Історія економічних учень

Соціально-правовий інституціоналізм Дж.Р. Коммонса

Головним змістом його теорії є дослідження дії колективних інститутів, до яких він відносив союзи корпорацій, профспілок, політичних партій, що виражають профспілкові інтереси соціальних груп і верств населення. Свою теорію Коммонс виклав в багатьох роботах, головними з яких є «Правові підстави капіталізму», «Інституційна економіка. Її місце в політичній економії», «Економічна теорія колективних дій».

Економічні погляди Коммонса були з'єднанням положень теорії граничної корисності і юридичної концепції в економіці. Абстрагуючись від процесів, що відбуваються у виробництві, Коммонс визначав суть капіталізму ринковими відносинами, які, на його думку, в умовах сучасного йому капіталізму виступали як «нечесна конкуренція». Виправити цей недолік капіталістичного суспільства, зробити відносини обміну чесними, усунути загрозу конкуренції можливо, на думку Коммонса, за допомогою використання юридичних законодавчих органів держави.

Подолання конфліктних ситуацій Коммонс пов'язував з удосконаленням правових, юридичних норм. Відносини між капіталістами і робочими Коммонс представляв як юридичну операцію рівноправних членів суспільства, укладену за законодавчим правилом. Учасниками «операції» можуть бути всі найважливіші інститути суспільства: сім'я, акціонерна компанія, тред-юніони, союзи підприємців і навіть сама держава. «Операції» включають три моменти, конфлікт, взаємодію, дозвіл. За допомогою юридичного регулювання правив «операції», як вважає Коммонс, можуть бути усунені всі внутрішні суперечності, всі конфлікти. Загострення в суспільстві соціальних суперечностей Коммонс пояснював недоліками механізму юридичного врегулювання конфліктів.

Джон Р. Коммонс вірив в необхідність проведення державою реформ у області законодавства і створенні уряду, представленого лідерами різних «колективних інститутів». Він був переконаний в необхідності створення такого уряду, який був би підконтрольний громадській думці і здійснювало демонополізацію економіки.

Правовий аспект Дж. Коммонс використовував і у висунутій ним концепції вартості, відповідно до якої вартість товарної продукції є не що інше, як результат юридичної угоди «колективних інститутів».

Як відомо з історії економіки, юридичні аспекти «колективних дій» Дж. Коммонса, рівно як антимонопольні реформаторські ідеї в працях Т. Веблена, знайшли реальне практичне застосування вже в 30-і роки - в період так званого «Нового курсу» президента США Ф. Рузвельта.

Кон'юнктурно-статистичний інституціоналізм У. Мітчела

Мітчелл робив зусилля для поліпшення державної статистичної служби, підкреслюючи важливість оперативного отримання необхідної статистичної інформації. Він зіграв важливу роль в тому, що вивчення економічних циклів було поставлено на емпіричну основу. Мітчелл при аналізі циклу виходив з розділення економіки на «реальну» і «грошову» і розглядав цикли як прояв внутрішньої нестабільності ринкової економіки.

Особливе значення Мітчелл надавав статистичному аналізу співвідношення «ціни-витрати-прибуток». Його статистичні серії містили дані за показниками, які пізніше стали використовуватися при розробці макроекономічних моделей циклу

Робота «Економічні цикли і безробіття», за задумом Мітчелла, повинна була служити частиною широкої програми досліджень в цілях зменшення марнотратства і недовикористання економічних ресурсів. У числі практичних рекомендацій антициклічної політики Мітчелл пропонував організацію державою будівельних робіт в умовах спаду і страхування по безробіттю. В кінці 1926 року він виступав в сенаті на підтримку законопроекту про довгострокове планування суспільних робіт і організації державної служби прогнозування. До кризи 29-30_тих років антициклічне регулювання мислилося їм як використання певних стимулюючих і стримуючих заходів в тих або інших стратегічних пунктах приватної економіки. Криза 30_х років привела Мітчелла до висновку, що система приватного підприємництва зможе зберегтися тільки за умови, якщо економічна діяльність в масштабах країни регулюватиметься державою.

Мітчелл вважав, що планування не повинне бути надзвичайною мірою, викликаною до життя кризовими умовами, а мати характер систематичної діяльності, розрахованої на довготривалу перспективу. Планування в представленні Мітчелла - це перманентний адаптаційний процес, направлений на профілактику всякого роду невідповідностей і диспропорцій, пом'якшення суперечностей і недопущення їх вибухів.

Основні функції постійного планового органу - національного планового бюро, за створення якого ратував Мітчелл, повинні бути інформаційними, консультативними, рекомендаційними. На експериментальній основі вирішувалися б також питання, що стосуються визначення «границі» між державною і приватною сферою діяльності.

Низький рівень розвитку засобів координації і контролю над економічною діяльністю стану держави Мітчелл розцінював як невідповідність рівня розвитку економічної науки, суспільної свідомості, етики і ідеології бізнесу, апарату і інструментарію державної політики умовам і потребам економіки. Тому і прогрес планування Мітчелл пов'язував перш за все з розвитком науки і інформаційної служби, дією на свідомість, розповсюдженням етики «взаєморозуміння» і «соціально відповідальної» поведінки соціальних груп з різними інтересами.

Представники емпірико-прогностичного напряму інституціоналізму ще в 20_х роках в своєму «кон'юнктурному барометрі» в Гарварді публікували за підсумками «аналізу динамічних рядів» перші прогнози економічного зростання шляхом побудови кривих, що представляють середні індекси ряду показників національного господарства.

Некваліфікований прогноз «Гарвардського барометра» напередодні економічної кризи 29-30 років, що провіщав «процвітання економіки», показав недосконалість методологічної бази досліджень тих років, але переконливо продемонстрував правильність головного положення інституціоналістів 20-30_тих років про необхідність соціального контролю над економікою. Це означає, що інституціоналізм є одним з теоретичних попередників кейнсіанської і неоліберальної концепцій державного регулювання економіки, основною ідеєю яких є втручання держави в економіку.

Разом з цим створена Мітчеллом і його «школою» наука «економетрія» до кінця другої світової війни стала найбільш динамічною галуззю економічної науки.

3. Неоінституціоналізм

Неоінституціоналізм виходить з двох фундаментальних передумов. По-перше, що соціальні інститути мають значення, і, по-друге, що вони піддаються аналізу за допомогою стандартних інструментів економічної теорії.

Перш за все, неоінституціоналісти критикую традиційну неокласичну теорію за відступ від принципу «методологічного індивідуалізму». Згідно цьому принципу, реально діючими «акторами» соціального процесу визнаються не групи або організації, а індивіди. Ніякі колективні спільності (наприклад, фірма або держава) не володіють самостійним існуванням, окремим від існування своїх членів. Тому вони підлягають поясненню з погляду цілеспрямованої поведінки індивідуальних агентів. Це не означає, що соціальні інститути завжди є результатом свідомого планування. Найважливіші з них не створювалися по наперед задуманому плану, а виникали спонтанно, в ході взаємодії безлічі індивідів, кожний з яких переслідував свої особисті цілі.

Завдяки принципу «методологічного індивідуалізму», що послідовно проводиться, в центрі уваги нової інституційної теорії опиняються відносини, що складаються усередині економічних організацій, тоді як в неокласичній теорії фірма і інші організації розглядалися просто як «чорний ящик», всередину якого дослідники не заглядали. У цьому сенсі підхід нової інституційної теорії може бути охарактеризований як мікроекономічний.

Стандартна неокласична теорія знала два види обмежень: фізичні, породжувані рідкістю ресурсів, і технічні, що відображають рівень знань і практичної майстерності економічних агентів. Неоінституціоналісти вводять ще один клас обмежень, обумовлених інституційною структурою суспільства, що також звужують поле економічного вибору. Це знаходить свій вираз в двох найважливіших поведінкових передумовах нової інституційної теорії - обмеженої раціональності і опортуністичної поведінки.

Перша відображає факт обмеженості людського інтелекту. Знання, які має в своєму розпорядженні людина, завжди неповні, його рахункові і прогностичні здібності далеко не безмежні, на здійснення логічних операцій він витрачає багато часу і зусиль. Через це агенти вимушені зупинятися не на оптимальних рішеннях, а на тих, які вони вважають прийнятними, виходячи з доступної їм обмеженої інформації. Раціональність цих агентів виражатиметься в прагненні економити не тільки на матеріальних витратах, але і на своїх інтелектуальних зусиллях. Друга визначається як «переслідування власного інтересу, що доходить до віроломства». Йдеться про будь-які форми порушення узятих на себе зобов'язань.

Значна частина соціальних інститутів - традицій, звичаїв, правових норм - покликана мінімізувати негативні наслідки обмеженої раціональності і опортуністичної поведінки.

Порівняльна характеристика «старого» і «нового» інституціоналізму (неоінституціоналізму).

В цілому, «новий» інституціоналізм ґрунтується на припущенні про екзогенність смаків і технології, а «старий» берет ці параметри, як ендогенні. Онтологія «нового» інституціоналізму атомістична, його методологія індивідуалістична, в протилежність до органічних і інституційних елементів «старого». «Новий» інституціоналізм, вірний своєму неокласичному корінню, роздумує про рівновагу і механістичні концепції процесу, у протилежність біолого-надихаючому еволюціонізму «старих».

«Нове індустріальне суспільство» Дж.К. Гелбрейта

Провідним теоретиком неоінституціоналізму є Дж.К. Гелбрейт (1909 р.). Одна з найвідоміших робот - «Нове індустріальне суспільство» вийшла в 1961році.

В центрі концепції Гелбрейта стоїть поняття «техноструктури». Під нею він розуміє суспільну групу, яка включає вчених, конструкторів, фахівців по керівництву, фінансам, технологіям і т. д., які необхідні для нормального функціонування великої корпорації (наприклад Дженерал моторс, Дженерал електрик).

Гелбрейт виходить з того, що обличчя сучасного світу визначають крупні корпорації, які випускають складну техніку. Формування нової моделі продукту кожний раз потребує нових наукових досліджень. Від їх початку до випуску перших зразків зазвичай проходять роки. Тому необхідне не тільки вивчення ринка (маркетинг), але також прогнозування цін, попиту і пропозиції та інших чинників. Все це - результат колективної праці фахівців.

З іншого боку - номінальні власники корпорації - акціонери. Мало хто з них розбирається в спеціальних питаннях. Тому ті, хто має акції довіряють керівництву і зазвичай голосують так, як їм радить дирекція.

З таких правдоподібних передумов Гелбрейт робить наступні висновки:

1) В корпораціях реальною владою володіють не власники, а техноструктура;

2) Влада ця безособиста (безлика), оскільки всі рішення виробляються колективно;

3) Техноструктура змушена планувати роботу корпорації на роки вперед. Тільки за таких умов можливо укладати угоди на науково - дослідні роботи, поставку сировини і т. д.;

4) Планування потребує стабільності, щоб можливо було передбачити майбутні рішення. Тому ні про яку вільну конкуренцію мова йти не може;

5) Спонтанний ринок давно відійшов у минуле і залишився тільки в підручниках. Сучасна західна економіка керується техноструктурою на основі планування;

6) Техноструктура переслідує зовсім інші цілі, ніж підприємець - одиночка. Вона, наприклад, мало зацікавлена в максимізації прибутку на капітал. Навіть при невеликій нормі прибутку величезний капітал корпорації дає дуже велику масу прибутку. Мета техноструктури - стійкі позиції на ринку.

Подібні погляди привели Гелбрейта до повного заперечення вільного ринка в сучасних умовах. Це звичайно явний перебір. Сучасна економіка західного образчика - це складне переплетіння і поєднання різних типів ринка - від монопольного до близького до моделі вільної конкуренції.

Книга Гелбрейта яскравий приклад неоінституціоналізму. В ній немає ні формул, ні графіків, хоча викладання матеріалу не залишає сумнівів в тому, що автор віртуозно володіє науковим апаратом сучасної теорії.

Соціально-технологічний інституціоналізм Р. Коуза

До загальних положень нової інституційної теорії належить так звана «теорема Коуза», викладена у його статті «Проблема соціальних витрат» (1960). Теорема присвячена проблемі зовнішніх ефектів (екстерналій). Так називаються побічні результати будь-якої діяльності, які стосуються не безпосередніх її учасників, а третьої осіб. Існування екстерналій приводить до розбіжності між приватними і соціальними витратами (по формулі - соціальні витрати рівні сумі приватних і екстернальних, які покладаються на третіх осіб). У разі негативних зовнішніх ефектів приватні витрати виявляються нижче соціальних, у разі позитивних зовнішніх ефектів - соціальні витрати нижче приватних.

Теорема Коуза свідчить: «Якщо права власності чітко визначені і трансакційні витрати рівні нулю, то аллокація ресурсів (структура виробництва) залишатиметься незмінною і ефективною незалежно від змін в розподілі прав власності».

Таким чином, висувається парадоксальне положення - за відсутності витрат по укладанню угод структура виробництва залишається тією ж самою незалежно від того, хто яким ресурсом володіє. Теорема доводилася Коузом на ряді прикладів частково умовних, частково - узятих з реального життя. Примітно, що сам Коуз не ставив перед собою завдання сформулювати якусь загальну теорему. Сам вираз «теорема Коуза», рівно як і перше її формулювання, були введені в обіг Дж. Стіглером, хоча останній і ґрунтувався на статті Коуза 1960 р. Сьогодні теорема Коуза вважається одним з найбільш яскравих досягнень економічної думки післявоєнного періоду. З неї слідує декілька важливих теоретичних і практичних висновків.

По-перше, вона розкриває економічний сенс прав власності. Згідно Коузу, екстерналії (тобто розбіжності між приватними і соціальними витратами і вигодами) з'являються лише тоді, коли права власності розмиті. Коли ці права визначені чітко, тоді все екстерналії «інтерналізуються» (зовнішні витрати стають внутрішніми). Не випадково головним полем конфліктів у зв'язку із зовнішніми ефектами виявляються ресурси, які з категорії необмежених переміщаються в категорію рідкісних (вода, повітря) і на які до цього права власності у принципі не існувало.

По-друге, теорема Коуза відхиляє звинувачення ринку в «провалах». Шлях до подолання екстерналій лежить через створення нових прав власності в тих областях, де вони були нечітко визначені. Тому зовнішні ефекти і їх негативні наслідки породжуються дефектним законодавством. Якщо хто тут і «провалюється», то не ринок а держава. Теорема Коуза по суті знімає стандартні звинувачення в руйнуванні оточуючого середовища, що висуваються проти ринку і приватної власності. З неї виходить зворотний висновок - до деградації зовнішнього середовища веде не надмірний, а недостатній розвиток приватної власності.

По-третє, теорема Коуза виявляє ключове значення трансакційних витрат. Коли вони позитивні, розподіл прав власності перестає бути нейтральним чинником і починає впливати на ефективність і структуру виробництва.

По-четверте, теорема Коуза показує, що посилання на зовнішні ефекти - недостатня підстава для державного втручання. У разі низьких трансакційних витрат воно надмірно, у разі високих - далеко не завжди економічно виправдано. Адже дії держави самі зв'язані з позитивними трансакційними витратами. Отже результат лікування цілком може бути гірше самій хворобі.

Вплив Коуза на розвиток економічної думки був глибоким і різноплановим. Його стаття «Проблеми соціальних витрат» стала однією найбільш цитованих в західній літературі. З його робіт виросли нові розділи економічної науки (економіка прав власності, наприклад).

Теорія трансакційних витрат

Теорія трансакційних витрат є складовою частиною нового напряму в сучасній економічній науці. Її розробка в першу чергу пов'язана з іменами двох економістів - Р. Коуза і О. Уільямсона.

Базовою одиницею аналізу в теорії трансакційних витрат признається акт економічної взаємодії, операція, трансакція. Категорія трансакції розуміється гранично широко і використовується для позначення обміну як товарами, так і юридичними зобов'язаннями, операцій як короткострокового, так і довготривалого характеру, що вимагають як детального документального оформлення, так і що припускають просте взаєморозуміння сторін. Витрати і втрати, якими може супроводжуватися така взаємодія, одержали назву трансакційних витрат.

Трансакційні витрати - центральна пояснююча категорія всього неоінституціонального аналізу. Ортодоксальна неокласична теорія розглядала ринок як довершений механізм, де немає необхідності враховувати витрати по обслуговуванню операцій. Ключове значення для роботи економічної системи трансакційних витрат було усвідомлено завдяки статті Р. Коуза «Природа фірми» (1937 р.). Він показав, що при кожній операції необхідно проводити переговори, здійснювати нагляд, встановлювати взаємозв'язки, усувати розбіжності.

Спочатку трансакційні витрати були визначені Р. Коузом як «витрати користування ринковим механізмом». Пізніше це поняття придбало ширший сенс. Воно стало позначати будь-які види витрат, супроводжуючих взаємодію економічних агентів незалежно від того, де воно протікає, - на ринку або усередині організацій, оскільки ділова співпраця в рамках ієрархічних структур (таких як фірми) також не вільно від суперечностей і втрат. По визначенню К. Далмана, яке завоювало найбільше визнання, трансакційні витрати включають витрати збору і переробки інформації, проведення переговорів і ухвалення рішень, контролю за дотриманням контрактів і примушення до їх виконання. Введення в науковий оборот ідеї позитивних трансакційних витрат з'явилося крупним теоретичним досягненням.

Поняття трансакції було вперше введено в науковий обіг Дж. Коммонсом. Трансакція - це не обмін товарами, а відчуження і привласнення прав власності і свобод, створених суспільством. Таке визначення має сенс (Коммонс) внаслідок того, що інститути забезпечують розповсюдження волі окремої людини за межі області, в рамках якої вона може впливати на навколишнє середовище безпосередньо своїми діями, тобто за рамки фізичного контролю, і отже, є трансакціями у відмінності від індивідуальної поведінки або обміну товарами.

Коммонс розрізняв три основних види трансакцій:

1) Трансакція операції - служить для здійснення фактичного відчуження і привласнення права власності і свобод, і при її здійсненні необхідна обопільна згода сторін, заснована на економічному інтересі кожної з них.

2) Трансакція управління - в ній ключовим є відношення управління підпорядкування, яке припускає таку взаємодію між людьми, коли право ухвалювати рішення належить тільки одній стороні.

3) Трансакція раціонування - при ній зберігається асиметричність правового положення сторін, але місце сторони, що управляє, займає колективний орган, який виконує функцію специфікації права. До трансакцій раціонування можна віднести: складання бюджету компанії радою директорів, федерального бюджету урядом і затвердженим органом представницької влади, рішення арбітражного суду з приводу суперечки, що виникає між діючими суб'єктами, за допомогою якого розподіляється багатство. У трансакції раціонування відсутнє управління. Через таку трансакцію здійснюється наділ багатством того або іншого економічного агента.

Будь-яка трансакція складається з двох частин:

1. Підготовка угоди. На цій фазі покупець повинен знайти продавця, зібрати інформацію про ціни (прицінитися), оцінити якість, вибрати продавця і прийти з ним до угоди. Продавець повинен купити місце на ринку, пройти контроль якості свого товару, безперервно збирати інформацію про ціни.

2. Реалізація угоди. На цій фазі покупець оплачує товар одержує його в своє розпорядження, оцінює ще раз його якість.

Кожна Трансакція обов'язково визначає 4 групи параметрів:

- Учасників операції;

- Ресурси, використовувані в трансакції і очікувані результати;

- Права учасників на ресурси і результати;

- Обов'язки сторін.

Трансакційні витрати - це будь-які витрати, що виникають унаслідок неефективності сумісних рішень, планів, договорів, що укладаються, і створених структур. Трансакційні витрати обмежують можливості взаємовигідної співпраці.

Розвиваючи аналіз Коуза, прихильники трансакційного підходу запропонували різні класифікації трансакційних витрат. Відповідно до однієї з них виділяються:

1. Витрати пошуку інформації. Перед тим, як буде здійснена операція, потрібно мати в своєму розпорядженні інформацію про те, де можна знайти потенційних покупців або продавців споживчих благ або виробничих факторів і які ціни, що склалися на даний момент. Витрати такого роду складаються з витрат часу і ресурсів, необхідних для ведення пошуку, а також з втрат, пов'язаних з неповнотою і недосконалістю одержуваної інформації.

2. Витрати ведення переговорів. Ринок вимагає відвернення значних засобів на проведення переговорів про умови обміну, на висновок і оформлення контрактів. Чим більше учасники операції і чим складніше її предмет, тим вище ці витрати. Втрати із-за невдало укладених, погано оформлених і ненадійно захищених угод, є могутнім джерелом цих витрат.

3. Витрати вимірювання. Будь-який продукт або послуга - це комплекс характеристик. При обміні неминуче враховуються лише деякі з них, причому точність їх оцінки буває надзвичайно приблизною. Якості товару, які іноді цікавлять, взагалі неможливо виміряти і для їх оцінки доводиться користуватися інтуїцією. Метою їх економії обумовлені такі форми ділової практики, як гарантійний ремонт, фірмові ярлики.

4. Витрати специфікації і захисту прав власності. У цю категорію входять витрати на утримання судів, арбітражу, державних органів, витрати часу і ресурсів, необхідних для відновлення порушених прав, а також втрати від поганої їх специфікації і ненадійного захисту.

5. Витрати опортуністичної поведінки. Термін «опортуністична поведінка» був введений О. Уільямсоном. Так називається недобросовісна поведінка, що порушує умови операції або націлена на отримання односторонніх вигод в збиток партнеру. Під цю рубрику потрапляють різні випадки брехні, обману, байдикування на роботі, нехтування узятими на себе зобов'язаннями. Розрізняють дві основних форми опортунізму, перша з яких характерна для відносин усередині організацій, а друга для ринкових операцій.

6. Витрати «політизування». Цим загальним терміном можна позначити витрати, супроводжуючі ухвалення рішень усередині організацій. Якщо учасники наділені рівними правами, то рішення ухвалюються на колективній основі, шляхом голосування. Якщо вони розташовуються на різних ступенях ієрархічних сходів, то вищестоящі в односторонньому порядку ухвалюють рішення, які обов'язкові до виконання для нижчестоящих.

Економічна теорія прав власності

Основне завдання теорії прав власності, як вона формулюється самими західними економістами, полягає в аналізі взаємодії між економічними і правовими системами. Але взаємодія ця завжди реалізується в індивідуальній поведінці економічних агентів. Тому аргументування розгортається звичайно в такій послідовності: права власності визначають, які витрати і винагороди можуть чекати агенти за свої дії; переструктуризація прав власності веде до зрушень в системі економічних стимулів; реакцією на ці зрушення буде зміна поведінки економічних агентів. Ця логіка - від структури права через систему стимулів до поведінкових наслідків - ясно виражена в аналізі процесів специфікації (розмивання) прав власності.

Теорія прав власності виходить з базового уявлення про те, що будь-який акт обміну є по суті обмін пучками правомочності: «Коли на ринку відбувається операція, обмінюються два пучки прав власності. Пучок прав звичайно прикріпляється до певного фізичного блага або послуги, але саме цінність прав визначає цінність обмінюваних товарів: питання, що відносяться до формування і структури компонентів пучка прав, передують питанням, якими, як правило, зайняті економісти. Економісти звичайно приймають пучок прав як даний і шукають пояснення, чим визначаються ціна і кількість підмета обміну товару, до якого відносяться ці права».

Ідея, що обмін є обміном пучками прав власності, не нова. У минулому столітті її висловлював Е. Бьом-Баверк. Але потім вона була віддана забуттю. З цього трактування витікає, що товар - це певна сума не тільки фізичних характеристик, але також пов'язаних з ним прав і юридичних обмежень. Тому цінність товару (і його грошова ціна) визначається сукупністю всіх цих чинників. Чим ширше набір прав, пов'язаних з даним ресурсом, тим вище його корисність. Так, власна річ і річ, узята напрокат, мають різну корисність для споживача, навіть якщо фізично вони абсолютно ідентичні. Будинок має різну цінність, коли його господар має право заборонити будувати поряд з ним бензоколонку і коли він позбавлений такого права. Звідси витікає, що зрушення в законодавстві фактично перебудовують набір товарів, який має економіка, тобто міняють об'єм ресурсів і рівень добробуту суспільства.

Крім того, економічні агенти, природно, не можуть передати в обміні більше правомочності, чим вони мають. Тому розширення або звуження прав власності тих, що в них є, приводитиме також до зміни умов і масштабів обміну (збільшенню або зменшенню числа операцій в економіці). Перелік правомочності, що включається західними економістами у визначення прав власності, звичайно коротше за «повне визначення» А. Оноре. Але принциповий підхід до права власності як набору часткової правомочності залишається тим же: «Право власності на майно - відзначає С. Пейовіч - складається з наступної правомочності:

1) прав користування майном;

2) прав пожинати плоди, які це майно приносить;

3) прав змінювати його форму і субстанцію;

4) прав передавати його іншим особам за взаємно узгодженою ціною.

Остання дві правомочності визначають право власника на здійснення змін в цінності його майна і є фундаментальними компонентами прав власності.

В якості початкового пункту аналізу західні теоретики звертаються звичайно до режиму приватної власності. Право приватної власності розуміється ними не просто як арифметична сума правомочності, а як складна структура. Її окремі компоненти взаємно обумовлюють один одного. Ступінь їх взаємо зв'язаності виявляється в тому, наскільки обмеження якої-небудь правомочності (аж до повного її усунення) впливає на реалізацію власником решти правомочності. Наприклад, виняткове право користування не обов'язково припускає можливість відчуження речі. Зате право на передачу речі неминуче припускає, що, принаймні, якась частина виняткових прав на користування або дохід є (інакше ніхто не погодився б на обмін з власником цієї речі). Жорстке обмеження права на отримання доходу від ресурсу (у вигляді надвисокого податку, скажімо) може привести до того, що власник ресурсу втратить всяку зацікавленість в його використанні. В цьому випадку він ніяк не захищатиме винятковість своїх прав користування, тобто його поведінка буде такою ж, неначебто він був позбавлений цього права.

Західні економісти спеціально підкреслюють, що навіть при концентрації всієї правомочності в руках однієї особи право власності може бути названо винятковим, але не «необмеженим». «Винятковість» в даному випадку означає, що його буде обмежено тільки тими обмеженнями, які носять законний характер.

Висока ступінь винятковості, властива приватній власності, має два поведінкові наслідки, якими західні теоретики надають кардинальне значення і з якими вони зв'язують вирішальні переваги приватновласницького правового режиму.

По-перше, винятковість прав пожинати плоди власності припускає, що на власника і лише на нього падають всі позитивні і негативні результати здійснюваної ним діяльності. Тому він зацікавлений в максимально повному їх урахуванні при ухваленні рішень. Це - найважливіший економічний стимул, який забезпечує ефективність ухвалюваних рішень (у сенсі переважання позитивних наслідків над негативними), сприяючи тим самим підвищенню добробуту суспільства: «Чим повніше визначені права приватної власності. тим тісніше відношення між добробутом індивідуума і економічними (соціальними) наслідками його рішень. Як результат, тим сильніше для нього стимул враховувати ті вигоди або той збиток, які його рішення приносять іншим індивідуумам».

По-друге, винятковість прав відчуження означає, що в процесі обміну річ буде передана тому економічному агенту, який запропонує за неї найвищу ціну (тобто для кого вона представляє максимальну цінність). Тим самим забезпечується ефективна аллокація ресурсів, оскільки в ході обміну вони переміщатимуться від менш продуктивних вживань - до продуктивніших, від осіб, що менше їх цінують - до осіб, що цінують їх більше. Захист системи приватної власності західними економістами засновується саме на цих «аргументах від ефективності». Можливо точніше визначення змісту прав власності вони вважають найважливішою умовою ефективного функціонування економіки:»… виключити інших з вільного доступу до ресурсу означає специфікувати права власності на нього».

Специфікація прав власності сприяє створенню стійкого економічного середовища, зменшуючи невизначеність і формуючи у індивідуумів стабільні очікування відносно того, що вони можуть одержати в результаті своїх дій і на що вони можуть розраховувати у відносинах з іншими економічними агентами. Невірно, проте, як це нерідко робиться, ототожнювати специфікацію прав власності з приписуванням правомочності строго певним особам. Таке звужене трактування неповне. Специфікувати право власності означає відповісти, щонайменше, на три взаємозв'язані питання: «хто?», «що?» і «яким чином?». Необхідно визначити не тільки суб'єкта власності, але і його об'єкт, а також спосіб наділу ним. Існує нескінченна кількість варіантів «дроблення» навколишнього світу на одиничні об'єкти. Скажімо, поле площею 1 га, що належить двом фермерам, можна поділити між ними на дві рівних за розміром суцільних ділянки. Але воно може бути також розбито все цілком на найдрібніші клаптики площею 1 кв. см, розподілені між власниками в шаховому порядку.

Способи затвердження прав власності не менш багатообразні. Наприклад, в США в період освоєння Дикого Заходу для заняття вільної ділянки було досить дати оголошення в місцевій газеті. Але держава ввела незабаром жорсткіші вимоги: для підтвердження своїх прав претендент зобов'язувався висаджувати на ділянці певну кількість дерев, регулярно обробляти її протягом декількох років і т. д. Очевидно, що альтернативні варіанти специфікації об'єктів власності і способів встановлення прав на них далеко не рівноцінні і вимагають неоднакових витрат. Неповнота специфікації іменується західними теоретиками «розмиванням» прав власності. Сенс цього явища можна виразити фразою - «ніхто не стане сіяти, якщо урожай діставатиметься іншому». У гіпотетичній ситуації, де правомочність власників залишалася б абсолютно невизначеною, всяка діяльність, направлена не на задоволення сьогоденних потреб - інвестування, консервація ресурсів, утворення запасів і ін. - стала б неможлива. Економічна активність суспільства була б зведена на найпримітивніший рівень і вичерпувалася б збирачем і безпосереднім споживанням.

Розмивання прав власності може відбуватися або тому, що вони неточно встановлені і погано захищені, або тому, що вони підпадають під різного роду обмеження (головним чином - з боку держави):»… яке б конкретне обличчя не приймало розмивання, воно означає наявність обмежень на право власника змінювати форму, місцеположення або субстанцію майна і передавати всі свої права за взаємоприйнятною ціною». Оскільки будь-які обмеження перебудовують очікування економічного агента, знижують для нього цінність ресурсу, міняють умови обміну, остільки дії держави опиняються у теоретиків прав власності під апріорною підозрою. При цьому вони протиставляють процеси диференціації і розмивання прав власності. Добровільний і двосторонній характер розщеплювання правомочності гарантує в їх очах, що воно здійснюватиметься відповідно до критерію ефективності. Головний виграш від розосередження правомочності вбачається в тому, що економічні агенти дістають можливість спеціалізуватися в реалізації тієї чи іншої часткової правомочності (наприклад, в праві управління або в праві розпорядження капітальною вартістю ресурсу).

Перерозподіл прав відповідно до відносних переваг, які має кожний з учасників господарського процесу в якомусь виді діяльності, підвищує загальну ефективність функціонування економіки. У протилежність цьому односторонній і примусовий характер обмеження прав власності державою не дає ніяких гарантій його відповідності критеріям ефективності. Дійсно, подібні обмеження нерідко накладаються в корисливих інтересах різних лобістських груп. Звідси стандартний діагноз теоретиків прав власності: якщо ніщо не перешкоджає якому-небудь перерозподілу правомочності, але в практиці добровільних і взаємовигідних відносин між зацікавленими сторонами воно не зустрічається, значить, такий перерозподіл не відповідає критерію ефективності (оскільки можливість взаємовигідної операції не може бути упущена раціональними економічними агентами). Тому коли такий перерозподіл правомочності проводиться державою, це знижує рівень добробуту суспільства.

Разом з тим західні економісти визнають, що в реальності відокремити процеси розщеплювання від процесів розмивання прав власності дуже важко: «Ніяка чітка межа - пише С. Чен - не відокремлює обмеження прав, що є результатом приватних договорів, від обмежень, що потрапляють під юрисдикцію судів або примусову владу уряду».

Крім того, економічний аналіз проблеми розмивання прав власності не означає заклику до точного визначення всієї правомочності на всі ресурси за всяку ціну (не говорячи вже про те, що це нездійсненно практично). Специфікація прав власності, з погляду економічної теорії, повинна йти до тієї межі, де подальший виграш від подолання їх «розмитості» вже не окупатиме пов'язані з цим витрати. Тому існування широкого класу ресурсів з розмитими або невстановленими правами на них - нормальне явище, завжди присутнє у всіх економіках, хоча склад цього класу безперервно міняється.

Проблема специфікації (розмивання) прав власності зайняла важливе місце в роботах західних економістів, тому що саме через неї розкриваються складні зворотні зв'язки між власністю і економічною організацією виробництва. Як підкреслюється в теорії прав власності, зміст і розподіл цих прав впливають і на об'єм і умови обміну, і на розподіл і рівень доходу, і на процеси ціноутворення. Формальному доказу цього положення присвячена так звана «теорема Коуза».

3.5. Теорія суспільного вибору Дж. Бьюкенена

Кожного разу, коли мова заходить про теорії суспільного вибору, насамперед згадується ім'я нобелівського лауреата по економіці Джеймса Мак-Джілла Бьюкенена. Цей економіст був в числі перших авторів, що вибрали абсолютно новий напрям економічного аналізу - неринкові рішення. Перша його стаття на цю тему «Чиста теорія суспільних фінансів: пропонований підхід» була опублікована ще півстоліттям назад, в 1949 р. (хоча народження теорії суспільного вибору пов'язують з публікацією роком раніше Д. Блеком двох статей про правління більшості). Лише в кінці 60_х рр. за цим напрямом закріпиться власна назва - теорія суспільного вибору. З 1949 р. Бьюкененом опубліковано безліч робіт, тільки їх повний перелік займає більше 20 сторінок.

Фактично одним з перших Бьюкенен здійснив економічний аналіз політичного життя суспільства. Бьюкенен писав: «Суспільний вибір - це погляд на політику, який виникає унаслідок розповсюдження застосування інструментів і методів економіста на колективні або неринкові рішення». У зв'язку з цим теорія суспільного вибору має сьогодні і іншу назву - нова політична економія.

Згідно представленням Дж. Бьюкенена, ця нова дисципліна будується на двох основних методологічних постулатах. Перший полягає в тому, що індивід переслідує свої власні інтереси (тобто є homo oeconomicus); другий - це трактування політичного процесу, за допомогою якого індивіди реалізують свої інтереси як різновиду обміну.

Проте постулату індивідуалізму відводиться головне місце. Першим і найбільш важливим припущенням, яке забезпечує підставу для будь-якої дійсної теорії демократії, є те, яке поміщає джерела цінності виключно в самих індивідів. Політичні і інші інститути оцінюються відповідно до того, наскільки добре вони дозволяють індивідам переслідувати власні інтереси. Індивідуалізм, вибраний Бьюкененом як передумова аналізу, якраз і дозволяє осмислити політичний процес як взаємовигідний обмін. Ідеалом є встановлення таких суспільних інститутів, які, подібно до конкурентного ринку, дозволять переслідуючи індивідуальні інтереси одночасно забезпечувати і суспільні інтереси.

Відмітимо, що саме ці методологічні основи економічного аналізу політичного процесу і містилися в роботі Вікселя. Як писав Бьюкенен, Віксель заслуговує загального визнання як основоположник сучасної теорії суспільного вибору, оскільки в його дисертації 1896 р. були присутній три найважливіші елементи, на яких базується ця теорія: методологічний індивідуалізм, концепція людини економічної (homo oeconomicus) і концепція політики як обміну.

Що є інтересами індивідів в суспільному виборі? Відповідь Бьюкенена на це питання багато в чому співпадає з традиційною: суспільні блага і приватні блага із зовнішніми ефектами, постачання яких через ринок приводять до парето-гіршого результату, чим їх постачання за допомогою того або іншого політичного процесу. Проте Бьюкенен схильний розглядати державу в першу чергу як засіб реалізації суспільної згоди, виробітки правил, які забезпечують соціальну взаємодію з вигодою для кожного, а не як простого постачальника суспільних благ і коректувальника провалів ринку. У цьому виявляється той факт, що на відміну від багатьох колег по вивченню суспільного вибору він приділяє більше увагу нормативному аналізу держави.

Другий постулат (підхід до політики як взаємовигідному обміну) не означає відсутності принципових відмінностей між політичним ринком і ринком приватних благ. На останньому вигоди від обміну із зростанням числа учасників розподіляються все з меншими витратами на торгівлю з приводу пропорцій розподілу цих вигод. Якщо у разі двосторонньої монополії договірний процес по розділу цих вигод віднімає багато часу і сил, то на довершеному конкурентному ринку індивіди просто приймають ціни ринку як дані. Друга важлива властивість ринку приватних благ полягає в тому, що ринок тим ефективніше, чим вище рівень конкуренції, тобто чим більше число його учасників.

На відміну від ринків приватних благ політичний ринок, де рішення ухвалюються колективно, стає все менш ефективним із зростанням числа учасників. Так, політичне рішення може бути парето-ефективним, якщо проти нього ніхто не стане заперечувати. Адже операції на ринку приватних благ завжди є суто добровільне діяння, здійснюване неодмінно при одноголосності сторін. Це означає, що і політичне рішення, якщо воно претендує на парето-ефективний результат, повинне ухвалюватися одноголосно. Якщо ж число учасників операцій на політичному ринку збільшується, то вірогідність одностайності скорочується практично до нуля, так само як і можливість встановлення парето-ефективного стану. До цього ж веде і підвищення мобільності населення, тоді як на ринках приватних благ воно підсилює конкуренцію і наближає їх до ефективного стану.

Бьюкенен підкреслює і інші відмінності між політичним ринком і ринком приватних благ. На першому люди менше уваги приділяють якості вибору. Це пов'язано з тим, що при покупці продукту на приватному ринку чоловік одержує його напевно, а при голосуванні за кандидата, що обіцяє, припустимо, будівництво моста, міст не гарантований навіть у разі перемоги цього кандидата на виборах. Ринок приватних благ має значно вищу здатність до точної настройки, людина може вибирати між численними різновидами одного блага, купувати різні блага в найрізноманітніших варіаціях одночасно. Політичний вибір же здійснюється з малого набору взаємовиключних альтернатив.

Перераховані переваги ринку приватних благ і недоліки політичного ринку і визначають схильність Бьюкенена віддавати пальму першості приватному ринку перед державою скрізь, де це можливо. Проте як бути там, де приватний ринок не працює або працює украй неефективно і потрібні колективні рішення?

Бьюкенен запропонував своє бачення рішення цієї проблеми, що одержала пізніше назву конституційної економіки. Для того, щоб політичний механізм став по своїй ефективності подібністю ринку довершеної конкуренції, всі індивіди повинні бути, по-перше, учасниками одного і того ж контракту, і, по-друге, як вже наголошувалося, цей контракт повинен бути укладений ними одноголосно. Цей контракт (суспільний договір) і був визначений як конституція.

Ця ідея одноголосності колективного рішення також була присутня у Вікселя. Оскільки Віксель розумів, що існують витрати досягнення одноголосного рішення, він пропонував ухвалювати рішення кваліфікованою більшістю, що становить 90 % голосів. Проте, як тільки ми відходимо від одноголосності, відразу ж виникають дві проблеми. По-перше, політичне рішення свідомо буде неефективним, оскільки деякі члени співтовариства будуть вимушені діяти всупереч своїм інтересам; по-друге, виникає свого роду нескінченна регресія (нескінченне повернення в колишній стан) при визначенні правил голосування. За яким правилом встановлювати правила голосування? Хто, як і чому визначає, що, наприклад, 90 % голоси достатньо для затвердження рішення?

У чому, по Бьюкенену, переваги одноголосності? По-перше, відразу ж усувається нескінченна регресія. По-друге, право кожного окремого індивіда, безумовно, дотримуються. Якщо згодом індивід не погоджуватиметься з рішеннями співтовариства, що приймаються відповідно до конституції, то він, принаймні, згоден з правилами, на основі яких ухвалюються ці рішення. По-третє, на конституційній стадії кожен індивід перебуває в стані невизначеності відносно своєї позиції в майбутньому і через це така конституція не виключатиме перерозподіл доходів, оскільки спроможний сьогодні індивід не знає, що чекає його (або його дітей) багато років опісля. І, нарешті, по-четверте, справедливість забезпечує згоду всіх індивідів слідувати її положенням і правилам на післяконституційній стадії. Ця згода підкріплюється і її договірною природою - кожен індивід, який добровільно уклав конституційний договір, розглядає набір правил, що міститься в ньому, як якнайкращий з можливих. Якщо ж згода в суспільстві щодо конституції рушиться, то такому суспільству загрожує анархія. Страх перед нею теж вносить свій внесок в рішення індивіда слідувати конституційним правилам.

Ідеальний суспільний устрій, по Бьюкенену, будується на принципах контракціонізму. Вони включають:

1. Рівний підхід до всіх індивідів на конституційній стадії, при цьому правило одноголосності служить для захисту індивідуальних прав і тим самим гарантує, що утілювані в конституції правила і інститути також відноситимуться до індивідів неупереджено, як до рівних.

2. Дії на другій стадії політичного процесу ефективно обмежені правилами, виробленими на першій, конституційній стадії, і це справедливо не тільки для окремих громадян, але і для вибраних представників, бюрократії і юристів, що відправляють правосуддя.

3. Принципова відмінність між діями, зробленими в рамках конституційних правил, і змінами самих цих правил. Останні мають місце тільки на конституційній стадії і в ідеалі побудовані на принципі одноголосності.

Як же Бьюкенен співвідносить свою ідеальну модель з існуючою реальністю? Він вважає, що кожна демократична країна має своє якесь конституційне статус kvo (будь це формальна конституція, як в США, або неформальна, як у Великобританії). Потім кожен індивід порівнює цей статус kvo з тією ідеальною конституцією, яку він може собі уявити як продукт одноголосного рішення всіх громадян у випадку, якщо б голосування відбулося сьогодні. Якщо розрив між реальною конституцією і ідеальною не такий великий, то індивід усвідомить, що в його інтересах дотримувати діючу конституцію. Згідно Бьюкенену, кожен громадянин повинен запитати себе не просто про те, хороша існуюча конституція чи ні, а про те, чи може краща конституція бути одержана з витратами меншими, ніж потенційні вигоди від неї?

4. Теорії «конвергенції»

Характерна риса сучасного інституціоналізму - всебічна розробка концепцій трансформації суспільства, дослідження фаз розвитку людської цивілізації.

Вперше теорія про зростаючу схожість двох систем (соціалістичної і капіталістичної) з'явилася в 50_ті роки. Це була теорія «про гібридизацію суспільства» Пятирима Сорокіна (США), який вважав, що в результаті поєднання позитивних рис капіталізму і соціалізму утвориться інтегральний тип суспільства.

У 60_ті роки ця теорія отримала розповсюдження. Існує декілька підходів:

1) Раціоналістична школа - на думку професора Яна Тінбенгера (Нідерланди) суспільний оптимум буде досягнуто в результаті поєднання 3 рис капіталізму і 3 рис соціалізму:

Капіталізм Соціалізм

1) Приватна власність; 1) Більша ступінь равенства;

2) Економічні стимули; 2) Робочий контроль над умовами виробництва;

3) Ринкова система 3) Економічне планування. (державне невтручання).

2) Технологічна школа - вважається, що поєднання двох систем відбудеться в результаті розвитку однакової технологічної структури.

3) Менеджерський варіант - в великих підприємствах влада реально знаходиться в руках менеджерів, які професійно керують фірмами, а не у власників. Тому що дуже рідко коли власник сам є спеціалістом і керує виробництвом.

4) Варіант «зближення в методах регулювання економіки» - в результаті економічного розвитку в капіталістичних країнах посилюються тенденції до планування і централізованого прийняття рішень, а в соціалістичних країнах посилюються тенденції відмови від жорсткої регламентації на користь вільних ринкових відносин.

У 70_ті роки з'явилася нова теорія - коралізація. Подібно тому як йде наростання коралових рифів, відбувається поступова кристалізація і зрощування капіталізму і соціалізму.

5. Колективний капіталізм Г. Мінза та А. Берлі

Важливою особливістю еволюції інституціоналізму в 50-і і 60-і роки стало розповсюдження серед його представників різних концепцій трансформації капіталізму. Це супроводжувалося помітним ослабленням властивого ранньому інституціоналізму гострого соціального критицизму. Дана тенденція виразно простежується в роботах таких видних представників післявоєнного інституціоналізму, як Г. Мінз, А. Берлі, Дж.М. Кларк, С. Кузнец та ін. Недоліки і суперечності «старого капіталізму» ними охоче признаються, але тільки як атрибути минулого, що мають історичний інтерес. Післявоєнний же капіталізм представляється як носій «класового миру», «достатку», «соціальної справедливості». Він розглядається як якісно новий етап суспільного розвитку, позбавлений недоліків історичного минулого. Слід зазначити, що в післявоєнні роки соціально-економічний фон для таких оптимістичних оцінок системи капіталізму і оптимістичних прогнозів її подальшого розвитку був сприятливий, особливо в США.

Перехід колишніх «інтелектуальних бунтівників» до вихваляння капіталізму 50_х років означав істотну перебудову інституціональних оцінок капіталістичного способу виробництва. Видний американський інституціоналіст Гардінер Мінз, послідовник Веблена, в 30-і роки вважав, що прагнення до отримання грошового прибутку - головний мотив діяльності крупних корпорацій. Цей мотив змушує «керівників корпорацій ухвалювати такі рішення, які можуть викликати крах всієї економічної машини». Протилежні погляди висловлює Мінз в своїй книзі «Корпоративна революція в Америці», яка була опублікованій в 1962 р. і одержала велику популярність на Заході. Він пише: «Я рішуче настроєний на користь великого бізнесу і його можливостей по відношенню до нашого суспільства». Мінз дійшов висновку, що капіталізм змінив свою природу, став «колективним капіталізмом» в результаті «корпоративної революції». Концепцію колективного капіталізму Мінз висуває як альтернативу марксизму. Він розглядає чотири типу економічних систем: натуральне господарство, атомістичну економіку, приватний капіталізм і колективний капіталізм. «Приватний капіталізм, - указує Мінз, - послужив основою економічної моделі Маркса, що відобразила капіталізм XIX ст. З тих пір здійснилася корпоративна революція, яка… фундаментально підриває базис комунізму - марксистську теорію». Крупні акціонерні підприємства Мінз вважає елементами вже «колективного виробничого механізму». Дві стадії розвитку капіталізму він розглядає як дві принципово різні соціально-економічні системи. Він ігнорує загальні риси, властиві обом стадіям розвитку капіталістичного способу виробництва.