Політико-правові засади застосування політичних технологій у виборчому процесі

Перешкоджання здійсненню права на проведення передвиборчої агітації, а також порушення встановленого законом порядку проведення такої агітації тягнуть за собою відповідальність, встановлену законами України.

У разі надходження до Центральної виборчої комісії або окружної виборчої комісії заяви чи іншого повідомлення щодо порушень, які мають ознаки вчинення злочину чи адміністративного правопорушення, відповідна виборча комісія невідкладно звертається до відповідних правоохоронних органів щодо перевірки зазначеного повідомлення та реагування відповідно до законів України.

Так, відповідно до Закону України «Про вибори народних депутатів України», участь у передвиборчій агітації забороняється:

1) іноземцям та особам без громадянства, у тому числі через журналістську діяльність чи у формі участі у концертах, виставах, спортивних змаганнях, інших публічних заходах, що проводяться на підтримку чи за підтримки партії - суб'єкта виборчого процесу чи кандидата у депутати (такий підхід передбачає засудження зустрічей, підтримки, заяв представників інших країн на користь або проти тієї чи іншої політичної сили. Але сама політична сила часто не може впливати на подібні обставини або подібні обставини можуть бути цілеспрямованою провокацією. До того ж, як правило притягнути до відповідальності громадян інших країн у подібних випадках практично неможливо. Тому такі норми діють «вибірково», що можна вважати правовою прогалиною);

2) органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, правоохоронним органам і судам (такий підхід був досліджений та проаналізований у попередньому підрозділі. Він суперечить Закону України “Про державну службу”, тому застосовується теж «вибірково»);

3) у робочий час посадовим і службовим особам органів, зазначених у п. 2 цієї частини, крім випадків, коли відповідна посадова чи службова особа є кандидатом у депутати (такий підхід суперечить Закону України “Про державну службу”, тому застосовується теж «вибірково»);

4) членам виборчих комісій протягом строку їх повноважень у відповідних виборчих комісіях (цей підхід суперечить Закону України “Про державну службу”, тому застосовується теж «вибірково»).

Крім цього, нагадаємо, що суб'єктам виборчого процесу в Україні, як вже зазначалося, забороняється: використовувати приміщення органів державної влади, органів місцевого самоврядування для проведення передвиборної агітації за рахунок коштів виборчих фондів партій, кандидатів у депутати в одномандатному окрузі; розміщувати агітаційні матеріали та політичної реклами на будинках і в приміщеннях органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій державної та комунальної форми власності; здійснювати поширення у будь-якій формі матеріалів, що містять заклики до ліквідації незалежності України, зміни конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підриву її безпеки, незаконного захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства та розпалювання міжетнічної, расової, національної, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення; проводити передвиборну агітацію, що супроводжується наданням виборцям, закладам, установам, організаціям коштів або безоплатно чи на пільгових умовах товарів (крім товарів, що містять візуальні зображення назви, символіки, прапора партії, за умови, що вартість таких товарів не перевищує три відсотки мінімального розміру заробітної плати), послуг, робіт, цінних паперів, кредитів, лотерейних білетів, інших матеріальних цінностей (подібна передвиборна агітація, що супроводжується закликами або пропозиціями голосувати за або не голосувати за певну партію чи кандидата у депутати або згадуванням назви партії чи імені кандидата, є непрямим підкупом виборців); розміщувати носії політичної реклами на зовнішній поверхні та всередині транспортних засобів громадського користування, у тому числі таксі, розміщення політичної реклами у приміщеннях та на будівлях станцій метрополітену, автобусних та залізничних вокзалів, портів та аеропортів, а також розповсюдження матеріалів передвиборної агітації, у тому числі політичної реклами, через телерадіотрансляційні або інші інформаційні мережі сповіщання пасажирів та інформаційні табло у приміщеннях станцій та вагонах метрополітену, автобусних та залізничних вокзалів, портів та аеропортів, у транспортних засобах громадського користування; засобам масової інформації, їх посадовим та службовим особам і творчим працівникам під час виборчого процесу у своїх матеріалах і передачах, не обумовлених угодами, укладеними відповідно, агітувати голосувати за або не голосувати за партії, кандидатів у депутати чи поширювати інформацію, яка має ознаки політичної реклами, безоплатно або яка оплачена з джерел, не передбачених законом, а так само поширювати будь-яку інформацію з метою спонукання виборців голосувати за або не голосувати за певного суб'єкта виборчого процесу.

Авторам і ведучим телерадіопередач, які є кандидатами у депутати, під час виборчого процесу також забороняється у телерадіопередачах вести передвиборну агітацію; розміщувати політичну рекламу в одному блоці з комерційною чи соціальною рекламою; розповсюджувати завідомо недостовірні або наклепницькі відомості про партію - суб'єкта виборчого процесу або про кандидата у депутати, недостовірний або наклепницький характер яких встановлено у судовому порядку; виготовляти та розповсюджувати друковані передвиборні агітаційні матеріали, що не містять відомостей про замовника друкованих передвиборчих агітаційних матеріалів, установу, яка здійснила друк, їх тираж, інформацію про осіб, відповідальних за випуск; включати до інформаційних теле- і радіопрограм (випусків новин) передвиборчих агітаційних матеріалів партій, у тому числі політичної реклами.

Усі матеріали передвиборчої агітації повинні бути відокремленими від інших матеріалів і означені як такі. Забороняється переривати передачі передвиборних програм партій рекламою товарів, робіт, послуг та іншими повідомленнями; проводити передвиборчу агітацію в зарубіжних засобах масової інформації, що діють на території України, а також у зареєстрованих в Україні засобах масової інформації, в яких частка зарубіжної власності перевищує п'ятдесят відсотків; розміщувати матеріали передвибочої агітації, політичної реклами, у тому числі повідомлення про перебіг виборчого процесу, на об'єктах культурної спадщини; з часу припинення передвиборчої агітації відповідно забороняється проведення агітаційних заходів, розповсюдження передвиборчих агітаційних матеріалів у засобах масової інформації, демонстрація агітаційних фільмів чи кліпів, розповсюдження виборчих листівок, плакатів, інших друкованих агітаційних матеріалів чи друкованих видань, в яких розміщено матеріали передвиборчої агітації, публічні заклики голосувати за чи не голосувати за партії - суб'єкти виборчого процесу, кандидатів у депутати в одномандатному окрузі або публічна оцінка діяльності цих партій чи кандидатів у депутати.

Передвиборчі агітаційні матеріали знімаються з 24 години останньої п'ятниці перед днем голосування відповідними службами місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Кандидатам у депутати забороняється - використовувати для проведення передвиборчої агітації службовий транспорт, зв'язок, устаткування, приміщення, інші об'єкти та ресурси за місцем роботи, службові чи виробничі наради, збори колективу, а також залучати для передвиборчої агітації або використовувати для будь-якої роботи, пов'язаної з проведенням передвиборної агітації, таких осіб:

1) кандидатам у депутати, які займають посади в органах державної влади чи в інших державних органах, органах місцевого самоврядування, - посадових та службових осіб органів державної влади чи інших державних органів, органів місцевого самоврядування (крім осіб, які перебувають на посадах помічника-консультанта народного депутата України);

2) кандидатам у депутати, які займають посади, у тому числі за сумісництвом, на підприємствах незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, у закладах, установах, організаціях, військових частинах (формуваннях), утворених відповідно до законів України, - підлеглих їм осіб за місцем роботи (у робочий час).

Центральна виборча комісія забезпечує розміщення в загальнодержавних засобах масової інформації, роз'яснення щодо заборони надання виборцям, закладам, установам, організаціям, а також виборчим комісіям та їх членам товарів (крім товарів, що містять візуальні зображення назви, символіки, прапора партії, за умови, що вартість таких товарів не перевищує три відсотки мінімального розміру заробітної плати), послуг, робіт, цінних паперів, кредитів, лотерейних білетів, інших матеріальних цінностей (непрямого підкупу). Текст роз'яснення затверджується Центральною виборчою комісією і один раз на тиждень друкується в газетах "Голос України" та "Урядовий кур'єр" на першій сторінці та транслюється на Першому каналі Національної телекомпанії України та на Національній радіокомпанії України, починаючи за шістдесят днів до дня голосування за рахунок коштів Державного бюджету України, що виділяються на підготовку і проведення виборів.

В Україні регіональні (місцеві) телерадіоорганізації державної та комунальної форми власності своїми передачами не повинні перекривати передачі передвиборчої агітації партій, які транслюються на загальнонаціональних каналах мовлення. При цьому засоби масової інформації не несуть відповідальності за зміст передвиборчої агітації, яка була розміщена відповідно до угод із замовниками, крім випадків, передбачених: 1) ч.5 цієї статті; 2) ч.9 цієї статті, якщо засобу масової інформації було достовірно відомо про наявність відповідного рішення суду.

Також, як правило, передвиборча агітація обмежується у військових частинах (формуваннях), в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах. Відвідання військових частин (формувань), установ виконання покарань і слідчих ізоляторів окремими кандидатами у депутати, їх довіреними особами чи уповноваженими особами партій забороняється.

Зустрічі цих осіб з виборцями організовуються відповідною окружною виборчою комісією спільно з командиром військової частини (формування) або керівником установи виконання покарань чи слідчого ізолятора з обов'язковим повідомленням не пізніш як за три дні до дня зустрічі всіх уповноважених осіб партій, кандидатів у депутати в одномандатному окрузі або їх довірених осіб у відповідному одномандатному окрузі.

У разі встановлення судом (при розгляді виборчого спору повторного або одноразового грубого) порушення засобом масової інформації вимог Закону України “Про вибори народних депутатів України” суд приймає рішення про тимчасове (до закінчення виборчого процесу) зупинення дії ліцензії або про тимчасову заборону (до закінчення виборчого процесу) випуску друкованого видання.

Всі ці та інші закони так чи інакше регулюють різні площини використання політичних технологій. Проблема регулювання використання політичних технологій полягає в тому, що неможливо кодифікувати всі закони, які б стосувалися політичних технологій, отже, завжди будуть існувати прогалини (умисні або випадкові) та певна строкатість, суперечність у правовому забезпеченні рівності та справедливості між суб'єктами політичного процесу за наявності потенційних переваг та зловживань ними. Недопущення втручання в політичну боротьбу третіх сил, які суттєво впливають на співвідношення сил та засобів, якими володіють ти чи інші політичні сили в національній політичній сфері. Починаючи від фінансів, техніки і закінчуючи професіоналами різних профілів.

На сьогодні «ядром» проблеми політичних технологій як політичного феномена та правового регулювання застосування політичних технологій є наукова недослідженість цього явища та, як наслідок, відсутність адекватного політичним реаліям виборчого законодавства в Україні, особливо це стосується його розділів про передвиборчу агітацію. Вважаємо зміни до виборчого законодавства України конче необхідними і рекомендуємо їх внести. Може, це не популярні (серед політиків), але потрібні кроки.

Обов'язком влади є необхідність:

1) забезпечити рівність;

2) справедливість;

3) незалежність (вакуумність) проведення політичного процесу зі зміни влади;

4) захистити громадян від надмірно наполегливої та брудної політичної кампанії;

5) вчасно та оперативно виявляти та локалізовувати шкідливі ефекти політичних технологій, які можуть нести ризики життю, здоров'ю громадян, миру в суспільстві та в державі.

Проте обов'язок - не завжди означає бажання влади, наявність політичної волі. Ситуація ускладнюється тим, що не завжди існує достатнє розуміння, рівень напрацювання змін, консенсус серед науковців та політиків. Так формується замкнене коло і продовжується «невирішення» питання політико-правового регулювання застосування політичних технологій. Тому ми продовжимо досліджувати політичні технології, можливість та необхідність їх правового регулювання.

Отже, політичні технології майже ніколи не обмежуються термінами передвиборчої агітації, не обмежуються територією України, не позначаються вивіскою - «Обережно, політичні технології!». Тому потрібно досліджувати політичні технології, розробити науково-практичну модель правового регулювання застосування політичних технологій, вдосконалити законодавство і створити інституційну основу (службу) відстеження, відпрацювання всіх подій, асоційованих з певним маніпулятивним потенціалом. Особливо, якщо в перспективі застосування політичних технологій можна побачити мету збільшення, зміни, захоплення, збереження влади.

Проблема полягає в тому, що ніяк не пов'язані між собою політичні події можуть бути «пазлами» однієї операції, однієї політичної технології системної або локальної. Процес відстеження застосування політичних технологій схожий на пошуки «голки в копиці сіна», проте є необхідність виявляти такі стратегії завчасно, орієнтуючись на так званий ефект «звареної жаби». Ефект полягає в тому, що якщо жабу кинути в теплу воду і поступово збільшувати температуру, то вона звариться, а якщо - в окріп, то вона обпечеться, але вискочить і виживе. Так і суспільство, і навіть науковці, і спеціальні служби можуть не зауважити, як відбувається маніпулятивний політичний примус за допомогою політичних технологій і «зваритись» в них, або помітити надто пізно, що може мати небезпечні, деструктивні наслідки для суспільства, політичної системи та країни в цілому.

3.3 Адміністративний ресурс як політична технологія: основні форми застосування

Значна кількість наукових досліджень, присвячених виборчим процесам, пояснюється перш за все тим, що "вибори є одним з засобів контролю народу над державою, і водночас це засіб, який сам контролюється державою" [29, c. 171]. Тому "одна з проблем організації виборчих кампаній останнього часу - використання деякими їх учасниками так званого адміністративного ресурсу" [92, c. 139]. Спробуємо провести політологічно-правовий аналіз цього явища.

Необхідно визнати, що горезвісний "адміністративний ресурс, який дуже часто допомагає представникам управлінської еліти перемагати на виборах в представницькі і виконавчі органи влади і який часто потрапляє у поле зору ЗМІ, як не дивно, є легальним" [88, c. 311].

У виборчому законодавстві більшості країн світу є статті, які «передбачають обмеження і, відповідно, покарання за використання переваг свого службового становища» [28, c. 233]. Таким чином позначають явище, більш відоме як "адміністративний ресурс".

Використання переваг свого службового становища можна кваліфікувати як службові злочини. А. Музика визначає службові злочини як: «суспільно небезпечні діяння у сфері службової діяльності, передбачені кримінальним кодексом України. До них належать: зловживання владою або службовим становищем; перевищення влади або службових повноважень; службове підроблення; службова недбалість; одержання хабара; давання хабара; провокування хабара. Суспільна небезпека службового злочину полягає в тому, що вони перешкоджають нормальній діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, роботі підприємств, установ і організацій усіх форм власності, а також є проявом корупції, що підриває авторитет державної влади» [121, c. 531].

Водночас у більшості країн світу у виборчому законодавстві міститься фундаментальний принцип, значення якого у формуванні системи демократичних виборів важко переоцінити. Цей принцип наділяє усіх кандидатів рівними правами і покладає на них рівні обов'язки. Рівність кандидатів значною мірою забезпечує демократичність виборів. Цілком логічно виглядає і наступна заборона - «кандидати, що суміщають державні і муніципальні посади, не мають права використовувати переваги свого посадового або службового становища».

Також у законодавстві про вибори, як правило, міститься перелік, іноді навіть зразковий (можна підкреслити зразковий і відкритий) перелік випадків недобросовісного використання кандидатом, що займає державні або муніципальні посади, переваг свого посадового або службового становища.

Основними зловживаннями є:

1) притягнення осіб, що знаходяться в підпорядкуванні або в іншій службовій залежності, інших державних і муніципальних службовців для здійснення в службовий час діяльності, що сприяє висуненню і/або обранню;

2) використання приміщень, займаних державними органами або органами місцевого самоврядування, для здійснення діяльності, що сприяє висуненню і/або обранню, у випадку якщо інші кандидати або зареєстровані кандидати не можуть використати ці ж приміщення на таких же умовах;

3) використання телефонної, факсимільної і інших видів зв'язку, інформаційних послуг, оргтехніки, державних установ, що забезпечують функціонування, або органів місцевого самоврядування для проведення збору підписів і передвиборної агітації;

4) безкоштовне або на пільгових умовах використання для здійснення діяльності, що сприяє висуненню і/або обранню, транспортних засобів, що знаходяться в державній або муніципальній власності (це положення не поширюється на осіб, що користуються вказаним транспортом відповідно до законодавства про державну охорону);

5) проведення збору підписів, передвиборної агітації державними або муніципальними службовцями в ході службових (оплачуваних за рахунок державних або муніципальних коштів) відряджень;

6) переважний доступ (порівняно з іншими кандидатами, зареєстрованими кандидатами) до засобів масової інформації в цілях проведення збору підписів або передвиборної агітації.

Втім цей перелік не є вичерпним. Перелік є відображенням загальної базової норми про рівність кандидатів - передусім кандидатів, що займають державні і муніципальні посади, у тому числі на виборній основі, а також депутатів, з одного боку, і інших кандидатів, що не мають подібного статусу, з іншого. «Загальне правило подібного роду, згідно з прийомами законодавчої техніки, що називається «за визначенням», не може бути розкрите, у тому числі шляхом казуїстичного перерахування випадків його порушення» [11, c. 85].

Безумовно, присутність подібних норм у виборчому законодавстві сприяє розвитку системи чесних, демократичних виборів. Водночас у виборчому законодавстві більшості країн світу і, зокрема України, діє позиція приблизно такого змісту: «дотримання перерахованих обмежень не повинне перешкоджати виконанню депутатами, виборними посадовцями своїх обов'язків перед виборцями». Ця незначна позиція практично зводить нанівець принцип рівності кандидатів, створюючи умови для різного типу зловживань, порушень, і в цілому перетворює його (принцип рівності кандидатів) на фікцію.

Слід зазначити, що при порівнянні вищезазначених позицій виявляємо очевидну прогалину в правовому регулюванні. «Розібратись в прогалинах права необхідно не тільки для вдосконалення загальної теорії держави і права, а й задля практичного вдосконалення виборчого законодавства» [123, c. 41]. Не вдаючись до подробиць, відзначимо, що права і обов'язки настільки тісно між собою пов'язані, що іноді навіть фахівцям практично неможливо розрізнити, де йдеться про права, а де про обов'язки. А оскільки під обов'язками мається на увазі святий обов'язок депутата, чиновника звітувати перед виборцями, громадськістю, то під приводом його виконання часто-густо здійснюються дії, які є не чим іншим, як передвиборною агітацією та пропагандою владних кандидатів з використанням усіх переваг службового становища.

Як правило, під час виборної кампанії використовується така схема: кандидат під слушним приводом проведення звіту перед виборцями, адже термін роботи в посаді добігає кінця, буквально «завалює» державу, місто, виборчий округ інформацією про досягнення, позиціонуючи себе як організатора і натхненника позитивних тенденцій соціально-економічного розвитку. Ці дії, по суті, носять характер передвиборчої агітації, оскільки абсолютно очевидно, що мета їх - спонукати виборців до участі у виборах, а також до голосування за «позитивного» кандидата. При цьому використовується увесь наявний в арсеналі керівника, що має реальну владу, набір засобів. Активізуються усі види ЗМІ (причому, як правило, приватні, такі, що належать дружнім особам), в терміновому порядку запускаються і завершуються соціальні, промислові і інші об'єкти і програми. Кандидат починає активно цікавитися життям округу і його виборців, проводячи десятки і навіть сотні зустрічей, але не з виборцями, а з трудовими колективами, городянами, селянами. Репортажам про подібні заходи дають зелене світло навіть державні і муніципальні ЗМІ, оскільки потрібно ж висвітлювати "поточну" роботу чиновника (кандидата від влади). Одночасно масовано розкриваються недоліки конкурентів, у тому числі це подається як аналіз їх агітаційної та іншої діяльності, наприклад діяльності на виборній посаді, що також є передвиборчою агітацією, оскільки спонукає або має намір спонукати виборців до голосування проти конкретних осіб, які беруть участь у виборах [10, c. 93].

Усе це повною мірою стосується практично усіх виборних кампаній чинної влади в більшості країн світу. Способів використання посадовцем переваг свого посадового або службового становища багато, всіх їх перерахувати неможливо. Припинити цю практику шляхом включення до виборчого законодавство вичерпного переліку порушень також неможливо. Тому що згідно з буквою закону кандидат - порушник принципу рівності - підлягає покаранню, і найбільш жорстке покарання - скасування (судом або іншим уповноваженим органом) рішення виборчої комісії про реєстрацію кандидата, що унеможливлює його подальшу участь у виборчій кампанії. Ця правова конструкція назвивається юридичною відповідальністю.

Юридична відповідальність, як свідчить теорія права, має у своїй основі чотири елементи, що називаються в сукупності складом правопорушення. Однією з підстав відповідальності є провина порушника. У загальних рисах під провиною порушника розуміється психічне відношення особи, що вчинила правопорушення, від скоєння їм діяння і до його наслідків.

Таким чином, для застосування до порушника передбачених виборчим законодавством заходів (аж до скасування рішення виборчої комісії про реєстрацію) за здійснення неправомірних дій, необхідно довести наявність в діях провладного кандидата повного складу правопорушення, у тому числі - наявність провини.

Можна стверджувати, що зробити це сьогодні практично неможливо з багатьох причин. По-перше, як правило, провладний кандидат, ґрунтуючись на нормах відповідних законів, завжди наполягає на тому, що в період передвиборної кампанії він веде свою звичайну повсякденну поточну роботу, виконуючи обов'язки перед суспільством, жителями, державою... виборцями. По-друге, засоби масової інформації, висвітлюючи і пропагуючи «успішну» діяльність влади і провладного кандидата і тим самим фактично спонукаючи виборця до голосування за нього, наполягатимуть на версії, що вони також займалися своєю звичайною діяльністю і жодного «замовлення» від влади і провладних кандидатів не отримували. По-третє, як це зазвичай виявляється, усі агітаційні матеріали, які не були сплачені з виборчого фонду кандидата, були виготовлені і поширені за ініціативою осіб, які не мають жодного стосунку до влади і провладних кандидатів.

Таким чином, масоване «розкручування» провладних кандидатів, як правило з грубими порушеннями виборчого закону, яке не заперечують навіть його прибічники, робиться «чужими руками», і визнати провладного кандидата відповідальним за це у суду і виборчої комісії, що розглядають питання застосування до кандидата санкцій, нема правових підстав.

Прикладів «вдалого» застосування передбачених законами заходів відповідальності до використання провладними кандидатами переваг свого службового і посадового становища з метою переобрання практично немає. Відтак, довести вину провладного кандидата практично неможливо, особливо при лояльності суду, прокуратури і досвідчених адвокатів.

Прикладом може бути роздавання комплектів постільної білизни і продуктових наборів, де публічність подібних заходів, здавалося б, свідчить про те, що на виборців здійснюється тиск з наміром спонукати їх голосувати за конкретного кандидата.

Але знайти в цих діях склад виборчого правопорушення неможливо з тієї простої причини, що усі ці програми, як правило, як з'ясовується в ході розглядів, що проводилися, були, по-перше, прийняті заздалегідь; по-друге, усі вони пройшли процедуру затвердження в окружній законодавчій раді - органі представницької влади відповідного округу, а провладний кандидат як особа, що представляє округ, виступав номінальним виконавцем. Ці та інші обставини повністю виключають провину провладного кандидата.

Виборна кампанія з застосуванням адміністративного ресурсу як політичної технології може бути ще агресивнішою. Наприклад, позитивний образ провладного кандидата може не сходити з екранів телебачення як національного, обласного, так і районного рівнів, яке невтомно і, до речі, абсолютно безкоштовно для зареєстрованого кандидата демонструвало надзвичайну активність кандидата від влади в проведенні «робочих» зустрічей і організації «робочих» поїздок. Робочий характер цих заходів важко поставити під сумнів. У таких випадках кандидат від влади за період передвиборної кампанії «відкрив» безліч нових виробничих об'єктів на численних промислових підприємствах області, перерізував червоні стрічки на відкритті нових шкіл, дитячих садів, оздоровчих комплексів і інших соціальних об'єктів. При цьому такий кандидат від влади скрізь і завжди безкоштовно пересувається на службовому транспорті, використовує службовий зв'язок, охорону і безліч інших ресурсів, використання яких начебто формально заборонене законодавством.

Але ж не можна перешкоджати виконанню виборним посадовцем своїх обов'язків перед виборцями.

Використання переваг посадового або службового становища (використання адміністративного ресурсу) можливе на етапах висунення і реєстрації кандидатів, а також на етапі ведення передвиборчої агітації. Також побічно, ці механізми можуть бути залучені і залучаються на практиці і на інших стадіях проведення виборів. Наприклад, на етапі визначення результатів виборів, коли вирішуються два основні питання:

1) визнання виборів такими, що відбулися;

2) визнання зареєстрованого кандидата обраним.

Крім того, влада має право встановлювати мінімальний відсоток голосів виборців, що взяли участь у виборах, коли вибори визнаються такими, що відбулися, а також кількість голосів виборців, необхідних для того, щоб зареєстрований кандидат був визнаний таким, що був обраним.

Як правило, під слушним приводом економії бюджетних коштів, необхідних для проведення повторних виборів, враховуючи, що явка виборців традиційно буває невисокою, виконавча і законодавча влада прагне гранично зменшити як мінімальну кількість голосів виборців, для визнання виборів такими, що відбулися, так і кількість голосів виборців, необхідних для того, щоб зареєстрований кандидат був визнаний таким, що був обраним.

Ще одним механізмом адміністративного тиску на політичних конкурентів є обмеження розмірів виборчого фонду декількома десятками тисяч доларів, що змушує кандидата або заздалегідь погодитися зі своєю поразкою, або йти на порушення, або обхід закону.

Є достатня кількість способів обмежити можливості проведення повноцінної передвиборної кампанії опонентів. Окрема тема - оцінка соціально-економічного становища регіону. Природно, що посадовець зацікавлений в позитивному висвітленні ситуації, що склалася, а його опоненти - в негативному. Але якщо в інформаційних матеріалах і так званій «соціальній рекламі» відсутні прізвища кандидатів і оцінка їх діяльності, дуже важко довести, що це є передвиборною агітацією. Часто розгортаються цілі рекламні війни, бюджет яких далеко виходить за межі виборчих фондів.

Типовим та ефективним адміністративним ресурсом є можливість коригувати дату проведення виборів шляхом «раптового» складання посадовцем із себе повноважень та участі в дострокових виборах, не залишаючи потенційним суперникам жодних шансів на серйозну до них підготовку і перемогу. З правової точки зору, це можливо, але з моральної точки зору - тут є деякі нюанси.

Виборче законодавство багатьох країн світу обмежує таку можливість, або забороняючи її повністю, або забороняючи балотуватись особам, які подали у відставку.

Вважаємо, що якщо посадовець складає з себе повноваження - це, безумовно, його право, тоді призначаються дострокові вибори. Але оскільки він сам відмовився від тієї посади, на яку був обраний, то в дострокових виборах він брати участь не повинен. Разом з тим це обмеження можна теж обійти, висунувши маріонетку або союзника, які були попереджені заздалегідь і мали час підготуватись. Наприклад, міський голова, рейтинг якого знижується, подає заяву у відставку і знову переобирається на дострокових виборах особисто або його союзник, або маріонетка, якою може виступити псевдокандидат від псевдоопозиції.

Ще однією формою прояву адміністративного ресурсу є зняття конкурентів кандидата від влади з реєстрації або реєстрація «двійників» конкурентів. Остання політична технологія передбачає, що реєструються взагалі і як учасники виборчого процесу партії - зокрема, кандидати, назва, прізвище яких подібне до конкурентів кандидатів, партій від влади. Тільки влада може організувати, прикривати подібні сумнівні перейменнування, реєстрації, діяльність.

Тільки влада може дати гарантії безпеки учасникам таких дій. Саме тому саме влада, як правило, стоїть за цими явищами. Ці політичні технології застосовуються, щоб розпорошити голоси виборців і таким чином зменшити рейтинг конкурента.

Найчастіше такі методи використовують проти основних політичних конкурентів та важковаговиків. «Політичними важковаговиками називають кандидатів, рейтинг яких на початок виборчої кампанії становить 15-25 % від кількості виборців, які планують взяти участь у виборах» [71, c. 23].

І нарешті, як приклад використання кандидатом від влади переваг посадового або службового становища можна навести наявну в них можливість офіційного «наїзду» на конкурентів, що мають реальний шанс на обрання. До суперників кандидата проявляють пильну увагу державні органи, з якими кандидат від влади в силу свого статусу працює в тісному контакті впродовж терміну повноважень. Це і виборчі комісії, і органи внутрішніх справ, і прокуратура, і суд, який фактично ставить крапку в участі тієї або іншої особи у виборній кампанії.

Підсумовуючи, можна виокремити п'ять основних різновидів застосування адміністративного ресурсу:

1) прямий адміністративний тиск на виборців з використанням підкупу, погроз та фальсифікації результатів голосування;

2) тиск на конкурентів у всіх можливих формах: інформаційна блокада, наклепи, зняття конкурентів з реєстрації, відкриття кримінальних справ на конкурентів тощо;

3) використання адміністративного ресурсу для ефективного проведення власної виборчої кампанії кандидата від влади;

4) одночасне використання усіх вищеперелічених різновидів застосування адміністративного ресурсу;

5) використання тільки перших двох різновидів застосування адміністративного ресурсу.

Перший, другий, четвертий та п'ятий різновиди можна віднести до чорних політичних технологій, а третій є прикладом сірих політичних технологій. Третій спосіб застосування адміністративного ресурсу є найбільш ефективною політичною технологією для кандидатів від влади.

Проблема недобросовісного використання посадовцями переваг свого посадового або службового становища, що суперечить ідеалам демократичних виборів, настільки очевидна і набуває іноді таких потворних форм, що чинна влада не може її не визнавати і не вживати заходів з її декларативної заборони. Проте поки що, ці дії є по суті несистемним латанням дір, і в цілому ситуація залишається неприйнятною.

На нашу думку, в межах будь-якої чинної виборчої системи вирішення цієї проблеми неможливе в принципі. Ймовірно, потрібен інший базовий підхід держави і суспільства до виборів в цілому і проведення передвиборної агітації, у тому числі особами, що займають державні і муніципальні посади, зокрема. Наприклад, вилучення численних, нічим не обґрунтованих заборон і обмежень, які стосуються проведення передвибочої агітації, розміру виборчого фонду кандидата, порядку його формування, розмірів власних засобів кандидата, засобів виборчих блоків і об'єднань, що висунули його, розмірів добровільних пожертвувань юридичних осіб і громадян, використовуваних для проведення виборної кампанії.

Як показує практика, більшість норм виборчого права, що містять заборони і обмеження, не працюють, оскільки немає реальної можливості проконтролювати їх виконання. Однак, з іншого боку, слід розуміти, що реальна рівність кандидатів є лише ідеалом, до якого слід прагнути, але ідеал рівності - це декларація, найімовірніше, недосяжна.

Прогалини у правовому регулюванні виборчих процесів завжди активно використовуються учасниками виборних кампаній, причому не завжди сумлінно. Декларативно, для зміни ситуації законодавці в більшості країнах світу час від часу вносять зміни до виборчого законодавства з метою вдосконалення виборчої системи, підвищення її демократичності. Так, в Україні, ЦВК вибрала тактику поступового виявлення в процесі аналізу практики застосування виборчого законодавства його «слабких місць» і поетапного їх усунення шляхом внесення відповідних змін до законів, що регулюють порядок проведення виборів. Підтвердженням цього є ухвалення нового закону про вибори. Щоправда, іноді ухвалення змін до закону про вибори носить не конструктивний характер, а деструктивний, наслідком чого стає збільшення адміністративного тиску. Зрештою, про якість результатів цих змін ще рано говорити.

Припускаємо, що всі «недоліки, неточності, суперечності і таке інше» активно використовуватимуться зацікавленими особами на виборах і в подальшому будуть класифіковані як політичні технології і поставлені в провину особам, що професійно займаються виборами. В цілому підхід політиків-законодавців до регулювання застосування політтхенологій в ході виборчого процесу не змінився. Зміни відображаються в ретельнішій регламентації громадських стосунків і деталізації їх правового регулювання, що, природно, повинно призвести до скорочення можливостей для різного тлумачення норм, чіткішого і однакового їх застосування.

Таким чином, виборче законодавство, навіть з урахуванням запланованих змін, залишається дуже заплутаним і суперечливим, а підстав для зловживань і свавілля, як і раніше, є більш ніж достатньо. Просто в різних країнах різний ступінь застосування адміністративного ресурсу. Легітимність застосування адміністративного ресурсу залежить від політичної культури громадян, що склалась в тій чи іншій країні. Саме тому варто підвищувати не тільки якість правового регулювання виборчого процесу, а й рівень політичної освіти громадян і, як наслідок, рівень політичної культури громадян. Після чого, на нашу думку, можна буде обговорювати лібералізацію виборчого законодавства як метод підвищення якості виборчого законодавства.

Висновки до розділу 3

Комплексний аналіз виборчого законодавства зарубіжних країн, зокрема, показав, що політико-правове регулювання застосування політичних технологій в різних країнах має багато спільних і відмінних рис.

Політичні технології мають національні особливості, тому що в кожній країні сформувалася унікальна модель політико-правового регулювання застосування політичних технологій, яка включає національне законодавство, зокрема виборче, політичну культуру, стан соціально-економічного розвитку, рівень розвитку громадянського суспільства, зокрема ЗМІ тощо.

Відтак неможливо скопіювати чужу модель політико-правового регулювання застосування політичних технологій під час виборчого процесу.

Існує взаємозв'язок між правовим регулюванням, застосуванням політичних технологій і виборчою системою, типом виборів (чергові, позачергові), національними особливостями їх організації, типом голосування, особливостями законодавчого регулювання діяльності ЗМІ у різних державах.

Політико-правове регулювання виборчого процесу, всіх організаційних моментів є зворотнім боком регулювання застосування політичних технологій під час виборів. Аналіз виборчого законодавства зарубіжних країн засвідчує, що особливості правового регулювання виборчого процесу використовуються в межах політичних технологій, які пристосовуються, використовуються на користь певних кандидатів або політичних сил. З цього випливає, що політичні технології та можливості їх застосування передбачені в самому виборчому законодавстві. Зокрема, у виборчих кодексах практично всіх країн свідомо закладені недоліки, багатозначність тлумачення різних положень, що дає більш впливовим політичним силам перевагу над менш впливовими, владних політичних сил - над опозиційними.

Ці явища слід визначити як юридичні складові політичних технологій. Юридичні складові політичних технологій є результатом не стільки незрілості політичної культури суспільства чи політичної еліти, скільки свідомим зловживанням для отримання політичних переваг. Абстрактність, багатозначність та інші недоліки виборчого права - сприятливі передумови використання права як прикриття для тенденційних інтерпретацій.

Тобто виборче право постає як політична технологія легітимізації влади, перемоги одних політичних сил над іншими. Проблема регулювання використання політичних технологій полягає в тому, що неможливо кодифікувати всі закони, які б стосувалися політичних технологій. А отже, завжди існуватимуть прогалини (умисні чи випадкові), суперечності у правовому забезпеченні рівності та справедливості між суб'єктами політичного процесу за наявності потенційних переваг та зловживань.

Виявлено, що існує градація відповідно до ступеня регулювання виборчого процесу: від лібералізованого виборчого законодавства до зарегульованого, жорсткого. Лібералізація виборчого законодавства властива демократичним країнам, її прикладом є США. Україна знаходиться на шляху трансформації та вибору власного підходу до напряму політико-правового регулювання застосування політичних технологій.

Провели аналіз правового статусу політичної агітації та правове регулювання політичної агітації. На прикладі нечіткості визначення політичної агітації показали, як використовуються юридичні складові політичних технологій. Політичну агітацію визначили як - діяльність у період виборної кампанії, яка спонукає виборців до голосування за кандидата, політичну силу або проти нього (них).

Встановили взаємозв'язок понять «політична агітація» та «політична реклама». Політична реклама є однією з основних форм політичної агітації, під цим терміном розуміють будь-яку за обсягом інформацію про суб'єктів політичного або виборчого процесів, яка поширюється у будь-якій формі чи у спосіб, що не заборонені законом з метою привернути до цих суб'єктів увагу.

Аналіз основних передумов та основних видів адміністративного ресурсу як політичної технології у виборчому процесі свідчить, що у виборчому законодавстві більшості країн є статті, які передбачають обмеження і відповідно покарання за використання переваг службового становища. У такий спосіб позначають явище, більш відоме як «адміністративний ресурс». Використання переваг службового становища можна кваліфікувати як службові злочини.

Водночас у більшості країн у виборчому законодавстві міститься фундаментальний принцип, значення якого у формуванні системи демократичних виборів важко переоцінити. Цей принцип означає, що всі кандидати мають рівні права і рівні обов'язки. Рівність кандидатів значною мірою забезпечує демократичність виборів. Цілком логічно виглядає і наступна заборона: кандидати, які суміщають державні й муніципальні посади, не мають права використовувати переваги свого посадового або службового становища.

Водночас у виборчому законодавстві більшості країн, і зокрема в Україні, діє така норма: дотримання перерахованих обмежень не повинно перешкоджати виконанню депутатами, виборними посадовцями своїх обов'язків перед виборцями. Ця завуальована «легітимність» зводить нанівець принцип рівності кандидатів, створюючи умови для різного типу зловживань. Останій принцип суперечить попереднім.

Доцільно визначити п'ять основних різновидів адміністративного ресурсу:

1) прямий адміністративний тиск на виборців з використанням підкупу, погроз та фальсифікації результатів голосування;

2) тиск на конкурентів у всіх можливих формах (інформаційна блокада, наклепи, зняття конкурентів з реєстрації, відкриття на них кримінальних справ тощо);

3) використання адміністративного ресурсу для ефективного проведення власної виборної кампанії кандидата від влади;

4) одночасне використання усіх вищеперелічених різновидів;

5) використання тільки перших двох різновидів.

Розділ 4. Шляхи вдосконалення політико-правового регулювання застосування політичних технологій у виборчому процесі

4.1 Виявлення некоректних політичних технологій як фактор стабілізації виборчого процесу

Існує міф, навіть у науковому дискурсі, що стосується політичних технологій. Вважається, що політичні технології в цілому несуть шкоду демократії та громадянському суспільству. Такі твердження некоректні з наукової точки зору. Шкоди завдають не всі політичні технології, а лише так звані «брудні» політичні технології.

Найкращий приклад застосування «брудних» політичних технологій описує Марк Твен в одному з своїх листів, який увійшов в наукове середовище під назвою: «Як мене обирали губернатором штату Нью-Йорк», де він описує ситуацію з використанням брехні, наклепу тощо в політичних цілях наступним чином: «Кілька місяців тому партія незалежних висунула мою кандидатуру на посаду губернатора великого штату Нью-Йорк проти кандидатур містера Джона Т. Сміта і містера Бленка Дж. Бленка. Я невиразно відчував, що в мене є одна важлива перевага перед цими добродіями, а саме - моя незаплямована репутація. Не важко було переконатися з газет, що ці добродії, коли навіть і знали, що означає мати добре ім'я, то ці часи для них давно минули. Було ясно, що за останні роки вони опинились по вуха у всілякій мерзоті» [106].

Головний герой стверджує, що «в той час, як я радів зі своєї переваги і потай втішався нею, якийсь струмінь неспокою каламутив глибини мого щастя: адже доведеться почути своє ім'я поряд з іменами таких людей! Це бентежило мене дедалі більше. Зрештою я написав про це своїй бабусі. Відповідь її була швидка й рішуча. Бабуся писала: «Ніколи за все своє життя ти не зробив жодного вчинку, якого можна було б соромитися. Поглянь у газети, поглянь, і ти зрозумієш, що за людці оті містери Сміт і Бленк, а тоді вирішуй, чи захочеш ти принизитись до їхнього рівня і вступити з ними в політичну боротьбу. Саме це й не давало мені спокою! Я не спав ту ніч ані хвилини. Але кінець кінцем я вже не міг відступати. Мою кандидатуру вже скрізь було оголошено, і я мусив вести боротьбу далі» [106].

«За сніданком, байдуже проглядаючи газети, я натрапив на такого дописа, і, мушу признатися, це приголомшило мене так, як ніколи в житті: «Кривосвідчення. Можливо, тепер містер Марк Твен, що виступає перед народом як кандидат в губернатори, сподобить нас виясненням з приводу того, як тридцять чотири свідки спіймали його на порушенні присяги у Вокавоку (Кохінхіна) в 1863 році? Мета цього кривосвідчення полягала в тому, щоб відсудити в бідолашної вдови-тубілки та в її беззахисної родини мізерний клаптик землі з кількома банановими деревами - їхню єдину опору та підтримку в скруті. Містер Твен зобов'язаний і перед своїм сумлінням, і перед своїми виборцями, на чиї голоси він розраховує, роз'яснити цю історію. Чи зробить він це?». Я думав, що лусну від подиву! Такий брутальний, мерзенний наклеп! Я ніколи зроду не бачив Кохінхіни. Я нічого зроду не чув про Вокавоку! Я не міг би відрізнити бананове дерево від кенгуру! Я був розлютований, але цілком безпорадний і не знав, що мені робити. Зовсім нічого не зробивши, я сяк-так згаяв день. Наступного ранку в тій самій газеті було вміщено всього кілька слів на мою адресу: "Знаменно! Слід зауважити, що містер Твен багатозначно мовчить з приводу свого кривосвідчення в Кохінхіні!» (Далі протягом усієї виборчої кампанії ця газета ніколи не називала мене інакше, як «Безчесний Клятвопорушник Твен».) Потім виступила ще одна газета, яка вмістила таке: «Xотілося б знати. Чи зволить новий кандидат у губернатори пояснити декотрим своїм співгромадянам (які матимуть нещастя голосувати за нього!) таку цікаву обставину: чи правда, що його товариші по бараку в Монтані, які раз у раз «губили» різні цінні речі, що незмінно виявлялися або в кишенях містера Твена, або в його «валізі» (тобто в газеті, в яку він загортав свої пожитки), мусили зробити йому, задля його ж власної користі, дружнє попередження, а саме: обмазавши дьогтем та вивалявши у пір'ї, протягти його на жердині, а потім порадили йому назавжи покинути те місце, яке він займав у таборі. То чи зволить він це пояснити?». Хіба можна було вигадати щось мерзенніше? Адже я ніколи в житті не був у Монтані! (Відтоді ця газета звичайно називала мене не інакше, як «Твен - Монтанський Злодій»)» [106].

Головний герой опинився у скрутній ситуації: «Все це призвело до того, що, беручи в руки газету, я став відчувати такий самий страх, який відчуває людина, піднімаючи зі свого ліжка укривало й чомусь боячись знайти під ним гримучу змію. Одного разу мені потрапило на очі таке: «Наклепника виведено на чисту воду! Завдяки письмовим свідченням Майкла О'Фленегена, есквайра з Файв-Пойнтса містера Снаба Реферті та містера Кеті Маліген з Уотер-стріту, які вони дали під присягою, встановлено, що підла заява містера Марка Твена про те, нібито покійного дідуся нашого достойного кандидата містера Бленка повішено за грабіжництво на великій дорозі, це брутальна, безсоромна і безпідставна брехня. У порядних людей сумно стає на душі, коли вони бачать, до яких ганебних засобів вдаються деякі добродії, щоб досягти успіху на політичній арені, нападаючи на мерців, що давно покояться в своїх могилах, і паплюжачи наклепами їхні славні імена. I коли ми думаємо про той біль, що його завдає ця безсоромна брехня невинним родичам та друзям небіжчика, ми майже готові закликати зневажену й обурену публіку вчинити коротку й рішучу розправу з наклепником! Але ні! Полишмо його на муки власного сумління! (Хоча коли почуття гніву візьме гору і публіка у своїй сліпій люті заподіє наклепникові тілесне каліцтво, то безперечно, що ніякі присяжні не зможуть визнати винними месників і ніякий суд не зможе покарати їх»)» [106].

«Ця дотепна прикінцева фраза мала свої наслідки: тієї ж ночі я мусив схопитися з ліжка й утекти дверима чорного ходу, в той час як "зневажена й обурена публіка" вдерлася парадними дверима, розбиваючи меблі й вікна в своєму справедливому гніві і привласнюючи за одним заходом ті речі, що їх легко було забрати з собою. I все-таки я можу, поклавши руку на біблію, заприсягтися, що я ніколи зроду не зводив наклепу на дідуся містера Бленка. Більше того: до сьогоднішнього дня я навіть не здогадувався про його існування і ніколи не чув його імені (мушу зазначити, між іншим, що вищезгадана газета відтоді не називала мене інакше, як «Твен - Паплюжник Могил»)» [106].

«Слідом за цим мою увагу привернула така газетна стаття: «Достойний кандидат. Містер Марк Твен, що мав учора ввечері виступити з викривальною промовою на масовому мітингу незалежних, не з'явився своєчасно! У телеграмі від його лікаря повідомлялося, що його збила з ніг пара коней, що йому переламано в двох місцях ногу, що він терпить тяжкі муки й таке інше, і таке інше, і ще багато такого роду. I незалежні щосили намагалися проковтнути цю жалюгідну відмовку і вдавали, що вони не знають справжньої причини відсутності цього мерзенного розпусника, якого вони називають своїм кандидатом. Минулого вечора якийсь п'яний тип рачки вповз у готель, де живе містер Твен. Доконечний обов'язок незалежних довести, що ця п'яна тварюка не був сам Марк Твен. Нарешті ми їх спіймали на гарячому! Це - випадок, який не дає жодної змоги ухилитись від прямої відповіді. Громоподібний голос народу запитує: «Хто була ця людина?» [106].

«На мить мені здалося зовсім неймовірним, що ця ганебна підозра падає саме на мене. Три довгих роки минули відтоді, як я востаннє торкався до елю, пива, вина чи взагалі до будь-яких спиртних напоїв (очевидно, з часом я звик до всього цього, бо коли в наступному випуску цієї ж газети я побачив міцно встановлене за мною прізвисько «Твен, що допився до білої гарячки», я не відчув уже колишнього раптового гострого болю, хоч і знав, що ця газета з монотонною одноманітністю називатиме мене так до самого кінця виборчої кампанії)» [106].

«На той час значна частина адресованої мені кореспонденції складалася вже з анонімних листів. Форма їхня була проста: «Що ви скажете про ту стареньку, яку ви стусонули ногою, коли вона постукала до вас, випрошуючи шматок хліба? Поль Прайм». Або: «За вами водяться вчинки, про які ніхто не знає, крім мене. Я радив би вам вислати мені кілька доларів, якщо ви не хочете почути через газети про Генді Енді»» [106].