Фінансова діяльність держави

Беззаперечно, що кредитні відносини є договірними і регулюються саме нормами цивільного права. Однак, суспільні відносини складаються таким чином, що більш доречним є поділ відносин не за галузями права, а за критерієм публічності та приватності. Проте, і в даному випадку майже неможливо виділити сферу суто публічну чи приватну. Все більшого значення набуває державне втручання в сферу приватну, з метою забезпечення публічних інтересів. Тому, навіть там, де є суто приватні (цивільні) правовідносини, мають місце імперативні заходи впливу на них.

Тому неможливо відносини в галузі кредитування з участю банку відносити тільки до цивільно-правових. Цивільно-правовий метод регулювання суспільних відносин характеризується рівністю суб' єктів, їх диспозитивністю та ініціативою у формуванні і реалізації відносин. У кредитних правовідносинах чітко визначається ініціативність - бажання суб' єкта підприємництва одержати позичку в банку на умовах, які виставляє кредитор, але немає диспозитивності - юридичної свободи (можливості) позичальника здійснити правосуб'єктність за своїм розсудом.

Банківська позичка надається на підставі угоди, в якій точно фіксується воля сторін. Одержувач позички - клієнт банка не підпорядкований кредитору, але їх права неоднакові. У банка-кредитора фактично знаходяться всі права, а на клієнті лежать обов' язки точного дотримання приписів кредитора. Виконання умов кредитора гарантоване, бо позичка видається під забезпечення. У цивільному праві угода виконує і захисну функцію, оскільки сторони повинні дотримуватися умов угоди. Кредитна угода захищає права кредитора, оскільки у випадку неповернення простроченої заборгованості банк може примусово повернути борг і стягнути підвищену плату. Позичальник же, оскільки має місце публічний договір про приєднання, виходячи з принципу свободи договору, може лише відмовитися від укладення угоди. Рівності сторін у кредитних правовідносинах фактично немає.

Комерційні банки (відповідно до ч.1 ст.4 Закону України „Про банки і банківську діяльність" - „інші банки") можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими).

Банк самостійно визначає напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами операцій. Національний банк України здійснює регулювання діяльності спеціалізованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій.

Банк набуває статусу спеціалізованого банку у разі, якщо більше 50 відсотків його активів є активами одного типу. Банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку у разі, якщо більше 50 відсотків його пасивів є вкладами фізичних осіб.

Закон України „Про банки і банківську діяльність" встановлює вичерпний перелік організаційно-правових форм банків. В Україні банки створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку.

Державні та кооперативні банки мають свою специфіку. Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України „Про банки і банківську діяльність" державний банк - це банк, сто відсотків статутного капіталу якого належить державі. Державний банк засновують за рішенням Кабінету Міністрів України. Особливістю є те, що у законі про Державний бюджет України на відповідний рік повинні бути передбачені витрати на формування статутного капіталу державного банку. При цьому Кабінет Міністрів України зобов' язаний отримати позитивний висновок Національного банку України з приводу наміру заснування державного банку. Отримання висновку Національного банку України є обов'язковим також у разі ліквідації (реорганізації) державного банку, за винятком його ліквідації внаслідок неплатоспроможності. Статут державного банку затверджується постановою Кабінету Міністрів України.

На сьогоднішній день в реєстрі банків України зареєстровано два державні банки - Ощадний і Укрексімбанк.

Держава здійснює та реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі державного банку, через органи управління державного банку, якими є наглядова рада та правління банку.

Органом контролю державного банку є ревізійна комісія, персональний та кількісний склад якої визначаються наглядовою радою державного банку. Наглядова рада є вищим органом управління державного банку, що здійснює контроль за діяльністю правління банку з метою збереження залучених у вклади грошових коштів, забезпечення їх повернення вкладникам та захисту інтересів держави як акціонера державного банку. До складу наглядової ради державного банку входять члени наглядової ради банку, призначені Верховною Радою України та Президентом України (по п' ять осіб). З метою представництва інтересів держави до складу наглядової ради державного банку можуть входити народні депутати України, представники органів виконавчої влади та інші особи. Строк повноважень членів наглядової ради державного банку - п'ять років. Члени наглядової ради державного банку виконують свої функції без отримання будь-якої матеріальної винагороди. Наглядову раду державного банку очолює голова, який обирається наглядовою радою зі складу її членів. Засідання наглядової ради є правомочним за наявності не менше десяти її членів. Рішення наглядової ради приймаються простою більшістю голосів від загальної кількості присутніх на засіданні членів наглядової ради державного банку. Внутрішні питання організації діяльності наглядової ради державного банку та питання діловодства визначаються положенням про наглядову раду, що приймається на її засіданні.

Повноваження призначеного складу наглядової ради державного банку та/або кожного з її членів можуть припинятися відповідно за рішенням Верховної Ради України та Президента України щодо призначених ними осіб, але не раніше ніж через один рік з дня призначення. У разі призначення тимчасового адміністратора державного банку повноваження наглядової ради припиняються.

В разі прийняття рішення про часткове або повне відчуження державою належних їй акцій (паїв) державного банку такий банк втрачає статус державного.

Кооперативні банки створюють за принципом територіальності й поділяють на місцеві та центральний кооперативні банки. Мінімальна кількість учасників місцевого (в межах області) кооперативного банку має бути не менше 50 осіб. У разі зменшення кількості учасників і неспроможності кооперативного банку протягом одного року збільшити їхню кількість до мінімальної необхідної кількості діяльність такого банку припиняють шляхом зміни організаційно-правової форми або ліквідації.

Учасниками центрального є місцеві кооперативні банки. До функцій центрального кооперативного банку належать централізація та перерозподіл ресурсів, акумульованих місцевими кооперативними банками, а також здійснення контролю за діяльністю кооперативних банків регіонального рівня.

Органами управління кооперативних банків є загальні збори учасників (пайовиків), спостережна рада банку та правління банку. Органом контролю є ревізійна комісія банку. Органи управління та контролю кооперативного банку створюються та здійснюють свої повноваження відповідно до цього Закону.

Статутний капітал кооперативного банку поділяється на паї. Рівень мінімального розміру статутного капіталу кооперативного банку встановлюється Національним банком України. Кожний учасник кооперативного банку незалежно від розміру своєї участі у капіталі банку (паю) має право одного голосу.

Прибутки або збитки кооперативного банку за результатами фінансового року розподіляються між учасниками пропорційно розміру їх паю.

Законом України „Про банки і банківську діяльність" передбачена можливість створення банківських об'єднань. Згідно з ч. 1 ст. 9 Закону України „Про банки і банківську діяльність" банки мають право створювати банківські об' єднання таких типів: банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група.

Банківське об'єднання створюють за попередньою згодою Національного банку України, яке підлягає державній реєстрації шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків. Банк може бути учасником лише одного банківського об' єднання. Учасники банківського об' єднання перед своєю власною назвою вказують назву банківського об' єднання.

Учасники банківського об'єднання можуть вийти з його складу із збереженням взаємних зобов' язань та дотриманням умов укладених договорів з іншими суб' єктами господарювання.

Банківське об' єднання зобов' язане публікувати в офіційних друкованих виданнях газеті "Урядовий кур'єр" або "Голос України" інформацію про створення банківського об'єднання за визначеною Національним банком України формою, про зміни в ньому та про припинення його діяльності, а також консолідовану звітність за обсягами та за формою, встановленими Національним банком України. Учасники банківського об' єднання несуть відповідальність за зобов' язаннями інших його учасників відповідно до укладеного між ними договору.

Банківське об' єднання ліквідується за рішенням його учасників або з ініціативи Національного банку України за рішенням суду у разі, якщо діяльність такого банківського об' єднання суперечить антимонопольному законодавству України або загрожує інтересам вкладників банків чи стабільності банківської системи. Ліквідація банківського об'єднання не припиняє діяльності банків - його учасників.

Банківська корпорація - це юридична особа (банк), засновниками й акціонерами якої можуть бути виключно банки. Банківську корпорацію створюють із метою концентрації капіталів банків - учасників корпорації, підвищення їхньої загальної ліквідності та платоспроможності, а також забезпечення координації та нагляду за їхньою діяльністю. Банки, що ввійшли до банківської корпорації, передають корпорації повноваження на здійснення окремих операцій і забезпечують централізацію виконання окремих функцій. Централізації в межах банківської корпорації підлягають: виконання розрахунків як серед членів корпорації, так і за її межами; операції на ринках грошей і капіталів; встановлення та ведення кореспондентських рахунків (у національній та іноземних валютах); моніторинг кредитних ризиків; розробка та прийняття загальних для членів банківської корпорації правил і процедур виконання операцій і внутрішньої звітності; формування зовнішньої звітності; внутрішній аудит.

Перелік централізованих функцій може бути розширений за згодою банків - членів корпорації. Передача повноважень щодо централізованого виконання зазначених вище функцій від банків - членів до банківської корпорації повинна бути зафіксована як у статутах банків - членів корпорації, так і в статуті самої банківської корпорації. Банківська корпорація виконує функції розрахункового центру для банків - членів корпорації і не веде безпосереднього обслуговування клієнтів (фізичних та юридичних осіб, крім банків та інших фінансових установ). Усі банки - члени корпорації виконують свої розрахунки та платежі (як у національній, так і в іноземних валютах) виключно через свої кореспондентські рахунки, відкриті в Національному банку України або безпосередньо у банківській корпорації.

Банки, що ввійшли до банківської корпорації, зберігають свою юридичну самостійність у межах, обумовлених їхніми статутами та статутом банківської корпорації.

Банківська холдингова група - це банківське об'єднання, до складу якого входять виключно банки. Материнському банку банківської холдингової групи має належати не менше 50 % акціонерного (пайового) капіталу або голосів кожного з інших учасників групи, які є його дочірніми банками. Материнський банк банківської холдингової групи відповідає за зобов' язаннями своїх членів у межах свого внеску в капітал кожного з них, якщо інше не передбачено законом або угодою між ними. Дочірній банк не має права володіти акціями материнського банку. Банківські холдингові групи дозволено створювати лише за умови, що угода про їхнє створення передбачає покладання на головний банк групи додаткових організаційних функцій стосовно банків-членів, а також створення системи управління спільною діяльністю. Банківській нагляд за діяльністю банківської холдингової групи здійснюють на індивідуальній та консолідованій основі.

Фінансова холдингова група має складатися переважно або виключно з установ, що надають фінансові послуги, до того ж серед них має бути щонайменше один банк, і материнська компанія має бути фінансовою установою. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Материнській компанії має належати більше 50% акціонерного (пайового) капіталу кожного з учасників фінансової холдингової групи. Материнська компанія фінансової холдингової групи відповідає за зобов' язаннями своїх членів у межах свого внеску в капітал кожного з них, якщо інше не передбачено законом або угодою між ними.

41. Види банків. Загальна класифікація банківських послуг

Розвиток економіки неможливий без добре функціонуючого грошового обігу. Саме він надає можливість реалізовувати зв'язки між всіма учасниками і складовими частинами господарської організму. А головними центрами, де в більшості випадків починається та завершується ділове партнерство, є банки. Без розвиненої мережі банків, діючих на комерційній основі, створення реального та ефективного ринкового механізму буде залишатися лише добрим побажанням. Саме комерційні банки, на думку багатьох економістів, є центрами фінансової системи, які зосереджують вкладення урядів, ділових кіл та мільйонів громадян. За допомогою кредитних та інвестиційних операцій комерційні банки відкривають доступ до своїх фондів різноманітного роду позичальникам: приватним особам, фірмам та уряду. Банківські операції полегшують як рух товарів та послуг від виробників до споживачів, так і фінансову діяльність держави. Вони надають частину коштів обігу, а самі виступають як засіб регулювання кількості грошей в обігу.

Банки - це кредитно-фінансові установи, які здійснюють операції по залученню та накопиченню тимчасово вільних грошових коштів (вкладень) підприємств, організацій І населення; посередництву у взаємних платежах та розрахунках клієнтів (пасивні операції), а також емісію грошей, ЦП; короткостроковому кредитуванню, надання різного роду кредитів на умовах повернення та терміновості.

За функціями та характеру виконання операцій банки поділяють на:

1. Емісні (центральні) - банки, які за розпорядженням уряду проводять емісію грошей, зберігають обов'язковий резерв інших банків і надають їм кредит у разі потреби.

2. Комерційні банки (депозитні) - банки, які здійснюють функції кредитування промислових, торгових та інших підприємств, переважно за рахунок грошових коштів (у вигляді кладень (депозитів)).

3. Експортні банки - спеціалізуються на операціях, пов'язаних із зовнішньою діяльністю.

4. Іпотечні банки - спеціалізуються на наданні довгострокових позик під заставу нерухомості.

5. Ощадні банки - кредитні установи, як виконують функції ощадних кас.

6. Інвестиційні банки - спеціалізуються на фінансуванні та довгостроковому кредитуванні в основному за посередництвом операцій з цінними паперами.

7. Інноваційні банки - спеціалізуються на фінансуванні інноваційних проектів шляхом придбання відповідних акцій, а також шляхом розміщення облігаційної позики.

8. Державний банк - фінансовий заклад, який входить до системи центрального банку країни і контролює грошовий обіг.

Крім того існують міжнародні кредитні організації - Європейський банк реконструкцій та розвитку, Група світового банку. Банк міжнародних Розрахунків (БМР) тощо.

Головними функціями банків є:

1. Створення грошей (посередництвом кредитних та інвестиційних операцій).

2. Платежі та розрахунки (забезпечення переміщення коштів).

3. Акумуляція заощаджень з наступним їх використанням на різного роді 1 економічні та соціальні потреби.

4. Надання кредитів (фінансування сільського господарства промисловості, торгівлі тощо).

5. Фінансування зовнішньої торгівлі (надання банківських послуг для здійснення міжнародних розрахунків).

6. Операції з цінними паперами.

7. Емісійні операції,

8. Операції за дорученням,

9. Зберігання цінностей.

Відповідно до функцій в найбільш загальному вигляді класифікацій банківських послуг можна надати наступним способом

1. кредитні послуги;2. депозитні послуги;3. операції за дорученням;4. інвестиційні послуги;5. операції з фондовими цінностями;6. інші послуги.

В ринковій економічній системі банки, головним чином, виконують ролі посередників - залучають тимчасово вільні грошові кошти у їх власників і надають ці грошові кошти (у борг) позичальникам (мал. 1).

До проголошення незалежності України власної банківської системи не було. Панувала монополія Державного банку СРСР.

Для того, щоб мати дієві важелі стабілізації економіки і забезпечити її перехід до ринкових відносин, Україна організовує власну банківську систему.

Банківська система - це поняття, що характеризує структуру та операції національних банків.

Банківська система України має дворівневу структуру: перший рівень Національний банк України (НБУ), другий рівень формується безпосередньо під впливом потреб суб'єктів, діючих в межах ринкової економіки, - це різноманітні види банків, фінансових компаній та фірм.

Банківська система України складається з: Національного банку України; Зовнішньоекономічного банку; Ощадного банку регіональних банків; акціонерно-комерційних банківінших кредитних установ різноманітних форм власності.

Банки як суб'єкти централізованого фондового ринку

42. Поняття банківської системи та банківської діяльності

Банки є одними з найстаріших і найбільших за активами фінансовими посередниками. Вважають, що перші банки виросли з контор міняйл і з'явилися в епоху Відродження в італійських містах.

Законодавство (Закон України "Про банки і банківську діяльність") визначає банк як юридичну особу, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати в сукупності такі операції:

-- залучення до вкладів грошових коштів фізичних та юридичних осіб;

-- розміщення цих коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик;

-- відкриття та обслуговування банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Зазначені операції є базовими і утворюють первинну сферу банківської діяльності. Види банків:

-- універсальні, що виконують усі базові операції на грошовому ринку та будь-які інші;

-- спеціалізовані, що виконують лише частину базових операцій на грошовому ринку.

Відповідно до Закону "Про банки і банківську діяльність" банки в Україні можуть функціонувати як спеціалізовані, тобто ощадні, іпотечні, інвестиційні, розрахункові (клірингові). Законом також закріплено право самостійно визначати напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами операцій.

На відміну від інших небанківських установ, створюють фінансові активи та керують їх переміщенням.

Банківська діяльність, яка є досить широким поняттям, повинна розглядатись як один з елементів фінансової діяльності держави.

Правовий зміст банківської діяльності закріплений в ст.2 Закону України "Про банки і банківську діяльність".

Аналіз законодавства дає можливість вважати, що про банківську діяльність можна і слід говорити тоді, коли банки здійснюють ті чи інші дії з фінансовими інструментами, в якості яких виступають гроші, цінні папери і валютні цінності. Тобто, банківська діяльність - це сукупність дій банківської системи з приводу обороту грошей, цінних паперів і валютних цінностей як засобів платежу, збереження і як товару.

У правовому розумінні банківська діяльність - це сукупність правових дій, що здійснюється певними суб'єктами в формі, якої вимагає закон або договір. У даному аспекті банківська діяльність становить систему постійно здійснюваних угод і операцій, що спрямовані на отримання прибутку.

Банківська діяльність може мати лише професійний характер і є виключною. Водночас її слід розглядати як підприємницьку діяльність, що має певну специфіку і особливі риси.

Банки також слід розглядати як особливого виду підприємство. Якщо в діяльності звичайного підприємства гроші виконують роль засобу платежу, то в банківській діяльності самі гроші виступають у ролі товару. Ця особливість банківського підприємства робить його настільки своєрідним, що вона потребує спеціального правового регулювання, яке відрізняється від загального законодавства про підприємства.

Види угод, які мають право здійснювати комерційні банки:

-- банківські операції, які становлять безпосередній предмет діяльності;

-- угоди, які мають допоміжне значення та служать для забезпечення організаційних і матеріальних передумов роботи банку;

-- ряд інших небанківських угод, не заборонених законодавством.

Види банківських операцій:

-- активні - спрямовані на використання ресурсів банку (надання кредитів);

-- пасивні - спрямовані на залучення коштів (депозити);

-- комісійні - посередницька діяльність банку (обслуговування платежів, інкасація, зберігання цінностей).

Банківська система - складові фінансової системи країни, щз підпадає під дію загальних економічних законів, які діють в суспільстві. Вона є внутрішньо організованою, взаємопов'язаною, має загальну мету та завдання.

Банківська система - це складові фінансової системи держави, що являє собою сукупність різних за організаційно-правовою формою та спеціалізацією національних банківських установ, що існують в межах єдиної фінансової системи та єдиного грошово-кредитного механізму в певний проміжок часу.

В Україні побудовано дворівневу банківську систему. Виділяють дві площини взаємовідносин:

-- по вертикалі - відносини підлеглості між центральним банком, як таким, що керує, і низовими ланками - комерційними банками;

-- по горизонталі - відносини рівного партнерства між банками. Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, що створені і діють на території України відповідно до положень Закону України "Про банки і банківську діяльність".

Порядок створення, реєстрації та ліцензування банківських установ визначається нормативними актами Національного банку України: Положенням про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень;

Інструкцією про порядок регулювання діяльності банків; Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих банківських операцій.

43. Порядок створення та державної реєстрації банків

Учасниками банку можуть бути юридичні і фізичні особи, резиденти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів.

Власники істотної участі у банку повинні мати бездоганну ділову репутацію та задовільний фінансовий стан.

Вимоги щодо ділової репутації та задовільності фінансового стану засновників та акціонерів (пайовиків), які набувають істотної участі у банку, встановлюються Законом «Про банки і банківську діяльність» та нормативно-правовими актами Національного банку України.

Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь, об'єднання громадян, релігійні та благодійні організації,

Банк має повне і скорочене офіційні найменування українською та іноземними мовами. Найменування банку має містити слово "банк", а також вказівку на організаційно-правову форму банку.

Банк має печатку зі своїм повним офіційним найменуванням.

Слово "банк" та похідні від нього дозволяється використовувати у назві лише тим юридичним особам, які зареєстровані Національним банком України як банк і мають банківську ліцензію. Виняток становлять міжнародні організації, що діють на території України відповідно до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та законодавства України.

Не дозволяється використовувати для найменування банку назву, яка повторює вже існуючу назву іншого банку або вводить в оману щодо видів діяльності, які здійснює банк. Вживання у найменуванні банку слів "Україна", "державний", "центральний", "національний" та похідних від них можливе лише за згодою Національного банку України.

Статут банку складається з урахуванням положень Законів України «Про банки і банківську діяльність», "Про господарські товариства" та інших законів України.

Статут банку обов'язково має містити інформацію про:

1) найменування банку;

2) його місцезнаходження;

3) організаційно-правову форму;

4) види діяльності, які має намір здійснювати банк;

5) розмір та порядок формування статутного капіталу банку, види акцій банку, їх номінальну вартість, форми випуску акцій (документарна або бездокументарна), кількість акцій, що купуються акціонерами;

6) структуру управління банком, органи управління, їх компетенцію та порядок прийняття рішень;

7) порядок реорганізації та ліквідації банку відповідно до глав 5 та 16 цього Закону;

8) порядок внесення змін та доповнень до статуту банку;

9) розмір та порядок утворення резервів та інших загальних фондів банку;

10) порядок розподілу прибутків та покриття збитків;

11) положення про аудиторську перевірку банку;

12) положення про органи внутрішнього аудиту банку. Державна реєстрація банків здійснюється Національним банком України відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Національного банку України.

Уповноважені засновниками банку особи подають Національному банку України для державної реєстрації такі документи:

1) заяву про реєстрацію банку;

2) установчий договір (крім державного банку);

3) статут банку;

4) рішення про створення банку (протокол установчих зборів) або Постанову Кабінету Міністрів України про створення державного банку;

5) бізнес-план, що визначає види діяльності, які банк планує здійснювати на найближчий рік, та стратегію діяльності банку на найближчі три роки згідно із встановленими Національним банком України вимогами;

6) інформацію про фінансовий стан учасників, які матимуть істотну участь у банку. У разі коли засновником банку є юридична особа, надається інформація про членів ради директорів і осіб, які мають істотну участь у цій юридичній особі;

7) бухгалтерську і фінансову звітність за останні чотири звітних періоди (квартали) - для учасників - юридичних осіб, які матимуть істотну участь у банку, довідку Державної податкової адміністрації України про доходи за останній звітний період (рік) - для учасників - фізичних осіб, які матимуть істотну участь у банку;

8) відомості про кількісний склад спостережної ради, правління (ради директорів), ревізійної комісії;

9) копію платіжного документа про внесення плати за реєстрацію банку, що встановлюється Національним банком України;

10) нотаріально завірені копії установчих документів учасників, які є юридичними особами та матимуть істотну участь у банку;

11) копії звіту про проведення відкритої підписки на акції -для банку, який створюється у формі відкритого акціонерного товариства;

12) відомості про професійну придатність та ділову репутацію голови та членів правління (ради директорів) і головного бухгалтера банку.

Національний банк України у тижневий термін з дати подання документів для державної реєстрації банку відкриває тимчасовий рахунок для накопичення підписних внесків засновників та інших учасників банку.

Рішення про державну реєстрацію банку або про відмову в державній реєстрації банку приймається Національним банком України не пізніше тримісячного строку з моменту подання повного пакета документів, зазначених у цій статті.

Національний банк України може вимагати від заявника виправлення недоліків у поданих документах.

Реєстрація банків здійснюється шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків, після чого банк набуває статусу юридичної особи.

Національний банк України видає банку свідоцтво про його державну реєстрацію за встановленою ним формою.

Банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії.

Без отримання банківської ліцензії не дозволяється здійснювати одночасно діяльність по залученню вкладів та інших коштів, що підлягають поверненню, і наданню кредитів, а також вести рахунки. Особи, винні у здійсненні банківської діяльності без банківської ліцензії, несуть кримінальну, цивільну чи адміністративну відповідальність згідно із законами України.

Банківська ліцензія надається Національним банком України на підставі клопотання банку за наявності документів, що підтверджують:

наявність сплаченого та зареєстрованого підписного капіталу банку у розмірі, що встановлюється даним Законом;

забезпеченість банку належним банківським обладнанням, комп'ютерною технікою, програмним забезпеченням, приміщеннями відповідно до вимог Національного банку України;

наявність як мінімум трьох осіб, призначених членами правління (ради директорів) банку, які мають відповідну освіту та досвід, необхідний для управління банком.

44. Ліцензування банківської діяльності

Створення нового банку регулюється загальним або спеціальним банківським законодавством, яке в більшості країн передбачає необхідність отримання спеціального дозволу (ліцензії) на відкриття банку. Ліцензування має за мету обмежити здійснення банківських операцій тільки тими юридичними особами, які мають дозвіл на їх проведення від уповноваженого органу.

Для отримання ліцензії кредитна установа, що подає заяву, має дотримуватись низки вимог, передусім відносно:

· мінімального розміру статутного капіталу;

· джерел формування статутного капіталу;

· складу засновників банку;

· кваліфікації, досвіду та репутації керівництва банку;

· кола операцій, що виконуватимуться банком, та стратегії його діяльності;

· правильності оцінки банківських активів за їх ринковою вартістю;

· заходів щодо створення резервів на випадок виникнення сумнівних та безнадійних боргів і збитків від банківської діяльності.

Крім того, приймаючи рішення про видачу ліцензії, уповноважені органи можуть враховувати, наприклад, умови формування мережі філій нового банку; можливий вплив створюваного банку на рівень конкуренції в кредитно-фінансовому секторі; національну належність капіталу чи засновника (у випадках, коли в країні діє особливий порядок розгляду заявок від іноземних осіб).

Ліцензія може містити положення про строки її дії, умови їх продовження, можливості внесення змін і доповнень, а також анулювання. У ній може бути обумовлено затвердження центральним банком кандидатур на перші керівні посади в банку після попередньої перевірки їхньої кваліфікації і досвіду роботи у разі істотних змін у структурі власності, злиття, зміни назви, зменшення сплаченої частки капіталу.

Основними причинами анулювання ліцензії є:

· нездатність створеного банку розпочати протягом визначеного строку виконання банківських операцій;

· невиконання банком умов ліцензії або виконання операцій, що нею не передбачені;

· порушення законів чи нормативних актів;

· виникнення становища, що загрожує інтересам вкладників, кредиторів та інвесторів.

В Україні відповідно до Закону “Про банки і банківську діяльність” дозвіл на створення комерційного банку і на виконання банківських операцій видається Національним банком України. Ці дві процедури регулюються різними нормативними актами НБУ і можуть бути розірваними в часі: видача ліцензії на здійснення банківських операцій відбувається після процедури реєстрації банку. Ліцензування банків регулюється положенням НБУ “Про порядок видачі банкам ліцензії на здійснення банківських операцій”. Питання про видачу ліцензії розглядається управлінням реєстрації та ліцензування банків Національного банку України. Причому положенням передбачені різні умови отримання ліцензії новоствореним банком і розширення ліцензії діючого банку.

Умови надання ліцензії на здійснення банківських операцій для новоствореного банку:

1) зареєстрований статутний капітал банку має бути сповна сплачений на момент прийняття рішення про видачу ліцензії;

2) наявність професійно придатних керівних осіб;

3) наявність підрозділу, який виконуватиме банківські операції, що ліцензуються, а також підрозділу внутрішнього аудиту, керівники яких повинні відповідати вимогам НБУ;

4) наявність відповідних внутрішніх документів банку, які регламентують здійснення операцій, що ліцензуються;

5) забезпечення банку необхідним обладнанням, комп'ютерною технікою, програмними продуктами та засобами зв'язку;

6) відповідність приміщення банку вимогам НБУ.

Умови розширення ліцензії на здійснення банківських операцій для діючих банків:

1) статутний капітал банку має бути зареєстрованим і оплаченим у розмірі, встановленому НБУ;

2) розмір капіталу банку не може бути меншим від встановленого НБУ і повинен перевищувати розмір зареєстрованого фактично сплаченого статутного капіталу банку;

3) формування резервів банку (резервного фонду і резерву на покриття можливих втрат за кредитними операціями) та фонду гарантування вкладів фізичних осіб має відповідати вимогам НБУ;

4) стабільна беззбиткова діяльність, дотримання банком економічних нормативів та мінімальних резервних вимог протягом останнього півріччя;

5) стан кредитного портфеля не повинен загрожувати інтересам вкладників та кредиторів (сума безнадійних та сумнівних кредитів не може перевищувати розмір фактично сформованого резерву на покриття можливих втрат за кредитними операціями);

6) позитивний висновок зовнішнього аудитора про діяльність банку за останній звітний період;

7) відсутність письмово підтверджених порушень вимог чинного законодавства, нормативних актів НБУ та внутрішніх документів протягом останнього півріччя.

Дотримання банками всіх перелічених вимог перевіряється НБУ на підставі поданих комерційними банками документів

45. Валютні операції та їх види

На валютних біржах щодня укладається безліч різних валютних угод.

Валютні угоди - це операції з обміну цінних паперів в одній валюті на цінні папери в іншій валюті за договірним курсом на певну дату.

Операції здійснюються з метою обслуговування експорту й імпорту товарів і послуг. Часто до таких операцій вдаються для отримання прибутків від розміщення коштів за кордоном на короткий час під вищий, ніж на місцевому ринку, процент, а також для вилучення прибутку з різниці курсів валют на різних ринках, тобто із спекулятивною метою. Використовуються вони і при купівлі-продажу іноземних та міжнародних цінних паперів. Однак умовою цього є оборотність валют не тільки по поточних, а й фінансових операціях.

Валютні операції поділяються на такі види:

* касові або готівкові (операції "спот"), при яких покупець отримує від продавця іноземну валюту (платіжні документи в іноземній валюті) одразу ж після платежу у національній валюті;

* строкові (форвардні операції), при яких відбувається купівля-продаж іноземної валюти на заздалегідь узгоджений термін з передачею її до закінчення цього терміну за курсом, що зафіксований у момент укладання угоди;

* операції "своп", які об'єднують дві операції - готівкову і строкову,

* арбітражні, при яких учасники операції використовують відмінності у валютних курсах на різних валютних ринках з метою отримання прибутку.

Найбільш поширеною формою валютних операцій є операції з негайною поставкою валюти (реальні, касові, "спот"). Це приблизно 60% усіх операцій з іноземною валютою. Характерною рисою таких операцій є те, що купівля-продаж валюти здійснюється банками-контрагентами на умовах її поставки у наступний робочий день, не рахуючи дня укладання угоди. Це дозволяє перевести кошти в будь-яку країну і здійснити оформлення угоди. У ряді країн можна за домовленістю здійснювати розрахунки в той же або в наступний день, однак розрахунки будуть проводитися за особливим курсом. Валюта перераховується, як правило, по телеграфу. Якщо переказ валюти відбувся несвоєчасно, то винна сторона платить проценти за прострочення. Касові валютні операції насамперед застосовуються для своєчасного отримання іноземної валюти, необхідної для здійснення зовнішньоторговельних операцій.

Завдяки готівковим операціям з іноземною валютою банки постійно підтримують мінімально необхідні робочі залишки на спеціальних рахунках в іноземних банках, своєчасно позбуваються надлишків одних валют і покривають потребу в інших валютах. Завдяки цим операціям банки регулюють свою робочу позицію таким чином, щоб на їх рахунках не створювалися непокриті залишки.

З переходом до плаваючих валютних курсів посилився спекулятивний елемент касової торгівлі валютою. Існують різні способи вилучення додаткової вигоди з курсових коливань на валютному ринку, наприклад, використання тимчасового розриву між надходженням валюти і її реалізацією. Широкого поширення набула практика дострокового платежу або, навпаки, максимального його зволікання зі сплатою залежно від очікуваної динаміки процентних ставок ('валютних курсів. Імпортер прагне сплатити рахунок максимально швидко, якщо очікується ревальвація встановленої валюти платежу (при фіксованих валютних курсах) або динаміка плаваючого курсу даної валюти підвищується. При зворотних тенденціях розвитку курсу валюти платежу оплата буде максимально зволікатися. В обох варіантах імпортер прагне отримати курсовий прибуток, а експортер буде відразу ж обмінювати отриману іноземну валюту на національну, якщо курс його валюти підвищується щодо курсу іноземної валюти. У протилежному випадку він зачекає з обміном з метою отримання курсового прибутку за рахунок дещо пізнішої реалізації валюти.

Інша можливість використання курсових коливань пов'язана із зміною позицій на валютних рахунках у національних (валютні рахунки) або закордонних (інвалютні рахунки) банках. Операція "спот" може бути як двостороння, так і багатостороння. При двосторонній торгівлі обмінюються національні валюти сторін, які беруть участь в операції.

Широкого поширення, як готівкова операція, набув арбітраж. Валютний арбітраж - це одночасно купівля і продаж однієї валюти з метою вилучення спекулятивного прибутку, у зв'язку з діючою на момент укладання угоди різницею в курсах валют. Операції бувають простими (з участю двох банків і двох валют) і складними (з участю більшої кількості банків і грошових одиниць). Останні проводяться на основі використання крос-курсів.

Широка мережа банків і банківських відділень, що знаходяться в усьому світі, а також оснащеність банків сучасними засобами зв'язку забезпечують вирівнювання курсів валют. Тому тільки наявність великих валютних ресурсів, що мають у своєму розпорядженні банки, дозволяє їм вигідно займатися валютним арбітражем. Крім цього, важливою запорукою успіху цих операцій є швидкість їх здійснення. Валютні курси на ринку можуть змінитися в лічені хвилини; це не дає інколи можливості завершити розпочату операцію з прибутком.

У міжнародній торгівлі валютою склалися певні норми і правила, що не встановлені у законодавчому або договірному порядку, але яких майже завжди додержуються при здійсненні операцій. Нарівні з правилами перерахування встановленої суми, затвердженої касовою угодою не пізніше двох днів після її укладання, великого значення набули традиційні правила, яких необхідно дотримуватися у щоденній практиці.

1 .Оголошення котирування. Валютна операція здійснюється приблизно таким чином: дилер, що пред'являє попит на валюту або пропонує її, передусім з'ясовує становище на валютному ринку. Для цього він користується, як правило, міжнародною інформаційною системою, яка є в банку. На екрані дисплея він спостерігає за котируванням на міжнародних фінансових ринках. Дилер зв'язується з найбільш відповідним йому банком і з'ясовує у нього курси продавця і покупця щодо валюти, яка його цікавить, причому нічого не повідомляє про купівлю або продаж валюти. При цьому в інтересах підтримки ділової репутації вказаного банку дилер, якого запитують, повинен повідомити обов'язкові курси, що свідчить про його готовність продати або купити валюту за названими курсами і в прийнятому на ринку мінімальному розмірі. На практиці торгівля здійснюється сумами, які в декілька разів перевищують мінімальні. Дилер, що запитує, має певну перевагу, оскільки він приймає рішення про купівлю або продаж валюти лише після того, як дізнається про результати котирування. У разі, якщо дилер, якого запитують, не повідомляє обов'язкові курси валюти, то дилер, який запитує, задовольняється інформативними курсами, які не зобов'язують укладати угоду взагалі або укладати її на мінімальну суму.

2. Залучення з допомогою "люб'язності". Велике значення для укладання угоди має різниця між курсами продавця і покупця, що одночасно визначає розмір прибутку банку, який встановлює курси. При цьому незначна маржа вважається люб'язністю, а велика -нелюб'язністю банку. Для дилера, що запитує, більш приваблива перша. Однак такі люб'язні курси можуть бути встановлені тільки у тому випадку, якщо банківський прибуток досить великий, що забезпечується точним знанням ринку і великими обсягами торгівлі. Люб'язні курси встановлюються для тих торгових партнерів, з якими існує багаторічна співпраця і взаємна торгівля у великих обсягах.

3. Безпосереднє укладання угоди. Оскільки мова йде, як правило, про дуже великі суми, укладання угоди відразу ж підтверджується документами, які засвідчують міру їх надійності. Укладання угоди повинно включати: вибір валют, що обмінюються; фіксацію курсів; встановлення круглої суми операції; вказівку адреси, за якою буде доставлятися валюта.

46. Ризик при здійсненні касових валютних операцій

Найбільший потенційний ризик при таких операціях полягає в тому, що одна із сторін, яка бере участь в операції, не може виконати передбачені умови операції вчасно або встановлена сума невірна. Існує ризик розорення одного з учасників операції і в період між обговоренням операції і фактичним її здійсненням. Інший учасник операції, можливо, повинен буде укласти угоду з новим партнером і зазнати згодом нового ризику, пов'язаного із зміною валютних курсів.

Може статися, що одна валюта доставлена на декілька годин раніше, ніж інша. Це створює ризик того, що партнер, який доставив валюту для продажу, не отримає оплату від учасника операції, що розорився.

Наступним видом валютних операцій є строкова, або форвардна, валютна операція.

Форвардними валютними операціями називаються операції, розрахунок за якими проводиться більш ніж через два робочих дні після їх укладення за курсом, що встановлений у момент укладання угоди. Вони використовуються для захисту покупців валют від зміни курсів валют у часі або для вилучення прибутку у зв'язку із зміною курсів. Необхідність у проведенні операцій на умовах "форвард" витікає, як правило, з короткострокових вимог і зобов'язань експортерів та імпортерів клієнтів банку, а також фінансових операцій самих банків. Як правило, форвардні угоди укладаються на терміни 1, 3, 6, 9 або 12 місяців.

Серед строкових операцій спекулятивного характеру розрізнюють гру на зниження курсу і гру на підвищення курсу валюти. Якщо очікується падіння курсу валюти, то гравці на зниження продають цю валюту за існуючим у даний момент курсом "форвард з тим, щоб через певний термін здати покупцеві цю валюту, яку продавець тепер може дешево купити на ринку "спот". Якщо очікується підвищення курсу валюти, то гравці на підвищення скуповують валюту за існуючим курсом, щоб при настанні терміну прийняти цю валюту, яка уже подорожчала і отримати прибуток завдяки різниці курсів.

Спекулятивні операції, як правило, здійснюються без наявності валюти. Валютний спекулянт продає її на термін з надією отримати різницю з часом у курсі.

Таким чином, у більшості випадків гра на підвищення і зниження курсу іноземної валюти - це гра на "різницю". При цьому не потрібен великий капітал у тій валюті, яку продають (купують). Строкові угоди з іноземною валютою, що укладаються з метою хеджування, покриття валютного ризику, застосовуються при великих комерційних і фінансових операціях.

Імпортери придбавають валюту на термін для оплати одержаних у кредит товарів, якщо вони розраховують, що курс валюти протягом тривалого часу буде підвищуватися.

Експортери, які займаються покриттям можливого валютного ризику, грають на зниження курсу іноземної валюти. Вони продають свою валютну виручку за національні гроші ще до її отримання, тобто на термін за форвардним курсом, що існує в момент укладання товарного контракту.

Валютні операції на термін виступають і як елемент покриття ризиків при переміщенні капіталу за кордон. Наприклад, американський банк, розміщуючи частину капіталу в Англії, для чого йому необхідно передусім закупити фунти стерлінгів за долари за курсом "спот" для здійснення депозитної операції, одночасно укладає угоду на продаж фунтів стерлінгів на термін за курсом форвард. Термін залежить від часу, протягом якого капітал буде знаходитися на депозиті на англійському грошовому ринку (3, 4, 6 і більше місяців). Строкова операція в цьому випадку є елементом покриття ризику падіння курсу фунта стерлінгів щодо долара до моменту закінчення терміну внеску.

З існуючих форм строкових операцій найбільш поширені прямі, або аутрайт, - купівля (продаж) іноземної валюти на термін за курсом, який зафіксовано в момент укладання угоди. Розвиненого ринку з операцій "аутрайт" між банками немає. Вони, як правило, укладаються банками з клієнтами, які хеджують свої надходження та платежі від валютних (курсових) ризиків.

Банки самі хеджуються від курсових ризиків в основному за допомогою операцій "своп" купівлі (або продажу) валюти на умовах "спот" з одночасним укладанням зворотної угоди на термін. Як результат, готівкові і строкові операції взаємозараховуються і втрати відносно первинного курсу зводяться до мінімуму. Поєднання з депозитними операціями дозволяє збільшити прибутковість від операцій "своп".

Строкові біржові (так звані, ф'ючерсні) операції з валютами з 1972 р. почали практикувати спочатку в США, а потім і в інших країнах, їх особливість полягає у тому, що торгівля ведеться окремими стандартизованими контрактами у певних валютах (долари США і Канади, фунти стерлінгів, марки ФРН, японські ієни, швейцарські і французькі франки). У них детально регламентуються всі умови операції: сума, термін, метод розрахунків і т.д. При укладенні угоди вноситься певний гарантійний депозит. Курси валют з ф'ючерсних операцій котируються у формі "аутрайт", тобто прямо, без виділення премії або знижки. Сума цих контрактів значно менша величини строкових міжбанківських операцій, їх використовують дрібні і середні фірми з метою хеджування валютних ризиків.

Різновидом строкових операцій є опціонні. Вони передбачають право купівлі або продажу валюти в майбутньому за курсом, який зафіксовано в момент укладання угоди. За право купівлі або продажу виплачується певна премія. За сприятливого руху курсу валюти протягом терміну операції право використовується, а в протилежному випадку - сплачена премія втрачається, і валютна операція не здійснюється. Таким чином, опціон більш вигідний при коливаннях курсу, що перевищують розмір премії.

Ринок валютних опціонів сформувався ще на початку 80 років. Він забезпечує велику гнучкість в операціях з валютою, оскільки мінімізує ступінь валютного ризику. При купівлі опціону за певну винагороду (премію) одна особа надає іншій право купити (опціон "кол") або продати (опціон "пут") валюту за узгодженим курсом у будь-який день встановленого терміну, або взагалі відмовитися від операції без відшкодування збитків (тобто без відшкодування виплаченої премії).

Необхідність таких операцій викликана прагненням її учасників завчасно встановити курс, за яким будуть проводитися розрахунки по валютних операціях у майбутньому. Суть форвардної валютної операції полягає у тому, що продавець бере на себе зобов'язання через певний термін (до одного року) передати покупцю валюту, а покупець зобов'язується прийняти її і сплатити йому у відповідності з умовами угоди.

При форвардних угодах встановлюється курс, за яким будуть здійснюватися розрахунки у майбутньому. Він носить назву строкового (форвардного) курсу. В його основі лежить курс касових операцій, що існує на момент укладання форвардної угоди, а також надбавки (репорт, ажіо) чи знижок (депорт, дизажіо).

Встановлення курсів валют строкових операцій з іноземною валютою відрізняється від встановлення курсів готівкових операцій. У банківській практиці це здійснюється за допомогою встановлення премії (репорту) або знижки (депорту) відносно курсу з готівкових операцій. Встановлення премії означає, що певна валюта котирується дорожче з операції на термін, ніж з готівкових касових операцій, і нижче за курси операцій "спот". Для кожної валюти і кожного виду операцій (на 1, 3, 6 місяців) котирування встановлюється форвардний курс, який включає готівковий курс, а також премію або знижку, їх розмір залежить від ступеня стійкості валюти і перспектив еволюції її курсу. Наприклад, хронічна нестабільність валюти і очікуване різке зниження її курсу виявляються у високій знижці при купівлі-продажу даної валюти на термін. Навпаки, валюта, що має велику перспективу на термін, котирується з премією.

При прямому котируванні валют премія додається до курсів "спот", а знижка віднімається. При непрямому котируванні діє протилежне правило: премія віднімається, а знижка додається до курсів "спот". Премія продавців перевищує премію покупців, оскільки банк, продаючи іноземну валюту, курс якої на термін підвищується, прагне отримати велику суму в національній валюті при її продажу і віддати меншу надбавку у національній валюті при купівлі іноземної. Знижка продавців менша за знижку покупців, оскільки банк прагне забрати собі велику знижку у національній валюті при купівлі на неї іноземної валюти, яка уже дешевшає. І навпаки, при продажу цієї іноземної валюти він надає клієнтам меншу знижку у національній валюті.

З переходом до плаваючих валютних курсів необхідність строкових операцій для страхування ризику зросла. При здійсненні форвардної операції проміжок часу між її укладенням і виконанням значно більший, ніж при касовій операції, і може становити декілька місяців (до року). Як правило, термін і курс форвардної операції обумовлюється при підписанні контракту. Крім того, до касового курсу встановлюються надбавки (репорт, ажіо) або знижки (депорт, дизажіо). Розмір репорту або депорту залежить не тільки від обсягу форвардних операцій, але й від різниці у процентних ставках окремих валют. Ці надбавки і знижки іменуються ставками "своп". Курс строкової операції визначається як співвідношення попиту і пропозиції на валютному ринку в момент укладання угоди, різницею в процентних ставках окремих валют.

Ці фактори не можна розглядати ізольовано. Наприклад, якщо процентні ставки іноземної валюти значно зростають, то підвищується і попит на цю валюту на касовому ринку, тому підвищується також і курс "спот". Одночасно знижується попит на строковому валютному ринку, а відповідно і форвардний курс. У такій ситуації має місце депорт за форвардним курсом відносно касового курсу. При плаваючих валютних курсах від характеру діючої тенденції його руху (вгору або вниз) залежить як попит, так і пропозиція валюти.