Описово-статистичні джерела про заселення та адміністративно-територіальний устрій Львівської землі Руського воєводства у ХVІ-ХVШ ст.

Вочевидь, земельний голод змушував селян не лише до вирубування лісів, а й до освоєння тих угідь, які традиційно затоплювалися. Мова йде, зокрема, про долину Дністра, де впродовж XVI - XVIII ст. з'явилося ряд поселень: Сусолів (1532 р.) [56, арк. 153], Підвисоке (1661 р.) [60, арк. 64], Новосілки (1693 р.) [1, с. 25зв.], Голодівка (тепер Задністряни) (1649 р.) [118, с. 174], Повергів (1693 р.) [1, арк. 27], Саска (Бартошівка) (1693 р.) [1, арк. 29].

Колонізація духовних володінь. На факт появи нових поселень на території духовних володінь опосередковано впливали королівські привілеї. Зокрема, в 1596 р., коли папським легатом Генриком Каєтаном було затверджено фундацію львівської спільноти сестер-бенедиктинок, король Сиґізмунд, підтверджуючи акт, дозволив сестрам вирубувати дерева у лісах, підпорядкованих Львівському староству [333, с. 208]. В першу чергу мова йшла про значний лісовий масив Розточчя на північний захід від Львова. Схоже, саме освоєння вказаних лісів створило передумови для осадження села Дубровиця, що згодом стало власністю ордену (вперше село згадане при розмежуванні 1634 р. володінь сестер з королівськими селами Вишенька і Стариська [165, с. 233 № 3780].

Надане в 1599 р. ордену у власність на 20 років поселення Рокитне було осаджене незадовго до цього - в 1571 р. документи фіксують ім'я локатора села (Яцек Жеребецький) [165, с. 109 № 1629]. В 1579 р. населений пункт був локований знову Якубом Озярновським [165, с. 133 № 2019].

Зведення в 1606 - 1618 рр. колегіати св. Лаврентія у Жовкві та закладення парохії у 1623 р. львівським архієпископом Яном Прухніцьким супроводжувалося наданням земель настоятелю храму. Тут були засновані Могиляни (1693 р.) [1, арк. 25] та Вербляни (1693 р.) [1, арк. 30] (тепер у складі с. Смереків).

Нові поселення у міській юрисдикції. У 1607 р. Сиґізмунд ІІІ подарував шпиталю Св. Духа у Львові невелике село Скнилівок, яке складалося з чотирьох дворищ. Провізорами шиталю були львівські райці, відтак поселення фактично перебувало під контролем міста [552].

Загальні підрахунки. Таким чином, впродовж XVI - XVIII ст. сумарне число населених пунктів Львівської землі зросло з 500 до 745 (повний перелік - в додатку М), тобто на 49% (у XVI ст. - 122, у XVII - 86, з 1701 по 1772 рр. - 37). Наші підрахунки засвідчують, що масштаби колонізаційного руху були значно менші, аніж приміром у Сяноцькій землі (тут впродовж XVI ст. кількість поселень зросла на 54,8 % - від 290 до 449 [556, с. 182], у Львівській - на 24,4 %). Натомість, приблизно однакову динаміку демонструє Белзьке воєводство, де від 1472 по 1630 рр. з'явилося 98 нових поселень (до цього часу 430 [588, с. 183], тобто зростання складало 22,8 %). В цій адміністративній одиниці, подібно до Львівської землі, оселення активно відбувалося в період пізнього середньовіччя, тоді як Сяноцька земля, з огляду на специфіку рельєфу (гориста місцевість) була колонізована саме в ранньомодерний час.

Йосифінська колонізація. Після інкорпорації Львівської землі у складі Руського воєводства до монархії Г абсбурґів внаслідок першого поділу Польщі в 1772 р. ці терени почали активно заселятися, в першу чергу німецькими переселенцями. Не зосереджуючи нашу увагу на цьому процесі (оскільки він виходить за хронологічні рамки нашого дослідження) зауважимо, що окрім німецьких колоній, в процесі підготовки Йосифінського поземельного кадастру (1785-1788 рр.) було зафіксовано ще 116 нових поселень. Найімовірніше, вони з'явилися в епоху Речі Посполитої - принаймні від часу інкорпорації пройшло занадто мало часу для їх повноцінного оформлення. Після фіксації населених пунктів на мапі Львівської землі (див. додаток М) зауважуємо, що це були, як правило, невеликі поселення на місці активної вирубки лісів. Їх найбільше скупчення - 25 населених пунктів - спостерігаємо в трикутнику між Жовквою, Яновом та Магеровом, на Розточчі. Деякі з них мали промисловий характер, на що вказують їх назви (Гутка (Гута Монастирська), Гутисько, Майдан, Руда Крехівська, Шабельня). Такими ж були 7 сіл, осаджених в околицях Підкаменя (Гута Верхобузька, Гута Пеняцька, Гутисько Брідське, Гутисько Литовиське, Гутисько Олеське, Гутисько Пеняцьке, Майдан Пеняцький).

Окрім робітничих поселень, що виникали на місцях залізних гут та поташевих майданів, мав місце і відхід селян на хутори-волі, на що так само вказують самі топоніми: Вілька Сихівська, Вілька біля Рогачина, Волиця біля Урмані, Мала Воля біля Тростянця, Волиця біля Лісневич, Футори біля Цецової.

Зниклі поселення Львівської землі

Дослідження колонізаційних процесів (напрями та специфіка освоєння нових територій, особливості закладення нових поселень, етноконфесійний склад колонізаторів) неможливе без вивчення тих причин та факторів, які гальмували колонізаційних рух, сповільнювали демографічне зростання. У ранньомодерний період української історії до таких факторів можна віднести грабіжницькі напади кримських та буджацьких татар, масові вбивства внаслідок військових дій, а також визиск і свавілля шляхти стосовно до селянства. Однак, якщо податковий тиск змушував селян до втечі, а відтак призводив до зростання кількості мешканців у сусідніх адміністративних одиницях, то військовий фактор найчастіше сповільнював колонізаційний потенціал населення. Серійні напади татар, масові випадки захоплень в ясир призводили до знелюднення цілих поселень, багато з яких вже не були відновлені.

Фіксація таких населених пунктів багато в чому можлива завдяки використанню описово-статистичних джерел, в першу чергу хронологічно найраннішого їх різновиду - поборових реєстрів, які містили переліки міст і сіл, що підлягали оподаткуванню. Біля назви кожного знищеного населеного пункту у документі міститься формулювання на зразок «per Valachos (Tartaros) funditus vastati (cremati)». Чимало з таких поселень вже не були відновлені. Цінну інформацію про факти та причини зникнення населених пунктів містять також матеріали люстрацій.

Інформацію про віднайдені нами поселення подаємо окремими блоками в алфавітному порядку (за незначними винятками).

Долобовичі

Село зафіксоване в кількох поборових реєстрах початку XVI ст. в рубриці «Comarno» [59, арк. 263зв. (1515 р.), 477зв. (1512 р.), 624 (1517 р.)]. Однак до складу Комарнівського ключа воно не входило, як і сусідній Долобів (Смб ЛО), також згаданий у цій рубриці, оскільки жодних документів, де б обидва поселення були вказані як підпорядковані Комарному, не виявлено. Слід зауважити, що Долобів знаходиться у болотистій долині Дністра, неподалік місця впадіння у нього р. Стрв'яж. Можливо, Долобовичі також розташовувались тут і орієнтовно в середині XVI ст. зникли в результаті повеней, що часто трапляються в цих місцях.

Дубівці

Село належало до володінь Яна Амора Тарновського (вказівка у джерелі «Tamowczyk») та його дружини, Барбари з Тенчиньських [659, с. 7]. Очевидно, знаходилось воно поряд із Глібовичами (тепер - Великі Глібовичі, Прм ЛО), оскільки в поборових реєстрах їх лани (14) та об'єкти інфраструктури були пораховані разом [59, арк. 253 (1515 р.)]. Востаннє поселення фігурує в документі 1517 р. Разом з Глібовичами воно було осаджене вже на 24 ланах [59, арк. 609зв.]. Можливо, це село не зникло в результаті ворожого нападу чи стихійного лиха, а просто було поглинуте сусідніми Глібовичами.

Залука

Поселення з такою назвою зафіксоване у ряді поборових реєстрів початку XVI ст., як спалене волохами і татарами [59, арк. 177 (1510 р.), 259 (1515 р.), 473зв. (1512 р.)]. Зокрема, документ 1517 р. вказував на знищення тутешньої церкви та спустошення чотирьох з п'яти ланів, на яких було осаджене село [59, арк. 617]. За деякими даними, Залука була об'єктом татарських грабунків як мінімум з середини XV ст. Львівський краєзнавець Людвік Дзедзіцький, автор низки гасел про населені пункти Галичини у «Sпowniku geograficznemu...» записав легенду жителів Лагодова (Прм ЛО) про давнє село Залука, яке знаходилось на відстані трьох з половиною миль на північ від сучасного Лагодова. Під час одного з татарських нападів, мешканці Залуки втекли до лісу, де були вбиті татарами. В живих залишилися лише 4 родини (Макарови, Жукови, Васькові, Залуцькі), які заснували нове поселення - Прилука (тобто «при Залуці»). Пізніше село отримало свою сучасну назву Лагодів [547, с. 576]. Перша згадка про нього датується 1440 роком [168, с. 1 № 3]. Тобто, якщо ця легенда має реальне підґрунтя, то Залука з'явилася задовго до своєї першої згадки у 1456 р. (див. додаток Н).

Реєстр 1578 р. зафіксував село, не зазначаючи жодної інформації про нього - очевидно, на той момент тут вже ніхто не проживав (щоправда, документ 1589 р. вказує, що поселення осаджене на 1 дворищі [58, арк. 870зв.]).

Востаннє Залука (ймовірно, вже не село, а урочище) була згадана серед маєтностей Анджея та Зоф'ї Лагодовських, які у січні 1609 р. були продані львівському архієпископу Яну Замойському [165, с. 197 № 3103].

Комарів (Коморів)

На протязі XV - XVI ст. це село, осаджене на трьох [56, арк. 335а (1540 р.)] (за іншими даними - на шести [58, арк. 251зв. (1564 р.)]) ланах входило до складу Олеського ключа. У 1615 р. на ґрунтах поселення, що на той момент перебувало у дідичному володінні руського воєводи Яна Даниловича, було локовано місто, назване в честь родового герба Даниловичів, Сасовом [504, с. 415]. Місце для локації містечка було обране на перетині шляхів з Волині (через Броди) на Галич (через Бережани), а також на Львів. У новозаснованому місті була закладена римо-католицька парафія, однак рік її фундації - 1631 - викликає сумніви, оскільки наймовірніший фундатор - Ян Данилович - помер у 1628 р. [504, с. 415] Після заснування містечка, топонім «Коморів» перестав бути ужитковим і не зберігся навіть у назві передмістя, яких навколо Сасова було, як мінімум, чотири (Бір, Папірня, Пісок, Софіївка) [699]. Можливо, під час локації Сасова у 1615 р. Комарів був незаселеним урочищем.

Корниличі

Достеменно невідомо, де могло знаходитись це село, усі згадки про яке супроводжуються вказівками про спалення татарами [59, арк. 254, 469, 610зв.]. Знаємо лише, що воно перебувало у власності львівського підкоморія Пьотра Гербурта Одновського, якому у Львівській землі станом на 1515 р. загалом належало 16 сіл, розташованих на території сучасних Жовківського, Кам'янка- Бузького та Пустомитівського районів Львівської області [218, с. 155].

Костанчичі

Невелике село (займало три чверті лану) вперше було згадане у реєстрі 1510 р. як спалене волохами [59, арк. 170зв.]. У наступних реєстрах початку XVI ст. воно й надалі фігурувало як «спалене дотла» [59, арк. 252зв. (1515 р.), 468 (1512 р.)]. Про його точне розташування і приналежність говорити важко - село вказане в переліку власності львівських домініканців (сюди також входили села Зарудці, Зашків (обидва - Жвк ЛО), Ушковичі (Прм ЛО), Кротошин (Пст ЛО)). Насправді у цьому списку були зазначені і володіння львівських францисканців (села Чишки (Пст ЛО) і Ганачів (нині не існує)) [218, с. 154]. Тому місцезнаходження Костанчич слід пов'язувати із розташуванням комплексів власності двох названих орденів - на південному сході або на півночі від Львова чи неподалік Перемишлян. Відомо також, що в 1545 р. село отримав у власність Єжи Чартковський [185, с. 423 № 7357]. Вже через два роки він передав спустошені Костанчичі у довічне володіння Рогатинському повіту [186, с. 285 № 22722]. Очевидно, під формулюванням «Рогатинський повіт» ^ШгШт Rohatinensis) слід розуміти однойменне староство (адміністративно підпорядковане Галицькій землі), а точніше ту його дільницю, що знаходилася в межах Львівської землі. Ця дільниця станом на середину XVI ст. включала у себе села Кореличі (Прм ЛО), Янчин (тепер Іванівка, Прм ЛО), Матіїв (тепер Липівка, Ргт ІФО) і Гульків (тепер в межах с. Кореличі) [58, арк. 176-176зв.].

Кростковичі

У травні 1464 р. це поселення (також відоме під назвою Коври), разом із селами Дев'ятники і Бранці (Браничі, тепер Бринці-Церковні, Ждч ЛО) фігурувало в акті розмежування маєтностей львівського земського судді Пьотра з Бранич і якогось Дев'ятницького (ймовірно, Франциска). Таким чином, можна припустити, що Кростковичі знаходилися між селами Бринці-Церковні, Дев'ятники, а також Чижичі (усі села - на північному заході Жидачівського району Львівської області), неподалік якого руським воєводою Пьотром Одровонжем було укладено акт розмежування [164, с. 93-94 № LXVШ].

У реєстрах початку XVI ст. село було згадане в переліку поселень Комарнівського ключа [59, арк. 181 (1510 р.), 263зв. (1515 р.), 624 (1517 р.)], однак до нього не належало, оскільки перебувало занадто далеко від основного скупчення населених пунктів цього маєткового комплексу.

Кути

Вперше село Кути було згадане у зв'язку з придбанням в січні 1463 р. у Миколая Слабоша сіл Керниця, Мавковичі, Черляни та Кути (у документі Сдп^у) разом з солтиствами львівським митником, дрогобицьким жупником Христофором де Санкто Ромуло [164, с. 88-89 № LXV]. Цікаво, що польський дослідник Ксаверій Ліске, який займався укладенням 9-го тому «Akt6w grodzkich і ziemskich», припускав, що під Кутами мається на увазі с. Кут в Яворівському повітовому старостві (за австрійським адміністративно- територіальним поділом) [164, с. 90 № LXV]. Насправді, це село було присілком с. Тростянець [233, с. 85; 697] і наврядче його можна ідентифікувати зі згаданими Кутами, хоча б тому, що дібра села Тростянець входили у період Речі Посполитої до Яворівського староства. Ми ж можемо точно стверджувати, що Кути належали до Г ородоцької королівщини - населений пункт фігурував в переліку поселень староства станом на 1473 р. [184, с. 53 № 1028] В цьому ж переліку Кути зафіксовані і в поборових реєстрах початку XVI ст. [59, арк. 181зв. (1510 р.), 478 (1512 р.), 625 (1517 р.)].

Навоз

Вперше село було згадане у 1546 р. серед поселень Львівського староства, що перебувало в оренді перемишльського каштеляна Миколая Гербурта Одновського [186, с. 267 № 22410]. Згідно реєстру 1552 р. у ньому проживало лише 8 кметів [58, арк. 166зв.]. Очевидно, поселення знаходилося між селами Задвір'я та Полоничі (обидва - Бск ЛО) - у грудні 1640 р. король

Владислав IV повідомив львівського земського писаря Пьотра Озґу про спрямування комісарів для розмежування його дідичного села Задвір'я від королівського домену Глинянської тенути, куди входили Борщовичі (Пст ЛО), Навоз та Полоничі [165, с. 240 № 4604]. Незадовго до проведення генеральної люстрації 1661 - 1665 рр. села Борщовичі та Навоз перейшли у володіння Адама Служевського [177, с. 163]. Саме у люстраційному протоколі село Навоз, на 2,5 ланах якого мешкало (як і в 1552 р.) 8 кметів, нами було виявлене востаннє [177, с. 164].

Середній Став

Село Середній Став було осаджене за 10 років до генеральної люстрації Руського воєводства 1570 р. з ініціативи кам'янецького старости, краківського каштеляна Спитка Йордана, який помер незадовго перед ревізією. На момент приїзду комісарів тут проживало 12 осіб [119, с. 273]. Однак до вказівки про дату локації села потрібно ставитись із застереженням, оскільки вперше подібний топонім фігурував у попередній люстрації 1565 р. в якості означення ставкової водойми (оригін. Sredni staw). Біля ставка на той момент знаходився невеликий млин (в якому «почали молоти минулої весни»), однак ще не було мешканців. Люстратори зазначали, що урочище добре підходить для осадження нового села, з огляду на малу залісненість (dqbrowa nikczemna) [117, с. 330].

Село Середній Став зникло у середині XVII ст. - люстратори у 1662 році вже не писали про нього. Востаннє поселення було згадане у 1649 р. - тоді його жителі заявили про те, що у зв'язку із спустошеннями, спричиненими навалою козацько-татарського війська, вони можуть заплатити лише 40 грош чиншу. Невідомо чому, однак мешканці інших сіл вказували, що у Середньому Ставі «млина не було ніколи» [118, с. 250]. Так чи інакше, факт відсутності яких- небудь господарських об'єктів ймовірніше за все і призвів до занепаду поселення.

Стогинь

Засноване на початку XVI ст. (in nova radice за реєстрами 1510, 1512 та 1515 рр. [59, арк. 174зв. (1510 р.), 256зв. (1515 р.), 472 (1512 р.)]), село Стогинь вперше було згадане під час поділу маєтностей Пьотра Сенінського, проведеного після його смерті в 1511 р. Власницею села стала старша донька Пьотра Анна, а згодом і її чоловік, Фридерик (Фридруш) Г ербурт. У володіння подружжя перейшло також згадане вище село Комарів [504, с. 403-404].

У 1557 р. було проведено новий поділ маєтків, цього разу між дітьми доньок Пьотра Сенінського. Стогинь і Комарів дісталася нащадкам сестри Анни Гербуртівни, Ядвіґи [504, с. 408]. Востаннє село Стогинь було згадане у 1627 р. Цього року власник Олеського ключа, руський воєвода Ян Данилович задля покращення фінансового стану костелу в Олеську наказав жителям села Стогинь сплачувати десятину [504, с. 420].

Шанів

Поселення було вперше згадане у 1464 р. в контексті поділу маєтностей між братами Станіславом і Яном Давидовськими, разом із селами Давидів та Черепин (Пст ЛО) [158, с. 179 № C]. Станом на початок XVI ст. воно було осаджене на п'яти ланах, три з яких були не оселеними, що було зумовлено татарськими нападами [59, арк. 620 (1517 р.)]. Очевидно, поселення знаходилося неподалік від Львова, оскільки у переліку населених пунктів воно згадувалося одразу після поселень у власності львівських райців (рубрика «Consulum »).

Щученоси

Існують різні гіпотези щодо того, який саме населений пункт в документах XV - XVI ст. фігурував під назвою Щученоси (Schczuczenosi, Czuczenosy). Твердження в «Slowniku geograficznemu...» про те, що це давня назва с. Керниця (Грд ЛО) [497, с. 45], мабуть помилкове (подібне припущення висловлював і Пшемислав Домбковський [537, с. 15]), оскільки в поборовому реєстрі 1515 р. Керниця (Kmycza) і Щученоси (Sczuczenoszy) подані окремо [218, с. 163]. Припущення Ксаверія Ліске, що згадане у привілеї Казимира Яґеллончика від 15 квітня 1492 р. поселення Щученоси слід ідентифікувати з селом Чуперносів (Прм ЛО), також малоймовірне [164, с. 138 № СІ]. Надання Казимира Яґеллончика Дерславові Вільчку (дідичу Великого Любеня) стосувалося гребель у селах Мавковичі та Черляни, тож можна припустити, що й Щученоси з греблею розташовувалися неподалік названих поселень, на ріці Верещиця.

Поселення Золочівського та інших ключів на сході Львівської землі.

У комплексі шляхетських володінь з центром у Золочеві знаходимо кілька населених пунктів, згадки про які містять лише окремі поборові реєстри XVI століття. Мова йде про місто Адріянопіль на 4 ланах [57, арк. 207 (1563 р.)], а також села Дмитровичі (1 лан) [58, арк. 331зв. (1565 р.), 408 (1567 р.), 501зв. (1577 р.)], Мирославичі (3 лани) [57, арк. 208зв. (1563 р.); 59, арк. 262 (1564 р.), 331зв. (1565 р.), 408 (1567 р.), 501зв. (1577 р.)], Московичі (2 лани) [58, арк. 331зв. (1565 р.), 408 (1567 р.), 502 (1577 р.)], Новоставці (1 лан) [57, арк. 208зв. (1563 р.); 59, арк. 262 (1564 р.), 332 (1565 р.), 408зв. (1567 р.), 502 (1577 р.)], Рудоловичі [58, арк. 408зв. (1567 р.)], Творимирка [58, арк. 409 (1567 р.), 502зв. (1577 р.)], Хвалибоги (1,5 лани) [57, арк. 208 (1563 р.); 58, арк. 261зв. (1564 р.), 331 (1565 р.), 407зв. (1567 р.), 501 (1577 р.)] та Чеховичі [58, арк. 407 (1567 р.)].

Про точне розташування окремих поселень ми можемо лише припускати. Зокрема, у реєстрі 1567 р. в переліку об'єктів інфраструктури села Хвалибоги зазначено ТаЬегпа Miendzigora [58, арк. 407зв.]. Можливо, села Хвалибоги і Межигори (тепер Брд ЛО) знаходились поруч.

У документах XVII ст. згадок про вищевказані поселення нами знайдено не було. Актові джерела фіксують лише місто Адріянопіль. Зокрема відомо, що в результаті татарського походу 1626 р. місто майже повністю було спустошене [19, с. 1068; 583, с. 182]. Можливо, Адріянопіль остаточно занепав саме після цього нападу, або ж був локований заново як Маркопіль (в честь власника, Марка Собеського). Вперше про це містечко згадує реєстр чопового податку Львівської землі 1630 р. [583, с. 153].

Ряд подимних реєстрів початку ХУШ ст. містить згадку про одне з вказаних вище сіл - Творимирку [1, арк. 13зв.; 37, с. 1278]. Також в цих документах серед поселень Золочівського ключа зафіксовано село Ритвяни [1, арк. 12; 37, с. 1275]. За даними Людвіка Дзедзіцького, населений пункт знаходився неподалік церкви Вознесіння с. Межигори (тепер Брд ЛО) і було спалене татарами [548, с. 125]. Однак цей топонім (в якості містечка в Золочівському ключі) фігурував в актових джерелах ще з кінця XVI ст., коли маєтність перейшла у власність Марка Собеського [10, с. 1820].

Кілька зниклих поселень на сході Львівської землі входили до складу інших великих шляхетських комплексів з центрами в Залізцях та Куропатниках. Зокрема, до Залізцівського ключа належало село Банюнин (село з ідентичною назвою розташоване на північному сході від Львова вздовж дороги на Буськ (тепер КБз ЛО)). Вперше село було згадане при поділі маєтків Пьотра Сенінського, що відбувся по його смерті 25 серпня 1511 р. Поселення комплексу (куди, окрім Банюнина, входили Залізці (тепер смт, Збр ТО), Чистопади (Збр ТО), Ремезівці (Злч ЛО), Городище, Білоголови, Тростянець (усі - Збр ТО)) перейшли у спадок доньці Ядвізі, а разом з нею - її чоловіку, львівському каштеляну Марціну Каменецькому [504, с. 402-403; 506, с. 3]. Востаннє Банюнин згаданий в поборовому реєстрі 1564 р. Вказувалось, що село осаджене на півтора ланах [58, арк. 252зв.]. Ймовірно, як і більшість поселень комплексу, воно було розташоване на території сучасного Зборівського району Тернопільської області.

Не згадувалося при поділі маєтків Пьотра Сенінського село Петрашівці. Однак, на його підпорядкування Залізцям вказують два документи - реєстри 1564 [58, арк. 252зв.] та 1577 [58, арк. 503зв.] р. Документ 1564 р. фіксував, що село осаджене на 1 лані.

Кілька реєстрів згадують про село Перемсько у Куропатницькому ключі. Поселення було доволі значним (4 лани [57, арк. 206 (1563 р.)]) - станом на 1552 р. тут жило 34 кметі, а також була своя церква [58, арк. 176зв.].

Серед населених пунктів у східній частині Львівської землі (без конкретної прив'язки до адміністративного центру) у фіскальних матеріалах XVI ст. згадуються села Возники та Мусієвичі. Інформація про поселення у джерелах надзвичайно обмежена - знаємо лише, що станом на 1564 р. Возники були осаджені на половині лану, а Мусієвичі - на цілому лані [58, арк. 251зв.].

Спірні моменти ідентифікації зниклих поселень

В процесі пошуку зниклих поселень у описово-статистичних джерелах потрібно мати на увазі, що використання виключно цього різновиду документів буде не повним і не дасть змоги уявити весь масштаб спустошень на тій чи іншій досліджуваній території. У нашому випадку, загалом вдалося виявити 44 поселення, про які з різною долею ймовірності можна стверджувати, що вони зникли з XVI по XVIII ст. (див. додаток Н) З цього переліку лише 28 було зафіксовано у фіскальних джерелах. Та все ж, саме ці документи дають змогу з'ясувати причини спустошення поселень, до того ж згадки про населені пункти із зазначеннями власників полегшують їх ідентифікацію в просторі.

Якщо порівняти коефіцієнт відношення зниклих сіл до загальної їх кількості у Львівській землі з аналогічними коефіцієнтами в інших адміністративних одиницях Речі Посполитої, помітимо, що його значення (5,6 % - 44 з 789 поселень) доволі низьке. Для Перемишльської землі він складає 7,89 % (61 з 773 поселень) [619], для Сяноцької - 6,1 % [556, с. 272], для Жидачівського повіту - 15,15 % (20 із 132 поселень) [351, с. 564]. Для прикордонних Подільського і Брацлавського воєводств, жителі яких одними з перших відчували на собі удар татарських набігів, цей показник становив 24,55 % (277 з 1128 поселень) [380, с. 166-167] і 34,57 % (308 з 891) [379, с. 195196] відповідно. Слід однак мати на увазі, що у випадку Львівської землі низький коефіцієнт наврядче слід ототожнювати з масивністю ворожих ударів, адже це була не єдина причина знелюднення поселень. Ймовірніше за все, причина малого числа зниклих сіл криється у тому, що жителі спустошених сіл найчастіше поверталися до своїх домівок і відновлювали їх. Так, за підрахунками польського дослідника Мавриція Горна, воєнні лихоліття XVII ст. не спричинили до ліквідації сільських поселень у Руському та Белзькому воєводствах, а число міст навіть зросло [583, с. 208]. Не варто забувати, що Львівська земля була віддалена від кордонів із сусідніми державами, на відміну від Перемишльської і Сяноцької земель, які межували з Угорським королівством. Цей фактор, ймовірно, також стимулював покидати обжиті місця.

Якщо ж оцінювати описово-статистичні джерела, як матеріал для пошуку зниклих поселень, то слід вказати на ряд переваг і недоліків подібних документів. Поборові реєстри та люстрації укладалися, хоч і не завжди регулярно, однак доволі часто, що дозволяє аналізувати динаміку появи та зникнення населених пунктів на різних хронологічних етапах. Фіскальні джерела, на відміну від актових, практично завжди містили вказівку на факт і причину знелюднення поселення. Те саме стосується і зазначення власника населеного пункту, а відтак - встановити його місцеположення в просторі. Однак, в перших віднайдених поборових реєстрах вказівки про власників мають дуже узагальнений характер (стосуються лише найбільших комплексів) і можуть дезорієнтувати дослідника. Інші недоліки подібних джерел - практика повторної фіксації населеного пункту в одному документі (якщо він належав кільком власникам) та записування назви поселення на основі усної місцевої традиції. Власне тому, задля уникнення невірних трактувань (до яких інколи могли допускатися і фахівці у наукових коментарях), аналіз описово- статистичних джерел повинен супроводжуватися використанням актових, картографічних та довідкових матеріалів.

Сільське самоврядування у ХУІ-ХУШ ст.

Попри давні традиції осадження міст на магдебурзькому праві у Львівській землі та надання німецького права селам, матеріали описово- статистичних джерел засвідчують збереження інших форм права - руського та волоського. Так, джерела XVI ст. вказують на незначну кількість поселень, де були присутні війти. Як правило, мова йшла про королівські села. Війтів зустрічаємо в поселеннях Львівського (Сокільники [70, арк. 31; 117, с. 348; 119, с. 208], Залісся [117, с. 352; 119, с. 212], Пруси [117, с. 355; 119, с. 213], Солонка [71, арк. 130], Жиравка [71, арк. 132, 132зв.]), Глинянського (Глиняни [117, с. 371]), Щирецького (Бродки [119, с. 217], Добряни [117, с. 365, 366; 119, с. 215], Щирець [117, с. 357-359, 390, 392; 119, с. 206, 207], передмістя Лани Щирецькі [70, арк. 47зв.; 117, с. 360]), в меншій мірі Кам'янецького (Добротвір [67, арк. 19], передмістя Лани Кам'янецькі [117, с. 309]), Городоцького (Городок [117, с. 413; 119, с. 256], Родатичі [117, с. 414; 119, с. 257]) староств. Подібним чином, лише у Львівському (Залісся [69, арк. 93зв.], Сокільники [119, с. 209], Пруси [69, арк. 108зв.; 119, с. 213]) та Щирецькому (Щирець [119, с. 207], Добряни [117, с. 365], Демня [117, с. 369]) старостві знаходимо згадки про ландвійтів. Цікаво, що навіть в середині XVII ст. матеріали поборових реєстрів (які давали б змогу досліджувати війтівства поза рамками королівщин) містили лише поодинокі згадки про подібних урядників у приватних землеволодіннях - зокрема, такі знаходимо у дідичних селах шляхтича Сокольницького - Мала Г орожанна та Ричагів, де їм було виділено по пів лану угідь [69, арк. 28, 68].

В ряді сіл зберігалися реліктові уряди тивунів, притаманні для руського права. Це були знову ж таки королівські поселення Львівського (Вороців [69, арк. 83зв.; 70, арк. 31зв.; 117, с. 349], Миклашів [117, с. 393], Підліски [117, с. 398], Артасів [117, с. 400], Гряда [117, с. 409], Нове Село [119, с. 219], Жорниська [119, с. 238], Борщовичі [70, арк. 64], Сокільники [69, арк. 90зв., 91], Великополе [70, арк. 33зв.]), Глинянського (Білка [117, с. 376], Полоничі [117, с. 374], Кривичі [117, с. 372; 119, с. 218], Перегноїв [70, арк. 63; 117, с. 372; 119, с. 218], Словіта [70, арк. 62; 119, с. 218]), Городоцького (Родатичі [119, с. 257], Черляни [119, с. 259], Добростани [64, арк. 21зв.], Колбаєвичі [64, арк. 23], Курники [64, арк. 28]), Кам'янецького (Батятичі [117, с. 318], Дернів [67, арк. 13зв.]) та Щирецького (Михончичі, Добряни [119, с. 215], Демня, Красів [119, с. 216], Бродки [119, с. 217]) староств. У двох селах Городоцького староства (Дроздовичах [117, с. 414; 119, с. 259] та Завидовичах [119, с. 257]) в XVI ст. існували уряди ватаманів. Десятники (допомагали, або заміняли тивунів) зафіксовані у селах Страдч [70, арк. 34зв.; 117, с. 352], Жиравка [71, арк. 132], Галичани [119, с. 258], Гряда [117, с. 408].

Незважаючи на віддаленість Львівської землі від традиційних місць випасу худоби - карпатських полонин, ця територія здавна була об'єктом активної волоської колонізації. Польський дослідник Ґжеґож Явор у своїй монографії, присвяченій означеній проблемі, використовуючи фіскальні джерела, зараховував до поселень на волоському праві ті, де документально були зафіксовані замкові слуги (servi castrense) - представники дрібної шляхти, які здійснювали на користь замку різні обов'язки [591, с. 73, 90, 93]. Разом із ними, повинності на користь замку могли відбувати й селяни - зокрема, існував обов'язок регулярно забезпечувати замок дровами. Подібні згадки про замкових слуг і службові села (вказівка na podwod, тобто «на підводи», якими возили дрова) містять, головним чином матеріали перших поборових реєстрів. Так, згідно з ними, слуги проживали у ряді поселень Львівського (Жиравка [59, арк. 168 (1510 р.), арк. 466 (1512 р.), арк. 605зв. (1517 р.)], Карачинів [59, арк. 249зв. (1515 р.), арк. 605зв. (1517 р.)], Жорниська [59, арк. 168 (1510 р.), арк. 605зв. (1517 р.)], Лозина [59, арк. 466 (1512 р.), арк. 605зв. (1517 р.)], Смереків [59, арк. 168 (1510 р.), арк. 250 (1515 р.), арк. 605зв. (1517 р.)], Туринка [59, арк. 168 (1510 р.), арк. 250 (1515 р.), арк. 606 (1517 р.)], Ясниська [59, арк. 168 (1510 р.), арк. 606 (1517 р.)]), Щирецького (Гуменець [59, арк. 606зв. („na podwod", 1517 р.)], Заболотці [59, арк. 250зв. (1515 р.), арк. 606зв. („na podwod", 1517 р.)], Попеляни [59, арк. 250зв. (1515 р.)]) та Городоцького (Галичанів [59, арк. 262зв. (1515 р.), арк. 476зв. (1512 р.), арк. 622зв. (1517 р.)], Дроздовичі [59, арк. 262зв. (1515 р.), арк. 476зв. (1512 р.), арк. 622зв. (1517 р.)], Колбаєвичі [59, арк. 623 (1517 р.)]) староств.

Про існування замкових слуг у Дроздовичах (4 особи [64, арк. 25зв.]) згадував інвентар Городоцького староства 1540 р.

Подібні вказівки містять також матеріали перших двох генеральних люстрацій. За ними ми дізнаємося про перебування замкових слуг у низці старостинських сіл: 7 - у Верещиці [117, с. 419; 119, с. 263], 17 - у Гуменці [117, с. 370; 119, с. 217], 2 - у Заболотті [117, с. 370], 7 - у Замості [119, с. 219], 10 - у Зашковичах [117, с. 417-418; 119, с. 258], 3 - у Курниках [117, с. 420; 119, с. 262], а також у Лозині [117, с. 377]. За ревізією 1564 - 1565 рр. у трьох селах Львівського староства (Солонці Малій і Великій та Жиравці) усі кметі були зайняті службою на користь львівського замку [117, с. 356-357].

Однак, з вищеназваного переліку, до сіл на волоському праві ми можемо зарахувати лише Туринку. Перша генеральна люстрація 1564 - 1565 рр. повідомляє про передання львівським старостою Миколаєм Гербуртом Одновським цього населеного пункту в оренду Станіслава Жолкевського. У селі, яке до цього існувало на волоському праві (так вказано у документі), було створено фільварок, якому було підпорядковано кращі угіддя села, а селяни були змушені відпрацьовувати на ньому панщину [117, с. 395]. Згідно зі звичаями, жителі віддавали шляхті кожного двадцятого барана та порося [117, с. 396, 397]. Подібним чином, пряму вказівку на те, що селяни «сидять на волоському праві» зустрічаємо в люстраційних описах ряду поселень Львівського (Лозина [119, с. 238]), Городоцького (Лелехівка, Стариська [117, с. 418], Вишенька [117, с. 419]), Кам'янецького (Честині [117, с. 317], Руда [117, с. 324; 119, с. 273]) та Щирецького староств (Красів [117, с. 367; 119, с. 216]).

Згадана вище практика обміру сільських угідь ланами була притаманна далеко не усім населеним пунктам. Навіть у королівських поселеннях, де вплив німецького права був найбільш відчутним, лани одночасно іменувалися «дворищами». Згідно першої генеральної люстрації село Луб'яне Щирецького староства було осаджене на «дворищах або ланах вимірних» [117, с. 368]. У

Городоцькому старостві мешканці села Стариська осаджували 8 «дворищ або ланів» [117, с. 418], у Курниках - 11 [117, с. 420].

Слід зауважити, що навіть у середині XVII ст. зустрічаємо чимало поселень, площа яких була подана в традиційних «плугах». Усі ці поселення були приватними: Лопушна (22 плуги [60, арк. 42зв.-43]), Поморяни (8 плугів [60, арк. 55зв.-56]), Підкамінь (5 плугів [60, арк. 56]), Підгірці і Нагірці (7 плугів [60, арк. 57зв.]), Ратищі (1 плуг [60, арк. 66зв.]), Ражнів і Лабаєць (1 плуг [60, арк. 67зв.]), Старе Село (25 плугів [60, арк. 73зв.-74]), Шинарів (2 плуги [60, арк. 76]), Суходіл (4 плуги [60, арк. 76зв.]), Тростянець (1 плуг [60, арк. 79]), Віцинь (4 плуги [60, арк. 82]), Висоцько (3 плуги [60, арк. 84]), Вертелка (3 плуги [60, арк. 84зв.]), Журавники (3,5 плуги [60, арк. 90зв.]).

2.2. Інфраструктура сільських поселень, розвиток промислів.

Перший після серії руйнівних нападів татар першої чверті XVI ст. поборовий реєстр Львівської землі (1532 р.), зафіксував масове зростання числа найважливіших об'єктів сільської інфраструктури, без яких було неможливе економічне благополуччя регіону - млинів та корчем. Всього у 443 містах і селах функціонувало 123 млини та 129 корчем. Аби стимулювати будівництво нових об'єктів та для покращення стану вже існуючих, очільники старостинських та приватних маєтків надавали корчмарям та мельникам земельні угіддя на території підконтрольних їм сіл. Найбільше подібних надань зустрічаємо в Яворівській королівщині, старостою якої у 1644 - 1664 рр. був майбутній польський монарх Ян ІІІ Собеський. Зокрема, корчмарщини існували в Завадові і Тростянці, мельницькі ґрунти у Верблянах і Залужжі. Подібним чином, окремими земельними угіддями у старостві володіли священики. Так, попівщини зустрічаємо у Вільшаниці, Завадові, Залужжі та Старому Язові [177, с. 143, 146-150].

Сумарій ланів Львівської землі 1567 р. зафіксував у 572 містах і селах 348 корчем та 327 млинів (272 «коречників» та 55 «вальників» - різниця між ними полягала у специфічній формі лопастей колеса; у «коречниках» на їх кінцях були сконструйовані своєрідні скриньки, що почергово наповнювалися водою) [58, арк. 420; 229, с. 1088].

Задля оцінки кількості подібних надань у XVII ст. ми скористалися інформацією поборового реєстру 1661 р., який містить докладний (якщо не повний) перелік цих володінь. Слід одразу зауважити, що найбільш поширеною була практика виокремлення земельних угідь для священнослужителів. За ними у кількісному відношенні йшли «корчмарщини». Вони могли займати лан [60, арк. 5зв. (Будьків), 24 (Гринів або Ражнів), 24зв. (Глібовичі), 43 (Лопушна), 54 (Вільхівці), 60 (Підмонастир), 66зв. (Рясне), 72 (Суходіл), 72зв. (Шоломинь)], пів лану [60, арк. 10зв. (Чернилява), 13 (Хлопи), 18 (Добростани), 18зв. (Демня), 23зв. (Грибовичі), 27зв. (Горожанна Велика), 28 (Горожанна Мала), 34 (Курники), 37 (Кротошин, Костеїв), 40 (Конюшки), 40зв. (Кунин), 44 (Ляшки), 49 (Мальчиці і Кути), 55зв. (Печенія), 59зв. (Поріччя), 63 (Погірці), 70зв. (Стариська), 63 (Подільці), 65зв. (Речичани), 66 (Родатичі), 68зв. (Ричагів), 75 (Сороки), 80зв. (Верещиця), 87 (Завадів), 89зв. (Желдець)], чверть лану [60, арк. 8 (Баківці, Трибоківці, Репехів), 13зв. (Хоросно), 19зв. (Домажир), 39 (Кліцько), 42зв. (Лелехівка),43зв. (Лисиничі), 45зв. (Любша), 45 (Любінь Великий), 49 (Мальчиці), 49зв. (Мавковичі), 54зв. (Оброшин), 71зв. (Шкло), 79зв. (Тур'я), 88зв. (Завидовичі)], або ж це було угіддя невідомої величини [60, арк. 9 (Батятичі), 10зв. (Хильчиці), 75зв. (Селиська), 78зв. (Тростянець)]. В селі Підтемне, яким станом на 1661 р. спільно володіли львівські єзуїти та бенедиктинки, корчмарю належало чверть лану угідь - пів чверті у одній частині села, пів чверті - в іншій [60, арк. 59]. У Старому Селі та Ставчанах, де знаходилось дві корчми, обидва заклади мали власні угіддя (у Старому Селі півтора лану, у Ставчанах - півлан і чверть лану [60, арк. 73зв., 75зв.].

Особисті землеволодіння мельників траплялися нечасто - згідно документу, вони були присутні лише в чотирьох селах: Будьків (2 лани [60, арк. 5зв.]), Завадів (пів лану [60, арк. 87]), Залужжя (лан [60, арк. 86зв.]), Підмонастир (лан [60, арк. 60]). Зрештою, в реєстрі було зафіксовано 249 корчем та 264 млини, тобто їх число зросло вдвічі по відношенню до 1532 р., однак було значно менше аніж в 1567 р.

Розвиток промислів був пов'язаний із діяльністю ремісників, зокрема партачів, яким шляхта забезпечувала житло. Причому, як свідчать фіскальні документи, вони перебували не лише на території приватних міст [60, арк. 2а (Броди, 27 осіб), 2зв. (Бібрка, 26), 3 (Брухналь, 6), 4 (Бринці, 5), 4зв. (Берездівці), 32зв. (Андріївка або Соколівка, 2), 33зв. (Куликів, 16), 20зв. (Дунаїв, 7), 21 (Гологори, 26) 54зв.-55 (Олесько, 17), 55зв. (Поморяни, 12), 56 (Підкамінь, сучас. Ргт ІФО, 3), 57 (Погорільці, ?), 69 (Свірж, 9?), 69зв. (Щирець, ?), 70зв. (Соколівка, 18), 79зв. (Топорів, 14), 91 (Жовква, ?)], а й сіл. Тут їх число, в порівнянні з містами, було дещо меншим - найбільше їх могло бути дев'ятеро [60, арк. 25зв. (Годовиця)], також семеро [60, арк. 47 (Мужиловичі)], шестеро [60, арк. 40зв. (Кунин), 73зв. (Старе Село)], п'ятеро [60, арк. 50зв. (Новосільці біля Ліску), 70 (Страдч)], четверо [60, арк. 87зв. (Жовтанці), 88 (Збоїська), 85зв. (Вербіж), 76 (Шинарів), 24зв. (Глібовичі), 48 (Милятин)], троє [60, арк. 3зв. (Болотня), 13 (Ганачів), 40 (Крехів), 35 (Колодно), 40зв. (Конюхи), 45 (Любінь Великий), 75зв. (Ставчани), 79зв. (Тур'я), 83 (Великополе), 83зв. (Вербів), 87 (Завадів)], двоє [60, арк. 43 (Лісок), 43зв. (Лисиничі), 50 (Малечковичі), 53 (Новосільці), 66зв. (Рясне), 71зв. (Шкло), 79 (Туринка), 81зв. (Вороців), 82 (Винники), 83зв. (Воля Висоцька)], або ж - що найчастіше - лише один [60, арк. 15зв. (Дегова), 37 (Костеїв), 57зв. (Підгірці і Нагірці), 60 (Підмонастир), 60зв. (Підбірці), 63зв. (Підгайчики), 65зв. (Руданці), 66зв. (Романів), 76зв. (Словіта), 80зв. (Верещиця), 81 (Вижняни і Полюхів), 85 (Ушковичі), 86 (Сухоріччя), 86зв. (Зимна Вода і Рудно), 89зв. (Зарудці)]. В окремих випадках точне число ремісників у документі не зазначалася [60, арк. 16зв. (Зіболки), 22зв. (Глинсько)]. Окремо, у трьох селах зустрічаємо «товаришів» (підмайстрів, челядників) - ремісників, що не пройшли процес навчання у цехового майстра [60, арк. 18зв. (Демня, 6), 40зв. (Крехів, 3), 76зв. (Словіта, 1)].

Ремісники, які поселялися у приватних маєтностях в якості комірників, мали, як правило, найбільш необхідні у сільському середовищі спеціальності - ковалів, ткачів, шевців, різників тощо. Однак, в окремих селах нам трапляються також димарі, вуглярі, плокарі (працівники папірень) [60, арк. 76 (Шинарів), 87 (Завадів)]. Появу таких спеціальностей слід пов'язувати з експлуатацією лісових масивів, без чого неможливо уявити собі колонізаційний процес у ранньомодерний час. Працювали ці робітники на об'єктах, механізм роботи яких копіював механізм роботи водяного млина, що був присутній практично у кожному селі. Мова йде про руди [60, арк. 18зв. (Демня), 40зв. (Крехів), 76 (Шинарів)], папірні [60, арк. 89зв. (Зашків)], ступи [60, арк. 31зв. (Озерна, Присівці, Заруддя), 41 (Куряни), 55зв. (Поморяни), 56зв. (Псари), 58 (Поріччя, Пониква), 64 (Печихвости) 67 (Розвадів), 85зв. (Вербіж)], гути [60, арк. 40зв. (Крехів), 76зв. (Словіта)], шабельні [60, арк. 40зв. (Крехів)], а також сукновальні (зустрічаються у документах під назвами «фолюш» [60, арк. 30 (Язів Новий), 49 (Мальчиці), 58 (Поріччя-Остророг), 70 (Страдч), 71зв. (Шкло)] або «валидло» [60, арк. 81зв. (Вербляни)]). Відомо також, що у Завадові (Яворівське староство) руднику належало пів лану угідь [60, арк. 87]). Варто зауважити, що в другій половині XVI ст. у Львівській землі було лише п'ять подібних об'єктів - одна гута (Вишенька [117, с. 419]), дві руди (Заріччя біля Стариськ [119, с. 263], Курники [117, с. 420]) та два фолюші (Малі Ланки [119, с. 234], Добростани [117, с. 416]). Іншими словами, активізація промислів відбувалась на зламі XVI - XVII ст., або ж у першій половині XVII ст. Натомість, в подимних реєстрах початку XVIII ст. знаходимо інформацію про скляні гути (лат. о]^ста уіїгагш) у Бродах, Золочеві, Курянах, Підтемному та у Щирецькому старостві [1, арк. 26]

Фіскальні документи згадують ще про одну категорію селян, що не мали власної оселі і переходили з місця на місце у пошуках роботи, наймаючись у службу - т. зв. «гультяїв» або «люзних» людей [60, арк. 10зв. (Хильчиці, 2), 20зв. (Дунаїв, 2), 21 (Гологори, 4), 28 (Горожанна Велика, 1) 55 (Олесько, 1), 90зв. (Зимна Вода, 1)].

Кількість населення Львівської землі та його етноконфесійний склад

Обчислення сумарної кількості населення Львівської землі Руського воєводства та динаміки його росту впродовж XVI - XVIII ст. за рахунок використання описово-статистичних джерел, можливо здійснити лише приблизно, що пов'язано із рядом об'єктивних причин:

1) жодне з використаних нами джерел, не містить загального обліку населення Львівської землі, оскільки подібні документи укладалися з метою виявлення числа фіскальних одиниць у окремо взятій адміністративній одиниці, якими в різний час був лан (дворище), дим, а також об'єкт інфраструктури (корчма, млин тощо) і окремі категорії осіб (загородники, комірники, священнослужителі).

2) обчислення населення за числом ланів, кметів та димів можливе лише за рахунок коефіцієнтів, параметри яких є різними і дозволяють встановити демографічні показники з різною долею вірогідності.

Найменш придатним у з'ясуванні кількості населення є матеріал генеральних люстрацій. Ці документи подають фрагментарні дані по кількості осіб, охоплюючи лише поселення, що входили до складу королівщин або тенут. Іноді, навіть в цих населених пунктах (особливо, якщо вони раніше постраждали від ворожих нападів) королівські комісари не зазначали кількості господарів, обмежуючись інформацією, про те, що давні лани спустошені, а кметі (кількість невідома) сидять на загородах, або на чвертях (кількість практично завжди зазначалась), акцентуючи таким чином увагу на масштабах спустошень.

В процесі обчислення загальної кількості населення Львівської землі ми опиратимемося на ті різновиди фіскальних джерел, що мають універсальний характер. Мова йде про поборові та подимні реєстри. Варто однак зауважити, що перші поборові реєстри (1510, 1511, 1512, 1515, 1517 рр.) мало придатні для таких підрахунків, оскільки значна частина населених пунктів була в цей час знищена нападами татар і кількість їх ланів не зазначалася. Це може свідчити про те, що «лан» як поняття, означає не просто міру площі, а й факт осадження угідь. Відповідно, якщо все поселення спустошене, ланів у ньому фактично не існує.

На момент укладення наступних двох поборових реєстрів Львівської землі 1532 та 1540 рр. майже всі спустошені населені пункти відновили своє існування. Згідно реєстру 1532 р. у Львівській землі кметі у 443 селах і містечках загалом осаджували 1 951,375 ланів. Згідно документу 1540 р. - 2 181 лан.

Перший серед віднайдених сумарій ланів Львівської землі був укладений в 1567 р., незадовго після того, як місцеві королівщини вперше підлягали люструванню. Документ сумарно зафіксував у 572 містах та селах 3 057,5 ланів. Запропоноване Александром Яблоновським число 12, як коефіцієнт для підрахунку мешканців за ланами [219, с. 35, 39] дає змогу підрахувати, що станом на 1532 р. у Львівській землі (без Львова) проживало 23 417 осіб, в 1540 р. - 26 172, а у 1567 р. - 36 690 осіб. З врахуванням нашого коефіцієнту 18, виведеного на підставі власних розрахунків у розділі 1, отримуємо відповідно 35 126, 39 258 і 55 035 осіб.

Аби перевірити вірогідність цих даних, необхідно вдатися до перевірки іншим джерелом. Найкращим для цього документом є поборовий реєстр Львівської землі і Жидачівського повіту 1552 р. - унікальний документ, що не має аналогів навіть для інших складових частин Руського воєводства. Реєстр фіксує число не ланів та загородників з комірниками (як зазвичай), а кметів - основи сільської общини. Загальне їх число, подане в документі становить 12 437 осіб. Беручи за основу множник 6, як середню кількість осіб, що складали одне домогосподарство, ми отримаємо загальне число селян - 74 622 осіб. Додавши до цього числа кількість мешканців Львова разом з приміськими селами (у документі не зазначену) станом на другу половину XVI ст. - 7 тис. осіб [350, с. 69], отримаємо 81 622 осіб.

Також документ зафіксував 356 священнослужителів, а серед об'єктів господарського значення - 95 млинів. Якщо припустити, що один млин перебував у власності одного господаря, а у кожного священика була своя родина, то загальна кількість мешканців Львівської землі та Жидачівського повіту становила 84 322 осіб або 7 осіб на 1 кв. км. Таким чином, дані трьох попередніх джерел (1532, 1540 і 1567 рр.) є занижені, а з врахуванням параметрів 1552 р. як вірогідних, Львівська земля займала одне з останніх місць серед адміністративних одиниць Польської Корони - їй «поступалося» лише Поділля (див. додаток П).

Отже, можемо констатувати, що обчислення за ланами не дає змогу повноцінно оцінити демографічні параметри у XVI ст. і потребує перевірки вірогідності іншими зразками описово-статистичних джерел. Однак, більше подібного документу, як реєстр 1552 р., нами виявлено не було, а лан, як податкова одиниця фігурував у фіскальних документах до другої половини XVII ст., тобто задовго після рішення звичайного сейму 1629 р. замінити облік ланів при ревізіях обліком жител - «димів». Останній віднайдений нами поборовий реєстр Львівської землі, де фіскальною одиницею був лан, датується 1661 роком. Згідно його даних, поселення Львівської землі були сумарно осаджені на 3 171,375 ланах, тобто станом на цей рік число мешканців Львівської землі (без Львова) складало 57 085 осіб. Перевірити ці дані ми можемо лише за рахунок використання подимних реєстрів. Хронологічно найближчі документу подимні реєстри були укладені у 1662 та 1663 році, згідно з якими у Львівській землі загалом нараховувалося 14 245 димів (959 (6,73 %) духовних, 2 626 (18,44 %) королівських, 10 660 (74,83 %) шляхетських) [50, арк. 18зв.] та 14 148 димів (963 (6,81 %) духовних, 2 824 (19,96 %) королівських, 10 361 (73,23 %) шляхетських) [50, арк. 36зв.] димів відповідно. Якщо застосувати до диму, як і до кметя, коефіцієнт 6 ми отримаємо 85 470 і 84 888 жителів відповідно. Додавши до отриманих даних кількість корчем (249), млинів (264), священнослужителів (326) за поборовим реєстром 1661 р. (з розрахунку 1 млин / корчма / священик = 1 господар і глава сім'ї, а отже можна так само використовувати коефіцієнт 6), а також приблизне населення Львова станом на 1662 р. (13 000 [352, с. 257]), ми отримаємо 75 119 осіб за даними 1661, 103 504 особи - за даними 1662 р., 102 922 особи - за даними 1663 р. В будь якому разі, дані поборового реєстру занижені по відношенню до даних подимних тарифів приблизно на чверть.

Однак, слід також мати на увазі, що коефіцієнти підрахунку, навіть якщо їх числові показники аргументовано доведені, можуть змінювати своє значення в залежності від часу укладення. Серед коефіцієнтів, використаних нами, найбільш мінливим, на нашу думку, є число 18, як показник коефіцієнту кількості жителів, що проживали на 1 лані. Часті згадки у люстрації 1661 - 1665 рр. про те, що селяни, «замість осаджувати лани, сидять на півланах (чвертях)» вказують на те, що селянам було мало території давніх ланів. Перевірка цієї тези змушує знову вдатися до розрахунків.

На прикладі Яворівського староства наочно можемо пересвідчитися, що доцільним є підвищення базового коефіцієнта для реалій XVII ст. Так, за нашими підрахунками, у 1627 р. на 201,5 ланах староства проживало 719 кметів, а разом із сім'ями - 4 314 осіб, тобто 21 особа на 1 лані. Іншими словами, на зламі XVI - XVII ст. ріст населення почав випереджувати процес освоєння нових угідь. Це вело до подрібнення земельних наділів, що негативно впливало на добробут селян, для яких земля була єдиним джерелом виживання. На нашу думку, цілком вірогідно було б припустити, що до середини XVII ст. середнє число осіб, що проживало на 1 лані, зросло принаймні в півтора рази у порівнянні з показниками столітньої давності. Якщо ж використати цей коефіцієнт по відношенню до даних поборового реєстру 1661 р., отримаємо число 94 147, більш близьке до параметрів подимних тарифів.

Оскільки наші обчислення для XVII ст. є достатньо умовними і ґрунтуються на припущеннях, обчислювати демографічну динаміку для Львівської землі на період XVI - XVII ст. вбачаємо недоцільним, з огляду на складність встановлення вірогідності подібних розрахунків.

Вкрай складним є також обчислення сумарної кількості населення Львівської землі у XVIII ст. Достеменно невідомо, скільки саме будівель охоплювало поняття «дим» на момент укладення цих документів. Зокрема, подимний реєстр Львівської землі 1707 р. вказує на 570 % димів [50, арк. 80]. На нашу думку, дим у цьому документі охоплює число будівель, кратне 8, оскільки в реєстрі часто знаходимо кількість димів на зразок «1 1/8». Однак, про яке саме число йдеться - сказати неможливо. Цікаво, що цей же документ подавав, в якості порівняння, число димів у Жидачівському повіті (175 димів) та Перемишльській землі (2113 дими, з них 922 між Сяном і Дністром, 980 в Засянській дільниці, 211 в Задністрянській дільниці [50, арк. 80]).

Етноконфесійний склад населення Львівської землі у ранньомодерний період можна вивчати лише фрагментарно, оскільки описово-статистичниі документи з переліками імен землевласників укладалися лише для окремо взятих королівських комплексів або приватних маєтків. Мова йде про господарські інвентарі. Їх зразки, датовані XVI століттям, стосуються головним чином королівщин - Львівського (1534 [67, арк. 69-140], 1558 [70, арк. 2-83]), Городоцького (1540 [64, арк. 2-30], 1544 [58, арк. 26-80], 1546 [58, арк. 96-123]) та Кам'янецького (1534 [67, арк. 6-28зв.], 1543 [67, арк. 35-46зв.], 1544 [67, арк. 47-139], 1588 [67, арк. 151-198], 1589 [68, арк. 2-45]) староств.