Історія економічних учень

Важлива роль в ідеологічному арсеналі соціал-демократії належить модернізованим концепціям економічної демократії, висхідним до переконань О. Бауера, Р. Гільфердінга і інших теоретиків періоду між двома світовими війнами. Одним з головних інструментів перетворення відносин з приводу засобів виробництва і забезпечення економічної демократії вважаються моделі «співучасті» представників трудящих в управлінні фірмами. Як підкреслюється в Берлінській програмі принципів SDPG, економічна демократія припускає співучасть осіб найманої праці «у всіх крупних фірмах і концернах шляхом паритетного представництва праці і капіталу в наглядових радах».

Найбільшого розвитку «співучасть» досягла у Німеччині, де вона існує в різних формах з початку 50_х років. Згідно закону про «співучасть» 1976 р., наглядові ради німецьких компаній з числом зайнятих понад 2 тис. формуються на паритетних початках з представників акціонерів і працюючих по найму. Правда, за паритетом, що здається на перший погляд, ховається фактична нерівність. Адже голова наглядової ради, який має додатковий голос у всіх конфліктних ситуаціях, обирається обов'язково з представників акціонерів. Крім того, в квоту тих, що працюють по найму включаються менеджери (не менше одного), які залежать від найбільших акціонерів і близькі до них по економічних інтересах.

Західнонімецька модель «співучасті», нині упроваджена на всій території об'єднаної Німеччини, розглядається як гідний наслідування зразок для соціал-демократії низки інших країн, де партії Соцінтерну володіють великим політичним впливом, зокрема за межами західноєвропейського регіону. Так, намір перенести досвід «співучасті» на японський грунт виражає Партія демократичного соціалізму (PDS) Японії і близька до PDS Всеяпонськая конфедерація праці (Домей).

Радикальніший характер, чим доктрина «співучасті» у дусі розглянутої вище західнонімецької моделі, носять концепції самоврядування, що розробляються теоретиками декількох партій Соцінтерну, перш за все FSP. Аналіз таких концепцій, які багато в чому відображають переконання лівої соціал-демократії, вельми утруднений тим, що окремі теоретики самоврядування вкладають в цей термін різний зміст.

У основі концепцій самоврядування багатьох теоретиків FSP, а також Бельгійської соціалістичній партії (франкомовній) лежить теза про необхідність передачі засобів виробництва в групову власність персоналу підприємств (з відповідним юридичним оформленням або без нього), який управляє ними переважно в своїх специфічних інтересах. Той же сенс мають також ідеї «нейтралізації капіталу» шляхом його закріплення за персоналом підприємств, поширені серед швейцарських соціал-демократів і австрійських соціалістів. Разом з тим ліві соціал-демократи, які знаходяться під впливом марксизму, не розділяють подібних поглядів. Вони прагнуть пов'язати самоврядування низових господарських осередків з економічними інтересами всіх трудящих, вважаючи, що держава повинна володіти засобами для здійснення суспільних пріоритетів в сферах виробництва і накопичення.

При всіх відмінностях в змісті тих або інших концепцій самоврядування їх об'єднує ряд загальних моментів:

ь вимога обмежити крупну приватну власність на засоби виробництва і урізувати її прерогативи;

ь намір розширити права трудящих в управлінні підприємствами;

ь прагнення демократизувати місцеві органи влади.

Серед інших напрямів «перетворення власності зсередини», покликаних забезпечити економічну демократію, соціал-реформізм надає важливе значення участі в прибутках і утворенню власності (утворенню майна) у осіб найманої праці. Подібні концепції, що ґрунтуються на ідеях розсіювання власності і демократизації капіталу, користуються найбільшою популярністю в соціал-демократичних партіях англосакських і Скандинавських країн.

Широку популярність серед соціал-демократів здобула висунута у середині 70_х років концепція теоретика Соціал-демократичної робочої партії Швеції (SDRPSH) і шведських профспілок Р. Мейднера. Він запропонував створити за рахунок відрахувань від прибутків компаній з числом зайнятих не меншого 100 чоловік (у таких компаніях зосереджено 2/3 працююяих по найму в Швеції) могутній державний фонд, який управлявся б профспілками і в перспективі міг би зайняти домінуючі позиції в шведській індустрії. Ідея фондів робочого капіталу (фондів трудящих) стала досить популярною і у соціал-демократів низки інших країн.

Концепції участі в прибутках і утворення майна враховують деякі життєві інтереси тих, хто працює по найму. Їх здійснення могло б сприяти демократизації процесу використання значної частини національного доходу, зміцненню суспільного статусу і зміцненню соціальної забезпеченості трудящих. До того ж фонди робочого капіталу на відміну від акцій, що належать державі, не могли б бути приватизовані в результаті звичайних нормативних актів уряду у разі приходу до влади консервативних сил.

Під натиском підприємців SDRPSH в 80-і роки вилучила найбільш радикальні елементи з плану Мейднера, модифікувавши його таким чином, що фонди трудящих намічалося створювати в більшій мірі за рахунок відрахувань із заробітної платні і платні робочих і службовців, чим з прибутків приватного бізнесу. Причому, як неодноразово підкреслював нині покійний лідер SDRPSH У. Пальмі, головне призначення цих фондів - заповнити недолік приватних інвестицій і «врятувати нині паралізовану економіку». Не дивлячись на протидію підприємницьких кругів, в 1984 р. було почато проведення незвичайної демократичної реформи: створення 5 регіональних фондів за рахунок податку на надприбуток і відрахувань у розмірі 0,2-0,5 % фонду заробітної платні. Всі регіональні фонди мають право разом набувати не більше 40 % (кожен - максимум 8 %) акцій приватних фірм, причому останні не зобов'язані продавати свої акції фондам.

Останніми роками соціал-демократи знов надають важливе значення різним формам кооперації. Це підкреслювали, наприклад, керівники Лейбористської партії Великобританії (LPV) Н. Киннок і Р. Хаттерслі 9. Ідеологи соціал-демократії висловлюються за створення сприятливіших економічних і правових умов для утворення нових кооперативних підприємств, за уніфікацію в рамках Європейських співтовариств правових норм, що стосуються кооперації. Кооперація сприяє розвитку творчих початків в праці і більшій соціальній справедливості в області розподілу, встановлюючи порівняно тісний взаємозв'язок між доходом і трудовим внеском працівника. Кооперативні підприємства і банки сприяють стабілізації економічного і соціального стану трудящих. У 80-90-і роки у ряді країн Заходу вони проявили себе як фактор, що позитивно впливає на зайнятість і пом'якшувальний безробіття. Вже з цієї причини вимоги соціал-демократії, що стосуються заохочення кооперації, зустрічають позитивний відгук широких верств населення на Заході.

«ДЕМОКРАТИЧНИЙ СОЦІАЛІЗМ», реформістська теорія, згідно якій соціалізм в сучасну епоху, втративши класово-пролетарський характер, перетворився на «загальнодемократичну» течію на базі «примирення» класів.

Поняття «Демократичний соціалізм» вживалося вже в реформістській літературі кінця 19 ст. Ним позначався один з напрямів «державного соціалізму», що віддавав перевагу буржуазно-демократичній державі в порівнянні з монархічною. З початку 20 ст. праві лідери соціал-демократії висувають розуміння соціалізму, що протиставляється комунізму. «Демократичний соціалізм» виступає проти диктатури пролетаріату, що зображається у вигляді авторитарного державного комунізму, який зневажає свободу особистості, нівелює її потреби і здібності. Представники «Демократичного соціалізму» проводять ревізію марксистсько-ленінських поглядів на капіталістичне суспільство. Нові явища в розвитку державно-монополістичного капіталізму після 2_ої світової війни 1939-45 рр., особливо обумовлені науково-технічною революцією, тлумачилися як свідоцтво «трансформації» капіталізму.

На думку теоретиків «Демократичного соціалізму» (Б. Каутський (Австрія), X. Гейтськелл, Дж. Коул, А. Кросленд, Р. Ласкі, Р. Моррісон, Дж. Стрейчі, М. Філліпс (Великобританія), Н. Томас (США), Ф. Штернберг (ФРН) і ін.), соціалізм, що тлумачиться як соціально-етичний ідеал, вживаний у всіх сферах суспільного і особистого життя, складається як результат заходів реформістів, покликаних в кожен даний момент забезпечити «все більш повну класову гармонію», «максимально можливе загальне благоденствування», «найбільш справедливий розподіл національного доходу» і сприяти тим самим «соціалізації господарства» на базі і в рамках буржуазного ладу. Замість суспільної, державної власності на засоби виробництва як адекватний базис «Демократичного соціалізму» пропонується державний контроль (часткове і непряме регулювання економічного розвитку шляхом програмування, оподаткування, участі в прибутках і ін.) над «змішаною економікою», що припускає разом з державно-капіталістичними підприємствами збереження приватногосподарського капіталізму і конкуренції за панування монополій. Згідно доктрині «Демократичного соціалізму», контроль буржуазної держави над економікою представляє соціалістичну міру при відповідній «демократичній процедурі» цього контролю. Виробіток її ставиться в залежність навіть не стільки від завоювання більшості в парламенті, скільки, перш за все, від «етичного оновлення», досягнення «загальної згоди» про проведення реформ, при збереженні відмінностей в світогляді, терпимості до всіх (виключаючи комунізм) поглядів.

4. Моделі «змішаного економічного ладу»

1951 року на Міжнародному конгресі соціалістів у Франкфурті-на-Майні представниками 33 партій було створено Соціалістичний Інтернаціонал. Перший конгрес Інтернаціоналу ухвалив Декларацію «Мета і завдання демократичного соціалізму», яка визначала економічну стратегію і тактику соціал-демократії. Було проголошено ідею побудови «демократичного соціалізму» як «третього шляху» розвитку суспільства.

У програмній Декларації підкреслювалось, що соціалізм є міжнародним рухом, який не потребує суворої єдності поглядів на форми демократичного суспільства, кожна соціал-демократична партія може мати власну концепцію «демократичного соціалізму», але всі вони мають на меті побудувати систему соціальної справедливості і загального добробуту. Головною умовою побудови соціалізму є дотримання принципів демократії і утвердження її в трьох сферах: економіці, політиці, соціальній сфері.

Політична демократія утверджується через парламентську форму правління за умови, що соціал-демократи становитимуть більшість у парламенті.

Соціальна демократія здійснюється через створення та розвиток соціальної інфраструктури, демократизацію систем освіти, охорони здоров'я, реалізацію різноманітних форм соціального забезпечення, передбачає свободу вибору робочого місця, міграції в межах країни та ін.

Економічна демократія забезпечується формуванням «змішаної економіки», поєднання та рівноправного співіснування різних форм власності, участі трудящих в управлінні виробництвом через робітничі ради, робітничі представництва в акціонерних товариствах. У Декларації також було зафіксовано принцип соціалістичного планування.

«Змішана економіка» у розумінні соціал-реформістів є економічною основою демократичного соціалізму, суспільного ладу, що поєднує ефективне виробництво зі справедливим розподілом. Це економічний лад, у межах якого співіснують дві економічні системи: капіталізм і соціалізм. Основними функціями держави «змішаної економіки» є перерозподіл доходів з метою забезпечення суспільного добробуту («держава добробуту») та планове регулювання суспільного виробництва. Така система за своєю суттю є розподільчою на відміну від соціально-ринкової, коли держава забезпечує раціональне функціонування виробництва на підставі посилення його конкурентності.

Власної теоретико-економічної концепції (як національної, так і міжнародної) соціал-демократія не має. Вона пристосовує сучасні економічні теорії, провідні доктрини (кейнсіанські, неокласичні, інституціональні), їх інструментарій і рецепти для розв'язування конкретних соціально-економічних проблем.

Так, кейнсіанські способи регулювання економіки використовували майже всі соціал-демократичні уряди, дещо трансформуючи економічну роль держави в «соціальну», закріплюючи за державою функцію соціального гаранта захисту інтересів громадян.

Але існує ряд спільних проблем, які вирішуються в межах всіх національних моделей «змішаної економіки»:

ь створення умов для співіснування різних форм власності на засоби виробництва і типів підприємств (приватної, державної і суспільної форм власності, ринкового і монополістичного секторів, приватних, державних і суспільних підприємств);

ь визначення форм економічної демократії і вирішення зв'язаних з ними питань самоуправління та участі трудящих в управлінні;

ь визначення меж втручання держави в економіку та форм участі держави у виробництві;

ь визначення меж суспільного контролю за виробництвом і розподілом;

ь визначення методів управління «змішаною економікою», ступеня поєднання планового та ринкового механізмів регулювання економіки;

ь принципи політики соціального реформування, управління соціальною сферою та формування її інфраструктури, і вирішення, зв'язаного з цим питання про головну мету економічної політики і засоби її досягнення.

Різні способи вирішення цих проблем визначають національну специфіку соціального реформування в окремих країнах, надають особливих рис моделям «змішаного економічного ладу» як «третього шляху» економічного розвитку.

У межах національних соціал-демократій було створено кілька різновидів моделей змішаного економічного ладу, серед яких умовно виокремлюють німецьку (і близьку до неї австрійську), скандинавську, французьку, лейбористську («фабіанську»).

Німецька

Німецька модель «змішаної економіки». Неоліберальній моделі «соціально-ринкового господарства» (синтезу «вільного» і соціально спрямованого суспільного ладу), яка втручання держави в економіку визнавала лише способом удосконалення механізмів функціонування капіталізму, німецькі соціал-демократи протиставили модель «змішаної економіки» («змішаного економічного ладу»), в якій державне втручання розглядалося як засіб переходу до соціалізму. Її авторами були X. Дайст та Г. Вайссер - ідеологи і теоретики СДПН. В основу моделі було покладено теорію «економічної демократії» (уточнену концепцію «господарської, індустріальної демократії» Р. Гільфердінга і Ф. Нафталі).

«Соціально-ринкова» економіка базувалась на вільній конкуренції приватних фірм, але посилення концентрації виробництва сприяло розвитку державної, кооперативної та інших форм власності. Це покликало до життя нові форми конкурентної боротьби - між підприємствами різних суспільних секторів. Назріла необхідність перегляду неоліберальної моделі розвитку.

Основними ланками німецької моделі «змішаної економіки» стала економічна влада (а не власність) і суспільний контроль над нею. Саме вони були об'єктом реформування. Формування «економічної демократії» трактувалось як:

ь створення альтернативної щодо капіталу влади;

ь поділ відповідальності між сторонами, що беруть участь в управлінні;

ь оприлюднення прийнятих рішень як в межах підприємства, так і на державному рівні;

ь створення системи самоконтролю;

ь запобігання зловживанням економічною владою.

Новий лад мав увібрати все краще, що дав національний історичний досвід: за економічною базою, системою власності - капіталізм, за морально-духовними та інституціональними принципами - соціалізм.

За капіталізмом закріплювалась функція забезпечення ефективного розвитку економіки, економічного зростання. Соціалізм мав забезпечувати постійне підвищення рівня добробуту, соціальної справедливості і якості життя, коли задоволення вимог соціалістичного сектора гарантується і контролюється державою.

Для ФРН не характерна націоналізація, «змішана економіка» будується на поєднанні трьох форм власності, трьох секторів і трьох типів підприємств:

— приватна власність, приватний сектор, приватні підприємства;

— державна власність, державний сектор, державні підприємства;

— суспільна (загальнонародна) власність, суспільний сектор, підприємства суспільної орієнтації (ті, що працюють на досягнення суспільне значущої мети).

Усі три сектори перебувають у зоні ринкових відносин і конкурують між собою, будують взаємовідносини на ринкових засадах. До конкурентної боротьби залучено всі типи підприємств. Економічна демократія потребує однакового ставлення до всіх секторів з боку держави, не передбачає пільг жодному з типів підприємств.

Владі монополій протиставляється контроль за їхньою діяльністю з боку всіх інших підприємств. На засадах ринкової конкуренції вони мають підтвердити своє право на існування і забезпечити демократичний контроль за діяльністю інших.

Планового сектора безпосередньо в економіці німецька модель не передбачає. Діяльність економічних суб'єктів не планується. Але плануються фінанси і програми розвитку соціальної інфраструктури (освіта, охорона здоров'я, суспільний транспорт, галузі інформації та ін.), що сприяє нормальному розвиткові економіки.

Під плануванням розуміють розрахунки народногосподарських балансів, національного бюджету, які є директивними для уряду, і визначення загальних орієнтирів автономної діяльності емісійного банку.

Побудоване на засадах економічної демократії суспільство забезпечує демократичний контроль у таких формах:

— створення умов для виникнення економічної контрвлади;

— участь трудящих та службовців в управлінні (через ради) з метою захисту інтересів виробників та споживачів (протиставляється контролю з боку профспілок);

— «прозорість» (гласність) підприємницької діяльності.

Регулююча функція держави обмежена її втручанням у макроекономічну та соціальну сфери. Управлінська функція держави стосовно економіки зводиться до регулювання кон'юнктурних та структурних порушень економічного циклу, запобігання кризовим ситуаціям, забезпечення стабільності грошового обігу, рівня цін, збільшення суспільного продукту як гарантії зростання добробуту, з допомогою керування фінансами, податками, використання грошових та кредитних механізмів, проведення раціональної митної політики. Інакше кажучи, засади державного регулювання за програмою соціал-демократів полягають у формуванні макроекономічного середовища, яке сприяє розвиткові ринкових відносин.

Соціальна політика держави розглядається як могутній інституціональний важіль розвитку суспільства. Держава забезпечує формування і підтримку соціальної інфраструктури, справедливий розподіл, повну зайнятість.

Особливо наголошувалось, що недоліки в організації і фінансуванні соціальної інфраструктури негативно впливають на економічний розвиток (наприклад, скорочення темпів економічного зростання в 60_х роках повністю відносились на рахунок недостатньо розвиненої системи освіти).

Ця модель неодноразово підлягала оновленню, уточненню і доповненню. Зокрема в програмі розвитку на 1975-1985 pp. (Мангеймський з'їзд) було чітко окреслено поле діяльності держави, методи її втручання в економіку. Уточнювалось, що методи непрямого впливу на економіку залежать від конкретного соціально-економічного стану суспільства. Вони матимуть переважно кейнсіанську спрямованість, але на певних етапах, з метою скорочення дефіциту державного бюджету, можуть застосовуватись і монетарні заходи впливу.

Програма декларувала вірність традиційному соціал-демократичному курсу, але в ній знайшли відображення і нові тенденції: визначалося місце конкуренції («мікрорівень») і місце планування («макрорівень»), визнавалась конструктивна роль планування. «Змішана економіка» у новому варіанті розглядалась як така, що будується на принципі свідомого «глобального регулювання», поєднання мікроекономічного саморегулювання і макроекономічного державного регулювання з метою підпорядкування виробництва потребам соціальної сфери (програма називає це «глобальною економічною політикою»).

«Глобальна економічна політика» за своєю суттю була кейнсіанською і мала протистояти ерхардівському «соціально-ринковому господарству», що з економіки вільної конкуренції перетворилось на експансивне капіталістичне господарство.

Теоретики, які обґрунтовували нову програму соціальних реформ (К. Шіллер, X. Еренберг, Л. Пашке), зазначали, що побудова соціально-ринкового господарства була орієнтована на створення міцної картелізованої економіки - бази для соціального реформування. Формування «змішаної економіки» має на меті створення такої економіки, яка б поєднувала посилення (під контролем держави) конкуренції на мікрорівні і планування на макрорівні.

У цілому німецька соціал-демократична модель реформування економіки зводиться до побудови ефективної економіки вільної конкуренції за посилення інституціональних функцій держави.

Французька;

Французький варіант «змішаної економіки». Французький варіант «змішаної економіки» принципово відрізняється від інших, і не тільки концептуально. Французькі соціалісти, які відіграють вирішальну роль у формуванні «лівого» напряму соціал-демократичного руху, вважають, що націоналізація власності є невідворотним, об'єктивно-обумовленим процесом.

Як важливу передумову докорінного трансформування суспільства вони розглядали проведення (починаючи з кінця 50_х pp.) політики «соціально-економічної модернізації», що знайшла відображення в доктрині «третього шляху» генерала де Голля. Її складовими були:

— націоналізація ключових підприємств, банківських та фінансових установ і посилення ролі державного сектора;

— посилення дирижизму: державного індикативного планування суспільної економіки і директивного планування економіки націоналізованого сектора, довгострокового, середньострокового та поточного планування і програмування;

— підвищення його конкурентоспроможності на світовому ринку.

У зв'язку з цим було розроблено систему заходів, у тім числі принцип «солідарної заробітної плати», що стимулює підприємців до модернізації виробництва з метою підвищення продуктивності праці; державне планування і регулювання інвестиційної діяльності; зменшення податкового тиску на фірми, податкові пільги для тих фірм, які впроваджують нові технології.

У Франції в цей час за програмою соціалістів відбувається великомасштабна націоналізація відсталих галузей виробництва, їх модернізація, планове й податкове регулювання процесу перерозподілу доходів.

Країнам, де найбільш вдало поєднувалось державне регулювання економіки і контроль за соціальною сферою з ринковою свободою, що забезпечувала достатній рівень ефективності економічного розвитку, пощастило уникнути соціальних потрясінь.

Скандинавська;

Скандинавська модель «змішаної економіки». Шведський соціалізм. В основу скандинавської моделі «змішаної економіки» покладено концепцію «функціонального соціалізму» шведських соціал-демократів: поєднання приватних і суспільних засад економічного розвитку на функціональній основі.

Соціал-демократична робітнича партія Швеції, яка перебуває при владі понад 60 років формує економічну та соціальну політику уряду, ніколи не ставила питання про націоналізацію, хоч і ніколи не заперечувала право на існування інших форм власності.

Економічна політика соціал-демократичного уряду Швеції є цілком самостійною, незалежною від зовнішнього впливу. Засадним її принципом є визнання безпосередньої залежності економічної стабільності від рівня державного управління та суспільного добробуту.

Соціалізація суспільства в Швеції пов'язувалась не з усуспільненням власності, а з державним перерозподілом доходів, їх вирівнюванням. Хоч Швеція є країною класичного капіталізму (95 % засобів виробництва перебувають у приватній власності), вона має найбільш розвинену систему соціального забезпечення та колективного споживання. Половина валового національного продукту контролюється державою, і 50 % цих засобів використовується на соціальні потреби. Ці витрати держави завжди є точно обґрунтованими і здійснюються в раціональних формах.

Реформістська програма шведських соціал-демократів передбачала еволюційний перехід до соціалізму через удосконалення системи соціального забезпечення і ставила такі завдання:

— досягнення повної економічної демократії;

— збільшення обсягів суспільного виробництва;

— забезпечення повної зайнятості;

— справедливий розподіл і забезпечення соціальної рівності.

Програму побудовано за принципом «солідарності», який розглядається як компроміс «заінтересованих суспільних груп» (профспілки, об'єднання підприємців тощо). Цей принцип визнається «основною цінністю демократичного соціалізму».

Практичним втіленням принципу «солідарності» стала політика «солідарної заробітної плати», яка формується на підставі угоди профспілок, об'єднань підприємців щодо меж її зростання, тарифних ставок, умов праці. Розміри заробітної плати і всіх інших видів доходів суворо регламентуються, оскільки саме доходи визнаються основним фактором економічної динаміки та забезпечення соціальної справедливості.

Основною рисою політики державного контролю за заробітною платою була і залишається тенденція «вирівнювання» доходів різних суспільних верств.

Після того як рівень заробітної плати в Швеції став найвищим у світі, шведські соціал-демократи перейшли до розв'язування проблеми «справедливого розподілу власності». На відміну від австро-німецької моделі, в основу якої покладено принцип участі трудящих в управлінні, що забезпечує їм вплив і контроль за розподілом доходів в корпораціях, шведська модель передбачала формування профспілкових фондів як засобу перерозподілу капіталів між секторами, що забезпечувало виникнення економічної контрвлади. Так, співвідношення обсягів капіталів, що мають у своєму розпорядженні об'єднання шведських підприємців, центральне об'єднання службовців і центральне об'єднання профспілок Швеції, становить відповідно 1: 1,07: 2,3.

Система управління суспільством, побудована на залученні до цього процесу різних впливових суспільних сил, яким делегується частина державних управлінських функцій, є основою «функціональної соціалізації», застосовуваної щодо приватного капіталу.

Еволюція програмної мети шведських соціал-демократів полягає в переході від ідеї «політичної демократії» (здійснення демократичних реформ, перебудова політичної системи), до ідеї «соціальної демократії» (спрямованої на ліквідацію відсталості та злиднів), а згодом до «економічної (індустріальної) демократії», орієнтованої на ліквідацію традиційного підкорення праці капіталу, зміцнення позицій праці (підвищення її соціального престижу, підвищення якості життя).

Принципи функціонального соціалізму, соціального партнерства та солідарності, що їх розуміють як компроміс заінтересованих груп, різних соціальних сил, відображено також у програмах соціал-демократичних партій Данії і Норвегії.

Лейбористська.

Лейбористська (фабіанська) модель «змішаної економіки». Ця модель передбачала еволюцію власності від приватної до суспільної (державної) шляхом акціонування, а також прямої націоналізації. Співіснування різних форм власності мало здійснюватись на засадах публічної корпорації, тобто в націоналізованому секторі підприємство мало бути підконтрольним парламенту (а не органам виконавчої влади), на акціонерних підприємствах - загальним зборам акціонерів. Діяльність державних підприємств, як і приватних та кооперативних, розгорталася на засадах самофінансування і самоокупності. Але націоналізований сектор мав право на пільгові позики та субсидії.

Після другої світової війни, коли лідерство у парламенті вибороли лейбористи, відбувається інтенсивний процес упровадження цієї моделі, передовсім націоналізація та корпоратизація підприємств. Підприємства найважливіших галузей промисловості, Англійський банк, а також всі види транспорту, зв'язку стають державними. Наприкінці 70_х pp. частка державного сектора у ВНП становила 12 %, державні інвестиції - близько 40 %, на державних підприємствах випускалось 20 % продукції, працювало 19 % загальної кількості зайнятих. Це дало підстави говорити про перехід до «системи змішаної економіки».

Широке запровадження планових начал - ще одна з основних програмних ланок лейбористської моделі. Лейбористи пов'язували поглиблення планування економіки зі зростанням розмірів підприємств, картелюванням промисловості, розширенням державного сектора в економіці. Моделлю передбачалося директивне планування стосовно державних підприємств і індикативне - щодо корпорацій.

Поєднання плану й ринку у моделі ґрунтувалось на принципі використання ринкових переваг, тому планування не стосувалося суто ринкових механізмів, зокрема ціноутворення, і не перешкоджало вільному функціонуванню ринків товарів, робочої сили, засобів виробництва, переливанню капіталів.

Націоналізація і державний вплив на діяльність корпорацій уможливлювали урядовий контроль за розвитком соціальної сфери та планове управління її інфраструктурою. Витрати на соціальну сферу (соціальне забезпечення, охорону здоров'я, освіту, житлове будівництво та ін.) становили близько половини всіх витрат державного бюджету.

У лейбористській моделі «змішаної економіки» як єдиної «публічної корпорації» значне місце займала система контролю над економічною владою, що здійснювалася третьою силою - профспілками. Профспілковий рух не обмежувався контрольними функціями, а відігравав конструктивну роль як організатор виробництва. Використовувалась і «синдикалістська модель» участі трудящих в управлінні, так званий робітничий контроль.

5. Розвиток концепції «демократичного соціалізму» в межах соціал-демократичного руху наприкінці ХХ ст.

Політика неоконсерваторів, спрямована на послаблення регулюючої ролі держави, скорочення дефіциту державного бюджету за рахунок зменшення витрат на соціальну сферу, обмеження діяльності профспілок призводить до незадоволення широких мас населення. За цих умов постає проблема оновлення соціал-демократичних економічних доктрин. 1989 р. в Стокгольмі відбувся черговий, XVIII конгрес Соціалістичного Інтернаціоналу, який затвердив низку програмних документів, розроблених шведською соціал-демократією. Серед них особливе місце займала «Декларація принципів», яка відобразила еволюцію поглядів соціал-демократії стосовно широкого спектра питань, передовсім щодо міжнародних відносин. Відмітною її рисою були заклики до консолідації соціал-демократичних рухів і зосередження уваги на глобальних проблемах сучасності, що їх можна розв'язати лише спільними зусиллями. Зміщуються акценти і щодо трактування поняття «демократичний соціалізм»: він визнається міжнародним рухом за свободу, соціальну справедливість і солідарність.

Вирішення глобальних проблем зв'язується зі встановленням «нового міжнародного економічного порядку», який покликаний примирити інтереси промислове розвинених країн та країн, що розвиваються. Для цього запропоновано реформувати міжнародні фінансові відносини так, щоб створити всі умови для міжнародного економічного співробітництва.

Концепція «демократичного соціалізму» у нових програмних документах залишалась незмінною, але уточнювалось, що будь-які (приватні чи суспільні) форми власності за сучасних умов інтернаціоналізації господарської діяльності більше не гарантують економічної ефективності й соціальної справедливості. Це забезпечується тільки раціоналізацією процесу державного втручання в економіку, тобто посиленням суспільного контролю над економікою, який здійснюватиметься через систему різноманітних заходів:

— формування демократичної загальнодоступної і децентралізованої виробничої політики;

— суспільний контроль над інвестиціями; захист суспільних та соціальних інтересів;

— участь трудящих і спільне прийняття рішень на рівні компаній і виробничому рівні;

— участь профспілок у розробці національної економічної політики;

— поглиблення рівня самоуправління кооперативних форм;

— демократизація світових фінансових інститутів і економічної системи, що уможливлювала б участь у їхній діяльності всіх країн;

— створення системи міжнародного контролю і спостереження за діяльністю транснаціональних корпорацій;

— надання міжнародного права профспілкам контролювати діяльність транснаціональних корпорацій.

Загальної економічної моделі, яка б реалізувала принципи соціал-демократії, не пропонувалось, але головна ідея полягала в тім, що економічна демократія не може обмежуватись лише юридичним контролем з боку держави, а має забезпечувати реальну участь трудящих та їхніх об'єднань в управлінні економікою.

У суспільстві, побудованому на ідеях економічної й соціальної рівності, механізм ринку має використовуватись як динамічний засіб залучення нововведень та виявлення потреб економіки і суспільства. Ці принципи треба поширювати не тільки на національний, а й на міжнаціональний рівень.

За свою понад столітню діяльність соціал-демократія досягла суттєвих успіхів: скорочення робочого дня, зростання заробітної плати та рівня життя, дифузія власності і створення інституту спів-власності на підприємствах, досвід державного регулювання економіки, соціалізація функцій держави, представницька політична демократія, економічна демократія у виробництві та контроль над економічною владою. Її вплив поширився на міжнародну економічну діяльність, сприяв виникненню та розвитку міжнародних економічних інститутів, які контролюють процеси інтернаціоналізації світової економіки, вирішують глобальні проблеми сучасності.