Фінансова діяльність держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Поняття фінансової діяльності держави

Фінансова діяльність держави - одна з найважливіших сфер її діяльності, передбачених законодавством України. Ця діяльність виявляється у збиранні, розподілі та використанні потрібних державі грошових коштів. Отже, фінансова діяльність держави спричинена необхідністю держави здійснювати розподіл та перерозподіл національного доходу.

Поняття, принципи, правові методи і форми фінансової діяльності держави

Фінансова діяльність держави це діяльність держави та її органів у галузі мобілізації, розподілу і використання централізованих і децентралізованих фондів коштів.

Централізовані державні фінанси відображають відносини, пов'язані з мобілізацією, розподілом і використанням централізованих грошових фондів. Ці фонди поступають в розпорядження держави як суб'єкта публічної влади. За рахунок централізованих грошових фондів фінансуються видатки держави на капітальне будівництво, реконструкцію підприємств, структурну перебудову, конверсію, утримується вся невиробнича сфера освіта, охорона здоров'я, фізична культура, спорт, оборонний сектор, управління, правоохоронні органи, соціальне забезпечення громадян, здійснюється багато інших програм.

Децентралізовані державні фінанси їх нерідко називають ще децентралізованими фондами грошових коштів є в усіх галузях народного господарства. Нині підприємства та організації усіх форм власності утворюють фонди за рахунок власного прибутку. Виняток складає лише аграрний сектор, у стабільному розвитку якого держава проявляє особливу зацікавленість. Саме тому децентралізовані фонди аграрного сектора поповнюються регулярними, хоч поки що й недостатніми асигнуваннями з державного бюджету.

Фінансова діяльність держави та органів місцевого самоврядування базується на відповідних принципах галузевих, а також принципах окремих інститутів даної галузі права, міжгалузевих та загальноправових принципах. Галузеві принципи фінансової діяльності держави це основоположні правила і вимоги, які відображають її найістотніші особливості і цілеспрямованість, а основний зміст їх визначається Конституцією України та нормами права, що безпосередньо регламентують цю діяльність.

До основних принципів належать:

1. Публічність державних фінансів полягає в публічному характері фінансової діяльності держави.

2. Розподіл функцій між представницькими та виконавчими органами влади на основі конституційного принципу розподілу компетенцій законодавчої та виконавчої влад взагалі. Представницькі органи влади приймають необхідні рішення, а виконавчі органи влади зобов'язані виконувати їх.

3. Пріоритет в галузі фінансової діяльності держави представницьких органів влади перед виконавчими органами влади. По суті він ніби випливає з принципу розподілу функцій законодавчої і виконавчої влад у сфері фінансів, є його зворотною стороною. Обидва ці принципи нерозривні один з одним і завжди проявляються одночасно, лише кожний у своїй специфічній ролі.

4. Пріоритетність публічних видатків по відношенню до прибутків казни. Це зумовлено тим, що об'єктивно здіснення державою її функцій не може ставитись у прямо пропорційну залежність від величини доходу державного бюджету. Інакше в певні періоди розвитку це загрожувало б державі різким скороченням її дієздатності чи навіть загибеллю або глибокими катаклізмами в суспільстві. Саме подібну до цієї ситуацію переживає нині Україна. Тому, визначаючи в пріоритетному порядку обсяг публічних видатків, уряд вираховує у відповідності з одержаними результатами господарювання розміри необхідних для фінансової рівноваги державних доходів і подає їх Верховній Раді на узаконення.

Процедурні відступи від цього принципу, що знаходять своє відображення у затвердженій деякими парламентами процедурі схвалення спочатку доходної частини, а вже після цього його видаткової частини по суті не порушують логіки існування публічних фінансів і пояснюються головним чином намаганням забезпечити безперервність доходів казни у випадку парламентських зволікань із затвердженням бюджету в цілому, а також до певної міри характерним парламентам популізмом та інтересами міжпартійної та міжфракційної боротьби.

У вузькому розумінні цього поняття принцип пріоритетності публічних видатків означає, що до бюджету в ході його формування необхідно включати лише ті видатки, які необхідні для виконання власне функцій держави, і ніяк не більше. Це досягається дійсним забезпеченням на практиці вільної конкуренції прав суб'єктів фінансових правовідносин на наявні в розпорядженні публічної влади фінансові ресурси, тобто "конкуренцією заявлених потреб". У відповідності з принципом пріоритетності державних видатків недоцільне будь-яке ухилення від вимог єдності і повноти бюджету, як і цільова прив'язка конкретних доходів до певних видів видатків, оскільки при цьому неможливо перевірити в достатній мірі видатки на їх необхідність.

1. Принцип здорових фінансів.

2. Принцип фінансової безпеки держави.

3. Принцип єдності фінансової діяльності і грошової системи держави.

4. Принцип міжгалузевого характеру фінансової діяльності держави.

5. Принцип самостійності у встановлених чинним законодавством держави межах фінансової діяльності органів місцевого самоврядування.

6. Принцип соціальної спрямованості фінансової діяльності держави.

7. Принцип плановості.

8. Принцип гласності та деякі інші.

Спираючись на зазначені принципи, сучасна держава своїй фінансовій діяльності надає відповідних правових форм, з допомогою правових норм наповнює її правовим змістом. Правове регулювання фінансової діяльності в країнах з розвинутими ринковими відносинами є провідною формою державного керівництва економікою. Основи правової регламентації фінансової діяльності держави даються в її Конституції, яка насамперед закріплює за вищими органами законодавчої і виконавчої влади керівництво державними фінансами. Подальший розвиток і деталізацію ці основи одержують у спеціальному фінансовому законодавстві держави.

Зокрема, в цьому законодавстві чітко розмежовуються фінансова діяльність, що здійснюється державою як знаряддям публічної влади безпосередньо від фінансової діяльності, що здійснюється державою через посередництво органів державного управління підприємствами, установами, організаціями. В сфері загальнодержавних фінансів держава в особі уповноважених фінансових і кредитних установ сама мобілізує, розподіляє і використовує фонди грошових коштів, фінансуючи народне господарство, соціально-культурну сферу, оборону, управління, створення матеріальних і фінансових резервів. Що ж стосується децентралізованих фондів грошових коштів, то держава уповноважує на їх створення і використання підприємства, об'єднання і міністерства. Ці фонди грошових коштів є фінансами галузей народного господарства. З централізованими фондами вони тісно пов'язані податковими та іншими обов'язковими платежами, а при необхідності фінансуванням з них.

Співвідношення між фінансовою діяльністю, що здійснюється державою безпосередньо, і її фінансовою діяльністю, опосередкованою господарськими організаціями, протягом останнього часу істотно змінилось і продовжує змінюватись на користь останніх. В Україні в даний час обсяг позабюджетних фондів уже перевищив величину зведеного бюджету. Це пояснюється тим, що у нас відбуваються глибокі економічні, соціальні і політичні зміни, зумовлені поверненням країни в русло загальних процесів світового розвитку. Держава перестала бути тотальним фінансовим монстром. В країні йдуть глибинні перетворення відносин власності, здійснюється докорінна перебудова адміністративнокомандного механізму управління економікою, його заміна ринковими методами господарювання. Поступово створюються умови, за яких економіка перестає бути заложницею політики, а ідеологічні догми керівництвом до дії. На підтримку і прискорення цих процесів і спрямована фінансова діяльність молодої української держави.

Перед будь-якою державою в галузі фінансової діяльності завжди стоїть два основних завдання:

поперше у повній відповідності із затвердженим фінансовим планом бюджетом зібрати передбачені кошти та розподілити їх у відповідності із суспільними потребами. Цей бік фінансової діяльності держави за своєю суттю є розподільним;

подруге контрольна функція фінансової діяльності, тобто забезпечення законності збирання, розподілу і використання фондів грошових коштів.

Методи фінансової діяльності держави це засоби і прийоми, за допомогою яких уповноважений державою орган від її імені мобілізує, розподіляє і використовує фонди грошових коштів.

Методи фінансової діяльності держави поділяють на такі групи:

а) методи формування грошових фондів;

б) методи розподілу грошових фондів;

в) методи використання грошових фондів.

В першій групі методів фінансової діяльності держави методів формування грошових фондів провідна роль належить обов'язковому методу мобілізації, який полягає у примусовому і безвідплатному вилученні частини грошових коштів у їх власників на користь держави. Цей метод передбачає встановлення: 1) виду платежу; 2) точного його розміру; 3) строку платежу; 4) обов'язкової погрози за порушення строку чи розміру платежу у вигляді пені, штрафів за приховування доходів чи невнесення або неповне внесення платежів державі та ряд інших обов'язкових елементів.

Найвагоміший і найпоширеніший з цього виду платежів податок. Він є найдієвішим з усіх способів мобілізації коштів в доход держави, реалізації її економічної політики. Будучи за своєю суттю порушенням свободи і права власності платника податку, податок, за рідкими винятками, у всьому світі вводиться лише рішенням органу законодавчої влади. В даний час це уже стало чинною конституційною нормою і в Україні.

Крім податків, обов'язковий метод мобілізації грошових коштів держави включає в себе також різноманітні державні збори митні, дорожні, за надання юридичне значимих послуг і т.п., штрафи, плату за використання природних ресурсів та інші. Держава встановила також обов'язкові платежі в централізовані спеціальні фонди коштів пенсійний, соціального страхування, чорнобильський та ряд інших.

Метод добровільної мобілізації грошових коштів включає в себе проведення лотерей, випуск державою облігацій, інших цінних паперів, добровільні внески громадян і т.п.

Розподіл мобілізованих державою грошових коштів у її фінансові фонди також забезпечується тільки йому властивими методами. При цьому зазначимо, що традиційний для фінансової практики "розподіл" в даному випадку означає не поділ грошей між якимись особами, юридичними чи фізичними, а визначення тих умов, на яких гроші покидають свій фонд та поступають в розпорядження суб'єкта, якому їх виділила держава чи її уповноважений фінансовий орган.

У відповідності з Конституцією України кошти Державного бюджету витрачаються лише на цілі і в межах, затверджених Законом про Державний бюджет України (на поточний рік). Кошти республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів витрачаються лише на цілі і в межах, затверджених відповідно Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими радами. До Державного бюджету України не включаються видатки, які не передбачені законами України. Видатки всіх бюджетів поділяються на поточні видатки і видатки розвитку.

Поточні видатки це фінансування мережі підприємств, установ, організацій і органів, яка діє на початок бюджетного року, а також на фінансування заходів щодо соціального захисту населення та інших заходів, що не належать до видатків розвитку. В складі поточних видатків окремо виділяються видатки бюджету, зумовлені зростанням мережі перелічених вище об'єктів із зазначенням всіх факторів, які вплинули на обсяг видатків.

Видатки розвитку це витрати бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема: фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення; фінансування структурної перебудови народного господарства; субвенції та інші видатки, пов'язані з розширеним відтворенням.

В практиці фінансової діяльності держави по розподілу коштів, зібраних в її централізовані фонди, насамперед в Державний бюджет, найпоширенішим є метод фінансування безповоротного, безвідплатного, цільового, планового відпуску грошових коштів з централізованого фонду. Якщо фінансові ресурси виділяються з Державного бюджету, то це бюджетне фінансування. При виділенні грошових коштів з відомчих фондів, наприклад фондів міністерств, фінансування набуває характер відомчого. За наявності у складі фінансової системи позабюджетних фондів, як це має місце в Україні, може мати місце фінансування з позабюджетних фондів. Тобто вид фінансування визначається тим, з якого державного фонду коштів виділяються гроші.

Дотація це метод безвідплатного та безповоротного виділення коштів з вищестоящого бюджету нижчестоящому чи будь-яким суб'єктам господарювання з метою поповнення дефіциту власних коштів. Це дуже поширений метод фінансової діяльності держави. В теорії та на практиці розрізняють два види дотацій:

1) допомога, що надається підприємствам, організаціям, установам на покриття збитків, зумовлених незалежними від них причинами;

2) бюджетна дотація безвідплатна, безповоротна допомога вищестоящого бюджету нижчестоящому, яка не носить цільового характеру та видається у випадку перевищення видатків над доходами. Ця дотація за своїм характером є методом бюджетного регулювання.

Субвенція це бюджетна дотація, що носить цільовий характер. Вона застосовується як метод бюджетного регулювання для збалансування нижчестоящих бюджетів. Субвенція видається нижчестоящому бюджету з чітко визначеним призначенням як часткове державна фінансова допомога на програми і заходи, спрямовані на підтримку гарантованого законодавством мінімуму соціальної забезпеченості населення регіонів, де такий мінімум не забезпечується власними бюджетними доходами з незалежних від них причин економічного розвитку.

Субвенції можуть спрямовуватись на розвиток соціально-культурної, побутової сфери, вирішення проблем зайнятості та ін. В разі порушення умов їх використання субвенції підлягають поверненню до вищестоящого бюджету. Не використані протягом року субвенції повертаються до вищестоящого бюджету водночас з поданням звіту за встановленою формою про витрачені суми. Право місцевих бюджетів та субвенції закріплено в Законі України "Про бюджетну систему України".

Субсидія грошова допомога, що надається державою за рахунок коштів бюджету, а також спеціальних фондів юридичним особам, місцевим державним органам, іншим державам. Як метод бюджетного регулювання субсидія застосовується з метою збалансування регіональних та місцевих бюджетів, зміцнення їх доходної бази та завжди передається безповоротно і безвідплатно з вищестоящих ланок бюджетної системи нижчестоящим ланкам. Субсидії надаються для фінансування конкретних заходів та установ, тобто мають цільовий характер.

Третя група методів це методи використання грошових ресурсів державних фондів. Серед них насамперед слід назвати метод встановлення цільового призначення державних фондів грошових коштів. Формуючи фінансову систему, держава одночасно визначає, які грошові фонди і для яких саме потреб їй необхідні. Створюючи, наприклад, державний Пенсійний фонд України, держава визначає цілі і завдання цього фонду, тобто встановлює його призначення. Тим самим вона визначає водночас, яким саме чином будуть витрачатись кошти цього фонду.

Зокрема, Пенсійний фонд України, який на перших порах являв собою самостійну фінансовобанківську систему і не входив до складу Державного бюджету України, декілька останніх років, навпаки, включається до складу Державного бюджету України. Він формується за рахунок коштів, які відраховуються підприємствами та організаціями на заходи соціального страхування за тарифами, диференційованими залежно від небезпечності, шкідливості, тяжкості робіт та стану інших умов праці, страхових внесків громадян, а також коштів Державного бюджету України.

Кошти Пенсійного фонду України направляються на фінансування наступних заходів: виплату пенсій за віком, по інвалідності, в разі втрати годувальника, за вислугу років, інших пенсій, встановлених законодавством України; виплату соціальних пенсій; виплату допомоги по догляду за дитиною і щомісячних допомог на дітей; підвищення пенсій у зв'язку зі зміною індексу вартості життя і зростанням заробітної плати; забезпечення поточної діяльності й утримання органів управління Пенсійного фонду України тощо.

Таким же поширеним методом фінансової діяльності держави по використанню грошових фондів є метод використання коштів, одержаних з відповідного грошового фонду. Кошти, одержані з державного фонду, завжди мають точне призначення і можуть витрачатись лише на ті цілі, на які вони були виділені.

Як метод фінансової діяльності на завершальному етапі існування державних фінансів держава використовує також встановлення порядку та нормативів розподілу прибутку державних господарюючих суб'єктів. Встановлюючи ці нормативи, держава тим самим визначає характер використання даних прибутків, знову ж таки надає державним коштам цільове призначення.

Надзвичайно важливим методом фінансової діяльності держави на цьому етапі є також встановлення компетентними державними органами фінансових нормативів і лімітів використання грошових коштів. Шляхом фінансових нормативів і лімітів держава встановлює мінімальні та максимальні межі, а досить часто конкретні однозначні розміри виділення та витрачання грошових коштів на ту або іншу операцію чи одиницю виміру (вартість ліжкомісця в лікарні, вартість навчання та виховання одного учня в середній загальноосвітній школі або в школі інтернаті, мінімальна зарплата державного службовця і т.д.).

До цієї групи методів належать також метод планування, метод фінансового контролю та ряд інших.

2. Поняття фінансової політики: її зміст та основні напрямки і завдання

Вплив фінансів на економічний і соціальний розвиток суспільства не можна зрозуміти без вивчення фінансової політики і фінансового механізму.

Політика як узагальнююче поняття охоплює всі напрямки діяльності держави. залежно від сфери суспільних відносин, яка є об'єктом політичного впливу, виділяють економічну, соціальну, культурну, технічну, бюджетну, кредитну, внутрішню і зовнішню політику.

Фінансова політика має самостійне значення і водносас є важливим засобом реалізації політики держави в будь-якій сфері суспільної діяльності - економіці, соціальній сфері, військовій реформі, в міжнародних відносинах.

Більш структурованим є визначення фінансової політики як сукупності заходів, спрямованих на мобілізацію фінансових ресурсів, їх раціональний розподіл і використання, які держава здійснює через фінансову систему.

Насамперед, фінансова політика повинна сприяти формуванню максимально можливого обсягу фінансових ресурсів, оскільки вони - матеріальна база будь-яких перебудов.

Не менш важливим є забезпечення раціонального розподілу коштів між галузями і сферами економіки, концентрація фінансових ресурсів на найважливіших напрямках економічного і соціального розвитку.

Фінансова політика повинна враховувати потреби суспільного розвитку, реальні економічні і фінансові можливості держави, тому вона залежить від конкретних історичних умов і завдань, які стоять перед суспільством.

Фінансова політика - сукупність заходів держави з організації та використання фінансів для забезпечення економічного і соціального її розвитку. Вона знаходить свій вияв у формах і методах мобілізації фінансових ресурсів та використанні їх на різні потреби держави, розвиток економіки і соціальний захист населення, у фінансовому законодавстві, практичних діях у галузі фінансів різних державних структур.

Основною метою фінансової політики є оптимальний розподіл валового внутрішнього продукту між галузями народного господарства, соціальними групами населення, територіями. На цій основі мають забезпечуватися стійке зростання економіки, удосконалення її структури, створення умов для розвитку господарських одиниць різних форм власності, спільних з іноземним капіталом, акціонерних товариств, орендних і комерційних підприємств. В цих умовах важливе значення має також створення надійних соціальних гарантій населенню.

Фінансова політика держави залежить від багатьох як зовнішніх, так і внутрішніх факторів.

До зовнішніх слід віднести залежність держави від економічних взаємовідносин з іншими державами щодо поставок сировини, матеріалів, інших видів ресурсів, обміну технологіями, експортних можливостей самої держави, її інтеграції з світовими економічними системами тощо.

Внутрішні фактори, які суттєво впливають на фінансову політику, - це форма власності на основні засоби виробництва, структура економіки, соціальний склад населення, рівень добробуту населення, інтелектуальний рівень його, стан розвитку економіки і організація грошового обігу, стабільність грошової одиниці, розвитку форм кредитування тощо. На фінансову політику держави впливають також інші фактори, що диктуються тими економічними умовами, які склалися на цьому етапі господарського розвитку. У зв'язку з цим фінансова політика - це динамічний процес, що змінюється, коригується з урахуванням практичної необхідності.

Водночас є загальні принципи фінансової політики для держав з ринковою економікою, розвиненими демократичними засадами суспільного життя. В цих умовах фінансова політика держави має спрямуватися на створення сприятливих фінансових умов для розвитку виробництва тих галузей, які мають вирішальне значення для задоволення потреб населення. Цього можна досягти завдяки як вишукуванню додаткових інвестицій в ці галузі, стимулюванню залучення додаткових коштів самих підприємницьких структур, так і створенню сприятливих фінансових можливостей для іноземних інвесторів. Сприятливі умови для іноземних інвесторів це пенні податкові пільги, можливість вивезення одержаного прибутку, гарантії збереження та захисту майна іноземних інвесторів.

Стимулювання інвестицій у розширення виробництва за рахунок коштів підприємницьких структур має здійснюватися з урахуванням (форми власності, галузі виробництва, природних умов, територіального розміщення, інших факторів. Тут потрібен диференційований підхід, оскільки лозунг про створення однакових можливостей для всіх с ні чим іншим, як спрощенням проблеми до такого рівня, що вона втрачає, зміст і практичне значення. Звичайно, тут також мають використовуватися податкові пільги, гарантії вільного ціноутворення, сприятливі форми кредитування.

Перший принцип фінансової політики можна сформулювати як постійне сприяння розвитку виробництва, підтримання підприємницької активності та підвищення рівня зайнятості населення.

В умовах ринкової економіки діють саморегулюючі фактори, які забезпечують надходження і перерозподіл капіталів у сфері виробництва. Механізм ринку робить усіх учасників виробничого процесу заінтересованими у розширенні виробництва і одержанні доходу на капітал.

Другим напрямом фінансової політики держави є мобілізація і використання фінансових ресурсів на забезпечення соціальних гарантій. Як уже зазначалося, можливості ринкової економіки все ж обмежені. Ці обмеження особливо чітко виявляються при вирішенні соціальних проблем суспільства. Більшість соціальних гарантій мають загальнодержавне значення. Їх не під силу вирішити окремим підприємницьким структурам і навіть цілим компаніям. Проте потребу в них відчувають усі. Такими соціальними гарантіями є освіта, оборона, охорона здоров'я, культура, державне управління, єдині енергетичні та комунікаційні системи тощо. Не менш важливе значення мають соціальне страхування, допомога малозабезпеченим та інші види допомоги.

Третій напрям фінансової політики - вплив за допомогою фінансового механізму на раціональне використання природних ресурсів, заборону технологій, цю загрожують здоров'ю людини. З одного боку, держава домагається від виробничих структур відшкодування витрат на відновлення природного середовища, а з іншого, використовуючи фінансові важелі, закриття шкідливих виробництв і впровадження передових ресурсозберігаючих технологій. Цими інструментами є податки, штрафи та інші санкції.

3. Предмет фінансового права

Право являє собою особливу форму соціального регулювання, що має певне цільове спрямування. Однією з основних цілей права є сприяння досягненню діалектичної взаємодії об'єктивно зумовлених соціальних інтересів (як приватних, так і публічних) у процесі їх реалізації у будь-якій формі соціальної взаємодії. Такою формою соціальної взаємодії може виступати держава, тобто йдеться про існування державно-організованого суспільства. Правові норми у свою чергу служать засобами реалізації соціальних цілей. Система права - це багатогранне правове явище, яке включає різні за своїм змістом та обсягом структурні елементи. Саме такі структурні елементи, починаючи від норм права, які утворюють інститути та галузі права, і створюють цілісну систему права. С. С. Алексєєв зазначає, що "норма, взята окремо, поза зв'язку з іншими нормами, не може регулювати суспільні відносини. Системність - найважливіша властивість права як регулятора суспільних відносин - у окремої норми відсутня". Поділ системи на окремі складові структурні елементи пояснюється значним різноманіттям суспільних відносин, які вона відображає й регулює.

Системність суспільних відносин надає праву відповідних системних якостей, зумовлює його структурну побудову. Теорія права визначає основним елементом системи права галузь права, що являє собою найширше об'єднання правових норм, які регулюють різноманіття певного виду суспільних відносин. На відміну від інших структурних елементів системи права, галузь права має певну автономію:

самостійно функціонувати у загальній системі права.

Разом з тим галузь права - це відносно самостійний підрозділ системи права, який складається з правових норм, що регулюють якісно специфічний вид суспільних відносин. С. А. Комаров розуміє під галузями права сукупність правових норм, які регулюють однорідні суспільні відносини. Галузь права становить відокремлену сукупність юридичних норм, інститутів, що регулюють однорідні суспільні відносини, відображає більш високий рівень системоутворюючих зв'язків, характеризується певною цілісністю та автономністю. Будь-яка галузь права характеризується самостійним предметом та методом (методами) правового регулювання. Фактично це основні елементи, за якими можна відгалужувати окремі правові галузі у системі права. Ряд теоретиків вважає, що метод правового регулювання об'єднує об'єктивні і суб'єктивні моменти, має щодо предмета додатковий (процесуальний) характер та виступає юридичним критерієм виділення галузей права. В теорії права існує позиція, згідно з якою предмет та метод правового регулювання становлять галузевий юридичний режим регулювання суспільних відносин.

Характеризуючи галузі права, слід також згадати таке поняття, як "юридичний режим", під яким розуміють особливу цілісну систему регулятивного впливу, якій властиві специфічні прийоми регулювання - особливий порядок виникнення та формування змісту прав та обов'язків, їх здійснення, специфіка санкцій, способів їх реалізації, а також дія єдиних принципів, загальних положень, що поширюються на певну сукупність норм. Кожна галузь права з юридичної точки зору виділяється у правовій системі саме таким режимом регулювання. Публічне право як право організації державного управління вимагає від тих, до кого воно застосовується, свідомо сприяти загальним інтересам, у той час як приватне право дає можливість людині прагнути досягнення своїх індивідуальних цілей і спрямоване лише на встановлення таких обмежень індивідуальних дій, внаслідок яких ці дії сприяли б загальним інтересам. Л. І. Петражицький у праці, присвяченій питанням теорії права та держави, зазначав, що вищий поділ юридичних наук повинен виходити не з поділу права на приватне та публічне і взагалі не з поділу права на види та різновиди, а з поділу наукових тез, що встановлюються різними науками, які стосуються права, відносно предметів їх вивчення за природою таких тез (відповідних суджень)'. Хоч слід зауважити, що питання поділу галузей права на публічну та приватну досліджували не лише представники юриспруденції, Ф. А. Хаєк, член Британської академії та лауреат Нобелівської премії з економіки 1974 р., академік і професор провідних наукових закладів, у своїх працях з політичної філософії зазначав, що відмінність між універсальними правилами гідної поведінки та правилами організації державного управління тісно пов'язана з відмінністю між приватним і публічним правом.

Фінансове право - публічна галузь права. Саме сфера фінансів потребує проведення складного, однак дуже важливого розмежування між необхідними державними витратами й визначенням способу належного розподілу податкового тягаря між різними суб'єктами. Закони, що застосовуються у фінансах, відображають державну політику і можуть дещо різнитися від суто "юридичних" законів. Основний акт у сфері фінансів - закон про державний бюджет. Це не викладення правил гідної поведінки, а план дій певної організації (держави), яка надає повноваження конкретним учасникам фінансових відносин на мобілізацію, розподіл або використання фондів коштів. Свого часу однією з передумов виділення окремої галузі права було названо політичну заінтересованість держави в самостійному регулюванні комплексу суспільних відносин, що мають певну єдність.

Характеризуючи фінансове право як галузь права, в першу чергу слід розкрити його предмет та метод. Предмет правового регулювання являє собою якісно однорідний вид суспільних відносин, на який впливають норми певної галузі права. Для цих відносин характерні такі риси: 1) життєво важливі для людини та її об'єднань відносини; 2) вольові, цілеспрямовані (розумні) відносини; 3) стійкі, такі, що повторюються, та типові відносини; 4) відносини поведінки, за якими можна здійснювати зовнішній контроль (наприклад, юрисдикційними органами).

Предметом фінансового права є суспільні відносини, що виникають, змінюються та припиняються у сфері фінансової діяльності держави. П. М. Годме зазначає, що фінансове право - це галузь публічного права, предметом якого є норми, що регулюють державні фінанси. При цьому автор цілком справедливо підкреслює публічний характер фінансового права у країні, що має розвинуту ринкову економіку. У відносинах, пов'язаних з формуванням і витрачанням коштів централізованих і децентралізованих фондів, необхідних державі для виконання її функцій, завжди виявляється владно-організуюча роль держави в розподілі й перерозподілі національного доходу та ВВП. Саме тому такі відносини мають владно-майновий (грошовий) характер.

З іншого боку, не всі грошові відносини є фінансовими. Зокрема, придбання товарів через торговельну мережу є предметом регулювання цивільного права, хоч такі відносини і мають грошовий характер. Однак коли торговельна фірма за наслідками підприємницької діяльності розраховує й сплачує податок до бюджету відповідного рівня, такі відносини стають вже фінансовими, оскільки відбувається мобілізація ресурсів до централізованого фонду коштів. Якщо клієнт отримує кредит через банківську установу (що має виключно грошову форму), це також відносини, що характеризуються відносною диспозитивністю сторін - учасників відносин і регулюються цивільними правом. Однак, коли Національний банк України перевіряє діяльність комерційного банку і виявляє порушення в умовах надання кредиту, він має право застосувати фінансові санкції за порушення банківського законодавства як орган, що представляє інтереси держави у сфері забезпечення фінансової діяльності держави.

У фінансових відносинах інтереси держави представляють органи, наділені нею владними повноваженнями - Міністерство фінансів, Державне казначейство, Державна податкова служба, Національний банк тощо. Іншим учасником фінансових відносин можуть виступати як державні органи, організації, установи (наприклад, бюджетні організації), так і суб'єкти підприємницької діяльності та громадяни. Визначальною умовою для віднесення таких відносин саме до фінансових є наявність діяльності щодо мобілізації, розподілу або використання коштів централізованих та децентралізованих фондів.

Так, фінансові відносини виникають при встановленні бюджетної, податкової, грошово-кредитної систем держави; складанні, розгляді та затвердженні актів про бюджет; розподілі доходів і видатків між окремими ланками бюджетної системи; виконанні державного та місцевих бюджетів; збиранні податків, зборів, інших обов'язкових платежів; фінансуванні та кредитуванні; обов'язковому державному майновому й особистому страхуванні; при відносинах у сфері державного кредиту та регулюванні грошово-кредитної та валютної систем тощо.

Метод фінансово-правового регулювання - це сукупність засобів впливу з боку держави на учасників фінансово-правових відносин. Основним методом фінансового права є метод владних приписів, який за своєю структурою є органічно цілісною системою безперервного впливу на учасників фінансово-правових відносин з метою реалізації ними своїх функцій.

4. Поняття фінансового права

Фінанси - це сукупність відносин, що мають розподільчий характер і опосередковуються через доходи та видатки суб'єктів фінансових правовідносин, зокрема, через фізичних та юридичних осіб, державу, міжнародні фінансові організації тощо.

5. Система та джерела фінансового права

Фінансове право можна характеризувати з різних позицій. З одного боку, це самостійна галузь права із визначеним предметом та методами правового регулювання, з іншого - це галузь законодавства, що є сукупністю законів та інших нормативно-правових актів, у яких фінансово-правові норми мають своє зовнішнє вираження і становлять джерело фінансового права.

Фінансове право - це також навчальна дисципліна у системі загальноправових курсів, що являє собою системне викладення теоретичного та прикладного матеріалу з метою підготовки кваліфікованих кадрів, які здатні аналізувати складні процеси у сфері фінансової діяльності держави. Систему курсу фінансового права як навчальної дисципліни побудовано відповідно до системи фінансового права. Навчальний матеріал зосереджений у Загальній та Особливій частинах. Загальна частина об'єднує норми фінансового права і правові інститути, що закріплюють: поняття фінансів та фінансової діяльності держави, її методи, принципи та правові форми; предмет та методи фінансово-правового регулювання; характеристику фінансових правовідносин та фінансово-правових норм; правовий статус уповноважених у сфері фінансової діяльності державних та муніципальних органів; поняття фінансового контролю, його види та методи, тобто такі норми й інститути, які є спільними для всіх інших фінансово-правових інститутів і становлять базу для регулювання правовідносин у сфері фінансової діяльності держави.

Особлива частина містить норми і правові інститути, що регулюють окремі напрями фінансової діяльності держави та різні елементи фінансової системи. Провідне місце в Особливій частині фінансового права посідає бюджетне право, яке входить до неї як підгалузь і складається з двох великих правових інститутів - бюджетного устрою та бюджетного процесу. Особлива частина містить такі правові інститути: доходи бюджетної системи (податкові та неподаткові); видатки бюджетної системи та цільових фондів; державний кредит; державне обов'язкове страхування (майнове та особисте); грошово-кредитна система. Ці інститути мають свої особливості, складаються з правових норм, що регулюють певну групу однорідних суспільних відносин у межах галузі права, але об'єднуються в одну систему через єдиний предмет та методи фінансово-правового регулювання. Безперечно, ці правові інститути містять правові норми, що регулюють фінансову діяльність держави.

Від системи фінансового права, як галузі права, слід відрізняти систему фінансового законодавства. Система законодавства складається в результаті видання правових норм, закріплення їх в офіційних актах та систематизації цих актів і має складну структуру. Частіше під системою законодавства мають на увазі сукупність нормативно-правових актів, в яких об'єктивуються внутрішні змістові та структурні характеристики права. Збіг між системою права і системою законодавства в межах від окремої норми до права в цілому не є абсолютним. В цих межах вони існують самостійно, оскільки мають свою специфіку та власні тенденції розвитку.

Залежно від підстав (критеріїв) виділяють кілька видів систем законодавства: горизонтальну, вертикальну, федеративну, комплексну. Горизонтальна (галузева) побудова системи законодавства обумовлена предметом правового регулювання - фактичними суспільними відносинами. На основі цього критерію відокремлюються галузі законодавства, що відповідають галузям системи права (конституційне право - конституційне законодавство, трудове право - трудове законодавство, фінансове право - фінансове законодавство тощо).

Вертикальна (ієрархічна) побудова відображає ієрархію органів державної влади та нормативно-правових актів за їх юридичною силою. Серед сучасних тенденцій розвитку системи права можна назвати процес поступового нагромадження нормативного матеріалу та розподіл його за структурними блоками (інститутами, галузями). Наявна тенденція до уніфікації зазначених блоків дає підстави для підвищення ефективності правового регулювання. При цьому зазначений процес тягне за собою утворення нових інститутів (банківське, податкове право). У свою чергу тенденції вдосконалення законодавства пов'язують зі створенням нових комплексних галузей законодавства (зокрема, банківського законодавства, приватизаційного, податкового тощо), що є значним чинником впливу на реальне розв'язання економічних та соціальних питань. У зв'язку з удосконаленням законодавства, яке тягне за собою зменшення розриву між чинним правом та зміненими суспільними відносинами, система законодавства наближається до власного ідеалу - системи права, від чого все чіткішою стає відповідність останньої системи системі суспільних відносин.

Якщо система права - це внутрішня форма права, його будова за галузями та інститутами, то система законодавства його зовнішня форма; це система нормативно-правових актів, у яких галузі та інститути права знайшли свій вираз. Внутрішня та зовнішня форми права нерозривно пов'язані і не можуть існувати одна без одної. Система права і система законодавства діалектичне пов'язані, їх не можна ні протиставляти, ні ототожнювати.

Для системи права первинним елементом є правова норма, структуру якої створюють гіпотеза, диспозиція та санкція. Для системи законодавства первинним елементом є стаття нормативно-правового акта, яка не обов'язково має містити всі три структурні елементи правової норми. Характерною рисою нормативно-правових актів є і те, що в них, як правило, є норми різних галузей права і тому вони регулюють різні за змістом види суспільних відносин. Отже, можна стверджувати, що даний нормативно-правовий акт не може мати єдиного предмета та методу правового регулювання. Доцільно , підтримати професора П. С. Пацурківського, який вважає, що предметний підхід і структурний аналіз змісту права та законодавства є головним для пізнання об'єктивної структури права, створення на основі цього її ідеального образу (побудови структури права) та вираження її у законодавстві.

До джерел фінансового права належать: Конституція - Основний Закон України; загальні та спеціальні закони; постанови Верховної Ради України; укази Президента України; постанови та декрети Кабінету Міністрів України; відомчі нормативно-правові акти (постанови Правління НБУ; накази Міністра фінансів; розпорядження Державного казначейства України тощо); міжнародні правові акти, звичаї та стандарти, що ратифіковані парламентом та входять до національного законодавства.

Фінансове законодавство характеризується системністю, яку, поряд із іншими характеристиками, йому надають правила ієрархії норм, що містяться у правових актах. Використання цих правил дає можливість у разі виникнення колізій між нормативно-правовими актами віддати перевагу одному нормативно-правовому акту над іншим. Різні правила ієрархії нормативних правових актів зводяться до правил вертикальної та горизонтальної ієрархії.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Відповідно, всі акти суб'єктів фінансового права повинні відповідати Основному Закону. Акти або їх положення, що суперечать букві або духу Конституції, не є чинними. Конституція - акт безпосередньої дії (ч. 3 ст. 8): принципи та норми Основного Закону можуть регулювати конкретні суспільні відносини, у тому числі у сфері фінансової діяльності, якщо вони стосуються предмета конституційного регулювання. Будь-яке обмеження регулятивної дії норм Конституції є протизаконним, а винні у цьому органи та посадові особи державної влади й місцевого самоврядування, інші суб'єкти несуть юридичну відповідальність. Конституція України закріплює виключну компетенцію Верховної Ради України у прийнятті фінансового законодавства, у тому числі у сфері бюджету, податків, грошової системи, валютних відносин (ч. 2 ст. 92); закріплює визначальні принципи побудови бюджетної системи (ст. 95); бюджетний період (ст. 96); встановлює компетенцію Рахункової палати України (ст. 98), Національного банку України (статті 99,100). У Конституції України визначено компетенцію уряду як вищого органу в системі органів виконавчої влади у сфері фінансової діяльності (статті 116, 117), компетенцію місцевих державних адміністрацій (статті 118, 119). В Основному Законі (статті 142, 143) закріплено право органів місцевого самоврядування на затвердження й виконання місцевих бюджетів, на власну матеріально-фінансову базу, на встановлення місцевих податків і зборів тощо. Ряд інших статей Конституції безпосередньо або опосередковано пов'язаний зі сферою фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування, що впливає на якість фінансового законодавства. Зрозуміло, що конституційні норми-принципи визначають у відповідних галузях права чіткішу деталізацію положень, в яких існує інтерес держави.

Важливе місце серед джерел банківського права посідають закони, що мають загальне значення для здійснення господарської діяльності, встановлення загальних засад права власності, визначення правових підстав та порядку здійснення цивільно-правових угод тощо. До загальних можна віднести закони України "Про господарські товариства", "Про підприємництво", "Про цінні папери і фондову біржу", "Про власність" тощо.

Найбільшу увагу конституційне законодавство приділило бюджетній діяльності, що пояснюється значенням бюджету як центральної ланки фінансової системи. У 2001 р. в Україні був прийнятий Бюджетний кодекс України - перше кодифіковане джерело підгалузі фінансового права. Опрацьовується проект Податкового кодексу України.

Низка спеціальних законів у сфері бюджетних, податкових, грошово-кредитних відносин закріплюють високий рівень нормативно-правового регулювання у сфері фінансової діяльності. Це, в першу чергу, стосується законів України "Про Державний бюджет України", "Про систему оподаткування", "Про банки і банківську Діяльність". У сфері фінансів прийнято ряд статусних законів, що визначають правовий статус органів спеціальної фінансової компетенції, у тому числі закони України "Про Рахункову палату України", "Про Державну податкову службу України", "Про Національний банк України" тощо.

Норми фінансового права містяться і в указах Президента України, в актах органів виконавчої влади - постановах та декретах Кабінету Міністрів України (останні видавалися протягом 1992- 1993 років). Окреме місце належить актам органів місцевого самоврядування та місцевої влади, що стосуються сфери фінансової діяльності.

Велику групу джерел фінансового права становлять акти фінансово-кредитних установ - Міністерства фінансів, Державного казначейства, Державної податкової служби, Національного банку України (накази, інструкції та ін.). Деякі нормативно-правові акти видаються такими органами спільно з іншими державними або економічними органами (наприклад, спільні постанови КМУ і НБУ) залежно від змісту відносин, що регулюються.

Фінансово-правові норми містяться і в актах органів державної виконавчої влади - міністерств, відомств тощо, які регулюють питання фінансів у межах відповідної галузі або сфери управління, а також у локальних актах, що приймаються адміністрацією підприємств, установ, організацій (положення про розподіл прибутку, про створення резервного фонду).

Норми підзаконних нормативно-правових актів конкретизують зміст більш загальних фінансового-правових норм, що містяться у законах. Специфічною рисою фінансового законодавства є його постійний динамічний розвиток, який дає змогу державі своєчасно реагувати на швидкі економічні зміни.

6. Фінансове право та наука фінансового права

Поряд з іншими аспектами дослідження фінансове право можна розглядати і як галузь юридичної науки. Наука фінансового права являє собою сукупність теоретичних понять, тлумачень і уявлень про чинне фінансове право, його предмет і метод, правові підгалузі та інститути, що входять до його складу. Предметом фінансового права як науки є його гносеологія, а також осмислення й дослідження проблем та перспектив удосконалення цієї галузі.

Фінансове право як галузь права матеріалізується у фінансово-правових нормах, принципах, методах; наука фінансового права матеріалізується в узагальненнях, оцінках, висновках, концепціях, нових поняттях і категоріях; у теоріях і доктринах, що відображаються у статтях, монографіях, навчальних посібниках та підручниках з фінансового права.

Як і будь-яка інша наука, наука фінансового права має властиві тільки їй предмет дослідження і понятійно-категорійний апарат, власний зміст. З іншого боку, вона є частиною юридичної науки в цілому. Предметом науки фінансового права виступає вся сукупність знань про фінансове право та фінансову діяльність держави, хоч такі знання є різнорідними.

Як одна з юридичних наук, наука фінансового права вивчає історію фінансового законодавства, розробляє наукові рекомендації Щодо його вдосконалення. Завданнями науки фінансового права є також вивчення фінансового законодавства інших держав, здійснення порівняльного аналізу й використання позитивного досвіду для вдосконалення практики оновлення фінансово-правових актів, тим паче, що нині на порядку денному у сфері фінансової діяльності держави залишається реформування податкового законодавства та законодавства про відносини у сфері державного кредиту.

Фінансовому праву як науці притаманний ряд особливостей. Це суспільна наука, відповідно вона підпадає під різноманітні деформації та політичний тиск, особливо у сфері дослідження практичного досвіду правозастосовної діяльності органів управління у сфері фінансів. Наука фінансового права як юридична наука досліджує цілий ряд фінансових явищ і понять, що за своєю природою є предметом дослідження економіки та фінансів. Отже, понятійно-категорійний апарат фінансової науки та науки фінансового права значною мірою тотожні. На цю особливість не раз звертали увагу видатні учені-фінансисти: В. А. Лебедєв, Ю. А. Ровінський, Л. К. Воронова, О. Н. Горбунова, А. І. Худяков, П. С. Пацурківський. Наука фінансового права вивчає фінансово-правові явища, які за своєю юридичною природою є публічно-правовими і мають місце лише у сфері державних фінансів. Сфера приватних фінансів - це предмет дослідження цивільного права, там застосовується диспозитивний метод правового регулювання.

Як слушно зазначає О. В. Щербанюк, враховуючи значення науки про фінанси як науки, що вивчає економічний базис, не можна забувати про необхідність вивчення закономірностей самої надбудови, про значення активної творчої ролі права. Тому в галузі науки фінансового права, використовуючи дані науки про фінанси, неприпустимо підміняти аналіз правової дійсності викладом окремих положень науки про фінанси, розмивати юридичну специфіку фінансово-правових норм і відносин у вивченні їх економічного змісту. Наука фінансового права відмінна від науки про фінанси тим, що вона, використовуючи апарат останньої, вивчає правову форму фінансової діяльності держави і суспільних відносин, які виникають у процесі такої діяльності, досліджує вплив цієї правової надбудови на економічний базис.

Наука фінансового права застосовує такі методи, як спеціально-юридичний (формально-догматичний), порівняльно-правового дослідження, метод звернення до інших наук, метод статистичної обробки фактичного матеріалу та ряд інших. При здійсненні досліджень фінансово-правових явищ необхідно розуміти значення таких провідних принципів - принципу об'єктивності та історизму. Це дає змогу не створювати однобічні наукові теорії та концепції, що не відображатимуть об'єктивної реальності.

Серед видатних учених XIX ст., що зробили помітний внесок у становлення й розвиток науки фінансового права, можна назвати М. М. Сперанського (праця "План фінансів", підготовлена у 1810р.), М. І- Тургенєва ("Досвід теорії податків", 1818), М. Ф. Орлова ("Про державний кредит", 1832), І. Я. Горлова ("Теорія фінансів", 1841). Саме вони заклали підвалини фінансової науки. У другій половині XIX - на початку XX ст. дослідженнями у сфері фінансів видатні вчені В. Лебедєв, І. Тарасов, С. Іловайський, Д. Львов, І. Янжул вивели фінансове право на нову площину і сприяли його виділенню в окрему правову галузь. У цей же час з'явилися перші підручники з фінансового права (з деякими з них можна ознайомитися і зараз завдяки сучасним перевиданням).

У XX ст. найбільшого розвитку набуло бюджетне право, норми якого були максимально висвітлені в чинному законодавстві СРСР, у першу чергу в Конституціях, що приймалися. У контексті цього правового інституту, що входить до фінансового права, слід назвати вчених А. М. Гурвича ("Бюджетне право за законодавством РСФСР", 1918) та А. А. Алексєєва ("Бюджетне право народного представництва", 1918).

У 1940 р. було опубліковано перший підручник з фінансового права, тоді ж з'явилася і надзвичайно важлива праця Ю. А. Ровинського "Предмет радянського фінансового права". У 50-60-х роках було завершено розробку теорії соціалістичного фінансового права з чітким акцентом на дослідженні питань бюджету, бюджетних відносин та бюджетного процесу. Найбільший внесок у розвиток бюджетного права зробили відомі вчені-юристи Л. К. Воронова, В. В. Безчеревних, М. М. Піскотін, Н. І. Хімічева, С. Д. Ципкін, М. В. Карасьова, О. М. Горбунова, Н. А. Куфакова.

Перехід до ринкової економіки, курс на яку проголосила незалежна Україна, поставив проблему перегляду всієї системи науки фінансового права, починаючи від її предмета та методу й закінчуючи окремими інститутами, категоріями й поняттями. Існування рівнозначних форм власності обмежило предмет фінансового права, оскільки державні фінанси припинили своє панування у фінансовій системі Держави і розглядаються виключно у взаємозв'язку з фінансами приватними.