Дивосад культури

Філософія універсалізму пов'язана з так званою “глобалістикою” - науковими теоріями, що мають планетарний масштаб і значення (від космізму й екофілософії до фемінізму й етнокультурології). Універсалізм підіймається до рівня метафілософії, спрямованої на інтеграцію наук і гуманістики, на міждисциплінарну наукову кооперацію. Виходячи з холістичної ідеї універсальності буття, суспільства й особистості, складається універсалістична філософія історії, культури, антропології, етики, бізнесу. Відтак досягається гармонія теорії й практики, уніфікація наукових, культурних і освітньо-етичних вимірів, взаємодія представників науки і громадянського суспільства. Найновіші приклади практичного втілення ідей універсалізму -- “Болонський процес” у системі вищої освіти Європи і світу, поява т.зв. “єврорегіонів”, в т.ч. і на Чернігівщині.

У центрі уваги метатеорії універсалізму знаходяться і етнокультурологічні проблеми, що вимагають сучасних підходів з погляду збереження культурної спадщини народів і налагодження діалогу культур:

-співвідношення модернізму і постмодернізму, етнічних традицій та інновацій у контексті історії, культури і мистецтва;

-побудова “універсального”, “відкритого”, правового суспільства на основі ідей справедливості, міжнародного права, культурного співробітництва народів;

-інтеграція наук, культур і релігій у перспективі нового синтезу (синкретизму) духовності;

-творення глобальної, планетарного масштабу культури людства на основі діалогу етнонаціональних культур (подолання етнічного партикуляризму, автаркії і нарцисизму);

вироблення нової методології етнокультурології на основі екогуманізму, етноетики, національних моделей універсалізму. Це є можливим тому, що незважаючи на етнонаціональні і релігійні розходження, людство усе більш усвідомлює себе єдиним планетарним організмом.

У той само час універсалізм не є тотожнім космополітизму і має свої специфікації в етнокультурних і релігійних моделях способу життя, філософії, мистецтва, освіти. Притаманно це перш за все тим регіонам та етносам (суперетносам), котрі знаходяться на “стику”, “пограниччі”, “помежев'ї” культур (зокрема, слов'янських). Якраз тут, на “кордонах” національних культур і відбувається, за М. Бахтіним, їхня “зустріч” і “діалог”, здійснюється загальнолюдська функція інтеграції народів, геополітичного “Заходу” і “Сходу”, “Півночі” і “Півдня”. Саме у культурному “полілозі” нації досягаєють розуміння своєї ідентичності, знаходячи в поліфонії духовного космосу своє неповторне й унікальне місце (унікальне виявляється через універсальне, як і навпаки!). Виникнення і розвиток суперетносів, багатонаціональних спільнот людей доводить цивілізаційну закономірність та перспективність інтеграційних процесів у світовому контексті універсалізму. Адже антитеза універсалізмові -- національне і культурне відчуження, чи то етнічний партикуляризм, або духовна автаркія нації, її самообмеженість, нарцисизм, провінційність. Останні долаються через діалектику національного та універсального, де цивілізаційні крайнощі опосередковується через етнокультурну спільність суперетносів, “діалог” та “полілог” між ними.

Наприклад, духовно-релігійна ідея слов'янської інтеграції (від “Товариства об'єднаних слов'ян” і Кирило-Мефодіївського братства до І Всеслов'янського конгресу 1848 р. в Празі) має чисельні витоки і прояви в українському, російському, польському, чеському тощо родовому бутті й свідомості. Ще М. Бердяєв відзначав, що “всеслов'янська самосвідомість” включає до себе кілька культурно-історичних та релігійних типів, і за обсягом вона є ширшою, аніж будь-яке етноцентричне слов'янофільство (в тому числі і т.зв.”мессіанізм”).

“Весною народів” назвали ще в середині ХІХ сторіччя пробудження національної самосвідомості багатьох європейських народів, національно-визвольний рух в імперських супердержавах. В авангарді “весняного” відродження Європи були численні слов'янські народи, що входили або були розпорошені серед різних імперських державних утворень, до того ж не завжди слов'янських (Австро-Угорщина, Османська Туреччина). Слов'янство все більше усвідомлювало свою етнокультурну окремішність, своє особливе місце і неповторну роль в європейській цивілізації. Здавна народи Центральної і Східної Європи були цивілізаційним місцем “зустрічі” й “діалогу” Заходу і Сходу, римсько-католицької та візантійсько-православної моделі європейських культур. Під впливом “весни народів” виникають проекти національного ренесансу, потужний слов'янофільський рух, різноманітні концепції “панславізму” та слов'янського федералізму (конфедерації).

Зокрема, на Україні ще 180 років тому утворилося “Товариство об'єднаних слов'ян (до речі, за участю декабристів-чернігівців), згодом -- славнозвісне “Кирило-Мефодіївське братство”. Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров та інші українські мислителі закликали слов'ян до волі, до етнонаціонального самовизначення і зближення, щоб “потекли в одне море слов'янськії ріки”, “щоб усі слов'яни стали добрими братами”.

Ідеї українських “братчиків” були співзвучними ідеям історичної, релігійної, мовної та літературної взаємності слов'ян, що висунули в Чехії та Словаччині П. Шафарик, Я. Коллар, а пізніше -- російські слов'янофіли, А. Гуровський в Польщі тощо. З 1846 року в багатьох краях Центральної та Східної Європи виникають “матиці” -- культурно-просвітницькі товариства етнонаціонального і всеслов'янського духовного спрямування. Вони з'являються серед сербів, чехів, хорватів, лужичан, нарешті у Львові -- “Українська матиця”.

На Україні становлення ідей слов'янського духовного універсалізму відбилося у творчості багатьох українських поетів ХІХ століття. Наприклад, у Бориса Грінченка:

Друзі кохані! Ми будемо жити

В спілці із людьми-братами:

Бо ми великої людськості діти, --

Згода хай буде між нами!

Поєднання універсалістичного світогляду та християнського миролюбія із національно-державною ідеєю бачимо у Володимира Жаботинського: “Ми одностайно мріємо про ті часи, коли всі люди будуть братами один одному…”, але для цього потребується “право й можливість бути і залишатися самим собою і голосно називатися своїм національним ім'ям: лише за цієї умови здійсненне справжнє братство…” [6, с.9].

З огляду на це, найважливіше місце в сучасній етнокультурології посідає регіоника, що, утім, не протистоїть універсалізмові, а виступає його умовою, бо універсальне виявляється через транскультурний діалог, комплементарність, різноманіття регіонального. Універсалізм звертається до ідей децентралізації, плюралізму, маргинальності, регіональності культурних ситуацій у постмодерному світі, намагаючись перебороти їхню роз'єднаність і конфронтацію. А регіоніка в етнокультурології вивчає “мультиверсум”, синтез, прикордоння культур в їхньому реальному, живому стані, на рівні конкретно-унікального, культурно-історичного і геокультурного “хронотопа”. Універсалізм і регіоника -- це полярні і взаємододатні категорії теорії цивілізаційного розвитку, дослідження етно- і культурогенезу, міжнаціональних і міжцивілізаціоних відносин. Більш за те, “загальнолюдські” і “глобальні” проблеми найчастіше фокусуються в регіонах (Чорнобиль), а маргінальні події часом здобувають планетарне значення (“гарячі точки”).

Отже, регіоніку можна визначити як комплекс вчень про регіональні виміри людського буття. Пошукові обрії регіоніки простягаються від природно-ландшафтних і соціально-історичних до сучасних економічних і культурних умов життєдіяльності народу на субетнічному рівні, у межах певного краю. Для України, наприклад, розподіл на регіони обумовлений як географічно (ландшафтним характером місцевості), так і історично (найдавнішим розселенням племен і племінних союзів у процесі етногенезу), а також адміністративно (процесом “державотворення” - державного будівництва). Чималу роль у регіоналізації етнокультурного буття грали і грають прикордонні зв'язки, характер трансграничних відносин з найближчими сусідами (для України - Росія, Білорусь, Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія, Туреччина). З іншого боку, незважаючи на всю субкультурну розмаїтість України, як “країни колишніх окраїн” (Богдан Осадчук), український народ поєднує єдиний культурогенез, розвиток етноментальності, мови, фольклору, традицій, “соборності” багатонаціонального, поліетнічного існування. Українську культуру іноді називають навіть “крейсуючою”, маючи на увазі її геокультурний та історичний рух між Заходом і Сходом, слов'янськими і тюркськими елементами. Культурогенез і розвиток етноментальності в Україні просякнуті величезним масивом цінностей багатьох світових культур: скіфсько-сарматської, мусульманської, іудейської, античної, візантійської, західноєвропейської, польської, російської. І в цьому її суть і життєва сила, тому що “культура живе на кордонах” (М. Бахтін). Регіональні і субетнічні особливості української культури складають різні транскультурні взаємодії: російсько-українські, польсько-українські, слов'яно-тюркські (україно-турецькі, україно-татарські), слов'яно-іранські, східно- і південно-слов'янські, слов'яно-індоарійські. Зокрема, багато уваги дослідженню тюркського впливу, особливо в кримському регіоні, приділяли відомі українські етнокультурологи П. Куліш і А. Кримський. Сьогодні відроджується інтерес до етнічної культури кримських татар, до етногенезу і релігійних особливостей невеликого тюркського народу караїмів.

Регіоніка в етнологічному, історичному й економічному вимірах повинна розкрити субетнічну неповторність і самобутність соціального життя краю, його особливу причетність до становлення і розвитку єдиної державної нації. У культурологічному аспекті регіоніка може бути репрезентована як своєрідна “культурографія” регіону з її специфічною “духовною метафізикою” і “духовною етнографією” (термінологія Фосильйона). У цих вимірах регіоніка і стає складовою частиною етнокультурології, або “культурологічною регіонікою” [4, с.58-62].

Як можлива побудова концептуальних моделей культурологічної регіоніки і навіть “естетики регіону”? Уявляється, що цей розділ етнокультурології може бути побудований не тільки на загальнометодологічних, універсальних наукових засадах, але і за допомогою специфічної, етнокультурологічної категоріальної системи. Адже вже за визначенням будь-яка регіоніка повинна містити в собі національно-іманентні, “етно-онтологічні” поняття й образи, що імпліцитно існують в етноментальності, в духовній метафізиці, або, говорячи постнекласичною мовою, в енергоінформаційному просторі регіону.

Концептуальні моделі культурологічної регіоніки можуть інтегрувати в собі поняття і категорії, дослідницькі підходи і принципи, сполучені з універсаліями й архетипами певної етноментальності [див., напр., 1]:

1. Універсальні категорії українського світовідношення і менталітету: “софійність”, “кардіоцентризм”, “антеїзм”, “екофільність”, “панестетизм”, “калокагатійність” та інші, розроблені в працях В.І. Мазепи, С.Б. Кримського, В.С. Горського, В.Г. Табачковського, В.А. Малахова, Л.Т. Левчук.

2. Розуміння українського світовідношення як “Святовідношення”, що поєднує святкове і сакральне з екологічним і побутовим. Аналіз естетики “святовідношення” в народному та професійному мистецтві окремих регіонів України.

3. Провідні поняття і принципи етнокультури, особливо її фольклорної складової. Аналіз основних міфологічних і фольклорних мотивів в історії традиційного і сучасного мистецтва в його субетнічних вимірах. Дослідження ментально-естетичного простору “елітарної” та “масової” культури крізь призму фольклоризму, примітивізму, неоміфології, неонаївізму, національної форми як світогляду та “художньої націології” взагалі (роботи О. Петрової, Д. Русіна, М. Маричевського, Г. Міщенка та ін.).

4. Етнонаціональна і регіональна інтерпретація таких архетипів, як “Дім”, “Поле”, “Храм”, “Земля” і “Небо”, які є фундаментальними в онтології “тут-буття” М.Гайдегера, репрезентуючи екзистенціальну феноменологію як життя і роздуми на “польовій дорозі”, на Путівцю.

5. Духовно-світоглядне і художньо-естетичне наповнення таких традиційних українських понять, як “обійстя”, “хутір”, “дивовижжя”, “дивосвіт”, “дивосад”, “парсуна” тощо [9]. Філософсько-естетична розбудова, приміром, поняття “Хутора” як категорії української культурології в розумінні Пантелеймона Куліша (“хутірна філософія”, “хутірна поезія”) та сучасних мистецтвознавців і мистців (напр., журнали “Образотворче мистецтво”, “Art-Line”).

6. Засадничі принципи енергоінформаційної естетики (еніоестетики) в їх регіональному, етнокультурному вимірі. Що стосується сіверянської еніоестетики, то вона постає як довженківська естетика “зачарованої Десни”, з її напівмістичною замріяністю і романтичним символізмом [3]. Дослідження енергоінформаційних зв'язків між давньослов'янськими архетипами, візантійським стилем, українським бароко та необароко початку й кінця ХХ століття.

7. Аналіз і творче використання понятійно-категоріального інструментарію у творах видатних представників культури, естетики і мистецтва певного регіону. Наприклад, для етнокультурної регіоніки Чернігівського краю - це творча спадщина Лазаря Барановича, Іоанна Величківського, Пантелеймона Куліша, Михайла Коцюбинського, Михайла Жука, Павла Тичини, Івана Кочерги, Олександра Довженка та інших сіверянських геніїв українського народу.

Єдність універсалізму і регіоніки в сучасній етнокультурології корелює з методологічними шуканнями французької “Школи Анналів” на теренах історичної психології і психології народів, з роботами М. Бердяєва і М. Грушевського в області етнології. Взаємододатність двох зазначених підходів пов'язана з постмодерністичною спрямованістю на “децентралізацію” культурографічної проблематики через її регіоналізм і поліцентризм. Запропонована методологія етнокультурологічних пошуків, сподіваюсь, буде служити і подоланню загрозливих для сучасної культури тенденцій її однобічної “глобалізації” чи “трайболізації”. Сучасна етнокультурологія покликана розвивати ідеї філософського дослідження “фізіогноміки”, “психології” та “еніології” культурної душі народів, їх неповторного етнонаціонального і субетнічного буття-в-культурі.

Примітки

1. Кримський С. Универсалії українського менталітету //Кур'єр ЮНЕСКО. - 1992. - №9-10.

2. Личковах В. Новий камінь Сізіфа? (Міркування про I Всесвітній конгрес універсалізму) // Філософська і соціологічна думка. - К., 1994. - №3.

3. Личковах В. Сіверянська еніоестетика: слов'янські архетипи // Сіверянський літопис. - Чернігів, 1998.

4. Личковах В. Під сигнатурою Спасу. Сіверянска культурологічна регіоніка // Вісник Чернігівського педагогічного університету. Серія: Філос. науки. - Випуск 14. - Чернігів, 2002.

5. Оліва Акілле Боніто. Культурний номадизм і діаспора. - К., 1996.

6. Україна. - 1993. - №8. - С.9.

7. Кuczynski Janucz. Wstep do uniwersalizmu. Tom.1: Ogrodnicy Swiata. - Warszawa, 1998.

8. Личковах В.А. Глобалізація і слов'янська ідентичність [Рецензія на:] Narody slowianskie wobec globalizacji //Філософська думка. - 2004. - №4. - С.153-156.

9. Див.: Дивосад: Чернігівський культурологічний журнал. №1. - Чернігів, 2000.

СІВЕРЯНСЬКА КУЛЬТУРОЛОГІЧНА РЕГІОНІКА

1. Досліджувати регіональну культуру.

У світовій гуманістиці останнім часом все більшого значення набуває регіоніка -- комплекс вчень про регіональні виміри людського буття. Яке значення має регіоніка для дослідження відмінностей і спільностей, особливостей та єдності українського буття і української людини? В указі Президента України про заходи щодо підтримки краєзнавчого руху (від 23 січня 2001 року) говориться про відродження традицій та історичної пам'яті народу на засадах розроблення наукових проблем історії та теорії краєзнавства, з урахуванням специфіки регіонів України. Регіоніка в історичному, економічному, культурологічному аспектах має розкрити неповторність і самобутність соціального життя краю, його особливу співпричетність до становлення і розвитку єдиної державності. Чуття “малої Батьківщини” формує любов до Вітчизни. А “без розбудування національної культури неможлива навіть елементарна форма державності”, -- підкреслював наш чернігівський “другий Тарас”, Пантелеймон Куліш.

Чернігівщина, як “колискова”, “джерельна” земля України, іще з часів Київської Русі мала виняткове культурне, духовне значення для формування етнонаціональної ментальності, історичної самосвідомості українства. Сівери, як найдавніші племена східнослов'янського ареалу, разом з полянами заклали підвалини праукраїнської державності, створили древньоруську геополітичну і геокультурну вісь “Чернігів-Київ”. Саме в просторому регіоні Десни і Дніпра, Прип'яті, Сожа і Снова з'явився “поліський трикутник”, який став колискою і архаїчно-язичницьких, і християнських цінностей нашого народу. Варто згадати хоча б легенди і перекази, зібрані П.Іловайським, хрещення киян і чернігівців у 988 - 989 роках, будівництво київської Софії й чернігівського Спаса, Остромирово Євангеліє, ізборники Святослава, “Слово о полку Ігоревім”, житія святих Антонія і Феодосія, Михайла і Федора… Вся історія Чернігіво-Сіверщини глибинно просякнута культурними подіями і славними іменами -- від князя Ігоря і архієпископа Лазаря Барановича до Пантелеймона Куліша і Олександра Довженка.

Краєзнавчий рух на Чернігівщині має давні традиції й достойні здобутки. Особливо слід відзначити діяльність чернігівської “Громади” і “Просвіти” ХІХ століття, етнографічні розвідки Ганни Барвінок, Бориса Грінченка, Михайла Коцюбинського, наукові праці ніжинської та чернігівської історичної школи. Сьогодні помітну роль у краєзнавстві та етнології відіграє історичний факультет Чернігівського державного педагогічного університету ім. Т.Г. Шевченка, науковий часопис “Сіверянська думка”, культурологічний журнал “Дивосад”, шанувальники історії рідного краю в інших регіональних виданнях і товариствах. За місцевою ініціативою створений інститут управління та економіки, науковці якого значну увагу приділяють розв'язанню регіональних економічних і державотворчих проблем.

Але “культурологічна регіоніка”, як дослідження історії культури і мистецтва, сучасного духовного життя Чернігівщині, ще не набула належного теоретичного і громадського статусу. Звичайно, не можна сказати, що у нас немає дослідників або пріоритетних напрямків аналізу культурної історії краю. Навпаки, у багатьох вузах і школах, культурно-просвітницьких організаціях і музейних закладах ретельно вивчають традиційні для сіверянської культури теми, творчість наших видатних земляків. Проте дослідницькі сили у нас розпорошені, нема системи, методології, наукової стратегії в цілісному дослідженні регіональних проблем культури як в її історії й сьогоденні, так і на перспективу.

Виникає необхідність створення на міжвузівській або академічній базі Чернігівського Культурологічного Центру -- “Інституту регіональної культури”. Його завданнями стали б дослідження історії й сучасного стану духовної культури краю, розвиток регіоніки в галузі естетики, мистецтва, літератури. Він би об'єднав і спрямував наукову діяльність культурологів та істориків, мистецтвознавців та етнографів, журналістів та літераторів. На його базі виявилася б можливою освіта адміністраторів і менеджерів культури, широка просвітницька діяльність, розвиток туризму і краєзнавчої справи, формування сучасної культурної політики в регіоні.

Організаційні та кадрові потенціали для створення інституту (центру) регіональної культури існують. Крім єдиної в області університетської кафедри філософії та культурології, яку я представляю, створені різноманітні недержавні культурно-просвітницькі організації й благодійні фонди. Центр може об'єднати дослідницькі зусилля археологічних експедицій, бібліотек, музеїв, “Фонду Пантелеймона Куліша”, “Фонду Розума”, культурно-мистецької громадської організації “Пласт-Арт”, іншіх закладів та меценатів, що опікуються станом духовної культури. До речі, в Чернігівському культурологічному журналі “Дивосад”, який я редагую з 2000 року, вже стверджується наукова концепція і стратегія дослідження регіональних вимірів української культурної ментальності. На кафедрі філософії та культурології досліджуються міфопоетичні архетипи етнокультури, естетичні погляди Лазаря Барановича, Пантелеймона Куліша, Михайла Коцюбинського, сучасних чернігівських митців. Проблематика культурологічної регіоніки аналізується на традиційному міжвузівському методологічному семінарі “Некласична філософія моралі, мистецтва і культури”, матеріали якого друкуються у “Віснику” Чернігівського державного педагогічного університету (випуски 8, 14, 20, 26, 32). Разом з “Пласт-Артом” підготовлена до друку книга “Дім. Поле. Храм. --Дивовижні музи Сіверського краю”. Можливим і вкрай необхідним є створення регіонального благодійного фонду “Чернігівський Спас”, який би об'єднав зусилля місцевих меценатів і спонсорів у галузі підтримки культури і мистецтва Чернігово-Сіверщини. Уявляється перспективною і творча співпраця з благодійними фондами інших слов'янських країн, які представлені в єврорегіоні “Дніпро”.

Отже, духовне підґрунтя до теоретичного аналізу й наукового прогнозування розвитку регіональної культури в області є. Залишається сконцентрувати наші спільні, в тому числі з учителями загальноосвітніх шкіл, зусилля на засадах систематичної та інституційно організованої роботи. Чи підтримає цей проект становлення культурологічної регіоніки місцева влада і громадськість? -- ось питання для обговорення і пропозицій. Відтак перейдемо до аналізу теоретичних засад регіональної етнокультурології, естетики і мистецтва нашого Чернігово-Сіверського регіону.

2. “Дім”, “Поле”, “Храм”: духовний простір мистецтва Чернігівщини

У найновішій культурології досить часто говорять про “метафізику Петербурга”, “метафізику Києва”, маючи на увазі їхній духовний “ландшафт”, приховану від повсякденності духовну енергетику, естетичну ауру. Проте чи є така енерго-інформаційна естетика “в глибинці”, у тому провінційному світі, з пограниччя з яким столиця дістає й запліднює національну культуру? Натурально, є, але розкривається вона лише в прилученні до сучасного культурного космосу, до світу мистецтва, коли “душа провінції” починає звучати в унісон з душею національною, і ширше для нас - європейською.

Ще відомий французький естетик Андре Мальро запропонував концепцію “уявного музею”, де зібрав тих майстрів мистецтва ХХ століття, які вийшли за межі традицій і створили нову іконосферу сучасності -“новий музей”. А. Мальро побудував справжній “Музей Уяви”, який образно відтворив основні тенденції розвитку духовної метафізики, нової естетики “безумного раціо-віку”.

Спробуємо репрезентувати також “уявну галерею”, тільки вже сучасних сіверянських мистців. Всі вони представляють особливу, “дивовижну” метафізику Чернігівщини, пов'язану з язичницьким слов'янським пантеїзмом, з візантійським стилем православних храмів, з християнською аскетикою Антонія Печерського, бароковим універсалізмом Лазаря Барановича, з духовною енергетикою святого Феодосія, з імпресіонізмом Михайла Коцюбинського, з символізмом Михайла Жука, з відчуттям “зачарованості” придеснянського краю Олександра Довженка.

Наразі звернемося до образів сіверянської естетики, як вона виглядає у творчості сучасних мистців, що модерно-інноваційно (а значить “дивовижно”) продовжують духовні традиції древньої Чернігівщини, і перш за все - візантійського стилю та українського бароко.

Згадаємо, зокрема, що саме естетика бароко, стилістика якої визначалась в Україні як “чудне а містеріальне”, стала провідною для сіверянської духовності з XVII - XVIII століть. Поетичні твори Лазаря Барановича і Іоанна Величківського, Троїцький собор і Катерининська церква, “чернігівський стиль” релігійного співу відзначались високим пафосом, чуттєвою пишністю, візуально-образною дивовижністю. Традиційні художні ідеї, що походять ще з Київської Русі, трансформувалися під впливом європейських мистецьких форм. Візантійсько-православні духовні цінності зв'язувалися, з одного боку, з народною естетикою, а з іншого, - з поетикою Бароко. Виникав дивовижний феномен чернігово-сіверського мистецтва, в якому наочно виявилось так зване “двовір'я” поліського краю, де органічно поєдналися міфологічно-язичницькі і християнсько-православні ідеали.

Надалі бароко XVII-XVIII століть інноваційно відтворюється в авангардних формах “необароко” ХХ століття. Сьогодні теж маємо ретроспективне повернення до традиційної української художньої стилістики в різноманітних творах постмодернізму й трансавангарду. Традиції переходять у новації, естетика - в “еніоестетику”.

За доби соцреалізму у вітчизняному мистецтві панували відомі стереотипи зображення, що тематично пов'язувалося з ідеєю будівництва нового суспільства і виховання нової людини, а за формою - з “передвижництвом” та італійсько-іспанським академізмом. У зв'язку з трансформацією соціального буття і людської свідомості в останнє десятиріччя з'являються не тільки оновлені вирішення традиційних тем і сюжетів, але й небувалі досі чи “добре забуті” старі образні схеми. Мова йде передовсім про так звані архетипи, або першообрази творчості, в яких енерго-інформаційна естетика українського образотворчого мислення виявляється через відтворення традиційних етнонаціональних образів та символів. Виникає “еніоестетика” архетипів.

Сіверянські художники і графіки звертаються до слов'янської міфології, християнської релігії, українського національного типу тілесності, ментальності, етнопсихології та етнокультури. Пейзажі, “портрети в інтер'єрі” і навіть батальні сцени набувають характерних “ландшафтних” рис регіону, насичуються архетипними “першообразами” рідної природи з вітряками і церквами, тихою водою повені і ріками дитинства. За мотивами православних ікон, творчих схем “козака Мамая” і “парсун” гетьманської України з'являються нові жанри портрету, вибудовується іконосфера духовно насичених образів. Все частіше звучать сакральні мотиви, відтворюються образи Христа, Божої Матері, архангела Гавриїла, святого Феодосія, релігійно-естетичні та енерго-інформаційні потенціали біблійних сцен, молитов, Благовіщення, Вознесіння тощо. Етнонаціональні архетипи художньої форми зберігаються й набувають нового дихання також у представників декоративно-ужиткового мистецтва, в монументальному живопису, кераміці, ковці, витворах з дерева і металів, сучасних дизайн-проектах з камінами, панно й вітражами.

У той же час низка сіверянських майстрів пензлю переходить до творення “кенотипів”, цебто за термінологією М. Епштейна, - “нових образів”, небачених в історії класичного мистецтва. Вони ґрунтуються на модерному або постмодерному переживанні соціокультурного хронотопу - часу і простору (пост)сучасного людського буття. З'являються абстракції та образні колажі, експресіоністична гіперболізованість форм та сюрреалістична сутичка сенсів.

Не тільки традиційні сюжети і мотиви, а навіть історичний та урбаністичний пейзаж набувають вигляду кенотипів. Надто, виникають синкретичні міфологічно-релігійно-психоаналітично-еніоестетично заряджені образи індивідуального та колективного позасвідомого. Йде заглиблення у “втрачений світ”, “передчуття”, у “сон”, в “місячну ніч”, плекається мрія про “пробудження” й “святкові розваги”. Вся історія культури, світової й вітчизняної, “небесної” та “земної” стає предметом образного експериментального дослідження, новітньої теургії як творення кенотипів. Звідси і нон-фігуративний живопис, і графічний неокласицизм, і численні цитати з реалістів, імпресіоністів, символістів, з Куїнджі, Реріха, українського “сецесіону” і навіть Іллі Глазунова. Невипадково дехто звертається до постмодерно-іронічного переосмислення-перегравання класичних образів, до синтезу культурних епох в єдиний імідж-пастіш (пост)сучасної відео-сфери. Прорив до етнонаціональних архетипів доповнюється виходом на релігійно-субетнічні та планетарно-універсальні кенотипи. “Чернігів древній” межує з “Черніговом святковим”, а Тарас Шевченко знаходиться поряд з російським Толстим та індійським “гуру”.

Відтак сіверянські “архетипи”, або “першообрази” мистецтва Придесення набувають зараз модерного звучання, стаючи “кенотипами” - новими образами омолоджених муз. З цієї точки зору в сучасній сіверянській образотворчості утверджується вічність, художня невмирущість духовної метафізики нашого краю, естетично неповторного простору мистецької “соборної” України.

Попри всієї розмаїтості, навіть строкатості мистецьких шкіл, напрямів і образотворчих концепцій, мабуть, можна, хоча б уявно-галерейно поєднати наших мистців-земляків через ідею сіверянської еніоестетики “зачарованої Десни” (О.Довженко). Бо естетика “вища” за творчість, то її “філософія”, методологія образотворчої дії та сприймання. Як доведено в сучасній філософії мистецтва, переживання художніх хронотопів (часово-просторових образів) обумовлюється передусім навколишньою природою, етнонаціональним ландшафтом, усталеними для життєвого середовища “образами руху”. Відтак будь-яка естетика, творче кредо має не лише етнонаціональні, але й субетнічні, регіональні виміри. Одним з них є енерго-інформаційний, тобто злитий з духовною енергетикою творчості, з архетипами історії рідного краю і навіть його географії - неповторним природним і духовним ландшафтом.

Отже, надалі мова піде про естетику регіону, про субетнічні виміри філософії національного мистецтва. Позачасовість мистецьких архетипів, їхній духовний, енергоінформаційний потенціал пов'язується тут з певним просторовим виміром, з етнографічним ландшафтом, який будує регіональну метафізику культури. Тому, наприклад, “автентична туга” відомого київського мистецтвознавця Олександра Титаренка за Українським Стоунхенджем об'єктивується, на мою думку, не лише в музейних залах з “об'єктними” роботами. Автентичний Український Стоунхендж знаходиться в просторому дніпровсько-деснянському регіоні селищ Радуль і Радичів, де віддавна існує праслов'янський сакральний космос. Тут розташований і архаїчний “поліський трикутник” із мезинською стоянкою - один з перших осередків найдавнішої ци вілізації, в котрому вже існувала своя меандрова орнаментика. А таємнича “Дівич-гора”, відома в усій ойкумені ще за часів Геродота, складає своєрідний центр сіверянської еніоестетики, тобто естетики енерго-інформаційних взаємодій, що просякають часо-простір духовної метафізики нашого краю.

Інакше кажучи, наша “Дівич-гора” -це і є дивовижний сіверянський Парнас, хіба що “хоровод” муз тут водить вже не Аполлон, а Лада і Лель. І дійсно, досить ще раз згадати “зачарованість”, пантеїстичний містицизм, бароковість образності від “Слова про Ігорів похід” до творів Олександра Довженка і Левка Ревуцького, щоб усвідомити існування енерго-інформаційних архетипів “дивовижності”, які перманентно підживлюють “те, що не вмирає”. Ландшафтно, гідросферно і навіть атмосферно (з точки зору “рози вітрів”) сіверянська земля і небо породжують-встановлюють естетику тиші, спокою, ісіхастського православно-аскетичного “мовчання”. Естетика нашої природи, історії та духовності насичена енергетикою антропокосмічних інформаційних взаємодій - а точніше, синергетикою мистецтва, де зливаються людські та вселенські, небесні та земні енергії. Гео-, етно- та культуро-графічно художня синергетика України має свій слов'янський “дім, поле, храм” і на кучеряво-закруглених просторах між Десною і Дніпром, Сожем, Прип'яттю і Сновом...

Таким чином, сучасну сіверянську образотворчість можна зрозуміти через феноменологічне вчення про “життєвий світ”, в якому формуються сенси регіональної культури. Духовний простір мистецтва Чернігівщини розгортається за структурою основних універсалій “життєвого світу”, які розкрив ще німецький філософ Мартін Хайдеггер і актуалізував український культуролог Сергій Кримський: “Дім”, “Поле”, “Храм”. В архетипах і кенотипах місцевої образотворчості вони візуально відтворюють природний і соціокультурний ландшафт субетнічного буття, образно встановлюючи “землю” і “небо” Чернігово-Сіверського краю. Категоріальний ряд нашої сіверянської еніоестетики понятійно репрезентує і вчення українського філософа Григорія Сковороди про триєдину структуру буття: “макрокосм” - “мікрокосм” - “світ символів”.

Говорячи про молоді, “дивовижні” музи Придесення, ми підкреслюємо їхню “вкоріненість” в Чернігівсько-Сіверянський “Дім”, “Поле”, “Храм”.

ДІМ

Історичний та архітектурний пейзаж Чернігівщини є “колисковим”, “джерельним”, “архетипним” для всієї України. Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч, Остер - старовинні міста її північного Лівобережжя. Одна з найдавніших у Київській Русі Сіверська земля стала “домом”, де народилися знані діячі вітчизняної історії: князь Ігор, архієпископ Баранович, гетьман Полуботко, граф Розумовський, колишній президент України Леонід Кучма. Чернігово-Сіверська “земля” і “небо” породили шедеври національної культури: від П'ятницької церкви до творчості Іоанакія Галятовського і Леоніда Глібова, Михайла Коцюбинського і Бориса Грінченка, Марії Заньковецької і Михайла Жука, Павла Тичини і Олександра Довженка, Григорія Верьовки і Левка Ревуцького.

Мистецький “макрокосм” і “мікрокосм” Чернігівщини, наш сіверянський “Парнас” і “Монпарнас” знаходять образно-символічне виявлення в особливій художній мові, що стилістично відзначається естетичним пантеїзмом, довженківською “зачарованістю”, пастельною м'якістю колористики. “Замріяна” художня мова визначає і казково-зачаровану, “дивовижну” стилістику традиційного та інноваційного образу. Звідси й особливий регіональний стиль, як естетично адекватне виявлення й оформлення субетнічного народного ідеалу (наприклад, “червоне - то любов, а чорне - то журба” в колористичних особливостях чернігівської традиційної вишивки, в роботах Олександра Саєнка та його мистецького родоводу).

ПОЛЕ

Природний ландшафт, мальовниче довкілля Поліської землі та “незайманої дівиці” Десни відтворюються в сучасному сіверянському мистецтві пейзажним розділом. Музи чернігівської поезії, музики, театру, візуального мистецтва напрочуд ліричні, м'які, щиросердні. Їхня дивовижна задушевність породжується м'якістю самої природи, її “чистими” тонами, і не тільки соковито-зеленими чи дзвінко-блакитними, а навіть волого-сірими. Географія українського Полісся, спокійні, застиглі краєвиди з лісом і полем, озерами і чистоводною річкою Десною надихають мистців і поетів на казково-пантеїстичний, напівмістичний захват рідними місцями, екологічними домівками. Це і є чародійне “поле” життєвого світу нації та людини, де відбувається їхнє етнокультурне буття, безпосереднє переживання історичного існування.

“Поле” - це сакральне місце народження і смерті, праці і побуту, кохання й батьківського щастя, а тому - “дивовид”, що породжує дивовижність образів. Мотив “поля” в сіверянському мистецтві розкривається темою народних звичаїв та обрядів, українських традицій і свят, як язичницьких, так і християнських. “Мистецька етнографія”, представлена через “дивовиди” сіверянських мистців розширює наші уявлення про “макрокосм”, “мікрокосм” і “світ символів” субетнічної, регіональної культури Чернігівщини.

ХРАМ

Сучасна сіверянська образотворчість також представляє “святі місця” Чернігово-Сіверської землі. Це теж наші архетипи-дивовиди, які надихають багатьох мистців. Найдавніший Спасо-Преображенський собор, домонгольська П'ятницька церква, підземні споруди Троїцько-Іллінського монастиря, барокова Катерининська церква, інші храми в Чернігові, Седневі, Новгород-Сіверському, Козельці - це образи православної Лівобережної України, архітектурні іпостасі слов'янського духу. Вони неодноразово з'являються у творах чернігівських майстрів, якщо неявно, то внутрішньо, духовно, - на рівні еніоестетики. Мабуть, їхня духовна енергетика і викликає феномен “дивовижності” сіверянських муз, естетичної здатності сучасних мистців до духовних пошуків, до експерименту в контексті енерго-інформаційних традицій і новацій, архетипів і кенотипів. Синергетика храму переходить у синергетику образу, в художній “дивовид”.

Відтак українська релігійна душа, що втілилась на Чернігівщині в ікону Єлецької Богородиці, в святого Антонія і святого Феодосія, розгортається в сіверянському мистецтві через біблійні й духовно-сакральні сюжети. Від зображення хрещення чернігівців у 989 році до реставрації старих храмів і будівництва нових простягається діапазон “богоугодної справи” наших майстрів. Духовно-релігійний план сіверянської культурологічної регіоніки ґрунтується на сковородинівському розумінні Біблії як “світу символів”. Це дістає наочного виявлення через поєднання природного “макрокосму” і людського “мікрокосму” в цілісну картину буття українського народу, в “Дім - Поле - Храм” Чернігово-Сіверської землі в її історії та сучасності.

Примітки

1. Личковах В. “Я - птах”: естетика архаїчно-сакрального святовідношення в українському вишивальництві //Образотворче мистецтво. - 1999. -№1-2. Етнонаціональна архітектоніка образів Олександра Саєнка //Там само. - 1999. - №3-4.

2. Личковах В. Сіверянська еніоестетика: слов'янські архетипи. //Сіверянський літопис. - Чернігів, 1998. - №6.

3. Личковах В.А. “Троїсті музики” з барвистого “Дивосаду”: (мистецьке світовідношення родоводу Саєнків) //Сіверянський літопис. - 1999. - №6. - С.72-76.

4. Личковах В.А. Візантійсько-православний архетип “Храму” в творчості сіверянських митців //Християнство: контекст світової історії та культури. - К.,2000.

5. Личковах В.А. Пам'ятник святим Михайлу та Федору як символ єдності православ'я в Україні //Екуменізм і проблеми міжконфесійних відносин в Україні. - К.,2001. - С.174-176.

6. Личковах В.А. Универсализм и регионика в современной этнокультурологии //Тюркские народы: Материалы V Сибирского симпозиума «Культурное наследие народов Западной Сибири».--Тобольск-Омск,2002.--С.285-288.

7. Вісник Чернігівського педагогічного університету. Серія: Філос.науки.--Вип.8.--Чернігів,2001.--Вип.14.--Чернігів,2002.--Вип.20.--Чернігів,2003. - Вип.32. - Чернігів, 2005.

8. Дивосад: Чернігівський культурологічний журнал.--№1.--Чернігів,2000.--№2.--Чернігів,2001.--№3-4.--Чернігів,2002.

АРХЕТИПИ І КЕНОТИПИ В СУЧАСНІЙ СІВЕРЯНСЬКІЙ

ОБРАЗОТВОРЧОСТІ

Вступ. Регіоніка в сучасній українській естетиці

Пошуковий вектор сучасної української естетичної думки досить довгий час закономірно переміщався від гносеологічної до аксіологічної, діяльнісної, світоглядної, світоставленнєвої (“мироотношенческой”), онтологічної і, нарешті, етнокультурної парадигматики мистецтва. В цілому це відповідало загальнофілософському планетарному “повороту” від класичної до некласичної, від “модерної” до “постмодерної” методології. Вплинули, звичайно, і національні традиції естетики і художньої творчості, а також соціокультурна ситуація в державі, що склалася в останнє десятиріччя ХХ століття.

На сьогоднішньому етапі в розвитку української естетики, крім традиційно-академічної та інноваційно-постнекласичної проблематики, з'являється, як на мене, новий напрям естетичних досліджень, пов'язаний з регіональними вимірами національної культури. Його можна окреслити як “регіоніку”, що в цілісному вигляді складається з потужного комплексу соціально-гуманітарних дисциплін, спрямованих на виявлення природно-географічних та культурно-історичних особливостей розвитку окремих регіонів України, її субетнічних соціально-економічних та духовних потенціалів.

Художні образи сіверянської еніоестетики у творчості сучасних чернігівських мистців

З наших сучасників одним з перших відтворив найдавніші слов'янські ейдоси і архетипи сіверянської еніоестетики художник Віталій Лук'янець. Народжений на Чернігівщині, попри московське зовнішнє життя, він до останніх днів перебував у сакральному хронотопі свого дитинства - у “Світло-ярі”. Його візія космічних аналогій поміж англійським Стоунхенджем і сіверянськими Радулем та Радичевим відбилася у живописних образах “Річка мого дитинства”, “Красуня Десна”, “Древній Чернігів”, “Дорога на Любеч”, у графічних роботах “Чернігів”, “П'ятницька церква”, “Радуль”. Художника приваблює і космогонічна тема (“Світостворення”), і історичний портрет (“Княжна Ольга”), і сюжети народних казок, з яких він вловлював енергоінформаційні, антропокосмічні архетипи давньослов'янського культурного світу.

Під кінець земного шляху Віталій Лук'янець звернувся до теми старообрядництва, український топос якого, мабуть, невипадково знаходиться в районі Любеча-Радуля. В стародавніх традиціях православ'я, в народному двовір'ї він вбачав найдавніші впливи аріянської духовної енергетики, трансформовані інформаціно-символічні потенціали, що прийшли на праслов'янську Сіверщину через індійців, іранців, кельтів, антів та інших індоєвропейців. Від кольорової символіки “північної землі”, що позначалась в арійців чорним кольором, виводив не тільки географічну назву Чернігова, але й його енергетичну потужність, яка увібрала до себе, як та “чорна дірка”, різноманітні культурні, в т.ч. і космічні еманації. Так Чернігівщина стає “світлояром”, українською “чакрою”, де відбуваються енерго-інформаційні комунікації етнічної субкультури Полісся із суперетнічною метакультурою слов'янського мегасвіту (Україна - Росія - Білорусь).

Мотиви поєднання регіонального та універсального, язичницького та християнського притаманні і творчості молодого графіка Марини Кондратенко. Маючи генетичні коріння у старому чернігівському роді, вона глибинно відчуває загальнослов'янські архетипи сіверянської еніоестетики. В її роботах є місце і чернігівським історичним легендам, і православно-церковним сюжетам, і напівміфологічним образам епохи Гетьманщини. Недарма з таким натхненням вона ілюструє дитячі книжки та часописи.

З народно-міфологічної, “казково-зачарованої” свідомості з'являються алегоричні образи в акварелях “Десна і Дніпро”, “Княжна Чорна”, “Золото Полуботка”. Проживши дитинство біля славнозвісної П'ятницької церкви, Марина на все життя закарбувала в собі сакральну ауру того архітвору, який став майже “логотипом” міста Чернігова. Енерго-інформаційне, духовно-сакральне поле православ'я висвітлюється не лише в зображеннях візуалізованої душі архітектурної Параскеви П'ятниці, але й в роботах “Хрещення чернігівців у 989 році у Святому озері”, “З'явлення Єлецької Богородиці”, “Янгол-охоронець”. Але і в “православній” серії є сліди язичницької енергетики та антропокосмічної синергетики. Адже традиційна релігійна амбівалентність, феномен двовір'я в колективному безсвідомому давніх слов'ян підсилюється географією українських “поліщуків”. З давніх-давен живучи в “чорнобильському трикутнику”, в районах межиріччя, старих лісів і боліт, жителі Полісся вже природою були “ізольовані” від цивілізаційних контактів, зберігаючи свою прадавню, “стоунхенджівську” еніоестетику. Сучасні етнографи відзначають тут тривале побутування численних дохристиянських обрядів, зокрема, обрядодійств “водіння куста”, “проводи русалок”, зв'язаних з ідеєю шанування батьків, культом предків. І сьогодні, коли чорнобильська катастрофа негативно вплинула і на духовну енергетику Полісся, знищуючи “екологію” та “інформатику” етнічної субкультури, художнє втілення давніх слов'янських архетипів протистоїть сучасній енерго-інформаційній ентропії.

Від псевдо-історичної “хаосології” до культурно-історичного космосу, від ентропії забуття до синергетики національної пам'яті ведуть пластичні витвори Геннадія Єршова. Він звертається до слов'янських архетипів в їхньому персоніфікованому, особистісно-енергетичному виявленні. Скульптором задумана ціла серія пам'ятників, що увіковічить духовне подвижництво наших далеких предків. З тих проектів вже створений і нещодавно встановлений пам'ятник 900-літтю любецького з'їзду руських князів.

Так, саме в сакральній зоні сіверянської еніоестетики - у місті Любечі, на крутих дніпровських схилах - там, де стояв колись замок чернігівських князів, - з'явився скульптурний образ ченця-літописця. Сидячи з пером і пергаментним сувоєм у руках, він пише ще одну “повість временних літ” - про історичне намагання князів руських зберегти цілісність своєї держави. З мармурового постаменту виступає шість горельєфних бронзових портретів, що складає єдине ціле у кубічному об'ємі символічного хронотопу. Це реконструкції портретних рис князів, котрі брали участь у любецькому з'їзді - Володимира Мономаха, Олега та Давида Святославичів, Давида Ігоревича, Святополка Ізяславовича, Василька Ростиславовича. Показово, що скульптор працював за методом енерго-інформаційної актуалізації та пластичної візуалізації життєописів князів та їх портретних характеристик, відомих з літописної та наукової літератури. Окрім того, був використаний архетипний безіменний пластичний образ, створений ще в студентські роки, як естетичне узагальнення родоводу автора, як образ слов'янського пращура взагалі.

З православних ікон, згідно з іконографічною традицією зображення, Геннадій Єршов “зняв” і “трансформував” духовно-енергетичну інформацію і для проекту пам'ятника святим князю Михайлу та боярину Федору в Чернігові. Скульптора вразила ідея патріотичного та духовного подвигу двох чернігівців, які у ставці Батия не зреклися своєї віри. Призначений для встановлення біля церкви Михайла та Федора в історичній частині міста на Валу або на березі річки Стрижень, пам'ятник цей має історико-церковний та громадянський характер. На тлі бронзової арки, що стилізує портал православного храму, розміщуються дві постаті святих. Князь Михайло, як і завжди на іконах молодший від свого духовного наставника Федора, тримає хрест у правій руці та меч у піхвах - зліва. Він - оборонець православної віри й слов'янського народу. Боярин Федор у священному пориві зложив персти для моління. Він - духовний захисник церкви та релігійної громади як Тіла Христового. Обидві постаті у підкреслено довгому вбранні дещо гіпертрофовані, “готично” витягнуті у висоту для акцентуації їхньої сакральності. Водночас вони розміщуються майже на рівні профанного ґрунту, що наближає їх до сучасних жителів міста. У такий спосіб скульптор об'єднує часи, ідеї, високі почуття.

Невипадково, що Геннадій Єршов є автором і пам'ятника жертвам Чорнобиля, відкритого у Чернігові на Алеї Героїв до 10-ї роковини катастрофи. Тема жертовного подвигу набула парадигматичних рис стражденної людини атомного віку. Крізь розірвану оболонку енергетичної моделі атома простягає руки із життєдайним даром один з тих, хто загинув у ядерному вибуху. Енергоінформаційний потенціал образу наче випливає із старовинних поліських легенд про “полин-траву”, з есхатологічних та апокаліптичних візій майбутнього “страшного суду”. Проте ця людина, як апостол віри та обов'язку, міцно тримається свого призначення - рятувати душі людей, зберігати дух народу, земне місце його історичного побутування. Прадавні слов'янські архетипи стають “теперішніми”, перекидаючи місток між минулим і прийдешнім. Сіверська земля у художніх архетипах і кенотипах продовжує бути неповторним топосом історії слов'янського духу, що справджується в “земних” і “небесних” вимірах, в етнонаціональних і релігійно-універсальних образах сучасного мистецтва.

Тому, мабуть, закономірно художник Євген Кріп у своїх образах втілює середньовічні ідеї, зокрема, візантійсько-православні архетипи творчості. Його тяжіння до естетичної цілісності образу, до повного збігу задуму і реалізації майже адекватно відтворює середньовічне філософське вчення про універсалії - найбільш загальні поняття, що мають родову форму. В кріпових абстракціях універсалії - це породжуючі ідеї, наближені до архетипів - “першообразів”. Архетипи одвічно відтворюють візуальні схеми образотворчості. Художник наполегливо шукає цей “філософський камінь” мистецтва, стаючи іноді таким собі “алхіміком” малярства.

Понад те. Подібно до того, як у середньовічній філософії існувала боротьба “номіналістів” і “реалістів”, так і в мистецькій “фаустівській” душі Євгена йдуть приблизно такі ж змагання. Згадаємо, що “номіналізм” вбачав суть універсалій в іменах, а “реалізм” уявляв їх як деякі речі - самобутні духовні сутності. Тобто “номіналізм” схилявся до розуміння ідеї через символ, знакову позначку, а “реалізм” - через її первинний образ, власне “архитип”, “понад-ідею”.

Приблизно такі ж “терези” існують і у творчості Євгена Кріпа. Два полюси його фаустівської життєвої вдачі і мистецького хисту (він - “водолій”) вагаються поміж логічним та інтуїтивним, знаково-символічним та архетипним. Від середньовічної філософії та символіки іконописного мистецтва унаслідував він розробку двох основних ідей - 1) ідею просторовості та 2) ідею пластичності. Просторовість співвідноситься з “номіналізмом”, бо надає ім'я, “найменування” образному сприйняттю (“поки простору не покладеш, образу не маєш”, - стверджує художник). Пластичність корелює з “реалізмом”, надаючи естетичній ідеї статусу реальності художнього образу (зі стихії матеріалу “художник повинен викинути зайве”). Саме тим Євгена приваблює старе малярство, бо творилося воно на “земляних фарбах”, що дозволяло досягти художніх ідеалів просторовості й пластичності.

У своїх змаганнях поміж “номіналізмом” і “реалізмом” сам художник більше тяжіє до класицизму, ніж до романтизму. Для Євгена Кріпа, скажімо, розсудливість Сезанна ближча, аніж експресіонізм Ван-Гога. Хоча, з іншого боку, він не згодний і з “чистим” концептуалізмом, коли ідея набуває самоцінного значення, а художник намагається “засмоктати” символіку речей. Довгий час Євген розробляє специфічне релігійно-художнє мислення, де “іконостас” являє собою візуальну трансформацію системи архетипів.

У колористичному плані художник спирається на тональні гами іспанської школи, без експресивної гіперболізації та зайвої пістрявості. Улюблений колір у Кріпа, як не дивно, - сірий, хоча він високо шанує будь-який колористичний ефект, називаючи його дорогоцінним акцентом. Але все ж таки, на думку художника, “в живопису не повинно бути багато кольорів”, і свої “програмні” роботи (“Архитипи І, ІІ, ІІІ, ІV”, “Українка”) він вирішує в спокійній, виваженій, раціонально колористичній манері. Євген вважає, що проблема кольору має вирішуватись із знанням психології його сприйняття. Навіть улюблені деснянські і дніпровські, “рибацькі” пейзажі Кріпа витримані в академічній кольоровій гамі.

Достойно репрезентуючи в Чернігові “львівську школу” малярства, Євген Кріп входить до Національної Асоціації мистців України. В його образотворчості присутні і національні і європейські традиції, і середньовічні і сучасні “універсалії”, і архетипи і кенотипи.

Коли спробувати виокремити провідний лейтмотив яскравобарвних образів малярства Володимира Подлевського, поєднуючи в єдину творчу лінію його “ірреальні” картини, - це буде, безперечно, цілісний художній комплекс “архітектура і душа”. Два, здавалося б, протилежних полюси світовідношення - архітектонічний і психологічний - зливаються у Володимира в єдності конструктивно-органічного або душевно-символічного. Виникають естетичні феномени “душі архітектури” та “архітектоніки душі”, пов'язані глибинними, майже містичними співвідношеннями конструктивних форм і духовних символів.