян Ян Сенінський отримав у володіння Гологірський ключ (1 місто і 11 сіл), а інший Ян, син Давида Сенінського - Поморянський ключ (1 місто і 9 сіл) [58, арк. 171зв.-172зв.; 165, с. 53 № 803].

Всього ключ станом на 1515 р. налічував 25 сіл: Бібщани, Богутин, Бонишин, Вижняни, Глинна, Гологірки, Жуків, Золочівка, Кальне, Кіндратів, Куровичі, Лішків, Лоні, Ляцьке Верхнє і Нижнє, Озерна, Риків, Розгадів, Сукманів, Стінка, Печеніги, Солова, Трудовач, Урмань, Ясенівці [218, с. 158-159].

За поборовим реєстром 1515 р. до нього входили села Голубовиця, Желехівці (Єлиховичі), Звижень, Золочів, Липівці, Литовище, Манаїв, Нище, Пеняківці, Переволочна, Підлипці, Плугів, Побуче (Побіч), Ремезівці, Сновичі, Стовпин, Струтинь, Тур'є, Хильчиці, Чепелівці (Чепелі), [218, с. 158])

Останній комплекс, за іншими даними, в період 1505-1567 рр. був предметом суперечок між родиною Кердейовичів, у власності яких знаходилися села Коропець, Ремезівці, Снович та Шпиколоси [690, с. 15], та родиною Свинок, представники якої у 1456 р. локували Поморяни на маґдебурзькому праві (Ян Свинка на підставі привілею Казимира Яґеллончика) та збудували тут замок (в 1497 р. Миколай Свинка був зазначений як фундатор місцевої фортеці) [690, с. 9-10, 11, 15].

Згідно поборового реєстру 1578 р. у власності Анджея Сенінського перебувало 15 сіл загальною площею 44 лани: Бонишин (2 л.), Борщів і Залип'я (1 л.), Германів (3 л.), Гологірки (3 л.), Жуків (4 л.), Ладанці (1 л.), Лоні (3 л.), Ляцьке (6 л.), Нагірці (2 л.), Плугів (1 л.), Стінка (5 л.), Трудовач (4 л.), Хильчиці (5 л.), Ясенів (4 л.) [218, с. 65]. У реєстрі попереднього року Хильчиці фігурують в якості міста, однак локація виявилась нетривалою [58, арк. 493зв.].

Сенявські - Чарторийські

Першим відомим нам з джерел представником родини Сенявських був львівський земський суддя Ґюнтер з Сеняви. Виходець з небагатого роду, він, користуючись особистою приязню короля Казимира Яґеллончика, у 1464 р. отримав в заставу село Добряни, а у 1468 - королівські села Гонятичі та Луб'яне. Земельні володіння Ґюнтера у Львівській землі поповнилися у 1482 р., коли той отримав від короля дозвіл на викуп у Юрка Чебровського королівських сіл Юшківці, Трибоківці, Репехів та Любша, а також фільварок Кучалове в Княжому Полі (місцезнаходження невідоме; можливо, Княже Поле слід ідентифікувати з Княжселом, тепер Кнісело, Ждч ЛО) [660, с. 118].

Вищезазначені села, однак, не перейшли у довічну власність родини. Натомість історію землеволодіння Сенявських у Львівській землі традиційно пов'язують з Бережанами, які, починаючи з XVI ст. стали осередком роду. 23 грудня 1529 р., у львівському ґродському суді брати Александр, Миколай та Прокіп Сенявські поділили між собою дібра батька, галицького хорунжого Рафала. За поборовим реєстром Львівської землі 1517 р. у власності останнього перебували села Бережани, Гончарі, Дубівці, Жабокруки, Лапшин, Лісники, Репехів, Сенява, Трибоківці, Ходорківці [59, арк. 611]. З цього переліку, Бережани, Лапшин і Лісники дісталися Миколаю [634, с. 123, 126-127]. Через кілька місяців після поділу, 19 березня 1530 р., зусиллями нового власника, Бережани отримали міський статус [634, с. 127].

Станом на 1578 р., за даними дослідника Марека Плевчинського, до маєтностей Сенявських, якими на той момент розпоряджався син Миколая, руський воєвода Ієронім (фундатор бережанського замку), належало 1 місто та 21 село [633, с. 121]. За нашими підрахунками, згідно поборового реєстру 1578 р. до володінь усіх згаданих у документі Сенявських (Ієроніма, його брата Рафала та дружини останнього Катажини) належало 2 міста і 16 сіл. З них Ієроніму, руському воєводі: місто Бережани, села Городиславичі, Романів, Підгородище, Під'ярків, Жуків і Дрищів, Лісники, Посухів, Сільце, Лапшин, Гиновичі, Потутори; брату Рафалу: села Грибовичі, Збоїська; дружині Рафала Катажині: місто Сенява, села Ходорківці і Сенява [218, с. 62, 71-72, 75-76].

Окрім Бережанського ключа, у Львівській землі Сенявські набули у власність міста Нараїв і Перемишляни з навколишніми селами. Найбільше маєтностей родина зосереджувала станом на першу чверть ХУШ ст. Всього в цей час великий коронний гетьман Адам Миколай Сенявський володів, за даними Казімєжа Кушнєжа, 35 містами (з них 20 були центрами ключів, 7 - центрами староств), 161 селом на дідичному праві, 74 селами - в рамках королівщин [614, с. 113]. За даними подимного реєстру 1711 р., у Львівській землі родині належало 77 населених пунктів: міста Бережани, Біще, Гологори, Миколаїв, Нараїв, Перемишляни та села Адамівка, Баранівка, Бонишин, Борщів (разом з Цетнерами), Брикун, Будьків, Ваньківці, Вербів, Вибудів, Виписки, Вишнівчик (частково), Вільховець, Вільшаниця, Вовків (разом з Цетнерами), Воля Гологірська, Германів (частково), Гиновичі, Глібовичі, Гологірки, Городиславичі, Гринів, Двірці, Дибще, Жовнівка, Жуків (Бережанська маєтність), Жуків (Гологірський ключ), Залісся, Зашків, Звенигород, Козівка, Конюхи, Коросне, Коцурів, Куропатники, Ладанці, Лапшин, Липівці, Лісники,

Лоні, Лопушна, Ляцьке, Майдан (Гологірський), Митулин, Новосілки (біля Митулина), Підгородище, Підмонастир, Підсоснів, Під'ярків, Плеників, Пліхів, Поручин, Посухів, Потутори, Пруси (частково), Рогачин, Романів, Селиська (Прм ЛО), Словіта (частково), Солонка (частково), Старе Село, Стінка, Суходіл, Трудовач, Урмань, Хильчиці, Ценів, Чемеринці (частково), Шибалин, Шоломия, Шумляни Малі, Ясенівці [41, арк. 1053, 1054, 1056, 1057, 1058, 1059, 1060, 1061, 1063, 1064, 1066, 1067, 1069, 1070, 1071, 1072, 1074, 1075, 1076, 1077, 1079, 1080, 1082, 1083.].

У серпні 1690 р. дружина Адама Миколая Сенявського Ельжбета Любомирська отримала від короля Яна ІІІ Рогатинське староство в якості «доживоття». В червні 1700 р. Сенявський розширив на неї дідичне право володіння на с. Знесіння [165, с. 362 № 6072, с. 379 № 6373].

Саме на цьому шлюбі вигас рід Сенявських, оскільки в Ельжбети з Адамом народилася лише одна донька Марія Зоф'я [659, с. 14]. У 1731 р. вона вийшла заміж за руського воєводу Авґуста Александра Чарторийського. Таким чином, численні володіння родини стали власністю Чарторийських [659, с. 15]. Авґуст Александр перетворив Бережани в одну з чотирьох своїх резиденцій і фундував у місті унійний Троїцький собор [598, с. 273, 274].

Варто згадати, що Сенявські зосереджували також старостинські комплекси. Великий коронний підчаший Адам Ієронім Сенявський (1576 - 1619), отримав у 1605 р. завдяки королівському привілею Яворівське староство [624, с. 100]. Його внук, польний писар Адам Ієронім-молодший очолював Львівське староство (1648 - 1650 рр.). Аналогічний уряд займали також волинський воєвода Ієронім Миколай (1679 - 1684) та белзький воєвода Адам Миколай (1684 - 1726) [236, с. 153].

Цетнери

Історія оволодіння цією родиною маєтностями у Львівській землі розпочалася з 1598 р., коли виходець з Сілезії Бальтазар (Бальцер) Цетнер отримав за військові заслуги від Сиґізмунда ІІІ шляхетський титул, а також місто Підкамінь [611, с. 236]. Його син, галицький каштелян Александр Цетнер за життя набув у власність ряд поселень. За поборовим реєстром 1661 р. до них належали: Борщів, Вовків, Глібовичі, Дудин, Залип'я, Княгиничі, Неділиська, Накваша, Підкамінь, Руда, Свірж, Стоки, Стиборівка, Тучне [60, арк. 3зв., 15, 33, 51, 52, 56, 65зв., 69, 72зв., 76, 78зв., 81]. Окрім цього, в червні 1667 р. Феліціян Залеський (син Ієроніма і Софії з Хотимиру Залеських) подарував Цетнеру дідичні села Утіховичі, Зендовичі і Прибинь [165, с. 303 № 5044], а в 1669 р. чернігівський підчаший Юзеф Свірзький і його дружина Зоф'я Чарторийська передали йому Плетеничі і Полюхів за 3700 злотих [165, с. 308 № 5141]

До початку ХУШ ст. Цетнерам вдалося розширити свої маєтності у Львівській землі , щоправда окремими поселеннями родина володіла спільно з іншими шляхтичами - Сенявськими, Шептицькими, Яблоновськими тощо. За подимним реєстром 1711 р. у повній і частковій власності родини перебували міста Підкамінь і Княгиничі, села Берездівці (разом з Нелавицьким), Борщів (разом з Сенявськими), Вербівчик, Вовків (разом з Сенявськими), Волове, Глібовичі, Гранки, Домажир, Дудин, Дусанів, Зелів, Зендовичі, Кути, Лозина (разом з янівським орендарем), Малехів, Мерещів, Накваша, Неділиська, Нем'яч, Ожидів, Орихівчик, Осталовичі, Підгірці, Плетеничі, Погорільці (разом з Шептицьким і францисканцями), Прибинь, Свірж, Сороки (частково королівське), Станимир, Стиборівка, Стрілки, Тетильківці, Тучне, Утіховичі (разом з Яблоновськими) [41, с. 1054, 1057, 1058, 1060, 1064, 1066, 1068, 1069, 1070, 1071, 1072, 1075, 1076, 1077, 1078, 1079, 1080, 1082].

Окрім дідичних володінь, Цетнери у Львівській землі зосереджували в руках королівщини. У квітні 1676 р. Ян Мнітттек зрікся Львівського староства на користь королівського полковника Яна Цетнера [165, с. 329 № 5495]. В 1702 р. Францішек Цетнер очолив Кам'янецьку королівщину, а в 1727 і 1730 рр. отримав королівські дозволи на передачу староства своєму сину Яну [574, с.

У серпні 1702 р. король Август ІІ надав щуровецькому старості Александру Цетнеру села Жорниська і Лозина після смерті Станіслава Яблоновського [165, с. 383 № 6450].

Ходорівські і Жоравинські

Незначною кількістю сіл володіла родина Ходоровських та їх відгалуження - Жоравинські (Журавненські). В основному, це були поселення, що перебували на межі з Жидачівським повітом, в якому названі родини зосереджували в своїх руках три міста (Ходорів, Журавно та Монастирець, що отримав маґдебурзьке право у 1530 р.) та 19 сіл (11 - Ходоровські, 8 - Жоравинські) [351, с. 751, 756].

Реєстр 1552 р. зафіксував у Львівській землі 7 сіл у володінні родини, які формували собою два маєткові комплекси. Перший перебував у власності Єви Жоравинської і знаходився неподалік Жидачівського повіту (села Псари, Княгиничі, Долиняни). Другий включав поселення на північний схід від Львова - Підліски, Яричів, Запитів, Хрінів [58, арк. 175зв, 189зв.].У 1578 році Феліціс (Феліціян) Ходоровський зосереджував в руках села Г русятичі, Фрага, Дуліби, Лещин, Кнісело, Лучани (всього 36 ланів угідь) [218, с. 71]. У володінні галицького підкоморія Себастьяна Жоравинського перебувало три поселення неподалік Жидачівського повіту: Долиняни, Княгиничі, Дички (19 ланів), а також комплекс площею 16 з половиною ланів неподалік Львова - Яричів, Хрінів, Запитів та Підліски [218, с. 72, 73]. Значно більше населених пунктів у власності Себастьяна фіксував реєстр 1581 р. - як в рамках вищевказаних комплексів (міста Підкамінь і Княгиничі, села Беньківці, Дегова, Дички, Долиняни, Княгинички, Конюшки, Псари; Запитів, Підліски, Хрінів, Яричів), так і на теренах, де Жоравинські раніше не володіли поселеннями (Білка біля Перемишлян, Суходіл неподалік Бібрки, Голосковичі і Шнирів біля Бродів) [58, арк. 768зв.-770зв.].

Подібним чином (біля межі з Жидачівським повітом і неподалік Бродів) розташовувалася власність Марціна і Миколая Ходорівських (місто Стрілища, села Грусятичі, Дуліби, Кнісело, Лещин, Лучани, Фрага; Боратин, Глев'ятин, Пониква, Черниця, Ясенів) [58, арк. 777-777зв.].

Яблоновські

Перший з відомих нам представників родини, виходець з Прусії, коронний ротмістр Мацей оселився в Галичині в кінці XVI ст. Його син, Ян Станіслав, брав участь у війнах зі шведами і татарами (1624 - 1629), а також з Московією (1632 - 1634). 6 листопада 1637 р. король Владислав IV надав йому село Перегінсько [165, с. 244 № 3978, 3983], на яке одночасно претендували ченці-василіяни [165, с. 245 № 3988] на чолі з теребовельським старостою Юрієм Балабаном. Надання спричинило конфлікт між Балабаном і Яблоновським, який завершився на користь останнього [532, с. 220].

Займаючи уряд жидачівського старости, Ян Станіслав Яблоновський утримував у дідичному володінні ряд поселень - м. Стрілища (тепер Нові Стрілища, Ждч ЛО; для нього у квітні 1662 р. добився права проведення ярмарків двічі на рік [165, с. 291 № 4834]), м. Підкамінь, а також села Кнісело і Фрага [60, арк. 21, 39, 69зв.].

Його син, Станіслав Ян Яблоновський, воєвода і генерал руських земель, великий коронний гетьман, у лютому 1690 р. домовився з львівським єпископом Йосипом Шумлянським про передачу с. Перегінсько (яке було предметом суперечки з Балабаном) на користь церкви в Галичі [165, с. 361 № 6061]. Також у цьому році він відмовився від власності над Комарнівським ключем на користь Яна Кароля Дольського [165, с. 362 № 6064]. Короткий період Яблоновський (разом з дружиною Маріанною Казановською) утримували у «доживотті» села Жорниська і Лозина. Право власності на них було передане у 1696 р. сяноцьким хорунжим Томашем Карчевським після відповідного дозволу Яна Собеського [165, с. 374 № 6281а]).

На початку XVIII ст. у володінні двох синів Станіслава Яна - Яна Станіслава і Александра Яна - знаходилося 24 поселення.

Інші власники

П'ятьма селами на північний захід від Львова (загальною площею 11 ланів: Домажир (2 л.), Зелів (2,25 л.), Жорниська (2,25 л.), Лозина і Дубровиця (4,5 л.) [218, с. 73]) у кінці XVI ст. володів галицький підчаший [236, с. 307] Ян Б'ялоскорський.

У власності львівського земського судді [236, с. 402; 165, с. 18 № 270] Миколая Венґленського на початку XVI ст. перебувало 10 населених пунктів (Селиська, Милятичі, Товщів, Стрілки, Руда, Воля, Конюхи, Волове, Глинсько, Гряда [218, с. 156].). Володіння родини зменшувалася впродовж століття - 6 сіл станом на 1552 р. (Селиська, Милятичі, Товщів, П'ятничани, Руда, Конюхи [58, арк. 172зв.]), 3 села станом на 1581 рік (Конюхи, Руда, П'ятничани [58, арк. 783-783зв.]). Схоже, навіть ця дрібна власність зрештою була втрачена - в 1596 р. ґродський суд Львова дозволив Себастьяну Куропатницькому зайняти маєтності Станіслава Венґленського з Конюх, за покривання двох селян- втікачів, підданих Куропатницького [165, с. 177 № 2753].

Родина Давидовських в середині XVI ст. утримувала за собою села Новосільці, Журавники, Черепин, Дуб'є (разом з Недведськими) та Давидів [58, арк. 175зв.-176]. В 1581 р. Анджей та Миколай Давидовські зосереджували в руках 3 поселення: Давидів, Черепин, частина Новосільців [58, арк. 791, 808].

Декількома селами неподалік межі з Белзьким воєводством у середині XVI ст. володів грабовецький староста (з 1563 р. белзький воєвода) Анджей Дембовський - Стовпин, Переволочна, Тур'я, Воля [58, арк. 175]. По смерті Анджея у 1571 р., його власність перейшла до дружини Аґнети. Поборові реєстри останньої чверті XVI ст. фіксують зростання числа її володінь. За документом 1578 р. белзькій воєводині належали села Андріївка, Боложинів,

Підкамінь, Прибинь, Грусятичі, Жабокруки, Кнісело, Ліщини, а також в оренді - Бібрківський маєтковий комплекс - м. Бібрка, с. Лани, Ланки, П'ятничани, Репехів, Серники, Трибоківці, а також, ймовірно, Баківці [41, с. 1060, 1064, 1067, 1072, 1083]. 1055, 1066, 1072, 1074, 1077,

Місто і село Стрілища, Беньківці, Виспа, Підбір'я, Дички, Любша, Яглуш, Мельна, а також, ймовірно, Фрага [41, с. 1055, 1058, 1062, 1067, 1068, 1072, 1076, 1077, 1080].

Грайків, Кобилі, Переволочна, Стовпин, Тур'я. Аналогічний перелік (крім Андріївки) подавав реєстр 1581 р. [58, арк. 778-778зв.; 218, с. 72].

У власності митника «руських і подільських земель» [165, с. 144 № 2195, 2201, 2205] Костянтина Корнякта поборовий реєстр 1578 р. зафіксував 13 сіл (загалом 53 лани угідь: Боянець (2 л.), Гребінці (2 л.), Зіболки (6 л.), Знесіння (3 л.), Кривчиці (5 л.), Мервичі (7 л.), Мокротин (7 л.), Надичі (1 л.), Никонковичі (8 л.), Передримихи (3 л.), Сороки (1л.), Цунів (5л.),

Яструбків (2 л.), [218, с. 63, 71, 73-75]). Також нам відомо, що станом на 1598 р. Корнякт володів містом Куликовом та селом Удневом (тепер Віднів, Жвк ЛО) [165, с. 181 № 2830].

Значним комплексом поселень на східній околиці Львівської землі володіла родина Куропатницьких. Найбільше їх зафіксував реєстр 1552 року: місто і село Куропатники, Будилів, Бишки, Потік, Сенів, Плотича, Вибудів, Чижів [58, арк. 176зв, 180]. До кінця століття власність родини обмежувалася лише чотирма населеними пунктами: місто Куропатники, села Бишки, Будилів, Плотича [58, арк. 799зв.]. На той момент власницею дібр була Катажина Куропатницька, яка одружилася з Чебровським (ім'я невідоме) і передала останньому дідичні володіння в якості посагу. Це спровокувало майнові суперечки з іншими представниками родини Куропатницьких, які також претендували на ці маєтності [165, с. 178 № 2771].

П'ять сіл (станом на 1552 р.) перебувало у володінні судді [165, с. 44 № 667 (1543 р.); с. 49 № 743 (1546 р.)] і поборця Руського воєводства [165, с. 76 № 1135] Миколая Ґоломбка Лесьньовського з Зимної Води: Глинна, Зимна Вода (разом із Семпами), Лісневичі, Містки, Поляна [58, арк. 177зв.]. Наступним власником поселень став львівський ловчий і поборець чопового [165, с. 142 № 2158] Бальтазар Лесьньовський, ймовірно син Миколая, який претендував також на угіддя сусідніх сіл у власності львівської капітули - Басівки [165, с. 94 № 1421] та Годовиці [165, с. 94 № 1422]. З 70-х рр. XVI ст. дібра Лесьньовських зосередив у своїх руках жидачівський войський [165, с. 163 № 2525; с. 197 № 3114; с. 198 № 3120] Кшиштоф. Згідно з реєстром 1578 р. йому належали місто Наварія, села Глинна, Зимна Вода, Містки, Наварія, Поляна, Суховоля. Реєстр 1581 р. вказував на приналежність жидачівському войському села Лісновичі, однак не зазначав про Зимну Воду [218, с. 62, 65, 68; 58, арк. 796зв.].

П'ятьма селами володів згідно реєстру 1552 р. Ян Печихвостський: Виннички, Дмитровичі, Неслухів, Зелів, Печихвости [58, арк. 176зв.-177]. Відомо, що він активно захищав інтереси підвладних йому поселень, зокрема уточнив межі своїх маєтностей практично з усіма сусідами - вижнянським плебаном, львівським мансіонарієм Марціном Понятовським, який володів сусіднім з Печихвостами селом Якимів [165, с. 61 № 925], та львівськими францисканцями, яким належало сусіднє з Винничками і Дмитровичами поселення Чишки [165, с. 50 № 751, с. 55 № 826]. Окремо, Ян подбав про те, аби його піддані могли вирубувати ліси Кам'янецької королівщини, що межували з Печихвостами [165, с. 64 № 969]. Станом на 1578 рік, власність родини була зосереджена в руках Миколая (Печихвости, Сенява) та львівської стольникової [58, арк. 790зв.] Ельжбети (Банюнин, Виннички, Вирів, Дмитровичі, Неслухів) [218, с. 64, 65, 74, 77].

Селами Коропуж та Хишевичі в середині XVI ст. володів Анджей Подолецький [58, арк. 188зв; 165, с. 55 № 821]. Маєтності родини значно розширилися в кінці століття - головним чином, за рахунок власності Станіслава Подолецького, який у 1580 - 1596 рр. займав уряд львівського стольника [236, с. 379; 165, с. 163 № 2525]. За реєстром 1578 р. до його володінь належали Винники, Коропуж (разом з Кшиштофом Подолецьким), Підберізці, Селиська, Тучапи, Хишевичі. Окремо власником Загірців був Вінцент Подолецький [218, с. 63, 64, 68, 71].

Представники родини Свірзьких станом на середину XVI ст. володіли дев'ятьма поселеннями . Серед них однак не згадане село Тучна (власність депутата львівського ґродського суду [165, с. 47 № 698] Анджея Свірзького), оскільки на той момент поселення незаконно утримував за собою люблінський воєвода Анджей Тенчинський [165, с. 52 № 782]. В 1578 р. Тучна вже була

Місто Буще, села Чуперносів (Єжи Свірзький), Вербів, Кимир, Неділиська, Стрілки (Єжи і Станіслав Свірзькі), Двірці, Свірж, частково Глібовичі (Анджей Свірзький) [58, арк. 171зв., 177].

Власність Чебровських, яку зосереджувало в руках одразу кілька представників родини (подібно до Свірзьких), не становила єдиного комплексу і складалася з поселень, розташованих неподалік Львова та Перемишлян: Глуховичі, Гончарі, Коцурів, Осталовичі (частина), Сороки [58, арк. 177зв.- 178]. До кінця століття маєтності родини зросли за рахунок поселень Берездівці, Жабокруки, Любша. Слід зауважити, що останній населении пункт ще в кінці XV століття знаходилося в заставі Юрка Чебровського [660, с. 118].

За даними додатку Щ фіксуємо присутність п'яти і більше поселень у львівського підсудка Францішка Яна Мрозовицького станом на 1711 р. (Переймивовки, Ходорківці і частково місто Соколівка та села Висоцько, Заболотці, Суховоля [41, с. 1060, 1070, 1075, 1080, 1082]), представників родин Висоцьких (1552 р. - Воля Висоцька, Лисиничі, Глинсько, Мацошин, Сопошин [58, арк. 176зв., 181]), Влохів (1552 р. - Гранки, Жабокруки, Любша, Малехів, частково Берездівці і Кути [58, арк. 179зв., 183, 183зв.]), Нарайовських (1552 р. - Нараїв, Рогачин, частково Дрищів, Дусанів, Стриганці) [58, арк. 172зв., 180- 180зв.], Ожиґалок (1552 р. - Звертів, Переймивовки, Цеперів, частково Ременів і Смереків, [58, арк. 166зв., 168, 168зв., 181зв.]), Опоровських (1552 р. - Кам'янобрід, Мервичі, Мокротин, Цунів і частково Передримихи Великі [58, арк. 175], Васічинських (1661 р. - Дички, Любша, Старі Стрілища, Яглуш, частково Туркотин [60, арк. 19зв., 31зв., 45зв., 76зв., 79зв.]), Незабитовських (1661 р. - Белжець, Брухналь, Буг, частково Бірче, Підлуби, Прилбичі, Чолгині [60, арк. 3, 6зв., 8зв., 12, 62зв.]), Моравців (1661 р. - Домажир, Зелів, Лісневичі, Лозина, Містки, Підбірці, Полянка, а також війтівство у с. Тростянець [60, арк. 19зв., 41зв., 43зв., 47зв., 60зв., 78-78зв., 90зв.]), Роґальських (1661 р. - Неслухів, Стрептів, Тадані, частково Милятин, Нагірці, Соколів [60, арк. 48, 50, 74зв., 77зв., 78зв.]), Венявських (1711 р. - Глинна, Малечковичі, Милошевичі, Наварія, Пустомити [41, с. 1059, 1067, 1068, 1069, 1072]), Карчевських (1711 р. - Вибранівка, Глуховичі, Гончари, Виннички, частково Сокільники [41, арк. 1059, 1076, 1080]).

Дрібна шляхта

Представники малоземельної місцевої шляхти (до неї зараховуємо тих, хто у Львівській землі володів від частини до двох поселень включно) також займали значний сегмент у землеволодінні Львівської землі - в середині XVI ст. в їх руках сумарно перебувало 90 поселень (в т. ч. 30 частково; 23,3 % від загального числа усіх приватних і частково приватних міст та сіл Львівської землі). Починаючи з XVII ст., з тенденцією до концентрації маєтностей у руках кількох могутніх шляхетських родин (Собеські, Потоцькі, Конецпольські тощо), число поселень у володінні дрібної шляхти зменшилося - з 89 (з них 30 частково; 24,2 %) в середині XVII ст. до 54 (з них 25 частково; 10,2 %) на початку XVIII ст.

Духовні володіння

Незначна кількість поселень у Львівській землі перебувала у руках духовенства. Усі ці володіння можна розділити на дві великі групи:

1) маєтності ієрархів та колегіальних духовних органів влади;

2) маєтності духовних орденів.

Одним з найбільших землевласників у Львівській землі серед осіб духовного сану був львівський римо-католицький архієпископ. Володіння він почав накопичувати практично одразу ж після перенесення катедри з Галича до Львова, що було проголошено буллою In eminenti specula militantis Ecclesiae папи Йоанна XXIII від 28 серпня 1412 р. [357, с. 124] Земельні угіддя архієпископу надавали як монархи, так і місцеві шляхтичі.

Станом на 1515 р. йому належало 4 міста і 29 сіл у Львівському, Галицькому і Теребовлянському повітах Руського воєводства [357, с. 124]. Слід зауважити, що у церковній ієрархії Польського королівства, а згодом Речі Посполитої, львівські архієпископи посідали друге місце після ґнезненських, примасів Польщі [357, с. 124]. Безпосередньо у Львівській землі у власності ієрарха перебувало 18 поселень: Дунаїв, Бачів, Болотня, Віцинь, Дунаєць, Мальчиці, Млинівці, Пнятин, Поріччя, Подусів, Поточани, Оброшин, Рекшин, Рясне, Ставчани, Усільна (Подусільна), Чорнушовичі, Якторів [218, с. 154]. Майже стільки ж - 17 населених пунктів належала йому в середині століття (місто Дунаїв, села Бартатів, Біле, Болотня, Віцинь, Дунаєць, Мальчиці (частина), Оброшин, Пнятин, Подусів, Поріччя, Поточани, Рекшин, Рясне, Ставчани, Усільна, Чорнушовичі [58, арк. 169-169зв.]). Реєстр 1578 р. зафіксував зменшення числа поселень у володінні архієпископа до 13: місто Дунаїв, села Бартатів (0,5 л. і чверть л. попівщини), Біла (8 л.), Мальчиці (11 л.), Оброшин (1,5 л.), Подусів (6 л.), Рекшин (3 л.), Полюхів (1 л.), Поточани (2 л.), Рясне Велике і Мале (8 л.), Ставчани (8 л.), Чорнушовичі (8 л.) - всього без Дунаєва 57,25 ланів [218, с. 61, 63, 64, 67, 69, 70], стільки ж у 1661 р. (Дунаїв (6 л.), Біла (8 л.), Вишнівчик (2 л.), Мальчиці (9 л.), Оброшин (1,25 л.), Подусів (6 л.), Полюхів (1 л.), Поточани (2 л.), Рекшин (3 л.), Рясне Руське і Ляцьке (9 л.), Ставчани (3 л.), Чемеринці (1,5 л.; частина села) - разом 51,75 ланів [60, арк. 9, 10, 20зв., 49, 54зв., 64зв., 65, 66зв.-67, 68зв., 75зв., 84зв.]). Процес скорочення кількості підконтрольних поселень, хоч і повільно, продовжувався - станом на початок XVIII ст. такими були 11 поселень: Біла, Дунаїв, Зушиці, Мальчиці Малі або Повітно, Подусів, Поточани, Рекшин, частково Вишнівчик, Плеників, Полюхів, Чемеринці [41, с. 1054, 1056, 1057, 1067, 1070, 1071, 1073, 1074, 1079].

Задля виконання архієпископом адміністративних функцій 23 листопада 1429 р. Владиславом Яґайлом було засновано колегіальний орган - катедральну митрополичу капітулу. Для її утримання монарх призначив надати 100 польських гривень із прибутків, які отримувала королівська скарбниця від дрогобицьких соляних копалень, а також земельні угіддя - села Басівка, Вербіж, луки Чарачениця і Млинище неподалік Львова (1433 р.). У 1464 р. ці луки було замінено на село Кагуїв [485, с. 74]. Упродовж XV - XVI ст., за даними Юзефа Крентоша, королями та представниками шляхти канонікам було надано 9 сіл (Вербіж, Годовиця, Гонятичі, Жидатичі, Кагуїв, Костеїв, Малечковичі, Пикуловичі, Черкаси), які разом займали площу 50 ланів (станом на 1570 р.) [602, с. 87]. За нашими підрахунками, у другій половині XVI ст. капітулі належало 8 сіл загальною площею 63 лани: Басівка (6 л.), Вербіж (11 л.), Годовиця (6 л.), Гонятичі (4,5 л.), Жидатичі (11 л.), Кагуїв (6 і 1 л. попівщини), Пикуловичі (15 л.), Черкаси (2,5 л.) [58, арк. 169зв.-170; 218, с. 67, 68, 69]. Прибутки з цих володінь дозволили покращити фінансове становище капітули настільки, що вона позичала гроші львівському магістрату (у 1507 р. надано 300 гривень) [485, с. 75].

Надалі маєтності львівської римо-католицької капітули, на відміну від архієпископських, лише зростали - у другій половині XVII ст. їй надежало 12 сіл: Басівка (6 л.), Вербіж (11 л.), Годовиця (6 л.), Гонятичі (4,5 л.), Добряничі (5 л.), Жидатичі (11 л.), Зимна Вода (2,5 л.; частина села), Кугаїв (6 л.), Пикуловичі (15 л.), Стриганці (2 л.), Черкаси (2,5 л.), Чорнушовичі (8 л.) - всього 79,5 ланів [60, арк. 7, 14зв., 16, 25зв., 28зв., 41, 58зв., 77зв., 85зв., 90зв., 91], а на початку XVIII ст. - 16, причому окремі з них були відчужені у архієпископа: Бартатів, Басівка, Вербіж (вказаний в документі як Верхобуж), Годовиця, Гонятичі, Добряничі, Жидатичі, Зимна Відка, Кагуїв, Оброшин, Рясне Руське і Польське, Ставчани, Стриганці, Черкаси, Чорнушовичі [41, с. 1053, 1054, 1056, 1058, 1060, 1064, 1069, 1073, 1075, 1076, 1080, 1081].

Ряд поселень Львівської землі перебувало у руках інших духовних ієрархів. Реєстр 1661 р. зафіксував три села - Виннички, Гончари, Дмитровичі [60, арк. 20, 23, 81]. у власності вармінського єпископа, сан якого на той момент обіймав Ян Стефан Виджґа [234, с. 138].

Власність духовних орденів також можна розділити на дві групи - маєтки, накопичені завдяки безпосереднім наданням монархів, а також ті, що були подаровані їм шляхтою. Найбільше за рахунок королівських донацій у Львівській землі набуло володінь згромадження домініканців. Перші представники цього мендикантського («жебракуючого») ордену з'явилися на теренах Галичини у 1231 р., коли папою Григорієм ІХ було доручено двом ченцям-місіонерам Якубові та Домаславу перевірити становище місцевого католицького духовенства і оцінити перспективи організації єпископства. Вже у 1245 р. папою Інокентієм IV було заборонено домініканцям та іншим ченцям володіти нерухомим майном у межах Г алицького і Волинського князівств [484, с. 125]. Варто додати, що згідно статуту ордену, ченці мали право приймати від вірян тільки гроші і їжу.

З інкорпорацією земель колишньої Галицько-Волинської держави до Польського королівства діяльність ордену активізувалась, що безсумнівно було пов'язано зі спробами Казимира ІІІ заселити новозахоплені терени польськими та німецьким осадниками (в тому числі представниками католицького духовенства), які б стали опорою нової влади.

Найдавніший львівський осередок ордену - костел Божого Тіла, почав накопичувати маєтності задовго до зняття у 1425 р. папою Мартином V заборони на володіння нерухомістю та землями. Їх основу заклало надання Владиславом Опольським у 1377 р. трьох сіл на північ від Львова (Зашків, Костеїв та Кротошин), а також чотирьох дворищ у Мервичах [158, с. 10-11 № VII]. В 1395 р. Владислав Яґайло подарував ченцям село Ушковичі [158, с. 3536 № XXII], де за три роки до цього орден отримав у володіння корчму з умовою регулярного щотижневого проведення трьох мес для королеви Ядвіґи [158, с. 34 № XXI]. В 1397 р. Владислав Яґайло надав цим маєтностям німецьке право, звільнивши тим самим від сплати державних та феодальних податків [158, с. 40 № XXIV]. Надалі орден отримував донації від приватних осіб. В лютому 1402 р. сяноцький староста Бенько з Жабокрук надав домініканцям с. Зарудці [165, с. 3 № 33], в 1411 р. Мичко з Куликова, який фундував каплицю св. Михайла у Львові, записав її ордену разом із поселенням Лисиничі [165, с. 3 № 39].

За даними Юзефа Крентоша, станом на 1578 р. львівські домініканці володіли шістьма селами загальною площею 39 ланів (Давидів, Завадів, Зарудці, Зашків, Костеїв, Кротошин) [603, с. 305]. За поборовим реєстром, укладеним у цьому році, власність ордену охоплювала лише 5 сіл (тобто без Давидова), однак їх загальна площа складала 52 лани (Завадів (8 л.), Зарудці (10,5 л.), Зашків (17,5 л.), Костеїв (7,5 і пів л. попівщини), Кротошин (8 л.) [218, с. 73]). Слід зауважити, що цей різновид джерел містить суперечливі дані відносно володінь згромадження - реєстр 1552 р. також вказує на 5 сіл у власності домініканців, однак у цьому переліку замість Завадова фігурують Ушковичі [58, арк. 170].

Давидів в якості володіння ордену з'являється у описово-статистичних документах, починаючи з першої половини XVII ст. - зокрема, в інвентарі маєтків 1628 р. [51; 412, с. 5] Надалі, у реєстрах другої половини XVII і початку XVIII ст. власністю ченців названі 10 поселень: Бірки, Давидів, Завадів, Зарудці, Зашків, Костеїв, Кротошин, Рокитне, Черепин, а також, можливо, Селиська [60, арк. 5, 11зв., 19, 36зв.-37, 62, 67, 79зв., 87, 89зв.; 41, с. 1055, 1057, 1058, 1063, 1064, 1073, 1076, 1081].

Іншим конґреґаціям домініканців у Львівській землі належало значно менше маєтностей. Станом на початок XVIII ст. чотирма селами володіли львівські домініканки, зосереджені в обителі Катерини Сієнської (Бертишів, Дев'ятники, Кологори, Ятвяги [41, с. 1055, 1062, 1064]), по два - бродівські (Вовковатиця і Заболотці [41, с. 1079, 1082]), жовківські (Звертів і Зіболки [41, с. 1057, 1081]) і підкамінські домініканці (Городище і Носівці [41, с. 1060, 1069]). Костел Марії Магдалини у Львові володів поселенням Селиська [60, арк. 74зв.]). Домініканці м. Буськ (Белзьке воєводство) володіли 6 ланами села Желехів [60, арк. 87-87зв.].

Ще один монаший орден, що доволі рано з'явився на теренах Галичини - францисканський - зосередив у своїх руках власність лише над трьома селами. Конвент св. Хреста набув їх ще на початку XV ст. завдяки королівським привілеям (Ганачів і Козельники надані Владиславом Ягайлом 30 вересня 1400 р. [159, с. 145 № LXXIV]), та шляхетським наданням (Чишки). Останнє село було передане ченцям львівським хорунжим Єжи Струмилом 15 травня 1456 р. [160, с. 188 № CXLV]. Цікаво, що сам Струмило отримав Чишки після одруження з представницею родини Дмитровських. Брат дружини Струмила відмовився від власності на село, після того як став ченцем-домініканцем [640, с. 11].

Незважаючи на пізню появу (статут ордену під назвою «Конституції» був затверджений папою Павлом ІІІ у 1540 р.), доволі значними маєтностями у Львівській землі володіли єзуїти. Перший представник конґреґації на цих теренах - автор перекладу «Вульґати» на польську мову Якуб Вуєк - з'явився у Львові в 1583 р. Завдяки щедрим донаціям шляхти у 1608 р. при Львівській колегії було відкрито єзуїтську школу, а в 1610 р. Яном Замойським було урочисто закладено перший камінь під будівництво костелу (завершено 1630 р.). Ще до створення освітнього закладу і храму львівським єзуїтам було надано у володіння чимало поселень. Станом на середину XVII ст. орден зосереджував у своїх руках місто Раковець і 11 сіл: Бердихів, Зимна Вода, Кугаїв, Ляшки, Мужиловичі, Підлуби, Підтемне, Подусільна, Речичани, Рудне, Товщів [60, арк. 4, 35, 44, 47, 57, 59-59зв., 65зв., 66, 78, 86зв.]. Це були шляхетські надання, реалізовані через заповіти, оскільки жоден орден у XVII ст., в умовах, коли королівські комплекси територіально зменшувалися за рахунок шляхетських застав чи відчужень, не міг розраховувати на монарші привілеї. Одним з донаторів ордену був перемишльський каштелян Станіслав Стадніцький. Колишній кальвініст, він у 1594 р. прийняв католицизм і активно долучився до фундації львівського єзуїтського костелу. В 1598 р. Стадніцький надав єзуїтам у власність села Новосілки (адміністративно підпорядковувалися Перемишльській землі Руського воєводства [191, с. КІУ] і Ляшки , у червні 1604 р. - Мужиловичі та Бердехів, а також записав 2 тисячі злотих на с. Підлуби [165, с. 189 № 2979; 663, с. 435]. Зрештою, в заповіті, укладеному в 1607 р. Станіслав передав ченцям села Зимна Вода і Рудно [663, с. 435].

За даними Василя Кметя, у різний час до кінця XVIII ст. фінансове забезпечення Львівської колегії здійснювалося за рахунок прибутків з 35 сіл [358, с. 275]. За нашими підрахунками, львівські єзуїти володіли у Львівській землі в XVIII ст. 13 поселеннями: Бачів, Бердихів, Зимна Вода, Ляшки, Мужиловичі, Підлуби, Подусільна, Речичани, Рудно, Товщів, а також спільно з бенедиктинками - Кугаїв, Підтемне, Раковець [41, с. 1053, 1055, 1064, 1065, 1067, 1072, 1073, 1074, 1078, 1081].

Як бачимо на прикладі львівських домініканок, земельні володіння не були прерогативою лише чоловічих орденів. Жіночі згромадження, завдяки шляхетським донаціям та активній діяльності їх керівництва, також накопичували маєтності. Період їх утвердження у Львівській землі належить до періоду кінця XVI - початку XVII ст.

Першими у цьому відношенні були бенедиктинки. Фундація ордену у Львові була затверджена у 1597 р. папським легатом Генриком Каєтаном та польським королем Сиґізмундом ІІІ. Одночасно монарх надав на той момент безземельним черницям можливість вільно вирубувати лісові масиви Львівського староства. Наступного року буллою папи Климента VIII було підтверджено заснування монастиря бенедиктинок у Львові. В 1599 р. орден отримав у власність на 20 років село Рокитне. У цей період земельні володіння львівських бенедиктинок активно розширювалися - під час урядування абатиси Анни Сапоровської (1608 - 1638) монастирем були придбані Раковець, Вовків, Кугаїв, Загір'я (угіддя яких становили цілісний комплекс), а також Дубровиця. Зростання матеріального благополуччя ордену не в останню чергу стало можливим завдяки діяльності доброчинців, якими були представники родин Любомирських, Сенявських та Ґурських. Під час перебування на чолі обителі

Дослідник Марцін Сокальський вважає, що це були Ляшки-Муровані неподалік Львова (Пст ЛО). Насправді мова йде про Ляшки неподалік Віжомлі (Явр ЛО), де поруч були розміщені і Новосілки [663, с. 435].

Реєстр 1661 р. зафіксував у володінні бенедиктинок також село Лисиничі (на схід від Львова) та частину села Підтемне (неподалік Раківця) [60, арк. 43зв., 59-59зв.].

Орден бернардинок, перші представниці якого прибули з Кракова до Львова ще у середині XV ст. [334, с. 215], лише на початку XVII ст. отримав власну обитель. Йдеться про монастир та костел Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, збудований за проектом Павла Римлянина, та освячений у 1607 р. львівським архієпископом Яном Замойським

За підрахунками Олега Духа, у власності львівських бернардинок (інша назва ордену - клариски) перебував Кимирський ключ, до якого належало 6 сіл [334, с. 216]. За нашими даними клариски володіли 4 поселеннями - Двориська, Кимир, Погорільці (частково) та Ушковичі [60, с. 20, 40, 57-57зв., 85]. Окрім цього, Рафал Дідушицький надав їм 40 тисяч злотих в заставу дібр села Збоїська [334, с. 216].

Хронологічно найпізніше серед орденів-землевласників у Львові з'явилися бригідки. У 1613 р. завдяки фундаційному наданню родини Порадовських для них було засновано монастир на Краківському передмісті. Представницею шляхетської родини була й перша абатиса ордену, Анна Порадовська, яка у 1625 р. придбала для нього села Никонковичі та Сороки. Також бригідкам належало розташоване неподалік с. Яструбків. Два останніх поселення частково перебували у руках представників місцевої шляхти - родин Віжховських, Сроковських, Ортинських, Мсцивіцовських [41, с. 1062, 1069, 1076; 60, арк. 31-31зв., 51зв., 75-75зв.].

Незначні земельні володіння зосереджували місцеві римо-католицькі парохи. Надання їм у власність поселень було виключною прерогативою шляхти. Серед священнослужителів власниками, як правило, виступали ті, що очолювали парафії в адміністративних центрах приватних маєтностей - у Жовкві (Вербляни, Могиляни, Нагірці, частково Передримихи і Ясниська) [41, с. 1061, 1067, 1068, 1070, 1073, 1079], Бродах (Чижичі, Язлівчик) [41, с. 1056, 1062], Гологорах (Кіндратів) [41, с. 1063], Бережанах (Дрищів) [41, с. 1057], Олеську (Розваж) [41, с. 1074], Козовій (Недбайлівка) [41, с. 1069]. В окремих випадках парох міг бути співвласником села, де знаходилася обитель (Жовтанці, Тулиголови) [41, с. 1077, 1081] або міста (Соколівка) [41, с. 1077]. Власниками могли бути священики із сіл з давно закладеними парафіями. Приміром, парох Вижнян, де костел був фундований ще в 1400 р., володів селом Якимів [41, с. 1061]. У рідкісних випадках, таке володіння могло бути задеклароване королівським привілеєм. Зокрема, у с. Кам'янобрід [41, с. 1062] знаходився лан, який належав фарному костелу Городка. Наданий він був ще Владиславом Яґайлом на підставі маґдебурзького привілею, що одночасно проголошував фундацію обителі [76, арк. 64].

Єдиними володіннями православної церкви у Львівській землі була власність Унівського монастиря. Закладений в 1400 р. волинським князем Федором Любартовичем, монастир після здобуття статусу архимандрії у 1542 р. став об'єктом суперечок серед шляхтичів, які змагалися за покровительство над духовним осередком. У власності ченців перебували два сусідніх з Уневом села - Млинівці і Якторів [41, с. 1061, 1067, 1078; 58, арк. 170зв.; 60, арк. 32, 46зв.].

Міська власність

Окремим різновидом землеволодіння можна розглядати власність міських урядовців - райців. Явище «міської власності» у Речі Посполитій було притаманне, як правило, великим містам (Варшава, Краків, Люблін тощо). У Львівській землі поселеннями володіло лише раєцьке середовище Львова, оскільки воно було найбільш матеріально забезпеченим.

Всього у їх власності перебувало 11 сіл (Білогорща, Брюховичі, Голоско Велике і Мале, Замарстинів, Зубра, Клепарів, Кульпарків, Малехів, Сихів, Скнилівок) .

Для порівняння, у інших містах Польського королівства міські урядовці зосереджували менше поселень. Зокрема, в структурі власності у мазовецьких воєводствах (Плоцьке, Равське, Мазовецьке) було лише 3 села під міською юрисдикцією (с. Солець підпорядковувалось Варшаві, с. Кольн - Лабні, с. Г ощин - Козину) [627, с. 88].

Явище перебування такої значної кількості поселень у володінні міських урядовців саме у Львові можна пояснити специфікою локації самого міста. Частина перелічених вище сіл була локована на переданих місту у 1356 р. королем Казимиром 70 франконських ланах (Велике Голоско у 1404 р., Замарстинів у 1386 р., Клепарів у 1430 р. [428, с. 33], Кульпарків у 1425 р. [545, с. 868]). Угіддя Сихова були придбані львівськими райцями (половина в 1507 р. у Яна і Петронелії Сокільницьких за 200 гривень, інша половина в 1509 - у Яна Яцимірського за ту ж суму [551]).

Станом на 1601 р. загальна площа підпорядкованих райцям сіл становила 112 ланів: Брюховичі (20 л.), Голоско Велике (25 л.), Голоско Мале (20 л.), Замарстинів (15 л.), Клепарів (15 л.), Кульпарків (5 л.). Окремо в їх заставі на цей момент знаходились Малехів (8 л.) та Білогорща (4 л.) [11, с. 1576, 1578]. Таким чином, розміри угідь, займаних міськими селами станом на XVII ст. значно перевищували ті, що були надані локаторам при осадженні. Так, Замарстинів був закладений Андреасом Зоммерштайном на 12 ланах (із 70 ланів першої донації). На 30 ланах другої донації Пітером Ціммерманом було закладене Велике Голоско (9 л.), Андреасом Кльопером - Клепарів (спочатку фільварок, 12 л.). Мале Голоско виникло у 1422 р. на семи ланах [483, с. 372]. Нарешті, Білогоща (Білогорща), Кульпарків і Брюховичі були закладені після надань місту нових обшарів в 1415 та 1444 рр. [332, с. 25] Можливо, розширення їх площ відбулося за рахунок угідь наступного, зовнішнього кільця сіл - Зимна Вода, Лисиничі, Рясне, Скнилів тощо, або за рахунок неужиткових обшарів львівських передмість - Галицького та Краківського.

Таким чином, джерела описово-статистичного характеру, перші зразки яких для Львівської землі датуються кінцем XV ст., є, разом із актовими документами, цінним матеріалом для вивчення адміністративно- територіального устрою та власницької приналежності міст і сіл Польськго королівства, а з 1569 р. - Речі Посполитої.

Корпус описово-статистичних джерел включає в себе чимало різновидів, однак за структурою укладення та сукупністю специфічних рис, які дозволяють (або навпаки, ускладнюють) вивчати адміністративно-територіальний устрій, їх можна поділити на дві великі групи: