тис. грн.

45

7.

Виручка від продажу партії товару

тис. грн.

60

8.

Валовий прибуток за один виробничий цикл (прибавочна цінність)

тис. грн.

15

9.

Період одного циклу

тиждень

1

Згідно наведених даних ми можемо зобразити структуру нашого капіталу:

К = 1000 _осн. + 35 _обор. = 1035 (1)

У Маркса вираження типа (1) називається «застосований капітал» (примененный). Не зрозуміло для чого цей термін, бо будь - який капітал до чогось застосовується. А річ у тім, що Маркс вводить ще одне поняття: «спожитий капітал» (потребленный). Спожитий капітал - це та частина капіталу, яка переносить свою цінність на продукт за визначений період часу, наприклад, за один виробничий цикл, або рік.

Згідно нашої таблиці спожитий капітал складе:

а) знос основного капіталу - 10

б) заробітна плата - 15

в) витрати матеріалів - 20

45 тис. грн.

Легко можна переконатися, що спожитий капітал за Марксом не що інше як прямі витрати на виробництво, тобто собівартість.

«Органічна побудова капіталу»

Замість розподілу капіталу на основний і оборотний К. Маркс вводить розподіл на постійний і змінний капітал. Для чого це було потрібно? Змінний капітал, по Марксу, це та частина, яка спрямовується на оплату праці, тобто це фонд заробітної плати. Постійний капітал значить все інше. Ґрунтуючись на цій класифікації запишемо вираження (1) по Марксу:

К = 1020 _пост. + 15 _змін. = 1035 (2)

Такий розподіл Маркс називає «органічною побудовою капіталу». Постійний капітал він позначив буквою латинською С (від слова «константа»), а змінний буквою V (від слова «варіація»). Отримуємо:

К = 1020 с + 15v = 1035 (2.1.)

Застосований К = (10 + 20) с + 15v = 45.

Маркса не засмутило, що в постійному капіталі він об'єднав основний і оборотний. Чому саме постійний капітал - тому що це та частина капіталу, яка « в процесі виробництва не змінила цінності». Він має на увазі, що станки і матеріали пасивно віддають себе продукту, скільки вони зменшуються за цінністю, стільки ж додається до цінності продукту.

А чому змінний капітал? Тут Маркс стверджує, що «в процесі виробництва» ця частина капіталу (зарплата) «змінює свою цінність». Маркс пояснює «вона відтворює свій власний еквівалент і понад це прибавочну цінність…»

Треба розібрати. Робітники виробляють продукт, який потім продається. Оскільки ціна перевищує витрати виробництва, цей продукт тому приносить прибуток (у Маркса «прибавочну цінність»). Але чи змінився капітал або окрема його частина через те, що продукт приніс прибуток? Ні. Річ у тім, що Маркс, вочевидь, змішує не тільки капітал з витратами на виробництво, але і капітал з цінністю. Прибавочну цінність він позначив буквою m.

Таким чином, спочатку було:

К = с + v, а потім стало

W = с + v + m (літера W від німецького Wert цінність). Зрозуміло, що з капіталом насправді нічого подібного відбуватися не може. Але якщо мати на увазі «споживаний капітал», тобто витрати виробництва, тоді дійсно добавимо прибуток і отримаємо ціну. Ось про що думав Маркс. «Перевтілення» К в W - це і є те, що він називає «самозростанням капітальної цінності» і тільки звідки у Маркса виходить, що капітал - це «самозростаюча цінність».

4. Норма експлуатації

Головною стратегічною метою К. Маркса було доказати, що експлуатації труда капіталом лежить в основі капіталізму. Для цього він вважав за необхідне доказати, що увесь прибуток (або за Марксом «додаткова вартість») створюється тільки живим трудом, а капітал при цьому виконує пасивну функцію. Тому Маркс виділяє з капіталу фонд заробітної плати і намагається доказати, що ця частина капіталу збільшується в процесі виробництва (тому «змінний капітал») на величину додаткового продукту.

Маркс підкреслює, витрачено було V, а вироблено V + m. Тому як розрахувати «ступінь експлуатації робочої сили»? Треба m розділити на V.

E = . З таблиці = = 1100 = 100 %.

Як пише сам Маркс « Це відносне зростання змінного капіталу… я називаю нормою прибавочної вартості». Автор наглядно зображує, що таке «норма експлуатації» на прикладі. Припустимо тривалість робочого дня дорівнює 12 год. Причому за 6 годин робочий виробляє таку кількість продукту, яка на ринку еквівалентна цінності добового утримання його разом з родиною. Ці 6 годин Маркс називає «необхідним трудом», який виробляє «необхідний продукт». Наступні 6 годин він називає «прибавочним трудом», який виготовляє «прибавочний продукт». Тобто, 6 годин робітник працює на себе, а 6 годин на капіталіста і норма експлуатації складає 100 %.

Якщо капіталісту вдається збільшити тривалість робочого дня до 14 годин, то необхідний робочий час залишається незмінним 6 годин, зате прибавочний час збільшився до 8 годин. Тепер норма експлуатації буде складати 8: 6 = 133 %. Звідки Маркс робить висновок, що капіталісти завжди намагаються збільшити тривалість робочого дня. Той вид прибавочної цінності, який створюється завдяки збільшенню тривалості робочого дня він назвав «абсолютною прибавочною вартістю» (АПВ).

Але норму експлуатації можна збільшити без зміни тривалості робочого дня шляхом скорочення необхідного робочого часу. Згадаємо, що «необхідний робочій час» - це час, протягом якого робітник виробляє еквівалент своєї заробітної плати. Його можна скоротити підвищенням продуктивності праці. Якщо у випадку 12 годинного робочого дня впровадити нову технологію обладнання і завдяки цьому зменшити необхідний робочий час до 3 годин, тоді прибавочний час складе 9 годин, а норма експлуатації 9: 3 = 300 %. Той вид прибавочної цінності, який створюється за рахунок скорочення необхідного труда він назвав відносною прибавочною вартістю» (ВПВ).

Але цими розмірковуваннями Маркс заперечує власну ж теорію, зокрема «закон трудової вартості». Сам автор стверджував, що цінність не можна виміряти конкретним і складним трудом, а можна тільки абстрактним і простим. Згідно цього після впровадження нової технології 1 година простої праці дорівнює 0,5 годин складної праці, бо сам Маркс і казав, що складний труд - це помножений простий труд. Таким чином після ускладнення праці, фактично, тривалість робочого дня не змінилася і норма експлуатації теж. Тоді виникає питання. Звідки взялася ВПВ (відносна прибавочна вартість)? Відповідь може бути одна - прибавочна вартість виникає не через додаткові витрати праці, а, навпаки, через економію часу праці, тобто в прибавочному продукті уречевлюється економія труда.

Тепер згадаємо, що Маркс називає експлуатацією. Цей термін в нього позначає безкоштовне привласнення капіталістом «прибавочного продукту». Чому це експлуатація? Тому що весь продукт труда створюється трудом робітника. Але ми тільки переконалися, що капітал має власну продуктивність - він перетворює простий труд в складний, тобто більш продуктивний. Звідси можна зробити висновок, що експлуатація труда, як її розуміє Маркс, не лежить в природі капіталістичного способу господарювання.

Проблема середньої норми прибутку

В І томі «Капіталу» Маркс розуміє під «прибавочною вартістю» прибуток капіталіста. Прагнучі довести, що прибуток виникає тільки завдяки живій праці без участі капіталу, він пов'язує розмір прибавочної вартості до величини змінного капіталу. В якості «прив'язки» виступає коефіцієнт, який Маркс назвав «нормою прибавочної вартості» (або ступенем експлуатації праці капіталом).

m = m v

Тоді дотримуючись правил математики вірним буде тотожність m = mv, з якого слідує, що величина прибутку залежить тільки від рівня фонду оплати праці. А якщо згадати вираження К = с + v, то виходить, що з двох капіталів з однаковим с (постійною частиною) і різними v (змінною частиною) при однаковій нормі експлуатації m, той капітал дасть більше прибутку в якого більше v.

Маркс розуміє, що його теорія дає дивний результат. Він пише в І томі, що моя теорія суперечить всьому досвіду і буде вирішена в ІІІ томі. Річ у тому, що подібна нестиковка була виявлена ще при аналіз теорії Рікардо в 30_х роках ХІХ ст. Прийнявши головною передумовою теорію трудової цінності Рікардо, Маркс прирік себе на зіткнення з тією ж самою проблемою.

5. Концепція «перевтілених форм»

Для того, щоб вирішити нестиковку трудової теорії цінності та прибавочної цінності з моделлю середньої норми прибутку, Маркс висунув концепцію « перевтілених форм». В ІІІ томі «Капіталу» Маркс говорить, що сформульований ним раніше «закон цінності» проявляється по відношенню не до окремих товарів, а до усієї їх сукупності в країні. А далі стверджує, що товари продаються не по ціні с + v + m, а по ціні, що дорівнюється с + v + р, де р - це прибуток по середній нормі, а не по нормі «експлуатації», як раніше.

Такими чином у Маркса:

с + v + m - трудова цінність товарів

с + v + р - ціна виробництва.

Автор стверджує, що ціна виробництва є перевтілена форма трудової цінності. Доведення перевтілення однієї категорії в іншу Маркс проводить в два етапи:

1. Автор вважає, що норма прибавочної вартості це відношення величини прибавочної вартості до «змінного капіталу» (тобто m = ), а норма прибутку це відношення тієї ж прибавочної вартості вже до всього капіталу (тобто n = ). Маркс говорить, що капіталісту здається буд-то весь його капітал породжує прибавочну вартість. А норма прибутку є лише «іншим виміром норми прибавочної вартості».

Недолік наведених положень: те «перевтілення форм», як його обґрунтовує Маркс, відбувається не на ринку, не в області ціноутворення, або іншій реальній сфері господарювання, а тільки в уявленні капіталіста. Просто йому так «здається» і він «вимірює», але робить це «превратно».

2. На другому етапі трудова цінність «перевтілюється» в ціну виробництва, тому що норма прибавочної цінності перевтілюється в середню норму прибутку. Маркс погоджується з гіпотезою класичної школи, згідно якої норма прибутку по різним капіталам прагне до єдиної - «середньої» величини. Це не якісь ілюзії або невірні розуміння, а реалії життя. Але тоді виходить, що товари не обмінюються по закону трудової цінності. Але Маркс стверджує, що «закон цінності» діє, але не прямо. Його дію спотворюють різні фактори, тобто відбувається «перевтілення форм».

Недоліки теорії «перевтілення».

1. Математична сума відхилення «цін виробництва» від «трудової цінності» дійсно дорівнюється 0, але від цього вони в реальній економіці нікуди не зникають.

2. «Середня норма прибутку» згідно класичної школи, якої дотримувався Маркс, це так звана звичайна, або найбільш розповсюджена норма прибутку, яку А. Сміт назвав «природною». Але ніхто ніколи не доводив, що вона є середнім арифметичним як у Маркса.

3. Згідно теорії класичної школи різний рівень норми прибутку по окремих товарах є результатом не рівноваги попиту і пропозиції по кожному з них і ніяк не пов'язується з різницею в «органічній побудові» капіталів. Сам Маркс це не доводить. Він із самого початку в основу різниці в нормах прибутку закладає різницю «в органічній побудові» капіталу. Тобто він починає доказувати свою теорію з того, що вже вважає її доказаною.

4. Формування середньої норми прибутку і ціноутворення це зовсім різні сфери ринкової економіки.

Тема 7. Становлення неокласичної традиції в економічній теорії

План:

1. Зміна класичної школи політичної економії неокласичною;

2. Виникнення маржиналізму:

3. Австрійська школа граничної корисності:

4. Англійська (Кембріджська) школа маржиналізму:

1. Зміна класичної школи політичної економії неокласичною

Те, що три людини - Джевонс, Менгер, Вальрас - працюючи незалежно друг від друга і спираючись на абсолютно різні національні наукові традиції прийшли до дуже близьких висновків, ніяк не могло бути випадковим збігом обставин. Революцію як відомо, породжує революційна ситуація. Якою ж була ця ситуація в західній економічні теорії, а точніше в теорії вартості (цінності), в якій революція і відбулася?

В цій області панувала парадигма, що спиралася на досягнення англійської класичної школи в інтерпретації Дж.С. Мілля. Затвердженні ними «закони вартості» зводилися до наступного:

1. Вартість речі буває тимчасова (ринкова) і постійна (природна). Остання є центром, навколо якого коливається перша.

2. Ринкова вартість визначається попитом і пропозицією. При цьому попит в свою чергу залежить від ринкової вартості.

3. Природна вартість по різному визначається для не відтворюваних і вільно відтворюваних товарів. В першому випадку вона залежить від рідкості речі, у другому - від величини витрат виробництва товару та його доставки на ринок.

4. Витрати виробництва складаються із заробітної плати та прибутку на капітал і визначаються в кінцевому рахунку кількості затраченого труда.

Таким чином, в класичній моделі середній рівень цін (природна вартість) визначається в сфері виробництва і задається витратами. Пропозиція товару визначається попитом, що складається при даній ціні.

Які ж недоліки класичної моделі викликали маржинальну революцію?

1. Навіть для самого розвинутого і багатого суспільства можливість безмежного збільшення виробництва є нереальною;

2. Об'єктивна теорія розглядала попит на товар як «чорну скриню». Все що було сказано про його механізм, зводилося до банального логічного замкненого кола - попит впливає на ціни, а ціни впливають на попит.

3. Дуалізм класичної теорії вартості (абсолютно різні пояснення для вільно відтворюваних і не відтворюваних благ) не давала спокою вченим, які прагнули створити несуперечливу загальну теорію, яка б розкривала сутність цінності.

В чому полягала маржинальна революція?

В якості початкового явища економічного життя маржиналісти обрали відношення людини до речі, яке проявляється в області особистого споживання. Класична школа не включала особисте споживання в предмет політичної економії, оскільки вплив традицій, звичок, забобонів та інших проявів ірраціональності переважає тут над впливом конкуренції та економічного розрахунку і робить людську поведінку непередбачливою. Тому, щоб створити теорію цінності, засновану на відношенні людини до речі, маржиналісти зробили це відношення раціональним - людина в теорії граничної корисності знає ієрархію своїх потреб і, задовольняючи їх, прагне досягти максимального добробуту.

Таким чином, маржиналісти радикально переформатували проблему вартості: оцінки споживачів і вибір споживача стали головним предметом аналізу, а причинно-наслідкові зв'язки між виробництвом, обміном і споживанням змінили свій напрям на протилежний - основою цінності стали не минулі витрати, а майбутня корисність.

Хоча і з сильним спрощенням, але все ж таки можна сказати, що класична наука була націлена на динамічні задачі, у той час коли її спадкоємниця стала займатися головним чином задачами економічної статики. В центрі уваги класиків була проблема економічного росту (» як держава багатіє?»). Суспільне багатство (функція добробуту) розумілося як об'єм сукупного продукту на душу населення. Вважалося, що темпи росту цієї величини залежать свою чергу від росту прибутку на капітал. Іншим аргументом функції добробуту була чисельність населення, а вірніше, темпи її росту.

В свою чергу, ріст сукупного прибутку на капітал розглядається як функція від зростання чисельності зайнятих робітників, росту капітальних вкладень і т. д.

Нове покоління вчених звернуло увагу на ту обставину, якій класики надавали другорядне значення: одну й ту ж кількість праці або капіталу можна використати по-різному. Тепер формування задачі отримує інший вид: з декількох конкуруючих способів вибрати один, при якому функція максимальна. Цю функцію оцінки стали називати цільовою функцією. Спосіб, який відповідає максимуму цільової функції, називається оптимальним. А максимум цільової функції - критерієм оптимальності рішення. Однак максимум цільової функції треба знайти, приймаючи до уваги обмеження по ресурсам. Тому пошук максимуму функції при обмежених ресурсах отримав назву задачі на умовний екстремум.

Ця нова форма, в яку стала перевтілюватися економічна наука із своєї класичної форми, була названа неокласичною економічною наукою.

Три її характерні риси:

1) Задачі на умовний екстремум;

2) Використання граничних величин;

3) Застосування математичних методів аналізу.

2. Виникнення маржиналізму

Модель І.Г. Тюнена

Коли в 1826 р. в Прусії (Германії ще не було) вийшла книга « Ізольована держава» ніхто не звернув на неї уваги. Книгу написав Іоганн Генріх фон Тюнен, прусський юнкер (поміщик), який безвилазно сидів у своєму маєтку. Сьогодні він вважається першим з засновників граничного аналізу.

Тюнен построїв досить умовну модель державного господарства. Його «ізольована держава» має територію у вигляді кола, у центрі якого розміщується один єдиний «Город». Вся інша територія зайнята сільськогосподарськими угіддями, причому ґрунт усюди має однакову родючість. Весь ринок збуту продукції знаходиться в «Городі». Навколо нього концентричними колами розміщені ферми. Усі необхідні промислові вироби ферми отримують з міста. Немає ні річок, ні каналів, єдиний вид транспорту - гужовий. Таким чином Тюнен вистроїв штучну модель в якій неможливі комбінації різних факторів, що впливають на формування цін і доходів, залишився єдиний фактор - відстань від ферми до міста.

При бажанні дуже легко докорити Тюнену за таку умовну модель (і таких докорів було не мало), але давайте згадаємо математику. Вимірюючи довжину або кути на поверхні землі, ми зазвичай користуємося теоремами Евклідової геометрії, при цьому ми приймаємо припущення, що найкоротша відстань між двома точками - це пряма лінія. Однак ми живемо не в плоскості, а на сферичній поверхні. Тут насправді вірна геометрія Римана, а не Евкліда. Найкоротша відстань між точками не пряма, а дуга великого кола, а сума внутрішніх кутів трикутника не 180, а більше. Точні науки не можливі без таких припущень.

Модель Тюнена була однією з перших кроків до перетворення економічної науки в більш-менш точну науку. Модель Тюнена дозволила йому описувати економічні зв'язки на язиці математики. Надихав Тюнена ніхто інший, як Адам Сміт. Тому не дивно, що Тюнен поставив перед собою задачу встановити у загальному виді рівень «природної заробітної плати» і закон його формування. До того як приступити до вирішення цієї задачі Тюнен робить ряд припущень:

1) Усі затрати на виробництво хліба складаються тільки з заробітної плати;

2) Дохід робочого виражається не грошима, а хлібом (зерном);

3) Всі надлишки зерна, які залишаються в робочого після відрахувань на споживання його родини зберігається і перетворюється в його капітал;

4) В «ізольованій державі» маються вільні землі, так що любий робітник може піти від свого господаря, взяти землі і самому стати капіталістом. Така можливість є, тому що заробітна плата вище прожиткового мінімуму, значить робочий може обзавестися власним капіталом.

Прийнявши вказані передумови, поглянемо на умови задачі. Як ми вже сказали єдиним фактором який впливає на розмір витрат є відстань від ферми до міста. Тому звісно найвищі втрати будуть відповідати самому зовнішньому (т.б. маргінальному) з концентричних кіл, який знаходиться на самій границі нашої держави. А оскільки зерно, яке виробляють на землях маргінального кола, знаходить покупців, то ми можемо здогадатися, що саме такій розмір витрат відповідає ціні зерна на ринку міста. Усі ферми держави продають зерно по такій ціні. Тоді на тих фірмах, що знаходяться ближче до міста залишається рентний залишок, і чим коротший радіус, тим більше рента. На маргінальному ж колі рента дорівнює нулю.

Але з цього в Тюнена все тільки починається. Згідно умов задачі любий робітник може припинити батрачити на господаря і сам стати господарем. Тому заробітну плату робітника Тюнен встановлює алгебраїчно формулою (a+y), де a - це прожитковий мінімум (відома величина), y - залишок нагромадження капіталу. Згідно цього встановлює положення: заробітна плата найманого робітника дорівнюється доходу, який він може отримати, якщо сам стане капіталістом.

Після чого вводяться нові величини:

g - розмір капіталу, який необхідний новому капіталісту для обробки землі і отримання врожаю (вимірюється в одиницях заробітної плати 2 (a+y), 3 (a+y),…, g (a+y);

z - середня (звичайна) норма прибутку в державі;

p - середній річний продукт діяльності колишнього робітника, який став капіталістом, використовуючи g одиниць капіталу. З цих трьох величин остання вважається відомою.

Тепер можна записати формулу, яка виражає річний продукт новоявленого капіталіста - фермера:

p = (a+y)+zg (a+y). (1)

Це те, про що говорив Адам Сміт, тобто сума заробітної плати і прибутку на капітал (виміряні в зерні). Звідси можна отримати норму прибутку:

(2)

Так як ми говорили, що річний залишок зерна, y, йде на нагромадження капіталу, тоді річний прибуток на капітал буде дорівнювати zy:

(3)

Праву частину равенства можна розглядати як функцію від аргументу y. Це вираження представляє річний доход на капітал, цілком природно, що власник доходу бажає зробити його максимальним. Як відомо щоб знайти точку максимуму функції, треба взяти від неї першу похідну і прирівняти її до нуля. Так і запишемо:

(4)

Тепер, що робить Тюнен? Він вирішує рівняння (4) для величини (a+y), бо це і є іскомий рівень «природної зарплати». Якщо його вірно вирішити, то отримається результат Тюнена. Ось він:

 (5)

В правій частині залишилися тільки відомі величини. Тюнен був такої високої думки, що розпорядився вибити її на своєму надгробку.

Але в чому річ? Ну корінь з ap ну що це дає? Не будемо забігати на перед. Отримавши свій Тюнен вивертає задачу на виверт. Він шукає інше: при якому g (капітал на одного фермера) річний прибуток на капітал, тобто zg буде максимальним. Для цього він від формули (3) бере похідну по g, вирішує це рівняння для величини (а+р): отримує що? Вірно - .

Тепер можна дещо пояснити. Спочатку Тюнен задається питанням про те, при якому доході робочого прибуток на капітал стає максимальним. Іскомому рішенню відповідає гранична віддача праці робочого, або точніше, гранична продуктивність живої праці.

Потім Тюнен вирішує, при якому капіталі фермера його прибуток досягне максимуму. Таким чином, у другому випадку максимальному прибутку відповідає гранична продуктивність капіталу. Усі ці назви з'явилися пізніше, але Тюнен і без них добре усвідомлював те, що він робить і що в нього виходить.

Вираження типа (3) і (4) пізніше отримало назву виробничої функції. Головна ж ідея виробничої функції, яку відкрив Тюнен, складається в тому, що фактори виробництва взаємопов'язані в деякій мірі. Звідси і вийшов метод - шукати максимум функції, приймаючи в якості змінної один з факторів і вважати всі інші (в кожному випадку) постійними.

Результат до якого прийшов Тюнен, був заново відкритий через багато десятиріч. В сучасних термінах це звучить так: максимум чистого доходу досягається тоді, коли гранична цінність віддачі кожного фактора дорівнюється його граничним витратам.

Гранична цінність віддачі - це те ж саме, що гранична продуктивність. Тому що «віддача» - це і є продукт, а «цінність віддачі» - це теж продукт, але виміряний в грошах, так що цінність віддачі на одиницю фактора і буде представляти його, фактора продуктивність. Висловлюючись зовсім математично Тюнен встановив, що граничний продукт кожного окремого фактора - це коефіцієнт часної похідної від виробничої функції по даному фактору.

Те, що зробив Тюнен пізніше стали називати теорією розподілу на основі граничної продуктивності. (Під терміном «розподіл» прийнято розуміти встановлення цін на фактори виробництва під впливом попиту на продукцію виробництва).

Тюнен не просто отримав свої видатні результати, але він добре розумів їх наукове значення, тобто розумів, що не просто вирішив якусь сільськогосподарську задачку, а що розробив загальний метод рішення широкого класу економічних проблем на основі нового підходу - граничних величин.

Доречи і до своєї величини він ставився повністю серйозно. Щоб здійснити на ділі «природну норму заробітної плати» Тюнен розробив систему участі робітників в прибутках свого маєтку. Тобто зробив те, що почнуть робити деякі спеціалісти Заходу в середині 20 ст. (акціонерні товариства).

Теорія Антуана Огюстена Курно

Антуан Огюстен Курно (1801-1877) був за фахом математиком. Але це була людина видатної ерудиції і глибокого розуму. Він написав роботи по математиці, філософії, по питанням шкільної освіти, історії філософії. Його ідеї в теорії ймовірності набагато років випередили епоху.

Книги Курно не принесли йому слави при житті. Це стосується також і його роботи «Математичні основи теорії багатства» (1838), яку зовсім не помітив вчений світ навіть у його рідній Франції. У цій роботі Курно цікавиться, при яких умовах прибуток від реалізації товарів досягне максимуму. І якщо через n позначити кількість продавців, то він починає з n=1, тобто з випадку чистої монополії.

Скільки ж причин існує для того, щоб якісні товари купувалися більш охоче, чим інші? Тут і корисність, і купівельна здатність, реклама і т. д. Всі ці причини можна назвати аргументами однієї функції - функції попиту.

Курно вибирає тільки один аргумент - ціну продажу. Він першим в історії економічної думки поставив питання про функцію попиту, і він же першим визначив її і показав як вона виглядає. Сучасна наука вирішила, що більш зручним зобразити аргумент (ціну) по осі ординат, а функцію по осі абсцис. Таким чином функція має такий вигляд (рис.) де р - це ціна продажу, а Q - обсяг покупок (попит). Ця крива ринкового попиту відображає реальні кількості споживчих благ, які були куплені за рік по середнім цінам. Тобто крива попиту Курно є емпіричне співвідношення між продажами і цінами.

На основі кривої попиту сформулювали закон поступового зниження попиту - якщо ціна товару зростає, тоді попит буде пред'явлений на меншу кількість цього товару. Але при цьому треба пам'ятати, що крива попиту показує, яку кількість даного товару згідні купити покупці при різних цінах, але при даній ринковій пропозиції, даних доходах споживачів і т. д., тобто всі інші аргументи крім ціни вважаються не змінними.

Курно не тільки знайшов функцію попиту, але й визначив її властивості.

Сукупний доход продавця (R) буде дорівнюватися добутку даної кількості товарів і їх відпускної ціни. Тому, якщо Q=f (p) - є функція попиту, то функція сукупного доходу R=pf (p). Далі Курно вводить функцію сукупних витрат ц(Q). В результаті він отримує функцію сукупного прибутку: П=pf (p) - ц (Q)

Курно знаходить максимум цієї функції і виявляється що він - один єдиний. Результат виходе таким: максимум прибутку монополіста досягається при такому обсязі продукції, коли граничні витрати дорівнюються граничному доходу.

Теорія дуополії.

Крім теорії чистої монополії Курно заложив основу теорії дуополії, тобто n=2. Припускається, що витрати виробництва продукту дорівнюються 0 (нулю) (тобто продавці можуть збільшувати пропозицію цього товару без всяких проблем): що кожна фірма з двох може заповнити цим товаром весь ринок (тобто задовольнити весь попит, наприклад, на мінеральну воду).

Оскільки монополії вже нема, продавці не призначують ціни, а, навпаки, пристосовують свій випуск до цін, які призначаються покупцями. Кожний з продавців тому оцінює функцію попиту на свій товар і вирішує скільки товару йому виносити на продаж, при умові, що в конкурента ця величина в даний момент постійна.

Курно зображує ситуацію у вигляді двох кривих, які зображають тільки обсяг випуску продукту на ринок. Для А ця величина є функцією від того, що робить В, а для В - функція від обсягу випуску А. І кожний прагне досягти максимуму прибутку (рис.)

Наприклад, А виробляє товар в обсязі А₁, тоді В буде вважати, що максимум прибутку він отримає, якщо поставить на ринок обсяг В₁. Якщо ж у першого обсяг знизиться до А₂, то другий збільшить свій продаж до В₂. Таким чином іде свого роду гра між конкурентами, доки не досягається точка рівноваги - це точка з координатами - точка перехрещування кривих.

Потім Курно доказує наступне: при любому відхиленні від точки рівноваги з боку А послідує реакція з боку В, за якою може відбутися реакція з боку А і т. д., але всі ці в реакції будуть приводить до точки рівноваги. Тобто стан рівноваги стійкий.

Сучасна теорія дуополії набагато складніша. Вона припускає, що кожна фірма передбачає реакцію конкурента, взаємний зговір їх між собою, а також інші випадки. Однак початок всьому положив Курно.

Двигаючись далі, він дійшов до поняття досконалої конкуренції, коли фірми не мають можливості впливати на стан ринка, і розглянув відповідні ситуації з цінами і прибутками.

Вчасності Курно доказав, що в точці рівноваги дуополістів вони приходять до спільної ціни, яка нижче ціни монополіста, але вище ціни вільної конкуренції. Крім того, максимізація прибутку для монополіста означає самий низький (з усіх типів ринка) обсяг продукції, а для ринка вільної конкуренції цей же критерій веде до максимально можливого обсягу виробництва.

Досягнення Курно не обмежуються створенням теорії чистої монополії і теорії дуополії. Він також затвердив ідею, що досконала конкуренція є граничним випадком з цілого спектра ринкових структур, визначених в термінах кількості продавців. Курно показав, що дуополісти поступово прийдуть до спільної ціни, яка буде нижча за ціну простої монополії, але вища за ціну вільної конкуренції. Таким чином, монополія виробляє найнижчий обсяг продукції, а вільна конкуренція - найбільший, так що ситуація дуополії знаходиться між ними.

Корисність суспільних робіт в працях Жюля Дюпюі.

З моменту заснування в 1747 р. «Школи проектування громадських об'єктів» в Парижі серед її викладачів і випускників поступово встановилася традиція цікавитися економічною оцінкою суспільних робіт. Одним з випускників був Жюль Дюпюі, який між 1844 та 1859 р. видав ряд робіт по проблемі вимірювання соціальної корисності наданих суспільством благ та послуг, в яких встановив різницю між сукупною та граничною корисністю стосовно цін попиту.

Як і Курно, Дюпюі вважав, що обернене співвідношення між цінами і кількістю благ є очевидним фактом, який підтверджується досвідом і не потребує теоретичного обґрунтування. Але на відміну від Курно Дюпюі інтерпретував функцію попиту просто як функцію граничних корисностей і функція попиту має від'ємний нахил, так як додаткова корисність, отримана від покупки додаткових одиниць того ж товару, зазвичай знижується.

Розмірковуючи про те, що кожна додаткова порція соціального блага несе її споживачу все меншу і меншу корисність, Дюпюі прийшов до функції попиту (рис.).

Крива NP зображає граничну корисність користування мостом (крива попиту на послуги моста). Координати ОР - тариф за проїзд на мосту, OR - кількість послуг моста, на які пред'явлений попит (наприклад кількість їздок по мосту).

При тарифі p буде використано r одиниць послуг моста. Спільна плата за всі ці їздки вимірюється площею Oрnr, а останній кусок трапеції - трикутник криволінійний pPn Дюпюі називає відносною корисністю. Сьогодні цю величину називають ізбитком споживача. Навіщо він нам потрібен? Споживчий ізбиток - це і є чиста вигода споживачів, бо він показує, скільки вони готові були сплатити за спожиті послуги зверху того, що прийшлося їм заплатити насправді (зверху суми Opnr).

Знижуючи тариф з р до р, водії сплачують суму рівну Opnr. Скупний виграш водіїв ppnn. Але держава понесла збиток - недоотриманий дохід ppnq. І тільки трикутник nqn представляє чистий приріст ізбитка для суспільства від зниження тарифу з р до р.

Але Дюпюі сміливо йде далі. Він каже, давайте уявимо собі подібну ж криву граничних витрат на утримання моста (рис.). Аналогічно попереднім розміновуванням, при тарифі р кількість їздок буде r, а сукупні витрати будуть вимірюватись трапецією Osnr. Але виручка за проїзд по мосту вимірюється площею Opnr. Таким чином власники моста теж отримують ізбиток.

Це ізбиток виробника. Виходить, що від зниження тарифу вигоду отримують обидві сторони.

Після цього Дюпюі не склало великого труда доказати теорему про те, що суспільству не вигідно підвищувати тарифи на суспільні послуги, навіть якщо споживачі і здатні заплатити більше.

Якщо порівняти статтю Дюпюі «Про вимірювання корисності суспільних робіт» (1844 р.) із удосконаленням цієї ж концепції Маршаллом, стають очевидними її недоліки:

- Дюпюі не усвідомив, що його аргументація цілком тримається на припущенні про вимірюваність корисності;

- Впроваджений термін «споживчий надлишок (ізбиток)» передбачає міжособистісне порівняння корисності;

- Споживчий надлишок від окремої суспільної послуги може залежить від надлишків, що виникають в результаті споживання інших послуг;

Тим не менш, стаття Дюпюі, навіть з урахуванням недоліків, стала в свій час значним кроком вперед в розвитку теорії граничної корисності.

Економічні закони Генріха Госсена.

У 1854 р. в книжкових лавках Німеччини з'явилася книга з довгою назвою «Розвиток законів суспільного обміну і витікаючих звідси правил людській діяльності». Її автором був Герман Генріх Госсен. Книга була написана важкою мовою, переповнена численними формулами і утомливими прикладами. Твір Госсена довго не розкуповувався, і в 1858 р. засмучений невдачею автор майже повністю вилучив із продажу тираж і знищив його. Лише через чверть століття, після того, як побачили світло роботи У. Джевонса, К. Менгера і Л. Вальраса, вона здобула широку популярність. У 1878 р. після чотирилітніх пошуків екземпляр книги Госсена був знайдений в бібліотеці Британського музею другом У. Джевонса професором Адамсом. У 1889 і 1927 рр. книга Госсена була знов перевидана.

Робота Госсена відкрила новий напрям, а до скарбниці економічної думки увійшли два постулати, які згодом, за ініціативою Ф. Візера і В. Лексиса, стали називатися першим і другим законами Госсена. За допомогою цих законів Госсен описав правила раціональної поведінки суб'єкта, прагнучого отримати максимум корисності з своєї господарської діяльності.

Перший закон Госсена.

Сенс першого закону Госсена виражається в двох положеннях, сформульованих автором:

ь у одному безперервному акті споживання корисність подальшої одиниці споживаного блага зменшується;

ь при повторному акті споживання корисність кожної одиниці блага зменшується в порівнянні з її корисністю при первинному споживанні.

Наочно суть цих положень представлена на рис.

Рис. Убування корисності в одному безперервному акті споживання (а) і при повторних актах споживання (б).

Відкладаючи по осі абсцис одиниці якого-небудь блага, а по осі ординат їх корисності, неважко побудувати криву АС (рис. а), яка і виражатиме убування корисності в перебігу одного акту споживання. Криві АС, А1С1, А2С2 (рис. б) відповідно виражатимуть убування корисності одиниць блага в подальших актах споживання.

На цій підставі Госсен робить висновок: «Одиничні атоми одного і того ж споживчого блага мають дуже різну цінність».

Значення першого закону Госсена для економічної науки полягає, по-перше, в тому, що він дозволяє розрізняти загальну корисність деякого запасу блага і граничну корисність даного блага. Завдяки цьому одержало відповідь питання, що давно мучило економістів: чому «практично даремний» алмаз дорожче одного з «найбільш корисних» благ - води?

По-друге, постулат про убування граничної корисності блага є необхідною умовою досягнення економічним суб'єктом стану рівноваги, тобто такого стану, при якому він отримує максимум корисності з наявних в його розпорядженні ресурсів.

Другий закон Госсена.

Досягти стану рівноваги суб'єкт зможе в тому випадку, якщо керуватиметься другим законом Госсена, який у формулюванні автора звучить так: «Індивід, що володіє свободою вибору між деяким числом різних видів споживання, але що не має достатньо часу використовувати всі їх сповна, в цілях досягнення максимуму своєї насолоди, якою б різною не була абсолютна величина окремої насолоди, повинен, перш ніж використовувати повністю найбільшу з них, використовувати всі їх частково, і притому в такому співвідношенні, щоб розмір кожної насолоди у момент припинення її використання у всіх видів споживання залишався рівним». Сучасною мовою цей закон можна сформулювати таким чином: щоб одержати максимум корисності від споживання заданого набору благ за обмежений період часу, потрібно кожне з них спожити в таких кількостях, при яких гранична корисність всіх споживаних благ буде рівна одній і тій же величині. Якщо такої рівності немає, то за рахунок перерозподілу часу, виділеного на споживання окремих благ, можна збільшити загальну корисність. Або в іншій трактовці: особа максимізує свою корисність, коли розподіляє грошові кошти між різними благами так, що досягає рівного задоволення від останньої одиниці грошей, витрачених на кожний з товарів.

Рекомендацію Госсена по оптимізації на прикладі двох благ ми можемо представити графічно (рис.)

Рис. Графічна ілюстрація другого закону Госсена.

Взаємозв'язок між граничною корисністю хліба і молока. У першому квадранті зображений графік граничної корисності хліба, в другому - молока. При цьому одиниці вимірювання натуральних кількостей обох продуктів вибрані так, щоб в одиницю часу можна було спожити або одиницю хліба, або одиницю молока. Відрізок AВ представляє кількість часу, який має в своєму розпорядженні суб'єкт для споживання вибраних продуктів харчування. Щоб визначити рівноважну структуру споживання, споживачу досить підняти «планку» AВ (зберігаючи її горизонтальне положення) до «упору», щоб вона зайняла положення A`B`. Проекції точок «упору» на вісь абсцис вкажуть шуканий набір споживаних благ: Qхл*, Qмол*.

Працю Госсен розглядає як особливе благо, корисність якого змінюється в повній відповідності з першим законом. Але на відміну від звичайних благ гранична корисність праці може досягати негативних значень. «Всякий рух, - пише Госсен, - після того, як ми протягом довгого часу відпочивали, доставляє нам спочатку насолоду. При продовженні своєму насолода ця підкоряється вищевикладеному закону падіння. Якщо ж, продовжуючись, воно впало до нуля, то при цьому не тільки припиняється насолода, але необхідність продовження витрати власної сили доставляє відчуття, зворотне задоволенню». На рис. N₀ годин роботи - «в радість», подальше ж продовження праці - «в тягар». При визначенні оптимального співвідношення між вільним і робочим часом Госсен рекомендує дотримуватися наступного правила: «Для того, щоб досягти в житті найбільшої насолоди, людина повинна розподілити свій час і сили досягши різного роду насолоди так, щоб цінність граничного атома кожної одержуваної насолоди дорівнювала б втомі, яку він зазнав, якби він досяг цього атома в останню мить витрати своєї енергії».

3. «Трикутник» маржиналізму

Сформувалися відразу три школи, які прийнято називати так: Австрійська, Лозаннська і Англійська (Кембріджська). Слово «школа» підходить в цьому випадку як ніколи: майже всі вчені цього напрямку були професорами в університетах і в них з'явилася велика кількість учнів.

Австрійська школа, засновником якої став Карл Менгер (1840-1921), далі представлена його учнями Візером і Бьом-Баверком. Австрійці з підозрою ставилися до математичних методів аналізу, а надавали перевагу логічним розміркуванням у словесній формі. Характерним для цієї школи був також безумовний акцент на економічний лібералізм. Вони заперечували не тільки соціалізм у любій формі, але й любий державний початок в економіці. Остання якість Австрійської школи особливо яскраво проявилася в позиції її третього покоління, яке очолили Мізес і Хайек. Спільним для австрійців було протиставлення нового напрямку вченню класиків, особливо Рікардо.

Лозаннська школа представлена була спочатку одним гучним ім'ям - Леон Вальрас (1834-1910). Далі в цьому руслі працював інший лозаннський професор - Парето, також італієць Бароне, швед Кассель і багато інших аж до американця Леонт'єва. Тут, навпаки, на озброєння був взятий могутній арсенал математики.

В Англії ідеї Джевонса були підтриманні такими вченими, як Уікстід і Еджуорт. У тому ж напряму, але незалежно від Джевонса, працював Маршал. Його спадкоємцем став його найліпший учень - Пігу. У наступному поколінні з цієї школи вийшов Кейнс.

Для Англійської школи характерний прагматизм в методі - вони менше утискали себе заданими установками у відношенні держави, соціалізму, класичної школи і т. д. Все роздивлялося з позиції економічної користі.

4. Австрійська школа граничної корисності

Особливості методології дослідження австрійської школи

Перш за все, це послідовний моністичний суб'єктивізм: всі категорії економічної науки австрійці прагнуть вивести тільки з відношення до предмета економічного суб'єкта, його переваг, очікувань, пізнань. Як наполегливо підкреслює Менгер, будь-які блага самі по собі, з погляду економіста, позбавлені яких не будь об'єктивних властивостей, і перш за все цінності. Ці властивості додають їм лише відповідне відношення того або іншого суб'єкта.

Особливий акцент, який австрійці роблять на невизначеності майбутнього і можливості помилок, величезне значення, що надається ними, особливо Менгером, знанням економічного суб'єкта, наявній в його розпорядженні інформації, різко виділяють їх на фоні інших маржиналістів і роблять їх теорії особливо важливими в наші дні, коли проблема пошуку і обробки інформації знаходиться на передньому плані економічних досліджень.

Можна сміливо стверджувати, що ступінь раціональності, який вимагається від господарського суб'єкта, знаходиться в теоріях австрійців на порядок нижче, ніж в моделях Джевонса і Вальраса. Це виявляється, зокрема, в іншій особливості австрійської школи, а саме в тому, що австрійці не вживають не тільки математичні методи дослідження, але навіть геометричні ілюстрації своїх теоретичних положень. Звичайно, це можна пояснити і тим, що основоположники австрійської школи, що здобули юридичну освіту, просто не володіли технікою математичного аналізу. Проте головна причина абсолютно інша. Річ у тому, що застосування в теорії цінності диференціального числення вимагає, щоб дослідник прийняв деякі додаткові допущення. По-перше, оцінюване благо повинно бути нескінченно ділимим, або, що те ж саме, функція корисності повинна бути безперервною, а не дискретною. Ця функція повинна бути, по-друге, диференційованою, тобто мати дотичну в кожній точці і, по-третє, опуклою для того, щоб похідна в кожній точці була кінцевою.

Всі три додаткові умови вводяться для зручності обчислення і звужують круг явищ, з'ясовних маржинальною теорією. Крім того, математична версія теорії граничної корисності припускає, що господарський суб'єкт безпомилково знаходить оптимальний для себе варіант, що суперечить згаданим вище положенням австрійців про невизначеність і помилки. Оскільки австрійці уникають вживання математичного аналізу, це дозволяє їм не тільки охопити своєю теорією ширший круг явищ, але і зберегти її несуперечність і залишитися в рамках більш реалістичнішої моделі людської поведінки.

Всі економічні проблеми австрійці розглядають і вирішують на мікрорівні, на рівні індивіда. Вони не враховують, що ціле, тобто суспільство, завжди більше суми своїх частин, не визнають специфічних макроекономічних явищ, що не зводяться до простої рівнодіючій індивідуальних переваг і рішень.

Важливу роль в австрійській теорії займає чинник часу. Менше всіх інших маржиналістів австрійці заслужили докір в чисто статичній точці зору. Вони не забували підкреслювати, що ціннісні думки людей безпосередньо залежать від того, на який період часу вони можуть розрахувати задоволення своїх потреб. Саме чинник часу і пов'язана з ним невизначеність приводять до помилок учасників обміну і не дають встановитися загальній рівновазі, властивій позачасовій системі Вальраса, де всі ціни і кількості благ визначаються одночасно.

Теоретичні погляди К. Менгера

Карл Менгер (1840-1921) починає з питання: «Як виділити явище, яке не залежить ні від чого, але яке притягує інші явища?»

Людські потреби - ось звідки починається ланцюжок економічних причин і висновків. Потреби - це, вважає Менгер, незадоволені бажання і прагнення. Речі або дії, які задовольняють наші потреби, носять назву благ. Зовсім неважливо, що представляють собою ці блага об'єктивно. Але ніякі потреби людей не задовольняють екскаватори, дамби, шахти, станки і т. д. Все це, говорить Менгер, також блага. Але споживчі блага - це блага «першого порядку». Для їх виготовлення застосовуються блага другого, третього і ще більш високих порядків.

Споживчі блага самі наділяють цінністю ті виробничі ресурси, або фактори, які приймають участь у їх виготовленні. В цій ідеї заключається видатна теорія вмєнєнія Австрійської школи. Цінність вмінюється виробничим благам в силу їх необхідності для існування споживчих благ (сьогодні економісти називають останні предметами кінцевого споживання).

Доля того, щоб виготовити продукт, необхідний час. Такий проміжок часу Менгер називає виробничим періодом. Завдяки тривалості цих періодів (в цей час проходять зміни в кількості доходів, чисельності населення і т. д.) в кінцевому рахунку виходить, що переважна кількість благ пропонується на ринку в меншій кількості, ніж необхідно по потребам населення. Такі блага Менгер називає економічними. Ті ж, які маються в більшій кількості, ніж потреба в них, називаються неекономічними (по сучасній термінології - вільні блага). Твердої різниці між обома категоріями нема. Блага можуть переходити з однієї категорії в іншу.

Цінність - це те, що люди приписують благам в залежності від співвідношення між об'ємом пропозиції і ступенем задоволення потреб. Кожна додаткова одиниця даного блага отримує тому все меншу і меншу цінність.

Явище товарного обміну Менгер розглядав фактично як Сей (товари обмінюються на товари). Далі він заново відкрив те, що стверджував Адам Сміт - обмін нееквівалентний, а взаємно корисний. Але Менгер дав цю трактову спираючись на поняття спадаючої граничної корисності: співвідношення граничних корисностей благ обумовлює пропорції їх взаємного обміну.

Менгер категорично заперечував поняття трьох факторів виробництва. Тільки процес послідовного вмєнєнія (на основі спадаючої граничної корисності) встановлює пропорції, в яких розподіляється винагорода між факторами, які приймають участь у виробництві. Дане положення пізніше стали називати теоремою розподілу. Ось її сучасне формулювання: якщо доходи пропорційні розмірам виробленої продукції, а оплата кожного фактора дорівнюється його граничному продукту, то загальна сума таких оплат дорівнюється сукупному продукту. Пізніше аналіз показав, що ця теорема справедлива лише тоді, коли всі фактори виробництва використовуються найліпшим (найбільш продуктивним) способом.

Ми бачимо, що до сих пір не було мови про витрати виробництва. Менгер дійсно вважав, що вони не виступають причиною яких-небудь важливих економічних явищ. Вони просто визначаються кількістю необхідних виробничих ресурсів.

Звісно, що наступні вчені знайшли масу неточностей, упущень, незавершених ідей. Але треба судити по тому, що зробив вчений. А зробив Менгер річ гігантського масштабу. Він вистроїв контури нової економічної теорії, яка охоплює поле від особистих потреб людини до господарства цілої країни. В центрі його системи опинилося вирішення проблеми використання ресурсів і розподілу доходів.

Коли головні теоретичні досягнення Менгера були сформульовані мовою математики, стало очевидно, що всяка господарська діяльність зводиться до задачі на умовний екстремум. Тобто, завжди шукається максимум (доходу, прибутку…) або мінімум (витрат…) при даних об'ємах ресурсів.

Альтернативні витрати Фрідріха Візера.

Фрідріх фон Візер (1851-1926) зробив, крім усього іншого, дві принципово нові речі:

1. Він ввів термін, який залишився в науці назавжди: гранична корисність.

2. Розробив поняття, яке стало одним з основних в неокласичній економічній науці. В різних книгах його переводять з англійського по-різному:

ь витрати альтернативних можливостей;

ь витрати втрачених можливостей;

ь альтернативна вартість;

ь альтернативні витрати.

Ми зупинимося на останньому варіанті. Свою версію нової економічної теорії Візер виклав у двох книгах. Одна називається «Виникнення і головні закони господарської цінності» (1884). Друга - «Природна цінність» (1889)

В цілому можна сказати, що Візер розробляв ту концепцію, основу якої заложив Менгер. Але Візер, безумовно, був оригінальним вченим і його праці написані не як доповнення до робіт Менгера, а як самостійна теоретична система.

Візер формулює цікаву концепцію споріднених благ. Це такі продукти, у виготовленні яких був використаний не менш ніж один спільний фактор виробництва. При обміні між собою споріднених благ, говорить Візер, пропорція встановлюється згідно співвідношенню витрат спільного фактора виробництва на ці блага. Як бачимо економічна думка не може дозволити собі зовсім відмовитися від витрат виробництва в питаннях ціноутворення. Однак в понятті витрат Візер вніс зовсім новий зміст.

Альтернативні витрати.

Концепція вмєнєнія цінності сама по собі не може відповісти на запитання: «Чому одиниця того чи іншого ресурсу коштує стільки-то, а не скільки-небудь ще?» Ця теорія пояснює, звідки береться цінність виробничих ресурсів взагалі. Але чому ринкові ціни такі?

Ось у чому полягає ідея альтернативних витрат: цінність якого-небудь товару, який сподобався споживачу, визначається для нього цінністю всього того, чим йому необхідно буде пожертвувати заради придбання такого товару. Точно так і витрати для виробництва цього товару визначаються для виробника цінністю даних ресурсів при інших можливих способах їх використання. Іншими словами: витрати виробництва даного продукту залежать від альтернативних можливостей, якими приходиться жертвувати для того, щоб виробляти цей продукт.

Ресурси можуть бути використані різними способами. З усіх цих альтернатив є найліпша, або найбільш ефективніша. І коли ми приймаємо рішення виготовляти цей товар, ми зобов'язані платити за ресурси по ціні той самої найбільш ефективної альтернативи.