Описово-статистичні джерела про заселення та адміністративно-територіальний устрій Львівської землі Руського воєводства у ХVІ-ХVШ ст.

Щирецьке староство. Подібно до Глинян, Щирець був закладений сандомирським воєводою і старостою руських земель Яном Тарновським в 1397 р. [164, с. 6-7 № VI] За привілеєм Владислава Яґайла того ж року воно отримало маґдебурзьке право [164, с. 8-9 № VII] . Для міських ґрунтів також відводилося 100 ланів (з них два для пасовищ, одне - для плебана).

За першою генеральною люстрацією 1564 - 1565 рр. під контролем Щирця з передмістями Лани і Піски перебували села Бродки, Г уменець, Демня, Добряни, Заболоття, Красів, Луб'яне, Михончичі (згодом Дмитре) та Попеляни [117, с. 357-370].

До середини XVII ст. площа Щирецького староства значно зросла - як за рахунок нових поселень (Бродки і Поршна), так і тих, що раніше підпорядковувалися львівському замку (Жиравка, Солонка Велика і Мала). Загальна площа угідь королівщини станом на 1616 р. становила 296 ланів: Щирець (106 л.), села Бродки (9 л.), Гуменець (8,5 л.), Добряни (17 л.), Жиравка (10,5 л.), Красів (19,5 л.), Луб'яне (12 л.), Міхончичі або Дмитре (25 л.), Нагоряни (3 л.), Поршна (17,5 л.), Поляна (40,5 л.), Попеляни (5 л.), Солонка Велика (17 л.), Солонка Мала (5,5 л.), [177, с. 105, 108-114]. Козацькі походи спричинили до спустошення поселень староства та різкого зниження площ оброблюваних угідь - сумарне число осілих ланів за люстрацією 1661 - 1665 рр. зменшилось до 78. Всього, згідно документу, у Щирецькому комплексі знаходилося 14 поселень: Щирець (16 осілих ланів), Бродки (5 л.), Гуменець (8,5 л.), Добряни (? л.), Жиравка (10,5 л.), Красів (без ланів), Луб'яне (2 л.), Міхончичі або Дмитре (3 л.), Нагоряни (без ланів), Поляна (3,5 л.), Поршна (4 л.), Попеляни (3 л.), Солонка Велика (17 л.), Солонка Мала (5,5 л.) [177, с. 105-

Згідно документів, закладення відбулося 4 січня, а отримання магдебурзького права - 1 жовтня. За іншими даними, 12 травня 1397 р. Ян з Тарнова дозволив Пьотру Сіделю закласти в селі Глиняни місто на магдебурзькому праві і надав йому солтиство [165, с. 2 № 25].

113]. Згадані поселення, однак, не залишилися надовго у Щирецькій королівщині, а повернулися під контроль львівського замку (Солонка Велика і Мала), або перейшли у приватну власність. Зокрема, за привілеєм від 21 травня 1742 р. село Сокільники зосереджувала львівська каштелянова Пелагія Потоцька, яка одночасно володіла Щирецькою королівщиною [76, арк. 138]. Станом на 1765 р. цей комплекс включав в себе Щирець з трьома передмістями (Лани, Піски та Острів), 10 селами (Бродки, Гуменець, Добряни, Красів, Луб'яне, Міхончичі-Дмитре, Нагоряни, Поляна, Попеляни, Поршна) і одним новозакладеним поселенням Воля (очевидно, Сердицька) [76, арк. 119].

Яворівське староство. Розташоване на захід від Львова, це староство до середини XVI ст. входило до складу Г ородоцького повіту. Орендарями Яворова та навколишніх сіл з початку XV ст. виступала родина Шамотульських - 1 травня 1408 р. яворівський державець, познанський каштелян Анджей з Шамотул, надав місцевим шевцям право утримання 10 торгових яток [165, с. 3 № 37]. В період з 1434 по 1444 р. поселення Яворів, Старий та Новий Язів, Залужжя, Вільшаниця, Вербляни, Чернилява, Молошковичі, Підлуби, Тучапи, Жбадин, Крехів, Скварява (а також, ймовірно, Завадів) разом з луками Брище і Ягельниця перебували під заставою межиріцького каштеляна та руського старости Вінцента з Шамотул [678, с. 676-677]. Таким чином, з названих вище поселень утворився маєтковий комплекс, що згодом трансформувався у негродове староство.

З середини XV ст. Шамотульські почали зосереджувати згадані поселення в оренді. У 1456 р. король Казимир Яґеллончик передав місто Яворів та ряд навколишніх поселень (Вільшаниця, Залужжя та Язів) познанському каштеляну Пьотрові з Шамотул у заставу 1300 гривень і 1650 угорських золотих, необхідних йому для походу на прусів [158, с. 151 № LXXXV]. У тому ж році Пьотр отримав в заставу 200 гривень село Вербляни [160, с. 195 № СХКІХ].

За даними поборових реєстрів, у середині XVI ст. до складу староства входили села Вербляни, Вільшаниця, Завадів, Крехів, Молошковичі, Новий

Язів, Скварява, Старий Язів, Тростянець, Тучапи, Чернилява, Шкло [58, арк. 186-186зв.]. У першій половині XVII ст. північна частина королівщини із селами Крехів, Кунин та Скварява відкололася від загального королівського комплексу і разом з новолокованими селами Вілька Кунинська та Чайкова Воля утворили нову Крехівську тенуту . Серед її очільників були, зокрема, яворівський староста Якуб Собеський (1646 р.), Стефан Чарнецький (1650 р.), Зиґмунт Убит (1650 р.), Ян Францішек Стадницький (1650, 1658 р.), Теодозій Томкевич (1658 р.) [165, с. 256 № 4202, с. 284 № 4713, 4722, с. 364 № 4354, с. 365 № 4371].

В зв'язку з територіальними втратами, чергова люстрація королівщин, проведена у 1661 - 1665 рр. зафіксувала приналежність до Яворова дев'яти поселень: Вербляни, Вільшаниця, Завадів, Залужжя, Новий Язів, Старий Язів, Тростянець, Чернилява, Шкло [177, с. 132-138]. Фактично до 1772 р. площа староства залишалася незмінною, однак на його теренах з'явилися два нових села - Новини і Цетуля [76, арк. 87зв.].

Заставлені королівщини

Доволі поширеною формою власності та явищем адміністративно- територіального устрою Руського воєводства була застава (оренда). Оренда, або ж тенута (пол. dzierzawa, лат. tenuta), охоплювала передані під заставу шляхтичам королівські маєтності. Випадки подібних земельних надань були дуже поширеними, оскільки надавали монарху кошти, необхідні для військових походів. «Держави» найчастіше були тимчасовими. Однак, деякі особливо могутні шляхтичі залишали за собою право тривалого, іноді навіть спадкового володіння над заставленими маєтностями.

На відміну від старост, утримувачі заставлених маєтностей, т. зв. державці (тенутарії), не зосереджували в своїх руках адміністративних та судових функцій, відтак їх називали також несудовими або негродовими

Люстрація 1621 р. фіксує у складі Яворівського староства лише ті три поселення (Крехів, Кунин та Скварява), які сформували нову тенуту [61, с. 79-81].

Тим не менше, як зазначав Михайло Грушевський, в «руських воєводствах» державці володіли достатньою кількістю владних повноважень - зокрема, під їх юрисдикцією перебувала місцева дрібна шляхта, що виконувала обов'язки для замку. Також тенутарії займалися організацією оборони в разі зовнішньої загрози [319, с. 316; 397, с. 474].

Як було зазначено вище, тенутаріїв іменували негродовими старостами, а підконтрольні їм території - відповідно, негродовими староствами. Таким чином, практично всі згадані вище у підрозділі «3.3. Королівщини» староства є негродовими (за винятком Львівського, і, певний час, Городоцького), оскільки у їх центрах до початку XVI ст. вже не було ґродських судів. Однак ми відносили до староств усі комплекси королівщин, які були названі так у описово- статистичних документах (в першу чергу, протоколах люстрацій).

Так, остання генеральна люстрація Руського воєводства 1765 р. зафіксувала у Львівській землі в якості «держав» наступні маєткові комплекси: Баковецький, Кам'янобрідський, Кам'янопільський, Мервичівський, Полоничівський, Ситихівський, Тучапський, Янівський [535, с. 141-168].

З вищевказаного переліку найранніше виникла Мервичівська тенута, що знаходилась на північ від Куликова і була вперше заставлена ще у першій половині XV ст. В 1419 р. Владислав Яґайло надав села Мервичі і Артасів королівському ловчому (пізніше - руському воєводі) Пьотрові Одровонжу під заставу 20 гривень [595, с. 551].

Давність оренди тенут згодом прямо вплинула на їхню згадуваність у фіскальних джерелах. Справа у тому, що ця ж Мервичівська тенута належала до оренд «на старих сумах», тобто таких, що виникли до укладення королем Олександром статуту «De modo bonorum Regalium inscribendorum» (1504 р.), згідно з яким монархам надалі заборонялося заставляти, роздавати і продавати маєтності [202, с. 136; 203, с. 15]. Подібний статус означав, що Мервичівська «держава» вилучалася з люстраційних округів під час проведення ревізій королівських маєтностей, оскільки цього вимагала конституція Варшавського сейму 1563 - 1564 рр. [203, с. 25]

Подібним чином не підлягала ревізіям Яворівська тенута, сформована ще в першій половині XV ст. Шамотульськими, та Дроговизька тенута, яка перебувала у володінні Тарлів (див. додаток Х). Однак, слід зауважити, що села Мервичівської (Мервичі, Предримихи) та Дроговизької оренд (Дроговиж, Розвадів, Устя, Надітичі, Веринь) все ж були перелічені у першій генеральній люстрації 1564 - 1565 рр. (в рубриці розданих шляхті поселень, жителі яких платили подимне львівському замку), однак їх жителі не були обліковані [117, с. 378-380].

У матеріалах люстрацій згадані комплекси почали повноцінно фігурувати з XVII ст. Цьому сприяли певні правові нововведення, завдяки яким регламентувався збір податків для королівської казни, що мали збільшити надходження до неї. Так, згідно сеймової постанови 1588 р. право заставного володіння маєтностями «на старих сумах» закінчувалося зі смертю чергового четвертого власника тенути [203, с. 259]. В 1609 р. була прийнята чергова постанова, згідно з якою люструванню підлягали тенути, в яких «вигасли старі суми» та помер попередній власник [203, с. 472]. Враховуючи те, що загальна площа оренд у Белзькому і Руському воєводстві складала 30 % від усіх королівщин на цих теренах [179, с. ХХІХ], зростання надходжень до казни після впровадження подібних постанов мало стати досить суттєвим.

З іншого боку, керуючись даними додатку Х, важко достеменно відповісти на питання, чому Кам'янецьке староство не фігурувало в люстраціях в 1616 та 1621 рр.

Приміром, відсутність згадок про Дроговизький комплекс у ревізіях 1570 та 1616 рр. пояснюється тим, що на момент проведення першої із них маєтність мала статус дідичного володіння (зокрема, в 1571 р. спадкоємці Миколая Тарла змушені були доводити свої права на володіння Дроговизьким комплексом [165, с. 109 № 1637]). В 1616 р. Дроговизьке староство мало статус оренди «на старих сумах» і тому знову уникнуло люстрації. Про це ми дізнаємося з протоколу наступної ревізії 1621 р. Хоча на той момент комплекс не змінив власника - ним ще з 1604 р. був Миколай Остророґ (а отже, формально маєтність мала б надалі зберігати свій статус), комісари зазначали, що цього разу форма володіння не була підтверджена «автентичними привілеями» [61, арк. 31зв.].

Кам'янецьке староство на момент люстрацій 1616 та 1621 рр. не було одідичене. Під час проведення першої ревізії його старостою був Станіслав Жолкевський [165, с. 205 № 3252], під час другої - ймовірно, син Ян**. Тому, ймовірно, відсутність згадок про королівщину у документі пояснюється наявністю достатньої кількості документів про право володіння.

Інші більш-менш значні тенути Львівської землі оформилися після вищезгаданого статуту короля Олександра. Як правило, до їх складу входили колишні поселення Львівського (Кам'янопільська, Ситихівська, Янівська), Городоцького (Кам'янобрідська, Тучапська) та Глинянського (Полоничівська) староств. Найбільшою за площею серед цих «держав» була сформована на початку XVII ст. Янівська тенута. Від утворення і до люстрації 1661 - 1665 рр. вона включала в себе 1 місто та 7 сіл - Янів, Великополе, Вороців, Залісся, Карачинів, Поріччя, Ставки, Страдч [177, с. 55-58, 60-62]. Остання генеральна люстрація зафіксувала зростання числа поселень у тенуті, що виникли на ґрунтах давніх населених пунктів за рахунок вирубування лісових масивів Розточчя. Комплекс складався з міста Янова, сіл Бірки, Великополе, Вороців, Залісся, Карачинів, Поріччя, Ставки, Страдч, Суховоля (інші назви - Волиця або Воля Дерев'янська, виникла на ґрунтах с. Вороців), нових колоній Тична під Ясниськами та Сухоліс (обидві на ґрунтах с. Бірки) [76, арк. 54, 55-56, 57- 59зв.].

По відношенню до цієї особи в джерелах зустрічаємо окреслення «дроговизький староста» у 1604 [165, с. 190 № 2985], 1614 [165, с. 202 № 3195], 1619 [165, с. 208 № 3308], 1641 рр. [165, с. 249 № 4067], а також «державець» - в 1616 [165, с. 204 № 3240] та в 1625 рр. [165, с. 215 № 3430].

Приватні володіння

Земельні володіння шляхти на території Львівської землі у розглянутий нами період за кількістю підпорядкованих поселень впевнено домінували над королівщинами (див. додаток Ц та Ш). Ми зосередимо свою увагу на власниках тих маєткових комплексів, що складалися з п'яти і більше сіл.

Вишневецькі

Представники родини Вишневецьких упродовж тривалого часу були власниками м. Залізці та навколишніх сіл. До маєтків родини комплекс ввійшов в 1603 р., після одруження князя Костянтина Вишневецького з Уршулею Мнітттек [498, с. 190]. Щоправда, як зазначає польська дослідниця Ілона Чаманська, питання щодо власності на Залізці було не до кінця з'ясованим, оскільки на той момент у місті господарювала Євфросинія (вдова сяноцького старости Стефана Мнішка, рідного брата Уршулі), яка не бажала віддавати маєтки [533, с. 147]. Сама Євфросинія Мнітттек (у дівоцтві - Євфросинія Дочі де Надьлючі, Eufrozyna Doczi de Nagyluczy) отримала Залізці разом з прилеглими селами у 1595 р. в заставу від свого тестя, сандомирського воєводи Єжи Мнішека взамін за позику в 40 тисяч злотих. Співвласником маєтності був також Єжи Друґет, син Євфросинії від першого шлюбу. Костянтин Вишневецький оволодів нею лише у 1607 р., коли впертість Євфросинії змусила князя вдатися до крайніх мір і він здійснив наїзд на Залізці. Відібране містечко невдовзі стало його садибою [498, с. 191].

У шлюбі з Уршулею Мнітттек (померла 1621 або 1622 р.), донькою сандомирського воєводи Єжи Мнішка і Ядвіґи Тарлівни, у Костянтина народилося двоє синів (Єжи та Александер) та донька Теофілія [498, с. 196]. Єдиною донькою князя Єжи Вишневецького (помер у 1641 р.) та Євфросинії Євлалії з Тарновських була Констанція, яка народилася 1640 р. Близько 1658 р. вона одружилася з луцьким старостою Самуелем Лещинським (1637 - 1676 рр.), що згодом став коронним обозним [498, с. 212]. На думку Ілони Чаманської, Констанція мала право на володіння Залізцями [533, с. 247].

Збігнєв Анусік додає, що як внучка Уршулі Мнішек, Констанція була єдиною дідичкою залізцівських дібр. Однак вона відмовилася від прав на батьківські маєтки на користь князя Дмитра. Вона померла у 1669 або у 1670 р., її чоловік Самуель Лещинський помер, не залишивши нащадків, у 1676 р. [498, с. 213]

Фактично, право володіння над Залізцівською маєтністю Дмитро розділив з молодшим братом Костянтином [533, с. 348-349]. У власності Дмитра Вишневецького (всього він зосереджував у своїх руках 2 міста, 2 частини міст, 120 сіл і частин сіл) перебувало % міста Залізці і три села Залозецького комплексу [498, с. 217]. У 1646 р. князь Дмитро заклав на своїй частині Залізців кляштор з костелом для авґустиніан. Після цього частина міста на південь від ставу (разом із замком) стала називатися Старі Залізці, а частина на південний схід від ставу (разом з кляштором) - Нові Залізці [506, с. 6].

До складу власності Костянтина Вишневецького, за даними Збіґнєва Анусіка, входило % міста Залізці та близько 20 сіл комплексу [498, с. 225]. За даними фіскальних джерел, станом на 1661 р. Вишневецьким належав Залізцівський (1 місто і 10 сіл: Залізці, Білоголови, Вертелка, Ренів, Кам'янка, Мильне, Мшанець, Нетерпинці, Ратищі, Тростянець, Чистопади [60, арк. 7, 11зв., 26, 48зв.-49, 51зв., 66зв., 79, 84зв., 89]) і Білокамінський (1 місто і 1 село: Білий Камінь і Черемошня [60, арк. 3, 14]) ключі. Останній комплекс (вже в складі 1 міста та 5 сіл: Білий Камінь, Белжець, Бужок, Жуличі, Ушня, Черемошня [41, с. 1054, 1056, 1082]) родина зберегла за собою і на початку ХУШ ст., тоді як Залізці з навколишніми поселеннями стали власністю Юзефа Потоцького [506, с. 7-10].

На початку ХУШ ст. Міхал Сервацій Вишневецький оволодів Комарнівським ключем [165, с. 404 № 6816, 6821]. Маєтність перейшла до нього в якості посагу від дружини, Катажини Дольської [498, с. 227]. В свою чергу, її батько, Ян Кароль Дольський в 1690 р. отримав Комарно у власність від Яна Станіслава Яблоновського [165, с. 362 № 6064]. На цей момент ключ нараховував 1 місто та 23 села: Андріянів, Березець, Бірче, Бучали, Горбуля, Грімне, Ґрунт, Зашковичі (частина), Катериничі, Кліцько, Колодруби, Литовка,

Лівчиці, Новосілки, Підвисоке, Повергів, Поріччя, Саска (Бартошівка), Свинюша, Татаринів, Хлопи, Чуловичі, Якимчиці [41, с. 1053, 1055, 1059, 1061, 1062, 1063, 1064, 1065, 1067, 1069, 1072, 1073, 1074, 1078, 1080-1081].

Два представники родини Вишневецьких були старостами Кам'янецької королівщини. В другій чверті XVII ст. цей уряд займав белзький та руський воєвода, князь Костянтин Вишневецький (впродовж 1633 - 1637 рр.) та його син від другого шлюбу з Уршулею Мнішек - Єжи (1637 - 1641) [165, с. 228 № 3687].

Гербурти

Історія родини Гербуртів в Галичині бере початок із оселення тут у 1374 р. Фридерика (Фридруша) Павча, представника моравського роду Фуллштайнів. Фридруш залишив по собі двох синів - Яна та Якуба, а також двох доньок - Фієнну та невідому, дружину Пьотра Хвала з Певнятич [617, с. 423]. Нащадки цих осіб виступали у XVI ст. власниками значних територіальних комплексів у Львівській землі.

Внуком старшого сина Фридруша - Яна Гербурта з Брухналя - був Миколай Гербурт Одновський (? - 1555), що займав уряд львівського старости. Згідно реєстру 1552 р. у власності Одновського перебувало м. Куликів (де його зусиллями було фундовано готичний костел св. Миколая), а також села Надичі, Зіболки, Підліски, частина с. Під'ярків [58, арк. 168зв.]. Також львівський староста утримував в оренді села Городиславичі, Гребінці, Грибовичі, Дорошів, Збоїська, Кошелів, Підгородище, Романів, Стронятин, Сулимів, Яглуша [58, арк. 168-168зв.].

Молодший син Фридруша Павча - Якуб Г ербурт з Фельштина - залишив по собі кількох нащадків, одним з яких був Фридерик (Фридруш) Гербурт (1470 - 1519). Займаючи уряд бецького каштеляна, Фридруш у 1495 р. одружився з Анною Сенінською - старшою донькою власника Олеського ключа Пьотра Сенінського. Після його смерті, 28 серпня 1511 р., було організовано поділ батьківських маєтків. Місто і замок в Олеську Анна разом із сестрою Ядвіґою розділили навпіл (як і доходи з млинів комплексу та пасіки в Юськовичах), тоді як право патронату над костелом залишалося спільним [504, с. 402-403].

Фридерик Гербурт, завдяки дружині, внаслідок поділу спадщини отримав села Пониква, Білявці, Боратин, Голосковичі, Заболоття, Комарів, Конюшків, Кути, Ронів (Ренів), Суходіл, Чишки, Хватівці (Хватів), Штоїн (Стогинь), Ясенів, половину с. Берлин з млином, половину села і мешканців Черниці, половину урочища Рудне Ложисько (ориг. ІоRudne). Закладені Сенінським поселення також підлягали поділу, однак невідомо, які саме з них стали власністю Гербурта [504, с. 403-404]. Реєстр 1515 р. фіксував у власності Фридерика (рубрика Fredrusz) 25 сіл: Берлин (1 л.), Білявці (?), Голосковичі (1 л.), Дуб'є (8 л.), Желехівці і Городилів (2 л.), Заболотці (1 л.), Залізці (? л.), Комарів (3 л.), Конюшків (1 л.), Кути (1 л.), Пеняки (?), Підгірці (4 л.), Підлисся (?л.), Пониква (2 л.), Ренів (3 л.), Стогинь (?), Суходіл (?), Ушня (4 л.), Хватівці (? л.), Чехи (2 л.), Черемошна (4 л.), Черниця (1/2 л.), Чишки (1 л.), Ясенів (5 л.). Загальна площа населених пунктів, угіддя яких зазначені у документі, становить 43,5 ланів [218, с. 157-158]. Також в цьому переліку згадані Залізці, що ймовірно є помилкою укладачів, оскільки поселення (разом з однойменним ключем) було на той момент зосереджене в руках Марціна Каменецького. Цікаво, що реєстр 1510 р. також зафіксував ряд сіл у власності Фридруша Г ербурта (Берлин, Білявці, Г олосковичі, Заболотці, Залізці, Комарів, Конюшків, Кути, Романів, Пониква, Суходіл, Стогинь, Хватівці (Хватів), Черниця, Чишки, Ясенів [59, арк. 174-174зв.]), хоча на той момент його тесть був ще живий. Можливо, вказана вище дата смерті Пьотра Сенінського є помилковою.

Дібра Фридруша і Анни також довелось ділити на частини. Їхній єдиний син Станіслав помер, не залишивши нащадків. Земельна власність стала посагом трьох його сестер: Ядвіґи (була видана за Єжи Даниловича, діти: син Станіслав, доньки Зоф'я та Анна; після смерті чоловіка вийшла заміж вдруге за Кшиштофа Васічинського, діти: син Каспер, доньки Дорота і Ельжбета), Анни (була видана за Марціна Ходоровського, діти: сини Станіслав, Щенсни, Ян і

Шимон, доньки Анна, Барбара, Катажина, Ельжбета і Зоф'я) та Катажини (була видана заміж за Себастьяна Журавінського) [504, с. 405].

У 1557 р. було проведено поділ маєтків, успадкованих подружжям Фридерика і Анни Гербуртів. Наймолодша донька Катажина (разом з чоловіком Себастьяном Журавінським) отримала села Білявці, Бовдури (зі ставом та рудою, очевидно тепер це с. Руда-Брідська), Конюшків, Новосілка, половину села Берлин, Шинарів, Суходоли, Голосковичі, Язлівчик [504, с. 407].

Діти середньої доньки Анни (сини Станіслав, Щенсни, Ян і Шимон; доньки Анна, Барбара (на той момент одружена з Ґабріелем Бірецьким), Катажина, Ельжбета і Зоф'я) отримали села Пониква, Боратин, Полісся (Підлисся), Глев'ятин (Лев'ятин), Ясенів і Ясенівці (можливо, йшлося про одне село Ясенів). Нащадкам старшої доньки Ядвіґи дісталася половина Олеська, села Заболотці, Комарів, Кути, Лабаєць, Чижки, Ражнів, Ренів, Стогинь, Хватів і частина с. Чехи [504, с. 407-408].

Окрім згаданої власності, Гербурти володіли рядом поселень на західній околиці Львівської землі, де пролягала межа з Перемишльською землею. Станом на середину XVI ст. власниками серед представників родини тут виступали брати Ян (видатний історик та публіцист; села Бердихів, Ляшки і Мужиловичі) та Валенти (перемишльський єпископ; місто Брухналь, села Прилбичі і Чолгині неподалік Яворова, Долобів і Новосілки поблизу Рудок). Названі особи були синами перемишльського підкоморія Яна Гербурта та Ядвіґи Хвалівни з Певнятич [531, с. 453; 695, с. 440]. Остання, можливо, була донькою Пьотра Хвала з Певнятич, що доводився зятем вже згаданому Фридрушу Павчі. За реєстром 1578 р. в руках Гербуртів (спільно з Болестрашицькими) також знаходилися Рудки. Загалом, згідно документу, обидві родини разом володіли 6 селами сумарною площею 30 ланів: Вістовичі (4 л.), Долобів (3 л.), Новосілки (10 л.), Підгайчики (8,5 л.), Рудки (3 л.), Яремків (1,5 л.) [218, с. 69].

Жолкевські - Даниловичі - Собеські - Радзивілли

Історія землеволодіння першої з названих родин у Львівській землі бере початок з передання у 1556 р. буським полковником Андрієм Висоцьким белзькому воєводі Станіславу Жолкевському маєткового комплексу на північній окраїні землі (села Винники, Воля [Висоцька], Глинсько, Мацошин, Мишмениця, Сопошин [505, с. 6]). Син Жолкевського, Станіслав, виступив фундатором заснування на винниківських ґрунтах поселення, названого в честь родового гнізда (містечка Жулкєв неподалік Красностава). В лютому 1603 р. Жовква отримала міські права, ставши центром землеволодінь родини. Зусиллями Станіслава Жолкевського також були осаджені Броди. 22 серпня 1584 р. король Стефан Баторій дозволив белзькому воєводі заснувати місто між селами Броди (пізніше відоме як Старі Броди) і Лагодів, яке було назване в честь родового герба Любичем (назва не прижилася) [653, с. 372; 688, с. 21].

По вигасанню чоловічої лінії родини Жолкевських (син Станіслава Ян не залишив по собі нащадків), вищевказані земельні володіння після шлюбу доньки Зоф'ї з руським воєводою Яном Даниловичем у 1605 р. перейшли до останнього. Донька Яна Даниловича, Зоф'я Теофілія, у 1627 р. вийшла заміж за коронного крайчого Якуба Собеського, якому належали значні угіддя у

Львівській землі. Від батька, люблінського воєводи Марка, йому дістався Золочівський ключ . По його смерті у 1605 р. Якуб одідичив Золочів разом зі своїм братом Яном (син Марка від другої дружини Катажини Тенчинської, помер у 1627 р.) і заклав там резиденцію [538, с. 484, 488].

Теофілія додала до цих володінь дідицтво Жолкевських та частину власності Даниловичів. Поділ останніх маєтностей було здійснено 20 січня 1637 р. після безпотомної загибелі в татарському полоні у 1636 р. брата Теофілії, корсунського і чигиринського старости Станіслава. Разом з нею, на батьківські дібра претендували також сестра Марціанна Конецпольська (від

Марек Собеський отримав Золочів у володіння від Ґурок у 1598 р. Однак він не одразу став фактичним власником міста, оскільки інтромісію (право володіння) потрібно було ще узгодити з внуками Марціна Зборовського - Александром та Самуелем, які утримували Золочів у заставі (останній на той момент був ще неповнолітнім). Дійшло навіть до того, що в 1599 р. згідно з судовим вироком Марек Собеський був затриманий на околицях Золочева і не мав змоги проникнути у місто [525, с. 24]. Зрештою, внаслідок чергового судового процесу Мареку все таки вдалося добитися права інтромісії усіх дібр Зборовських, які вони утримували за собою, а також відшкодування у розмірі 70 тисяч злотих [525, с. 25].

В результаті поділу, до складу володінь Теофілії (а відтак, і Якуба Собеського) увійшли: Жовква з замком і 11 селами, Новий Яричів з 11 селами і лісовий масив Копані (800 моргів), Озерна з 9 селами і лісом площею понад 400 моргів, Куликів з 19 селами, Маркопіль з 12 селами і лісом площею близько 400 моргів, а також новозакладене містечко Сасів [568, с. 479].

Поруч з цим, Якуб Собеський продовжував накопичувати володіння на сході Львівської землі [228, с. 149]. У підконтрольних містах Якуб фундував парафіяльні костели - зокрема, в Золочеві (1627 р.), Зборові (1627 р.), Озерній (1630 р.), Поморянах (1633 р.) У останньому місті, фактично зруйнованому і спустошеному татарськими походами, сприяв осадженню нових мешканців [538, с. 488].

Станом на другу половину XVII ст. володіння Собеських у Львівській землі включали в себе 65 поселень (7 міст і 58 сіл). Зокрема, в поборовому реєстрі 1661 р. окремо фігурує власність Зоф'ї Теофілії, яка померла в цьому році (вказана як kasztelanka krakowska ) та Яна Собеського. Частина населених пунктів, чия власницька приналежність у документі не зазначена, також очевидно належали до володінь Собеських .

На короткий період родині також належало місто Броди та навколишні села. У 1682 р. Якуб Людвік Собеський отримав його у власність від краківського каштеляна Станіслава Конецпольського, а у 1704 р. продав київському воєводі Юзефу Потоцькому [638, с. 494].

Новий поділ численних маєтків родини Собеських відбувся в 1698 р., через два роки після смерті короля Яна ІІІ. Якуб Людвік, якому (як найстаршому сину монарха) дісталося найбільше володінь, у квітні 1698 р. за

Міста Жовква, Сасів, Яричів (тепер Новий Яричів), села Банюнин, Боянець, Винники, Вислобоки, Віднів, Воля-Висоцька, В'язова, Глинсько, Голпин (Убині), Гребінці, Грибовичі, Дідилів, Добросин, Дорошів Великий і Малий, Желехів, Жовтанці (частина), Замочкова Воля, Запитів, Збоїська, Звертів, Зіболки, Кальне, Колоденці, Коморів, Кукизів, Кулява, Любеля, Мацошин, Нагірці, Надичі, Підліски, Ременів (частина села), Руданці, Соколів, Сопошин, Сулимів, Туринка, Хрінів, Цеперів, Яричів (тепер Старий Старий) [60, арк. 6, 7зв., 11, 16- 16зв., 17, 17зв., 22зв., 23зв., 24зв., 25, 29, 30зв., 33зв., 35-35зв., 37, 37зв., 38зв.-39, 43зв., 52, 54, 60зв., 65зв., 68зв.- 69, 69зв., 72зв., 74зв., 79, 82-82зв., 83-83зв., 87-88, 91].

Місто Поморяни, села Бібщани, Богутин, Глинна, Годів, Жабиня, Золочівка, Красносільці, Махнівці, Озерянка, Ришівці (Присівці), Заруддя, Плісняни, Риків, Розгадів, Славна, Сукманів [60, арк. 7зв., 23зв., 27, 31зв., 36зв., 49зв., 55зв.-56, 62, 67, 69, 74, 77-77зв., 89].

Міста Золочів, Куликів і Маркопіль, село Крехів [60, арк. 33зв., 40-40зв., 86].

Попри це, відомо, що в 1719 р. саме Якуб Людвік продав місто польному коронному гетьману Станіславу Матеушу Жевуському [638, с. 494] - за іншими даними, це відбулося у 1725 р. [504, с. 436]. В 1728 р. він врегулював спадкові справи вдови брата Костянтина Марії Юзефи і здобув «доживоття» на Жовкву [638, с. 494].

Фіскальні документи початку ХУШ ст. дозволяють підрахувати, що до складу маєтностей родини у Львівській землі входило 10 комплексів (їх центрами були Дідилів , Заруддя , Зборів , Золочів , Жовква , Куликів , Озерна , Олесько , Поморянита Яричів),

В 1714 р., після смерті Александра Бенедикта (19 листопада), його молодший брат Костянтин Владислав отримав у власність місто Поморяни. Набуте по смерті матері Марії Казимири у 1716 р. місто Підгірці через два роки було продане Станіславу Матеушу Жевуському [639, с. 501].

Села Голпин (Убині), Нагірці, Соколів. Сам Дідилів входив до складу Жовківського ключа [41, с. 1068, 1075, 1078].

Села Коршилів, Красносільці, Лавриківці, Плісняни, Травотолоки - всього 5 поселень. Власне місто Заруддя входило до складу Поморянського ключа [41, с. 1064, 1067, 1071, 1078].

Місто Зборів, села Жуківці і Товстоголови - всього 3 поселення [41, с. 1078, 1082].

Міста Золочів, Маркопіль, Озерна, села Батьків, Бзовиця, Білківці, Богданівка, Верхобуж, Воловче (тепер Вілявче), Воробіївка, Гарбузів, Гнидава, Голубиця, Городилів, Данилівці, Єлиховичі, Зарваниця, Звижень, Зірвироги, Івачів, Кабарівці, Кокутківці, Колтів, Кругів, Кудинівці, Кудобинці, Літовище, Лука, Лукавець, Манаїв, Межигори, Метенів, Млинівці, Монилівка, Мшана, Нуще, Оліїв, Опаки, Осташівці, Пеняки, Перепельники, Підгайчики (частково), Підлипці, Плугів, Побіч, Снович, Струтин, Тростянець, Цебрів, Чепелі, Шишківці, Ярославичі, Ярчівці, Яцківці - всього 54 поселення [41, с. 1054, 1056, 1057, 1058, 1060, 1061, 1062, 1063, 1064, 1066, 1067, 1068, 1069, 1070, 1071, 1073, 1075, 1078, 1079, 1080, 1082].

Міста Жовква, Кукизів, Куликів і Яричів (тепер с. Новий Яричів), села Банюнин (частина), Боянець, В'язова Воля, Винники, Воля Висоцька, Воля Жовтанецька, Глинсько, Грибовичі, Дідилів, Добросин, Дорошів Великий і Малий, Желехів (частина), Жовтанці (частина), Замочкова Воля, Збоїська, Колоденці, Крехів, Кулява, Кунин, Любеля, Мацошин, Пили, Ременів, Руданці, Скварява, Сопошин, Туринка - всього 32 поселення [41, с. 1053, 1057, 1059, 1061, 1062, 1063, 1066, 1067, 1073, 1074, 1077, 1079, 1081].

Віднів, Гребінці, Надичі, Сулимів. Сам Куликів належав до Жовківського ключа [41, с. 1059, 1068, 1069, 1074].

Села Нестерівці, Серединці, Висипівці. Озерна - в Золочівському ключі [41, с. 1062, 1069, 1077].

Місто Олесько, села Бартохівка, Заболотці (частково), Закомар'я, Кути, Лабаєць, Ожидів (частково), Підлисся, Ражнів, Риків, Хватів, Чишки, Юськовичі [41, с. 1053, 1056, 1058, 1061, 1063, 1066, 1069, 1071, 1073, 1082].

Міста Поморяни і Заруддя, села Бібщани, Богутин, Вірлів, Віцинь (частково), Глинна, Годів, Жабиня, Золочівка, Кальне, Каплинці, Коропець, Кропивна, Махнівці, Озерянка, Присівці, Ремезівці, Розгадів, Славна, Торгів, Угерці, Хоробрів, Хоростець, Храбузна, Цецова, Чижів, Шпиколоси - всього 28 поселень [41, с. 1054, 1056,1057, 1059, 1060, 1062, 1063, 1064, 1067, 1070, 1071, 1073, 1075, 1078, 1080, 1082, 1083].

Села Запитів, Підліски, Хрінів, Цеперів, Яричів (тепер с. Старий Яричів) - всього 6 поселень [41, с. 1056,1059, 1061, 1070, 1081].

Село Мервичі (частина), Мокротин, Смереків [41, с. 1067, 1074, 1075].

В березні 1740 р. численні земельні угіддя родини були передані правнучкою Якуба Собеського Марією Кароліною троцькому воєводі Міхалу Казимиру Радзивіллу (на прізвисько «Рибонька»). За даними Садка Баронча, у власності Радзивілла опинилося 11 міст (Жовква, Заруддя, Зборів, Золочів, Куликів, Кукизів, Маркопіль, Озерна, Поморяни, Сасів, Яричів) і 149 сіл [505, с. 74]. По смерті Міхала Казимира у 1762 р., маєтності успадкував його син Кароль Станіслав.

Представники родин Жолкевських і Собеських також виступали очільниками староств. Станіслав Жолкевський разом з дружиною Реґіною (з Гербуртів) з 1599 р. утримували Кам'янецьке староство [529, с. 493-494]. Окремо, Станіслав [165, с. 209 № 3316, 3321 (1619 р.); с. 210 № 3334 (1620 р.)], а по його смерті - син Ян [165, с. 209 № 3392 (1622 р.); с. 213 № 3399 (1623 р.)] були яворівськими старостами. Також цей уряд займали чотири представники родини Собеських - Якуб, його сини Марек та Ян, внук Якуб Людовік. Якуб отримав власність над староством від матері Марії Казимири (до цього воно було її «доживоттям»), по від'їзді останньої з Польщі у 1699 р. [638, с. 494]

Каменецькі

Подільський воєвода Марцін Каменецький (? - 1530) після смерті свого тестя Пьотра Сенінського (1511 р.) разом із дружиною Ядвіґою став власником половини міста Олеська і місцевого замку, а також наступних сіл: Броди [Старі], Буг (Бужок), Висоцько, Закомар'я, Кадлубиська, Лагодів, Ожидів, Підгірці, Підлисся, Пониковиця, Середпільці, Смільно, Юськовичі (Йосипівка), половини с. Берлин, половини села і жителів Черниці, половини урочища Рудне Ложисько (оригін. \ozysko Rudne) [504, с. 403]. У реєстрі 1515 р. згадано лише про 12 сіл Олеського комплексу, які перейшли у володіння Каменецького. Загальна площа їх угідь складала 26 ланів: Берлин (1 л.), Броди (3 л.), Буг (1 л.), Висоцько (1 л.), Закомар'я (2 л.), Кадлубиська (4 л.), Ожидів (3 л.), Підгірці (2 л.), Пониковиця (3 л.), Смільно (2 л.), Черниця (1 л.), Юськовичі (3 л.) [218, с. 157].

Також від Пьотра Сенінського у власність подружжя перейшов Залізцівський ключ. До комплексу входили села Буськ (Городисько), Баніни (Банюнин), Білоголови, Залізці, Петрашівці, Ремезів (Ремезівці), Тростянець, Чистопади. Марцін Каменецький виступив ініціатором будівництва у Залізцях замку і локації міського осередку. За це у 1516 р. король Сиґізмунд І звільнив місто від сплати усіх мит на 4 роки [506, с. 3, 4].

Марцін Каменецький залишив по собі трьох синів: Войцеха, Яна та Станіслава. Дібрами батька заволодів середній син Ян. По смерті Марціна він, намагаючись залишити за собою у власності Підкамінь, добився у 1537 р. підтвердження привілею 1441 р. про надання всього Олеського повіту у володіння його предка по бабусі, Яна Сенінського (на території якого знаходився і Підкамінь). Оскільки йшлося фактично про територіальні спекуляції, Ян попросив підтвердити привілей познанського каштеляна Анджея Ґурку [504, с. 406].

Саме посередницька роль останнього у цьому процесі створила хибне припущення (висловлене Баліньським та Ліпіньським [501, с. 593]), нібито привілей-підтвердження 1537 р. насправді був спробою Ґурки закріпити територію колишнього Олеського повіту за собою, а сам познанський каштелян став власником дібр одразу після Сенінських [504, с. 406].

У 1578 р. Каменецькі приступили до поділу своїх маєтностей. Ян та Войцех успадкували половину міста і замку в Олеську, села Брахів, Броди, Волиця, Закомар'я, Лагодів, Підлисся, Піски, Смільно, Юськовичі, Чихів (Чехи), Берлин (не згадано, але йшлося очевидно про половину села) та інші [504, с. 412].

Невдовзі після поділу Ян і Войцех заставили свої дібра белзькому воєводі Станіславу Жолкевському, а у 1580 р. передали їх йому з правом дідичного володіння. Станіслав Каменецький, за даними Садка Баронча, отримав у власність Залізці разом з замком і навколишніми селами [504, с. 413]. В окремій розвідці, присвяченій Залізцям, Садок Баронч зазначав, що містечко було передане Станіславу разом з передмістями Гаї Залозецькі, Гаї Розтоцькі та Гаї за Рудою (зараз Збр ТО) [506, с. 4].

Клюси - Ґраб'янки - Куропатницькі - Ґедзиньські

Центром володінь родини Клюсів у Львівській землі було село Вижняни. У 1400 р. зусиллями Яна Клюса та його дружини Малґожати тут була фундована римо-католицька парафія. Окрім Вижнян, родина зосереджувала ряд прилеглих сіл: Ганачів, Куровичі, Печенія, Полюхів, Розворяни, Солова. Вони складали єдиний комплекс, названий в честь дідичів Клюсівщиною (оригін. Klusowszczyzna) [554, с. 164].

Клюси володіли маєтністю до другої половини XVI ст. Поборовий реєстр 1578 р. зафіксував Клеменса Клюса власником семи сіл на 55 ланах угідь: Вижняни (7 л.), Ганачів (4 л.), Кросно (9 л.), Куровичі (12 л.), Печенія (11 л.), Розворяни (7 л.), Солове (5 л.). Поза комплексом, Клюс зосереджував у руках с. Якимів (4 л.) [218, с. 68, 69].

Відомо, що Клеменс не залишив по собі синів. Найстарша з його доньок, Катажина, після одруження з Войцехом Куропатницьким внесла Клюсівщину в якості посагу у володіння чоловіка. З Войцехом у Катажини було двоє синів - Віктор, що помер безпотомно, та Анджей, який одружився з Зоф'єю Стаміровською і залишив двох синів - Ієроніма (займав уряд київського каштеляна) та Анджея (займав уряд бецького каштеляна). По смерті Анджея- старшого, Зоф'я вийшла заміж вдруге за Марціяна Ґраб'янку і народила йому сина Марціяна та доньку Зоф'ю [554, с. 165]. Рідний брат Зоф'ї Стаміровської, сяноцький ловчий, а з 1662 р. львівський чашник Мальхр володів рядом поселень у Львівській землі, а саме містом Княгиничі (4 л.), селами Дегова (8 л.), Долиняни (12 л.), Помонята (3 л.), Псари (7 л.) - всього 34 ланами угідь [25, с. 1919-1921; 60, арк. 15зв., 34, 56зв.; 226, с. 485].

Зоф'я Ґраб'янка-молодша вийшла заміж за литовського чашника Ґедзиньського. Ієронім та Анджей Куропатницькі, у свою чергу, відступили Марціяну Ґраб'янці чверть дібр Клюсівщини. На той момент Марціян- молодший вже володів половиною цього маєтку по праву дідицтва від свого батька [554, с. 165]. Марціян Ґраб'янка-молодший одружився з Маріянною Потоцькою. В середині XVII ст. подружжя накопичило значні володіння. За поборовим реєстром 1661 р. родині належали, окрім Клюсівщини, маєтності на східній окраїні Львівської землі (неподалік Козової) та в інших місцевостях: Бишки, Борщів, Будилів, Вибудів, Вижняни, Ганачів, Залип'я, Конюхи (у заставі), Коросне, Купчинці, Куровичі, Мервичі (у заставі), Передримихи (частина села, у заставі), Печенія, Плотича, Полюхів, Потік, Розворяни, Солова, Ценів [60, арк. 3зв., 12, 34зв., 40зв.-41, 47, 55зв., 56зв.-57, 59зв., 65зв., 70-70зв., 80зв., 81].

У травні 1663 р. володіння подружжя поповнилися за рахунок передачі Ельжбетою Потоцькою (вдовою Анджея Потоцького) дідичних сіл Гряда, Ситихів та Брюховичі. Очевидно, йшлося у документі все ж не про Брюховичі, які перебували у власності львівських райців, а про Волю-Брюховицьку (інші назви - Воля-Грядецька, Воля-Гамулецька), яка належала до єдиного комплексу разом з Грядою і Ситиховом [165, с. 294 № 4897; 177, с. 44-46]. Цікаво, що люстрація 1661 - 1665 рр. згадує про попередню дружину Марціяна - Барбару з Куропатник. Мова йде про передачу їй у власність Мервичівської тенути за привілеєм короля Яна Казимира від 5 липня 1653 року [177, с. 50]. Барбара Граб'янчина фігурує в ревізії як єдина власниця цього комплексу (куди входили Блищиводи, Мервичі, Мокротин, Смереків, частина с. Передримихи) [177, с. 50-52].

В 1674 р., помираючи бездітним, Марціян на підставі заповіту передав свою частину Клюсівщини (три чверті маєтку) назад Анджею та Ієроніму

Окрім названих сіл, в заставі (а згодом - і в пожиттєвому володінні) Мьончинських також знаходилися поселення Мервичівської тенути. Принаймні відомо, що незадовго до проведення люстрації 1765 р. Філіпіна де Г орст Мьончиньська добровільно зреклася від прав на маєтність на користь подружжя Стажиньських - генерал- лейтенанта коронних військ Павела і Терези (з Вибрановських). Ймовірно, Філіпіна була, донькою Адама Мьончиньського, зафіксованого у візитації 1739 р. в якості колятора церкви св. Івана Хрестителя у Мервичах. Сам Адам, ймовірно, був сином (або внуком) ротмістра Атаназія [5, арк. 136; 76, арк. 39зв.; 165, с. 431 № 7292;].

Куропатницьким. Ті у свою чергу відступили у 1690 р. усю маєтність сестрі Марціяна, Зоф'ї Ґедзиньській. Куропатницькі залишили за собою ряд поселень неподалік Козової - села Будилів, Будилівка, Медова, Плотича [41, с. 1054, 1068, 1073].

Син Зоф'ї, Александр Домінік, продав Клюсівщину руському чашнику Юзефу Ольшевському на основі укладеного 26 вересня 1716 р. в Галичі контракту [554, с. 165]. Комплекс на той момент включав у себе сім сіл (Вижняни, Куровичі, Печенія, Полюхів, Розворяни, частково Ганачів і Солову). Окремо, у володінні Ґедзиньського перебувало поселення Бишки неподалік Козової [41, с. 1053, 1057, 1064, 1072, 1074, 1076, 1080].

По смерті Юзефа, Клюсівщину одідичив його син Ґабріель, який продав її у 1762 р. руському воєводі Александру Авґустину Чарторийському. По його смерті маєтність перейшла до Ізабелли Любомирської [554, с. 165].

Конецпольські

Значний масив угідь на північно-східній околиці Львівської землі належав представникам магнатської родини, вихідцям з Великопольщі Конецпольським. У 1629 р. великий коронний гетьман Станіслав Конецпольський придбав Броди разом з навколишніми селами [501, с. 596]. Також йому належала Підгорецька маєтність. По смерті Станіслава у березні 1646 р. Бродівський та Підгорецький ключі успадкував його син, сандомирський воєвода Александр [642, с. 514].

В 1682 р. син Александра, подільський воєвода Станіслав Конецпольський, зважаючи на відсутність нащадків, передав Броди та Підгірці королевичу Якубу Собеському. Взамін за це, Станіслав отримав від королеви Марії Казимири уряд краківського каштеляна (який перейшов до нього від тестя, Дмитра Вишневецького) [643, с. 528]. За поборовим реєстром 1661 р. у власності Станіслава Конецпольського перебували наступні поселення: Берлин, Білявці (ймовірно; в документі володільця не зазначено), Боратин, Боложинів, Броди, Броди Старі, Висоцько, Голосковичі, Дуб'є, Дітківці, Загірці, Кадлубиська, Клекотів, Кобилі, Конюшків, Переволочна, Підгірці, Піски, Пониква, Пониковиця, Ремезівці, Станіславчик, Смільне, Стовпин, Суходіл (Суходоли), Тур'я, Черниця, Шинарів, Шпиколоси, Язлівчик, Ясенів [60, арк. 2, 2зв., 6зв., 7зв., 8, 11, 17зв., 20, 26зв., 31, 32зв., 34зв., 35зв., 36, 39, 57зв., 58-58зв., 60зв., 63, 67зв.-68, 69зв., 71, 76, 76зв., 79зв., 84]. Конєпольські, однак, і надалі висували свої претензії до володіння Бродами. У 1696 р. белзький воєводич Ян Александр Конецпольський здійснив спустошливий наїзд на місто. Його агресивні витівки змусили Якуба Собеського продати Броди київському воєводі, ініціатору придушення козацького повстання під проводом Семена Палія, Юзефу Потоцькому [688, с. 21].

Коритки

Більша частина дідичних володінь родини Коритків знаходилися в Перемишльській землі. У власності вишнянського старости, львівського ловчого Яна Коритка (помер 1638 р.) перебували с. Волоща, Гаї Верхні і Нижні, Дмитровичі, Заріччя, Кульматичі, Монастирець, Почаєвичі. Його синові Францішку належало п'ять поселень - Дмитровичі, Дністрик, Кульматичі, Монастирець і Тершаків [191, с. 52, 61, 108, 117, 170, 178; 192, с. 34-35]. Власне тому комплекс маєтностей родини у Львівському повіті знаходився на межі зі згаданою адміністративною одиницею. За реєстром 1552 р. Коритко володів селами Конюшки, Погірці, Подільці, Сусолів, а також - частиною с. Тулиголови [58, арк. 188]. У 1578 р. Павел був зафіксований як власник поселень Лівчиці, Тулиголови, Сулятів (ймовірно, Сусолів), Підгірці (Погірці), Конюшки [218, с. 64]. Також під заставою Коритка перебували Відники, Гринів і Шоломинь [58, арк. 170зв.]. Окремо у власності братів Пьотра та Бартоломея перебували села Речичани [58, арк. 171] і Звенигород [218, с. 70] відповідно.

Натомість, Коритки на той момент були співвласниками ряду сіл на північний схід від Львова (Банюнин, Вирів, Нагірці, Соколів) [41, с. 1053, 1068, 1075, 1079].

Лагодовські

Представники цієї родини в якості землевласників у Львівській землі зафіксовані у поборових реєстрах XVI ст. На початку століття, Ванько Лагодовський (в реєстрах Wanyko) зосереджував у своїх руках значний масив володінь на схід від Львова. За реєстром 1515 р. йому загалом належало 13 поселень на 48 ланах: села Борщів (3 л.), Винники (6 л.), Вовків (6 л.), Дворища (3 л.), Кагуїв (6 л.), Кам'янопіль (2 л.), Коросно і Ганачів (спустошені), Підберізці (6 л.), Підбірці (3 л.), Погорільці (4 л.), Станимир (6 л.), Торкутин (3 л.) [218, с. 156, 157].

Дідичне право володіння на ці маєтності родина у 40-х рр. XVI ст. тимчасово втратила. В кінці 1539 р. канонік львівської капітули Миколай Понятовський подав скаргу на сина Ванька, Івашка Ваньковича Лагодовського, тому що той не сплачував десятину на костел. Генеральний львівський офіціал, канонік Станіслав М'єнда наказав парохам у Гологорах, Вижнянах, Дунаєві та Глинянах (очевидно, найближчі до володінь Лагодовського римо-католицькі парафії на той період), аби ті наклали на Лагодовського подвійне (аґравацію), а згодом і потрійне (супераґравацію) церковне прокляття [165, с. 40 № 599-601, 604, с. 41 № 608].

Оскільки й через рік після цього Лагодовський не збирався платити десятину, капітула вирішила апелювати до світської влади. На початку 1541 р. суфраган львівського архієпископа Пьотра, Марцін з Курова, звернувся до львівського старости Миколая Одновського, аби той, згідно королівських

Також він виступав власником сіл Гаї, Керниця, Коропуж, Любінь Великий (разом з Конковськими), Романівка та Хишевичі [41, с. 1055, 1059, 1062] Конфіскація власності Івашка здійснювалася з умовою, що маєтності будуть повернуті після зняття прокляття з останнього [165, с. 42 № 623, 626]. Припускаємо, що їх Лагодовський назад все ж отримав. Також нам відомо, що синам Івашка Александру і Захарії Лагодовським вдалося виграти в судовому процесі проти Миколая та Станіслава Каменецьких за право володіння над с. Новосілка, що мав місце в липні 1571 р. [165, с. 110 № 1643, 1644] Щоправда, згадка про це село у власності братів в поборових реєстрах відсутня. Натомість відомо, що Захарія Лагодовський станом на 1578 р. володів п'ятьма поселеннями на 35 ланах вздовж золочівського тракту - Дворища (3 л.), Станимир (15 л.), Підгайчики (8 л.), Погорільці (5 л.), Торкутин (4) [218, с. 64]).

Зрештою, ці володіння (разом із с. Залука, що надзвичайно сильно постраждало від татарських набігів і було фактично спустошене), які на початку XVII ст. належали Анджею та Зоф'ї Лагодовським, у січні 1609 р. були придбані львівським архієпископом Яном Замойським [165, с. 197 № 3103].

Мелецькі - Остророґи

Представники згаданих родин зосереджували у своїх руках Комарнівський ключ. Цей маєтковий комплекс почав формуватися в першій половині XV ст. В 1427 р. Владислав Яґайло передав князю Дмитрові Семеновичу Друцькому ряд поселень у Городоцькому повіті: Кліцько, Комарно, Конколовичі, Литовка, Угерці та Хлопи [678, с. 675]. У 1471 р. село Комарно отримало магдебурзький привілей. На той момент комплекс був власністю руського воєводи Станіслава з Ходчі [501, с. 573].

Перші поборові реєстри XVI ст. зафіксували у Комарнівському ключі 1 місто (Комарно) та 14 (або 12) сіл: Андріянів, Березець, Бірче, Грімно, Катериничі, Кліцько, Колодруби, Поріччя, Угерці, Хлопи, Якимчиці, Татаринів, а також Кореличі і Кростковичі - дуже віддалені від Комарна і тому до складу ключа, очевидно, не входили [218, с. 163].

В другій половині XVI ст., коли власниками маєтності були подільські воєводи, батько і син Ян і Миколай Мелецькі, до складу ключа входило, окрім Комарна, лише 8 сіл загальною площею 62,5 лани: Грімно (24,5 л.), Катериничі (1,5 л.), Колодруби (8,5 л.), Кліцько (8 л.), Татаринів (6 л.), Угерці (1,5 л.), Хлопи (11,5 л.), Якимчиці (1 л.) [218, с. 76]).

Окремо, у володінні родини перебувало дідицтво Яна Коли, яке Ян Мелецький отримав після шлюбу з його донькою Анною - села Жовтанці, Задвір'я, Колоденці, Угерці (ймовірно, Нагірці) [58, арк. 175зв.].

В 1590 р., після одруження з донькою Миколая Мелецького Катажиною, Комарно стало власністю Яна Остророґа (згодом зайняв уряд познанського воєводи), який збудував неподалік міста звіринець [501, с. 574; 541, с. 509, 510]. Окремо, Остророґу перейшли у спадок дібра матері, Зоф'ї з Тенчинських - села Зелів і Лозина [541, с. 506, 509].

Надалі комплекс лише зростав. У другій половині XVII ст. до його складу входило 1 місто і 15 сіл: Андріянів (3 л.), Березець (4,5 л.), Бучали (8 л.), Грімно (23 л.), Зашковичі (частина), Кліцько (8,25 л.), Колодруби (9 л.), Лівчиці (5 л.), Підвисоке (частина), Поріччя (1,75 л.; у тенуті Чурковського), Татаринів (6 л.), Угерці (1,75 л.), Хлопи (12 л.), Чуловичі (3 л.), Якимчиці (2 л.) [60, арк. 8, 8зв., 13, 26зв., 31зв., 32, 33зв., 38зв., 39, 46, 57зв.-58, 64, 80, 82зв., 88зв.-89]. Власником дібр на той момент вказаний краківський канонік Станіслав Остророґ, внук Яна [618, с. 518]. Перед 1690 р. дібрами володів великий коронний хорунжий Ян Станіслав Яблоновський [165, с. 362 № 6064]. Ймовірно, останній успадкував Комарно від діда, великого коронного мечника Яна Станіслава, який в свою чергу отримав їх в якості посагу від дружини - Анни Остророґової, доньки згаданого вище Яна [541, с. 511]. Однак, обставини і дата передання комплексу від Остророґів Яблоновським нам невідомі.

Ожґи

Незначну кількість поселень утримувала родина Озґ (Ожґ), яка походила з Осси в Равському воєводстві (сьогодні село в Лодзькому воєводстві Польщі) і в XV ст. осіла в Руському воєводстві [608, с. 685]. Першим їх надбанням у Львівській землі став, очевидно, Милятин - реєстр 1578 р. фіксує власником поселення львівського земського суддю Бальтазара Озґу [218, с. 75; 236, с. 374] (можливо, саме він згаданий у документі 1552 р. [58, арк. 181]).

19 жовтня 1608 король надав його сину [600, с. 686] земському підсудку Пьотру з Осси Ожзі село Задвір'я [600, с. 687]. Його син, львівський земський писар (з 1622 по 1653 рр.), львівський підкоморій (від 1653) Пьотр Ожґа [644, с. 689] утримував у володінні села Лісок, Задвір'я, Гошани, частково Милятин і Новосілки [60, арк. 43, 48, 50зв., 53зв., 90]. За реєстром 1661 р. під контролем Єжи Озґи перебувало містечко Гологори. Ймовірно, йшлося про сина Пьотра від першого шлюбу з Ґризельдою Романовською Єжи Флоріана, який з 1676 по 1692 рр. займав уряд львівського підчашого [60, арк. 21-21зв.; 236, с. 375; 644, с. 690]. На початку XVIII ст. у власності родини перебували поселення Гошани, Годвишня, Лагодів, Лісок, Милятин, Новосілки, частково Задвір'я і Полоничі [41, с. 1066, 1067, 1068, 1069, 1070, 1081].

Острозькі - Заславські - Любомирські

Представники давнього княжого роду Острозьких, які були фактичними господарями Волині, володіли також рядом поселень у Львівській землі. Центром цих володінь було Старе Село, розташоване неподалік давнього Звенигорода. На початку XVI ст. поселення належало Яну Амору Тарновському та його дружині Барбарі [659, с. 7]. Їх онука - Зоф'я - вийшла заміж за князя Костянтина Василя Острозького. У його власності сумарно перебувало шість поселень загальною площею 116 ланів: Будьків (17 л.), Вільховець (8 л.), Глібовичі (26 л.), Лопушна (22 л.), Старе Село (25 л.), Суходіл (18 л.) [218, с. 76]. У самому Старому Селі за дідицтва князя була закладена православна церква Усікновення Голови Св. Івана Хрестителя [659, с. 9].