Політико-правові засади застосування політичних технологій у виборчому процесі

«Такий приблизно був зміст цих листів. Я міг би при бажанні вести й далі в тому ж дусі, аж доки читачеві не набридне» [106]. «Незабаром головна газета республіканців «викрила», що я брав великі хабарі, а провідний орган демократів приписав мені участь у якомусь брудному шантажі. (Таким чином я здобув іще два прізвиська: «Твен - Підлий Хабарник» та «Твен - Мерзенний Шантажист»)» [106].

«На цей час усі газети голосно вимагали моєї «відповіді» на всі жахливі обвинувачення, які впали на мене, і лідери моєї партії заявили, що дальше мовчання означало б крах моєї політичної кар'єри. Ніби для того, щоб підтримати їхню заяву й прискорити мій виступ, другого ж дня в одній з газет з'явийся такий допис: «Подивіться на цю людину! - Кандидат незалежних усе ще мовчить. Звичайно, він не сміє й голосу подати! Кожне обвинувачення проти нього було цілком доведено і знов - ще раз і ще раз - підтверджено його промовистим мовчанням, яке остаточно його викриває. Погляньте на свого кандидата, незалежні! Погляньте на Безчесного Кривосвідка! На Монтанського Злодія! На Паплюжника Могил! Помилуйтеся на того, хто допився до білої гарячки! На вашого Підлого Хабарника! На вашого Мерзенного Шантажиста! Гляньте на нього пильно, добре подумайте і скажіть, чи можете ви віддати свої чесні голоси людині, яка заслужила такі ганебні прізвиська своїми огидними злочинами, й не сміє розкрити рот, щоб заперечити хоча б один з них!» [106].

«Не було ніякої змоги далі ухилятися від відповіді, і я з почуттям глибокого приниження сів готувати відповідь на всі ці безпідставні обвинувачення та на всю злобну й підлу брехню. Але я так ніколи й не закінчив цієї роботи, бо другого ж ранку вийшла газета з новими страхітливими вигадками, із свіжими наклепами. Газета серйозно обвинувачувала мене в тому, що я спалив психіатричну лікарню з усіма її мешканцями тільки тому, що вона псувала мені краєвид з вікон мого будинку. Це сповнило мене жахом. Далі з'явилося обвинувачення в тому, що я отруїв свого дядька, щоб заволодіти його майном; газета настійно вимагала розкриття могили й розтину трупа. Я відчував, що ось-ось збожеволію. На довершення всього мене обвинуватили в тому, що я, бувши опікуном притулку для підкидьків, повлаштовував там своїх беззубих і старих родичів, щоб вони готували їжу для моїх вихованців. Голова моя туманіла» [106].

«Нарешті, вершиною тих безсовісних переслідувань, до яких вдалися ворожі партії, було те, що дев'ятеро малят усіх відтінків шкіри і в найрізноманітнішому лахмітті полізли під час мітингу до трибуни і, чіпляючись мені за коліна, стали голосно кричати «таточку!»» [106].

«Я не витримав. Я спустив свій прапор і капітулював. Я не відповів вимогам кампанії по виборах губернатора штату Нью-Йорк. Я написав заяву, що знімаю свою кандидатуру і в пориві озлоблення підписався: "Щиро ваш, колись порядна людина, а тепер Безчесний Клятвопорушник, Монтанський Злодій, Паплюжник Могил, Алкоголік, що допився до білої гарячки, Підлий Хабарник і Мерзенний Шантажист - Марк Твен»» [106]. Це оповідання вдало ілюструє застосування «брудних» політичних технологій.

Таким чином, політичні технології можна поділити на коректні та некоректні. Детальніше розглянемо некоректні політичні технології, які ще називають сірими, чорними, брудними, маніпулятивними, «чорний PR» тощо через те, що їм властива певна підступність, знаходження «в тіні». Однак чіткої межі між вищепереліченими політичними технологіями немає. Існує певна градація, певні відтінки сірого, проте і градація суб'єктивна.

Термін «чорний» передбачає, що відповідні політичні технології знаходяться в тіні, приховані, незаконні, анонімні: кампанія з викиду компроматів проводиться не самим кандидатом, а зовні ніяк не пов'язаними з ним журналістами, аналітиками і т.д.

Часто для організації «брудних» політичних технологій (некоректних політичних технологій) створюється спеціальний штаб, незалежний від основного штабу кандидата.

На нашу думку, сам факт використання некоректних політичних технологій (або так званого «чорного» PR) не можна однозначно зарахувати до «брудних» технологій, якщо поширювана його шляхом інформація достовірна, а критика конкурента, проти якого некоректні політичні технології спрямовані - обґрунтована і аргументована. Як уже зазначалося, політика і політичні технології - це за визначенням маніпулятивна справа, що передбачає прикрашання своїх якостей, ідей, одних політичних сил і компрометацію інших. Замовчування недоліків своїх і перебільшення недоліків конкурентів. Більше того, в низці випадків кандидату не вигідно вести критичну кампанію проти конкурентів від свого імені, оскільки це суперечить позитивному образу самого кандидата. У такому випадку використання некоректних політичних технологій («чорного» PR) можна розцінити максимум як «сіру», але не «брудну» політичну технологію. «Брудною» політична технологія стає лише тоді, коли через неї поширюються відверта брехня і наклеп.

Іноді ще не безпечнішими, ніж прямий наклеп, виявляються спроби дискредитувати конкурентів непрямими методами. Найчастіше такі прийоми використовують на телебаченні: повідомляючи зовні нейтральну інформацію шляхом спеціальної добірки відеоряду та інтонації диктора створюється непривабливе враження про небажаних кандидатів. Аналогічних цілей можна досягнути через обрамлення сюжетів про кандидата негативними сюжетами: наприклад, помістити інформацію про «ворога» між повідомленням про нещасний випадок і поганим прогнозом погоди. До цього ж переліку можна зарахувати різноманітні методи некоректного ведення дискусії і прийоми навіювання виборцям необхідної інформації через спеціально підібрані слова і словосполучення. Те, що такий набір словесних прийомів (добре відомих ще древнім грекам) тепер називається «нейролінгвістичне програмування», ніяк не може служити їх виправданням.

Науковці неодноразово намагалися визначити поняття «брудних» або «чорних» політичних технологій, але жодне з цих визначень не стало загальновживаним.

Термін «чорні», на нашу думку, некоректний, тому що насправді він має означати «приховані» політичні технології. Подібно до того, як є «білий» і «чорний нал», «тіньова економіка», при цьому це не обов'язково «брудний» або незаконний. «Чорний політтехнолог» або «чорний піарщик» - це той, хто замість того, щоб влаштовувати подію, про яку пишуть безкоштовно, просто і нахабно проплачує ту чи іншу публікацію. Як правило, «чорні політтехнологи» або «чорні піарщики» платять якраз за «позитивну» інформацію, так як без грошей цю нудну інформацію поширювати ніхто не бажає і не буде.

Цей аспект проблеми не є об'єктом нашого наукового інтересу. Йдеться про «брудні» політичні методи, про критику, про деструктивну поведінку щодо суперника в політиці, у виборчому процесі. Як правило, термін “брудний” вживають, коли суперник або його підставні особи розповідають не про себе, а про недоліки політичного суперника. При цьому різні автори намагаються відокремити «законні» технології від «наклепницьких». Наприклад, як слушно зауважують такі дослідники та політтехнологи як О. Матвейчев та В. Новіков: «якщо один з кандидатів сидів у в'язниці і про це написали інші, стало відомо широкому загалу, то це не бруд, а правда, а якщо не сидів, то це бруд, наклеп і порушення закону» [55, с. 73].

Тож розглянемо, які виборчі технології слід вважати «брудними». А. Куртов і М. Каган вважають, що існують політичні технології, що так чи інакше вписуються в чинні закони та політичні технології, що суперечать чинним законам. Тож чорні і брудні це ті, що заборонені законом, всі інші - це сірі або білі, чисті політичні технології.

Подібний погляд, на нашу думку, простежується в діях Центрвиборчкому України, який вважає будь-яке порушення виборчого законодавства «брудними методами передвиборчої боротьби».

Переконані, що такий підхід є не тільки занадто вузьким, а й взагалі неправильним. В історії українських виборчих кампаній можна знайти дуже мало таких кампаній, які проводилися б без жодного порушення букви закону. Причому часто порушення викликані не тим, що певний кандидат мав бажання обдурити виборців, а недосконалістю законодавства. Більше того, іноді саме буквальне застосування деяких законодавчих норм слід розглядати як «брудну» технологію. Наприклад, всім відома технологія відсторонення кандидата від виборів шляхом зняття кандидата чи партії з реєстрації безпосередньо напередодні голосування. З формальної точки зору, такі рішення бувають правильними. По суті ж, порушення, можуть бути незначними (наприклад, помилкове зазначення площі (не 55 квадратних метрів, а 54!) однієї з квартир, що йому належать) і не мати відверто «зловмисного» характеру. Зазвичай у подібних випадках виборча комісія обмежується попередженням кандидату ще на етапі його реєстрації. Але іноді це стає приводом до застосування «брудних» політичних технологій - коли в у виборчій комісії чекають майже до закінчення кампанії і знімають кандидата в останній момент з виборів, коли у нього вже не має часу щось виправити.

Такі «законні» дії (які, як правило ініціюються провладними політичними силами) не можна розцінити інакше, як «брудний трюк», як «брудну» політичну технологію. У будь-якому випадку свобода вибору для виборців (а саме її і повинен захищати закон про вибори) була явно порушена. Тим більше, що цей спосіб застосовувася багаторазово. Таким чином опоненти влади можуть бути зняті з виборів за найменше порушення закону, але досі не було в історії українських кампаній випадку, коли за порушення закону знімали кандидата, консолідовано підтриманого всією владою. Тому «брудні» політичні технології та «незаконні» політичні технології - далеко не тотожні поняття. Окремі дії кандидата можуть відступати від букви закону, але залишатися цілком чесними щодо виборців. І навпаки, іноді формальне застосування букви закону слід розглядати як «брудну» політичну технологію.

Наступний елемент виборчого права, що може впливати на застосування «брудних» політичних технологій в процесі голосування і підрахунку голосів - це норми, що регулюють голосування і підрахунок голосів. Традиційною формою спотворення волі громадян є махінації з процесом голосування і фальсифікації (підтасовування) їх результатів. При цьому слід зазначити, що провести такі фальсифікації (підтасовування) безпосередньо на виборчих дільницях досить важко.

Слід віддати належне законодавству про вибори, наприклад в Україні, де система контролю голосування непогано продумана. Втім, якщо конкуренти влади досить сильні, щоб закрити всі ділянки командою добре підготовлених членів та спостерігачів, то вони, швидше за все, зможуть перешкодити таким прийомам, як вкидання додаткових бюлетенів, шахрайство при підрахунку голосів тощо.

Тому найбільш небезпечні методи фальсифікації, не прив'язані до дня голосування і до конкретної виборчої дільниці. А саме: організація масового дострокового голосування; внесення в списки «неіснуючих» виборців (померлих; молодих людей, які не досягли 18-річного віку; приписка «мертвих душ», які нібито проживають у будинках і квартирах, яких (квартир і цілих будинків) насправді немає на виборчій дільниці тощо); організація пересувних бригад, які в день виборів голосують на безлічі дільниць; махінації при підсумовуванні голосів у територіальних та окружних комісіях. Остання технологія використовується досить часто. Справа в тім, що влада, завдяки електронним інтернет онлайн системам, має можливість набагато швидше зібрати інформацію про результати голосування на дільницях, підсумувати їх потрібним чином і оголосити про результати. Конкуренти влади не можуть діяти настільки оперативно, навіть якщо вони мають копії протоколів з кожної виборчої комісії. З'являється можливість спочатку оголосити про результат виборів, а потім підігнати голосування на дільницях під цей результат. На допомогу в цьому приходить така політична технологія як «паралельний підрахунок голосів» та «exit-рool». Політична технологія «exit-рool» полягає в тому, щоб соціологічні опитування провести за методикою, яка є вигідною тенденційною для одних і несправедливою щодо інших, але пропагувати її як об'єктивну, істинну. Коли на вимогу конкурентів проводиться розслідування і викриваються «помилки», вже запізно. Іноді дещо вдається оскаржити на ентузіазмі, проте ця технологія все одно дає значну перевагу провладним політичним силам. Ці технології можуть бути використані і опозицією проти влади, але ресурсів для їх правильної розкрутки у влади більше (як правило).

Як правило, «брудні» політичні технології взаємопов'язані з «тіньовим фінансуванням», а питання обмеження виборчого фонду теж регулюється виборчим законодавством. Одним з яскравих прикладів цього можна вважати Україну. Справа в тому, що закон України дозволяє використовувати лише кошти виборчого фонду на всі витрати, що виникають в процесі проведення виборчої кампанії. Зокрема, оплата роботи агітаторів, всі види оренди, оплата поліграфічних послуг, оплата підготовки та виготовлення всіх видів та форм агітаційних матеріалів в засобах масової інформації усіх рівнів та всіх форм власності. Навіть якщо у учасника виборчого процесу є власні ЗМІ. Винятком є видання агітаційних матеріалів в тих засобах масової інформації, які перед виборчою комісією відповідного рівня мають зобов'язання надати (рівномірно усім учасниками виборчого процесу) ефірний час чи площу для розміщення агітаційних матеріалів. Щоправда, принцип фінансування виборчого процесу з виборчого фонду практично завжди так чи інакше порушується.

Порушення принципу фінансування виборчого процесу з виборчого фонду - це суттєвий аспект застосування «брудних» політичних технологій. Відповідні договори або взагалі не укладаються, або укладаються за штучно заниженими цінами, сумами. Форми ухиляння від повного, прозорого фінансування - різні. Як правило, полягають вони у грі з розмірами, якістю, кількістю, тривалістю, місцем і часом виробництва, розташуванням, розповсюдженням агітаційних матеріалів. Причини такого явища - це штучно занижені (якщо в Україні, то законом України) ліміти виборчих фондів. Проконтролювати такі ухиляння від виконання виборчого законодавства практично неможливо, тому що важливо пам'ятати, що до агітаційних матеріалів належать не тільки ролики чи плакати, а й замовні матеріали різної форми та різного змісту. І довести, що такі матеріали містять агітацію чи контрагітацію, пропаганду чи контрпропаганду, неможливо. Відповідно неможливо юридично довести застосування «брудних» політичних технологій. Сама спроба довести агітаційність певних матеріалів виглядає часто просто кумедно чи абсурдно.

Таким чином, це одна з багатьох ілюстрацій, що саме ресурс влади дозволяє задіяти всі «брудні» політичні технології з особливою зухвалістю і практично з повною правовою безкарністю. Саме тому можна припустити і вважати, що найбільш брудні технології на виборах застосовує влада. Хоча, на думку багатьох дослідників, ефект впливу брудних технологій не варто перебільшувати. За оцінками різних експертів, використання противником найбільш небезпечного поєднання «брудних» методів (дезінформація в поєднанні з інформаційною блокадою, підкріплені адміністративним ресурсом) дорівнює його перевазі (в середньому) приблизно в 10-15% голосів. Це, звичайно, дуже велика перевага, але ж не вирішальна.

Досить часто в науковому дискурсі стверджується, що «брудні» технології - це технології обману виборців. У принципі з цим можна погодитись і вважати це твердження вірним: свідомий обман і дезінформацію, що походить від кандидата або його команди, безумовно, слід вважати брудним методом ведення виборної кампанії. Однак справа в тому, що використання поняття «обман» стосовно процесу передвиборчої агітації виявляється досить неоднозначним. Сама суть передвиборчої агітації передбачає підкреслення позитивних якостей кандидата (партії) і нівелювання його негативних якостей. Вона неминуче створює у виборців картину, що спотворює дійсність. Навіть самий чесний кандидат в своїй передвиборній боротьбі повинен керуватися старим правилом рекламщиків: «Говоріть правду, говоріть тільки правду, говоріть якомога більше правди, але ніколи не кажіть всієї правди». Якщо один з учасників кампанії проявить зайву педантичність і замість позитивного образу почне підносити виборцям свою реальну особистість з усіма її достоїнствами, недоліками і суперечностями - такий кандидат, швидше за все, програє. Хоча б тому, що зміст його кампанії стане широким, непідйомним і просто не пошириться, не дійде до виборців. На нашу думку, для характеристики «брудних» політичних технологій більше підходить не «обман», а поняття «наклеп», проте довести причетність до нього політиків дуже важко.

Будь-який кандидат і організатор виборної кампанії змушений орієнтуватися на кінцевого споживача свого продукту - виборця. А закони сприйняття передвиборчої агітації виборцями такі, що замість просвіти виборців кандидат повинен грати на їх стереотипах: замість своєї особистості подавати їм вкрай спрощений і відретушований позитивний образ; замість програми - месидж тощо. Власне, всі виборчі політичні технології, як вже зазначалось вище, є до певної міри технологіями маніпуляції виборцями.

Тому одним з критеріїв коректності політичних технологій є ставлення громадської думки, рівень політичної культури та стану громадянського суспільства. Переконані, що такий підхід має право на існування. Більше того, на нашу думку, він правильний. І тому всі спроби законодавчої заборони маніпуляційних виборчих технологій, що не відкидаються масовою свідомістю, не тільки малоефективні (ми не раз наводили докази цієї тези вище), але й свідчать про низьку правову культуру законодавця. Це - рецидиви потворних сторін соцреалізму. Такі, як, наприклад: не можна мати садовий будиночок вище чотирьох з половиною метрів заввишки, не можна комсомольцям і членам партії заходити до церкви, нікому не можна читати Солженіцина, не можна більше місяця бути безробітним тощо. Головне - надмірна регуляція негативним способом «не можна...».

З цього виплаває, що лібералізація виборчого права перспективна та ефективна, а всі види «закручування гайок» це все одно, що боротись граблею з припливом і відпливом моря, вітряком з вітром, пробкою з вулканом. Такі методи належать до пережитків тоталітарного минулого.

У науковому дискурсі переважає модель вдосконалення виборчого права шляхом посилення регулювання, а головним аргументом вважається обов'язок держави і виборчого законодавства забезпечити «порядок», «рівність» тощо. Така постановка проблеми свідчить, що коло замкнулося, що держава має оберігати громадянське суспільство від брехні та маніпуляції. З цього випливає, що суспільство некомпетентне і нездатне самостійно зафіксувати і відстежити «брудні» політичні технології, що суспільство нічого не розуміє, тому йому потрібні законодавчі обмеження та щеплення. Може, й потрібні, тільки таку модель регулювання виборчого права можна розцінити як технологію «придушення» громадянського суспільства. І тоді потрібно бути готовими до того, що членам такого суспільства, такої держави без їх згоди багато чого заборонять і нав'яжуть.

З громадською думкою не будуть рахуватись шляхом обмежень при її формуванні, що суперечить головній функції виборчого права - виявити громадську думку щодо тих чи інших політичних питань. Шляхом законодавчого регулювання усе вирішать за державу і за суспільство. На нашу думку, така ситуація суперечить розвитку демократії і громадянського суспільства і не сприяє розвитку правової держави, що задекларовано в більшості Конституцій демократичних країн світу. Більше того, такі заборони будуть виходити від політиків, тобто тих, хто прийшов до влади, використовуючи в тому числі і «брудні» політичні технології. Ось, як бачимо, коло замкнулося. Така модель політико-правового регулювання застосування політичних технологій у виборчому процесі є недосконалою та несправедливою. Втім, сказане аж ніяк не означає, що законодавчі обмеження не потрібні. Потрібні й, більше того, у низці випадків просто необхідні. Але, як і в медицині, готуючи певний крок, потрібно перш за все точно встановити причину хвороби і лікувати хворобу, а не регулювати її.

На нашу думку, для розвитку плюралізму громадської думки, розвитку громадського суспільства, демократії потрібно підвищувати рівень громадянської політичної культури.

Тоді можна зробити висновок, що для розвитку плюралізму, громадської думки, громадського суспільства, демократії не потрібні надмірні законодавчі регулювання. Тобто немає потреби втручатись так жорстко в такі демократичні інститути, як вибори. З точки зору розвитку громадянського суспільства (як чинника протидії «брудним» політичним технологіям), надмірна регуляція виборів - не потрібна.

Тим більше, що більшість відомих некоректних виборчих технологій легко нейтралізуються - досить піддати їх широкому громадському розголосу. Тому приймати зайву заборонну норму ні до чого.

Тільки там, де публічність не спроможна припинити маніпуляцію, і тільки тоді, коли в масовій суспільній свідомості дозріло відторгнення маніпуляції, - може вступати в дію законодавча заборона.

Що ж стосується деяких маргінальних, відморожених прийомів конкурентної боротьби у виборчих кампаніях, то називати ці правопорушення виборчими технологіями - це, на нашу думку, просто образливо для науковців, спеціалістів, які вважають себе політтехнологами. Кримінал - він і є кримінал. І ставитися до нього треба, як до криміналу, з усіма наслідками, які з цього випливають.

Також варто зауважити поширену думку, що застосування брудних технологій призводить до зменшення довіри населення до процедури виборів, викликає розчарування в можливості демократичним шляхом вплинути на обрання, легітимність здійснення влади і, в кінцевому рахунку, дестабілізує державу. Надзвичайно негативні наслідки може мати той факт, що «брудні» політичні технології стають одним із вирішальних механізмів проникнення у владу представників кримінальних структур.

Насправді суть проблеми полягає зовсім не в тому, що виборчі технології самі по собі, якими б вони не були - чорними, сірими, брудними - підривають довіру до влади, а в тому, що з цими технологіями влада бореться вибірково, відверто вибірково. І зрозуміло чому. Тому що кожна друга некоректна технологія застосовується на користь кандидатів так званої «партії влади» за допомогою адміністративного ресурсу та подвійних стандартів. Хто ж із самим собою буде боротися? Яка влада, політика - такі й політичні технології. Наївно вимагати від можновладців в епоху накопичення капіталу вжиття заходів для розвитку плюралізму громадської думки, громадського суспільства, демократії, підвищення рівня громадянської і політичної культури шляхом надмірного регулювання виборчого законодавства.

Застосування некоректних політичних технологій у виборчій кампанії - це процес об'єктивний, неминучий і незнищенний - як стихія. З цим явищем треба змиритися і ставитися до нього по-філософськи, як до природних явищ вогню, електричного струму. Можна обпектись, а можна зігрітись, приготувати їжу тощо, просто потрібно знати закономірності цього явища. Перш ніж вступати у взаємодію з чимось, потрібно вивчити «інструкцію до застосування», «побічні ефекти» використання тощо.

Більшість виборців підтримують чесні вибори і чесних політиків за принципом: «за все хороше і проти всього поганого». Охарактеризувати це без гумору та іронії з наукової точки зору важко, тому що - це характеристика політичних декларацій, маніпуляцій та політичної наївності виборців. Насправді, чесних політиків не буває. І чесних виборів - теж. Тому що вибори і політика - це змагання маніпуляторів, це мистецтво маніпулювання, це мистецтво обману. Так було, так є і так буде. Науковий підхід полягає в досліджені реальності, якою вона є, в тому числі політичної з її законами, технологіями, для того, щоб використовувати здобуті знання на практиці в інтересах громадянського суспільства.

Оригінальні виборчі технології (в тому числі і некоректні) будуть виникати, продукуватись постійно. Для творчих людей «креатив» (тобто, з англ. мови, - придумування, творчість) - це спосіб існування. Тільки одні вигадують велосипед, вічний двигун, атомну бомбу, а іншим подобається творити у сфері управління поведінкою людей. Цей об'єктивний процес не зупинити ніякими законами. Інакше деякими законами з виборчого права можна буде підтверджувати лукавий афоризм: «Якщо закони пишуть дурні, розумні завжди знайдуть в них лазівки».

Єдиний спосіб протидії деструктивним виборчим технологіям - моніторити, своєчасно вивчати явище і доводити шкідливість тієї чи іншої політичної технології до громадської думки, підвищуючи обізнаність. Щоб шкідлива політична технологія, якщо вона такою буде усвідомлена суспільством, не тиражувалася, а якомога швидше згасла, відходила в архів. Іншого виходу нема.

Так, законом забороняється підкуп виборців, зокрема: забороняється «вручати їм грошові кошти, подарунки та інші матеріальні цінності, окрім як за виконання організаційної роботи (за збір підписів і агітаційну роботу); видавати винагороду виборцям, які виконували зазначену організаційну роботу, залежно від підсумків голосування або обіцяти зробити таку винагороду. Тільки наївна людина, яка нічого не розуміє у виборчому ремеслі, може погодитись на такий оптимізм з приводу ефективності подібної законодавчої боротьби з «сімейним агітаторством».

На нашу думку, шляхи підкупу виборців безкінечні, безмежні. Спроби підкупу триватимуть - просто трохи скромніше, трохи обережніше стануть працювати вербувальники, приберуть з договору премію, будуть обіцяти її пошепки і без свідків, зовсім перестануть виготовляти другі примірники договорів (хоча їх і раніше практично не виготовляли). Навіщо взагалі потрібно вводити цю заборону? Дивна норма, що викликає лише хвилю скепсису щодо її застосування та тим більше ефективності. Начебто спрямована проти масової псевдо-агітації, а по суті заганяє в підпілля агітаторів, оголошує війну агітаторам як класу. Ні для кого не секрет, що агітаторів під час виборів може бути більше ніж всіх лікарів разом взятих. Якщо дотримуватися логіки законодавця, тепер, наймаючи дільничного агітатора, кандидат змушений буде оплачувати будь-яку його халтуру, тому роботодавець фактично позбавляється законного права оплачувати тільки якісну працю, позбавляється права преміювати працівника за успішне виконання завдання, за здачу замовлення.

Однак на практиці ніяким законом не можна зобов'язати людину викидати гроші на вітер. Ніяким законом не можна скасувати інститут агітації. І те й інше - це закони функціонування дійсності, як закон природи, який існує незалежно від правителів, депутатів та різних виборчих комісій. Це об'єктивні закони функціонування суспільства, політики, держави і права. Тому ненауковою, хибною та наївною є точка зору, відповідно до якої вважається, що кандидати і партії перестануть наймати дільничних агітаторів і платити їм так, щоб вони працювали ефективно.

Прикладом такої точки зору є слушні слова заступника голови Виборчої комісії Санкт-Петербурга РФ Д. Краснянского в статті, спеціально присвяченій виборчим договорам, де автор розклав по полицях технології укладання таких договорів та практику правової протидії їм. І ось до яких висновків він дійшов: «Так як же боротися з подібною практикою? Звичайно, можна обмежити число співробітників виборчого штабу, ввести реєстрацію цивільно-правових і трудових договорів, що укладаються кандидатами, і доповнити Кримінальний кодекс Росії ще кількома статтями. Але всі ці дії будуть лише дотримуватися сучасних тенденцій розвитку виборчого законодавства РФ, що встановлює все нові і нові обмеження для учасників виборчого процесу. Це дуже схоже на гонку озброєнь: на нову зброю завжди проводиться засіб захисту, і так - до безкінечності... Я вважаю, що федеральний законодавець, спільно з ЦВК РФ, обрали невірний шлях.... Свобода реалізації громадянами Росії своїх виборчих прав, встановлена Конституцією, обмежена безглуздими і надуманими заборонами. Низький рівень правосвідомості не дозволяє забезпечити суворе і неухильне дотримання чинних законів, а невпинна праця політтехнологів робить безглуздим працю депутатів Державної Думи щодо вдосконалення законодавства» [55, с. 75]. Вважаємо це зауваження влучним.

Практика допомагає науковцям фіксувати, що чим менше обмежень і заборон існує в законодавчих актах, тим вища демократичність виборів і тим більше шансів на перемогу має кандидат, який запропонував програму, що найбільше влаштовує виборців. Гарним прикладом у цьому контексті можна вважати виборче законодавство США, яке є найбільш ліберальним у світі.

Політична практика (на відміну від виборчого законодавства) подає нам на розгляд ще одну некоректну «брудну» політичну технологію: кандидати «двійники». Кандидати «двійники» - це ще одна «брудна» політична технологія, яку можна ввести в рамки політико-правового регулювання. Суть феномену полягає в тому, що на основних кандидатів та, навіть партію, створюються «однофамільці», тезки. Така собі політична мімікрія.

Дослідники теорії і практики політичних технологій, зокрема В. Полуектов, стверджують: «у плані боротьби з цим явищем дієвим заходом могла б стати законодавча норма, яка зобов'язує окружні виборчкоми організовувати очні дебати між кандидатами виборчого округу, в якому присутні однофамільці. Причому для однофамільців присутність на дебатах має бути обов'язковою, неявка повинна каратися зняттям з дистанції. За таких умов двійника в санаторії не сховаєш» [78, с. 167].

Серед експертів поширена думка, що сама по собі присутність двійника у виборчому бюлетені здатна відняти 5-7, а іноді і всі 10 відсотків голосів. Якби вищезазначений приклад алгоритму боротьби з двійниками імплементувати у виборче законодавство, то довести в суді буде неважко, що двійник виставлений з єдиною метою - зашкодити. Тим більше, коли йдеться про «гримування» двійників, двійників-клонів. Сподіваємось, що буде з'являтись позитивна судова практика у подібних справах і вона буде розширюватися. І незабаром клонованих двійників і їх «батьків-виробників» (замовників) почнуть притягати до кримінальної відповідальності за шахрайство. Просто для законодавчих та правоохоронних органів вирішення цих проблем або не актуальне, або нема політичної волі керівництва, або вони до певної міри є «співучасниками двійників». Тому можна припустити, що одна з причин цього явища полягає в тому, що влада на це «закриває очі», ігнорує, оскільки її представники є замовниками цих технологій.

Таким чином, використання «брудних» політичних технологій можна кваліфікувати або як шахрайство, або як наклеп, або як зловживання службовим становищем.

Загальне уявлення про шахрайство можна отримати, звернувши увагу на етимологію цього поняття. Шахрайство з польської перекладається як «крутійство» (szachrajstwo), з німецької - як «спекулювати», «генделювати» (schachern), з давньоєврейської - «займатися ремеслом мандрівного торгівця». Суть цього явища глибока і складна. Шахрайство досліджують психологи, соціологи, філософи, політологи та юристи. Загальне уявлення про шахрайство з юридичної точки зору можна отримати зі статті М. Мельника, який визначає шахрайство як «злочин проти власності, який полягає в заволодінні чужим майном або придбані права на майно шляхом обману чи зловживання довірою» [122, с. 426]). В Україні передбачена відповідальність за шахрайство в ст. 190 Кримінального кодексу, проте питання політичних технологій там не піднімається, тому що вважається, що шахрайство - це злочин проти майна. Такий підхід, на нашу думку, є вузьким і має бути розширений і передбачати «брудні» політичні технології як злочин проти суспільства, держави і влади.

Ще одна «брудна» політична технологія - це створення та поширення некоректних агітаційних матеріалів через листівки, газети, та навіть радіо-, телемоволення. Такі матеріали в науково-практичній літературі можна зустріти під назвою «чорнуха». На нашу думку, у більшості випадків «чорнуха» - справжній кримінал, наклеп оскільки її можна кваліфікувати як масове поширення наклепницьких вигадок, що ганьблять честь і гідність людини чи політичної сили (групи осіб).

Сам факт появи наклепницьких і образливих агітаційних матеріалів у цивілізованому суспільстві автоматично повинен тягти за собою відкриття кримінальної справи. При цьому, з точки зору розвитку громадянського суспільства (як чинника протидії «брудним» політичним технологіям), автором та ініціатором має бути не тільки кандидат, права якого порушені, а будь-хто з громадян. Про один з таких випадків достатньо чітко написав Марк Твен у листі своєму другові: «Як мене вибирали губернатором штату Нью-Йорк». В експертному середовищі визнають, що боротися з подібною ганебною практикою важко, але необхідно. Як варіант, у нас визріває гіпотеза, що такі справи мають виноситись на громадське обговорення. І по таким технологам и політикам мають прийматись:

1. електоральні політичні рішення;

2. рішення суду.

Чинна політико-правова база недосконала, вона не передбачає повноцінного розслідування та переслідування подібних випадків. Тому заяву в поліцію подавати (поки що) безперспективно та безглуздо. На нашу думку, законодавче регулювання саме в цьому питанні має бути посилено. Це перспективний напрямок вдосконалення правових норм, тобто юридичних пошуків вдосконалення виборчого права. А на сьогодні, дійсно, залишається лише сподіватись на громадське чи журналістське розслідування і оприлюднення імен політичних «технологів» і кандидатів, які замовляють і фінансують подібні заходи і засоби. Мабуть, потрібна законодавча норма, що передбачає процедуру тимчасового відсторонення від виборної посади депутатів та інших народних обранців, якщо в їх адресу буде висунуто відповідне обґрунтоване звинувачення громадськості, підтверджене фактами, з позбавленням недоторканності, з подальшим відкриттям кримінальної або адміністративної справи.

Ще одна «брудна» з політико-правової точки зору політична технологія - це псевдо-запрошення. Так само як і нічний продзвін - все це теж правопорушення. Обов'язок виборчкомів - не залишати подібні інциденти, ігри політиків без наслідків, ініціювати порушення кримінальних справ. Позбавлення волі кількох «політиків-жартівників» і широке повідомлення про притягнення їх до відповідальності громадськості може суттєво та дієво зменшити таке явище в сфері політичних послуг серед політтехнологів та PR-громади, зокрема провчить вихідців з середовища «піар-шпани».

Серед некоректних політичних технологій найбільш вживаним є, як вже зазначалося, використання у виборчих кампаніях адміністративного ресурсу. Такої ж думки дотримуються більшість експертів з політичних технологій. Те, що адмінресурс - найбільший злдочин у виборчій практиці, в нас не залишається жодного сумніву. Держава, в особі Центрвиборчкому і Верховної Ради України, не може або не хоче по-справжньому боротися з цим ганебним явищем, а боротьба зі зловживанням адміністративним ресурсом на виборах тільки імітується. Таким чином, тенденції несумлінного використання адміністративного ресурсу зберігаються і примножуються. І нікого в Україні за масштабні фальсифікації ще жодного разу не позбавили волі і не усунули від влади, якою настільки явно зловживають.

4.2 Дерегуляція (лібералізація) виборчого процесу як демократичний механізм протидії некоректним політичним технологіям

На нинішньому етапі розвитку держави можна констатувати, що надмірне державне регулювання виборчого законодавства може бути використаним як технологія придушення державою, в особі привладних та провладних політиків і політичних сил - громадянського суспільства та демократичних інститутів (таких як вибори). Цей процес вже імплементувався в політичну систему і перетворився на політичну традицію, тому відбувається при повному відсутності спротиву тих, чиїм інтересам цей процес прямо суперечить. Така ситуація склалась за пасивної підтримки науковців та при повному (маніпулятивно організованому) схваленню більшості населення країни.

Громадською думкою маніпулюють, стверджуючи, що все це відбувається заради наведення «порядку», «стабільності», «рівності», а надмірна державна регуляція виборчого законодавства - найефективніший механізм. Насправді, на нашу думку, надмірна регуляція виборчого законодавства - це застосування адміністративного ресурсу.

Більшість експертів погоджуються з тим, що політичні технології (зокрема, передвиборча агітація і пропаганда з використанням засобів масової інформації, у тому числі політична реклама) повинні здійснюватись у формах та з дотриманням принципу рівних умов, проте існує суперечність в інтерпретації цих «рівних умов».

Найпоширенішою позицією інтерпретації «рівних умов» є надмірне державне регулювання виборчого законодавства, зокрема обмеження щодо ведення політичної передвиборчої агітації. Українське законодавство яскраво ілюструє таку «забороняючу/обмежуючу» інтерпретацію «рівних умов». Разом з тим, оскільки Україна в Конституції декларує обрання демократичного шляху розвитку, розвиток громадянського суспільства та побудову правової держави, то варто звернути увагу на досвід демократичних країн з ліберальним виборчим законодавством (таких, як США) і стати на шлях дерегуляції (лібералізації) виборчого законодавства.

Саме поняття «лібералізація» виборчого законодавства походить від слова «лібералізм» (від фр. liberalisme, від лат. liberalis - вільний). О. Скрипнюк визначає лібералізм як: «громадсько-політичну та ідеологічну течію, яка об'єднує прихильників парламентаризму, політичних та економічних свобод, ринкового господарства та вільної конкуренції». І додає: «найважливішими рисами сучасного лібералізму є збереження і захист природних прав людини, договірний характер відносин між окремою людиною і державою, пріоритет громадянських свобод над політикою, моральних норм над юридичними, конституційне обмеження втручання держави в простір громадянського суспільства, в економіку» [119, с. 483].

Як бачимо, існують два протилежні підходи до інтерпретації «рівних політичних прав»: державне регулювання виборчого законодавства та лібералізація виборчого законодавства, тобто недержавне регулювання виборчого законодавства.

Недержавне регулювання виборчого законодавства - це не відсутність регулювання виборчого законодавства, а регулювання виборчого процесу інститутами громадянського суспільства. Легітимність державного регулювання виборчого законодавства як засобу забезпечення «рівних політичних умов» обумовлена «захистом» громадян від брудних політичних технологій як порушень виборчого законодавства.

Таким чином, найпоширенішою позицією щодо інтерпретації «рівних умов» є державне обмеження щодо ведення політичної передвиборної агітації, а насправді - застосовується адміністративний ресурс як одна з «брудних» політичних технологій.

Популярність «брудних» політичних технологій, в свою чергу, обумовлена роздутим міфом про їх суперефективність. Ефективність «брудних» політичних технологій ми не можемо заперечити або повністю спростувати, але вони не всесильні, всесильність «брудних» політичних технологій - маніпулятивний міф. І вже дійшло до того, що з'явилися спеціальні посібники зі застосування «брудних» політичних технологій. Це прояв культу, що підтверджує тезу про «брудні» політичні технології як політичний міф.

Нинішнє засилля «брудних» політичних технологій є закономірним етапом процесу становлення культури проведення виборних кампаній, типовою хворобою зростання, якою свого часу «перехворіли» всі демократичні країни з вільними виборами.

Виникає моральнісне та політико-правове питання як в науковому, так і в практичному вимірі. Проблема ставлення до та регулювання такого явища, як «брудні» політичні технології, зокрема компромат, - в політиці. Для розуміння наведемо приклад: якщо один кандидат впевнений, що інший суперник має в біографії щось таке, що не дає йому ніякого морального права претендувати на виборну посаду, то перший кандидат, як чесний громадянин, просто зобов'язаний донести таку інформацію до виборців. А якщо впевненість у достовірності фактів, інформації, що ганьбить конкурента, становить не 100%, а тільки 95%, 80%, 50%, 30%? Проблема полягає в тому, щоб знайти алгоритм пошуку і кваліфікації тієї межі, за якою дії «чесного громадянина» перетворюються на брехню і наклеп.

Як зазначалося, природа політичних технологій така, що далеко не завжди можливо відокремити «абсолютно чесні» методи від «дещо спірних», «дещо спірні» від «дуже сумнівних», а останні - від відверто нечесних. Між чистими і брудними політичними технологіями лежить простір або поле так званих «сірих» політичних технологій, які одні люди схильні зараховувати до брудних, а інші - до чистих. Причому розмір і характер цієї «сірої» зони залежить від менталітету виборців конкретного регіону і країни в цілому. Виборчі технології виявляються «чистими» або «брудними» до тієї міри, до якої вони легітимні, а також до тієї, до якої це допускає суспільство.

Урівноважити брехню може протилежна брехня - за принципом: «щоб випрямити зігнуте, треба зігнути в іншу сторону». Принцип стримування і противаг: одна протилежність контролює іншу. На нашу думку, в такій ситуації правді легше поширюватись серед виборців та впливати на формування громадської думки. Іншими словами, виходить, як в одному з законів діалектики - єдність і боротьба протилежностей. Використовуючи таку аналогію, можна припустити, що комуністичну пропаганду може врівноважити націоналістична, консервативну - ліберальна, монархічну -анархічна, глобалістів - антиглобалісти тощо. Більше того, протилежності в політиці - це природне явище і кожен реалізує свої права доти, доки не порушує прав інших.

Потрібен пошук компромісу і вибори як інститут громадянського суспільства якраз і є механізмом пошуку такого компромісу. Наприклад, може бути так, що провести чітку та однозначну межу між чесними і нечесними методами ведення виборної кампанії важко - як і кордон між добром і злом. Але це не є перешкодою для достовірного визначення низки явищ як безсумнівного зла (злочину) і боротьби з ними.

Спотворення вільного волевиявлення через погрози, підкуп, дезінформацію, порушення свободи агітації, підтасовування результатів виборів однозначно слід віднести до брудних методів ведення виборних кампаній. Більшість із прийомів, які ми згадали і перерахували як приклади «брудних» політичних технологій, може застосувати тільки влада. Це не випадково. Нагадаємо, що на нашу думку, найбільш брудні методи у виборних кампаніях, пов'язані з використанням адміністративного ресурсу.

Ми вважаємо: якщо той чи інший політик застосував особливо підлий, брудний прийом проти своїх опонентів, то, будучи оприлюдненими, цей факт може призвести до того, що такий політик раз і назавжди втратить довіру людей. Звідси - пропонуємо практичний критерій визначення «чистоти» конкретних політичних технологій. Він полягає в перевірці (як правило, уявної) цих технологій на публічність, на їх легітимність. Скільки б голосів виборців втратив би даний політик, якби виборці дізналися, що він використовував ту чи іншу «брудну» політичну технологію. Якщо втрати великі - тоді відповідну тестовану технологію на 100% слід віднести до «брудних» політичних технологій. Та в такому підході теж є свої недоліки, наприклад, кандидат чи політична сила може сфабрикувати самонаїзд і звинуватити в цьому політичного опонента, конкурента. Можна з цією ж метою підставити підлеглих і звинуватити в цьому політичного опонента, конкурента.

При всьому різноманітті «брудних» політичних технологій в їх основі лежать два прийоми: обман (дезінформація) виборців і підкуп їх. В практичній політиці прийнято вважати, що підкуп - чи не найбільш «брудна» з усіх «брудних» політичних технологій. На нашу ж думку, підкуп далеко не так небезпечний, як обман та наклеп. У будь-якому випадку, він не позбавляє виборців свободи свідомого вибору. Отже, будь-яка спроба обмеження використання «брудних» політичних технологій неефективна та подібна до «стрільби з гармати по горобцях».

Наприклад, технології підкупу виборців в ході передвиборної кампанії (тобто задовго до виборів, коли «благодійність» кандидата ще не потрапляє під порушення закону). Підкуп далеко не такий ефективний, як вважають: немає жодних гарантій, що виборець, отримавши що-небудь від кандидата, відразу ж стане його прихильником. Більше того, підкуп небезпечний. Коли виборця підкуповують, то у нього може виникнути комплекс неповноцінності, щось на зразок заздрості. Тому акт підкупу органічно пов'язаний зі зниженням самооцінки виборця і може негативно вплинути на рейтинг кандидата, що займається підкупом. Як правило, виборець добре розуміє, що його голос купують і що «продавши» голос, він чинить неправильно, недобре. Конкуренти можуть використати цей момент і звернути увагу, негатив виборця проти скупника голосів. Тому «покупцеві», якщо він хоче досягти успіху, доводиться не просто нахабно роздавати гроші та інші матеріальні цінності виборцям, але якось вписати цю акцію в більш-менш осмислену стратегію кампанії. Якщо уважно розглянути кампанії, виграні нібито тільки за допомогою підкупу, у більшості випадків виявляється, що перемога «покупця голосів» стала наслідком стратегічно правильної побудови кампанії, а не голої гри на матеріальному інтересі.

Світовий досвід може підтвердити, що нинішнє засилля «брудних» методів в українських виборних кампаніях - тимчасове явище, яке неминуче буде входити в прийнятні рамки в міру того, як виборці адаптуються та наберуться досвіду.

На нашу думку, цей процес можна і необхідно прискорити шляхом підвищення політичної культури виборців, лібералізації виборчого права як демократичної форми впливу на виборчий процес. Цього можна досягнути, якщо регулярно й докладно доносити до широкої громадськості всі брудні політичні прийоми, які були використані в кожній великій виборній кампанії. Крім загального оздоровлення атмосфери виборних кампаній, така профілактика відразу ж знизить ефективність, відправить в архів цілу низку технологій (наприклад, так званий «лохотрон»), які, по суті, є трюками одноразового застосування. Наприклад, після того, як під час виборів преса розповіла про масове висунення політичних «двійників», кількість охочих повторити цей політичний фокус суттєво поменшала.

На жаль, таких прикладів викриття можна навести дуже мало. Зазвичай преса йде у зворотному напрямку: з приводу кожних великих виборів широко повідомляється, що «були використані самі брудні технології», але що це були за технології, як і хто їх застосував - про це йдеться дуже рідко. В результаті подібного псевдовикриття тенденція застосування «брудних» політичних технологій тільки посилюється. Виборці достатньо розумні, щоб відчути, що їх дурять, але не достатньо розумні, щоб зрозуміти як саме, коли і де. В результаті перестають вірити і порядним кандидатам (що, природно, на руку тільки шахраям). «Брудні» політичні технології, на нашу думку, можна кваліфікувати як наклеп та шахрайство [122, с. 426]. А самі кандидати шикуються в чергу до політтехнологів, які досягли професіоналізму у використанні «найбрудніших» політичних технологій, тобто вміють шахраювати.

Причина вищезгаданої позиції ЗМІ досить банальна - головним провідником брудних політтехнологій у вітчизняній політиці були загальнодержавні ЗМІ, причому далеко не безоплатно (згадаймо легенди про горезвісну коробку з-під ксерокса, як місце збереження і спосіб передачі «чорної готівки»). Тому, якщо викривати «брудні» політичні схеми і технології, то багатьом ЗМІ доведеться почати з себе, тобто з сеансу самовикриття, а цього всі спробують уникнути. Справа в тому, що значна частина електронних ЗМІ та преси сама причетна до «брудних» політичних технологій, залучена до їх застосування. В науковій та науково-популярній літературі прикладів багато. Наприклад, на пострадянському просторі більшість виборних кампаній, починаючи з 1991 р. і закінчуючи 2014 р., супроводжувалися масованою дезінформацією в поєднанні з інформаційною блокадою конкурентів. Все це спиралося на адміністративний ресурс. Тобто, як ми вже зазначали, було найнебезпечнішим поєднанням «брудних» політичних технологій, які тільки можуть бути (хоча результати згаданих кампаній визначили зовсім не «брудні» політичні технології).

Вважаємо більш ймовірним процес самоочищення політичних технологій у виборчому процесі завдяки запровадженню в цій сфері повноцінної конкуренції. Останнім часом така тенденція викристалізовується досить чітко: політтехнологи, які опинилися по різні боки барикади в конкретній виборній кампанії, дуже професійно викривають в ЗМІ всі технології, які протиставляє протилежна сторона. В результаті деякі агентства починають набувати такої репутації, що сам факт їх запрошення кандидатом може завдати серйозного удару по його власному позитивному образу і перешкодити перемозі у виборній кампанії.

Таким чином, що стосується спроб закрити шляху «брудним» політичним технологіям за допомогою виборчого закону, то поки що всі спроби в цій площині приносили швидше шкоду, ніж користь та результат. Зауважимо, що ЦВК України уважно відстежує випадки застосування «брудних» політичних технологій в практиці виборів і в міру розуміння, намагається з такими випадками боротися. Боротьба, як правило, зводиться до введення у виборче законодавство додаткових заборон і обмежень, щоб зробити виявлену «махінацію» неможливою в подальших кампаніях. Були запроваджені також заборони на виплату премій агітаторам за результатами виборів, щоб виключити можливість застосування технології «сімейний агітатор». На практиці всі ці позитивні наміри законодавців дають тільки один результат - підсилюють адміністративний ресурс. Вони дають владі додаткові можливості для застосування брудних політичних технологій до опонентів, опозиції. Тому виникає необхідність наукового пошуку шляхів вдосконалення моделі політико-правового регулювання застосування брудних політичних технологій у виборчому процесі в напрямку зменшення регуляторного тиску на проходження виборчого процесу.

На нашу думку, кожна нова заборона і обмеження в законі про вибори є забороною тільки для кандидатів, які є опозиційними до влади. Закон працює настільки, наскільки в країні діє незалежний суд: «Є величезна кількість прикладів, коли суд карав кандидатів непідконтрольних владі (навіть, якщо ці кандидати були чинними депутатами) і жодного прикладу засудження кандидатів від влади» [54, с. 441].