Описово-статистичні джерела про заселення та адміністративно-територіальний устрій Львівської землі Руського воєводства у ХVІ-ХVШ ст.

Перша генеральна люстрація Львівської землі 1564 - 1565 рр. також містить поіменні переліки жителів міст і сіл Львівського, Глинянського, Щирецького та Кам'янецького староств. Надалі ревізії королівщин не фіксували подібних даних.

Як видно з додатків Р, С, Т, в XVI ст. українці впевнено домінували у абсолютній більшості поселень чотирьох староств (Львівського, Глинянського, Щирецького та Камянецького). Польську більшість зустрічаємо в Сокільниках - селі, перша згадка про яке (1392 р.) була пов'язана з наданням німецькому колоністу права осадження солтиства «на новому корені» [553, с. 23]. Відповідно, поселення вже з кінця XIV ст. було об'єктом активної колонізації німців, які з часом ополячилися і склали основу місцевої громади. Ймовірно, подібним чином увага німецьких колоністів свого часу була звернута на село Пруси (на що вказує його назва), оскільки і там ми помічаємо польську більшість. На відміну від Львова з його потужною єврейською громадою, євреї у королівщинах Львівської землі були нечисленними навіть у старостинських містечках.

Подібним чином домінували українці і в Городоцькому старостві, де згідно з даними інвентаря 1540 р. сумарно проживало 400 господарів. Зокрема, їх було більше у Городку (42 % проти 36 % поляків та 22 % осіб з нез'ясовним етносом), хоча на передмісті (зазначеного як Suburbium Minus - важко сказати, де саме знаходилось Мале передмістя) поляки домінували над українцями (58 % проти 16 %, а також 26 % з нез'ясовним походженням). Виразно українськими були і села Городоцького староства, за винятком Родатич (44 % проти 23 % українців та 33 % осіб з невизначеним походженням). Особливою популярністю у цьому селі користувалося ім'я Войцех (в документі - Albertus). Інвентар 1540 р. зафіксував 6 кметів з цим іменем (Войцех Кочан, Войцех Щикон (Щиконь?), Войцех Каспрович, Войцех Шубка, Войцех П'явка, Войцех Борович). Вихідцями з інших країн, вочевидь, були мешканці Городка Андрій Литвин (Andreus Lythfyn) та Станіслав Прушисий (Stanisla[w] Prьszysy) з Родатич [64, арк. 14-30].

Етноконфесійну картину для XVII ст. на прикладі Яворова частково дає змогу встановити поголовний реєстр 1621 р. Документ цінний тим, що у ньому окремо зазначена кількість місцевих євреїв - 108 осіб. Загальне ж число мешканців Яворова складало на той момент 1676 осіб В це число входило населення місцевого замку (65 осіб), середмістя (332 особи), піддані домініканського костелу св. Миколая (32 осіб), населення протилежного (східного) берега міського ставу (місцевість Кужавка) (111 осіб), а також двох передмість - Великого (Ярославського) (703 особи) та Малого (Львівського) (325 осіб) [43, арк. 1-1зв.].

Наступні віднайдені інвентарі Львівської землі належать до XVIII ст. В першу чергу, мова йде про ряд документів, які містять переліки селян Кам'янецького староства (1732 [30, с. 833-873], 1737 [47, с. 2-13зв.], 1742 [47, с. 20-39зв.], 1747 [47, с. 40-56зв.], 1748 рр. [47, с. 57-72зв.]). Характерною рисою цих джерел було те, що єврейська громада Кам'янки-Струмилової обліковувалася окремо. Зокрема, згідно інвентаря 1737 р. у середмісті старостинського центру знаходилося 185 парцелів, 61 з яких перебував у власності євреїв. Ще 26 парцелів утримували поляки, інші 97 зосереджували в руках українці. Подібним чином, на користь українців, складалася ситуація на передмістях Кам'янки - Львівському (82 українці, 5 поляків), Белзькому (125 українців, 26 поляків) і Забужанському (85 українців, 1 поляк). Лише населення передмістя Обидів (8 осіб) було повністю польським.

Українці домінували на той момент і в іншому міському осередку староства - Добротворі. Документ повідомляє про 130 парцелів у середмісті - лише 4 з них утримували поляки. З 20 осіб населення добротвірського передмістя Стриганка 19 було українцями.

У другій половині століття були укладені інвентарі Яворівського староства (1771 р. [66, арк. 3-71]) та окремий - для його війтівств у селах Чернилява (1768 р.[65, арк. 5-9]), Вербляни (1769 р. [65, арк. 11-17]), Старий Язів (1771 р. [65, арк. 25-27зв.]), Завадів (1771 р.[65, арк. 28-32зв.]), Тростянець (1771 р.[65, арк. 33-35]). Інвентар детально ілюструє етноконфесійну картину у старостинському центрі, де українці були практично витіснені з середмістя польською та єврейською громадами на Велике та Мале Передмістя (див. додаток У). З іншого боку, присутність поляків та євреїв у селах староства була практично не відчутна - у Шклі проживало 2 поляків, у Залужжі - лише 1, євреї ж тут не були зафіксовані взагалі.

Подібна ситуація спостерігалася в цей же час у селах Дроговизького староства. З дев'яти поселень королівщини (Дроговиж, Устя, Розвадів, Веринь, Надітичі, Стільсько, Ілів, Демня, Нова Воля), лише у двох станом на 1765 р. проживали поляки (Дроговиж - 2 осіб, Демня - 1 особа). Всього тут мешкало 522 особи [44].

Нечисленними були польські та єврейські громади приватних маєтків. У комплексі з центром в Старому Селі в 1763 р. серед 1382 осіб налічувалося 86 поляків (14 у Старому Селі, 1 у Будькові, 1 у Підмонастирі, 7 у Відниках, 4 у Г риневі, 2 у Волощині, 7 у Суходолі, 18 у Глібовичах, 8 у Звенигороді, 2 у Городиславичах, 1 у Миколаєві, 2 у Під'яркові, а також все населення Гутиська - 19 осіб) і 21 єврей (1 у Старому Селі, 1 у Підмонастирі, 1 у Відниках, 2 у

Суходолі, 3 у Глібовичах, 2 у Звенигороді, 10 у Городиславичах, 1 у Підсоснові) [54].

Виключно українським (станом на 1768 р.) було населення маєтності на сході Львівської землі, куди входили села Глинна (52 мешканці), Золочівка (30), Каплинці (21), Хоробрів (19) та Хоростець (29) [36, с. 4719-4754].

Значною натомість була присутність поляків та євреїв у Перемишлянах. Серед 187 мешканців міста в 1763 р. зафіксовано 61 поляка (32,6 %) та 56 євреїв (29,9 %). У підпорядкуванні Перемишлян перебувало 2 села - Борщів (94 особи) та Коросно (57). Тут проживало відповідно 2 і 6 поляків [53].

Генеральна люстрація поголовного податку євреїв 1764-1765 рр. Практично одночасно із останньою генеральною ревізією королівщин монархії, згідно рішення конвокаційного сейму 1764 року було вирішено провести загальний облік євреїв [38].

Особливість фіскальної акції полягала у тому, що єврейські громади міст та сіл групувалися укладачами не за звичним адміністративно-територіальним принципом, а за кагалами, межі яких не співпадали з землями та повітами. Серед чотирьох членів комісії, що займалася організацією проведення люстрації в окремо взятій територіальній одиниці, троє були представниками кагалу, а четвертим - католик шляхетського походження, кандидатуру якого визначав королівський староста [605, с. 61, 63].

Таким чином, із згаданих у документі кагалів Львівської землі їй не підпорядковувалося жодне поселення кагалу Краковець (Перемишльська земля), а також деякі поселення кагалів Бережани, Білий Камінь, Княгиничі, Козова, Комарно, Соколівка, Топорів, Яворів. Подібним чином, у двох кагалах Жидачівського повіту (Берездівці і Розділ) знаходилися поселення, адміністративно підпорядкованих Львівській землі. Ця особливість джерела не була врахована польським краєзнавцем Фердинандом Бостелем, який займався підрахунком кількості євреїв у Львівській землі та Жидачівському повіті за цим документом [512]. Окрім цього, дослідник зробив декілька помилок у власних обчисленнях.

Таким чином, загальна кількість сповідників Мойсеєвої віри Львівської землі станом 1765 р. за нашими підрахунками і за даними Бостеля суттєво відрізняється одна від одної (див. додаток Ф).

Оцінюючи кількісні параметри таблиці, помічаємо, що число євреїв було особливо значним у тих кагалах, центрами яких були міста у володінні чи підпорядкуванні родини Радзивілів, а в минулому - Собеських (Яворів, Золочів, Жовква) - у цих трьох кагалах число євреїв перевищувало 1 000 осіб. Останні, як відомо, відзначалися релігійною віротерпимістю по відношенню до іновірців). Понад 5 000 осіб проживало лише у двох кагалах - Львів (єврейське населення самого міста складало 1 750 осіб у середмісті та 4 418 на передмістях) та Броди. Найменше число євреїв проживало в кагалі Дунаїв - 81 особа.

Отож, масові джерела описово-статистичного характеру допомагають створити детальну картину колонізаційного руху у Львівській землі упродовж XVI - XVIII ст. Незважаючи на те, що Львівська земля активно осаджувалася задовго до рубежу ранньомодерного часу (це стосується і появи перших міських осередків на магдебурзькому праві), у період XVI - XVIII ст. цей процес не припинився. Більше того, він мав ряд характерних рис, не притаманних для середньовічного періоду. Це стосується, в першу чергу, заснування нових міст. У вказаний період у Львівській землі з'явилося 54 нових міських поселення, тоді як до XVI ст. лише 16. З числа нових міст у 18 випадках можемо говорити про нетривалу (невдалу) локацію. Власне, феномен нетривалого перебування у статусі міста є характерним майже виключно для ранньомодерної доби. До того ж, описово-статистичні документи виступають цінним джерелом для виявлення подібних фактів.

Найдокладнішу інформацію про осадження поселень знаходимо в матеріалах люстрацій стосовно королівських поселень. Характерними явищами, що зумовили появу нових сіл на території староств були, зокрема, волоська колонізація середини XVI ст. - так були засновані Вишенька і

Лелехівка (Городоцьке староство), Руденська Воля (Кам'янецьке староство). Освоєння лісових масивів Розточчя і Малого Полісся місцевим населенням, що мало на меті їх промислову експлуатацію, призвело до появи поселень Ясениця Руденська і Забужанська (Кам'янецьке староство), Тростянець (Дроговизьке староство), Майдан і Поляни (Мервичівська тенута). Окремими селами ставали колишні передмістя (Обидів - Кам'янки, Стриганка - Добротвора), в деяких випадках зміна адміністративного статусу відбувалася внаслідок спрямованого тиску старости на власних підданих (село-передмістя Кам'янки - Лани).

Осадження нових поселень на приватних землеволодіннях найбільш активно відбувалося на східних теренах Львівської землі, в долинах Кременецько-Гологірського горбогір'я та Тернопільського плато. Часто закладення сіл у Львівській землі мало на меті освоєння лісових угідь (масиви Опілля, Вороняк, Гологір). У цьому відношенні важливе значення мала, на нашу думку, поява у кінці XVI ст. - на початку XVII ст. ряду міст (Жовква, Броди тощо), які ставали свого роду колонізаційними плацдармами. Земельний голод змушував селян не лише рухатися вглиб лісів, а й осаджувати заболочені долини рік (зокрема Дністра та Верещиці).

Оцінюючи масштаби оселення, важливо також вказати на причини, що скорочували колонізаційний потенціал - зокрема, про численні факти спустошення поселень у Львівській землі, які найчастіше були пов'язані з татарськими нападами. Основний масив поселень, які вже ніколи не були осаджені знову, зникає з фіскальних джерел в середині XVI ст.

Низький коефіцієнт зниклих сіл (28, а разом з виявленими у актових джерелах 44 до 789) у Львівській землі у порівнянні з коефіцієнтами в інших адміністративних одиницях на сході Речі Посполитої, що найбільше потерпали від ворожих набігів (Подільського та Брацлавського воєводств), наврядче пов'язаний з невеликими масштабами знищень. На нашу думку, мале число зниклих сіл можна пояснити частою практикою повернення селян, що вижили, і відновлення ними власних домівок.

Таким чином, впродовж XVI - XVIII ст. загальне число населених пунктів Львівської землі зросло на 49% (з 500 до 745), а з врахуванням поселень, зафіксованих матеріалами першого поземельного кадастру Г аличини (1785 - 1788 рр.) і які, найімовірніше, теж з'явились до 1772 р. - на 72,2 % (до 861). 44 зниклі населені пункти до цього числа не включено. Однак зауважимо, що 28 з них вперше зафіксовані джерелами XVI ст. (інші 16 були засновані впродовж XIV - XV ст.).

Села Львівської землі мали власне самоврядування, сформоване за нормами німецького, волоського та руського права. Матеріали люстрацій дають змогу виявити присутність у селах тих чи інших урядників: війтів - особливо чисельних у королівських маєтностях і практично відсутніх у приватних селах, також тивунів, десятників та ватаманів, характерних для руського права, та волоських князів.

Економічне благополуччя поселень забезпечували об'єкти інфраструктури - млини та корчми. Задля покращення їх стану, очільники старостинських та приватних комплексів нерідко передавали у власність мельників та корчмарів земельні наділи. Такі ж наділи надавалися парохам при фундації церков.

Використовуючи механічну енергію водяного млина, у XVI ст. з'являються нові різновиди промислових об'єктів - залізні руди та гути (згодом також скляні), папірні, сукновальні (фолюші, валидла) тощо.

Приблизне уявлення про кількісний та етноконфесійний склад населення Львівської землі дає змогу сформувати обмежений перелік описово-статистичних документів. Загальне число мешканців Львівської землі можна обчислити за допомогою поборових та подимних реєстрів. Станом на середину XVI ст. воно становить майже 85 тис. осіб, в середині XVII ст. (після Хмельниччини) - 100 тис. осіб.

Нечисленні інвентарі, що містять переліки імен селян та міщан, дозволяють оцінити етнічну картину у Львівській землі станом на XVI та XVIII ст. У XVI ст. спостерігаємо за рідкісним винятком, кількісне домінування українців у королівських містечках та селах.

Зовсім інший етнічний розподіл демонструє аналіз джерел XVIII ст. У містах зростає число поляків та євреїв. Подекуди (як у Яворові) таке зростання призвело до витіснення українців на передмістя. Унікальним джерелом цього періоду для підрахунку числа осіб за етнорелігійною ознакою є люстрація поголовного податку євреїв 1765 р., яка зафіксувала на території Львівської землі землі понад 36 тисяч сповідників Мойсеєвої віри. На відміну від міст, у нечисленних інвентарях сіл спостерігаємо домінування українців над представниками інших народів (чимало поселень були моноетнічними).

РОЗДІЛ 3. ОПИСОВО-СТАТИСТИЧНІ ДЖЕРЕЛА ЯК МАТЕРІАЛ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНОГО УСТРОЮ ЛЬВІВСЬКОЇ ЗЕМЛІ У XVI-XVIII СТ.

Описово-статистичні джерела та їх специфічні риси як матеріалу для вивчення адміністративно-територіального устрою

Описово-статистичні документи, перші зразки яких для Руського воєводства Польського королівства датуємо кінцем XV ст. [111], є важливим джерельним матеріалом для вивчення населених пунктів в контексті їх адміністративно-територіальної та власницької приналежності. Описово- статистичні джерела, в залежності від їх різновиду, характеризуються своїм набором особливостей. Їх аналіз розпочнемо з розгляду специфічних рис поборових реєстрів.

Перш за все, слід зауважити, що за найраннішими зразками поборових реєстрів (пер. пол. XVI ст.), дуже складно встановити власника того чи іншого поселення. Структура цих документів була побудована таким чином, що над переліками міст і сіл, що входили у великі комплекси власності подавалися імена (Fredrvsz), прізвища (Tarlo), уряди їх власників (Consulum), географічне розташування (Versus Stryj) або ж адміністративні центри маєтностей (Gologory). Однак не всі поселення, зазначені під тим чи іншим формулюванням, мали до нього відношення.

Зокрема, подібне враження складає структура опублікованого Александром Яблоновським поборового реєстру 1515 р. у першій частині XVIII тому «Zrodel dziejowych». Зокрема, в рубриці Dominicorum (лат. [поселення] домініканців), окрім сіл, що безпосередньо перебували у власності домініканського костелу Божого Тіла у Львові (Зашків, Зарудці, Ушковичі, Кротошин і, ймовірно, Костанчичі), були згадані населені пункти, якими володіли львівські францисканці (Чишки і Ганачів), хоча у документі це жодним чином не відзначено [218, с. 154]. Подібно, у рубриці Consulum, з 15 перерахованих тут сіл, львівським райцям належало тільки п'ять (Білогорща, Голоско, Клепарів, Кульпарків, Зубра) [218, с. 157].

Починаючи з середини XVI ст., укладачі реєстрів фіксували власницьку приналежність кожного населеного пункту. Перший відомий нам документ, де використано подібну методику запису, датується 1552 роком [58, арк. 165зв.- 198]. Очевидно, попередня заплутана структура документів призводила до непорозумінь - зокрема, через невідповідність власника поселення назві рубрики, про що йшлося вище.

Тим не менше, фіксація інформації про власника поруч з кожним населеним пунктом, не змінила характеру самої згадки. Як і раніше, зазначалося ім'я чи прізвище власника, його уряд, або ж приналежність поселення до міського осередку, який був центром староства чи ключа. Це стосується як поборових, так і подимних реєстрів.

Ще одна особливість поборових реєстрів у тому, що окремі поселення згадувалися в одному документі кілька разів. Зокрема, у реєстрах 1512 та 1517 рр. двічі зафіксовано село Шанів [59, арк. 470зв., 475 (1512 р.), 613, 620 (1517 р.)]. В окремих випадках повтори були зумовлені тим, що згадане поселення могло перебувати у руках кількох власників. Наприклад, містечко Берездівці зазначене у реєстрі 1578 р. сім разів [218, с. 63, 66, 69 (двічі), 70 (двічі), 71]. Проте, підтвердити, що населений пункт зазначений повторно, не завжди можливо (приміром, у випадку з с. Нагірці, Поріччя тощо).

Нарешті, велику роль відіграє безпосередня фіксація топоніму у документі. Відсутність чітких правил правопису у польській мові в ранньомодерний період і практика записування топонімів з огляду на усну традицію інколи спотворювали назву до такої міри, що вкрай ускладнювало вірне її потрактування (зокрема, Susternyeszow, під яким, ймовірно, слід розуміти село Чуперносів). Часто траплялася заміна звуків s на sz (Podszosznow, Pruszy, Szyemyenyowka, Szynyawa, Zalyeszye), k на с (Сіорагоw, Cnehynycze, Сопутку, Сrostkovycze, 2аЬиса), або ж зміна приголосних місцями (Ьикрагком>]) тощо. Подібні граматичні особливості були притаманні, в першу чергу, найраннішим зразкам поборових реєстрів. Починаючи з другої половини XVI ст. і далі, у поголовних і подимних реєстрах, спостерігалася тенденція до уніфікації запису топонімів.

Інший різновид фіскальних джерел - люстрації - характеризується своїм набором специфічних рис. Власне, ці риси є безпосереднім наслідком обставин, що спричинили до появи цього виду джерела. Процес екзекуції королівщин, що мав на меті припинити їх перехід в приватну власність, призвів до необхідності проведення докладних та регулярних ревізій староств з метою встановлення параметрів їх прибутковості. Таким чином, починаючи від першої генеральної люстрації 1564 - 1565 рр. до останньої (у Руському воєводстві відбулася в 1765 р., загалом у Речі Посполитій - 1789 р.) ревізіями були охоплені лише королівські маєтності, щоправда не всі - перші зразки люстрацій не фіксували заставлених поселень (детальніше - в підрозділі «3.4. Заставлені королівщини»).

Таким чином, матеріал люстрацій, на відміну від поборових реєстрів, не дає змогу повноцінно вивчати адміністративно-територіальний устрій та власницьку приналежність, оскільки поза увагою люстраторів опинявся величезний сегмент приватних маєтностей, а також духовних володінь. Однак, докладність описів (люстрації характеризуються розлогими наративними блоками) та скрупульозність королівських урядників, які вимагали у старост та державців пред'явлення усіх існуючих привілеїв на володіння і фіксували їх короткий зміст у протоколах, дозволяє вивчати власницьку приналежність королівщин у ретроспективі. Також джерела акумулюють цінну інформацію про різноманітні незначні приватні володіння на території окремих поселень. Йдеться про власність війтів, солтисів, корчмарів, священнослужителів, мельників, вибранців, місцевих шляхтичів тощо.

В окремих випадках люстратори фіксували власників сусідніх населених пунктів, що дозволяє встановлювати приналежність деяких шляхетських та духовних володінь. Такі згадки вміщувалися, як правило, у скаргах старост і державців, пов'язаних зі свавіллям шляхтичів-сусідів.

Люстраційні протоколи фіксують певні особливості місцевого адміністративно устрою і дають змогу уточнити підпорядкування окремих територіальних одиниць. У Львівській землі такими були Фірлеївська дільниця Рогатинського староства (адміністративно підпорядкованого Галицькій землі) та Добротвірська дільниця Кам'янецького староства (підпорядковувалася Львівській землі, однак в поборових реєстрах зафіксована як частина Белзького воєводства). Детальніше про обидва територіальні утворення мова піде нижче.

Специфічні риси люстрацій (фіксація мікроволодінь, згадки про сусідні маєтності і їх власників) притаманні також інвентарям, за винятком того, що останні укладалися лише для одного маєткового комплексу.

Львівська земля Руського воєводства та процес її оформлення в контексті польської експансії на землі Іалицько-Волинської держави.

Концепція адміністративно-територіального устрою, що була впроваджена на землях колишньої Галицько-Волинської держави після

Єдлинського привілею 1430 р. не була механічним перенесенням польських правових норм на терени Русі. Схема «воєводство - земля - повіт» частково враховувала певні елементи давньоруського територіального поділу, про формування якого ми можемо говорити, починаючи з кінця XI ст.

В цей період у Підкарпатті існувало чотири князівства з центрами у Перемишлі, Звенигороді, Галичі і Теребовлі. В середині ХІІ ст. зусиллями князя Володимирка Володаревича вони об'єдналися в єдиний державний організм під назвою Галицьке князівство. Після консолідації, названі міста стали центрами земель (уділів), які в період феодальних міжусобиць першої половини XIII ст. знову заявили про себе, як про окремі князівства [402, с. 17-18]. Остаточно землі були об'єднані вже Данилом Романовичем і в такому стані проіснували аж до занепаду Галицько-Волинського князівства у 1349 р. В наступний період, що охопив майже сто років, відбувалося поступове утвердження на цій

Землю, як проміжну ланку між воєводством та повітом зустрічаємо в тих воєводствах Польського королівства, де ще до їх утворення існували окремі князівства, що переживали феодальну роздробленість. Таким було, наприклад, Мазовецьке воєводство, утворене у 1529 р. на базі однойменного князівства. До його складу (а згодом до складу воєводства) входило 10 земель: Варшавська, Виська, Вишогродська, Закрочимська, Лімська, Ломжинська, Маковська, Нурська, Цехановська, Черська [217, с. 5].

Створене у 1434 р. Руське воєводство, що фактично охопило терени колишнього Галицького князівства, складалося із ряду земель - Галицької, Львівської, Перемишльської, Сяноцької та Холмської. Попри відповідність назв окремих земель назвам давніх княжих уділів (Львівську землю у політичному і територіальному відношенні можна вважати «спадкоємицею» Звенигородського уділу, оскільки із заснуванням в середині XIII ст. Львова Звенигород поволі втрачав своє стратегічне, а з ним і адміністративне значення), їх межі не були тотожними. Західна межа Львівської землі змістилася від ріки Верещиці далі на захід - таким чином, місто Г ородок, що за княжих часів адміністративно підпорядковувалось Перемишлю, увійшло до складу Львівської землі. Інше літописне місто - Удеч (пізніше Жидачів), що належало до Галицького уділу, стало центром повіту, підпорядкованого Львівській землі (попри це зберігало окремішність).

Власне, Львівська земля, яка є головним об'єктом нашого дослідження, поділялася на ряд повітів (лат. districtus), серед яких найдовше проіснували Львівський та Жидачівський . В їх адміністративних центрах - Львові та Жидачеві - були створені ґродські та земські суди, що проіснували до кінця XVIII ст. Останній, як вже було згадано вище, існував відособлено - це підтверджують як актові матеріали, у яких часто зустрічається формулювання Тегга Leopoliensis et districtus Zidaczoviensis, так і фіскальні джерела, у яких, починаючи з другої половини XVI ст., населені пункти повіту підлягали окремим ревізіям.

Адміністративні межі Львівської землі. Львівська земля, площа якої за підрахунками Казімєжа Пшибося становила 8 530 кв. км. (трохи більше

У XV -- XVI ст. відомо також про існування Буського, Олеського, Щирецького та Городоцького (до 1552 р.) повітів. Францішек Персовський зазначав, що Буський повіт належав до Львівської землі станом на 1376 р., тобто задовго до створення Руського воєводства. З XV ст. повіт входив до Белзького воєводства, утвореного на основі однойменного князівства в 1462 р. Цілком імовірно, що Буськ був власністю белзького князя задовго до утворення воєводства. Інші повіти - Олеський та Щирецький - були інтегровані до складу Львівської землі в середині XV ст. [631, с. 4]. В їхніх адміністративних центрах також короткий час перебували ґродські (Городок, Олесько, Щирець) та земські суди (Буськ) [411, с. 12-13].

Спроби провести адміністративні межі Львівської землі були здійснені рядом дослідників (А. Яблоновський [693, с. 25-27], Ф. Персовський [631, с. 45] тощо). Найбільш детально це було зроблено К. Пшибосем у окремій розвідці [645], однак і його дані вимагають певних поправок. Корекція стосується наступних ділянок кордону (починаючи з півночі за годинниковою стрілкою):

1. Вздовж р. Дерев'янки (Кривулі). Дослідник відносить с. Добросин до Белзького воєводства, тоді як воно входило до складу Львівської землі [41, с. 1057; 60, арк. 16-16зв.]. До неї ж належали с. Любеля і Кулява [41, с. 1063, 1066; 60, арк. 35-35зв., 43зв.], розташовані на лівому березі р. Дерев'янки, яка, як вважав Пшибось, була природним бар'єром між обома адміністративними одиницями.

2. Між Боянцем та Кам'янкою-Бузькою. На думку дослідника, межа Львівської землі проходила північніше сіл Желдець та Батятичі. Однак, до Львівської землі слід віднести також угіддя сіл Купичволя, Стремінь та Зубів Міст, отже межа землі проходила ще північніше [60, арк. 77зв., 89зв.; 68, арк. 60; 117, с. 329; 165, с. 438 № 7415].

3. Село Петричі [60, арк. 63зв.; 218, с. 64], яке, на думку Пшибося, підпорядковувалось Белзькому воєводству, входило до складу Львівської землі, а відтак межа воєводств на цій ділянці проходила дещо західніше, в напрямку Красного.

4. Подібно до Петрич, помилково віднесено до Белзького воєводства с. Бовдури [41, с. 1055; 58, арк. 174зв.], на північ від Бродів.

5. На ділянці кордону південніше Підкаменя (Брд ЛО), де межа землі проходила між р. Серет та Лівий Серет, дослідник помилково зазначив, що село Мильно належить до Волинського воєводства [60, арк. 49]. Відтак, насправді кордон проходив не рікою Серет, а трохи східніше, фактично збігаючись із сучасною східною межею Зборівського району Тернопільської області. Окрім Мильного, до Львівської землі належали також села Вертелка та Мшанець, розташовані на правому березі Серету [60, арк. 48зв.-49, 84зв.]. Так само К. Пшибось відносить до Волинського воєводства три села на р. Нестерівка (Висипівці, Курівці та Серединці), а до Галицької землі Руського воєводства - три села на р. Стрипа (Денисів, Купчинці та Ішків), хоча Купчинці фігурують у поборовому реєстрі 1661 р. [60, арк. 3зв.], а Висипівці (під назвою Йосипівка) і Серединці зафіксовані у подимному реєстрі 1711 р. [41, с. 1062, 1077]. Щоправда, згадок про перебування Купчинців у Львівській землі в XVIII ст. нами виявлено не було.

Ще одну корекцію даних К. Пшибося здійснено нами на підставі розвідок. Мова йде про два села неподалік Зборова - Гаї Розтоцькі та Гаї за Рудою, помилково віднесені до Волинського воєводства. За даними Садка Баронча, згадані поселення були передмістями Зборова [506, с. 4], а отже підпорядковувалися Львівській землі.

Слід мати на увазі, що подібні територіальні уточнення стосуються лише окремо взятого хронологічного проміжку. Невипадково, для корекції даних, поданих К. Пшибосем, нами було використано документи другої половини XVII ст. і початку XVIII ст., коли межі Львівської землі як адміністративної одиниці сформувалися більш-менш остаточно. Це особливо помітно у порівнянні із джерелами XVI ст., які фіксують у складі Львівської землі населені пункти, що згодом увійшли до складу сусідніх адміністративних одиниць. Зокрема, у поборових реєстрах 1552 і 1578 р. згадане с. Лев'ятин поблизу Радивилова, яке потім увійшло до складу Волинського воєводства [58, арк. 175; 218, с. 66]. Були й випадки, коли поселення сусідніх адміністративних одиниць тимчасово входили до складу землі. Ці та інші зміни кордону Львівської землі, які вдалося встановити за фіскальними джерелами, відображено в додатку М.

Окреслимо також ряд суттєвих моментів, що визначали специфіку структури адміністративного поділу тієї доби. Так, приватні володіння не обов'язково обмежувалися рамками однієї адміністративної одиниці, в першу чергу магнатські. Зокрема, Білокамінський комплекс Вишневецьких у Львівській землі (Білий Камінь, Белжець, Бужок, Жуличі, Ушня, Черемошня [41, с. 1054, 1056, 1082]) включав в себе і ряд сусідніх поселень у Белзькому воєводстві (Балучин, Острівчик, Почапи, Скварява, Фірлеївка [510, с. 155, 163, 181, 183, 190]). Подібним чином формувалася власність духовних структур . Львівський римо-католицький архієпископ, окрім володінь у Львівській землі, зосереджував у власності села Бахів та Посада Бабицька (Бабицьке Передмістя) у Сяноцькій землі [195, с. 93]. Львівській капітулі належало село Мильчиці у Перемишльській землі [192, с. 77].

Королівщини

Львівське староство. Найбільшим комплексом королівським маєтків землі була Львівська королівщина. Поряд із цим, впродовж XVI - XVIII ст. вона зазнала найсуттєвіших територіальних втрат, які зрештою призвели до виокремлення ряду негродових староств - Бібрківського, Глинянського, Дроговизького, Кам'янецького та Щирецького.

Перші зразки фіскальних джерел містять різні дані щодо підпорядкування окремих поселень львівському замку. Поборовий реєстр Львівської землі, укладений 1515 р. зафіксував у старостві 21 населений пункт (тут і далі без Львова): Білка, Борисів (Борусів), Борщовичі, Браничі (Бринці), Великополе, Вороців, Жиравка, Жорниська, Залісся, Карачинів, Лозина, Миклашів, Нове Село, Підліски, Пруси, Скнилів, Смереків, Сокільники, Страдч, Туринка,

Мабуть, найбільш показовий приклад не обмежених адміністративними кордонами духовних володінь є власність ґнєзненського архієпископа, якому станом на кінець XVI ст. лише у Сєрадзькому та Ленчицькому воєводствах належало 5 міст, 89 сіл та 3 частини сіл, у Мазовецькому - 2 міста і 127 сіл, у Сандомирському - 2 міста і 8 сіл, у Краківському - 3 села [526, с. 90; 527, с. 62; 627, с. 96].

Ясниська [218, с. 152]. В середині XVI ст. у Львівське староство входило вже 16 поселень. Поборовий реєстр 1552 р. зафіксував наступний склад сіл: Білка, Борщовичі, Великополе, Вороців, Жорниська, Залісся, Знесіння, Карачинів, Миклашів, Навоз, Нове Село, Пруси, Сокільники, Солонка, Скнилів, Страдч [58, арк. 166-166зв.]. Інвентар 1558 р. засвідчив подальше зменшення королівщини, куди входило лише 13 сіл: Блищиводи, Великополе, Вороців, Жиравка, Залісся, Карачинів, Пруси, Скнилів, Смереків, Сокільники, Солонка Велика і Мала та Страдч [70, арк. 30].

Територіальні втрати у старостві найчастіше були пов'язані з добровільними уступками монархів, які за рахунок передачі окремих сіл в заставу (детальніше про це - у підрозділі «3.4. Заставлені королівщини») здійснювали в короткий термін збір коштів, необхідних для фінансування воєнних кампаній. Деякі поселення староства переходили у дідичне володіння. Перша люстраційна акція у Польському королівстві (1564 - 1565 рр.), в час проведення якої до староства входило 13 поселень (Блищиводи, Великополе, Вороців, Залісся, Карачинів, Скнилів, Смереків, Сокільники, Страдч, Пруси,

Солонка Велика і Мала, Жиравка [117, с. 347-357]), фіксувала також села, які були передані шляхті на правах оренди або «доживоття» .

В деяких випадках шляхтичі самовільно захоплювали королівські села. Яскравий приклад пов'язаний із родиною Жолкевських, яка оволоділа селом Туринка (найпівнічнішим поселенням Львівського староства, дібра якого межували з ґрунтами села Винники, що належало згаданій родині) після самовільного захоплення. Внаслідок цього найкращі угіддя у селі були перетворені у фільварок, а мешканці змушені були відробляти панщину [119, с. 7]. Відомо також, що Станіслав Жолкевський зазіхав і на сусідні з Туринкою населені пункти - в першу чергу, Смереків та Блищиводи (поселення, що згодом увійшли до Мервичівської тенути). Оскільки піддані Жолкевського без

Серед них Веринь, Г анів (Шанів?), Г орожанна Велика і Мала, Демня, Дроговиж, Каменополе, Ліски, Любша, Мервичі, Надітичі, Передримихи, Підгірці, Ричагів, Розвадів, Семенівка, Серники, Стільсько, Стоки, Устя, Хоросно [117, с. 378-380].

Вочевидь, коронного гетьмана не зупинило втручання королівських урядників - 24 лютого 1578 року король Стефан Баторій дав наказ розслідувати, у яких масштабах здійснювалася вирубка місцевих лісів [165, с. 105 № 1582, с. 127 № 1922].

До середини XVII ст. львівському замку напряму вже не підпорядковувалося жодне поселення. Люстрація 1661 - 1665 рр. зафіксувала факт перебування усіх колишніх королівських сіл у власності шляхти*.

На жаль, неможливо точно стверджувати про те, коли саме старостинські села перейшли у приватну власність (за винятком Нового Села, яке перестало бути королівщиною приблизно 1645 р. (в люстрації 1662 р. зазначено, що село «відірване від староства» 17 років тому [177, с. 43]).

Схожа ситуація склалася і в кінці XVIII ст. Остання генеральна люстрація 1765 р. вказувала на підпорядкування львівському замку лише трьох сіл - Велика і Мала Солонка та Жиравка [76, арк. 18]. Інші поселення були одідичені або заставлені шляхтою. У більшості випадків це були представники родини Потоцьких (четверо з них обіймало уряд львівського старости - Стефан (1726 - 1729 рр.), Йоахим (1729 - 1754 рр.), Євстахій (1762 - 1767 рр.) і Антоній (1767 -

Артасів (власниця Барбара Ґраб'янчина, вдова Марціяна Ґраб'янки; за привілеєм від 4 січня 1646 р.), Болотня (3,5 л.; власник - полоцький підчаший Мацей Ґолоцький, передано 23 серпня 1655 р. львівською стольниковою Реґіною Ковальською), Гряда (разом з Волею Брюховецькою та Ситиховом; власник - коронний обозний Анджей Потоцький, за привілеєм від 2 жовтня 1656 р. після смерті Якуба Потоцького; за іншими даними - села знаходилися у державі пана Осуховського), Відники (7,5 або 8 л.; власник - ловчий Львівської землі Ґабріель Сільніцький, за привілеєм від 20 серпня 1660 р.), Жорниська і частина села Лозина (власник - жидачівський підстолій Войцех Моравець), Задвір'я (6 л.; власник - львівський підкоморій Петро Озґа), Знесіння (13 дворищ або 4 л.; власник - добжинський хорунжий Зиґмунт Убиш, за привілеєм Владислава IV від 17 квітня 1636 р.), Кам'янопіль і Підбірці (1,5 і 5 л. відповідно; за іншими даними - 8 дворищ у Кам'янополі і 4,5 л. у Підбірцях); власники - Томаш Лужецький і його дружина Зоф'я, за привілеєм від 10 травня 1663 р.; за іншими даними - села знаходилися в оренді Войцеха Моравця), Миклашів (17,5 л.; власник - Стефан Замойський, за привілеєм від 4 квітня 1653 р.), Нове Село (5 або 5,5 л.; у володінні перемишльського мечника Францішка Левошинського, за привілеєм від 10 березня 1657 р. по смерті руського воєводи Станіслава Лянцкоронського; за іншими даними власником села був якийсь Коморовський), Підліски (разом із Стронятином та Кошелевом, 10,5 л., у власності чернігівського каштеляна Здзіслава Замойського і дружини Зоф'ї), Пруси (4 або 7,5 л.; Каспер Вондалковський і дружина Зоф'я Ґославська, передача від Томи Янковського і Анни Кронковської від 11 серпня 1653 р.; за іншими даними - у 1661 р. власником села був городельський староста Стузовський), Рокитна (у власності Яна Браницького за привілеєм від 23 квітня 1659 р. після смерті Станіслава Фредра), Стоки (3 л.; за іншими даними 7 л.); власник - галицький каштелян Александр Цетнер), Сухоріччя (3 л.; за іншими даними - 2,5 л.); луковський підстолій Александр Іздебський і дружина Зоф'я Ковальська, передано 24 жовтня 1659 р.) [60, арк. 23, 35зв., 41зв., 52-52зв., 61зв., 63, 72зв., 82, 86, 91; 177, с. 17, 19, 20, 21, 22, 35, 36-37, 40, 41, 43, 44, 46, 47-48].

Так, села Борщовичі, Знесіння і Пруси перебували у володінні Єви Потоцької [76, арк. 22зв., 23, 23зв.], Кам'янопіль, Підбірці і Рокитна належали Юзефу Мьончинському та його дружині Катажині (з Потоцьких) [76, арк. 24, 24зв.], Ляшки [Муровані] та Женів - Людвіку Поцею та дружині Вікторії (з Потоцьких) [76, арк. 28, 28зв.], Скнилів - Катажині (з Потоцьких) Коссаковській [76, арк. 21]. У дідичній власності перебували також села Кожичі і Ямельня (належали Анні і Шимону Шептицьким [76, арк. 21зв.]) та Миклашів (зосереджував підкоморій Людвік Братковський [76, арк. 25зв.]). В оренді знаходилися села Білка та Сухоріччя (тенутарій - поручник коронних військ Ігнацій Хжановський [76, арк. 26зв.]), а також Задвір'я і Полоничі (орендар - Юліанна Ожджина (Озґа) [76, арк. 27]).

Бібрківське староство. Комплекс королівських маєтностей з центром у місті Бібрка був названий «староством» лише в останній генеральній люстрації 1765 р. У самій Бібрці, яка отримала маґдебурзьке право в 1469 р. [501, с. 579]), ніколи не було замку і ґродського суду [177, с. 24]. Місто було локоване на 20 ланах, з яких 2 належали місцевому пароху, а ще половина - костельному витрикушу (подібні надання у документах нам більше не траплялися). Вперше Бібрка разом із селами Лани, Ланки Малі та П'ятничани виступали єдиним заставленим комплексом у люстрації 1621 р. (на той момент ним володів жарнівський каштелян Тарновський) [61, арк. 28зв.]. Чергова люстрація 1629 р. зафіксувала власником тенути галицького хорунжого і долинського старосту Єжи Красіцького [3, арк. 165зв.]. На цей момент, угіддя сіл комплексу були виміряні у дворищах - Лани (3 дворища), Ланки Малі (1,5), П'ятничани (кількість не вказана). Люстрація 1661 - 1665 рр. зафіксувала зростання староства - відтепер до нього входили також села Серники та Гаї, а площа поселень була вказана у ланах - Лани (10 л.), Пятничани (2,5 л.), Серники (7,5 л.) [177, с. 26-27]). В останній ревізії королівщин до староства знову входили лише чотири поселення - Бібрка, Лани, Пятничани та Серники, загальною площею угідь 41,875 ланів - Бібрка (20 л.), Лани (9 л.), П'ятничани (4 л.), Серники (8,875 л.) [76, арк. 83зв.-84зв.]. Очільницею комплексу на той момент була мазовецька воєводина Ельжбета з Потоцьких Руденська [76, арк. 82-82зв.].

Глинянське староство. Як міський осередок Глиняни сформувалися внаслідок надання сандомирським воєводою Яном Тарновським магдебурзького права та ста франконських ланів. Акт локації було підтверджено Владиславом Яґайлом у 1397 р. - тоді ж у місті було фундована римо-католицька парафія [654, с. 583].

Перелік поселень староства змінювався із століття в століття. На початку XVI ст. Глинянам підпорядковувалися лише два села - Полоничі і Словіта [218, с. 152]. В середині століття комплекс розширився за рахунок сіл Львівського староства - Білка [Королівська], Борщовичі, Замостя, Кривичі, Навоз, Перегноїв та Полтва [117, с. 370-376]. У другій половині XVII ст. від королівщини відійшли с. Борщовичі (стало приватною власністю) і Навоз (востаннє згадане у люстрації 1661 - 1665 рр.). За цим документом староство включало в себе місто Глиняни (28 / освоєних ланів) та села Білка, Замостя, Кривичі, Перегноїв, Полоничі, Полтва, Словіта [177, с. 155-164]. Поборовий реєстр 1661 р. зафіксував підпорядкування глинянському замку поселень Жорниська та Ямельня [60, арк. 32, 90], розташованих на північний захід від Львова. Нарешті, остання генеральна люстрація Руського воєводства 1765 р. зазначала про належність п'яти сіл Глинянському комплексу: Замостя, Кривичі, Перегноїв, Полтва та Словіта [76, арк. 29-33; 535, с. 145-146].

Городоцьке староство, за підрахунками польського дослідника Пшемислава Домбковського, охоплював станом на XV ст. 39 поселень [537, с. 13-15]. Однак, ще з кінця XIV ст., за рахунок передачі окремих поселень у заставу, староство суттєво зменшувалося у розмірах . Перший віднайдений нами повний перелік

В 1374 р. Владиславом Опольським на користь Вацлава з Осова було передано села Лівчиці, Конюшки і Березець. Згодом щедрі донації королівщини ініціював Владислав Яґайло, який надавав угіддя з умовою несення військової служби. Саме так, у 1425 р. було передано значний масив земель на південь від Городка. Села Г ошани, Г одвишня, Коропуж, Хишевичі, Бірче і Чуловичі стали власністю Яна Менжика з Дубровиці. В 1427 р. Яґайло передав князю Дмитру Семеновичу Друцькому поселення Комарно, Хлопи, Угерці, Конколовичі, Литовку та Кліцько. В 40 рр. XV ст. Городоцька королівщина втратила села Тучапи і Жбадин (перейшли в заставу межиріцького каштеляна і руського старости Вінцента з Шамотул), Цунів (до львівського міщанина Клеменса Кадина), Речичани (до Яна Речичанського в заставу 380 гривень), Великий та Малий поселень, що входили до Городоцького староства, який датується 1473 р., зафіксував у його складі, окрім Городка, лише 14 сіл (Верещиця, Галичанів, Добростани, Дроздовичі, Завидовичі, Зашковичі, Керниця, Колбаєвичі, Курники, Кути, Мавковичі, Родатичі, Стариська, Черляни [184, с. 53 № 1028]).

Перші поборові реєстри початку XVI ст. зазначали різну кількість поселень королівщини - від 16 (реєстри 1515 та 1517 рр.: Городок, Родатичі, Галичанів, Дроздовичі, Добростани, Стариська, Курники, Завидовичі, Зашковичі, Колбаєвичі, Верещиця, Чуловичі, Мальчиці, Поріччя, Лівчиці, Вовчухи, Монастирець [59, арк. 262зв.-263, 622зв.-623]) до 8 (реєстр 1532 р.: Городок, Родатичі, Добростани, Стариська, Верещиця, Курники, Завидовичі, Черляни, Колбаєвичі [56, арк. 149зв.-150]). Починаючи з середини XVI ст., коли межі Городоцького староства сформувалися остаточно, залишаючись майже незмінними до 1772 р. (на короткий період в першій половині XVIII ст. були набуті села Цунів та Кам'янобрід [1, арк. 3зв.; 4, арк. 44с, 47, 60а; 5, арк. 136]), ця територіальна одиниця складалася з чотирьох окремих дільниць. Найпівнічніша з них охоплювала села, розташовані посеред лісових масивів Розточчя - Верещиця, Вишенька, Воля Добростанська, Воля Старицька, Добростани, Курники, Лелехівка. На півдні ця дільниця межувала із вже згаданими Цуневом та Кам'янобродом. Саме вони відмежовували північну дільницю Городоцької королівщини від основного комплексу володінь із старостинським центром - Городком, куди також входили наступні поселення: Г аличани, Завидовичі, Зашковичі, Керниця, Мавковичі, Родатичі, Черляни.

Нарешті, дві дрібні дільниці (або радше анклави) Городоцької королівщини включали у себе лише по одному селу. В одній з таких дільниць знаходилися Чорнокунці - невелике поселення на північ від родатицьких угідь, що перебувало у підпорядкуванні городоцького війта [177, с. 204-205]. Власне тому питання власницької приналежності села (королівська чи приватна власність) є дискусійним. Подібно до Чорнокунців, окремий анклав становили

Любінь (були надані Казимиром Ягеллончиком Христофору з Сан Ремо). Одним з найбільших поселень королівщини, Родатичами, у 1440 р. оволодів Ян з Пільчі на умовах застави 735 угорських флоринів, однак згодом село все ж вдалося повернути до староства [678, с. 675-676, 679].

Названий комплекс перебував у власності родини Тарлів щонайменше з 1515 р. На той момент до його складу входили села Веринь, Горбачі, Дроговиж, Ілів, Надітичі, Розвадів, Стільсько, Устя [218, с. 156]. Станом на 1552 р. у дідицтві краківського каноніка, а згодом львівського архієпископа Павела Тарла (? - 1565 рр.) перебували Дроговиж, Надітичі, Поріччя та Устя. Окрім цього, у його заставі знаходились розташовані неподалік королівські села Веринь і Розвадів [58, арк. 171]. У січні 1554 р. брат Павела, холмський староста Ґабріель, викупив їх у нього. Окрім цього, у Єжи Язловецького та Станіслава Фредруша були придбані поселення Демня і Стільсько [165, с. 67 № 1006]. У лютому 1570 р. на ґрунтах королівського села Дроговиж, над Глибоким потоком, новим власником комплексу, сандомирським хорунжим Миколаєм Тарлом було локовано «на новому корені» місто, назване в честь локатора Миколаєвом [165, с. 101 № 1525]. В період перебування на чолі староства Миколая Тарла до королівщини слід зарахувати також с. Мала і Велика Горожанна та Ричагів, які перебували в оренді Миколая [165, с. 99 № 1486, 1491].

Згідно з даними люстрації 1661 - 1665 рр., до складу староства входило 1 місто і 9 сіл; їх угіддя сумарно становили 64 % ланів, з яких осілими були лише 33,375 ланів, тобто трохи більше половини: Миколаїв (60 осілих чвертей із 140) разом з війтівством (2 лани), Веринь (1,625 осілих ланів з 2,5), Демня (3,75), Дроговиж (2 осілих з 5 ланів), Дуброва (0,5), Ілів (0,75 осілих з 5 ланів), Надітичі (1,375), Розвадів (4 осілих з 5 ланів), Стільсько (0,75 осілих ланів з 2,5), Устя (1,625) [177, с. 29-34].

Ревізія 1765 р. не зафіксувала село Дуброву у складі староства, однак згадувала про нову колонію Волю (ймовірно, виникла на ґрунтах с. Стільсько). Цікаво, що загальна площа угідь сіл королівщини, за даними люстрації, була більшою, аніж сто років тому - 85,125 ланів (з них 62,875 осілих): Миколаїв, Веринь (34 осілих чверті, 13 пустих), Демня (30 осілих чвертей), Дроговиж (46 осілих чвертей, 13 пустих), Ілів (11 осілих чвертей), Надітичі (14 осілих чвертей, 1 пуста), Розвадів (41 / осілих чверті), Стільсько (42 осілих чверті, 62 пустих; окремо 1 лан), Устя (19 осілих чвертей) і нова колонія Воля (10 осілих чвертей) [76, арк. 143, 144-144зв., 145зв., 146-147зв.]. Можливо, село Дуброва занепало і було обліковане разом з ґрунтами сусіднього Стільська, що пояснює відсутність згадок про нього у люстрації.

Кам'янецьке староство. Комплекс знаходився на північній околиці Львівської землі, в заболоченій долині Західного Бугу. Його адміністративний центр - місто Кам'янка - був заснований в середині XV ст. вихідцем із мазовецького Дмошина Єжи Струмилом, який прибув до Львівської землі невдовзі після надання йому королем Владиславом Варненчиком тутешніх сіл за участь в поході на Угорське королівство.

Дослідник Анджей Янечек вважає, що місто було закладене у першій чверті XV ст., а саме в час перебування на чолі Львівського староства Флоріана з Коритниці (1407-1411 рр.) [588, с. 244]. На думку Янечека, окрім Кам'янки, Єжи Струмило, заклав в долині Бугу поселення Дернів та Лани [588, с. 244], що згодом увійшли до Кам'янецького староства. Отримавши у 1471 р. маґдебурзький привілей (у 1509 р. Сиґізмунд І підтвердив надання), місто почало швидко розростатися. У першій половині XVII ст. Кам'янка-

Струмилова за кількістю мешканців була п'ятою серед міст Руського воєводства . Інший міський осередок - Добротвір - виник на початку XV ст. Маґдебурзьке право він отримав у кінці століття, незадовго до фундації тут костелу св. Станіслава (1487 р.) [588, с. 54].

Добротвір з навколишніми поселеннями мав особливий адміністративний статус, що знайшло своє відображення у фіскальних документах. Так, населені пункти Добротвірської дільниці не згадувалися у поборових реєстрах Львівської землі (натомість у подібних документах Белзького воєводства вони фігурують [218, арк. 219]).

23 серпня 1442 року Владислав Варненьчик записав Єжи Струмилу за участь в угорському поході 200 гривень на Золочів, названий у документі селом [162, с. 83 № КШІ].

Повний перелік поселень староства подають люстрації та інвентарі. Зокрема, друга генеральна люстрація 1570 р. зафіксувала королівщину в стані найбільшого територіального розвитку. На той момент до її складу входило два міста (Кам'янка і Добротвір), одне передмістя-село (Лани) та сім сіл: Батятичі, Сілець, Желдець, Честині, Дернів, Руда, Середній Став [119, с. 267-273]. Площа староства залишалася незмінною до 30-х рр. XVII ст., коли львівській родині купців Папарів було передано у дідичну власність найбільші села королівщини

- Батятичі та Желдець. Крім того, ряд сіл, про які згадують джерела у XVI ст., з невідомих причин зникли (Воля Новоставська і Честинська , Середній Став). Згідно люстрації 1661 - 1665 рр. староство включало в себе два міста (Кам'янка і Добротвір) та чотири села (Дернів, Лани, Руда, Сільце) [177, с. 164-170].

Впродовж XVIII ст. староство зберігало свої межі, а кількість підпорядкованих кам'янецькому замку населених пунктів зросла за рахунок освоєння лісових масивів і створення нових промислових осередків, що згодом стали окремими поселеннями. Староство складалося з Кам'янецької дільниці: місто Кам'янка-Струмилова (в його складі - Підзамче), сіл Дернів, Лани, Обидів, Руда, Ясениця-Забужанська, Ясениця-Руденська, та Добротвірської дільниці у складі м. Добротвір та с. Стриганка. Ревізією були охоплені також колишні королівські села - Стремінь (у володінні добжинського підчашого Миколая Ґадомського), Новий Став і Честині (у власності Францішека Ксаверія Браніцького, коронного підстолія і галицького старости) [76, арк. 44зв., 48зв., 49, 49зв., 50, 50зв., 51, 52, 52зв., 53].

Рогатинське староство. Комплекс королівських сіл довкола міста Рогатина на протязі всього існування Руського воєводства адміністративно підпорядковувався Галицькій землі, однак декілька сіл на північ від міста фігурували в поборових і подимних реєстрах разом з поселеннями Львівської землі. Станом на середину XVI ст. до цієї дільниці входило чотири села - Гульків, Кореличі, Матіїв, Янчин [58, арк. 176-176зв.]. В 1570 р. на ґрунтах села

Про обидва поселення вдалося знайти лише одну писемну згадку - в контексті розмежування у 1559 р. дібр староства, куди ті входили, від власності Станіслава Ґайовського (поселення Тадані і Монастир). Можливо, Воля Новоставська в майбутньому стала селом Новий Став [165, с. 79 № 1188].

Матіїв великим коронним маршалком і рогатинським старостою Яном Фірлеєм було локовано місто Фірлеїв [165, с. 106 № 1586]. До середини ХУШ ст. дільниця розширилася і включала в себе шість поселень - Гульків, Кліщівна, Кореличі, Підгороддя, Фірлеїв та Янчин [165, с. 425 № 7183, с. 426 № 7208].