Історія економічних учень

При черговому збільшенні потреб населення у хліб: в обробку залучається нова земельна площа, де почва ще меньше родюча, ніж на сусідній ділянці у попередній ситуації. Тепер ціну регуулюють витрати (Рікардо говорив: втрати праці) на новій останній ділянці, які вищі, ніж на попередній. Тому на попередній виникає позотивний (більший за 0) рентнитй залишок. Його величина стає додатком до рент на всіх інших, більш родючих ділянках. Розміри рентних платежів безперервно таким чином зростають. І цей процес об'єктивний. «Не тому хліб дорогий, що сплачується рента, - пише Рікардо, - а рента сплачується тому, що хліб дорогий».

Теорія ренти Ріікардо - це спроба узагальнення і обгрунтування доктрини убиваючої доходності.

Теорія цінності.

Що перетворює набір окремих частин у єдину систему? Наявність між усіма частинами визначеного роду зв'язку. При цьому усі зв'язки за своїм характером і дією підкоряються одному принципу. Такий принцип називається системоутворюючим.

В системі Адама Сміта системоутворюючий принцип - це економія праці. У системі Рікардо - це витрати праці.

Рікардо звертається до того місця у Сміта, де говориться про закон обміну у первісному суспільстві. Коли немає ще капіталу і розподілу праці, єдиним мотивом при встановленні обмінного співвідношення можуть бути витрати часу праці.

Але коли вже існує капітал, а земля віддана у приватну власність, говоре Сміт, ціна товару повинна відшкодувати не тільки витрати праці, але і витрати капіталу (з прибутком), та ще і власник землі потребує своєї долі. Про ренту Сміт говоре, що вона не формує ціни, а визначається перевищенням ціни над сумою зарплати і прибутку. Рікардо розглядає ренту у цілому так же. Тому у нього рента не впливає на цііноутворення. Але він відійшов досить суттево від концепції Сміта у іншому.

Рікардо наполягав на тому, що витрата праці є єдиною передумовою ціни, причому не тільки у первісному суспільстві, а й у цивілізованому. Тут не треба спрощувати. Звісно Рікардо розумів, що ціна товарв повинна відшкодувати всі витрати виробництва, а не тільки витрати праці. Але його не цікавило з чого склаадається ціна, тобто не абсолютна величина ціни. Його цікавило саме формування мінового співвідношення. Наприклад чому пара сапог коштує 100 кг солі, а не 120 або 75 кг? Рікардо говоре що відносна цінність товарів визначається співвідношенням трудових витрат, які необхідні для виготовленяяя одного і другого видів товара.

Рікардо не випускає з виду того, що в різних професіях праця може бути дуже різною за якісними ознаками. Яким же чином може порівнюватися, наприклад, праця ювеліра і звичайного робітника. Рікардо відповідає: на ринкі вже сама собою встановилася оцінка різних видів праці і співвідношення між витратами на одиницю продукта кожного з них. Сам ринок визначає, що праця ювеліра дорожче праці звичайного робітника, і навіть визначає, на скільки дорожче. Тому Рікардо не звертає уваги на різницю. Ну є вона - і ладно. Ця різниця, говоре Рікардо, як константа, яку математик виносе за дужки.

А далі все залежить від співвідношення кількостей витрачуємої праці. Якщо це співвідношення не змінюється, відносна цінність теж не змінюється. Коли ж співвідношення змінюється (з одного боку, або з другого, або з обох сторін разом), то відповідно у такій же пропорції змінюється відносна цінність товарів. Можна сказати, що згідно Ріікардо, відмінності у трудомісткості товарів формують масштабну шкалу цін.

Ціну товарів, яка встановлюється у залежності від співвідношення витраченої праці, Рікардо називає природньою ціною.

Але він допускає, що коливання попиту і пропозиції на ринку не можуть не визначати відхилення від природньої ціни. Так у Рікардо з'являється поняття ринкової ціни.

А всеж таки, як бути з капіталом? Тут 2 окремих питання.

1. Якщо цінність куска сукна стала вимірюватися цінністю 4 кусків полотна, замість 2, як було 10 років тому, тільки витрати праці були тому причиною? Припустимо, що витрати праці не змінилися але полотно стали ткати на механічних станках, а не в ручну, як раніше. Іншими словами, чи впливають на відносну цінність зміни у застосовуємому капіталі? Рікардо відповідає: да. Бо капітал - це накопичена праця (термін придумав Рікардо). Створення механічних станків теж потребувало витрат праці. Значить, загальне правило зберігається. Тільки до витрат праці ткача додаються витрати праці механіка, що зробив станок. Спільна сума цих видів праці визначає, на яку кількість предметів буде обміняний кусок полотна, стверджує Рікардо.

Неважко показати, що це дуже слабкі розмірковування. Станок робиться один раз, а ткач, працюючи на ньому, витрачає свою працю роками. Крім цього принципово слід розрізняти працю уречевлену і працю живу (оба терміна ми зустрічаємо у Маркса). Жива праця у виготовленні полотна - це сам трудовий процес. По відношенні до процеса ткацтва уречевлена праця - це просто річ. Очевидно, що витрати живої праці неможливо складати з витратами уречевленої праці.

Рікардо намагається прийняти у розрахунок зниження витрат живої праці при застосуванні машин, зміни зарплати у зв'язку з цим та інше. Але помилка була закладена у самому початку. Тому, що відмінності у капіталах, впливають на співвідношення цін зовсім іншим образом, а не як відмінності у трудомісткості виготовленні капітальних благ. Відмінності у капіталах можуть спостерігатися по таким характеристикам як термін зносу основного капіталу, співвідношення між основним та зворотнім капіталом, період оберту зворотнього капіталу. Все це впливає на відносну цінність товарів без видимого зв'язку з кількістю праці, яку уречевлено в обох капіталах.

2. Уявімо собі, що на ринкі зустрічаються 2 товара: шило і мило. У виробництві обох видів товара використовуються капітали однакової цінності, період зносу яких теж однаковий.

З іншого боку, на виготовлення 1 шила уходе 10 люд-годин робочого часу, а на виготовлення і упаковку одного куска мила 2 години праці однієї людини. Тоді згідно Рікардо, співвідношення цін шила і мила повинно бути 10:2, т. е. 5:1.

Тепер згадаємо модель вільної конкуренції і її формулу: «рівновеликі капітали приносять рівні прибутки». Згідно такому уявленню шило не може бути вп'ятеро дорожче мила. Бо це б значило, що рівновеликі капітали приносяять різні прибутки.

Навпаки, якщо б капітал миловареного заводу був в п'ятеро більше капіталу, зайнятого на виготовлення шила, а живої праці на одиниццю того і другого товару витрачалося б порівну, то по теорії Рікардо ціни їх повинні бути близькі по розміру. Але це знов таки суперечить моделі вільної конкуренції, по якій прибуток у миловареній промисловості повинен бути набогато більшим, щоб норма прибутку була однаковою.

Рікардо старався, дуже старався доказати, що різниця у капіталі не визиває великих відхилень від правила формування цін пропорціонально витратам праці. Очевидно, що і тут він пішов помилковим шляхом. Річ не в тім, великі відхилення чи маленькі. Річ у тім, що 2 теорії не сходяться. Зауважимо, що модель вільної конкуренції Рікардо приймав цілком. Поєднати ж 2 теорії йому не вдалося.

Вчення про заробітну плату (з/п).

Праця, говорить Рікардо, - це теж товар. Він продається і купується. Робітник продає свою працю, капіталіст її купує. Як і інші товари, праця має свою природню і ринкову ціну.

Природня ціна праці, по Рікардо - це такий рівень її оплати, при якому б робітники могли б «існувати і продовжувати свій рід без зростання або зменьшення їх кількості». Значить, природня ціна праці забезпечує тільки прожитковий мінімум.

При цьому пржитковий мінімум Рікардо, як і Сміт розуміє широко: як такий рівень потреб, до якого людина звикла. Скажімо в наші часи прожитковий мінімум у розумінні Рікардо включав би і холодильник, і телевізор, і де-яку домашню бібліотеку та інше.

Природня ціна труда визначається не сумою з/п, а (як і у Сміта) кількістю і асортиментом предметів споживання, які можна на ці гроші купити. Тому природня ціна праці залежить від цін на предмети споживання. Якщо ці ціни ростуть, природня ціна праці теж зростає і навпаки.

Ринкова ціна праці може коливатися взалежності від співвідношення попита на працю і пропозицією праці, але центром них є природня ціна праці. Якщо в країні проходе нагромадження капіталу, має місце постійне зростання попиту на працю. Тоді з/п підіймається вишче природнього рівня. Це заохочує робоче населення до розмноження, кількость робітників зростає до рівня, який відповідає попиту на працю. Тоді з/п зменьшується до природнього рівня. Вона може знижуватися і нижче. Тоді серед робочих виникає жєбрацтво, хвороби та інше. Кількість робочого населення зменьшується, а з/п повертається до природньої норми.

Як ми бачимо, Рікардо вцілому, дотримувався поглядів на закони народонаселення, які сформулював Мальтус. Якщо потреби робочих зростають, писав він, вони стають схильними витрачати більше грошей на задоволення своїх зростаючих потреб на предмети розкоші і розваги, а за рахунок цього вони зменшують чисельність своєї родини. Тому необхідно заохочувати «усіма законними засобами» зростання потреб робочих. «Нема ліпшої гарантії проти перенаселення», - вважає Рікардо.

Також Рікардо погоджується з Мальтусом, що встановлення розмірів оплати труда «повинно бути надано приватній і вільній ринковій конкуренції і ніколи не повинно контролюватися втручанням законодавства».

Але чим все-таки визначається ціна труда? Рікардо починає, як ми бачимо, з того, що визначає працю як один з видів товарів, який продається і покупається як і інші. Згідно його власної трудової теорії цінності, остання залежить від кількості праці, використаної у виготовленні даного товару. Якщо так, то ціна товару залежить від кількості труда, використаного у виготовленні цього труда. Тут явно щось не так. Ми навіть не розуміємо, що означає вислів «виготувати працю». Праця - це не річ, а процес, діяльність людини. Чи можливо зміряти цінність труда, кількістю труда? Якщо так, то ми можемо сказати тільки, що кількість одного робочого дня дорівнюється одному робочому дню.

Рікардо ловко обходе такі питання. Він говоре: ціна труда визначається цінами предметів споживання, які можна купити на цю з/п. Але ціни він визначає через витрати праці. Ну що ж, давайте розмірковувати далі. Припустимо, що 1 робочий за 1 день труда виготовляє 2 кг хліба. Цінність 2 кг хліба еквівалентна кількість труда за 1 людино-день. Але отримує робочий за день труда не 2 кг, а, скажімо, лише 1 кг хліба. Чому? Тому, що його зарплата складає лише частину продукту. Інші частини - це прибуток наймача і рента землевласника. Скажімо 0,5 кг - на прибуток, і 0,5 кг на ренту. 2 кг хліба і один людино-день труда втілюють одну кількість труда. По теорії Рікардо, їх відносні цінності повинні бути однаковими! Але вони не можуть бути однаковими тому що тоді знижують прибуток і ренту.

Якщо привести цей приклад на грошовому вимірі ціни і зарплати, ми побачимо, що нестиковка менш помітна, вона тоді не відразу кидається в очі. Тому лише після смерті Рікардо деякі вчені змогли помітити неточність у його теорії.

Закон порівняльних переваг у зовнішній торгівлі.

Іноді зустрічається інша її назва і теорія порівняльних витрат. У вченні Рікардо багато виникло в результаті сприймання ним і переосмислення ідей інших мислителів - Сміта, Мальтуса, Сея. Теорія порівняльних переваг створена Рікардо самостійно, і вона здається більше інших його ідей зберегла значення для господарства нашого часу.

Ця теорія стосується області зовнішньої торгівлі і має свою передісторію. У своїй боротьбі з політикою меркантилізму Сміт висунув положення, яке іноді називають принципом абсолютної переваги. Розвиваючи ідею природної свободи для умов міждержавного обміну, він висловлювався у тому смислі, що кожній країні вигідно вивозити ті продукти, які відповідають природнім і штучним перевагам цієї країни перед іншими. До природних переваг відносяться ті, що пов'язані з географічним положенням, кліматичними умовами, ґрунтами і т. д. До штучних переваг відносяться особливі вміння, якими володіють робітники цієї країни, деякі продукти її виробництва, які вміють виробляти лише тут.

Здавалося б, принцип очевидний і не потребує змін. Так чи інакше Рікардо шляхом тонких розмірковувань вставив деякі поправки. Він був першим економістом, який відстоював спеціальну теорію міжнародної торгівлі, відокремлену від теорії внутрішньої торгівлі. Основу цієї теорії складає відносна нездатність капіталу до пересування між країнами. Трудова теорія цінності не може мати відношення до товарів, торгівля якими відбувається через національні кордони, тому що норма прибутку не вирівнюється між країнами. Тому умови бартерної торгівлі та рух товарів між державами визначають переваги у порівняльних витратах.

Розглянемо закон порівняльних переваг на прикладі. Припустимо, що сукно і вино виробляються виключно трудом в двох країнах, Англії і Португалії, так що відносні ціни є оберненими величинами затрат труда на одиницю продукту. Можна представити три варіанта співвідношення витрат на виробництво цієї пари товарів в різних країнах: рівні, абсолютні та порівняльні переваги (таблиця).

Країна	Рівне співвідношення витрат на виробництво двох товарів (1)	Співвідношення витрат, при якому одна з країн має абсолютну перевагу у виробництві одного з товарів (ІІ)	Співвідношення витрат, при якому одна з країн має порівняльну перевагу у виробництві одного з товарів (ІІІ)
	Вир.-во сукна	Вир.-во вина	Вв / Вс	Вир.-во сукна	Вир.-во вина	Вв / Вс	Вир.-во сукна	Вир.-во вина	Вв / Вс
Англія	100	88	0,88	100	60	0,6	100	120	1,2
Португалія	90	80	0,88	90	80	0,88	90	80	0,88

А. Сміт підкреслював, що зовнішня торгівля не може виникнути, коли співвідношення витрат в обох країнах рівне: у випадку (1), незважаючи на той факт, що Португалія може виробляти обидва товари дешевше, стимулу для торгівлі нема. Він вважав, що торгівля має місце, тільки коли кожна країна має абсолютні переваги у витратах одного товару, тобто у випадку (2), коли Англія має абсолютну перевагу по вину, а Португалія має абсолютну перевагу по сукну.

У ХVIII ст. ряд авторів стали пропонувати принцип, що кожній країні вигідно імпортувати ті товари, які можна обміняти на експортовані з меншими витратами, ніж виготовити в середині країни. Розуміння цієї тези прийшло пізніше, а доктрина порівняльних переваг є просто суворим формуванням неформального правила ХVIII ст.

В прикладі Д. Рікардо (випадок 3) Португалія має порівняльну перевагу по вину, так як різниця в витратах по вину відносно більша, ніж по сукну: 120/80>100/90. Те, що необхідно порівнювати, це не витрати, а їх співвідношення. Очевидно, що Португалії вигідно відправити вино в Англію, де його одиниця відповідає 1,2 одиницям сукна, і займатися цим, доки 1 одиниця вина може продаватися в Англії більш ніж за 0,88 одиниці сукна. Аналогічно в інтересах Англії спеціалізуватися на сукні, якщо 1 вина повинні бути віддані менш ніж 1,2 одиниці сукна.

Таким чином доктрина порівняльних витрат позначує верхню та нижню границі, в межах яких обмін між країнами може бути взаємно вигідним. Рікардо передбачає співвідношення 1:1: Англія виготовляє сукно за 100 людино-годин і отримує 1 вина, виробництво якого в середині країни коштувало б їй 120 людино-годин, а Португалія отримує сукно за 80 людино-годин, виробництво якого в середині країни коштувало б їй 90 людино-годин.

Мета аналізу Д. Рікардо - показати, що умови, які роблять можливою міжнародну торгівлю, повністю відмінні від умов, за яких виникає внутрішня торгівля. Якщо б Англія і Португалія були двома регіонами однієї країни, весь капітал і труд перемістилися б в Португалію і обидва товари вироблялися б там. В межах однієї держави торгівля між двома регіонами вимагає абсолютних переваг, у той час, коли порівняльна перевага-достатня умова для існування міжнародної торгівлі.

7. Завершення класичної політичної економії в працях Дж.С. Мілля

Найбільше відомим з учнів Рікардо був Джон Стюарт Міль (1806-1873). З економічних творів Міля найбільшою увагою користуються 2: «Дослідження по деяким не вирішеним питанням політ. економії» (1844) і «Основи політичної економії з деякими додатками до соціальної філософії» (1848). Більш цікавим і цінним для науки історики вважають перший з них. Але більш відомим і впливовим став другий. Основи на багато десятиріч вперед стали дійсно основами економічної науки для студентів і починаючих вчених у багатьох європейських країнах.

Залишаючись вірним послідовником Рікардо, Міль багато підправив у його вченні і вніс не мало пояснень по багатьом питанням. Він першим звернув увагу на можливість двох варіантів тлумачення Закону Сея.

Схематичні положення Рікардо про закономірності міжнародного обліку Міль перетворив у більш суворі формулювання так званого закону порівняння міжнародного попиту.

У набагато суворіше положення Рікардо про зворотну залежність між зарплатою і прибутком Міль вніс суттєве доповнення: технічний прогрес у виробництві предметів робочого споживання знижує витрати виробництва цих товарів, від чого реальна зарплата зростає без зниження прибутку на капітал.

Все це і багато іншого вже було в «Дослідженнях». Свої «Основи політичної економії» Міль задумав як синтез усіх економічних знань, здобутих після Адама Сміта. Книгу Сміта він вважав дуже застарілою і свої «Основи» уявляв чимось на зразок «Багатство народів», але для свого століття.

Міль поставив своєю задачею поєднати Сея, Мальтуса і Рікардо. В перших двох чіткої системи він не знайшов, так що залишив витратно-трудовий принцип Рікардо, який не викликав сумнівів у Міля. Взявши все позитивне у Сея і Мальтуса для поєднання з вченням Рікардо, Міль прирік себе на еклектизм. Діло лише ускладнювалося тим, що у самого Рікардо не все сходилося.

Міль зробив все, що міг. Він заглибився у побудування своїх попередників знайшов у них багато того, що було не відомо самим авторам, багато чого повернув іншим боком, підганяючи деталі. Але органічно поєднати неспівставні речі не зміг. Тому його системоутворюючим принципом стала не та чи інша економічна ідея, а логічний компроміс.

Міль знайшов своє рішення: не поєднані між собою речі він розніс по різним главам і частинам. Вийшло з одного боку - одне, з другого інше і все. Він не вирішував проблеми, а обійшов їх.

Однак як би суворо ми не судили зроблене цим мислителем, мети своєї він досягнув - всю другу половину XIX ст. «Принципи політичної економії» Мілля (1848 р.) були безумовною «біблією» для економістів і головним підручником по економіці для починаючих в університетах Великобританії та США. Тільки з 1890_х років трактат А. Маршалла став витісняти Мілля в англомовних країнах. Довга популярність книги зумовлюється вказаною нами логікою побудови, вдалим сплетінням елементів класичного і антикласичного напрямів. Дж.С. Мілль, який сприяв затвердженню класичної теорії, праці якого вважалися завершенням школи, в пізніших виданнях своєї книги та пізніх працях висловлює ідеї, які відірвуть від класичної школи багатьох прихильників, і які можна було б назвати ліберальним соціалізмом.

Відмінність Мілля від усіх класичних економістів у запропонованій широкій програмі соціальної політики: «поєднати максимум індивідуальної свободи в діях із спільним володінням природними багатствами земної кулі та рівною участю усіх в продуктах труда, який запускає їх в діло.» Можна виділити три головних положення цієї програми:

1. Знищення найманого труда за допомогою кооперативної виробничої асоціації. на думку Мілля режим найманого труда є руйнівним для індивідуальності, тому що вбиває в людині будь - який інтерес до продукту його труда. пропонується змінити існуючи положення «з капіталістом в якості глави підприємства і найманцями без усяких прав у керуванні, асоціацією самих робітників на правах взаємного равенства, із спільним вкладенням у підприємство капіталом і під керівництвом обираємих і відзиваємих самими робітниками правителів.»

2. Соціалізація земельної ренти за допомогою земельного податку. Рента, яку Д. Рікардо і його учні приймали за природній чи навіть необхідний феномен, представлялась Міллю явищем, що вступає в суперечність як з індивідуалізмом, так і з найманим трудом, оскільки вона відводила деяким людям те, що не було результатом їх індивідуального труда. Тому пропонується впровадити поземельний податок, який підняти до норми, достатньої, щоб поглинути ренту.

3. Обмеження неравенства багатства за допомогою обмеження права успадкування. Успадкування деякими особами не виробленого ними багатства представляється Міллю неприйнятними для індивідуалістичного принципу і навіть закону вільної конкуренції, оскільки воно ставить конкурентів в далеко не однакові умови. Мілль пропонує вихід з такого положення: він поважає право власника і обмежує право придбання у спадкоємця, який не може отримати майно більше визначеної суми. Заповідач зберігає свободу заповідати майно кому завгодно, тільки не тому, в кого вже є достатня доля багатства.

8. Постулати класичної політекономії

Треба мати на увазі, що постулати з'явились у виді формулювань у результаті пізніших досліджень. Не всім класикам ці уявлення були властиві у рівній мірі. Багато може бути приписано класикам лише умовно і при спрощенні їх поглядів. Але постулати, про які піде мова, були вилучені істориками економічної думки з моделей і схем, а не із роздумів загального характеру, які можна знайти у працях того чи іншого мислителя.

Визначимо найбільш суттєві постулати:

1. Концепція «економічної людини». Людина розглядалася тільки з точки зору економічної сфери життя. У неї є один стимул поведінки - прагнення до власної вигоди. Релігія, культура, звичаї та інші фактори, які впливають на поведінку людини у житті тут не враховуються.

2. Рівність домовляючихся сторін. У кожній угоді обидві сторони знаходяться у рівному положенні в смислі свободи вибору партнера, можливості вести торг до досягнення максимальної користі, розуміння своїх інтересів і знання своїх можливостей, відсутності сторонніх факторів примушення або обмеження.

3. Повна інформованість. Кожний капіталіст (робочий і т. д.) повністю інформований про те, де (тобто в яких галузях, місцевостях країни і т. д.) прибуток (зарплата) вище або нижче, які існують умови використання капіталу (труда), які ціни. І така інформація доступна їм не тільки на даний момент, але й на перспективу.

4. Текучість ресурсів. Труд і капітал у одну мить можуть перейти від одного заняття до іншого, з однієї галузі в іншу, з однієї місцевості в іншу - достатньо лише, щоб капіталіст або робочий (зі своєю родиною) прийняв таке рішення.

5. Еластичність чисельності робочого населення по заробітній платі дорівнює або більше одиниці. Еластичністю А по Б називається показник, що характеризує ступінь залежності А від Б. Еластичність показує, на скільки відсотків зміниться А, якщо Б зміниться на 1 %. Вона виражається дроб'ю: у чисельнику - зміна А у%, у знаменнику зміна Б у%. Якщо дріб менше 1 говорять, що А не еластично по Б. Чим більше дріб за 1, тим вище еластичність. Це якщо висловлюватися термінами сучасної науки, а простіше - зростання кількості робітничого класу залежить від росту сукупного фонду оплати праці. При такому погляді не завжди приймався до уваги розрив у часі між народженням дитини і досягненням нею працездатного віку.

6. Абсолютизація прибутку як мети фірми. Капіталіст розглядався як втілення фірми. Єдиною і важливішою з усіх метою фірми вважалося прагнення максимізувати прибуток на капітал. Не приймалося до уваги, що, наприклад, фірма може поступитися частиною прибутку, щоб захватити новий ринок збуту, або віддасть перевагу скромному прибутку у надійно перевіреному бізнесі, прибутку, пов'язаному з підвищеним ризиком.

7. Висока рухомість рівня заробітної плати. Вважалося, що зарплата поведе себе так, як інші товарні ціни, що вона може підійматися або падати у широких межах під дією попиту. Але більш реалістично виходити з визначеної інерційності зарплати, особисто якщо мова йде про її зниження. (Останнє явище на Заході зникло з життя з появою і укріпленням профспілок).

8. Головне - нагромадження капіталу. З трьох факторів земля вважалася невідтворюваним ресурсом, капітал - нагромадженим трудом, а труд - найважливішим фактором виробництва, резерв якого практично не обмежений природними умовами. Зростання національного доходу залежить від темпів нагромадження капіталу, які в свою чергу, залежали від кількості застосованої праці. Недостатня увага приділялася тій обставині, що величина створюваного національного доходу залежить від того чи іншого розподілення однакової кількості обмежених ресурсів капіталу і труда між галузями виробництва.

9. Особливе ставлення до землі як фактора виробництва. Земля вважалася дарунком природи, який зовсім не схожий на штучні засоби виробництва. Відміну бачили у тому, що цей ресурс - обмежений, а також у здатності землі самій звершувати роботу - плодоносити. Хоча класики і розуміли, що без вкладення коштів і праці не буде ні врожаю, ні ренти. Так чи інше рента сприймалася як виріб землі, її дарунок з верх того, що дають капітал і труд. Згодом були усвідомлені дві речі. По-перше, оброблена земля є таким же продуктом уречевленого труда, як і промислове обладнання. Був вкладений труд в її розчистку, зрошувальну систему та т. д. По-друге, машина, більш досконала, ніж подібні до неї, дає власнику додатковий приріст доходу до тих пір, поки його конкуренти не зможуть обзавестися аналогічним обладнанням. Цей додатковий дохід вчені стали називати квазірентою («як би рентою»), тому що він є продуктом ресурсу обмеженого і у деякий період часу не відтворюваного. У вказаних питаннях залишилися розбіжності і по сей день, але більшість вчених вважає, що нема необхідності в особливій теорії земельної ренти, відмінної від теорії капіталу і прибутку.

10. Безумовний економічний лібералізм. Ще Адам Сміт обґрунтував ідею природної свободи, при якій роль держави доводилася до мінімуму. Сміт правда оговорювався, що держава повинна запобігати таким використанням свободи, які можуть зашкодити суспільству. Його послідовники, як правило, не вдавалися у подібні нюанси.

Два явища, які виявилися у 19 сторіччі, змусили багатьох вчених заперечувати економічний лібералізм класиків. Одним з них був явний розрив між ростом суспільного багатства і положенням великих мас трудового народу. Друге - це періодичні кризи. Довгий час сумніви в універсальності економічного лібералізму не отримували теоретичної основи. Тільки коли розразилася так звана Велика депресія 1929-1934 років, стало зрозуміло, що в науці існує великий провал. І тоді Кейнс виступив з обґрунтуванням активного втручання держави в економіку і рішуче засудив класичну доктрину економічного лібералізму.

9. Питання розвитку і періодизації економічної теорії

Моделі розвитку наукового знання.

Серед ключових питань методології історії науки особливе місце належить проблемі вироблення теоретико - методологічного підходу до вивчення реального процесу руху наукового знання, з'ясування загальних закономірностей і специфіки функціонування, та прогресу науки, зокрема економічної теорії. У найзагальнішому виді ця проблема отримує розв'язання в моделях розвитку науки.

Протягом другої половини ХІХ - ХХ ст. наука збагатилася низкою таких моделей. Серед них особливе місце займає концепція розвитку політичної економії, яка розвивалася на основі вчення К. Маркса. Її ключові положення - історичність форм суспільного виробництва, суспільні суперечності, класова боротьба, класові інтереси, криза, класична і «вульгарна» політекономія. Конкретним моментом кризи наукової (класичної) політекономії Маркс вважав 1830 р, пов'язуючи його із завоюванням буржуазією у Франції і Великобританії політичної влади. Отже, для К. Маркса та його ортодоксальних прихильників посткласична економічна теорія - це вульгарна (неовульгарна) теорія, синонім ненауковості, примітивно - поверхневої описовості, орієнтації на спотворення реальності.

Узагальнюючі, можна зробити висновок, що підхід К. Маркса до історії політичної економії - це підхід з позиції і розвитку підприємництва у буржуазній формі і загострення його суперечностей, зміни положення в суспільстві буржуазії та пролетаріату.

Ортодоксальні марксисти абсолютизували Марксові положення і механічно їх перенесли на сучасність. Це класичний приклад поширеного серед прихильників марксизму прийому використання ідей свого вчителя, висунутих для конкретно - історичних умов поза системою просторово - часових координат.

Визначні представники немарксистських напрямів історії науки з метою аналізу її прогресу розробили у ХХ ст. ряд моделей. Розглянемо найвідоміші серед них.

1. Кумулятивна модель. Виникнення її пов'язане з роботами відомого французького вченого П. Дюгема. Основні поняття моделі - «накопичення знань», «спадкоємність», «індивідуальний внесок у науку», «першовідкривач» - охоплюють її зміст. Наука розглядається як сукупність фактів, теорії. Та методів, зібраних в підручниках. А розвиток її - як поступовий, послідовний процес накопичення наукових досягнень.

2. Фальсифікаційна модель. Автор її-американський філософ К. Поппер. Основні поняття моделі «спростування гіпотез», «фальсифікаціонізм», «об'єктивне знання». Суть її полягає в тому, що історія науки - це історія безперервного висунення гіпотез і спростування їх в ході емпіричних перевірок (через експеримент або спостереження). Необхідна негайна відмова від теорії, як тільки виявлено її фальсифікацію.

3. Модель наукових революцій. У 60 р. ХХ ст. американський вчений Т. Кун розробив модель наукових революцій, яка ще й досі знаходиться в центрі наукових дискусій. Ключові її поняття - «парадигма», «наукове товариство», «нормальна наука», «криза», «електро-кардинальне дослідження», «наукова революція». Термін «парадигма» Т. Кун часто вживає у двох значеннях:

1. сукупність переконань, цінностей, технічних засобів тощо, яка характерна для членів цього наукового товариства (парадигма, як набір приписів для наукової групи);

2. один вид елементу в цій сукупності - конкретні вирішення наукових головоломок (парадигма як загальновизнаний зразок) «Нормальна наука» - це така діяльність наукового товариства, яка не виходить за межі прийнятої ними парадигми і зводиться до вирішення наукових головоломок. Розвиток науки відбувається шляхом зміни періодів «нормальної науки» революціями, що змінюють одну парадигму іншою.

4. Модель конкуруючих програм дослідження. Американський вчений І. Лакатош розробив у 70 рр. нову модель. Вона займає середнє положення між моделями К. Поппера і Т. Куна й розцінюється, як одне з най видатних досягнень філософії ХХ ст.

Основна структурно-динамічна одиниця цієї моделі історії розвитку науки - науково-дослідна програма. Вона складається з «жорсткого ядра», «захисного пояса» і сукупності методологічних правил - «негативної евристики» (евристика - від грецького знаходжу, яке означає продуктивне творче мислення для дослідження і пошуку істини), яка окреслює не бажані (заборонні) шляхи дослідження, та «позитивної евристики» яка рекомендує найкращі шляхи дослідження. Незмінне «жорстке ядро» оточене «захисним поясом», який захищає його від спростування. Сам «захисний пояс» удосконалюється, або змінюється завдяки правилам «позитивної евристики», а також за допомогою процедур фальсифікації та підтвердження. Він приймає на себе головний удар перевірок. На думку І. Лакатоша, науково-дослідна програма прогресує тоді, коли її теоретичне зростання випереджає її емпіричне зростання і регресує (дегенерує) в противному разі. Відповідно до моделі І. Лакатоша кожному періоду розвитку науки характерна конкурентна боротьба кількох науково - дослідних програм.

5. Модель циклічного розвитку. Її автори французькі вчені Ш.Жід і Ш.Ріст - вважали, що в еволюції економічної думки спостерігається певна циклічність. В конкретно-історичних умовах на перший план завжди висувається якась теорія, потім вона відступає під натиском інших, щоб знову з'явитися в новій формі на новому етапі розвитку. Однак ця послідовність, на думку прибічників моделі циклічного розвитку, не передбачає, що кожна попередня теорія була усунена або заступлена іншою, наступною. Насправді теорії співіснують, в тому числі і в своїх нових формах. Причину цього представники моделі циклічного розвитку вбачали не стільки в самих теоріях, скільки в психологічних факторах («зміна прихильності суспільної думки»).

Поняття «класичної ситуації»

Звичайно трактування історії науки не завершується моделлю циклічного розвитку. Кожна людина має певні пізнавальні можливості для аналізу реального процесу руху економічної теорії. Множинність моделей розвитку економічної науки породжує проблему: якої з них слід дотримуватись, при дослідженні та викладанні економічної теорії? Виходом з цього суперечливого становища може бути застосування поняття «класичної ситуації та її зміни». Поняття «класичної ситуації» («класичний стан») належить Йозефу Шумпетеру. Вчений використав його для описання ситуації, коли після тривалого періоду боротьби і дискусій досягається значний ступінь згоди - відбувається об'єднання тих нових і оригінальних робіт, які проводилися раніше. На думку Шумпетера, вперше така класична ситуація склалася в другій половині ХVІІІ ст. і була пов'язана з вченням А. Сміта. Отже, перша класична ситуація збігається з утвердженням класичної школи економічної теорії. Однак класичний стан не встановлюється раз і назавжди. В процесі подальшого розвитку економічної теорії як самостійної науки в різний час відбувалися підриви (руйнування) попереднього класичного стану і зміни його новим.

Отже, класичні ситуації - це поворотні віхи і переломні етапи в розвитку західної економічної теорії ринкового господарювання, виділення і розгляд яких дає змогу правильно охарактеризувати прогресивний рух світової економічної думки.

Характеристика першої класичної ситуації в історії розвитку економічної теорії.

В галузі економічної науки настанню першої класичної ситуації передував тривалий період панування меркантилізму. Характерні особливості цього періоду - його тривалість, нерівномірність, неодночасність настання і протікання в різних країнах. Термін «меркантилізм» вперше почали застосовувати критики меркантилізму Кене і Сміт. Меркантилізм розглядається у двох взаємопов'язаних аспектах: сукупність специфічних поглядів і економічна політика, що спирається на них в період переходу країн Європи від простого до розвиненого (приватнопідприємницького) товарного виробництва. У літературі його називають також епохою так званого первісного нагромадження капіталу. З часів Кене і Сміта критичний аналіз меркантилізму займає особливе місце у світовій літературі. Одна з характеристик першого класичного стану якраз і полягає в тому, що саме суворий вирок помилкам меркантилістів винесений класичною школою економічної теорії ознаменував собою рух до зрілої економічної науки. Тому шлях до першого класичного стану пролягає саме від меркантилізму до класики.

За Марксом класична школа починається в Англії з Уїльяма Петті, а у Франції з Буагільбера і завершується в Англії Рікардо, а у Франції з Сісмонді.

Немарксистська економічна думка менш жорстко підходить до вирішення цього питання. Береться до уваги багатогранність переходів від однієї школи до іншої. Зокрема, не надається виключного значення прихильності вченого до трудової теорії вартості, аналізу внутрішніх закономірностей виробництва. Тому плеяда економістів-класиків значно розширюється і охоплює всіх прихильників Сміта першої половини ХІХ ст. Серед них французи Сей, Бастіа, англійці Мальтус, Мак - Кулох, Сеніор та інші. Всіх їх Маркс відніс до розряду вульгарних.

Найвідомішими перехідними економістами від меркантилізму до класики були ірландці Петті (1623-1687) Кантільйон (1680-1734), англійці Норс (1641-1691), Барбон (1640-1698) та інші.

Виникнення і розвиток класичної економічної теорії відбулися у кількох варіантах, насамперед французькому і англійському. Французький дістав назву фізіократії, а англійський - промислової, або англійської, в якій класична школа досягла вищого рівня. Видатними представниками фізіократії є - Кене, Тюрго (1727-1781), Віктор Мірабо (1715-1789), Мерс'є де ла Рів'єр (1720-1793), Дюпон де Немур (1739-1817). Те виключне значення, яке надавали землеробству фізіократи, і безпосередньо пов'язане з ним трактування економічних категорій віддзеркалювало обмеженість їх поглядів умовами, коли сільське господарство у Франції того часу було пануючою формою виробництва. Головна теоретична заслуга фізіократів полягала в тому, що вони здійснили науковий аналіз суспільного відтворення. В своїй знаменитій «економічній таблиці» Кене проаналізував склад сукупного суспільного продукту, рух його елементів як необхідну умову нового процесу виробництва і відтворення класів у соціально-економічній структурі суспільства.

Представники англійської класичної школи критично подолали обмежувальний галузевий підхід фізіократів у тлумаченні питань, які тут розглядаються. Однак слід підкреслити, що певні відмінності між фізіократією і англійською класичною школою - це відмінності в середині теоретико-методологічної єдності. Серед них - єдність мікро - і макроаналізу, спроби розмежування дослідження «природного порядку», «природних законів» і економічної політики держави; визнання економічної свободи як найважливішого чинника ефективності та шкоди від монополізму. По суті спільного для них є категорія «невидимої руки», виведена Смітом, під якою класики мали на увазі стихійну дію об'єктивних економічних законів в умовах вільної конкуренції, механізм саморегулювання ринкового господарства. Однак досягнення класичного стану не означає існування повної єдності поглядів представників пануючого напрямку. Сміт наголошував на дослідженні зростання виробництва, багатства народів та об'єктивних законів, що управляють ним, а Рікардо і Сісмонді - на розподілі цього багатства і його законах. Були відмінності і в теорії і реалізації, з одного боку, Сея і Рікардо, які вважали неможливими загальні кризи надвиробництва, і з іншого боку, Мальтуса і Сісмонді, які дотримувалися іншого погляду.

Наприкінці слід сказати, що економісти наступних шкіл і напрямів будуть бачити набагато далі, тому що стоятимуть на фундаменті класичної економічної науки.

Тема 4. Критичний напрям політичної економії

План:

1. Теорія відтворення і криз С. Сісмонді;

2. Теорія «конституйованої вартості» П.Ж. Прудона;

3. Концепція історичної школи в працях В. Рошера, К. Кніса, Б. Гільдебранда;

4. Погляди А. Мюллера як реакція на класичну економічну теорію;

5. Принцип «промислового виховання нації» та ідеї протекціонізму Ф. Ліста;

6. «Нова» історична школа в Німеччині;

7. Концепція «ідеальних типів» М. Вебера;

8. Історична школа в інших країнах Європи.

1. Теорія відтворення і криз С. Сісмонді

У розглянутий період історії (перша чверть ХІХ століття) економічна думка вперше почала виділяти як окрему проблему положення робітничого класу. Власно кажучи, в цей період він тільки і сформувався, а явно визначився тільки у Великобританії. Саме там вперше виявилися проблеми, пов'язані з положенням робочих: постійна бідність, масове безробіття, нетрі та інше. Недивно, що першими на ці проблеми звернули увагу саме британські вчені та інші письменники з континенту, які були в Англії і спостерігали все це власними очима. В числі останніх був швейцарець Жан Шарль Леонард Сімон де Сісмонді (1773-1842). Самим відомим його економічним твором став трактат «Нові начала політичної економії», або «Про багатство у його співвідношенні до народонаселення «(1819, перевидане у 1827).

Згідно Сісмонді, кризи частково пояснюються трудністю добре знати ринок, який стає занадто великим, а також тим фактом, що виробники керуються більше примноженням своїх капіталів, ніж потребами ринку. Але насамперед вони пояснюються невірним розподілом доходу.

Країна не може витрачати щорічно більше свого річного доходу, говоре Сісмонді, інакше вона починає «проїдати» свій капітал. Тут безперечно відчувається концепція відтворення Сміта. Але Сісмонді тут же відходить від Сміта. Якщо річний продукт країни не знайде на ринку споживача, відтворення припиниться і тоді при достатку товарів країна приречена на розорення. Так Сісмонді ставить проблему кризи у центр уваги економічної науки.

Не називаючи Сея на ім'я, він рішуче заперечує концепцію «трьох факторів». Не з землі виникає рента, і не з капіталу прибуток. Всі три види доходів - «це лише три різні форми користування продуктами людської праці». Тільки праця може утворювати багатство. Тому всякий капітал повинен використовуватися на те, щоб застосовувати працю.

Наслідком відокремлення власності від труда є те, що збільшуються доходи тільки власників, а доходи робітників завжди залишаються на рівні обмеженого мінімуму. Звідси виходить дефект гармонії в попиті на продукти. За умови рівномірного розподілу власності та майже загального збільшення доходів у зростанні попиту спостерігалася б значна рівномірність. В дійсності ж збільшується тільки доход багачів. Тому на місце попиту на предмети загального споживання вони встановлюють все більш зростаючий попит на вишукані предмети, спрямовують основні виробництва і вимагають створення виробництв предметів розкоші. Якщо відбувається від цих безперервних коливань? Закинуті галузі промисловості повинні розпустити своїх робітників; з іншого боку, нові галузі виробництва розвиваються повільно; за цей час звільнені робітники, що залишаються безробітними, змушені скоротити своє споживання, внаслідок чого на ринку встановлюється постійне недоспоживання, яке тягне за собою кризи відповідних галузей промисловості.

«Внаслідок концентрації статків у невеликого числа власників внутрішній ринок все більш звужується, індустрія все більше змушена шукати збут своїм товарам на зовнішніх ринках, де їй загрожують ще більш значні потрясіння.»

Головна заслуга Сісмонді в тому, що він звернув увагу на соціальні наслідки економічних переворотів. Якщо вільна гра приватних інтересів так часто призводить їх в суперечність із загальносуспільними інтересами, то, з точки зору Сісмонді, не має ніякого сенсу стверджене школою Адама Сміта державне невтручання в економіку. Навпаки, суспільство повинно вказувати межі приватній ініціативі та виправляти зловживання окремих осіб. Тому Сісмонді був першим проповідником принципу державного втручання в економіку.

2. Теорія «конституйованої вартості» П.Ж. Продона

Критика власності і соціалізму.

У 1840 році вийшла праця Прудона «Що таке власність?», яка зробила його відомим. на першій сторінці Прудон приводить свою знамениту фразу «власність - це крадіжка», яка резюмує всю книгу. Як автор пояснює це твердження? Продуктивним є тільки труд. Без труда земля і капітал залишаються непродуктивними. Тому: «власник, який вимагає премії за свої знаряддя праці і за продуктивну силу своєї землі, передбачає наявність абсолютно невірного положення, що капітали можуть самі що-небудь виробляти, і, змушуючи інших надавати йому цей уявний продукт, він буквально отримує щось нізащо.» В цьому і полягає крадіжка.

На відміну від соціалістів, які прагнуть позбавитися існуючого ладу Прудон бачить проблему не в тому, щоб знищити ці «справжні економічні сили», якими є «розподіл праці, конкуренція, кредит, навіть власність і свобода», а, навпаки, в тому, щоб встановити між ними рівновагу.

На місце конкуренції соціалісти пропонують поставити асоціацію та організацію праці, а на місце вільної гри особистого інтересу - суспільне братство.

Прудон не розділяє таких поглядів. Він вважає асоціацію та організацію труда суперечащими свободі трудівників. «Економічна досконалість полягає в абсолютній незалежності трудівників, рівно як політична досконалість - в абсолютній незалежності громадян.»

Теорія банка обміну.

Якщо раніше Прудон критикував існуючий стан речей і досить невизначено вказував напрями його реформування, то після революції 1848 р. мова вже йшла про розробку конкретної реформи, яку можна було здійснити. Прудон запропонував банк обміну.

Принцип роботи банку обміну наступний. З усіх капіталів, які дозволяють їх власникам отримувати з продукту трудівника премію під назвою відсотка, ренти, дисконту, найголовнішим є грошовий капітал. Тому що усі капітали в кінцевому рахунку пропонуються на ринку в формі грошей. Отже, якщо вдасться знищити право добичі у цієї загальної форми капіталу, іншими словами, якщо б гроші позичалися даром, то право добичі миттєво зникло б і для інших капіталів. Власність таким чином була б зведена до простого володіння. Обмін мав би характер взаємності, тому що трудівник отримував би весь продукт своєї праці. Економічна справедливість була б в кінці кінців здійснена.

Питання полягає в тому, де взяти гроші без відсотка? Прудон пропонує розглядати гроші виключно як засіб обміну. За існуючим положенням, банк видає власникам векселів металеві гроші, які вони потребують, чи білети, які обмінюють на такі ж гроші. В обмін за цю послугу він отримує дисконт для винагороди акціонерів, які дали йому капітал. Тому необхідно організувати банк без капіталу, який буде подібно французькому банку, буде дисконтувати векселя за допомогою білетів - бон обігу чи бон обміну, - але ці білети не будуть обмінюватися на металеві гроші, і, отже, гроші нічого не коштуватимуть банку, оскільки в нього не буде основного капіталу, за який необхідно було б платити відсоток. Для того, щоб ці білети циркулювали, достатньо усім членам нового банку погодитись приймати їх в рахунок за свої товари. Завдяки цьому власник таких білетів завжди буде впевнений у тому, що він зможе обміняти їх все одно як металеві гроші. З іншого боку, члени банку нічим не будуть ризикувати, приймаючи їх, так як банк (це буде визначено його уставом) буде дисконтувати тільки векселя, які будуть поставлені. Таким чином, бони обігу ніколи не будуть виходити за межі потреб торгівлі.

Прудон вважав, що позитивні наслідки такої реформи будуть незчисленні. Завдяки капіталам, які будуть надаватися даром, відбудеться «злиття класів», оскільки залишаться тільки трудівники, що обмінюються продуктами за своєю ціною; уряд стане не потрібний.

Для того, щоб оцінити ґрунтовність проекту Прудона з'ясуємо два питання:

1. Чи можливе на практиці здійснення заміни банківських білетів бонами обміну?

Бони обміну Прудона відрізняються від банківських білетів тільки тим, що банк до свого підпису додає зобов'язання відшкодувати валюту в металевих грошах, тобто в товарі прийнятним для всіх. Тоді як до підпису банка обміну Прудон не додає ніякого особливого зобов'язання банка - він тільки обіцяє, що його члени приймуть бони в якості оплати.

Теоретично відмінність може здаватися незначною, але на практиці вона величезна. Впевненість у можливості обмінювати банківський білет на металеві гроші, яка підтверджується платоспроможністю банка, забезпечує йому широке розповсюдження серед величезної маси невідомих осіб. Але бони обміну передбачають, що їх власник має довіру до всіх членів банка, обґрунтованість якої йому важко довести.

Таким чином, обіг бонів обміну можна здійснити на практиці, але цей обіг ніколи не вийде за межі дуже вузького кола людей і його необхідною умовою буде повна платоспроможність членів такого банка.

2. Якщо такий проект можна здійснити, чи дасть він та результати, які очікує Прудон?

Уявімо, що проект впроваджено і бони обміну запущені в обіг. Чи зникне від цього відсоток? Ні в якому разі, і саме в цьому полягає головний недолік усієї концепції Прудона. Банк отримує різницю між цінністю векселя в день, коли він його дисконтує, і його цінністю в день закінчення строку дій не тому що так забажав, а в силу існуючої природи речей. Продаж за готівку і в кредит представляє і буде представляти дві різні операції, і володіння благом в теперішній час завжди буде вважатися більш вигідним, ніж володіння ним у майбутньому. Та обставина, що запропонований Прудоном, банк обміну відмовиться отримувати дисконт, не знищить вигоди, яку будуть мати продавці від готівкового розрахунку. Усі паперові бони обміну будуть представляти товари, продані в кредит. тому дуже скоро встановляться два види цін: ціни в папері для продажу по бонам і ціни в металі для продажу за готівку. Перші будуть вище за другі, а різницю, яку банк обміну відмовився отримувати, знімуть самі продавці. Відсоток на гроші, таким чином, знову з'явиться, тільки в новій формі.

3. Концепція історичної школи в працях В. Рошера, К. Кніса, Б. Гільдебранда

У 30_ті рр. ХІХст. в Германії існувала так звана Історична школа права. Глава школи відомий правознавець Фрідріх Карл Савін'ї (1779-1861) наполягав на тому, що право - це «органічний продукт народного духу». Він вважав, що діяти повинно те, що правознавці називають звичайним правом, а право, засноване на неписаних звичаях, які освячені багатовіковим їх застосуванням у системі судочинства.

В 1843 році в Германії вийшла робота «Нарис політичної економії з точки зору історичного метода». Її автором був Вільгельм Рошер (1817-1894). З цього моменту прийнято відраховувати початок Історичної школи. Рошер так визначає суттєві особливості «історичного метода в політичній економії»:

1. Показувати, як і про що думали народи по економічним питанням, чого вони бажали і чого вони досягли в економічній сфері.

2. Не обмежуватися спостеріганням лише сучасних економічних відносин, тому що нація - це не тільки дана маса індивідів.

3. Досліджувати і порівнювати економічні процеси і явища у всіх народів, про яких тільки можливо що-небудь дізнатися; особливо корисно і зручно вивчати стародавні народи, чия історія вже закінчилася і постає перед нами у своїй завершеності.

4. Не сварити і не схвалювати економічні установи - з них усіх дуже невелика частка корисна або шкідлива для всіх народів однаково.

5. Насамперед намагатися з'ясувати, яким чином і чому доцільне часто перевтілювалося у безглуздя, а благодіяння оберталося бідами.

За своє довге життя Рошер написав багато книжок. В тому разі «Начало народного господарства «у чотирьох томах (1854,1860,1861,1886).

У 1848 році Бруно Гільдебранд (1812-1878) видав перший том свого труда «Політична економія сучасного і майбутнього». Другий том він так і не написав. У вказаній книзі можна знайти гостру критику вчення А. Сміта, Ліста і соціалістів. Мету свого труда Гільдебранд характеризує так: перетворити політичну економію у вчення про закони господарського розвитку націй. Він покладав великі надії на порівняльний метод вивчання економічної історії різних народів.