Описово-статистичні джерела про заселення та адміністративно-територіальний устрій Львівської землі Руського воєводства у ХVІ-ХVШ ст.
Історіографія колонізаційного руху, адміністративно-територіального поділу Руського воєводства, Львівської землі. Сільське самоврядування, стан промислів. Оформлення Львівської землі в контексті польської експансії на землі Галицько-Волинської держави.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | диссертация |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 03.12.2018 |
| Размер файла | 1,2 M |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
4. уряд власника; вказівки подібного типу також з'являються в документах, починаючи з середини XVI ст. (domini succamerarii Haliciensis, magnifici dominipalatini Podoliae, castellani Woynicensis);
5. ім'я, прізвище та уряд власника; подібні вказівки траплялися рідко, так фіксували заможних очільників, що займали високі уряди (magnifici domini Hieronimi a Sieniawa, palatini Russiae);
6. приналежність до ключа; в даному випадку зазначався адміністративний центр комплексу (Olesko, Gologory, Kulikow, Zloczow, Komarno). Цікаво, що подібні вказівки зникають у поборових документах, починаючи з середини XVI ст. і знову з'являються у XVII ст.
Саме тому ідентифікація власників за описово-статистичними матеріалами, встановлення родинних зв'язків, потребує застосування фахової наукової та довідкової літератури. Зауважимо, що хронологічно найпізніші зразки подібних документів, які дозволяють ідентифікувати власників, датуються 1711 роком. Надалі нам не вдалося відшукати джерел (в першу чергу - подимних реєстрів), які б містили подібну інформацію, або ж вони фіксують застарілі дані. Яскравий приклад такого документу - реєстр 1763 р. [33, с. 1486-1526, 15761604] Так, згідно з ним, селом Артасів володіє Барбара Ґраб'янчина [33, с. 1487]. Цю ж особу власницею поселення називає люстрація 1661 - 1665 рр.
Таким чином, зародження фахових досліджень колонізаційних рухів в Україні пов'язане з іменем Володимира Антоновича та представниками його школи - Дмитром Багалієм, Олександром Андріяшевим, Михайлом Грушевським тощо.
Попри репресії стосовно до українських дослідників у 30-ті рр. ХХ ст. (В. Юркевич) та вимушену еміграцію (Н. Полонська-Василенко), інтерес до вивчення процесів заселення не припинився, ставши натомість одним із провідних напрямів нової спеціальної історичної дисципліни - історичної демографії. Окрім цього, розширилися географічні рамки колонізаційних студій - науковці почали звертати свою увагу на ті регіони, що раніше не вивчалися (Прикарпаття, Одещина, Буджак). Вперше з часу видання нарисів Грушевського про Барське староство ґрунтовні дослідження почали присвячуватися Поділлю, в чому велика заслуга Миколи Крикуна. Останнім також було підготовлено низку статей про адміністративно-територіальний устрій регіону і таким чином, вдалося подолати диспропорцію напрацювань української історіографії в цій галузі, оскільки праці попередників (М. Максимович, М. Василенко, М. Слабченко, І. Крип'якевич і т. д.), в основному, стосувалися Гетьманщини. Після здобуття незалежності ця проблематика (висвітлена у статтях В. Михайловського, А. Блануци, І. Скочиляса, І. Тесленка тощо), як і питання колонізаційних рухів (А. Бойко, П. Кулаковський, П. Лаврів тощо) й надалі викликає значний науковий інтерес.
Досліджували процеси заселення на українських землях і вчені з сусідніх країн (В. Бобінський, А. Янечек, В. Кабузан, М. Любавський). Однак досі ні українськими науковцями, ні їх закордонними колегами, не підготовлено жодної узагальнюючої праці, яка б зосередила головні здобутки української та зарубіжної історіографії з питань історія заселення українських теренів. Натомість у сфері адміністративного устрою подібні дослідження є (Ярослава Верменич).
Заселення і адміністративний устрій Руського воєводства в ранньомодерний період досліджували незначне число українських істориків (В. Інкін, Ю. Гошко, П. Сіреджук, цієї тематики торкався також М. Грушевський). В більшій мірі вивченням названих явищ ми завдячуємо нашим польським колегам. У цьому контексті важливо згадати про школу Францішка Буяка, сформовану у міжвоєнний період у Львівському університеті. Представниками цієї школи (І. К. Гладиловичу, Ф. Персовському, А. Фастнахту) було розпочато всестороннє дослідження колонізаційних рухів у Руському воєводстві. Надалі їх напрацювання розвивали З. Будзинський та Я. Шишка. Особливості адміністративного устрою регіону розкрито у працях П. Домбковського, К. Пшибося, П. Грабика, Я. Рутковського, А. Прохаски. Однак, чимало питань, пов'язаних з перебігом заселення Руського воєводства, і зокрема, Львівської землі, як і власницької приналежності населених пунктів (визначального компоненту територіального устрою на мікрорівні) залишаються практично не розглянутими.
Історія дослідження описово-статистичних джерел бере початок із часу перших публікацій їх зразків у другій половині XIX ст. Першими серійними публікаціями документів Речі Посполитої були видання «Архива ЮгоЗападной России» (М. Владимирський-Буданов, В. Щербина, І. Каманін,
М. Грушевський), «/гогїіа dziejowe» (А. Павінський, А. Яблоновський) та «Жерела до істориї України-Руси» (М. Грушевський). У двох останніх серіях було опубліковано чимало описово-статистичних документів по Руському воєводству (поборові реєстри XVI ст., люстрації 1564 - 1565 та 1570 рр.).
На жаль, видання описово-статистичних матеріалів українськими вченими здійснювалась менш активно, аніж їхніми польськими колегами. Археографічні традиції, впроваджені Михайлом Грушевським в його серії «Жерела до істориї України-Руси» і продовжені в 20-х рр. його учнями (В. Юркевич) були перервані внаслідок репресій проти української науки.
Знову інтерес до фіскальних джерел у вітчизняній історіографії намітився у 60-х рр. ХХ ст., а публікувати зразки цих документів дослідники активно розпочали у 80-х рр. Планомірне і серійне видання описово-статистичних джерел пов'язане із відновленням в 1987 р. у складі Академії наук СРСР Археографічної комісії. На її базі в 1990 р. виникла провідна вітчизняна наукова інституція в системі Академії Наук, що займається публікацією джерельних матеріалів - Інститут української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського.
Видання описово-статистичних джерел по Руському воєводству та Львівській землі після публікації «Жерел...» здійснювалися, в основному, польськими дослідниками. Йдеться про проект видання люстрацій Руського воєводства 1661 - 1665 рр. (К. і Е. Арламовські, В. Капут) та 1564 - 1565 рр. (К. Хлаповський, Г. Житкович), а також поголовних реєстрів Перемишльської та Сяноцької земель XVII ст. (З. Будзинський, К. Пшибось).
Серед публікацій, здійснених українськими істориками, варто відзначити видання описів передмість Львова (А. Фелонюк) та інвентар Снятинського староства 1752 р. (П. Сіреджук).
Проблематика розвитку податкової системи Польського королівства розкрита здебільшого польськими фахівцями у низці праць узагальнюючого і конкретно-проблемного характеру. Керуючись матеріалами сеймових конституцій, шляхетських інструкцій на сейми та сеймики, іншими актовими матеріалами, вони дослідили історію місцевих фіскальних інститутів, починаючи від XIV ст. В цей період, роздроблені князівства поступово об'єдналися в єдину державу, однак королі так і не змогли зосередити у своїх руках всю повноту влади. Опора могутності монархів - шляхетство - користуючись низкою привілеїв, поволі перебирало на себе значну частину владних повноважень. Це, зокрема, позначилося на слабкості фіскальної системи, сутність якої визначалась прийняттям (або відхиленням) шляхтою тих чи інших рішень на сеймах.
Основна мета збору коштів для казни полягала в необхідності фінансування військових походів. Формально, на це йшли прибутки з королівських доменів, однак їх на це не вистачало і королі вдавалися до застав королівщин магнатам з метою отримання коштів від останніх. Це призвело до того, що доходами зі староств погашувалися борги по раніше заставлених маєтностях.
Розгорнутий в XVI ст. двома останніми Яґеллонами на троні екзекуційний рух, метою якого було повернення, а фактично приборкання хаотичного процесу роздачі королівщин у заставу, не призвів до суттєвих змін.
Розвиток фіскальної системи Польського королівства практично на всіх етапах його розвитку (до поділів кінця XVIII ст.) характеризувався такими явищами:
• при ухваленні кожного нового податку шляхта та духовенство намагалась здобути собі звільнення від його оплати, перекинувши таким чином весь податковий тягар на власних підданих; спроби впровадження поголовного податку викликали в її представників обурення. При цьому розмір податку, що стягувався з селян на користь держави шляхта також намагалась зменшити, оскільки піддані були змушені окремо сплачувати чинш в їхню користь.
• аби менше платити в казну, шляхта, керуючись недосконалістю фіскального законодавства, вдавалася до прямих зловживань або ухвалювала податки сама на воєводських сеймах.
* шляхта намагалась взяти під контроль збір найбільш прибуткових податків (зокрема, чопового).
Представники привілейованого стану в Руському воєводстві відзначалися особливим «фіскальним нігілізмом» - за підрахунками вчених, сплачувані її підданими податки були вдесятеро менше тих коштів, які мали б надходити у казну. Серйозний опір було проявлено при впровадженні у 1629 р. подимного податку - шляхта на сеймику у Судовій Вишні ухвалила надалі стягувати кошти з ланів, а не димів.
Шляхетському свавіллю королі намагалися протиставити жорсткі заходи, що проявлялося у спробах впровадження єдиного фіскального органу із значними судовими повноваженнями (в 1613 р. таким був Коронний трибунал, в 1764 р. - Комісія коронного скарбу). Однак ці заходи або наражалися на протидію шляхетства, яке надалі ухвалювало податки на воєводському рівні, або ж - у випадку створення Комісії - були запізнілими.
Таким чином, фіскальна система Речі Посполитої була яскравим відображенням тієї перманентної кризи, яка на протязі практично всього існування держави визначала відносини між монархами та привілейованим станом. Опір останніх впровадженню реформ у податковій сфері зрештою розладнало державні фінанси і стало однією з причин розвалу Речі Посполитої в кінці ХУШ ст.
Огляд структури описово-статистичних документів вказує на те, що протягом XVI - XVIII ст. вона постійне вдосконалювалась. В першу чергу, це стосується матеріалів генеральних люстрацій, що проводилися у Руському воєводстві з 1564 по 1765 р. з різною періодичністю.
Якщо люстраційні протоколи перших ревізій фіксували в стислій формі найважливішу інформацію про все, що потенційно приносило прибуток у казну (число будинків і зайнятих ланів, кількість ремісників, кметів, загородників, комірників, об'єкти місцевої інфраструктури, поголів'я худоби та зібраний врожай у фільварках), то починаючи з 1616 р. комісари вписували в остаточні тексти протоколів короткий зміст усіх привілеїв, наданих містам, що були старостинськими центрами, а також храмам, цехам тощо. До їх пред'явлення люстратори зобов'язували відповідно райців, духовенство та цехмістрів. Подібним чином, у селах документи на володіння (за наявності земельного наділу) демонстрували війти, солтиси, корчмарі, мельники та шляхтичі.
Структура поборових реєстрів зазнавала змін на протязі всього існування ланового податку. Деякий час впродовж XVI ст. існувала традиція запису інформації стовпцями та в табличній формі, однак зрештою обидва способи запису були скомбіновані - зліва таким чином фіксувалася назва населеного пункту, загородники і комірники з зазначенням їх числа, об'єкти інфраструктури, наявність священнослужителя. Справа вказувалась сума коштів, зібраних з перелічених осіб та власників об'єктів.
Навіть із впровадженням подимного у 1629 р., нам зустрілись два зразки поборових реєстрів (1652 і 1661 р.). Подальший збір ланового був зумовлений тиском шляхти Руського воєводства, яка опиралася впровадженню нового принципу стягнення коштів у казну.
Структура реєстрів шосового податку також пережила значні зміни, що було зумовлено особливостями його збору. Якщо у XVI ст. цей процес здійснювався раз у квартал, що передбачало укладення окремого документу, то з XVII ст. специфіка його структура і структура частково уподібнилася поборовим реєстрам: зліва коротке зазначення про поселення та його власника, справа - сума сплачених коштів.
Інформація про населені пункти в реєстрах подимного, чопового, поголовного, шелязного податку, зразки яких за незначними винятками, датуються XVIII ст. записувалася у табличній формі.
Значну еволюцію структури пережили господарські інвентарі. У XVI ст., коли була укладена низка подібних документів для староств, нам вдалося помітити чимало спільних рис їх структури: основну частину складав запис підданих, який вівся у стовпчик (зліва імена, інколи з прізвищами - справа кількість угідь в ланах або дворищах). Стисло могла зазначатися інформація про об'єкти інфраструктури та фільварки.
У XVIII ст. (до цього періоду належать інвентарі приватних маєтностей), їх структура значно ускладнилась - в основному, за рахунок розлогої наративної частини (де йшлося про панський двір та інші споруди; перелічувалися повинності підданих), що передувала докладній статистичній частині з переліками імен та прізвищ підданих.
Через те, що чимало різновидів описово-статистичних джерел не містять загального обліку населення, а лише податково спроможного (разом із об'єктами інфраструктури), фактично одразу ж після публікації перших їх зразків гостро постала проблема встановлення рівня їх репрезентативності. Ще в кінці ХІХ ст. А. Павінським та А. Яблоновським була розроблена власна методика підрахунку людності за одиницями податкового обліку. Хоч нею користали наступні покоління фахівців з історичної демографії, були й ті, хто висловлював до методики чимало критичних зауважень. Окремі дослідники (такі як, Зенон Ґульдон) взагалі не вважали описово-статистичні джерела репрезентативними. Попри це, процес публікації фіскальних документів Речі Посполитої був і залишається надзвичайно активним, прикладом чого може бути проект видання всіх люстрацій Польського королівства (ще не завершений).
Оскільки наше дослідження передбачає використання статистичного методу, для нас також була важливою перевірка репрезентативності наявного джерельного матеріалу для здійснення демографічних підрахунків. Зроблено це було з огляду на методики, як названих вище, так і ряду інших українських та зарубіжних дослідників. Порівняльний аналіз зразків описово-статистичних джерел XVI ст. продемонстрував високий рівень вірогідності вміщених даних, який у зв'язку з рядом обставин знижувався у наступні століття.
Інші застосовані вузькоспеціальні методи - картографічний та генеалогічний - передбачають додаткове залучення актових, довідкових та картографічних матеріалів з огляду на специфіку зазначення інформації в розглянутих джерелах.
Таким чином, використання названих вище методів дозволить виконати поставлені в дисертаційному дослідженні завдання, що в свою чергу слугують окресленій меті - аналізу інформаційної вартості описово-статистичних документів.
РОЗДІЛ 2. ОПИСОВО-СТАТИСТИЧНІ ДЖЕРЕЛА ДЛЯ ВИВЧЕННЯ ОСЕЛЕННЯ У ЛЬВІВСЬКІЙ ЗЕМЛІ В ХVІ-ХVШ СТ.
Заснування нових поселень у Львівській землі.
Закладення міст. Процес оселення у Львівській землі Руського воєводства був надзвичайно активним ще задовго до появи перших зразків фіскальних документів. У княжий період на цих теренах існували міста Голі Гори, Звенигород, Львів, Олесько, Підгорай, Пліснеськ, Щекотин, Щирець ([402, с. 23, 33-35]. Станом на XV ст., за даними Пшемислава Домбковського у Львівській землі на території площею 8530 кв. км. нараховувалось 392 поселення [537, с. 13-15, 55-87, 92-93, 167-168]. Тим не менше, рух на освоєння нових теренів у цьому адміністративно-територіальному утворенні продовжився, а сам процес колонізації набув специфічних рис, що не були притаманні більш раннім його етапам.
Ці специфічні риси проявили себе, зокрема, у процесі осадження нових міських осередків. Впродовж XVI - XVIII ст. у Львівській землі «на сухому корені» було засновано 15 нових міст За весь попередній період у Львівській землі магдебурзьке право отримало 16 міст (без Львова): Бібрка, Біще, Брухналь, Глиняни, Гологори, Городок, Дунаїв, Кам'янка, Комарно, Куликів, Олесько, Підкамінь (біля Бродів), Підкамінь (неподалік Рогатина), Стрілища, Щирець, Яворів. (за хронологією): Коропець (1559 р. [673, с. 269]), Монастир або Тадані (1563 р. [673, с. 271]), Городисько (1569 р. [673, с. 268]), Миколаїв (1570 р. [165, с. 101 № 1525]), Фірлеїв (1570 р. [165,с. 106 № 1586]), Глинна (1577 р. [58, арк. 489зв.]), Милятин (1578 р. [673, с. 271]), Броди (1584 р. [653, с. 372]), Підвисоке (1595 р. [165, с. 171 № 2653]), Жовква (1596 р. [673, с. 277]), Топорів (1605 р. [501, с. 599]), Янів (1611 р. [165, с. 199 № 3143; 469, с. 563]), Сасів (1615 р. [501, с. 591]), Маркопіль (бл. 1630 р. [13, с. 195]), Ґнін (1680 р.). Більшість згаданих міст виникло на території приватних володінь, лише чотири (Ґнін, Миколаїв, Фірлеїв і Янів) були королівськими. В усіх випадках ініціаторами заснування виступали очільники комплексів - дідичі (Ян Висоцький, Фридруш Г ербурт, Ян Данилович, Станіслав Жолкевський, Ян Сенінський, Єнджей Теньчинський, Пьотр Хорецький), державці королівщин (Миколай Тарло, Ян Свошовський) та старости (Ян Фірлей, Ян Ґнінський). Міські осередки осаджувалися на території одного (Миколаїв - с. Дроговиж, Фірлеїв - с. Матіїв, Жовква - с. Винники, Янів - с. Залісся, Сасів - с. Коморів, Підвисоке - с. Куряни, Монастир - с. Тадані, Коропець - с. Сукманів) або двох сіл (Броди - села Старі Броди і Лагодів), після чого сільське поселення, як правило, продовжувало існувати. В окремих випадках воно зникало, зливаючись з містом (Коморів, Матіїв).
Окремої уваги заслуговує осадження Ґніна, який був заснований у 1680 р. старостою Яном Ґнінським на території іншого міста - Городка. 16 липня 1684 р. привілеєм Яна ІІІ Собеського було підтверджено локацію нового міського осередку [76, арк. 67зв.; 81, арк. 208]. Фактично, йшлося про виокремлення місця компактного проживання городоцької єврейської громади у окремий населений пункт. Однак жили в новому місті і християни - люстрація 1765 р. вказувала на 38 господарів-католиків [76, арк. 68; 81, арк. 209].
З топонімічної точки зору мотиваційна база новоосаджених поселень була досить прозорою - локатори фіксували у заснованих ними містах пам'ять про себе (Миколаїв, Янів), про власний родовий герб (Сасів, Топорів, а також Броди, які первісно іменувалися Любич), або ж про родове помістя (Жовква, Фірлеїв, Високе, Ґнін).
Міські права впродовж XVI - XVIII ст. отримало й чимало сіл: Кукизів (1502, 1538 рр. [501, с. 606; 693, с. 69]), Поморяни (1504 р. [501, с. 584; 693, с. 69]), Підгороддя або Підтемне (1509 р. [673, с. 272]), Залізці (1516 р. [506, с. 3, 4]), Золочів (1523 р. [501, с. 590; 555, с. 629]), Берездівці (1526 р. [673, с. 2686]), Бережани (1530 р. [693, с. 69]), Куропатники (1531 р. [673, с. 270]), Козова (1539 р. [673, с. 269]), Хильчиці (1550 р. [673, с. 2686]), Сенява або Соколівка (1558 р. [673, с. 275]), Яричів (1563 р. [501, с. 607]), Романів (1563 р. [673, с. 274]), Млинівці або Раковець (1569 р. [673, с. 273]), Погорільці (1569 р.
[673, с. 274]), Нараїв (1578 р. [218, с. 63]), Рогачин (1578 р. [218, с. 63]), Глібовичі Свірзькі (1609 р. [17, с. 962]), Ілів (1611 р. [662, с. 412]), Перемишляни (1623 р. [197, с. 87]), Загірці (1629 р. [583, с. 153]), Конюхи (1630 р. [13, с. 195]), Озерна (1630 р. [13, с. 194]), Свірж (1630 р. [13, с. 197]), Заруддя (1637 р. [583, с. 153]), Стратин (1676 р. [50, арк. 56зв.], Миколаїв (1700 р. [27, с. 596]), Куткір (1727 р.) [546, с. 955]. На базі бережанського передмістя Адамівка також певний час існувало місто (1584 р. [662, с. 411]).
Окрему групу складають міста, обставини виникнення яких є дискусійними (достеменно невідомо, чи були вони засновані на сухому корені, чи на основі сільських поселень): Березівці або Княгиничі (1502, 1563 рр. [673, с. 26], Фрага (1544 р. [673, с. 268]), Адріянопіль (1554 р. [673, с. 265]), Наварія (1578 р. [673, с. 272]), Зборів (1591 р. [673, с. 277]), Виспа (1600 р. [673, с. 276]), Білий Камінь (1630 р. [13, с. 195]), Станіславів (1652 р. [42, с. 89]), Андріївка або Соколівка (1661 р. [60, арк. 32зв.]).
Відносно специфіки формування міських поселень, уваги заслуговує набуття маґдебурзького права містом Бринці (Бранці). Перша згадка про цей населений пункт в цьому статусі датується 1609 роком [20, с. 1272]. Поборові реєстри 1652 та 1661 рр., згадують про місто разом із селами Подвірне, Загірне, Заставне і Бринці [42, с. 8; 60, арк. 4]. Подимний реєстр 1663 р. фіксує поселення під двома назвами - Бринці та Вибранівка, разом з трьома згаданими вище селами, називаючи Подвірне Підгірним. Нарешті, документи 1693 - 1694 та 1707 рр. подають інформацію про місто Бринці виключно під новою назвою - Вибранівка, згадуючи окремо лише про два села-супутники - Бринці Загірні та Підгірні (Церковні) [1, арк. 19зв.; 50, с. 73]. Очевидно, Бринці Заставні злилися з Вибранівкою.
Подібно до Бринців, змінило свою назву місто Сенява, яка з середини XVII ст. стала Соколівкою (у реєстрі 1652 р. - дві назви [42, с. 90], у 1661 [60, арк. 70зв.] і наступних - лише одна [50, арк. 26зв. (1663 р.); 41, с. 1077 (1711 р.)]). Також у Львівській землі було кілька випадків, коли під однією назвою паралельно існували міське і сільське поселення - Куропатники (1552 [58, арк. 176зв.]), Нараїв (1578 [218, с. 63, 70]), Погорільці (1652 [42, с. 73-74], 1661 [60, арк. 57-57зв.]), Рогачин (1652 [42, с. 86]), Стратин (1694 [1, арк. 28зв.]), Яричів (1652 [42, с. 42, 43])
Фіскальні джерела фіксують нетривале перебування в міському статусі ряду сіл (йдеться про випадки невдалої локації). До таких належать Адамівка, Адріянопіль, Берездівці, Глинна, Глібовичі Свірзькі, Городисько, Загірці, Ілів, Конюхи, Коропець, Куропатники, Куткір, Милятин, Підгороддя або Підтемне (вдруге у статусі міста зафіксоване в 1626 р. [583, с. 153]), Рогачин, Романів, Фрага, Хильчиці - всього 18.
Таким чином, у Львівській землі впродовж досліджуваного періоду з'явилося 54 нових міста (15 - на «суворому» корені, 29 - на місці сіл, 1 - на базі передмістя, 9 - дискусійного походження), що свідчить про бурхливий урбанізаційний процес. Для порівняння - у Белзькому воєводстві, де до 1500 р. існувало 13 міст, впродовж 1500 - 1630 рр. з'явилося лише 23 нових міських поселення [588, с. 275].
Новоосаджені села у королівщинах. Львівське, Глинянське і Щирецьке староства. У період з початку XVI по кінець ХУШ ст. у королівщинах Львівської землі з'явилася незначна кількість поселень. Однак саме про них описово-статистичні джерела надають найбільш вичерпну інформацію, оскільки факт осадження нового населеного пункту на території староства з вказівкою на термін перебування його в статусі «волі» обов'язково фіксувався у матеріалах люстрацій королівщин. Так, згідно ревізії 1564 - 1565 рр., проведеної за урядування львівського старости Миколая Гербурта Одновського (1538-1555 рр.) у Щирецькому старостві на ґрунтах с. Красів було засноване с. Бродки [119, с. 222]. Документ зазначав, що період «волі» в селі вже минув і тут існувало 13 господарств. Станом на 1570 р. жителі села були осаджені на 9 ланах, паралельно існували уряди війта та тивуна, якому належало пів лану [119, с. 217]. Цікаво, що на красівських ґрунтах в кінці XVI ст. були спроби осадити ще одне поселення - 18 лютого 1578 р. король Стефан Баторій надав Іваську Бобрецькому пустку неподалік Красова і Щирця для закладення там нового села [165, с. 127 № 1915]. Того ж року, 10 липня, монарх дозволив звести тут млин [165, с. 130 № 1971]. Однак жодного населеного пункту між Щирцем і Красовом, крім давніх Добрян (перша згадка - 1440 р. [168, с. 5 № 38]), не існує. Не фіксували його і джерела пізніше 1578 р.
Ще одне село - Поршна (яку Грушевський називає, згідно з джерелом, Поручна [313, с. 3]) - було осаджене під час перебування на уряді львівського старости Пьотра Бажого (1558 - 1569 рр.). Локатором поселення був Ян Блоніцький, який отримав відповідний привілей від Сиґізмунда Августа 21 серпня 1566 р. [165, с. 91 № 1368]. Люстрація 1570 р. зафіксувала село в статусі волі, яка повинна була закінчитися через 8 років - тут на 22 ланах знаходилось 41 господарство [119, с. 214-215].
Нарешті, невдовзі перед люстрацією 1565 р. на ґрунтах села Зендовичі було засноване невелике поселення Прибинь. В 1570 р. тут було вже 12 садиб [119, с. 239].
Городоцьке староство. Городоцька королівщина в розглянутий нами період пережило два «спалахи» колонізаційного руху - у першій половині XVI та в XVIII ст. Перший етап освоєння нових земель був частково пов'язаний із воєнним фактором, а саме з татарськими нападами, свідченнями про які рясніють поборові реєстри початку XVI ст. Побоюючись нових спустошень, селяни взялися підкорювати малоосвоєні землі, зокрема лісові угіддя Розточчя, де й були закладені села Вишенька і Лелехівка, вперше згадані відповідно у 1557 [165, с. 75 № 1129] та 1553 рр. [165, с. 66 № 992]. Поселення осаджувались на волоському праві, що може свідчити про пошук переселенцями нових угідь для пасовищ, які, однак, необхідно було ще звільнити від лісів. Дата заснування села Вишенька нам достеменно відома - 24 травня 1557 р. городоцький староста Ян Мелецький надав відповідний дозвіл князю Грицьку [165, с. 75 № 1129].
Люстрація 1570 р. вперше зафіксувала існування села Заріччя. Поселення виникло на місці рудного промислу, де до цього активно вирубувався ліс [119, с. 263]. Вже у 1578 р. поборовий реєстр зафіксував це село під назвою Рудна
Воля [218, с. 75]. З XVII ст. утверджується найменування Воля Старицька (зараз - Воля Добростанська). На 40 чвертях (тобто 10 ланах) тут проживало 30 кметів [177, с. 195], що може свідчити про одночасне суцільне переселення жителів одного села.
У XVIII ст. на території Городоцької королівщини з'явилось ще кілька нових сіл - Артищів, Майдан, Мале Поріччя та Стоділки. З цього переліку слід виокремити поселення Майдан, яке виникло на місці виробничого осередку. Про 15 «майданників» (осіб, що були зайняті випалюванням поташу на «майдані»), серед мешканців села Верещиця, які «тільки халупи при майдані поставлені мають», згадувала ревізія 1765 р. [76, арк. 76зв.] Вочевидь, це були перші мешканці нового села.
Зафіксоване у інвентарі королівщини 1748 р. Мале Поріччя [4, арк. 44] - це, ймовірно, поселення Мальованка, або Поріччя Мальоване [550, с. 837]. Воно було закладене дуже вдало - неподалік Любіньського ставу (одного з найбільших на Верещиці), де можна було спорудити млин, і водночас на важливому шляху зі Львова у Самбір.
Найменування «Стоділки» в якості мікротопоніму вперше згадується у люстрації 1564 - 1565 рр. для означення поля, що перебувало під замковою юрисдикцією та здавалося в оренду. Тут же знаходилася і корчма [117, с. 413]. Проведена сто років потому люстрація зафіксувала існування на цьому місці фільварку, знищеного під час Городоцької битви і на момент ревізії не відновленого [177, с. 199].
В окремих випадках описово-статистичні матеріали могли вказувати на поселення опосередковано. Так, в 1663 р. Томашем Станіславом Соколовським францисканському костелу в Городку Фундація храму відбулася у 1431 р. і супроводжувалася наданням двох ланів на Черлянському передмісті [76, арк. 64зв.; 81, арк. 199]. було подаровано ряд ґрунтів, зокрема «між фільварком Яна Коженьовського і Баціньською ріллею» [76, с. 64зв.-65; 81, арк. 199-200]. Ймовірно, мова йде про земельний наділ поза межами Городоцького староства, а саме в дібрах шляхетського села Добряни, де починаючи з другої третини ХІХ ст. у довідкових та картографічних джерелах фіксується фільварок Коженівщина (Korzeniowczyzna; варіанти: Komorowszczyzna, Korzeniowszczyzna) [227, с. 9; 698].
Кам'янецьке староство. Комплекс старостинських маєтків з центром у Кам'янці Струмиловій був найпівнічнішою королівщиною Львівської землі. Староство, разом із Городоцьким, було одним із осередків волоської колонізації. У першій половині XVI ст. переселенці заклали село Волю, що пізніше стала Руденською Волею. У недатованому інвентарі Кам'янецької королівщини зазначено, що Волю осадив якийсь «пан Г алицький», а статус волі терміном у 7 років був наданий селу три роки тому (у документі: Vyes ktora novq zvanq Volyq the pan Galyczki osadzil novo, ktora ma volya lath syedm, a yoss trzy latha vyssyedzyely, ktorzy ssyedzq na valaskym pravye [67, арк. 25]). Можливо, «паном Галицьким» був галицький підкоморій Ян Кола (? - 1543/1544), який займав уряд кам'янецького старости. Цікаво, що польський дослідник Ян Тадеуш Любомирський у своїй розвідці про північні волоські села називав засновником села князя Гриця та його сина Лукаша [615, c. 12]. У згаданому інвентарі ім'я князя звучить саме так, однак його син в документі іменований Горою (Hora syn knyazow). Сам Любомирський датував появу села 1539 р. Якщо прийняти до уваги ці дані, інвентар можна датувати 1542 р. На нашу думку інвентар було укладено як мінімум роком пізніше, вже по смерті кам'янецького старости Яна Коли.
Інвентар села Воля підтверджує тезу про українське походження волоських переселенців. Усі вказані в документі особи (21) були українцями.
Нетривалий час у складі Кам'янецького староства перебували засновані на ґрунтах с. Желдець поселення Купичволя та Стремінь. Вперше і востаннє згадані в якості старостинських сіл у інвентарі королівщини 1628 р. [68, арк. 60зв., 61], вони були передані в другій половині XVII ст. вихідцям з Греції Папарам, що незадовго до територіального надбання отримали нобілітацію.
Розташовані на північно-західній околиці староства, ці села не мали чітко проведеної межі з сусіднім приватним Боянцем (власність белзького каштеляна
Жоравинського) та королівським Реклинцем (належав до Мостівського староства Белзького повіту однойменного воєводства), тому потерпали від їх жителів, які «псували збіжжя» і «забирали худобу» [68, арк. 60зв., 61].
Одне з передмість Кам'янки-Струмилової - Лани (облік мешканців тут вівся окремо від міста) - в середині XVII ст. стало окремим селом. Рідкісний випадок такої зміни адміністративного статусу відбувся внаслідок спрямованого тиску на передміщан зі сторони місцевої влади, в першу чергу старости, князя Костянтина Вишневецького. На протязі 1633 - 1637 рр. він намагався вилучити ланівських передміщан з-під юрисдикції міського права, аби ті (уже в якості селян) відробляли панщину та інші повинності. Після смерті сина Костянтина, Єжи (що також з 1637 по 1641 рр. стояв на чолі староства), новий очільник Ієронім Радзеєвський продовжив нападки на передміщан, змушуючи їх не лише до відробітку панщини, а й до компенсації збитків (загальною сумою 700 злотих), нібито завданих ще князю Вишневецькому. Ланівці погодилися на останню умову, однак не маючи змоги заплатити таку велику суму, висловили зустрічне обвинувачення міщанам Кам'янки, а також місцевому плебану, які начебто підбурили їх до конфлікту зі старостою. Зрештою, ланівцям вдалося відстояти свою позицію на судовому засіданні, яке відбулося з цього приводу 28 серпня 1642 року і яке зобов'язало до сплати компенсації 12 міщан [584, с. 117-118]. Однак, процес перетворення передмістя у село був, вочевидь, уже невідворотним.
У інвентарі 1731 р. вперше зустрічаємо згадку про Обидів, на той момент віддалене передмістя Кам'янки-Струмилової, розташоване на північ від міста між Ланами та селом Зубів Міст (власність Папарів) [30, с. 846]. Такий статус Обидів зберігав до середини XVIII ст., а вже з другої половини почав фігурувати в документах як окреме село [49, арк. 8].
Неподалік Забужанського передмістя Кам'янки, на правому березі Бугу, цей же інвентар вперше фіксує Ясеницю (оригін. Jazienicy Osшdiosc) [30, с. 850], яку можна ідентифікувати з Ясеницею-Забужанською, або ж Руською. Аналіз прізвищ 10 мешканців цього населеного пункту свідчить про те, що місцевість була заселена виключно українцями. Окрім цього, троє серед них (Федь Смага, Андрушко Скробот та Василь Фік) мали ділянки на Забужанському передмісті, тому ймовірно переселились в Ясеницю саме звідти.
У тому ж документі в якості окремого села фігурує Стриганка, осаджена на північ від Добротвора на лівому березі Західного Бугу [30, с. 861]. Хоча поселення знаходилося достатньо далеко від Добротвора, у наступних інвентарях воно назване добротвірським передмістям Стриянка (оригін. Stryianka [47, арк. 13, 36, 52зв., 69]). Зате в угодах про оренду старостинських маєтків, укладених в цей же час (і аж до кінця століття) Стриганка надалі залишалася селом [49, арк. 1 (1737 р.), 8 (1756 р.), 79 (1771 р.)]. Плутанині з атрибуцією поселення було покладено край після приєднання Галичини до монархії Габсбургів, коли Стриганка остаточно стала селом і центром громади [223, с. 294].
Інші згадки про населені пункти не завжди певні - зокрема, в угоді про оренду староства 1756 р. в переліку переданих населених пунктів фігурує поселення Кузня неподалік Руди [49, арк. 8], яке ймовірно можна ідентифікувати із селом Кузня, зафіксованим на польській мапі 1926 р. [702] на північ від Сільця-Бенькового на правому березі Бугу.
Повноцінним населеним пунктом став згаданий в інвентарях першої половини XVIII ст. серед ланів, що підлягають замковій юрисдикцій лан Тельмач (згодом - Тлумач, оригін. Telmacz, Tlumacz [30, арк. 867; 47, арк. 14]), розташований неподалік Батятич. Під час складення першого поземельного кадастру Галичини (1785-1788 рр.) Товмач фігурував в якості присілка с. Батятичі [223, с. 305].
Яворівське староство. В 1549 р. на північній околиці маєткового комплексу, який на той момент був у власності родини Ґурок, було закладено село Кунин. Однойменне урочище (ймовірно, на крехівських ґрунтах) з правом осадження надав 5 травня 1549 р. Анджей Ґурка Миколаю Кубілецькому [165, с. 54 № 816]. Село зберігало статус волі протягом 10 років - поборовий реєстр 1552 р. не зафіксував його. З приміткою «noua locata» Кунин з'явився в реєстрі 1563 р. [57, арк. 201зв.] Угіддя села - 16,5 ланів - межували із Магерівським комплексом Белзького воєводства. Цілком імовірно, що заснування тут поселення мало на меті в майбутньому рух вглиб угідь згаданого комплексу, або ж був тим чинником, що мав запобігти подібному руху сусідів по відношенню до території Яворівського староства.
На початку XVII ст. на кунинських ґрунтах виникає нове село - Вілька [165, с. 209 № 3321]. Поселення не було поділене на лани, а місцеві жителі проживали на загородах [177, с. 183]. Приблизно в цей же час на угіддях Скваряви, неподалік шляхетського Глинська виникло село Чайкова Воля (згодом Нова Скварява). Ревізія 1628 р. вказувала на проживання тут 24 кметів, які осаджували 36 «ланових чвертей». На той момент у селі було 2 корчми [177, с. 181].
Подібно до Кунина, на межі Яворівського староства, в середині XVIII ст. виникло село Новини. Нове поселення було осаджене на ґрунтах сіл Чернилява і Старий Язів, неподалік Семирівки (в Перемишльській землі), в місцевості, де «перед тим, за короля Яна ІІІ Собеського був фільварок скарбовий і лани з пасовиськами і сіножатями двірські» [76, арк. 104]. На момент проведення люстрації 1765 р. тут проживало 23 кметі та 10 чиншівників [76, арк. 104].
Ця ж люстрація вперше зафіксувала існування села Цетуля (Воля Язівська), яке виникло на ґрунтах села Новий Язів. Особливою його рисою було те, що окрім 19 кметів (на 5 півланках), тут проживало 13 осіб, підпорядкованих новоязівському війту. Частина поселення перебувала у персональній власності - один півлан (Гаврилівський) за привілеєм належав якомусь Кринському. Ще «чверть поля» на Макарцівому півлані належала місцевому пароху [76, арк. 96-96зв.].
У Дроговизькому старостві комісарами в 1765 р. було виявлено два нових поселення - Нову Волю, де на момент ревізії ще не було об'єктів інфраструктури, та урочище Тростянець. У документі було зазначено, що раніше на місці урочища функціонувала вуглярка, тому тут активно вирубувався ліс. В Тростянці був став, розділений на три частини греблями, три млини, кожен з яких обслуговувало троє мельників, а також корчма-бровар [44, арк. 15зв.].
Нарешті в інвентарі Щирецького староства 1770 р. знаходимо першу згадку про село Воля Сердицька з фільварком, де на 57 півланах було осаджено 30 кметів [72, арк. 23зв-24].
Нові поселення в орендованих маєтностях. На території однієї з найдавніших тенут Львівської землі - Мервичівської - люстраторами в 1765 р. було зафіксовано ряд нових поселень - колонії Оплитна (неподалік с. Блищиводи) та Поляни і села Майдан та Тарнавка (три останні знаходилися неподалік Мокротина, останнє поселення було радше його присілком). Усі вони були закладені глибоко в лісових масивах. Колонія Оплитна отримала свою назву від однойменної ріки та сіножаті неподалік с. Блищиводи, права володіння на яку добивався місцевий парох. Заснована у 1763 р., вона була звільнена на 3 роки від сплати податків для кращого загосподарення (тобто на момент проведення люстрації її жителі чиншу ще не сплачували). Тут мешкало 5 господарів. У присілку Тарнавка (Тернів) проживало 10 кметів та 9 мельників, які працювали на 4 млинах. Мешканці колонії Поляни, що згідно люстрації, «23 роки тому осаджена» [76, арк. 43 зв.] (тобто з'явилася приблизно у 1742 році), вочевидь навіть не мали земельних угідь, оскільки крім чиншу та шарварку, мали обов'язок постачати до двору гриби та горіхи. У колонії не було ані млина, ані корчми, ані власної обителі - колоністи молилися у церкві сусіднього Мокротина.
Розміщене неподалік село Майдан, що за свідченнями люстраторів виникло «по війнах татарських років сімдесят [тому]» [76, арк. 43зв.], було загосподарене значно краще. Серед діючих господарських осередків у селі були збудовані за два роки до ревізії млин і гуральня (з шопами для волів, якими доставляли вози зі збіжжям для куріння горілки), а також вуглярня.
На території Янівської тенути, яка відокремилась від Яворівського староства впродовж XVII - XVIII ст. виникло чотири села - Ставки, Суховоля, Тична і Сухоліс. Існування двох останніх зафіксувала генеральна люстрація 1765 р. Засновані вони були на ґрунтах села Бірки, зокрема Тична була осаджена на однойменному урочищі, розташованому впритул до межі з шляхетським селом Ясниська [81, арк. 176]. Місцеве населення було дуже малочисельним - тут проживало усього дев'ять господарів (шестеро у Тичній і троє в Сухолісі) [81, арк. 176-177].
Поселення Ставки, розташоване на північ від янівського ставу, на момент проведення люстрації 1661 - 1665 рр. ще не висиділо волі, отже було засноване менше десяти років перед ревізією [177, с. 58]. Тоді тут проживало усього 2 господарів [177, с. 62].
Село Суховоля виникло на угіддях села Вороців на південний схід від нього (тут проходила межа з шляхетським поселенням Зимна Вода) і спершу було відоме під назвами Волиця та Воля Деревлянська. Про приблизну дату появи села може свідчити той факт, що в 1765 р. парох суховільської церкви св. Івана у зв'язку з втратою ерекційної грамоти пред'явив комісарам документ 1602 р., згідно з яким тодішній державець села, тишовецький староста Василь Шептицький, постановив сплачувати десятину з місцевого фільварку на користь костелу у Зимній Воді [81, арк. 183-184]. Люстрація 1628 р. зафіксувала тут 18 підданих на дворищах та 5 загородників [177, с. 63]. Стимулом для подальшого осадження Суховолі, розташованої неподалік лісового масиву), було підтвердження Яном Казимиром від 25 жовтня 1664 р. давніх привілеїв села Вороців і дозвіл осаджувати загородників на церковному лані [81, арк. 181]. Угіддя місцевому пароху надав Сиґізмунд Авґуст у 1553 р. при фундації у Вороцові церкви Різдва Богородиці - у привілеї йшлося про території неподалік Бартольдівської корчми (у документі „...et aream penes tabernam Brohuthowa iacentem", на її основі виникло село Бартатів) та Німецького ставка [81, арк. 181-182]. Цікаво, що ревізія 1661 - 1665 рр. вказувала в якості місцерозташування суховільської корчми городоцький гостинець [177, с. 63]. Можливо, це була та ж давня Бартольдівська корчма.
Новоосаджені поселення у приватних володіннях Львівської землі. Найбільша кількість нових поселень Львівської землі у вказаний період
з'явилася на територіях, підконтрольних шляхті. Це було пов'язано не лише домінуванням приватної власності над королівським та духовними землеволодіннями (детальніше про це див. у розділі 3), а й цілеспрямованими зусиллями дідичів, які планомірно засновували нові поселення, часто - на межі з сусідніми комплексами, аби в майбутньому пред'явити права на частину цих територій.
Основні зусилля колонізаторів у XVI - XVIII ст. були спрямовані на освоєння східних теренів землі, де проходила межа з Галицькою землею Руського воєводства. Тут, в балкових долинах Кременецько-Гологірського горбогір'я та Тернопільського плато, в околицях містечок Поморяни, Зборів, Озерна та Залізці впродовж XVI - першої половини XVIII ст. з'явилося понад 40 поселень. Вони засновувалися неподалік рік басейну Стрипи (Метенів (1552 р.) [58, арк. 184зв.], Зірвиголови (1552 р.) [58, арк. 184зв.], Вірлів (1552 р.) [58, арк. 172], Заруддя (1577 р.) [58, арк. 489зв.], Вовчківці (1563 р.) [57, арк. 208зв.], Кабарівці (1565 р.) [58, арк. 332], Млинівці (1565 р.) [58, арк. 332], Славна (1581 р.) [58, арк. 782], Плісняни (1581 р.) [58, арк. 782], Івачів (1577 р.) [58, арк. 500зв.], Храбузна (1693 р.) [1, арк. 20], Лавриківці (1693 р.) [1, арк. 25], Травотолоки (1676 р.) [50, арк. 56зв.], Озерянка (1661 р.) [60, арк. 31зв.], Коршилів (1676 р.) [50, арк. 52], Присівці (1563 р.) [57, арк. 207зв.], Погрібці (1693 р.) [1, арк. 26зв.], Хоростець (1676 р.) [50, арк. 49зв.], Хоробрів (1703 р.) [1, арк. 1зв.], Золочівка (1577 р.) [58, арк. 490], Монилівка (1563 р.) [57, арк. 208зв.], Беримівці (1598 р.) [525, с. 27], Кудинівці (1563 р.) [57, арк. 207зв.], Кудобинці (1577 р.) [58, арк. 502], Жуківці (1565 р.) [58, арк. 331зв.], Ярчівці (1563 р.) [57, арк. 207], Білківці (1598 р.) [525, с. 27], Богданівка (1563 р.) [57, арк. 207зв.], Данилівці (1563 р.) [57, арк. 208зв.], Осташівці (1565 р.) [58, арк. 331зв.]) та Серету (Вертелка (1552 р.) [58, арк. 174], Мильно (1552 р.) [58, арк. 174], Білокриниця (1552 р.) [58, арк. 184зв.], Лопушани (1552 р.) [58, арк. 184зв.], Носівці (1552 р.) [58, арк. 173зв.], Ратища (1552 р.) [58, арк. 174], Нестерівці (1565 р.) [58, арк. 331зв.], Кокутківці (1563 р.) [57, арк. 207зв.], Серединці (1563 р.) [57, арк. 208зв.], Воробіївка (1563 р.) [57, арк. 207зв.],
Цебрів (1563 р.) [57, арк. 207зв.], Нетерпинці (1581 р.) [58, арк. 808зв.]), Йосипівка або Висипівці (1598 р.) [525, с. 27]. Поряд із цим освоювалися терени, віддалені від рік (Бзовиця (1563 р.) [57, арк. 207зв.], Мшана (1563 р.) [57, арк. 208зв.], Цецова (1693 р.) [1, арк. 20]).
Цікаво, що частина з перелічених сіл, які були засновані у XVI ст., фігурували лише в окремих зразках фіскальних документів цієї доби. Так, вперше будучи зафіксованими у поборовому реєстрі 1563 р. [57, арк. 207- 208зв.] (1563), а потім в 1564 і 1565 рр., поселення «зникають» з джерел і знову частково з'являються лише в реєстрі 1661 р. Подібне явище пов'язане не стільки зі специфікою осадження східних теренів краю, як з особливостями укладення подібних документів та власницькою приналежністю цієї околиці. Станом на 1563 - 1565 рр. згадані поселення перебували у володінні краківського каштеляна Марціна Зборовського, одного з ключових персонажів екзекуційного руху в Польському королівстві та очільник «рокошу» 1537 р. (т. зв. «курячої війни») проти короля Сиґізмунда І Старого. Поборці у документі 1563 р. вказували, що з маєтностей Зборовського „Ьаюо zlie роЬог zaplaczono”, що й не дивно - з більшості зафіксованих населених пунктів ланове стягувалося вперше.
Відсутність лісового покриву на цій території викликає сумніви щодо пізнього періоду її освоєння (зокрема, освоєння безлісих теренів басейну нижньої Верещиці в межах сучасного Городоцького району документально фіксується, починаючи з XII ст.). Ще один важливий аспект, який спонукає переглянути наше твердження про те, що значна територія між Поморянами та Залізцями була оселена лише у XVI - XVII ст. - топонімічний. Більшість перелічених вище сіл утворені за допомогою суфікса -івці. Подібні топоніми, на думку фахівців, є патронімічними за походженням (тобто утворені за наступним принципом: Жуківці (назва поселення) < жуківці (назва жителів села, «рідні або піддані Жука) < Жук (архаїчне ім'я)), а відтак дуже давніми [431, с. 19], Твердження про патронімічне походження найменувань з формантом -івці доводили у своїх працях польські мовознавці Вітольд
Ташицький, Станіслав Роспонд, Здзіслав Штібер. Подібним чином трактував цей топонімічний матеріал український дослідник Дмитро Бучко, який у 1972 р. захистив на цю тему кандидатську дисертацію [241]. Натомість, Мирон Кордуба, Юрій Карпенко, Олег Стрижак, Юліан Редько та Лукія Гумецька вважали такі найменування похідними від катойконімів (назв жителів населених пунктів з формантами на -ів, -ин) [300, с. 163].
Ми ж схильні дотримуватися припущення, що в основі вищезгаданих топонімів лежать все таки патроніми - як архаїчні (подекуди навіть дохристиянські), нехарактерні для того періоду, коли села було вперше документально зафіксовано (Вовчко; Кабар < Кабач [225, с. 96]; Млинко < Млинар, Млинек [225, с. 128]; Прись < При(би)слав / Пре(ми)слав [225, с. 156158]; Погріб; Берим < Беривой, Бермята, Берислав [225, с. 11]; Кудин і Кудоб < Кудай, Кудаш, Кудеяр [225, с. 107]; Жук [225, с. 86]; Кокутко < Кокора, Кокот [225, с. 101]) так і притаманні їй (Лаврик < Лаврін; Ярко < Ярема, Ярослав; Данило; Осташ < Євстахій).
Більш сучасним є компонент -(ів)ка, також патронімічний (Монило < Манило [305, с. 460], Манислав [225, с. 118]; Богдан; Воробей [225, с. 48]; Йосип; Цеца < Цехна (Цецилія), Цехослав [225, с. 203]).
Ряд поселень у вказаний період з'явилося на берегах Золотої Липи, причому освоювалися як безлісі долини ріки та її приток (Двірці (1532 р.) [56, арк. 148зв.], Гиновичі (1552 р.) [58, арк. 176], Стриганці (1552 р.) [58, арк. 180], Бишки (1552 р.) [58, арк. 176зв.], Потік (1552 р.) [58, арк. 176зв.], Посухів (1552 р.) [58, арк. 176], Поручин (1652 р.) [42, с. 76], Жабиня (1661 р.) [60, арк. 89], Махнівці (1661 р.) [58, арк. 781зв.], Торгів (1693 р.) [1, с. 29зв.], Угорці (зараз Підгір'я) (1693 р.) [1, с. 29зв.], Кропивна (1693 р.) [1, с. 23зв.]), так і лісові масиви (Малі Шумляни (1676 р.) [50, арк. 56], Баранівка (1676 р.) [50, арк. 48зв.], Плеників (1693 р.) [1, арк. 27]). В долині р. Коропець виникли Козівка (1552 р.) [58, арк. 176зв.] і Недбайлівка (1581 р.) [58, арк. 812зв.], на березі Нараївки (притока Гнилої Липи) - Рогачин (1552 р.) [58, арк. 172зв.], в долині р. Свірж (ліва притока Дністра) - Яглуш (1532 р.) [56, арк. 133зв.], Долиняни (1552 р.) [58, арк. 189зв.], Помонята (1577 р.) [58, арк. 491], Мельна (1693 р.) [1, арк. 25].
Масова вирубка лісів задля пошуку нових угідь для землеробства та ведення промислів сприяла появі поселень в масивах Львівського Опілля (Волощина і Гутисько (1763 р.) [54, арк. 21зв.-22зв., 53зв.-54]), Гологір (Залісся (1652 р.) [42, арк. 121], Зарваниця (1693 р.) [1, арк. 31], Зашків (1661 р.) [60, арк. 86], Лука (1676 р.) [50, арк. 52зв.], Майдан (1693 р.) [1, арк. 25зв.]) та Вороняк (Суходоли (1532 р.) [56, арк. 131зв.], Суховоля (1676 р.) [50, арк. 55зв.]), в басейні Серету (Батьків (1552 р.) [18, арк. 184зв.], Кутище і Яснище (1552 р.) [58, арк. 184], Пеняки (1563 р.) [57, арк. 208], Шишківці (1676 р.) [50, арк. 56], Гнидава (1598 р.) [525, с. 27], Межигори (1711 р.) [41, с. 1067], Стиборівка (1661 р.) [60, арк. 76, 82зв.], Паликорови (1661 р.) [60, арк. 64зв.]), Ікви (Нем'яч (1532 р.) [56, арк. 131], Дудин (1661 р.) [60, арк. 19], Тетильківці (1661 р.) [60, арк. 82зв.]) та у верхів'ях Західного Бугу (Верхобуж (1563 р.) [57, арк. 208зв.], Руда-Колтівська (1707 р.) [1, арк. 7зв.], Опаки (1563 р.) [57, арк. 208зв.]), Грабова (1711 р.) [37, с. 1261].
Засновані на зламі XVI - XVII ст. міста (Броди, Маркопіль) стали плацдармом для подальшого освоєння заболочених пущ Малого Полісся. У XVII і на початку XVIII ст. були закладені Боложинів (1661 р.) [60, арк. 8], Дітківці (1661 р.) [60, арк. 20], Язлівчик (1661 р.) [60, арк. 32зв.], Бачка (1676 р.) [50, арк. 49], Брахівка (1676 р.) [50, арк. 49], Вовковатиця (1693 р.) [1, арк. 30], Хватів (1661 р.) [60, арк. 14зв.], Руда (1661 р.) [60, арк. 65зв.]. У першій половині XVI ст. у верхів'ях Стиру з'явилися Ражнів, Бовдури і Шнирів (1552 р.) [58, арк. 174, 174зв.].
Подібним чином, заснування Жовкви в кінці XVI ст. започаткувало заселення теренів навколо нового міського осередку. Розробка лісових масивів на північ від міста привела до появи Любелі (у документах Любеч (1652 р.) [42, с. 58]), Кулява (1652 р.) [42, с. 49], Замочкова Воля (1661 р.) [60, арк. 83зв.] (тепер Замочок) і В'язова Воля (1652 р.) [42, с. 49] (тепер В'язова). Вздовж тракту на Раву-Руську та Люблін виникли Воля Висоцька (1552 р.) [58, арк. 176зв.], Добросин (1661 р.) [60, арк. 16-16зв.] та Пили (1693 р.) [1, арк. 20зв.]. На переданих родині Папарів угіддях королівського села Желдець у другій половині XVII ст. виникла Воля-Жовтанецька (1676 р.) [50, арк. 57зв.], а в середині XVIII ст. у володінні львівського стольника Костянтина Папари були зафіксовані новозакладені села Гиравець, Дальнич та Зубів Міст [165, с. 438 № 7415].
На заході землі активно освоювалися узбережжя ріки Верещиці (Кути (1661 р.) [60, с. 49], Мшана і Повітно (1693 р.) [1, с. 25]). В її нижній течії, на території значного маєткового комплексу з центром в Комарному, були закладені Ґрунт або Ґрунт-Бірче (1652 р.) [42, с. 83] (тепер Поріччя-Грунтове), Остроріг (1676 р.) [50, арк. 54], Косовець (1707 р.) [1, арк. 8зв] та Бучали (1592 р.) [124, с. 364 № 728]. Поселення Ґрунт та Косовець були розташовані впритул до меж королівського села Поріччя (Городоцьке староство). Ймовірно, їх заснування було спробою власників Комарнівського ключа захопити частину королівських земель. Нам не вдалося виявити документів, пов'язаних з розмежуванням Поріччя з Косівцем та Ґрунтом, а відтак можна припустити, що мешканці останніх сіл вільно користувалося угіддями, зокрема сіножатями в долині Верещиці.
Подобные документы
Політичний розвиток Волині у складі Галицько-Волинського князівства. Мстиславичі. Волинь в інтеграційному процесі Руської землі на рубежі ХІІ – ХІІІ ст. Соціально економічний розвиток Волинської землі. Культурне життя Волині.
дипломная работа [92,0 K], добавлен 04.02.2004Діяльність Гедиміна на території України. Похід великого литовського князя Гедиміна в українські землі та його наслідки. Українські землі в складі Великого князівства Литовського. Аналіз процесу і сутності входження до складу Литовської держави.
реферат [49,7 K], добавлен 15.11.2022Передумови утворення та піднесення Галицько-Волинського князівства. Видатні політичні діячі Галицько-Волинської землі. Основні напрямки зовнішньої та внутрішньої політики. Роль Галицько-Волинського князівства в історії української державності.
контрольная работа [34,5 K], добавлен 27.10.2007Дипломатичні переговори Австрії, Пруссії та Росії про поділ Польської держави. Історичні права Габсбургів на українські землі, юридична основа - історичний факт панування в Галицько-Волинському князівстві представників угорської династії Арпадів.
реферат [28,8 K], добавлен 10.05.2011Українські землі у складі Великого князівства Литовського. Устрій українських земель. Політика Литви в українських землях. Від Литовсько-Руської до Польсько-Литовської держави. Кревська унія. Ліквідація удільного устрою. Люблінська унія та її наслідки.
реферат [25,0 K], добавлен 26.02.2009Політичне становище Правобережжя під владою Польщі наприкінці ХVІІ–ХVIIІ ст., етапи соціально-економічного становлення та розвитку. Поняття гайдамацького руху, його причини, характер, розмах. Західноукраїнські землі під чужоземним ярмом, народні ватажки.
контрольная работа [22,3 K], добавлен 19.05.2010Суспільно-політичні рухи в першій половині XIX століття. Кирило-Мефодіївське братство. Скасування кріпосного права в Наддніпрянській Україні. Розвиток українського національного та революційного руху. Українські землі в роки Першої світової війни.
презентация [5,6 M], добавлен 06.01.2014Смерть Хмельницького-поворотний моментом в історії Української революції. Ю. Хмельницький та І. Виговський на чолі української держави. Пропольська політика Виговського. Російсько-польське змагання за українські землі. Возз'єднання Української держави.
реферат [28,9 K], добавлен 10.09.2008Виникнення Галицько-Волинської держави, етапи розвитку. Зовнішні і внутрішні зв’язки Галицько-Волинської держави. Вплив християнства на культуру Галицько-Волинської держави. Розвиток освіти і писемності, поширення наукових знань. Архітектура та малярство.
курсовая работа [7,4 M], добавлен 04.05.2014Створення Галицько-Волинського князівства та боротьба за галицькі землі. Галицько-Волинське князівство за правління Данила Галицького. Бій під Ярославом як один з найвидатніших боїв галицько-волинського війська. Судова система та князівська адміністрація.
реферат [41,2 K], добавлен 26.08.2013
