Історія економічних учень

Німецький неолібералізм часто називають «ордолібералізмом» за назвою щорічного видання фрейбурзької школи - журналу «Ордо», заснованого в 1948 р. Ойкеном і Бемом.

Вальтер Ойкен (1891-1950) вивчав політекономію, історію, філософію. 1913 року отримує вчений ступінь кандидата наук. 1921 р. в Берлінському університеті здобуває ступінь доктора наук. З цього часу основним об'єктом його дослідження стають економічні проблеми розвитку суспільства. З 1925 р. В. Ойкен є професором університету в Тюбінгені, а з 1927 p. - у Фрейбурзі. Там він заснував економічну школу, основною ідеєю якої було створення теорії майбутнього суспільства, побудованого на принципі свободи та достойного людини економічного й суспільного порядку.

Його перу належить багато економічних праць, найвідоміші з яких «Критичні нотатки з проблеми грошей в Німеччині» (1923), «Міжнародна валютна проблема» (1925), «Теоретичні дослідження капіталу» (1934 і друге, доповнене визначенням функцій політичної економії, видання - 1954), «Основні принципи національної економії» (1940), яка витримала багато видань, а також «Основні принципи економічної політики», що вийшла вже після його смерті, 1952 p. Усі його праці ґрунтувалися на класичних підходах до аналізу, усупереч історико-націоналістичній спрямованості німецької економічної науки.

У сучасній економічній теорії праця В. Ойкена «Основні принципи національної економіки» вважається однією з найвидатніших щодо методології економічного аналізу типів суспільного ладу.

В основу поглядів В. Ойкена покладено веберівську теорію «ідеальних типів». На цій базі він сформулював поняття «ідеального типу господарства» як моделі, котра передає лише основні закономірності суспільно-економічного розвитку і не описує другорядних економічних явищ, що завжди супроводжують будь-яку економіку. Господарські системи, на думку Ойкена, ніколи не існують у чистому вигляді. Вони являють собою комбінацію різноманітних господарських форм. Від того, які форми переважають у системі, залежить її тип, об'єктом дослідження можуть бути лише «ідеальні типи», «очищені» від несуттєвого. Аналіз розвитку економічної дійсності, на його думку, без урахування сталого в економічних явищах є неможливим, оскільки кожна економічна форма функціонує за принципом «ідеального типу», тобто в кожній є стале, суттєве і другорядне, несуттєве. Суттєве визначає економічну поведінку суб'єктів господарської діяльності на мікро- і макрорівні. Але, на думку Ойкена, суттєве зароджується на рівні індивідуального господарства (мікрорівні). Тому «єдиний шлях, який обіцяє успіх, - писав він, - проходить через дослідження конкретних підприємств, домашніх господарств та планових органів».

Ойкен розрізняв два «ідеальні типи» господарських систем - центрально-кероване господарство та вільне ринкове господарство. Він класифікував їх, виходячи зі способу управління господарським процесом, форм координації діяльності окремих господарських одиниць, і підкреслював, що ринкове господарство управляється ринком, є господарством відносин обміну, а центрально-кероване виключає вільний ринковий обмін і управляється центральним керуючим органом.

Центрально-кероване господарство, за визначенням Ойкена, характеризується таким рівнем планування за якого всі економічні зв'язки між економічними суб'єктами заміщено адміністративними вертикальними зв'язками центру з підприємствами. Централізоване планування він розглядає виключно як економічну політику, наводячи історичні приклади її реалізації в стародавньому світі та вказуючи на сучасні її форми - економічну політику соціалізму в СРСР та централізоване керування у фашистській Німеччині.

Економічна політика надцентралізації управління передбачає такий ступінь розвитку планування, коли з одного центру визначаються обсяги та якість створюваних продуктів до найменших деталей. Така форма розподілу суперечить принципу вільного вибору. Тому центрально-керованому господарству властиві постійна відсутність рівноваги, інфляція та хронічний дефіцит. Ойкен вважав, що така централізація суперечить самій природі економіки і поступово руйнує її. Але в межах централізованих форм управління він розрізняв цілий ряд варіантів:

ь тоталітарне центрально-кероване господарство;

ь центрально-кероване господарство з вільним обміном споживчих товарів;

ь центрально-кероване господарство з вільним вибором для споживача;

ь центрально-кероване господарство з вільним вибором професії та робочого місця.

Екстремальною (очищеною, ідеальною) формою, на його думку, є тоталітарна, в якій уособлено всі недоліки та ознаки центрально-керованого господарства. Однак іншим формам централізації можуть бути притаманні ознаки економіки ринкового типу.

Вільне ринкове господарство, побудоване на конкуренції та приватній власності, є природною основою економічного порядку, оскільки забезпечує підприємницьку ініціативу, розвиток економіки, та встановлення рівноваги завдяки дії конкурентних сил. Воно базується на принципі свободи вибору: рівня споживання, професії та робочого місця, економічних відносин.

Вирішальним чинником економічного розвитку він називав потреби, які вільно формуються і потребують негайної реакції з боку виробника. Виробник має бути зацікавленим у тім, щоб задовольнити будь-які потреби споживача. Таку зацікавленість можна реалізувати тільки за умови, що виробник отримуватиме прибуток і вільно ним розпоряджатиметься.

Економічна свобода виробника, як і споживача, зв'язується Ойкеном з приватною власністю, котра забезпечує споживачеві право вільного вибору благ, а виробнику - право вільного вибору роду діяльності та отримання доходів. Конкуренція між виробниками створює умови, коли на ринку вирішується проблема визначення необхідних обсягів виробництва, його структури та рівня цін.

Однак, на його думку, абсолютизація принципу свободи може призвести до анархії, надмонополізації, тоталітаризму та соціальних потрясінь і також підриватиме основи господарювання.

Щодо «справедливості» такого господарства, то Ойкен визнає, що ринкова економіка, побудована за принципами індивідуалізму та конкурентності, хоч і сприяє економічному прогресу суспільства, суперечить принципу соціальної справедливості, який може забезпечити лише центрально-керована система, побудована на суспільній власності.

Неоліберальна методологія Ойкена є спорідненою з методологією неокласиків, оскільки засуджує центрально-кероване господарство. Але Ойкен, на відміну від неокласиків, завжди підкреслював, що не лише центрально-кероване господарство, а й децентралізована ринкова економіка виникає не стихійно, а формується свідомо державою.

Раціональний «господарський лад» він визначає як оптимальну комбінацію обох типів господарства. Він зазначає, що історія розвитку суспільства завжди супроводжувалась пошуком господарського ладу, який найбільшою мірою відповідав би природній суті людей та явищ, тобто встановлював порядок, котрий забезпечував би справедливість та економічну рівновагу. На думку Ойкена, вирішення проблеми оптимального поєднання форм двох «ідеальних типів» має взяти на себе держава, яка може впливати на економіку й соціальну сферу, перерозподіляючи суспільний продукт у тих, звичайно, межах, що не призводять до порушення економічної рівноваги. Головним завданням такої діяльності держави є забезпечення оптимального поєднання переваг двох різних типів господарств в єдину економічну систему. Ураховуючи, що характер суспільного ладу залежить від того, який тип господарства в системі переважатиме, суспільство, на його думку, має свідомо визначитись з комбінацією господарських форм. Він вважав, на відміну від інших неолібералів, що за реальних умов тогочасної Німеччини втручання держави не може бути мінімальним. Навпаки, воно має бути визначальним, адже необхідний економічний порядок може встановити лише сильна держава.

В «Основних принципах економічної політики» Ойкен формулює підходи до визначення «політики порядків», яка, на його погляд, має, передовсім, полягати у створенні державою умов для розвитку економіки:

ь формуванні конкурентного господарства;

ь обмеженні економічної влади монополістичних угруповань, тобто захисті конкуренції з боку держави;

ь інтеграції у світове господарство, що також підриває могутність цих угруповань, зміцнювану за рахунок протекціонізму.

Держава повинна проводити активну грошову політику, бо циклічні коливання економічної кон'юнктури - обов'язковий елемент ринкової економіки - можуть нейтралізуватись «грошовим стабілізатором». По-друге, оберігаючи недоторканність приватної власності, держава має запобігати надмірному розриву у розмірах доходів різних соціальних груп і здійснювати перерозподіл сукупних надходжень на користь соціальної сфери. Вплив держави визначається можливостями економіки і має обмежуватися заходами, що сприяють її зміцненню.

Класифікація економічних систем, яку дав Ойкен ще в ЗО - 40_х pp., підбивала підсумок розвитку німецької ліберальної ідеї, формулювала засади теорії «соціального ринкового господарства» як економічного порядку, за якого конкурентна ринкова економіка доповнюється соціальне спрямованим втручанням сильної держави. Ці методологічні підходи до визначення ролі держави в суспільстві з ринковим економічним порядком було розвинуто не лише Ойкеном, а і його сучасниками та послідовниками.

5. Неолібералізм в Німеччині

В. Рьопке

Теорія «соціально-ринкового» господарства мала своїм вихідним пунктом протиставлення ринкового господарства центрально-керованому господарству, заснованому на суспільній власності, а також господарству, побудованому на базі приватної власності і централізовано керованому економічними угрупованнями (олігополія, монополія). Це була теорія «третього шляху» розвитку,

В. Рьопке та О. Рюстов, що з 20_х pp. вивчали проблеми суспільного ладу, продовжували теоретичні пошуки під час другої світової війни, перебуваючи в еміграції. Вони намагалися визначити принципи свідомої побудови суспільного ладу через поєднання традицій класичного лібералізму, ідеї природного економічного порядку та керівної ролі держави.

За визначенням Рьопке, роль держави має обмежуватися створенням такої економічної атмосфери, яка б найбільшою мірою сприяла підтримуванню господарського порядку, за якого спрацьовували б економічні стимули до праці та стихійно визначались пропорції виробництва. Тобто економічна політика держави має гарантувати свободу, під якою слід розуміти суворий порядок в економічній діяльності, що забезпечується через ринок, вільну конкуренцію і вільне ціноутворення. Такий господарський порядок учений називає «ринковим господарством», принциповою основою якого є приватна власність та егоїстичний інтерес окремого виробника, якому протистоїть споживач.

А. Мюллер-Армак

Розвиток неоліберальної теорії вільного ринкового господарства зв'язується також з ім'ям А. Мюллера-Армака, який уперше сформулював ідею створення «соціально-ринкової» економіки - такої економічної системи, у межах котрої «принцип свободи ринку поєднується з принципом соціальної рівності», коли досягнення ринкового господарства доступні для всіх членів суспільства. Економічна політика держави має полягати в тім, що вона оберігатиме конкуренцію та забезпечуватиме вирівнювання доходів громадян за допомогою раціональної фіскальної політики.

Мюллер-Армак указував на те, що під соціально-ринковим господарством він розуміє не впровадження природного економічного порядку, тобто абсолютизацію ринкових відносин, а свідомий синтез, коли створюване ринковим господарством багатство розподіляється під контролем держави. Цей контроль здійснюється через економічні механізми.

Отже, складовими соціально-ринкового господарства є: конкурентна ринкова економіка на засадах приватної власності та держава, що з допомогою економічних механізмів перерозподіляє національний дохід з метою забезпечення соціальної справедливості.

Найважливішим інструментом державного втручання в процес перерозподілу, на думку Мюллера-Армака, є оподаткування, яке регулюється відповідно до економічної ситуації: для стимулювання чи стримування ініціативи, урівноважування попиту та пропозиції згідно з рівнем доходу та з урахуванням його джерел, а також із національною структурною політикою держави. Усе це має бути спрямоване на досягнення основної мети державного управління - проведення соціальне орієнтованої політики.

Важливим принципом податкової політики він вважає стимулювання індивідів у їхній діяльності з підвищення добробуту за рахунок власних сил. Таким може бути, наприклад, установлення пільгових податків на час, коли організується нове підприємство, чи на доходи, які використовуються для будівництва житла.

Податки є основою формування державного бюджету, а отже, матеріальною основою виконання соціальних програм держави. Мюллер-Армак особливо наголошує на тім, що коли податкова система шкодитиме ринковому господарству, то усе це передовсім відіб'ється на доходах держави.

Витрати держави на соціальні потреби також мають бути цілеспрямованими, тобто мають відповідати двом вимогам - соціального вирівнювання (не зрівнялівки!) та стимулювання ініціативи. Асигнування коштів на соціальні цілі відбувається у, наприклад, кількох напрямах:

забезпечення груп населення, що зазнали збитків унаслідок війни, тих, що були на державній службі;

ь виплати та дотації соціально незахищеним прошаркам населення;

ь дотації багатодітним сім'ям (з метою стимулювання народжуваності);

ь дотації та виплати у вигляді допомоги із фондів соціального страхування;

ь підтримка різних форм заощаджень;

ь дотації та поручительство держави для отримання цільових кредитів;

ь надання пільгових позичок;

ь підтримування певного рівня цін на окремі види товарів;

ь дотації в митній сфері тощо.

Ці прямі витрати здійснюються в межах затверджених соціальних програм.

Важливого значення Мюллер-Армак, як і Ойкен, надавав державній структурній політиці у сфері відносин власності. Він вважав, що держава має сприяти розширенню приватного сектора, підтримувати процес демонополізації власності, заохочуючи населення інвестувати заощадження у виробництво (надавати кредити для придбання акцій, відкриття нових підприємств, будівництва тощо).

Та чи не найважливішим інструментом державного регулювання, за Мюллером-Армаком, є політика стабілізації грошової маси як головної умови безінфляційного розвитку.

Усі ці принципи, що лежать в основі перерозподілу національного доходу на користь соціальної сфери, виключають безпосереднє втручання держави в економіку чи реалізацію таких заходів, що завадили б приватнопідприємницькій ініціативі, наприклад, необґрунтовану соціальну допомогу, яка не виключає зловживань, чи створення сектора громадських робіт (штучні робочі місця), фіксацію певного рівня заробітної плати чи цін і т. д.

Л. Ерхард

Ідею свідомо створюваного соціально-ринкового порядку, розвинуту в працях найвідоміших представників фрейбурзької школи, було апробовано у надзвичайно сприятливих для цього умовах післявоєнної Німеччини, країни зі зруйнованим господарством та відсутністю будь-якого економічного ладу.

Після об'єднання трьох окупаційних зон в одну економічну зону було створено Економічну раду, до якої ввійшли видатні політики та вчені-економісти ринкової орієнтації. Напрям розвитку Німеччини визначався окупаційним урядом відповідно до плану Маршалла, згідно з яким країні надавалася реальна матеріальна допомога. Німеччина стала перед вибором між центрально-керованим типом господарства (та аграрною спрямованістю розвитку) і ринковим (отримання грошової допомоги, кредитів для відновлення економічної структури).

Одним з директорів Економічної ради був Людвіг Ерхард. Його уявлення про економічний устрій держави відповідало ідеям фрейбурзької школи.

Людвіг Ерхард (1897-1977) народився у Фюрті (Баварія), де закінчив реальне училище. Після першої світової війни вивчав виробничо-господарські проблеми у Вищій комерційній школі в Нюрнберзі. Захистив докторську дисертацію у Франкфуртському університеті, став директором інституту проблем споживання Нюрнберзької вищої комерційної школи, але на вимогу нацистського уряду був звільнений за «нелояльну поведінку».

Після війни (з 1945 по 1946 pp.) був міністром господарства Баварії, з 1947 p. - професором Мюнхенського університету, керівником особливого відділу «Гроші та кредит», що готував проект грошової реформи. Як відомого спеціаліста зі структурної політики 1948 р. Л. Ерхарда було призначено на посаду директора управління господарства Економічної ради об'єднаної західної окупаційної зони. З 1949 по 1963 р. Л. Ерхард - міністр народного господарства ФРН, з 1963 по 1966 p. - канцлер ФРН.

Перші кроки Ерхарда як директора Економічної ради наразилися на протести окупаційних властей і політичних партій країни, оскільки він вимагав скасування всіх дій держави, що регламентували економіку.

Л. Ерхард розпочав з проведення конфіскаційної грошової реформи, яка мала справити стимулюючий вплив на економіку та забезпечити створення засад ринкового механізму саморегуляції. Зміст реформи полягав у вилученні з обігу старої грошової одиниці, блокуванні рахунків, які згодом розблоковувались за умови часткового інвестування у виробництво та повного виведення з обороту решти безготівкових грошей, погашення регулярних платежів (заробітна плата, пенсії, квартплата та ін.) за пільговим курсом, тобто грошову масу в обігу було скорочено до мінімуму. Крім того, було створено нову фінансову мережу на чолі з Центральним федеральним банком, незалежним від уряду.

Суть господарської реформи, що почалась одночасно із грошовою, полягала в лібералізації економічного життя. Було відновлено вільне ціноутворення, знято обмеження із заробітної плати і квартплати, відмінено нормування споживання та централізований розподіл. Одночасно було прийнято закон, спрямований проти монополізації виробництва, тобто проти обмеження конкуренції.

Особливого значення Л. Ерхард надавав вільному конкурентному ціноутворенню, що забезпечувало раціональний перерозподіл ресурсів, відновлення повноцінного обміну, стимулювання виробництва товарів, на які існує попит, урівноважування кон'юнктури, а також самоокупність та прибутковість виробництва, тобто створення умов для його подальшого розвитку.

Державна підтримка підприємництва полягала в пільговому оподаткуванні та кредитуванні малоприбуткових виробництв базових галузей (вуглевидобувні, сталеплавильні тощо), підприємств, що реінвестували прибуток у виробництво, а також підприємств, котрі виготовляли експортні товари, залучаючи іноземні капітали.

Зрозуміло, що реформування економіки полегшувалося надходженням матеріальної допомоги за планом Маршалла, однак отримувані суми не були такими вже значними, щоб вирішити проблеми зруйнованої економіки.

Першими наслідками реформ було те, що різко впала реальна заробітна плата, зросли ціни та рівень безробіття. Але водночас поліпшилась ситуація з пропозицією товарів, а досить швидко стабілізувались і економічні процеси.

Соціальна політика будувалася за принципами фрейбурзької школи і була спрямована на підтримку економічного курсу держави. Вона виходила з ідеї, що соціальний добробут будується на міцній економіці, тому все, що перешкоджає розвитку економіки, навіть коли воно є соціальне справедливим, не може братися до уваги.

Проведення економічної реформи натрапило на сильний опір спочатку окупаційної влади, яка нав'язувала власну економічну політику, що мала б сприяти поглибленню економічної залежності Німеччини від країн-переможниць, потім на опір профспілок і політичних партій, не згодних із жорсткою соціальною політикою, і, врешті-решт, на опір підприємців, котрим дуже не до смаку були прийняті 1947 p. закони про декартелізацію та демонополізацію.

Крім того, згідно із міграційним законодавством стимулювався приплив робочої сили з-за кордону, що створювало умови для стабілізації ринку робочої сили, скорочувало її дефіцит. Одночасно в країну прибуло чимало емігрантів-підприємців, яких приваблювала висока норма прибутку, високий рівень попиту на товари, можливості інвестиційної діяльності. Вони мали конкурентні переваги перед місцевими підприємцями, і це викликало протест останніх. Л. Ерхард зумів витримати й ці протести.

Наступним випробуванням для нового курсу були наслідки корейської кризи (1951), що призвела до зростання цін, інфляційних процесів. Закінчувався термін дії «плану Маршалла», у зв'язку з чим постала проблема дефіциту торгового балансу. Усі політичні партії та угруповання почали вимагати прямого втручання держави в економіку. Однак і в цьому разі Ерхард відповів відмовою. За кілька років навіть найбільш упереджені противники Л. Ерхарда не могли не визнати, що він переміг.

У країні швидкими темпами відновлювалось виробництво (вже у кінці 1949 p. було досягнуто його довоєнного рівня), бурхливо розвивалося житлове будівництво, зменшувалося безробіття (до кінця 50_х pp. воно стабілізувалось і щорічно знижувалося майже на 5 %), почали зростати витрати держави на соціальні потреби.

Економіка ФРН швидко інтегрувалась у світове господарство, оскільки лібералізувався зовнішньоекономічний обмін, за рахунок пільг та кредитів на виробництво експортних товарів зросли обсяги експорту та його конкурентоспроможність.

Державне втручання в економіку обмежувалось правовим регулюванням та непрямим впливом, що не шкодив вільному ринковому механізмові. Пряма участь держави в суспільному житті не виходила за межі соціальної сфери.

Становлення соціально-ринкової економіки відбулось у дуже стислі строки. Уже 1957 р. на з'їзді Християнсько-демократичного союзу Л. Ерхард проголосив початок нового етапу розвитку «соціально-ринкового господарства». Він підкреслив, що перший етап, тобто пошук найліпшого «природного економічного порядку», завершився утворенням «сформованого суспільства», яке досягло високого рівня добробуту та економічної стабільності. Другу стадію розвитку Ерхард зв'язував з дальшим удосконаленням соціальної функції держави, зростанням витрат держави на соціальну сферу й розвитком соціальної інфраструктури.

6. Неокласичний синтез в теорії П. Самуєльсона, Дж. Хікса

Виникнення неокласичного синтезу

У післявоєнні роки теорія Кейнса і неокласична система стали головними «дійовими особами» в економічній науці. Відносини між ними складалися неоднозначно. З одного боку, позиції неокласиків і Кейнса входили в явну суперечність. Основний висновок його «загальної теорії зайнятості, відсотка і грошей» свідчив, що капіталістична економіка нестабільна, схильна до даремної розтрати ресурсів і досягнення повної зайнятості маловірогідне. Тоді як теоретичні побудови неокласиків базувалися на основі саморегульованості капіталізму, здатності ринку оптимально розподіляти ресурси і забезпечувати рівновагу з повною зайнятістю.

З іншого боку, теорія Кейнса і неокласична система гостро потребували один одного. Неокласична система була логічно зв'язана і детально розроблена, але в неї погано вписувалися такі очевидні для всіх явища, як кризи і безробіття. Дати задовільне пояснення причин економічної нестабільності і, тим більше, розробити практичну програму боротьби з нею неокласики опинилися не в змозі. «Загальна теорія» Кейнса, навпаки, містила аналіз чинників, що виводять економіку із стану рівноваги, і пропонувала конкретну програму дій. Проте, не дивлячись на назву, дійсно загальної, всеосяжної теоретичної системи в ній не було.

Тому недивно, що услід за появою «Загальної теорії» в економічній науці розвернулася інтенсивна аналітична робота по об'єднанню позиції Кейнса і неокласиків. Найактивнішу участь в ній брали Дж. Хікс, Е. Хансен, П. Самуельсон і багато інших видатних економістів. Завдяки їх зусиллям врешті-решт і склалася теоретична система, що одержала назву «неокласичного синтезу».

Сценарій формування «синтезу» можна представити таким чином:

1. Розробка так званої спрощеної, або урізаної, моделі Кейнса. Частіше всього її пов'язують з ім'ям П. Самуельсона, у відомому підручнику якого вона відтворюється, починаючи з першого видання (1948 р.).

2. Потім в модель були введені грошові параметри. Аналітичний апарат ще в 1937 р. запропонував Дж. Хікс в своїй знаменитій статті «Містер Кейнс і «класики»: пропонована інтерпретація», а пізніше удосконалив і з успіхом використовував Е. Хансен. В результаті з'явилася схема «доходів-витрат» Хікса - Хансена, яка представляє теорію Кейнса як окремий випадок концепції загальної рівноваги і вважається, тому квінтесенцією «неокласичного синтезу».

3. На завершення було показано, через які особливі випадки автоматичне досягнення повної зайнятості виявляється неможливим і, отже, зберігаючи своє теоретичне значення, неокласична система має потребу, як виразився В. Леонтьев, в «кейнсіанських окулярах», а капіталістична економіка - в кейнсіанській доктрині регулювання.

Таким чином, «неокласичний синтез» складається з трьох блоків - спрощена, або урізана, модель Кейнса, схема «доходів-витрат» Хікса - Хансена і пояснення причин неповної зайнятості. Зупинимося послідовно на кожному з них.

Спрощена кейнсіанська модель П. Самуельсона

У спрощеній моделі Кейнса сукупний попит або плановані витрати (Е) розпадаються на споживання (С) і інвестиції (I), а сукупна пропозиція задається рівнем національного доходу (Y). Умова рівноваги характеризується, отже, рівнянням:

Якщо ж на осі абсцис відкласти рівень доходу, а на осі ординат - об'єм витрат, то дана рівновага виявиться справедливою лише для крапок на прямій OO', проведеній під кутом 45⁰ до осей координат (мал. 1).

Згідно неокласичної теорії, ринок тяжіє до рівноваги, яка забезпечується зміною процентної ставки. Припустимо, через якісь зовнішні обставини економіка опинилася в точці Z₂. Це означає, що має місце надмірна пропозиція (OR>OF). Вона веде до небажаного накопичення товарів або, якщо сформулювати умову не рівноваги інакше, - до надлишку (планованих) заощаджень над (планованими) інвестиціями. У такій ситуації процентна ставка падає. Пониження відсотка підвищує інвестиції і скорочує заощадження до тих пір, поки економіка не повертається в якусь точку Z₁ на прямій OO', координати якої на вертикальній осях рівні між собою.

Іншу картину малює спрощена модель Кейнса. Об'єм капіталовкладень в ній вважається заданим (J=T) і приймається інша гіпотеза щодо динаміки заощадження і споживання. Споживча функція ставиться в залежність не від норми відсотка, а від рівня національного доходу.

Згідно «Основному психологічному закону» Кейнса, «люди схильні, як правило, збільшувати своє споживання із зростанням доходу, але не в тій же мірі, в якій росте дохід», тобто C=C(Y), причому гранична схильність до споживання більше нуля, але менше одиниці: 0<с<1. Для простоти в економічних моделях співвідношення між доходом і споживанням дуже часто вважається лінійним і записується таким чином:

де - автономний, не залежний від об'єму національного доходу рівень споживання;

с - гранична схильність до споживання,

Y - національний дохід.

Графічно кейнсіанська споживча функція виражається прямою, що перетинає вісь ординат в позитивному квадранті. Тангенс її кута нахилу рівний граничній схильності до споживання, а відстань між початком координат і крапкою, в якій пряма перетинає вісь ординат, рівно (мал. 2).

Урізана модель піддається чіткій геометричній інтерпретації, що одержала назву «кейнсіанського хреста». Розглянемо графік, осями координат якого, як і в неокласичній моделі, служать сукупна пропозиція, визначувана рівнем національного доходу (Y), і сукупний попит, рівний споживанню (С) і інвестиціям (I) (мал. 3).

Інвестиційна функція, що задається ззовні, приймає вид прямої II', паралельній осі абсцис, що означає її незалежність від доходу. Споживча функція - виражається прямою CC', як і на мал. 2. Якщо сукупний попит складається із споживання і інвестицій, шляхом складання II' і CC' ми можемо одержати пряму DD', що характеризує його. Вона паралельна CC', від якої знаходиться на відстані OI. Точка Z, в якій DD' перетинає 45_градусну пряму, є точкою рівноваги на товарному ринку. Спроектувавши її на вісь абсцис, ми одержуємо рівноважний рівень національного доходу Y_z. Якщо задані агрегатна виробнича функція Y=Y(N), де N - рівень зайнятості, то ми знаємо і його.

Цей графік наочно ілюструє фундаментальну кейнсіанську ідею про рівновагу з неповною зайнятістю. Оскільки пряма, що характеризує сукупний попит, перетинає вісь ординат в позитивному квадраті, тобто планована пропозиція перевищує планований попит, а фактична рівновага встановлюється в умовах даремної розтрати матеріальних ресурсів і безробіття.

Схема Хікса-Хансена

Схема Хікса-Хансена є графіком, системою координат якого служать рівень національного доходу (Y) - вісь абсцис і значення процентної ставки (r) - вісь ординат. Її автори услід за Кейнсом виходять з того, що інтенсивність інвестиційного процесу визначається граничною ефективністю капіталу, той є відношенням між очікуваним доходом, від одиниці капітального майна і ціною її виробництва. Ухвалюючи рішення про інвестування чергової одиниці капіталу, підприємець або платить за позикові засоби, або несе альтернативні витрати, відмовляючись від доходу, який міг би одержати у разі використання своїх засобів іншим чином. І те й інше визначається ринковою нормою відсотка. Значить, інвестувати має сенс лише у тому випадку, коли гранична ефективність капіталу перевищує ставку відсотка. Отже, інвестиції можна вважати функцією відсотка: I = I (r). Чим нижче процентна ставка, тим за простих рівних умов вигідніше робити додаткові капіталовкладення і навпаки.

Умовою рівноваги на товарному ринку є рівність інвестицій (I) і заощаджень (S): I = S. Заощадження ж відповідно до «основного психологічного закону» визначаються рівнем національного доходу: S=S(Y). Чим вище рівень доходу, тим більше об'єм заощаджень. Таким чином виходить функція IS {I(r)=S(Y)}. У графічному виразі вона є кривою негативного нахилу, що показує, що кожній парі Y і r відповідає рівність заощаджень і інвестицій, тобто певний рівень рівноваги товарного ринку (мал. 4).

Якщо умови рівноваги на ринку товарів ясні, можна переходити до аналізу грошового ринку. Там рівновага наступає, коли попит на гроші (L) співпадає з їх пропозицією (M). Остання величина береться за дану. Що ж до попиту на гроші, то, згідно кейнсіанській теорії він визначається в основному двома мотивами:

1. Трансакційний - обумовлений потребою в грошах для реалізації комерційних операцій. Він є головним чином функцією доходу: L₁=L₁ (Y). Чим вище рівень національного доходу, тим більше операцій укладається економіці, тим інтенсивніше при справжніх цінах потреба в грошах.

2. Спекулятивний. Діючи на фінансовому ринку, економічні суб'єкти постійно опиняються перед вибором, в якій формі тримати кошти - у вигляді грошей або цінних паперів. Володіння цінними паперами, з одного боку, пов'язано з великим ризиком, з іншого боку, воно дає право на отримання відсотка. Чим вище відсоток, тим більша перевага віддається цінним паперам, тим слабкіше спекулятивний мотив попиту на гроші. Тому спекулятивний попит на гроші є убуваючою функцією норми відсотка: L₂=L₂(r).

Таким чином, сукупний попит на гроші, обумовлений трансакційним і спекулятивним мотивами, ставиться в пряму залежність від рівня національного доходу і в зворотну залежність від ринкової ставки відсотка: L=L1 (Y)+L2 (r), або L=L (Y, r).

Прирівнявши L до M можна одержати функцію LM [L(Y, r)=M]. Її графічним виразом служить крива позитивного нахилу, що характеризує співвідношення між r і Y. При яких встановлюється рівновага в грошовому секторі (мал. 5).

Оскільки функція IS і LM визначаються однаковими параметрами, їх можна представити в одній системі координат (мал. 6).

Точка перетину графіків IS і LM указує на таке співвідношення між r і Y, при якому заощадження рівні інвестиціям, а попит на гроші рівний їх пропозиції, тобто обидва сектори знаходяться в стані рівноваги.

Проте модель все ще не завершена. У ній відсутній ринок праці. Тоді як центральною проблемою для Кейнса було безробіття.

Цей останній момент стає ясним, коли всі ринки розглядаються у взаємозв'язку. Для цього зазвичай використовують узагальнюючу діаграму наступного вигляду (мал. 7).

Частина А включає схему IS-LM, зображену раніше на мал. 6. Частина В є графічним виразом виробничої функції Y=Y(N), що дозволила в рамках урізаної моделі Кейнса встановити залежність рівня зайнятості від рівня національного доходу. Частина 3 є моделлю ринку праці, де N - рівень зайнятості, W - ставка номінальної заробітної платні, P - рівень цін (отже W/P ставка реальної заробітної платні), Nd і Ns - відповідно попит і пропозиція робочої сили.

Причинні зв'язки відповідно до кейнсіанської теорії направлені від частини А через частину В до частини С. Взаємодія товарного і грошового ринків визначає рівновагою рівень національного доходу (Y). Він у свою чергу дозволяє за допомогою виробничої функції встановити попит на робочу силу (Nd), який у результаті і визначає точку рівноваги на ринку праці.

Тепер модель Хікса-Хансена можна вважати завершеною. Її поява була сприйнята більшістю економістів як несуперечливий, зрозумілий і в той же час адекватний виклад суті «Загальної теорії». Тим самим був закладений фундамент для синтезу кейнсіанської і неокласичної теорій.

Проте ортодоксальні кейнсіанці відкидають ідею саморегульованості економіки. На противагу неокласичної інтерпретації моделі Хікса-Хансена вони приводять три особливі випадки, через яких автоматичне досягнення повної зайнятості стають неможливим.

Особливі випадки кейнсіанської теорії

1. Негнучкість заробітної платні. Кейнсіанська теорія виходить з того, що сильні профспілки або закон про мінімальну ставку заробітної платні не дозволить їй спускатися нижче певного рівня. Це блокує механізм автоматичного регулювання на ринку праці. Правда існує «грошова ілюзія», тобто, оскільки люди приймають номінальні зміни за реальні, можна знизити реальну заробітну платню шляхом певного зростання цін. Проте таке рішення проблеми зіткнеться з протидією з боку фінансового ринку і лише погіршить ситуацію. Підвищення цін зрушує грошову криву LM вліво (див. мал. 7), тобто із зростанням цін зростає попит на гроші, а значить, збільшується платня за розставання з ліквідністю - відсоток, унаслідок чого скорочуються інвестиції, падає рівень національного доходу і зайнятості.

2. «Пастка ліквідності». Цей термін, введений Д. Робертсоном, використовується для опису стану економіки, в якому норма відсотка знаходиться на мінімальному рівні. Її подальше падіння, а, отже, зростання інвестицій, національного доходу і зайнятості, виявляється неможливим. Причому ні скорочення грошової заробітної платні (будь вона рухома), ні збільшення кількості грошей в обігу, що, згідно теорії Кейнса, має однаковий ефект, не здатні вивести економіку з «ліквідної пастки». Платня за розставання з ліквідністю така мала, що ніхто не хоче позбутися готівки. Весь приріст грошової маси поглинається спекулятивним попитом на гроші, не впливаючи на зниження відсотку.

2. Нееластичність інвестиційного попиту по відсотку. Навіть якщо грошова платня рухома і економіка не потрапляє в пастку ліквідності, тенденцію до повної зайнятості може заблокувати несумісність функцій заощадження і інвестицій. Інакше кажучи, можлива ситуація, коли при заданій споживчій функції рівень інвестиційних витрат, необхідний для поглинання всього об'єму заощаджень (I=S), настільки високий, що його досягнення нездійсненно при позитивному значенні процентної ставки. Значить, економіка залишається в своєму стані рівноваги з неповною зайнятістю.

У результаті принципи формування «неокласичного синтезу» залишилися тими самими: в економіці є тенденція до рівноваги і, отже, неокласична система в цілому зберігає своє теоретичне значення; проте через існування таких особливих випадків, як негнучкість заробітної платні, «пастка ліквідності», нееластичність інвестиційного попиту по відсотку, кейнсіанська теорія і особливо практична програма також необхідні. Такий компроміс більшість економістів визнали задовільною і «неокласичний синтез» на тривалий період зайняв місце загальноприйнятої теоретичної концепції.

Але «неокласичний синтез» залишився логічно суперечливою системою, що складається з двох несумісних концепцій, які дають дуже несхожі уявлення про одну і ту ж економіку. Якщо в неокласичній частині «синтезу» відтворюються всі основні постулати, що закріпилися в західній економічній теорії з 70_х рр. ХIХ ст., то в кейнсіанській його части чи не кожний з них спростовується. По виразу американського економіста А. Лейонхуфвуда, між розділами ортодоксальної системи, що суперечать один одному, встановилися відносини «мирного співіснування».

Вони були порушені лише після того, як в 70-і рр. офіційна доктрина регулювання дискредитувала себе. Тільки тоді західні економісти побачили серйозну проблему в логічній суперечності концепції, яка є її теоретичним обґрунтуванням. На «неокласичний синтез» обрушилася різка критика з усіх боків, він перестав бути полюсом тяжіння різних теоретичних напрямів, і в західній економічній теорії відбулася глибока переорієнтація поглядів.

7. Виробнича функція Кобба-Дугласа

Найбільш цікавим аспектом неокласичної теорії відтворення є аналіз її представниками відтворювальних процесів з позиції виробничих функцій. Серед великої кількості форм цієї функції, запропонованих вченими, найбільший успіх випав на долю функції Кобба-Дугласа. У 1926 р. вийшла стаття К.У. Кобба (математик) і П.Х. Дугласа (економіст)» Теорія виробництва», в якій вони запропонували свою модель виробничої функції, яка мала вигляд:

У=АК^бL^в, де

У - фізичний обсяг виробництва;

А - коефіцієнт пропорційності, який повинен враховувати деякі додаткові умови виробництва;

К - індекс витрат основного капіталу;

L - індекс витрат відпрацьованих людино-годин;

б, в - коефіцієнти еластичності по витратам капіталу і праці, які показують вплив цих факторів в окремості на обсяг виробляємої продукції (тобто, якщо кількість використаного капіталу збільшити на 1 % при незмінній кількості праці, то обсяг продукції У збільшиться на б%. Аналогічна дія для в).

За допомогою функції Кобба-Дугласа були отримані розрахункові індекси росту обсягу виробництва в переробній промисловості США за 1899-1922 роки, які виявилися досить близькими до фактичних індексів. Коефіцієнт кореляції склав не менш 0,97 (97 %).

Однак функція Кобба-Дугласа спиралася на передумову відсутності якісних змін як з боку праці, так і з боку засобів виробництва. З цієї причини одним з головних напрямків дослідження виробничих функцій стає спеціальне вивчення впливу технічного прогресу на обсяг виробляємої продукції.

Внаслідок цього функція Кобба-Дугласа прийняла наступний вигляд:

У=АК^бL^в е^vt, де

е ^vt-Фактор часу, який відображає вплив якісних змін у виробництві;

е - основа натуральних логарифмів;

v - константа, яка характеризує темп розвитку;

t - час.

Економісти полюбили цю функцію ще і тому, що вона дає можливість займатися прогнозуванням. Для цього спершу збирають статистику показників К, L, У, за ряд років (чим більше ряд років, тим достовірніше прогноз). На їх основі обчислюються показники б, в. А потім, можна розрахувати, що буде з У, якщо К і L будуть змінюватися, (вважаючи б, в постійними).

Функція Кобба-Дугласа може застосовуватися на різних рівнях - як на рівні окремого підприємства, так і на рівні галузі виробництва, народного господарства в цілому.

8. Неокласичні теорії росту - Р. Солоу, Дж. Мід

Одним з найважливіших інструментів боротьби неокласичної школи проти кейнсіанства стала теорія економічного зростання, яка сформувалася в перші два десятиліття після Другої світової війни. Вона не тільки явно протистояла неокейнсіанській теорії динаміки, але і стала помітним прогресом в розвитку самої неокласичної школи, оскільки в цій теорії аналізується ряд макроекономічних проблем (у тому числі і умови збалансованого економічного зростання), які раніше не входили у поле зору неокласиків.

За методологічну основу теорії зростання її авторами були використані головні, традиційні постулати неокласичної доктрини:

ь по-перше, теорія факторів виробництва, яка розглядає працю, капітал і землю як самостійні фактори створення суспільного продукту і його цінності, які володіють власною продуктивністю. При цьому під капіталом, як правило, розуміються лише основні засоби виробництва (будівлі, машини, устаткування і т. д.).

ь по-друге, теорія граничної продуктивності факторів виробництва, відповідно до якої доходи, що одержуються власниками факторів, визначаються граничними продуктами, що створюються відповідним фактором.

ь по-третє, це припущення довершеної ринкової конкуренції, що означає відповідно і відсутність всякого державного втручання в економіку. В результаті цієї умови повинна забезпечуватися рівність доходів власників факторів виробництва їх граничним продуктам.

ь по-четверте, це припущення, що ефективність (віддача) факторів не міняється, і що вони повністю взаємозамінні.

ь по-п'яте, що в основі моделей економічного зростання використовується «виробнича функція» Кобба-Дугласа.

Першими неокласичними моделями економічної динаміки (зростання) стали розроблені на рубежі 50-60_х рр. модель американського економіста Р. Солоу (опублікована в роботі «Технічний прогрес і агрегативна виробнича функція» в 1957 р.) і модель англійця Дж. Міда (викладена в його роботі «Неокласична теорія економічного зростання» в 1961 р.).

Модель економічного зростання Р. Солоу ґрунтується на виробничій функції Кобба-Дугласа, проте автор спробував усунути один з головних її недоліків - допущення про незмінну ефективність (віддачі) і інтенсивність використання праці і капіталу. Таке допущення, застосоване Коббом і Дугласом в рівнянні, що описує залежність між об'ємами використовуваних праці і капіталу і кінцевим результатом виробництва, цілком відповідало умовам екстенсивного зростання в 20-і рр. і абсолютно не підходить для умов післявоєнного розвитку, коли зростання все більше стає інтенсивним у міру розгортання нового етапу науково-технічної революції. Вже в 50-і рр. стало очевидним, що просте зростання чисельності зайнятих працівників і фізичного об'єму застосованого капіталу не є головною основою економічного зростання. Такою основою все більшою мірою стає прогрес техніки і технології, тобто якісне вдосконалення використовуваних факторів виробництва. При цьому у Р. Солоу під технічним прогресом розуміє досить широкий круг явищ - це вся сукупність якісних змін праці і капіталу. Сюди автор відносить і підвищення рівня освіти робочих і фахівців, і економію, що одержується від зростання масштабів виробництва, і підвищення ефективності організації і управління виробництвом, і, звичайно, власне конструктивні удосконалення техніки і технології.

Р. Солоу вводить показник технічного прогресу як самостійний чинник економічного зростання у виробничу функцію. Підсумовуючи дію на виробництво всіх якісних змін техніки, він вважає, що показник технічного прогресу в цій функції є функцією часу. Після появи цієї моделі представники неокласичної школи стали активно виявляти і інші фактори економічного зростання. Найбільш значний внесок в це вніс в 60-і рр. американський економіст Э. Денісон, який в 1962 р. опублікував роботу «Джерела економічного зростання і альтернативи, що стоять перед ними». У ній він спробував досліджувати залежність між об'ємом вироблюваної продукції і якісними змінами як з боку праці, так і з боку капіталу, а саме, технічний прогрес як такий (як зміна конструкції машин), а також зростання рівня концентрації виробництва (ефект масштабу), зростання освітнього рівня працівників (кваліфікації), поліпшення організації і управління і т. д.

Найбільш докладний доказ можливості рівноваги в рамках неокласичної теорії зростання дається в моделі англійського економіста Дж. Міда. Вона має явні переваги перед моделлю Р. Солоу. Це, перш за все, те, що в ній систематично розроблена проблема функціонування економічної системи довершеної конкуренції, яка може мінятися і розвиватися в результаті зростання населення, накопичення капіталу і технічного прогресу. Ця економічна система у Дж. Міда має наступні ознаки:

1. замкнута система, тобто що не має економічних і фінансових зв'язків з іншими господарськими системами;

2. у ній відсутнє державне втручання, тобто немає державних витрат і оподаткування;

3. вона будується на довершеній конкуренції (тобто в ній немає монополії), тому винагорода власників факторів виробництва рівнозначна граничному продукту цих факторів (праці, капіталу, землі);

4. виробнича функція в цій системі характеризується постійною віддачею від масштабу виробництва і має змінні коефіцієнти;

5. виробляється одне єдине благо, яке може використовуватися як для споживання, так і для виробництва;

6. існує монетарна система, яка підтримує ціни факторів виробництва на рівні, необхідному для забезпечення повної зайнятості факторів;

7. вживаний капітал володіє повною пластичністю (тобто відразу набуває форми найбільш вигідного використання);

8. амортизація основного капіталу відбувається у формі «випаровування», тобто щорічно відбувається знос певної частини парка машин і устаткування.

Дж. Мід виходить з модернізованої виробничої функції Кобба-Дугласа:

y = бk + вl + r, де

у - середньорічний темп зростання національного доходу;

k - середньорічний темп зростання об'ємів застосованого капіталу;

l - середньорічний темп зростання об'ємів застосованої праці;

б, в - відповідно частки капіталу і праці (прибутку і заробітної платні) в національному доході;

r - середньорічний темп технічного прогресу.

Згідно цій моделі, темп зростання національного доходу (суспільного виробництва) рівний сумі темпів зростання капіталу і праці, зваженого за долею їх витрат в національному доході, і темпу технічного прогресу. Спираючись на цю формулу і припускаючи, що темпи технічного прогресу і зростання об'ємів праці постійні, Дж. Мід робить висновок про те, що постійність темпів зростання національного доходу (стійке зростання) буде досягнута в тому випадку, якщо темпи зростання капіталу теж будуть стійкими і, більш того, рівними темпам зростання національного доходу. Якщо темпи зростання капіталу перевищать темпи зростання національного доходу, то, на думку автора, вступить в дію механізм, що автоматично знижує темпи накопичення капіталу.

Цей механізм бачиться таким: якщо за умовами моделі частка заощаджень в доходах постійна, то приріст заощаджень, потрібний для фінансування вищих темпів накопичення капіталу, відставатиме і, тим самим, стримуватиме об'єми накопичення. Зворотна ситуація спостерігатиметься у випадку, якщо темп зростання капіталу опиниться менше темпів зростання національного доходу. Якщо ж темпи зростання об'ємів праці перевищать темпи зростання накопичення капіталу, то в такій ситуації включається інший механізм - заміщення праці капіталом, і нове поєднання факторів виробництва (при збереженні постійності розподілу доходу між ними) забезпечить їх повну зайнятість. Тоді і зростання збережеться стійким.

Описана модель стійкого економічного зростання застосована, як підкреслює Дж. Мід, до абстрактних економічних умов (тобто припускає велику кількість значних обмежень), тобто коли діють закони граничної продуктивності і коли виробничі фактори можуть поєднуватися в будь-яких пропорціях і комбінаціях. Проте в реальній економіці такі умови складаються далеко не завжди. Так, якщо технічні параметри виробництва жорстко зафіксовані, то зростання працездатного населення (у разі відсутності накопичення капіталу) не приведе до зростання виробництва, оскільки він весь «йтиме» в безробіття. Інакше (тобто коли накопичення капіталу випереджатиме зростання працездатного населення) з'являться надмірні виробничі потужності. Але і в цих випадках, на думку Дж. Міда, існують способи досягнення динамічної рівноваги. У разі виникнення безробіття, вважає він, можна задіяти два важелі. По-перше, це стимулювання конкуренції за робочі місця, яка знижуватиме розміри заробітної платні і збільшуватиме прибутковість капіталу. В цьому випадку перерозподіл доходів на користь прибутку викличе зростання заощаджень, збільшить темпи інвестування і тим самим відновить рівність між зростанням населення і темпами зростання накопичення капіталу. По-друге, деяка зміна пропорцій між вживаними об'ємами праці і капіталу, які насправді не володіють абсолютною жорсткістю. Ці зміни можуть стати слідством зміни цін на фактори виробництва. У разі ж появи надмірних виробничих потужностей може бути задіяний механізм стимулювання міграції робочої сили.

Цей рецепт Дж. Мід підкріплює вимогою проводити таку кредитно-грошову політику, яка забезпечувала б конкуренцію і реальний перерозподіл доходу, а, значить, і стійкість відносних цін і відновлення рівноваги. Державі в моделі Дж. Міда відводиться тільки роль непрямої стабілізації, оскільки в цілому вона, на думку автора, своїми бюджетними витратами вносить тільки дисбаланс в розвиток економіки.

9. Загальна характеристика монетаризму

У 60-і рр. ХХ ст. складається ще один напрям сучасного консерватизму - американський монетаризм, який зараз займає провідні позиції в західній економічній теорії. Він склався «на хвилі» критики кейнсіанства по всіх основних положень цієї теорії, а також на базі відродження кількісної теорії грошей. Засновником теорії монетаризму вважається лідер чікагської школи (США) М. Фрідмен - лауреат Нобелівської премії (1976), автор більше 250 наукових робіт. Найвідомішими з цих робіт є: «Кількісна теорія грошей» (1956), «Капіталізм і свобода» (1962), «Монетарна історія США» (1963), «Господарі своєї долі» (1980). За час розвитку монетарної доктрини навколо М. Фрідмена об'єдналося багато відомих американських економістів, які розвинули і інтерпретували ідеї засновника школи. У своєму розвитку монетарна теорія пройшла ряд етапів: