Історія економічних учень

ь на першому (у 50-і рр.) розроблена теорія перманентного доходу, яка пізніше стала базою всієї концепції;

ь на другому (60-і рр.) сформульована монетарна теорія господарського циклу;

ь на третьому етапі (70-і рр.) створена концепція номінального доходу і дається пояснення впливу грошей на основні параметри господарської системи.

Монетаризм в узагальненому вигляді - це теорії, в якій особливе місце відводиться ролі грошей в економіці. Він з'явився своєрідною реакцією на тривале, майже повне ігнорування економічною теорією грошового чинника в господарських процесах. При цьому, якщо соціальна філософія і практичні рекомендації монетаризму досить добре відомі, то про теоретичні принципи цього сказати не можна. Зазвичай вважається, що монетаризм - це традиційна неокласична теорія, але це не зовсім так. У основі традиційної неокласичної теорії знаходилися фактори виробництва (праця, капітал і земля) і їх гранична продуктивність, за допомогою якої пояснювалися і процеси розподілу, тобто там функція споживання опинялася в тісному зв'язку з функцією виробництва. У монетаристів же в центрі аналізу стоїть категорія «багатство» (у всіх його видах) як джерело грошових і негрошових доходів з одного боку, і як причина витрат по його збереженню і відтворенню - з іншої. М. Фрідмен виділяє п'ять основних видів багатства: гроші, облігації, акції, фізичні блага і людський капітал. Кожна їх цих форм багатства здатна приносити власнику дохід як у вигляді грошей, так і в негрошовій формі. Так, наприклад, гроші як багатство можуть приносити дохід не тільки у вигляді грошей (відсоток по депозитах банку), але і у виді зручності, гарантій, надійності і т. п. Він також вважає, що, з одного боку, дохід потрібно розглядати як функцію багатства, але з іншої - саме багатство - як капіталізований дохід.

Звідси М. Фрідмен виводить і теоретичну модель функціонування сучасної економіки, в основі якої лежить багатство «первинних власників» (населення) і багатство фірм, службовці джерелами потоків доходів (заробітної платні, прибули, дивідендів, ренти, відсотка і т. д.). Крім того, передбачається відносно стійка ефективність господарства (з погляду споживання ресурсів), яка може підтримуватися нескінченно довго. В рамках даної моделі центральною проблемою, яку вирішує кожен власник, стає вибір оптимальної структури багатства з метою максимізувати сукупну корисність своїх доходів. Найбільшою мірою реалізувати ці цілі, на думку М. Фрідмена, може система конкурентного ринку, оскільки в її основі лежить вільна змагальність і вибір учасників, а, значить, така система є саморегульованою і стійкою, прагнучою до об'ємів виробництва на рівні повної зайнятості ресурсів, що забезпечує необхідну гнучкість цін на готові товари і ресурси. Тому теорія монетаристів по суті своїй є варіантом консерватизму, оскільки ідеалом господарської системи проголошує свободу підприємництва і ринку. У своїй головній роботі «Монетарна історія США» М. Фрідмен після аналізу динамічних рядів основних макроекономічних показників приходить до висновку, що на кінцевий показник функціонування господарства країни (національний дохід) протягом більше 100 років найбільший вплив робив показник грошової маси, а не показник об'єму інвестицій. Тому він проголошує тезу про те, що гроші є головним чинником розвитку економіки, тобто «тільки гроші мають значення». Ця теза стає кредо всієї школи монетаризму. Звідси основним об'єктом аналізу у монетаристів стають гроші і грошова маса в обігу. В основі аналізу лежить кількісна теорія грошей, згідно якої гроші набувають цінності тільки в процесі обміну на товари, і тому величина цінності грошей визначається їх кількістю в обігу.

Початковим положенням також є твердження про те, що існує відносно стабільний попит на гроші в економіці (він виводиться з теорії перманентного доходу), але дуже нестабільна пропозиція грошей, яка визначається суб'єктивними рішеннями кредитних інститутів (держави). Тому різкі зміни величини грошової маси в обігу можуть ставати джерелом серйозних диспропорцій в господарстві. Так, перевищення пропозиції грошової маси над попитом на гроші викликає інфляцію, яка проявляється в загальному підвищенні цін на товари і послуги і викликає негативні соціально-економічні наслідки. Подібні зрушення в грошовій сфері, на думку монетаристів, виступають і головною причиною порушення природного ходу економічних процесів. У довгостроковій перспективі нестабільність грошової сфери викликає і нестабільність економічного зростання. Таким чином, вважається, що тільки пропозиція грошей є чинником, що визначає об'єми виробництва, зайнятості і цін. Звідси робиться і головний висновок монетаризму - пропозиція грошей (грошова маса в обігу) є єдиним компонентом ринкової системи, який повинен жорстко контролюватися суспільством і державою за допомогою грошово-кредитної політики. Таким чином, основними елементами монетарної концепції стали проблеми суті грошей, грошового звернення, інфляції, безробіття, оподаткування.

Як ми вже вказували, в основу сучасних монетарних концепцій покладено традиційну кількісну теорію грошей, ідейні витоки якої відносяться ще до ХVІІ ст. Вона розроблялася в працях таких видатних теоретиків грошей як Роберт Кантільйон, Девід Юм, Давід Рікардо, Альфред Маршалл, Ірвін Фішер та ін. Але треба зазначити, що існують суттєві відмінності сучасного монетаризму від відомої нам кількісної теорії грошей:

1) Монетаристи з самого початку визнали необхідність розробки теорії швидкості обігу грошей;

2) Ми пам'ятаємо, що у неокласиків в попередньому варіанті теорії грошей величина Y (обсяг угод - попит на гроші) приймалася заданою (фун. M=kp Y). Монетаристи ж пов'язали функціонально попит і швидкість обігу.

3) До попиту на гроші стали застосовувати звичайну теорію цін (рівновагу попиту і пропозиції);

4) Формула функції «попит-швидкість» була отримана на основі практичних досліджень які дали надійну числову базу для виявлення аналітичної залежності.

В якості аргументів функції швидкості обігу грошей виступають:

1) Витрати зберігання грошей. Груба оцінка таких витрат може бути зроблена на підставі ставки відсотка (зберігати - значить втрачати відсоток від використання грошей). В період сильної інфляції ці витрати вимірюються швидкістю знецінення грошей, тобто темпами інфляції;

2) Середній рівень реального доходу на душу населення. Від реального дохода залежить право претендувати на пред'явлення попиту на гроші;

3) Інші незалежні зміни величини, які виражають корисність грошей. Остання вважається більш-менш стабільною.

Монетаризм і кейсіанство (точніше сказати, фіскалізм) декілька разів зіткнулися в області практики. В1966 році Фрідмен застерігав уряд про кризу в наступному році, якщо не збільшити грошову масу. Кейсіанці ж, які на той час ще задавали тон в політиці, навпаки наполягли на збільшені дефіциту бюджету (приросту витрат держави без збільшення грошової маси). Спад почався наприкінці того ж року і зупинився в середині 1967 р. Кому необхідно було давати медаль, залишилося не зрозумілим. В1968 р. в США інфляція набрала загрозливі темпи. Конгрес вирішив затвердити підвищення податків (засіб фіскальної політики по кейнсіанські). Монетаристи заявили, що від цього інфляція стане не меншою, а навпаки ще сильнішою. Їх прогноз і виправдався. Федеральна Резервна Система (ФРС) поспішила послабити обмеження на ріст грошової маси. На початку 1969 р. ФРС знов несподівано повела жорстку грошову політику. Монетаристи передбачили спад, і він став помітним вже в кінці того ж року. Довіра до кейнсіанства після цього була сильно підірвана. Ідеї монетаризму стали з кінця 70_х рр. пануючими в економічній теорії на Заході і основою економічної політики в багатьох розвинених країнах.

10. Монетарна модель циклу М. Фрідмена

В області методології Фрідмен вважається продовжувачем традицій засновника кембріджської школи А. Маршалла, що розглядав економічну теорію «як інструмент для розкриття конкретної істини». Фрідмен виходить в економічному дослідженні з розрізнення нормативної і позитивної економічної науки. Перша в його інтерпретації вказує, якою повинна бути економіка. Друга має справу із впливом на економічний розвиток різних чинників, включаючи політичні дії, що робляться для вирішення економічних проблем, і розглядає економіку такою, яка вона є в реальності.

Найважливішим методологічним принципом Фрідмена є емпірична перевірка будь-яких теоретичних постулатів. Тестом на правильність наукової гіпотези або теорії є їх підтвердження в ході реального економічного розвитку. Цим і лише цим оцінює Фрідмен реалізм тої або іншій теорії, наскільки б нереалістичними не виглядали її твердження. Він виступає проти будь-якої економічної теорії, положення або прогнози якої не піддаються емпіричній перевірці. Цей провідний принцип Фрідмен майстерно втілював у всіх своїх роботах.

Ім'я Фрідмена асоціюється, головним чином, з монетарною доктриною, яка принесла йому значну популярність і вплинула на перегляд в 70-80-і рр. монетарної політики в Сполучених Штатах. Досягнення Фрідмена в області теорії грошей так або інакше пов'язані з аналізом теорії Дж.М. Кейнса і його послідовників, що виходили з положення про несуттєвий впливі грошей на загальні витрати, споживання, ціни і переконаності в нездатності ринкової економіки автоматично добитися належної зайнятості і стабільності цін. Критику цих положень Ф виклав в статті «Відносна стабільність швидкості звернення грошей і мультиплікатор інвестицій в Сполучених Штатах 1897-1958 рр.», написаній в співавторстві з Л. Мейселменом. У ній показано, що номінальні споживчі витрати визначаються швидше грошовою масою, чим окремими статтями державного бюджету. Виходячи з визначальної ролі грошей по відношенню до цін і доходів, Фрідмен доводив, що зміни інтенсивності зростання номінальних доходів переважно обумовлені змінами в зростанні грошової маси. Стаття Фрідмена і Мейселмена поклала початок полеміці з кейнсіанцями з питання монетарно-фіскальної політики, яка розвернулася в 60-70-і рр. і результатом якої став певний перегляд монетарної політики в США.

На відміну від кейнсіанської доктрини, ключовим пунктом кількісної теорії грошей Фрідмена є положення, що попит на гроші хоч і не обов'язково стабільний в номінальному численні, є стабільною функцією незначного числа змінних. Проведений ним аналіз історії розвитку грошової системи США через призму співвідношення між зміною грошової маси і цінами, а також змінами в номінальному доході дозволив сформулювати чотири теоретичні постулати, які зводяться до наступного:

1. Щоб добитися стабільності цін, важливе не інфляційне зростання кількості грошей.

2. Економічне зростання досягається як при зростаючих цінах, так і при падаючих, за умови, що передбачуване їх зростання буде помірним і очікуваним.

3. Відносини між змінами в кількості грошей і змінами впливаючих на них змінних величин залишаються постійними, не дивлячись на відмінності в наслідках, які викликало зростання кількості грошей.

4. Головний канал дії проходить через зміни в грошах до змін в доході, а не навпаки. Зміни зростання грошової маси визначають зміни інтенсивності зростання номінальних доходів.

Важливим внеском Фрідмена в економічну теорію є аналіз застосування лагів в розробці стратегії економічної стабілізації. Він є автором термінів «лаг спостереження», «лаг рішення» і «лаг впливу», застосованих для виразу фундаментальної проблеми стабілізаційної політики - розрахунку синхронності стабілізаційних заходів під час ділового циклу. Фрідмен наочно продемонстрував, яким чином і у зв'язку з чим заходи економічної стабілізації можуть мати несподівано протилежний ефект.

У жовтні 1976 р. Фрідмен був удостоєний Премії пам'яті Альфреда Нобеля по економіці «за досягнення в області аналізу споживання, історії грошового звернення і розробки монетарної теорії, а також за показ ним складності стабілізаційної політики».

У своїй Нобелівській лекції Фрідмен доповнив аналіз відношення між грошима і цінами в довгостроковій перспективі розглядом цього питання в короткостроковому інтервалі. Він продемонстрував застосування своєї теорії грошей до дослідження найважливішої економічної проблеми взаємозв'язку між темпами розвитку інфляції і безробіттям, відображеним в так званій кривій Філіпса, горизонтальна основа якої показує динаміку безробіття, а вертикальна - інфляційне зростання. Послідовники Дж.М. Кейнса виходили з положення про відносно стійку залежність між цими величинами, пропонуючи уряду Сполучених Штатів вибір між комбінацією низького рівня безробіття при високому темпі інфляції і навпаки. У відповідь на це Фрідмен обґрунтував тезу про стабільність кривої Філіпса, доводячи що причиною безробіття є не інфляція сама по собі, а лише інфляція, розвиток якої не був наперед передбачений. Виходячи з концепції природного рівня безробіття, який визначається в даній економіці законодавчим шляхом або в результаті угоди, Фрідмен доводив, що природний рівень найнижчої норми безробіття - це той рівень, який підтримується без прискорюваної і непередбаченої інфляції. Некерована інфляція може тимчасово понизити рівень безробіття, але, як показує Фрідмен, «як тільки підприємці виявлять, що збільшення відносного попиту на їх продукт не відбулося і що мало місце тільки зростання загального рівня цін, а робочі зрозуміють, що вони обдурені відносно купівельної сили номінальної заробітної платні, безробіття повернеться до того рівня, який воно мало раніше, до зростання цін, що відбулося».

11. «Економіка пропозиції» - А. Лаффер, Р. Мандель

За докладнішого аналізу економіки, коли до уваги беруться суб'єктивні та об'єктивні чинники, науковці дійшли висновку, що політика стимулювання попиту менш ефективна, ніж можна було б сподіватися. Вона прискорює темпи інфляції, забезпечуючи лише короткочасний позитивний вплив на виробництво та зайнятість. Напрошувався висновок, що самої лише політики фінансового та грошового впливу не досить для стабілізації економіки. Тому багато економістів вирішило, що політику впливу на попит треба замінити політикою впливу на пропозицію. На відміну від кейнсіанців, які вважали, що попит породжує відповідну пропозицію, вони висунули тезу про залежність сукупного попиту від сукупної пропозиції. Саме цю ідею було покладено в основу дебатів з проблем «економіки пропозиції», спрямованих на визначення напрямків стабілізації економіки.

Авторами цієї ідеї були спочатку політики, які, критикуючи чинну систему взаємовідносин держави та ринку, розробляли заходи для її реформування, виходячи з принципу визначальної ролі виробництва щодо розподілу і споживання та розглядаючи пропозицію як один з елементів саморегуляції.

Економіка пропозиції за основу моделі бере не підприємство, не фірму, а індивідуума - індивідуальний капітал та індивідуальну працю, які виробляють з певною метою. Тому державне регулювання ринку має бути спрямоване на підвищення прибутковості, дохідності, на розвиток виробництва, а не виходити з проблем бюджету та вирішування їх за допомогою оподаткування.

Ці засадні принципи політиків знайшли дальший розвиток у працях економістів. Серед тих, хто обґрунтував їх теоретично, були американські професори А. Лаффер (університет Південної Кароліни) та Р. Мандель (Колумбійський університет), які вважали, що економіка пропозиції формується на підставі вирішення проблем нагромадження капіталу та державних фінансів.

Передовсім вони поставили під сумнів висновок Кейнса, що заощадження є причиною скорочення обсягів виробництва, економічної діяльності і, отже, зайнятості, а тому його рекомендації щодо стимулювання попиту за рахунок маніпулювання податками визнали за недоцільні.

Основний шлях до зростання виробництва вони вбачали в стимулюванні праці, заощаджень та інвестицій. Основним джерелом інвестицій (як і покриття дефіциту державного бюджету) є заощадження, адже не можна інвестувати те, чого нема. Високі податки знижують прибутковість виробництва, скорочують розміри доходів, а відтак і заощаджень підприємця. Збільшення граничних ставок прибуткового податку є згубним для економічного зростання, оскільки зменшує обсяг пропозиції інвестицій. Інвестиційні фонди спустошуються податками незалежно від того, чи збалансовано бюджет.

Крім негативного впливу на інвестиції, високі прогресивні ставки податків скорочують обсяг пропозиції праці, оскільки трудові зусилля перестають окупатися. Стимулювання пропозиції праці прямо зв'язане з розмірами заробітної плати, витрати на яку становлять значну частку сукупних витрат. Зменшення податків позитивно відбиватиметься на розмірі заробітної плати, збереже її певний реальний рівень, а це позитивно позначатиметься на доходах підприємця.

Розумна податкова політика, орієнтована на зниження ставки податку, на думку авторів, вестиме до зростання обсягів та зменшення витрат виробництва, що є основою збільшення пропозиції і, зрештою, забезпечить зростання національного доходу, що, у свою чергу, не тільки не зменшить надходження до державного бюджету, не спричинятиме бюджетного дефіциту, а навпаки, збільшить податкову базу.

Цей причинно-наслідковий зв'язок промоделював Лаффер, показавши, як фіскальна політика впливає на сукупну пропозицію. Графічне зображення моделі має назву «Крива Лаффера». Економічний зміст кривої Лаффера полягає в тім, що, коли податковий прес переходить оптимальну межу, то надходження в бюджет спочатку зростають, а згодом починають зменшуватись. Це відбувається тому, що зниження прибутковості виробництва стимулює спадання ділової активності, збільшення схильності до споживання та скорочення обсягів інвестування, тобто фізично звужується база оподаткування. Крім того, скорочується сфера легального бізнесу. Прагнення держави мати стабільний рівень надходжень примушує її постійно збільшувати ставки податків аж доти, доки вже ніхто не працюватиме і не сплачуватиме їх.

Зниження ставок податків у короткому проміжку часу призведе до зменшення надходжень, але стимулюватиме виробничу активність, що згодом збільшить і надходження. Лаффер указав на необхідність визначення оптимальної ставки податку, яка, на його думку, залежить від економічної ситуації, розмірів та структури виробничої сфери, національних, культурних, психологічних та інших чинників.

Отже, основним в теорії «економіки пропозиції» було заперечення маніпулятивної фіскальної політики та існуючої системи прогресивного оподаткування як такої, що негативно впливає на ділову активність, оскільки не стимулює заощаджень та інвестицій, зумовлює нераціональний розподіл факторів виробництва, перерозподіл національного доходу між виробництвом та споживанням на користь останнього і стає причиною приховування доходів, що, у кінцевому підсумку, призводить до виникнення тіньової економіки, бартерного обміну, скритої зайнятості.

Мандель указував, що за допомогою податкової політики можна також здешевити розширення виробництва, а тим самим сприяти підвищенню зайнятості, не стимулюючи інфляції. Прихильники цієї теорії стверджували, що можливе одночасне зниження інфляції і зростання виробництва та зайнятості за умови зменшення прибуткового податку. Емпіричні дані та зроблені на цій підставі розрахунки, що підтверджують цей висновок, було опрацьовано професорами М. Фелдстайном (Стенфордський університет) та М. Боскіним (Гарвардський університет).

12. Теорія «раціональних очікувань»

Загальні методологічні принципи

Поняття раціональних очікувань вперше запропонував американський економіст Дж. Мут ще у 1961 р. Однак його значення для теорії стабілізаційної політики було з'ясовано лише через десятиліття, після виходу в світ статті Роберта Лукаса «Сподівання і нейтральність грошей» (1972). В ній вперше були викладені положення теорії раціональних очікувань (ТРО).

Теорія виходить з того, що економічне життя суспільства відбувається під впливом суб'єктивних оцінок господарюючих індивідів, в ході стихійно-ринкового саморегулювання економіки на началах вільного підприємництва. Важливою особливістю моделей теоретиків «раціональних очікувань» є їх рівноважний характер. Господарюючі суб'єкти при цьому розглядаються як такі, що прагнуть до максимізації своїх цілей і разом з тим оптимізують економічне положення в цілому. Їх взаємодія приводе до утворення рівноважних цін, які забезпечують повну реалізацію товарної маси в обігу.

З одного боку, існує тісний генетичний зв'язок теорії раціональних очікувань з монетаризмом. Його визнають і самі представники ТРО. Значна частина відомих представників інших напрямів економічної теорії (Дж. Тобін, Ф. Хан, Н. Калдор) взагалі вважають ТРО відгалуженням монетаризму, згідно з яким гроші нейтральні як в довготерміновому, так і в короткотерміновому періоді. Проте з іншого боку, ТРО має ряд особливостей, які обумовлюють її суть, як варіанта «неокласичної революції».

В основу теорії раціональних очікувань покладені 3 фундаментальні передумови:

1) Раціональний характер формування сподівань господарських агентів, згідно з яким останні ефективно і цілеспрямовано використовують усю наявну інформацію для прогнозування майбутнього розвитку кон'юнктури і ґрунтують на цих сподіваннях свої рішення;

2) Гнучкість ставок заробітної плати і цін, а також швидке їх пристосування до змін попиту і пропозиції;

3) Високий ступінь конкурентності ринків (ринку товарів і ринків економічних ресурсів) і їх здатність швидко та повністю «розчищатися» від надлишків, в результаті чого для системи характерний стан постійної рівноваги (Л.О. Харріс, К.Р. Макконал, С.Л. Брю).

Представники ТРО стверджують, що попередні концепції (в тому числі і ортодоксальні монетаристські) мають передумовою систематичний «обмін» господарюючих агентів, а це суперечить основам раціональної поведінки в ринковій системі. Економічний індивід не лише пасивно пристосовується до минулого досвіду, а й активно використовує великий обсяг наявної поточної інформації, насамперед прогнози відносно урядових заходів, для більш точного передбачення наступних тенденцій у господарському розвитку. В умовах формування сподівань учасників господарського процесу на «раціональній основі» урядові заходи, спрямовані на «обман» населення, зокрема розрахунок на несподіване прискорення інфляції, не можуть мати успіху. Вони будуть «розшифровані» і випереджені відповідними діями господарських суб'єктів.

Висновок представників ТРО полягає в тому, що грошово-кредитна і фіскальна політика не ефективна не лише в довготерміновому, а й в короткотерміновому періоді. Вони вважають, що дискретна стабілізаційна політика скоріше посилює, ніж пом'якшує циклічні коливання (виникнення останніх приписується «недосконалій інформації»).

Головну ставку прибічники ТРО роблять на відродження віри у можливості і ефективність раціональної поведінки господарських суб'єктів на основі раціональних очікувань.

Однак чи мало вчених піддають ТРО гострій критиці. Вона зводиться до кількох основних заперечень:

1) Сумнівна передумова про те, що господарські агенти добре обізнані із способом функціонування економіки і майбутніми результатами економічної політики держави;

2) Існують відмінності в наявній інформації урядових органів і господарських агентів. Економічна політика уряду може сприяти виникненню відмінностей між фактичним і сподіваним темпом інфляції навіть у випадках систематичного зв'язку її (політики) з попередніми подіями, адже розуміння цих подій і власних рішень урядовими органами відрізняється від аналогічних уявлень господарських суб'єктів;

3) Навіть при умові рівномірного розподілу всієї інформації не має підстав для обґрунтованих тверджень про раціональність сподівань. Вони можуть формуватися як адаптивні;

4) Нереалістичні допущення про високий ступінь конкурентності всіх ринків: миттєве (або хоча б швидке) пристосування їх до зміни ринкових умов і ставки заробітної плати не гнучкі;

5) Виходячи з нереалістичного припущення про швидке і повне пристосування ринків, ТРО не може переконливо пояснити причини існування загальних економічних криз і високих рівнів безробіття;

6) На противагу твердженням прихильників ТРО існує достатньо свідчень про реальний вплив активної державної економічної політики на рівень виробництва і зайнятості.

Теорія Р. Лукаса

Існує два підходи до оцінки очікувань: «адаптивні очікування» і «раціональні очікування».

«Адаптивні очікування» спираються на колишній досвід: знання наслідків певних економічних дій, урахування колишніх помилок. На підставі «адаптивних очікувань» фірми пристосовуються до економічної ситуації, виробляють стратегію поведінки.

«Раціональні очікування» базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо.

Роберт Лукас (1937), лауреат Нобелівської премії 1995 p., професор Чиказького університету, став фундатором політекономічної школи, котра поставила в 70_х pp. під сумнів справедливість багатьох положень як кейнсіанської, так і монетаристської доктрин. Він заперечував будь-які форми державного втручання в економіку і базувався на суб'єктивістському підході до аналізу економічних явищ.

На думку Лукаса та його послідовників, економічні агенти прогнозують наслідки будь-якого впливу на економіку, виходячи зі знання закономірностей її функціонування, і згідно з цим формують свою економічну поведінку. Вони прогнозують свою діяльність, і ці прогнози набагато досконаліші від тих, які можна отримати на підставі моделювання.

Наприклад, якщо люди знають, що бюджетний дефіцит зростає з метою стимулювання економіки, то вони чекають у найближчому майбутньому зміни цін та інфляції. За досконалої конкуренції і швидкої адаптації ринків очікування такого роду негайно нейтралізують будь-яку систематичну політику стабілізації. Відтак Лукас робить висновок про принципову неефективність кейнсіанських аналітичних моделей та політики регулювання попиту.

Лукас звернув увагу на те, що в теорії адаптивних очікувань Фрідмена враховується лише колишній досвід і цілком відсутні суб'єктивні передбачення. Модель Фрідмена ігнорувала, наприклад, зміни економічної політики, котрі, проте, завжди позначаються на поведінці економічного суб'єкта.

У більшості макроекономічних моделей одним із чинників, що визначають сукупний попит, є грошова пропозиція. Лукас та його послідовники підтвердили висновок монетаристів про недоцільність політики грошового стимулювання попиту з метою вирішення проблеми зайнятості. Установивши суб'єктивну природу зв'язку між зростанням цін, рівнем виробництва та зайнятістю, представники цієї школи виступили проти політики грошових шоків, доводячи, що ефект від них буде скороминущим, оскільки за цих умов поведінка економічних агентів нівелюватиме всі переваги, і призведе до дестабілізації ринків.

У перших спробах Лукаса та його однодумців функції споживання, інвестиційних рішень, фінансової діяльності з урахуванням фактора раціональних очікувань досліджувались кожна окремо, ілюстрували умови часткової рівноваги, потім зводилися в одну, на підставі якої будувалася врівноважена модель циклу.

Автори виходили з того, що процес прийняття рішень суб'єктами економічної діяльності здійснюється завжди за однаковими правилами. Проте згодом стало очевидним, що політичний курс держави впливає на економічну поведінку, тобто економічні агенти не зважають на ці правила, коли змінюється державна політика, а тому їхню поведінку важко прогнозувати і формалізувати. Та через певний час ця поведінка знову стає типовою. Тому, як сказав Сарджент, гіпотеза раціональних очікувань сильна тим, що передбачає загальне врівноважування за рахунок типової поведінки.

Неокейнсіанські моделі розраховують на те, що зміна попиту дасть довгостроковий реальний ефект, монетаристські - це заперечують і стверджують, що ефект буде тимчасовим, існуватиме доти, доки не відбудеться адаптація і зміни буде нейтралізовано. Прихильники ТРО стверджують класичний постулат про негайну реакцію і негайне врівноважування попиту та пропозиції.

Узагальнюючий висновок представники ТРО формулювали так: результати політики багато в чому визначаються суб'єктивними оцінками та очікуваннями агентів, на які можна впливати не лише з допомогою економічних дій.

13. Четверта класична ситуація

До початку 70 рр. економічна теорія існувала і розвивалась в умовах третього класичного стану. Однак економічна криза 1974-1975 рр. супроводжувалася зростаючою високою інфляцією разом із зростаючим безробіттям та падінням виробництва. Такий хід подій спростував один із основних постулатів кейнсіанської економічної теорії, згідно з яким інфляція і безробіття - взаємовиключні явища. Віра в ефективність механізму макроекономічного регулювання була значно підірвана. Уразливість кейнсіанської теорії була зумовлена також тим, що в ній принижувалась роль зміни грошової маси, грошово-кредитної політики як засобу регулювання кон'юнктури.

Отже в кінцевому підсумку комплекс причин призвів до констатації кризи пануючої ортодоксії (кейнсіанства) і чергового переосмислення та переоцінки економічних теорій і програм державного макроекономічного регулювання в країнах розвиненої ринкової економіки.

Особливо значних змін зазнала західна економічна теорія 70-80 рр. ХХ ст., насамперед, під вирішальним впливом змін умов соціально-економічного розвитку ринкового господарства. Всі напрямки економічної думки збагатилися новітніми теоріями:

1) неокласика - теорії монетаризму, пропозиції, суспільного вибору, раціональних очікувань;

2) неокейнсіанство - теорії фінансової стабільності, імпліцитних (неявних, неписаних) контрактів, пошуку ефективної заробітної плати;

3) неоінституціоналізм - теорії індустріального, постіндустріального та інформаційного суспільства, трьох хвиль цивілізації;

4) неолібералізм - теорії економічно спрямованого соціального ринкового господарства;

Зросло розшарування, «розмивання» в середині кожного з напрямів. Ще більш посилилась взаємна опозиція між ними. Але усіх їх об'єднує спільна мета спростувати неокласичну систему, довести до кінця розпочату Кейнсом революції в економічній теорії створити новий синтез макро- і мікроек-ки.

Тема 11. Інституціоналізм

План:

1. Загальна характеристика інституціоналізму;

2. Головні напрямки американського інституціоналізму початку XX ст.:

3. Неоінституціоналізм:

4. Теорії «конвергенції»;

5. «Колективний капіталізм» С. Мінза та А. Берлі;

6. Еволюція теорії трансформації капіталізму під впливом НТР:

7. Буржуазна футурологія:

1. Загальна характеристика інституціоналізму

Інституціоналізм - напрям в економічній думці, що робить головний акцент на аналізі інститутів. Під інститутами «в першому наближенні» слід розуміти правила і принципи поведінки, якої слідують люди в своїх діях. Обмовка «в першому наближенні» робиться з огляду на те, що в різних напрямах інституціоналізму цей ключовий термін трактується по-різному. І взагалі інституціоналізм настільки різнорідний, що його вивчення як єдиного цілого майже безглуздо - настільки сильно розрізняються різні течії в самому інституціоналізмі.

Основоположником інституціоналізму прийнято вважати Т. Веблена (1857-1929). Це був філософ, економіст, соціолог, антрополог і психолог. Його інтерес до всіх цих областей знання виявився у зв'язку з основною комплексною темою, яка цікавила Веблена - теорією суспільної еволюції. Сам термін «інституціоналізм» набув широкого поширення після виходу монографії Т. Веблена «Теорія дозвільного (праздного) класу».

Впродовж всієї історії інституціоналізму найважливішою ознакою цієї течії служить критичне відношення до неокласичної ринкової концепції (теорії вартості і цін, теорії фірми, споживчого попиту, економічної теорії добробуту) і до методології, на якій вона базується.

Інституціоналісти критикують неокласичну школу за її обмеженість, що виявляється на їх думку:

ь по-перше, в тому, що вони ігнорували роль соціологічних, політичних, соціально-психологічних чинників у функціонуванні економічного механізму;

ь по-друге, в ігноруванні найважливіших структурних і інституційних особливостей реальної економіки;

ь по-третє, в ідеологічній «упередженості» неокласичної теорії, де за претензією на нейтральний економічний аналіз ховається певна соціальна філософія з властивою для неї системою цінностей.

Звернувшись до вивчення реальностей економічного життя на стадії «пізнього капіталізму», інституціоналісти зосередилися на проблемах економічної влади, зв'язаних, по-перше, з процесами монополізації, перебудови ринкових структур і змінами в ринковому механізмі і, по-друге, із зростанням втручання держави в соціально-економічні процеси.

Інституціоналістів, як економістів-соціологів, привертали проблеми економічної влади в різних її аспектах - джерела, форми, масштаби, способи реалізації, наслідку, методи обмеження; влада на мікрорівні і в економічній системі в цілому, зв'язок економічної і політичної влади.

Специфіка інституціоналізму полягає в тому, що вони розглядали інституційний розріз економічної системи. Інституціоналісти вважали, що рушійною силою суспільного розвитку є інститути. Під цим терміном вони розуміли або соціальні явища, такі, як сім'я, держава, монополії, профспілки і т. п., або прояв суспільної психології, мотиви поведінки і спосіб мислення, що стали звичними для певної групи людей або всього народу, - звичай, традиції, звички, а також правові, етичні і інші прояви.

Згідно визначенню Т. Веблена, соціально-економічні інститути - це «звичні способи здійснення процесу суспільного життя в його зв'язку з матеріальним оточенням, в якому живе суспільство».

Саме поняття «економічний інститут», як видно, має надзвичайно широкий сенс. Воно включає разом з конкретними формами організації виробництва, обміну, розподілу і споживання, юридичні норми, що склалися, звичаї, характер мислення і «ідеології» економічних суб'єктів, правила поведінки, мотиви і стимули, втілені в структурі і функціональних особливостях інституційної системи.

Інститути, з одного боку, виступають як чинники, що формують поведінку економічних суб'єктів. З іншого боку, інститути є об'єктом перетворюючої діяльності людей, інструменти, що підлягають змінам через «колективні соціальні дії».

Основними методологічними принципами інституціоналістів є міждисциплінарний підхід і принцип історизму.

«Міждисциплінарний» підхід є однією з головних характеристик інституціоналізму. Розгляд проблем економічного розвитку через призму економічних інститутів припускає вихід за межі безпосередньо економічних наук, необхідність вивчення всіх чинників, що формують соціально-культурне середовище, в якому протікають економічні процеси.

Міждисциплінарність зумовлюється у інституціоналістів початковою ідеєю системності, згідно якій суспільство є багатоплановим (що складається з різних підсистем) і багаторівневим цілісним організмом. Такий підхід формувався на противагу неокласичної методології «чисто економічного аналізу», що припускає можливість виводити властивості економічної системи в цілому з властивостей окремих її елементів і при розгляді економічних питань не враховувати соціологічні і інші аспекти.

Міждисциплінарний підхід в аналізі економіки як діючого і змінюючогося організму зовсім не означає «подолання меж» між різними суспільними дисциплінами. Сенс його перш за все в тому, що економічні проблеми розглядаються на міждисциплінарній основі. Проте в багатьох роботах інституціоналістів проблеми політекономії розчиняються в культурній антропології, соціальній філософії і соціології.

Принцип історизму виражається в генетичному підході до вивчення реальних економічних структур, прагнення до виявлення рушійних сил і чинників розвитку основних тенденцій суспільної еволюції, в обґрунтуванні необхідності цілеспрямованої дії на перспективи розвитку.

На відміну від неокласичної теорії, де економіка розглядається крізь призму загальної рівноваги і ідея відновлення рівноваги служить базовим методологічним принципом, інституціоналісти прагнули до розробки концепції розвитку. Історичний підхід у інституціоналістів невід'ємний від еволюційної концепції суспільного прогресу. Суспільний організм і економічна система як його частина розглядаються в розвитку, ставиться завдання з'ясування чинників і механізму еволюції, її довготривалих тенденцій і перспектив.

Ще один методологічний прийом, що став найбільш характерною рисою мислення інституціоналістів, полягає в «діхотомізації» системи суспільного виробництва і перетворенні її в два більш менш самостійних об'єкта вивчення, які взаємодіють один з іншим. Перший - це «технологія», тобто досягнутий рівень науково-технічних знань і інтелектуального досвіду, втілені в індустріальній техніці, кваліфікації працівників, управлінні виробництвом. Другий об'єкт складають «інститути» - ті реальні форми організації поведінки економічних суб'єктів, які склалися в даному суспільстві. В результаті цього принципу інституціоналісти висувають як причину всіх суперечностей капіталізму відставання перебудови інституційної сфери відповідно до рівня і потреб розвитку «технології».

Ще одна з характерних рис інституційного підходу полягає в тому, що економічні відносини розглядаються і сприймаються в термінах права або юридичних норм, тобто в тій оболонці, в яку вони одягнені в реальній дійсності.

В якості основних інститутів економістів цієї течії привертали:

ь по-перше, сам ринковий механізм, його специфіка на певному етапі розвитку суспільства і ступінь ефективності з погляду «суспільного інтересу»;

ь по-друге, крупна корпорація як ключова ланка економічної системи;

ь по-третє, держава з її соціально-економічними функціями.

Інстітуционалісти протиставили неокласичній ринковій теорії, де ринок предстає як універсальний і нейтральний механізм розподілу обмежених економічних ресурсів між альтернативними можливостями їх використання, свої дослідження ринкового механізму як соціального інституту, характер функціонування якого відображає особливості економічної системи і який сам зазнає зміни в ході еволюції суспільства.

Характер економіки і напрям її розвитку визначаються, як підкреслювали інституціоналісти, починаючи з Веблена, не ринком, а пануючою системою цінностей, що характеризує те суспільство, в рамках якого знаходиться економіка. З цих позицій інституціоналісти виступили проти маржинальної теорії вартості і цін, виявляючи неправомірність початкових тверджень про позасоціальну, «раціональну економічну людину», яка цілком керується принципом максимізації задоволення при мінімізації «тягот», чиї ринкові споживчі переваги повністю автономні і не залежать від соціальних чинників.

Інстітуционалісти роблять висновок про те, що капіталізм на «колективістському» ступені розвитку має істотні відмінності від капіталізму вільної конкуренції. Відмінності полягають в тому, що:

ь по-перше, домінуючою низовою ланкою економіки стала крупна корпорація;

ь по-друге, відбулася ґрунтовна перебудова ринкових структур на галузевому рівні;

ь по-третє, ключові позиції в масштабах національного господарства зосередив великий бізнес-сектор, що характеризується певними особливостями функціонування і розвитку в порівнянні з традиційною економікою керованою ринковим механізмом;

ь по-четверте, разом з цим сектором продовжує існувати чисельно переважаюча маса дрібних і середніх компаній.

Висновки про обмеженість ринкового регулюючого механізму і зміну характеру ринкової системи на стадії «пізнього капіталізму» не рівнозначні у інституціоналістів затвердженню тези про руйнування ринкового механізму і необхідності заміни його іншим. Інституціоналісти прагнуть знайти спосіб доповнити ринковий механізм механізмом формування і проведення в життя колективних економічних рішень. Обґрунтовувавши принцип поєднання ринкової і керованої економіки, інституціоналісти підкреслювали, що справа йде не про вибір між «вільною» і «контрольованою» економікою, а про протиставлення приватному контролю (з боку найбільших корпорацій і їх об'єднань) суспільного контролю, організацію якого вони пов'язували з державою.

Неокласичній «чистій» економічній теорії добробуту інституціоналісти протиставляють соціальну і загальну теорію добробуту. Початкова ідея неокласичної теорії добробуту - принцип суверенітету споживача. Кожен індивідуум - вищий суддя своїм потребам і перевагам. Макроекономічні явища і процеси (структура суспільного продукту, зайнятості, характер використання національного доходу) виводяться з сфери мікроекономіки як сукупний результат взаємодії окремих економічних суб'єктів (споживачів, виробників, власників різних факторів виробництва). Проблема економічного оптимуму представляється як завдання досягнення рівноваги попиту і пропозиції в кожній окремій ланці і в масштабах всієї економіки на базі конкретних рівноважних цін. Стан загальної рівноваги ототожнюється з максимізацією суспільного добробуту (оптимумом).

Інституціоналісти завжди виступали з критикою неокласичної теорії добробуту, висуваючи такі ракурси проблематики суспільного добробуту, які пов'язані з конфліктністю цілей, суперечностями між приватними і суспільними, поточними і довготривалими інтересами. Відкинувши початкову посилку неокласичної теорії про позасоціальну, «раціональну економічну людину», чиї споживчі потреби повністю автономні і не залежать від дії соціальних чинників, Веблен показав, що формування споживчих переваг і ринкового попиту - це соціальний процес, який відображає характер розподілу доходів, соціальні звички, вплив соціального оточення, тиск реклами. Веблен привернув увагу економістів до проблеми соціальних критеріїв і стандартів корисності, показав важливість вивчення соціальних і ринкових аспектів механізму формування споживчих оцінок і попиту.

Особлива увага впродовж всієї історії інституціоналізму економісти цього напряму приділяли проблемі «неподільних» суспільних потреб, які можуть задовольнятися тільки як колективні на позаринковій основі, а також тим, які не можуть бути віддані на відкуп ринковому механізму і повинні забезпечуватися за рахунок розвитку сфери соціально-культурних послуг. На кожному черговому історичному етапі суспільного розвитку проблема колективних потреб як частина проблеми суспільного добробуту набувала нових контурів і нових вимірювань.

Еволюцію інституціоналізму можна розділити на 3 періоди:

1. Період широкого розповсюдження інституціоналізму в 20-30_ті роки. Окрім Т. Веблена, ідеологами цієї теорії ще були - Дж.Р. Коммонс (1862-1945), У.К. Мітчелл (1874-1948), Дж. Гобсон (1858-1940).

2. Пізній інституціоналізм післявоєнного часу (50-60 ті роки). У теоретичній області еволюція інституціоналізму на цьому етапі розвитку капіталізму виразилася у виникненні індустріалістсько-технократичної течії. В індустріалістських концепціях в 50-60_тих роках виразилися оптимістичні уявлення про безмежні можливості НТР і перспективи, які вона відкриває. Концепції «індустріального суспільства» і ілюзії технократичного характеру, що одержали в тій або іншій формі розповсюдження серед частини інституціоналістів, відображали пануючі в політекономії оптимістичні уявлення про благотворність економічного зростання і необмежені можливості суспільного прогресу. Якнайповніше позиція теоретиків «індустріалістської» галузі інституціоналізму знайшла віддзеркалення в роботах Дж. Гелбрейта.

Друга лінія у напрямі розвитку інституціоналізму в 50 - середині 60_тих років відображається перш за все в роботах А. Берлі, де він намагався обґрунтувати тезу про поступовий і природний процес «колективізації капіталізму» через зміну в системі власності і контролю. Серед тих, хто в 50-60_ті роки піднімав проблеми, що стосуються змістовних цілей економічного зростання, його суперечностей і «витрат», характеру економічного розвитку, можна назвати Дж.М. Кларка, Г. Кольма, Р. Хейлбронера. Всі вони ставили проблему «керованого розвитку», пов'язуючи її з обґрунтуванням необхідності системи національного планування.

3. Посилення впливу інституціоналізму і збільшення інтересу до нього з середини 60_х років. Посилення інтересу до інституціоналізму в цей період обумовлено неспроможністю теорій державного благоденствування. До середини 70_х років традиційні методи державного регулювання повною мірою виявили свою обмеженість і неспроможність. В США розвернулися теоретичні дебати з принципового питання політекономії, орієнтовані на розробку практично значущої теорії державної політики. Методологічні питання інституціоналізму в 60_х роках розроблялися американським теоретиком П. Лоуваі і шведським економістом Г. Мюрдалем. Представники сучасного інституціоналізму, або неоінституціоналізму, - це відомі американські учені Д. Белл, Дж. Гелбрейт, У. Ростоу, О. Тоффлер, Р. Хейлбронер, шведський економіст Г. Мюрдаль, французький економіст Ф. Перру та інші.

2. Головні напрями американського інституціоналізму початку ХХ ст.

Соціально-психологічний інституціоналізм Т. Веблена

Представники цього напряму інституціоналізму, очолюваного Т. Вебленом, прагнули дати психологічне трактування економічних процесів, намагаючись сконструювати психологічну теорію економічного розвитку.

Інституціоналізму Веблена властиві:

ь по-перше, соціальний підхід до економічних явищ: він аналізує поведінку і мислення соціальних груп людей, обумовлені існуючими соціальними мотивами;

ь по-друге, він прагне розкрити причини еволюції капіталізму. Він розглядає зміну умов розвитку суспільства, еволюцію техніко-економічних і соціально-політичних організаційних форм (інститутів) і дає свою оцінку цих нових умов.

Одним з найважливіших положень Веблена була вимога історичного підходу в економічній науці. На його думку, необхідно було здійснити вивчення різних економічних і суспільних інститутів в їх розвитку, від моменту їх виникнення і до сучасності. Він багато займався історією людського суспільства, аналізував виникнення приватної власності, класів, держави, прагнув виявити у минулому витоки тих суперечностей, які, на його думку, демонстрував сучасний йому капіталізм.

Рушійну силу розвитку Веблен бачив в суперечностях між інститутами і зовнішнім середовищем. За його словами: «Інститути - це результат процесів, що відбувалися у минулому, вони пристосовані до обставин минулого і, отже, які не знаходяться у цілковитій згоді з вимогами теперішнього часу». По думки Веблена, невідповідність між інститутами, що вже склалися, і умовами, що змінилися, зовнішнім середовищем і робить необхідною зміну існуючих інститутів, зміну застарілих інститутів новими. При цьому зміна інститутів відбувається відповідно до закону природного відбору. Веблен писав: «Життя людини в суспільстві точно так, як і життя інших видів, - це боротьба за існування, а отже, це процес відбору і пристосування, еволюція суспільного устрою стала процесом природного відбору соціальних інститутів. Розвиток інститутів людського суспільства і природи людини, що продовжується, прогрес, можна у загальних рисах звести до природного відбору найбільш пристосованого образу думки і процесу вимушеного пристосування, який змінюється з розвитком суспільства і соціальних інститутів, в умовах яких протікає людське життя». Таким чином, в трактуванні Веблена суспільно-економічний розвиток («еволюція соціального ладу») предстає як реалізація процесу «природного відбору» різноманітних інститутів.

Веблен механічно переносив дарвіністське вчення про природний відбір на область соціальних явищ. Він не враховував при цьому, що «еволюція соціальної структури» - це соціальний процес, закономірності якого не можуть бути зведені до біологічних закономірностей.

Веблен аналізував економічні явища, розглядаючи їх як сталі традиції. До таких традиційних рушійних сил, спонукаючих людину до продуктивної економічної діяльності Веблен відносив батьківське відчуття, інстинкт майстерності, тобто смак до добре виконаної роботи, чисту допитливість, прагнення до знання. На його думку, інстинкти спочатку виявляються в турботі про свою сім'ю, розвиваючись потім в турботу про суспільство, про все людство.

У «Теорії дозвільного класу» і інших роботах Веблен розвиває свою історико-економічну концепцію. Він виділив в історії ряд періодів: «ранньої і пізньої дикості», «войовничого і напіввойовничого варварства» і, нарешті, «цивілізацію».

З цими періодами історії Веблен зв'язує виникнення двох типів соціальних звичок. Соціальні звички, характерні для періоду варварства, і соціальні звички, типові для періоду ранньої дикості. Розвиток суспільства, соціально-економічні зміни предстають в трактуванні Веблена кінець кінцем як результат конфлікту «типів соціальних звичок».

Ідея що визначає ролі звичаїв, звичок виступає основою історико-економічної концепції Веблена. Він вважав, що поведінка людей, їх спонукальні мотиви, закріплюючись у вигляді інститутів, визначають надалі економічні відносини і весь соціально-економічний розвиток суспільства.

Веблен виступає з явним засудженням марнотратства в споживанні. Він - за раціональне споживання, яке задовольняло б дійсні потреби людей, а не потреби уявні, штучні, придумані для марнування і неробства.

Веблен був основоположником сучасних індустріально-технократичних концепцій. Концепція реформ Т. Веблена полягає в неухильному прискоренні НТР і зростанні ролі інженерно-технічної інтелігенції. На його переконання, інтелігенція, робочі, техніка і інші учасники виробництва представляють сферу «індустрії» і переслідують мету оптимізації і підвищення ефективності процесу виробництва. Вони зумовлюють залежність «бізнесу», що росте, від «індустріальної системи», невідворотність «паралічу старого порядку» і переходу влади до представників інженерно-технологічної інтелігенції. В результаті реформ Веблен передбачав встановлення «нового порядку», при якому керівництво промисловим виробництвом країни буде передано спеціальній «раді техніків», і «індустріальна система перестане служити інтересам монополістів, оскільки мотивом технократії та індустріалістів стане не грошова вигода», а служіння інтересам всього суспільства.