Описово-статистичні джерела про заселення та адміністративно-територіальний устрій Львівської землі Руського воєводства у ХVІ-ХVШ ст.

В ряді статей Миколи Галіва, Леоніда Тимошенка та Ігоря Смутка були видані описово-статистичні документи з історії Дрогобицького староства Перемишльської землі - фрагменти поборового реєстру 1507 р., інвентаря 1568 р. та люстрацій 1621 і 1765 рр. [108; 154-156].

У 2014 - 2015 рр. в Україні вийшло одразу дві вагомі публікації описово- статистичних джерел Руського воєводства - описи передмість Львова XVI - XVIII ст., опрацьовані Андрієм Фелонюком [145] та інвентар Снятинського староства, виданий Петром Сіреджуком [122]. Тим не менше, огляд як джерельних публікацій, так і аналітичних розвідок, засвідчує низький рівень репрезентації Руського воєводства (і, особливо, Львівської землі).

Джерельна база

Перш ніж здійснити огляд історичного розвитку фіскальної системи Речі Посполитої, коротко згадаємо про доробок дослідників, які присвятили окремим аспектам цієї проблематики свої розвідки. Розпочнемо із праць польських науковців, оскільки більшість досліджень з окреслених питань було підготовлено саме ними.

Найбільш поширеним підходом до висвітлення історії податків у Польському Королівстві було обмеження в хронологічних рамках - до одного- двох століть, інколи до періоду правління одного-двох правителів. Так, розвідки, присвячені розвитку фіскальної системи в умовах формування єдиного Польського королівства (XIV - XV ст.) підготували Яцек Матушевський [622], Фелікс Зєліньський [691], Тадеуш Шульц [674; 675], в час правління останніх Яґеллонів (XVI ст.) - Ян Рутковський [656], Ян Тадеуш Любомирський [616], в епоху перших виборних королів (на зламі XVI - XVII ст.) - Владислав Палуцький [626], Адольф Павінський [629], Ян Віммер [687], Анна Філіпчак-Коцур [557-565] і нарешті - в період занепаду держави (XVIII ст.) - Роман Рибарський [658], Маріян Дроздовський [539, 540]. Стан збереженості документації казни Речі Посполитої висвітлила у статті Ядвіґа Карвасіньська [593].

Польськими дослідниками були підготовлені розвідки про окремі різновиди податків - зокрема, про «поволове» і «поральне», на базі яких виник лановий податок, або побор (Тадеуш Бжечковський [514], Юзеф Відаєвич [686]), про поголовне генеральне і спроби його впровадження (Стефан Вейман [685]), поголовне та податки з євреїв (Юзеф Клечиньський [175; 597]), пожертви «10 і 20 гроша» (Єжи Стельмасяк [665]), шосовий (Станіслав Кутшеба [609]), акцизний податки (Роман Рибарський [657]), про гіберну чи «зимовий хліб» (Зємовіт Збіґнєв Соха [661]), про податки з духовенства (Альфред Огановіч [625], Генрик Карбовнік [592]).

Механізм збору мит розглянутий у працях Стефана Веймана [684], Станіслава Кутшеби [610], Збіґнєва Сьвітальського [681], Станіслава Вашка [683].

Перебіг екзекуційного процесу в XVI ст., запровадження податку «кварти» та інституту люстрування королівських маєтностей висвітлили у своїх працях Альфред Блюменсток [508], Анджей Вичаньський [689], Владислав Палуцький [628], Анна Сухені-Ґрабовська [667-670], Анджей Томчак [682], Казімєж Хлаповський [528; 530].

Окремі розвідки, присвячені діяльності магнатів Чарторийських, які в середині XVIII ст. виступали за корінні реформи фіскальної системи для оздоровлення фінансової сфери, підготували Владислав Тадеуш Кісєлевський [596], Яніна Бєняжувна [507]).

Діяльності фіскальних органів, перед якими стояло завдання централізувати процес збору податків (зокрема, Коронний трибунал в Радомі, створений в 1613 р., а також Коронна Комісія, що розпочала роботу в 1764 р.) присвятили свої праці Болеслав Марковський [621], Ґражина Балтрушайтис [502; 503], Станіслав Косцялковський [599], Едвард Станьчак [664].

Значно менше розвідок на вказану тематику було підготовлено українськими дослідниками. Одним із перших історією податків зацікавився Степан Томашівський, який підготував статтю про фіскальне законодавство в добу Казимира Яґеллончика [482]. Кілька праць присвячено збору мит (Віктор Атаманенко [267], Олександр Грушевський [323], Олег Дячок [335-337]).

Повертаючись, до теми, окресленої в назві нашого підрозділу, слід зауважити, що історія розвитку податкової системи в Польському королівстві, а з середини XVI ст. - Речі Посполитій, тісно пов'язана із процесом розширення прав шляхетського стану, що супроводжувалось обмеженням влади короля.

Актові матеріали дозволяють прослідкувати трансформацію фіскального законодавства, починаючи з XIV ст. Дослідники історії Польського королівства в період XIV - XV ст. ділять існуючі тоді податки на дві групи - звичайні і надзвичайні. До першої групи відносять податок з земельного наділу чи «загальний земельний податок» (лат. communis terrae exactio) [691, с. 557], також відомий як «поральне» (пол. poradlne), або «подимне».

Поняття «дим» (дім з піччю, садиба) і «рало» (соха, плуг чи інше знаряддя праці для боронування землі) були фіскальними одиницями принаймні з IX ст., про що згадує «Повість минулих літ». Ще до запрошення Рюрика на княжіння, кілька слов'янських племен підконтрольні хозарам (поляни, сіверяни та в'ятичі), сплачували останнім данину - спочатку, «од диму по мечу» («...и ркоша Козарі . платите намъ дань . здумавше же ПолАне . и вдаша w дыма' мечь») [132, с. 10; 148, с. 12], в 859 р. - «.по білій вивірці [...] від диму» [132, с. 12; 148, с. 14]. Нарешті, в 964 р. в описі походу Святослава на в'ятичів, згадано, що останні сплачують хозарам «по шелягу од рала.» («.'Л'ни же ркоша Козаром . по щелАгу w рала даєм») [132, с. 38; 148, с. 53].

Деякі дослідники зазначали, що «поральне» могло стягуватися і в якості надзвичайного податку: у випадку одруження монарха чи його дітей (для покриття святкових витрат), для їх викупу з полону, для викупу закладеного чи купівлі нового замку або території. Поряд із цим, висловлювалося припущення, що згадані у джерелах такі податки, як «поволове», а також данина з овець.

Дослідник Тадеуш Бжечковський наводить такі назви порального податку, які зустрічаються в «Aktach grodzkich i ziemskich» у документах кінця XIV - XV ст.: 1394 - exactio nostre regalis podymszczyzna...[161, с.7 № IV]; 1408 - podyme (...ехаЛю nostre videlicet podyme...) [159, с. 164 № 83]; 1424 - fumalium [163, с. 77 № XLVin]; 1403 - pecunia fumale [163, с. 57-58 № XXXVII]; 1447 - fumalium alias podymne [168, с. 236 № 1875]; 1448 - exactio per duos grossiculos de qualibet curia [168, с. 261 № 2047] (на те, що під окресленням «exactio» слід розуміти саме лановий податок вказує запис з 1444 р.: «Kmetones de Synyawa repercusserunt violenter impignoraciones pro exaccione alias o pobory» [167, с. 237 № 1883]); 1457 - exactio fumalium duorum grossorum [166, с. 427-428 № 3360]; 1464 - exactio duorum grossorum [167, с. 452 № 5591]; 1471 - exactio 2 grossorum, alias podymne [184, с. 38 № 733]. На думку дослідника в усіх згаданих випадках йдеться про поральне, навіть тоді коли воно було назване подимним [513, с. 44] (пол. narzaz), корів і биків (пол. dan opolna) та зі збіжжя (пол. sep), були не окремими податками, а лише різновидами порального [621, с. 17]. Критиці подібних суджень присвятив детальне дослідження Кароль Бучек [515]. Так, на відміну від Францішка Пєкосіньського, який вважав поральне єдиним податком у Польському королівстві в добу середньовіччя, що мало цілий ряд найменувань (а також Кароля Шайнохи, Станіслава Смольки, Юзефа Відаєвича, які висловлювали подібні припущення), Бучек, на підставі аналізу текстів привілеїв, прийшов до висновку, що «поволове», «поральне» і «подимне» все ж слід розрізняти між собою, хоча б тому, що в їх основі лежали три різні фіскальні одиниці - відповідно, худоба, земля і житло [515, с. 1, 4, 6].

В 1374 р. королем Людвіком (Лайошем) Угорським було видано Кошицький привілей, згідно з яким розмір «порального» у шляхетських та духовних землеволодіннях зменшувався до 2 грош з лану. Відомо також, що спочатку Людвік намагався встановити податок у розмірі 12 грош (або чверті гривні) разом з мірою жита і мірою вівса, тобто так, як це було за його попередника - Казимира ІІІ (Бжечковський уточнює, що йшлося про т. зв. «tributum solitum» у розмірі 12 грош з лану в єпископських та шляхетських дібрах і 24 гроші з лану в монастирських поселеннях [513, с. 41]). Однак, представники шляхти почали вимагати звільнення від подібних податкових ставок для своїх володінь, мотивуючи це обіцянкою попереднього короля Казимира ІІІ зменшити для них розмір «порального». Людвік погодився на це з умовою, що після успадкування влади однією з його доньок (яких було троє - Катажина, Марія і Ядвіґа), ситуація може змінитися. Представники духовенства, які також вимагали податкового імунітету для своїх землеволодінь, врешті були змушені погодитись з тарифом 2 гроші з лану, що урівнював їх із шляхтою [691, с. 557]. Тим не менше, у монастирських дібрах базова ставка податку певний час залишалася попередньою - 24 гроші з лану, оскільки вище духовенство не подбало про її зменшення. В 1378 р. його все ж було знижено до 6 грош, а в 1381 - до 4. Поряд із цим для поборців встановлювалася винагорода - 1 грош з лану [513, с. 42].

Кошицький привілей був переломним моментом у відносинах королівської влади з магнатерією. Відтепер, остання фактично перебирала на себе пріоритет у формуванні фінансової політики монархії і впровадженні нових податків. Королі з династії Яґеллонів, намагаючись не вступати у конфлікти з шляхтою і тим більше з духовенством (яке в окремих регіонах - в тому числі й на землях колишнього Г алицько-Волинського князівства - довший час було чи не єдиною опорою їх влади), не встановлювали високі тарифи оплати. Відомо лише про два випадки впровадження надзвичайного податку в період перебування на троні Владислава Яґайла і Владислава Варненьчика - в 1404 р. на з'їзді в Новому Місті Корчині було вирішено про стягнення додаткових 10 грош з лану задля викупу Добринської землі у хрестоносців, і вдруге, в 1440 р., на похід Варненьчика на Угорщину. Однак, за часів правління Яґеллончика протистояння з хрестоносцями змусило короля ухвалювати надзвичайний податок 21 раз, з яких три рази йому було відмовлено шляхтою [621, с. 22].

Задля покриття витрат на воєнні кампанії, Яґеллони вдалися ще до одного способу - надавати шляхті в оренду королівські дібра за низьку орендну плату [560, с. 444]. Вже на початку XVI ст. це призвело до різкого зменшення королівського домену і ще більше посилило позиції шляхти.

Таким чином, склалася парадоксальна ситуація - формально, доходами від староств повинні були покривати витрати на оборону, адміністрацію та судову систему, але насправді цих коштів було недостатньо. Окрім фінанасування особистих витрат короля та його двору, ці доходи частково передавалися в заставу в якості забезпечення по кредитах [560, с. 444] (очевидно, йшлося про попередні заборгованості перед шляхтою за ранні застави).

У XV ст. було впроваджено ще три види податків. В першу чергу, шосовий податок з міст. Раніше він збирався на користь міської казни (про що, зокрема, свідчить наведена Б. Марковським ухвала краківської міської ради від 2 червня 1385 р., в якій зазначалося про те, що шос є давнім податком). Ухвала Пьотркувського сейму 1453 р. впроваджувала шос як джерело поповнення державної казни. В 1459 р. з'явилося «чопове» - податок від реалізації спиртних напоїв (пива, меду і вина). Нарешті в 1462 р. на синоді в Каліші представники духовенства вперше ухвалили податок від доходів з угідь у формі добровільних пожертв (лат. subsidium charitativum) [621, с. 22].

Фінансами королівства в цей період завідували скарбник (пол. skarbnik, лат. thesaurius) та мінцмейстер (пол. mincerz, нім. Mьnzer, лат. monetarius), що очолювали відповідно казну і монетний двір. На місцях (тобто у староствах) фінансовими справами керували каштеляни, що забирали собі, в якості винагороди, частину мит і судових штрафів. Заступником каштеляна був войський (лат. wice dominus), у підпорядкуванні якого знаходилися урядники нижчого рангу - митники (пол. celnicy, лат. exactores). Функцію збору податків здійснювали селяни-коморники (пол. komornicy; не плутати з комірниками, селянами без власних жител і присадибних ділянок), назва яких походила від замкових комор-скарбниць [621, с. 18-19]. Ми припускаємо, що це були жителі т. зв. служебних сіл (або ж «замкові слуги», лат. servi castrensi), що здійснювали різні повинності на користь замку.

На початку XVI ст. фінансова сфера королівства зазнала корінних реформ. Люблінським сеймом в 1503 р. було впроваджено уряд головного поборця - шафаря, якому місцеві поборці передавали зібрані кошти і який повинен був контролювати їх витрати. Ухвала Пьотркувського сейму в 1504 р. запровадила поділ казни на державну (коронну) та королівську (надвірну) [621, с. 22, 23]. В цьому ж році королем Олександром було прийнято статут «De modo bonorum Regalium inscribendorum» [202, с. 136; 203, с. 14-15]. Документ забороняв монарху передавати у приватні руки королівщини без згоди вального сейму. Всі оренди, здійснені до 1504 р. зберігалися і іменувалися заставами «на старих сумах» (такі маєтності займали близько 30 % території Речі Посполитої [528, с. 179]).

Прийняття статуту започаткувало тривалий екзекуційний рух, зумовлений необхідністю повернення під контроль держави заставлених володінь, які у майбутньому мали б стати джерелом доходу казни та фінансування армії. Ініціаторами екзекуційного руху виступила середня шляхта, незадоволена тим, що більшість орендованих маєтностей контролювала магнатерія [699, с. 292]. Власне статут став результатом компромісу, досягнутого між шляхтою та королем.

Оскільки документ не розтлумачував, що малось на увазі під даруванням маєтностей (лат. donabuntur), К. Хлаповський припустив, що йшлося про найпоширенішу тоді форму застави - антихрезу, або ужиткову заставу, яка передбачала повний контроль орендаря над прибутками переданого йому володіння [528, с. 11-12].

За правління Сиґізмунда Старого під контроль монарха було повернуто близько 70 заставлених маєтностей, однак на період війни з Пруссією 1520 - 1521 рр. Сиґізмунд І був змушений вдатися до нових застав. Аби формально не порушувати статут, оренди здійснювалися у формі видеркафу (видерки), яка передбачала збереження за королем довічного права викупу (пол. wieczyste prawo odkupu) заставленої маєтності [528, с. 12].

В добу правління останніх Яґеллонів (Сиґізмунда Старого і Сиґізмунда Авґуста) відбувся ще один важливий процес - остаточно завершився розподіл казни на дві окремі частини. Кошти королівського (надвірного) скарбу були спрямовані на утримання монаршого двору та інші супутні потреби: проживання зарубіжних посольств, «стравне» для сеймових послів. Казну наповнювали доходи з королівщин (лановий податок), соляних (жуп бохнянських, дрогобицьких тощо) і срібної копальні в Олькуші, єдиної в королівстві (в 1578 р. тут було закладено скарбову митницю) [621, с. 24].

Доходи з митниць контролювали шестеро головних митників - велико- і малопольський, руський, київський, підляський і волинський. Доходами Львівської землі займався руський митник. Найвідомішою особою, що обіймала цей уряд, був Костянтин Корнякт. Сиґізмунд Авґуст призначив його 28 вересня 1571 р. Одразу після цього було зініційовано створення митної комори у

Кам'янці-Подільському, куди повинні були прибувати купці з Валахії та Османської імперії [165, с. 110 № 1642, 1643].

Королівський скарб наповнювали також доходи з податку на імпортні товари (funtcol), що стягувався у Ґданьську, Ельблонґу та Ризі; «підводного», впровадженого 1564 р. і сплачуваного міщанами; «стаційне», що стягувався з монастирів та «коронаційного», що витрачався на відповідні урочистості [621, с. 24, 25].

Державна казна поповнювалася за рахунок кварти. Цей податок, який мав збиратися з королівських маєтностей, був запроваджений Пьотркувським сеймом 1562 - 1563 рр. Його конституція містила положення про поділ загальної суми зібраних коштів на чотири частини («...aby czwarta cz§sc wszystkich dochodow totius corporis Regni, ku stoiu naszemu nalezqcych, byla na obron§ potocznq obroconq» [203, с. 17]), а згодом на п'ять - три надходили у казну, одна йшла на оплату найманого війська, названого в честь податку кварцяним і ще одна - старості або державцю маєтностей. Люблінський сейм 1569 р. ухвалив передавати ці кошти на зберігання в замок містечка Рава- Мазовецька [203, с. 95 № 13].

Сейм 1562 - 1563 рр., на якому була прийнята кварта, мав корінне значення для екзекуційного процесу. Під час його засідань було підтверджено усі правові акти, де йшлося про обмеження шляхетських застав - зокрема, згаданий вище статут короля Олександра 1504 р. Специфіку екзекуційного процесу на цьому етапі також визначала активна діяльність дружини Сиґізмунда Старого - міланської герцогині Бони Сфорци, яка зі свого боку активно займалась скуповуванням маєтностей задля створення потужного королівського домену, що послужив би в майбутньому фінансовою опорою Яґеллонів. Це зустріло значний опір шляхти. Конфлікт з сином, королем Сиґізмундом Авґустом, змусив Бону в 1556 р. покинути Польщу. Вона повернулась додому, в Італію, де через рік була отруєна [635, с. 291-293].

Польська дослідниця Анна-Сухені Ґрабовська у своїй праці, присвяченій екзекуційному руху подала перелік орендованих староств. Зокрема, по Львівській землі (див. додаток А) було внесено інформацію про всі королівщини, згадані в першій люстрації 1564 - 1565 рр. - за винятком Вишні.

Окремо варто зауважити, що окрім класичної застави, або «тенути» (у джерелах: capitaneatus et eiusdem tenuta; capitaneus tenutariusque; officium capitaneale; capitaneatus alias iurisdictio eius), дослідниця згадувала також про оренду «до вірних рук» (лат. ad fideles manus; також administrate, gubernatio), вживаючи по відношенню до нього термін «zarzqd». Йшлося про застави, в більшій мірі підпорядковані королю, аніж звичайні оренди [668, с. 19, 41].

Наступним кроком, здійсненим в рамках процесу «екзекуції» маєтностей було впровадження процедури перевірки документів на право володіння орендарями коронних маєтностей («ревізія листів»). Цей захід мав на меті з'ясувати точну кількість підконтрольних королю володінь, з яких надалі надходила б кварта [203, с. 19 № 51; 224, с. 13].

Після перевірки документів планувалось проводити ревізію прибутковості маєтностей для подальшого обрахунку розміру кварти. Задля цього на Варшавському сеймі 1563 - 1564 рр. всю територію королівства було розділено на округи і визначено склад ревізорів. Йшлося про 5 комісій, в кожній з яких було по троє осіб. Кандидатуру одного члена пропонував король, а ще двох - сейм: по одному від верхньої (сенату) і нижньої (посольської ізби) палати [224, с. 13]. Імена осіб, що були номіновані для проведення люстрацій у Львівській землі (до 1765 р.), подаємо у додатку Б.

Як наголошувала Раїса Майборода, сейм не вживав для означення цієї акції слова «люстрація», а лише «ревізія» [224, с. 14]. Оскільки застави «на старих сумах» не підлягали перевірці, з територіальних округів вилучалася значна кількість королівщин - зокрема, з округу Русь (Руське, Белзьке, Подільське воєводства) - близько третини [224, с. 16].

Надалі, в процесі проведення наступних люстрацій, польські монархи намагалися розширити число заставлених маєтностей, де мала відбуватись

Населеного пункту з такою назвою у Львівській землі не було. Ймовірно, йшлося про Судова Вишню - містечко і адміністративний центр староства у Перемишльській землі, яке межувало з угіддями с. Родатичі у Городоцькому старостві Львівської землі.

Так, на сеймах 1566 і 1588 рр. були прийняті рішення про необхідність люстрування королівщин, переданих у заставу до 1504 р., де помер четвертий власник [203, с. 65 № 8, с. 259 № 38].

Сейми XVII ст., зокрема першої його половини, також містили подібні вимоги про необхідність проведення люстрацій королівщин, не оглянутих раніше, а також тих, де «вигасли старі суми». Однак туманність окреслень, що фактично перетворювала їх в декларації, зумовлювала невиконання сеймових постанов (ухвалених, зокрема, на сеймах 1601, 1609, 1616 та 1659 рр.) [203, с. 387 № 7, с. 472 № 68, с. 148 № 121; 205, с. 279].

Окрім географічних рамок, сеймові ухвали окреслювали й правові засади проведення люстрації. Згідно постанови Варшавського сейму 1601 р. перш ніж приступати до ревізії, люстратори з'їжджалися до Рави Мазовецької, де складали присягу у присутності депутатів. Коронний підскарбій ознайомлював їх з переліком королівщин, ревізію яких необхідно було провести, а делегованим посольською ізбою люстраторам вручалося 200 злотих [203, с. 388 № 5, 6, 15; 224, с. 27]. Сейм 1616 р. ухвалив надання грошових винагород і тим люстраторам, які були делеговані верхньою палатою сейму - сенатом [204, с. 148 № 122; 224, с. 34].

Повертаючись до другої половини XVI ст., коли люстрації лише впроваджувалися, зауважимо, що окрім проведення інвентаризації, ревізори повинні були фіксувати випадки т. зв. «фримарків» [203, с. 16, 26; 224, с. 15], коли шляхтичі обмінювали дідичні села (або їх частини) на королівські, після чого останні також переходили у приватну власність. У Львівській землі знаходимо один такий випадок. Мова йде про обмін частини села Улицько в Перемишльській землі, що перебувала в дідицтві родини Клодницьких на поселення Зендовичі і Прибинь, підпорядковані Львівському староству. Акт обміну був облятований в актову книгу 5 травня 1566 р. [7, арк. 493] Про цей «фримарк» згадує люстрація 1564 р. [117, с. 412]

Окрім кварти, ще одним податком, що поповнював державну казну, було «поголовне жидівське», яке збиралося з розрахунку 1,5 злотих за особу. Його особливість полягала в тому, що безпосередньо обліком займалися євреї, а саме очільники общин [621, с. 26].

Поділ казни на дві частини також призвів до появи двох окремих урядів - надвірного та коронного підскарбія. У підпорядкуванні першого знаходилось двоє скарбових писарів - вони мали право підписувати фінансові документи лише удвох (контрасигнування). Ординація Сиґізмунда Августа 1550 р. (Ordinatio officialium thesauri Regni Poloniae) зазначала також крайні терміни подачі коштів старостами та державцями - 31 грудня [621, с. 27].

Згідно із сеймовою ухвалою 1569 р. коронному підскарбію підпорядковувалися чотири депутати, які разом із керівником засвідчували своїм підписом фінансову документацію. Крайнім терміном оплати кварти був визначений день через три тижні після Зелених свят [621, с. 28]. Окремо на сеймі було обумовлено порядок заміни члена люстраційної комісії, на випадок, якщо хтось із них помер або з певних причин не міг брати участі в ревізії [203, с. 97 № 45]. Оскільки цього ж року відбулось об'єднання Польського королівства і Литви у єдину конфедеративну державу і з останньої до Польщі перейшли Київське та Волинське воєводства, сеймові ухвали регламентували механізм проведення люстрації на новоінкорпорованих теренах [203, с. 97 № 47, 48]. Однак ревізія тут (як і на Брацлавщині) так і не була проведена [203, с. 312 № 17, с. 387 № 12; 224, с. 24, 25, 26].

У XVI ст. остаточно оформився механізм стягнення поборового податку. Оскільки він був важливим джерелом поповнення казни, а його збір відбувався значно частіше кварти, спробуємо окреслити сам процес детальніше.

Поборці і шафарі, які займалися відповідно стягненням і координацією руху зібраних коштів, обиралися і делегувалися сеймом. Процес збору податку і, що важливо, розмір базової ставки побору (тариф) регламентувався сеймовими конституціями та поборовими універсалами. В останніх також вказувалися імена делегованих поборців (див. додаток В).

Один з найдавніших віднайдених документів, що стосувався поборових тарифів - універсал 1472 р. короля Казимира Варненьчика про збір ланового або «подимного» податку з Краківського, Сандомирського, Руського, Подільського, Люблінського, Радомського воєводств [174, с. 32-33].

В документі, зокрема, йшлося про те, що кметі з одного сільського чи міського лану платять 6 грош, стільки ж - шляхта-зем'яни без кметів, слуги, війти і солтиси. Окреслювалися тарифи оплати за млини - 1 гривня за міський дідичний, 6 грош за одне коло сільського дідичного і за вітряк, 3 гроші - за коло сільського млина з річною орендою. Побор охоплював і корчми: 6 грош з дідичної, 3 гроші - з орендованої. Окремо, 6 грош сплачували волоські колоністи за кожну сотню овець і 8 грош - православні священнослужителі.

Цікаво згадати також про тарифи, якими керувалися поборці при зборі податку у сусідній Перемишльській землі в 1507 р. (цим роком датується перший віднайдений реєстр цього адміністративного утворення). Інтерес він представляє з огляду на вибір базової ставки оподаткування - 1 фертон, тобто чверть гривні або 12 грош. [680, с. 154] Так, по 1 фертону платили з одного лану угідь кметі, дрібна шляхта (без підданих і звільнена від обов'язку посполитого рушення), корчмарі, солтиси та війти. Стільки ж стягувалося з мешканців волоських сіл за кожні 100 овець, міських корчмарів, які лише реалізовували привезені напої (сільські платили половину фертона), власників сільських і орендарів міських млинів (орендарі сільських - половину фертона). З кожної гривні прибутку міського млина стягувалося 2 гривні. Нарешті, православні священики були зобов'язані сплачувати 1 флорин [108, с. 442].

Огляд поборових універсалів другої половини XVI ст. вказує на ускладнення їх структури - все більше категорій населення були зобов'язані платити податок, на що вказують їх докладні переліки (див. додаток Д).

Універсали регламентували порядок збору податку. Зокрема, існувала вказівка фіксувати («реєструвати») поселення відносно парафії. Кожному, з кого стягувався податок, поборці пред'являли квитацію з печаткою та підписом [203, с. 40-41]. Якщо документальні підтвердження виконання другого правила нам невідомі, то про «парафіяльний» спосіб фіксації поселень можна говорити, як про такий, що був притаманний далеко не всім адміністративним одиницям і не у всі часи. У Львівській землі в XVI ст. нами не було віднайдено жодного реєстру, укладеного подібним чином, на відміну від реєстрів інших воєводств. Однак така структура притаманна подимним реєстрам землі початку XVIII ст. [1, арк. 33-39зв.; 37, с. 1077-1108]

Ще одна особливість полягала в тому, що поборці не відвідували кожен населений пункт, натомість власники маєтностей самотужки передавали їм кошти з усіх підконтрольних поселень [203, с. 41]. Це підтверджується матеріалами тих поборових реєстрів, в яких зафіксована дата збору податку з кожного населеного пункту. Таким є, зокрема, документ 1552 р. Попередньо зазначимо, що попри вказівку в універсалі про приурочення сплати побору до релігійного свята Успіння (Вознесіння) Діви Марії (15 серпня) [203, с. 9], мешканці окремих сіл зробили це раніше вказаної дати (у Вишнівчику - 5 серпня, у Цуцилівцях - 6 серпня, у Рогізному - 12 серпня, у Шоломині - 13 серпня). Активна фаза збору податку тривала майже 3 місяці і закінчилася 28 жовтня стягненням побору з села Зіболки. Окремо у Смільному, а також у Залізцівському ключі побор було сплачено 10 січня 1553 р.

Повертаючись допитання порядку збору податку, документ «підтверджує» тезу про те, що поборцям було достатньо прибути в адміністративний центр маєткового комплексу, де зібрані кошти їм передавав власник. Так, жителі населених пунктів, що входили до складу великих староств і приватних володінь (як показує датування) сплачували побор в один день. В 1552 р. таким чином вдалося зібрати податок з усіх поселень Яворівської королівщини (1 вересня; 1 місто і 12 сіл), а також ряду шляхетських комплексів: Бережанського ключа (10 вересня; 1 місто і 10 сіл), Гологірського ключа (31 серпня; 1 місто і 11 сіл), Залізцівського ключа (10 січня; 1 місто і 12 сіл), Комарнівського ключа (13 вересня; 1 місто і 7 сіл), Поморянського ключа (29 вересня; 1 місто і 8 сіл).

Зрозуміло, що подібний порядок створював можливості для численних махінацій, адже власники могли приховувати справжню кількість ланів (чи навіть поселень). Додамо, що урядовці обходили село за селом лише у тому випадку, якщо поселення перебували у володінні місцевої «гніздової» шляхти. Поборові універсали зазначали, що останні могли передавати податок поборцям через своїх підданих: кметів («орачів») чи загородників [203, с. 192].

Варто зауважити, що збір податку проводився незалежно від того, чи був це будній, чи святковий день , хоча в останні дні все ж не так часто (див. додатки Ж, З, И).

Кметі (основні платники ланового) повинні були сплачувати з оброблюваної ріллі (не лише з лану, а й з волоки, зрубу, «сліду») 15 грош [203, с. 191, 320]. Згодом, універсали почали уточнювати, що жителі королівських сіл зобов'язані надавати кошти, навіть якщо звільнені від інших податків та чиншів [203, с. 426]. В Галицькій землі і Подільському воєводстві, з кожного лану, волоки та плугу (у власності тих, хто «виходить на роботу»), стягувався 1 злотий [203, с. 191, 425]. У тих воєводствах, де станом на другу половину XVI ст. було відносно небагато виміряних ланів і волок (Київщина, Волинь, Брацлавщина) - по 1 злотому з однієї служби або з двох димів [203, с. 319].

Мешканці волоських сіл могли оплатити побор 100 вівцями або у грошовому еквіваленті (по 10 грош з вівці) [203, с. 39]. Згодом, розмір тарифу зріс - по 20 грош зі 100 овець або 10 корів [203, с. 192, 320, 425].

Релігійні свята [181, с. ХХУШ; 182, с. XI] того часу були нерухомими (найчастіше були пов'язані з пошануванням святих - Навернення св. Павла (25 січня), св. Дороти (6 лютого), св. Войцеха (25 квітня), свв. Філіпа і Якуба (1 травня), св. Станіслава (8 травня), св. Урбана (25 травня), св. Віта (15 червня), св. Яна Хрестителя (24 червня), св. Маргарити (13 липня), св. Алексія (17 липня), св. Якуба (25 липня), св. ап. Бартоломея (24 серпня), св. Ідзі (Еґідія) (1 вересня), св. Ламперта (17 вересня), св. Станіслава Костки (18 вересня), св. ап. Матвія (21 вересня), св. Михаїла Архангела (29 вересня), св. Франциска Сповідника (4 жовтня), св. Ядвіґи (15 жовтня), св. єванг. Луки (18 жовтня), свв. ап. Симона і Юди Тадея (28 жовтня), Всіх Святих (1 листопада), св. Марціна (11 листопада), св. Миколая (6 грудня), св. Луції (13 грудня), або ж з окремими епізодами з життя Ісуса Христа, Богоматері чи інших пам'ятних дат у християнстві (Нове Літо (1 січня), Віднайдення Хреста (3 травня), Преображення Господнє (6 серпня), Успіння Богородиці (15 серпня), Народження Матері Божої (8 вересня), Воздвиження Чесного Хреста (14 вересня), Різдво Христове (25 грудня)). До рухомих свят належали Великдень та інші дні, дата святкування яких визначалася відносно дати Воскресіння Христа (перша неділя після першого весняного рівнодення). Їх перелік та день відзначення для п'яти років (1552-1553, 1576, 1577-1578 рр.), якими датуються три віднайдені нами реєстри з вказівками дат оплати побору подаємо у додатку Е. Зауважимо, що 1552 і 1576 роки були високосними.

Детально регламентувалося оподаткування православного і вірменського духовенства. Вірменські єпископи та «руські владики» сплачували 6,5 грош з кожної гривні власних чиншів [203, с. 39]. Із земельних наділів православне духовенство, незалежно від сану («митрополити, владики, архимандрити, руські попи») платило по злотому з ріллі; за відсутності земель і підданих - 2 злотих, протопопи (намісники) - 4 зл [203, с. 192, 320].

Ланове стягувалося і з т. зв. «люзних людей», або гультяїв. Мова йшла про селян, які в умовах становлення фільваркової системи з різних причин покидали місце проживання, звільняючи себе таким чином від повинностей. Люзні люди заробляли на життя, наймаючись на сезонні роботи у міста та села. Збір побору з цих осіб покладався на органи місцевої адміністрації. У селах, для того щоб гультяї не ухилялися від сплати побору, окремо присягали війти [203, с. 39]. В містах за сплатою ними податків слідкували райці [203, с. 39].

Пізніші реєстри уточнювали, що міські уряди повинні також наглядати за стягненням побору з перекупників та ремісників [203, с. 321]. При цьому, у містах та містечках податок сплачували лише ті ремісники і товариші, з яких не стягувався шос [203, с. 40]. Ще однією особливістю порядку оплати побору міщанами було те, що окрема сума коштів сплачувалася з прибудинкових городів [203, с. 192].

Побором були охоплені також об'єкти інфраструктури - зокрема, млини. Уточнювалося, що ланове не сплачується за ті млини, з яких «третя міра» (третина доходів) йде на користь замку [203, с. 39]. Натомість, побор у староствах стягувався лише з тих об'єктів, третя міра яких була викуплена державцями королівщин [203, с. 39, 192, 320, 426].

Для збору чопового податку поборці залучали окремих членів міських рад воєводських чи повітових центрів. Ці особи, що попередньо приносили присяги, щокварталу передавали поборцю зібрані кошти. Чопове з сіл дідичі передавали поборцям через корчмарів [621, с. 29].

Інформацію про осіб, що заборгували оплату податку, поборці на протязі шеститижневого терміну подавали на розгляд старості, після чого кошти конфісковувалися у примусовому порядку. Заборгованість могла бути погашена, якщо маєтності боржників пережили стихійні лиха, епідемії та воєнні спустошення. Для підтвердження цього необхідно було отримати дозвіл короля або відповідну ухвалу гродського суду [621, с. 29].

Зібрані поборцями кошти передавалися у каси шафарям. Таких кас у Польському королівстві було чотири - в містах Каліш (для ланового з Великопольщі), Сандомир (з Малопольщі), Лів (з Мазовії) і Перемишль (з Русі). Тричі на рік шафарі відвозили зібрані кошти до столиці, для чого гроші вкладали у мішки, а ті - у бочки. Укладені поборові реєстри передавалися підскарбію, який зберігав їх для ревізії сеймовими делегаціями [621, с. 29].

На всі фіскальні нововведення представники шляхти реагували дуже швидко, одразу ж намагаючись здобути персональне звільнення для себе від сплати податків (уєс^аїїит immunitas), а також отримати в оренду права на збір податків, що раніше було в компетенції делегованих сеймом поборців (зокрема, чопового) [621, с. 25, 26]. Тенденція до втрати королівського контролю над процесом збору податків (а також у зв'язку з кризою екзекуційного процесу) змусила монарха вдатися до рішучих кроків. В 1613 р. у Радомі було створено новий контролюючий фінансовий орган - скарбовий трибунал [204, с. 396].

Членами цього органу були як сеймові сенатори, так і представники шляхти. Трибунал розглядав справи злісних неплатників податків та приймав рішення про їх покарання. Прикметно, що впродовж практично ста років орган не був постійно діючим. Підставою його існування були ухвали сейму, які кожного разу «відновлювали» діяльність трибуналу. Лише в 1717 р. було прийнято рішення про сесійні засідання, які проходили кожного року у травні- червні. В компетенцію сеймів входив відбір кандидатів на уряд комісарів трибуналу, в 1667 р. ця функція перейшла до сеймиків [621, с. 30].

Таким чином, сеймики почали набувати функцій головних фінансових органів держави, при чому ця тенденція намітилася задовго до 1667 р. В період правління Сиґізмунда Вази сеймиками було започатковано прийняття декларацій із зазначенням коштів, які потрібно було зібрати за час ревізій. Делеговані сеймиками поборці віддавали на загальнодержавні потреби лише частину від зібраних коштів. Іншими словами, податки поділилися на державні та воєводські. До першої групи належали: лановий, шосовий, подимний (впроваджений на сеймі 1629 р.), поголовний (subsidium reipublicae generalis ), акциз (ухвалений на сеймі 1658 р.), шелязний (бочковий, споживчий податок від напоїв, впроваджений в 1673 р.), гіберна (зимовий хліб, обов'язок утримування військ цивільним населенням, замінений в 1649 р. на податок у розмірі 20-30 грош від лану) [621, с. 31].

Впроваджене (як вже було зазначено вище) на звичайному сеймі 1629 р. подимне, мало стати альтернативою лановому. В основі нового податку було покладено принцип збору з «диму»-житла, що мало б усунути зловживання, поширені при стягненні побору і збільшити надходження у казну. Первісно планувалося, що з 1 диму сплачуватиметься 1 злотий (відтак, прибутки в казну досягли б 1 000 000 злотих), що зустріло спротив шляхти українських воєводств - вдалося зібрати лише 210 306 злотих [561, с. 97].

Осердям протесту проти подимного була шляхта Руського воєводства, яка найбільше обманювала поборців, сплачуючи, за даними Анни Філіпчак- Коцур, лише десяту частину з ланового. Противники нового податку згуртувалися довкола краківського каштеляна, великого коронного підчашого Єжи Збаразького. На противагу йому, любачівський староста Єжи Оссолінський виступив з підтримкою проекту подимного і йому вдалося зламати опір руської шляхти, однак лише за рахунок уступок - / злотого за дим, а не 1 як планувалося спочатку [561, с. 81].

Запровадження подимного податку викликало незадоволення ще й з огляду на принцип, покладений в основі його збору - однакова ставка податку на всі «дими» [632, с. 60]. Мешканці Руського воєводства, що часто обробляли по чверті лану, мусили сплачувати стільки ж, як і жителі інших воєводств, що

Збирався в 1497, 1520, 1662 рр., а також кілька разів в період правління Яна ІІІ Собеського в період ведення активних бойових дій з Османською імперією - в 1673, 1674 (йиріа - за подвійним тарифом) і 1676 рр. (їтуріа - за потрійним) [605, с. 77].

Сеймик [169, с. 320 № 175/11 (03.06.1632 р.), с. 376-377 № 193/71 (14.12.1634 р.), с. 400 № 200/43 (09.12.1636 р.), с. 431 № 209/5 (квітень 1640 р.), с. 460 № 212/19 (07.01.1642 р.); 170, с. 475 № 243/17 (23.07.1668 р.)] і землі Руського воєводства [169, с. 366 № 189 (28.08.1634 р.)] в сеймикових інструкціях виступили з вимогами оплати подимного поборами.

Так, з 1631 р. сеймики почали оскаржувати не лише розмір податку, який необхідно було сплатити, а й його різновид. З появою подимного, місцева шляхта почала сама вибирати, який податок сплачуватимуть їх піддані - подимне чи ланове [204, с. 323; 632, с. 21]. Подібне право сеймика іменувалось modus contribuendi [205, с. 38, 49, 200]. Зрештою, за служним зауваженням Станіслава Пьотровського, монархам було байдуже, за рахунок якого податку наповнювалася казна - значення мала лише сума [632, с. 23].

В 1634 р. Львівська земля залишила собі право виплати «тройга» подимного лановим, ухваливши відповідно стільки поборів, скільки було необхідно, щоб зрівнятись з розміром подимного [169, с. 366 № 189 (28.08.1634), с. 367 № 191/3 (11.09.1634); 632, с. 21-22]. Зокрема, в 1652 р. було укладено «реєстр восьми поборів» [42, арк. 1].

До компетенції сеймиків входив відбір і призначення двох поборців (exactores), встановлення розмірів оплати податку (як правило, тарифи залишалися незмінними впродовж довгого часу) та термінів проведення фіскальних акцій (визначалися сеймовим універсалом або ухвалою (lauda)).

Однак, тенденція до децентралізації фінансової сфери та розпорошення виконавчих функцій не завершилась на воєводському рівні. Шляхта намагалась забрати собі право збору деяких податків - в першу чергу пов'язаних з оборотом алкоголю, що були найбільш прибутковими (чопового, шелязного та акцизи). Отримання права їх збору в заставу знижувало ступінь державного контролю над цим процесом. Для стягнення інших податків поборці активно залучали представників місцевої влади - бурмистрів, дідичів сіл, цехмістрів. Фактичної плати за свою роботу поборці не отримували, натомість останні забирали собі певну частину зібраних коштів (у XVII ст. становила 3 1/3 %). Існувала також практика преміювання поборців за викриття фактів недоплати податків [621, с. 32, 33].

Ще одним виявом згаданого вище розпорошення виконавчих функцій було створення нових контролюючих органів у фіскальній сфері, що виснажувало й без того переобтяжену бюрократичним апаратом державу. Так, перехід компетенції контролю над збором податків з державного на воєводський рівень став підставою для формування комісарських судів (інші назви - депутатські суди, комісарські або скарбові ізби (палати)), які, згідно сеймової конституції 1658 р., повинні були діяти в усіх воєводствах Польського королівства [205, с. 239-240 № 6]. Окрім контролю над діяльністю поборців та осіб, що орендували право збору податку, установи взяли на себе функцію гродських судів відносно покарання злісних неплатників. До складу судів входили як сеймові та воєводські урядники, так і представники місцевої шляхти. Їх чисельність варіювалася від 8 до 30 осіб, які обирали собі керівника (маршалка), а перед початком роботи складали присягу у костелі. Орган не мав чіткого регламенту сесій і збирався за необхідності. Судді були підзвітні сеймику і від нього отримували винагороду [621, с. 34].

Поява нового контролюючого органу не вирішила корінних проблем у фінансовій сфері. Воєнні лихоліття початку XVIII ст. змусили короля Авґуста ІІ на рішучі кроки щодо її централізації. Важливим у цьому відношенні був «німий» сейм 1717 р., на якому була прийнята фіскальна реформа. В її основі лежала необхідність обмежити контроль сеймиків над процесом збору податків. Першим кроком у цьому напрямку була ліквідація комісарських судів та розформування штату воєводських поборців. Їх місце зайняли військові депутати (підпорядковані скарбовому трибуналу у Радомі), які раз на півроку відправлялися у воєводства для збору податків. Щоправда, надалі існували скарби на рівні воєводств, які поповнювалися за рахунок чопового та шелязного податку. Їх справами керували господарські сеймики (boni ordinis), які скликалися щороку у перший вівторок після 8 вересня. Однак у 1766 р.

Питання необхідності корінних змін у фінансовій системі Речі Посполитої гостро стояло на сеймах впродовж практично всього XVIII ст. Польська дослідниця Яніна Бєняжувна, яка за матеріалами сеймових інструкцій 1738, 1740, 1744, 1746, 1748 рр. підготувала статтю про проекти подібних реформ, відзначила, зокрема, діяльність єпископа Анджея Станіслава Залуського, з 1738 р. - великого коронного канцлера [507, с. 307]. На сеймі 1744 р. він заявив про необхідність створення скарбової комісії у складі надвірного підскарбія, коронного писаря, нотаріуса скарбу, реґента кварти (із заступником), двох сенаторів і двох «представників лицарського стану» (посольської ізби) та 10 секретарів. Окрім адміністративно-скарбових, комісія мала б здійснювати і судові функції [507, с. 310]. Попри те, що сейм був зірваний зусиллями Пруссії, проект Залуського, який опирався на приклади аналогічних колегіальних комісій в державах Західної Європи, послужив Чарторийським стимулом до реформування фінансової сфери, проведеного в третій чверті XVIII ст. [507, с. 490]

Нові заходи щодо оздоровлення фіскальної системи були здійснені на конвокаційному сеймі 1764 р. Найбільш значимим стало рішення сейму про проведення чергової (першої за останні 100 років) генеральної люстрації королівщин. Під час ревізії був запланований збір т. зв. «справедливої кварти» - передбачалось, що майбутній люстрації підлягатимуть всі королівщини, війтівства, солтиства, «nawet jure emphiteusis et hypotecae trzymanych» [206, с. 23]. Це рішення корінним чином вирізняло заплановану ревізію від попередніх. Конвокаційний сейм визначав точні хронологічні рамки люстраційної акції - від 15 лютого по жовтень 1765 р. [206, с. 24]

Аби звести нанівець фактор зловживань, ще до роботи сейму було прийнято рішення про укладення власниками маєтностей їх інвентарів за три попередні роки - 1762, 1763, 1764 рр. («inwentarze y reiestra wszelkiey trzyletniey importancyi») [206, с. 24] За рахунок обчислення середнього арифметичного вказаного в документах прибутку і обчислювалася кварта («proporcyq z trzech lat ostatnich [...] srzedni rok skomputowawszy») [206, c. 25]. Люстратори фіксували вибранецькі лани для збору ланового податку, а також займалися стягненням гіберни [206, с. 25-26].

Подимний податок був замінений на генеральне подимне, розмір якого залежав від статусу та розміру населеного пункту:

- села (5-7 злотих від диму);

- міста 1-го класу (6-16 злотих від диму);

- міста 2-го класу (6-12 злотих від диму);

- міста 3-го класу (4-8 злотих від диму);

- міста 4-го класу (4 злотих від диму);

Окремо впроваджувалося півподимне (по 7,5-10,5 злотих від диму). Відновився збір інших податків, які з'явилися ще в XVI ст., але стягнення яких до цього часу проводилося рідко - зокрема, поголовне єврейське (плата за одну особу зросла з півтора до трьох злотих) та «subsidium charitativum» [621, с. 36].

Ухвалою сейму від 4 червня 1764 р. було створено новий центральний фіскальний орган - Комісію коронного скарбу Речі Посполитої (розпочала роботу 1 серпня поточного року [542, с. 81-82]).

Орган очолював великий коронний підскарбій (уряд займав ленчицький воєвода Теодор Вессель), надвірний підскарбій (Рох Коссовський) та 16 комісарів, що обирались сеймом терміном на два роки [542, с. 81].

Окрім виконання адміністративних функцій, в рамках комісії діяв суд, що збирався на сесії щоквартально. У складі комісії існувала канцелярія, а також діяли реґенти, кожен з яких контролював один з різновидів податків (реґент кварцяного, реґент подимного тощо). Доходами з митниць окремо завідував генеральний контрареґестант [621, с. 38].

Задля підвищення ефективності роботи Комісії, територію Речі Посполитої було поділено на 10 скарбових провінцій (7 у Польщі - краківська (малопольська), велюнська, великопольська, мазовецька, куявська, руська і українська; 3 у Литві - гродненська, жмудзька і білоруська), очолюваних суперінтендантами. Безпосередньо збором податків, як і раніше, займалися поборці. Однак відтепер їх діяльність координувалася виключно Комісією [621, с. 39].

На жаль, весь комплекс заходів, що мав на меті модернізувати, а фактично оздоровити виснажену і розхитану фінансову систему, майже одразу після втілення був зведений нанівець внаслідок поділів Речі Посполитої. Після першого з них (1772 р.), територія Львівської землі у складі Руського воєводства перейшла під контроль монархії Габсбурґів.

Загальний джерелознавчий огляд описово-статистичних джерел

Характеристику описово-статистичних джерел розпочнемо із поборових реєстрів. Хронологічно найраннішим віднайденим нами зразком подібної фіскальної документації для Львівської землі Руського воєводства є реєстр 1510 року. Фактично він був детальною ілюстрацією масштабів знищень, завданих у 1509 р. походом молдавського господаря Богдана ІІІ Сліпого (Кривого) на Г аличину. Незважаючи на те, що невдовзі після нападу відбулася серія руйнівних татарських набігів, збір ланового податку в 10-х рр. XVI ст. проводився ще 4 рази з проміжком у 1-2 роки - у 1511, 1512, 1515 та 1517 роках [59, арк. 167-182зв., 249-269зв., 377-394, 465-482зв., 605-629зв.].

Серія реєстрів 1510 - 1517 рр. була укладена за єдиною структурою. Документи складалися з переліків поселень, об'єднаних за принципом єдності власника або територіального комплексу. Інформація про це виносилася у заголовок (О/упуапу, Тагіо тощо). Єдиним був і порядок розташування груп згаданих населених пунктів - спочатку перераховувалися населені пункти Львівського староства та королівщин, що виникли на його основі - Глинянське, Щирецьке, Бібрківське та Кам'янецьке староства. Потім фіксувалися володіння духовних ієрархів та конгрегацій (згромаджень) - львівського римо- католицького архієпископа, капітули каноніків, домініканців та францисканців. Нарешті перераховувалася шляхетська власність. Заголовки рубрик могли містити прізвища шляхтичів (Corithko, Oporowsky) або адміністративні центри їх володінь (Gologory, Olesko).

Окремо була виділена інформація про поселення Городоцького та Жидачівського повітів. Відносно кожного населеного пункту у стовпчик вносилася наступна інформація - загальна кількість ланів (а також наділи у володінні іншого власника, число пустих ланів), наявність священнослужителя, церкви та корчми. Справа від інформаційного блоку зображалася фігурна дужка і загальна кількість сплачуваного ланового податку. Варто зауважити, що усі числа подавалися або римськими цифрами, або латинським письмом (як і весь текст документу).

Внаслідок значних людських і матеріальних втрат, завданих руйнівними нападами волохів і татар, чимало населених пунктів у реєстрах перелічувалися без жодної згадки про кількість ланів та інфраструктуру, натомість справа від назви зазначалося «per Tartaros (Valachos) funditus cremati (vastati)». На це вказує і різнобій у сумах зібраних коштів - 320 гривень і 22 гроші у 1510 р., 526 гривень і 5,5 грош в 1511 р., 272 гривні і 26 грош в 1512 р. [59, арк. 182зв., 394, 482зв.]

Подібно до цих документів (фіксація населених пунктів у стовпчик, зазначення суми коштів справа від вказаних топонімів) укладалися реєстри шосового (1511 [59, арк. 403-404], 1512 [59, арк. 490-490зв.], 1513 [59, арк. 531зв.-532], 1517 [58, арк. 647-651зв.], 1526 [56, арк. 29зв.-31], 1532 [56, арк. 161-168зв.], 1540 [56, арк. 350-352], 1551 [57, арк. 84зв.], 1552 [58, арк. 201- 201зв.], 1564 [58, арк. 241-243, 243зв.-244], 1565 [58, арк. 309-311]) і чопового (1510 [59, арк. 201-202зв.], 1511 [59, арк. 415-418зв.], 1512 [59, арк. 501-504зв.], 1513 [59, арк. 519-522зв.], 1514? [59, арк. 543-546зв.], 1515 [59, арк. 303-306зв., 324-324зв., 325-328зв.], 1517 [59, арк. 662-663зв.], 1526 [56, арк. 15-20], 1532 [56, арк. 169зв.-173зв., 247-249], 1540 [56, арк. 352зв.-356], 1552 [58, арк. 160- 162зв.], 1563 [57, арк. 221-223зв., 224-224зв.], 1565 [58, арк. 272-273зв., 274-275, 276-276зв.], 1567 [58, арк. 425], 1578 [58, арк. 515-516]) податку. Особливість укладення останніх полягала в тому, що на один рік припадало чотири окремих документи, оскільки чопове збиралося щоквартально. Початок кожного кварталу був приурочений до строго визначеного релігійного свята: