Політико-правові засади застосування політичних технологій у виборчому процесі

У більшості юридичних енциклопедій та нормативно-правових актів відсутнє визначення політичної чи правової маніпуляції. Маніпулятивні аспекти є недостатньо чітко розроблені з точки зору правового регулювання. Тому навіть, якби були «прямі докази» застосування маніпуляції, то все-одно важко було б довести факт маніпулювання і покарати маніпулятора через те, що маніпулювання - це так звана «правова прогалина», а також через «презумпцію невинуватості». Все це робить маніпулювання правовим (оскільки не є забороненим), неврегульованим та невловимим явищем. Іноді маніпулятора намагаються притягнути до відповідальності за «наклеп», де під наклепом розуміють «поширення завідомо неправдивої інформації, що ганьбить особу потерпілого (несе шкоду для ділової репутації)» [120, c. 36].

Як зазначає А. Музика, презумпція невинуватості це «правове положення, згідно з яким підозрюваний, обвинувачений чи підсудний вважається невинуватим у вчиненні злочину доти, доки його винуватість не буде доведена в порядку, встановленим законом» [121, c. 71]. На міжнародному рівні презумпція невинуватості передбачена в ст. 11, Загальної декларації з прав людини 1948 р., в ст.14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р., в ст.6 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р.

П. Рабінович вважає, що прогалина у праві - це «повна або часткова відсутність нормативно-правової регламентації певної групи суспільних відносин, що потребують правового регулювання. Є здебільшого наслідком недоліків нормативної діяльності. Прогалина у праві усувається шляхом прийняття необхідних законів та інших нормативно-правових актів. Водночас правозастосовчому органові в низці випадків надається можливість подолати прогалини у праві і прийняти правозастосовуюче рішення за аналогією закону і аналогією права. Аналогія не допускається при застосуванні норм особливої частини кримінального права та норм про адміністративну відповідальність. Найчастіше до аналогії вдаються при застосуванні норм цивільного права» [121, c. 148].

Відтак юридичні виміри сучасного політичного маніпулювання практично виключають всю багатоманітність факторів, закономірностей впливу і застосування потенціалу ЗМІ з метою маніпулювання. Політична маніпуляція - це неврегульована та незаборонена частина виборчого права.

Актуалізація сучасних маніпулятивних практик зумовлює розширення поля їх розуміння. Так, на рівні наукового дискурсу спостерігається тенденція трансформації «політичного маніпулювання» такими дотичними поняттями, як: «популізм» [4, c. 192-198; 21, c. 94-102; 57, c. 14; 67, c. 39-42; 90, c. 298-308; 131, c. 319-345.], «політичне переконання» (персуазія)/«політичні переконувальні (персуазивні) комунікації» (англ. political persuasion/political persuasive communications) [128, c. 88-121; 134, c. 547-550.], «пропаганда» [3, c. 176; 42, c. 303-308; 50, c. 298; 83, c. 253; 87, c. 381; 129, c. 251; 130, c. 352], «зв'язки з громадськістю» [43, c. 208-218; 82, c. 317; 133, c. 248], «політичний спін-докторінг» [135, c. 255], «політичне нейролінгвістичне програмування» [6, c. 169-176; 9, c. 76-78.], «політичний іміджмейкінг» [79, c. 576], «сугестія» (навіювання) [1, c. 20; 35, c. 22; 100, c. 22; 104, c. 247], «інформаційно-психологічні війни» [80, c. 576] та/або«смислові війни» [85], концієнтальна війна/війна на ураження свідомості [37, c. 315] тощо.

З вищезазначеного випливає, що провідною тенденцією сучасного політичного маніпулювання є трансформація цього процесу в напрямку інтеграції та симбіозу із комунікативними практиками, згаданими вище [91, c. 565-572]. Маніпулювання перетворюється на універсальну стратегію інформаційно-комунікативної поведінки політичних суб'єктів задля досягнення політичних цілей [91, c. 570-571].

Саме тому досить важко ідентифікувати та відокремити маніпулятивні технології організації комунікативних взаємодій в політиці від неманіпулятивних, оскільки в кожній сучасній комунікативній стратегії присутні маніпулятивні елементи. Водночас теоретичний потенціал «політичного маніпулювання» не втрачає своєї актуальності, адже попри всю багатоманітність дотичних термінів та понять, він є фундаментальним для розуміння суті впливу новітніх політичних технологій на політичну свідомість, поведінку.

Не лише недемократичні політичні режими або режими з опертям на безальтернативні ціннісні догмати (релігію, моноідеологію) та/чи репресивний політичний апарат потребують політичного маніпулювання задля легітимації (забезпечення суспільної підтримки) лише одного варіанту суспільно-політичного устрою та делегітимації іншого. В демократичних політичних режимах також застосовується маніпуляція, пропаганда, політичні технології. При чому використання державної цензури (жорсткого контролю над інформацією) суттєво спрощує можливість впливу на громадську думку. В такому випадку мова йде про пропаганду як історичну форму політичного маніпулювання. Зауважимо, що вперше маніпулятивну природу політичної пропаганди було проаналізовано в працях таких зарубіжних учених, як Е. Бернайз, Ж. Елюлль, П. Лазарфельд, Г. Лассвелл, Р. Мертон та ін. При чому більшість дослідників переконані, що пропаганда є «необхідним елементом сучасного політичного життя та засвідчують її активну інтеграцію з іншими комунікативними стратегіями маніпулятивного впливу» [42, c. 303-308.].

Отже, в умовах демократії, яка ґрунтується на ідеологічному, політичному, ціннісному, інформаційному плюралізмі, значення політичного маніпулювання як стратегії інтегрованого впливу на громадян зростає саме через високий рівень конкуренції на політичному полі. Водночас маніпулювання стає надто технологізованим та варіативним у винайденні найбільш ефективних способів впливу на політичну свідомість та поведінку. Тому можна зрозуміти і погодитись із критичним ставленням до демократії багатьох сучасних дослідників, які небезпідставно звинувачують останню в значному маніпулятивному потенціалі, в пануванні атмосфери цинізму, суспільної недовіри та загального розчарування політикумом, в тому числі, внаслідок перетворення мас-медіа на ключову детермінанту медіатизації сучасної політики та формування засад так званої «маніпульованої» чи «медіатизованої» демократії, де маніпулятивний вплив збільшується, стаючи при цьому більш замаскованим, непомітним.

Вихідною тезою для реалізації цих векторів аналізу є визнання маніпулювання особливим різновидом політичного впливу на громадську думку та поведінку мас громадян з метою їх корегування та спрямування в необхідному для маніпулятора напрямку. Структура та особливості здійснення маніпулювання визначаються відповідним політичним контекстом: цільове спрямування (наприклад, перемога на виборах, лобіювання реформ); рівень впровадження (міжособистісний, груповий, масовий), суб'єкт (замовник та виконавець маніпулятивного впливу); об'єкт (на кого спрямований вплив); технологія та засоби здійснення маніпулювання тощо.

Відтак, тези видатних дослідників феномену масифікації суспільства, зокрема Г. Лебона про прихід епохи мас [49, c. 126], С. Московічі про панування натовпу [59, c. 480], Г. Тарда про «еру публіки та публік», - набувають нового звучання на сучасному етапі розвитку [105, c. 266]. На спільну думку багатьох теоретиків, феномен масифікації виявляється в сукупності таких характеристик: панування несвідомого над свідомим, конформізму над конструктивною політичною участю, ірраціонального над раціональним, емоцій над розумом, сприйняття реальності крізь призму віртуальності, символізму, її міфологізації, стереотипізації та архетипізації, тяжіння суспільства до вождизму, протиставлення на рівні «маса - особистість» із повною втратою останньою індивідуальної ідентичності тощо.

Водночас варто констатувати, що сучасність значно поглиблює ці феномени під впливом становлення глобального інформаційного суспільства, яке, попри все розмаїття способів інформаційного (віртуального) чи реального самовираження всіх структурних одиниць соціуму та стратегічну орієнтацію на демократичні цінності, залишається вразливим до масифікованих форм маніпулятивного впливу на нього. В цьому контексті варто погодитись із думкою вітчизняного дослідника С. Демченка, який вважає, що «сучасна маса - це сукупність роз'єднаних та атомізованих суб'єктів, проте їх скріплює в однорідне ціле масова комунікація, яка перетворюється для мовчазної маси у єдино можливу спільну мову, завдяки якій її члени досягають взаємодії і відчувають себе індивідуальностями, хоча і такими ж, як і інші» [20, c. 16]. Науковець, зокрема, підкреслює: «парадокс полягає в тому, що наділена завдяки масовій комунікації однією мовою та однією формою свідомості, маса, з одного боку, являє собою «безособистісний колектив», а з іншого, - об'єднує особливого роду індивідуальності - «людей без властивостей….» [20, c. 16]. Сучасні ж політичні події це підтверджують та засвідчують досить високий рівень технологічності формування натовпу саме через механізми контекстного інформаційного медіа-впливу. Прикладами такої масифікації політичної сфери суспільства є так звані «твіттер-революції» та «фейсбук-революції», де часто деструктивні політичні ідеї (заклики, рухи, політичні програми) набувають широкого суспільного резонансу та мотивують суспільство чи його частину до дій, які набувають доволі агресивних форм та призводять до трагічних наслідків в реальності.

Актуальною та важливою для розуміння сутності сучасних маніпуляцій є концепція видатного теоретика масового суспільства Г. Тарда щодо формування головних різновидів маси (натовпу) на сучасному етапі - публіки та масової аудиторії як об'єктів безпосереднього впливу ЗМІ. Цей вчений проаналізував фундаментальні закономірності існування публіки, визначив її власну ідентичність, розмежував з поняттям натовпу. Так, на його думку, публіка здатна сформувати відповідний натовп за рахунок духовно-психологічної спільності, навіть якщо вона розсіяна на різних територіях [105, c. 277]. Публіці, вважає він, належить вагома роль в інтелектуалізації натовпу, однак публіка - це натовп більш раціональний і довговічний; вона може бути ненависною, але її лють більш осмислена і довготривала; їй притаманні злочинність та кровожерливість [105, c. 290], адже «винайти новий значний предмет ненависті для публіки - це один із найбільш вірних способів стати в лави царів журналістики» [105, c. 297]. Публіка, на думку Г. Тарда, впливає на своїх «публіцистів» та опосередковано «… чинить тиск на державних людей, які стають виконавцями її волі» [105, c. 289-290]. В цьому полягає могутність громадської думки. Таким чином, концептуалізація поняття публіки, здійснена видатним вченим, знаходить конкретне підтвердження сьогодні, в тому числі в українській політичній реальності. Переконані, що Г. Тард чи не вперше зафіксував зародження тенденцій медіатизації суспільства під впливом ЗМІ та розкрив сутність свідомості медіатизованої публіки як їх ключового об'єкту впливу.

Практика політичного маніпулювання підтверджує, що первинним та головним рівнем маніпулятивного впливу варто вважати найбільш ірраціональний, політико-психологічний структурний рівень політичної свідомості.В той же час низка відомих зарубіжних дослідників, зокрема П. Бурдьє, У. Ліппман, Н. Луман, Е. Ноель-Нойман, П. Шампань, Ю. Хабермас та деякі інші, наголошують, що громадської думки не існує як окремої реальності, вона цілеспрямовано та системно формується мас-медіа як артефакт. Чи не вперше проаналізував цей феномен американський дослідник мас-медіа У. Ліппман, який вказував, що медіа здатні конструювати в свідомості людини так зване «псевдо-середовище» («pseudo-environment») - спрощену картину реальності, а ключову роль громадськості (публіки) в політичному житті заперечував та вважав її неіснуючим «фантомом» [51, c. 38].

На думку російського вченого О. Соловйова, маніпулювання як методика інформаційного просування прихованих політичних смислів та підтекстів, які не можуть бути введені на політичний ринок в явній, відкритій формі, передбачає створення стійкого домінування інформаційної моделі комунікатора над моделлю реципієнта з метою забезпечення інтересів та підтримки певного актора [73, c. 116].

Вітчизняний вчений О. Бойко, аналізуючи ключові особливості маніпулятивної комунікації на рівні «маса-суспільство», визначає наступні його характеристики: розмита адресність маніпулятивної дії; інформаційний потік для великих соціальних груп формується на основі актуальності, оперативності та універсальності; практична втрата зворотного зв'язку; домінування організованого характеру маніпулювання в комунікативному процесі над спонтанним; фіксованість, незмінність ролей комунікатора та реципієнта; домінування в комунікативній взаємодії ЗМІ як посередників маніпулятивної дії; зростання рівня анонімності аудиторії, на яку спрямоване маніпулювання тощо [5, c. 20-21].

Російський вчений Є. Доценко наголошує: «У випадку з маніпуляцією йдеться, безсумнівно, лише про односторонню інтенцію, про присвоєння маніпулятором права вирішувати за адресата, що йому потрібно робити, про прагнення вплинути на його цілі» [25, c. 55]. Він також підкреслює: «…Маніпуляцію як взаємодію слід розглядати лише на технологічному, операційному рівні [25, c. 55]. Отже, ефективність політичного маніпулювання обумовлюється характером взаємодії, тобто технологією маніпулятивної комунікації, де сама комунікативна взаємодія не є самоціллю, а лише способом досягнення мети.

Б. Мотузенко розглядає маніпуляцію як цілеспрямовану стратегічну соціальну дію, що полягає у встановленні контролю насамперед над комунікативною ситуацією, в якій знаходиться та діє реципієнт [60, c. 17]. Розглядаючи подібну проблему, Г. Почепцов виокремлює декілька базових рівнів роботи з комунікативним простором або з простором будь-якої комунікації. Це організація символічної, візуальної, подієвої, міфологічної та, власне, комунікативної складових простору комунікації [81, c. 11-33]. Зокрема, він підкреслює, що будь-який інформаційно-політичний вплив створює (провокує) конфлікт, який в подальшому буде вирішуватися у вигідному для комунікатора руслі. Головна мета - це інформаційне домінування, яке б не давало можливості захопити ініціативу опоненту/противнику [81, c. 63]. Для цього комунікатор організовує та підтримує ситуацію інформаційної асиметрії з метою встановлення реальної та керованої переваги в комунікації [81, c. 32-33].

Як зазначає М. Ожеван, «маніпулятор, який бере на себе роль генератора стратегічних програм, займає найвигіднішу позицію в комунікативному просторі, і шанси на привласнення такої ролі зростають там, де сегментація інформаційного поля-простору вища» [61, c. 205].

Таким чином, змістом маніпулятивної комунікації та основною складовою маніпулятивного впливу є передача інформаційного повідомлення (оперування інформацією). Така передача може бути не тільки простою, лінійною - така передача може бути нелінійною, багаторівневою. Тобто маніпуляція може бути вторинною, третинною, тобто «обман-обманутим-обманутим», де джерело обману і маніпуляції, як і замовника знайти практично неможливо. Відповідно нема юридичної відповідальності.

Отже, політичне маніпулювання - це динамічний та прагматичний політичний процес, що спрямований на ефективний результат. Тому політичне маніпулювання передбачає впровадження системи прийомів, технологій, стратегій, які мають прихований характер, духовно-психологічне та ідеологічне спрямування, а також значний легітимаційний потенціал.

Таким чином, ключова мета політичного маніпулювання - це успішне задоволення інтересів та досягнення політичних цілей, які загалом зводяться до декількох стратегічних завдань, зокрема: набуття, реалізації та збереження владного статусу, тобто політичної легітимації, а також дискредитації політичних конкурентів, тобто політичної делегітимації.

Враховуючи вищезазначене, все різноманіття маніпулятивних політичних технологій можна звести до чотирьох видів. Критерієм їх виокремлення, типологізації в цьому випадку пропонуємо вважати ступінь їх маніпулятивного заглиблення в свідомість та підсвідомість людей. На першому рівні знаходяться політичні технології, які проникають найглибше і забезпечують внесення в масове підсвідоме нових уявлень, цінностей, формування нових настанов, переконань.

На наступному, другому рівні знаходяться політичні технології, які забезпечують спрямовану зміну правил взаємодії між учасниками політичного процесу на міжнародному рівні, в тому числі шляхом зміни нормативного, інституційного порядку. Приймаючи нові закони, устави, статути, змінюючи правила гри, можна вплинути на громадську думку світового співтовариства та досягнути поступової зміни поведінки людей в цілому світі. Прикладом могла б бути зміна статуту ООН, та ще згадаймо про те, що колись існувала «Ліга націй», «Ялтинський договір» тощо. Політика немає нічого сталого, окрім інтересів, які апріорі є антагоністичними.

На третьому рівні знаходяться політичні технології, які забезпечують спрямовану зміну правил взаємодії між учасниками політичного процесу, в тому числі шляхом зміни нормативного, інституційного порядку. Приймаючи нові закони, змінюючи правила гри, можна вплинути на громадську думку та досягнути зміни поведінки людей в конкретному суспільстві. Прикладом може виступати і Україна з її перманентними внесеннями змін до виборчого законодавства, змінами виборчих систем, більше того, змінами Конституції, а саме форми державного правління з президентської до парламентсько-президентської і навпаки. На нашу думку, постійні зміни правил гри деструктивно впливають на розвиток громадянського суспільства. Такі політичні технології навіть можна класифікувати як брудні методи адміністративного тиску на опозицію. Тому що крім влади і провладних політичних сил в державі інші суб'єкти не наділені правом нормотворчості. Проте можна стверджувати, що цей активно застосовуваний прийом в системі державного управління має свої обмеження в тих політичних процесах, де головними рушійними силами є недержавні організації і групи (інститути та організації громадянського суспільства);

На четвертому рівні знаходяться політичні технології, які спрямовані на маніпуляцію поведінкою людей.

Тому вважаємо за необхідне підкреслити, що політичні технології в їх маніпулятивному контексті не всі помічають, не всі визнають, хоча саме їх маніпулятивний вплив є дуже небезпечним. Так склалося, що в громадській думці вкорінився міф, що саме підкуп, насилля - чи не найбільш «брудні» з усіх «брудних» політичних технологій. Однак вони, на нашу думку, не настільки небезпечні, як брехня та маніпулювання. Принаймні підкуп та насильство не позбавляють громадян свободи усвідомленого вибору.

Тож, досліджуючи політику і політичні технології, варто завжди пам'ятати про таке явище, як «маніпуляція». В сучасному світі теорія і практика політичного маніпулювання отримали досить ґрунтовну наукову розробку та практичне застосування. Загальна технологія глобального, загальнодержавного маніпулювання зазвичай ґрунтується на системному введенню в масову свідомість соціально-політичних міфів - примарних ідей, які обґрунтовують певні цінності, норми, що сприймаються об'єктами маніпулювання здебільшого на віру, без критичного осмислення, без пошуку правди. Наприклад, слід згадати поширений міф про відсутність негативу в демократії, її виключну позитивність; міф 90-х рр. про те, що «Захід нам допоможе!». Наслідки некритичного сприйняття цих міфів спостерігаються досі: руйнування економіки, різке зростання корупції, різке зниження рівня життя, зростання криміналу, зменшення народжуваності, збільшення випадків самогубства тощо.

Таким чином, міф - це невід'ємна складова, необхідна умова і результат маніпулювання. Міф - це узагальнене уявлення про дійсність, в якому узгоджуються моральні, етичні та інші установки, які поєднують реальність з містикою. Тобто, міф - це завжди ілюзія, яка в силу власної художньої привабливості спричиняє шалений тиск і вплив на масову свідомість. На підтвердження цієї точки зору наведемо цитату одного з провідних дослідників маніпуляції та міфів - С. Кара-Мурзи: “Міфи, які несуть в собі важливу ірраціональну... компоненту, стають частиною традиції та грають важливу роль в легітимізації суспільного устрою в ідеократичних державах» [33, c. 236]. На нашу думку, міф і в сучасному суспільстві не втратив свого значення як важлива форма масової свідомості, ілюзій про дійсність.

У ситуаціях нестабільності та невизначеності ефективними політичними технологіями є ті, що містять найбільш акуратні, грамотні маніпуляції. Так, найбільшу кількість голосів виборців отримують не ті політичні діячі, які все помірковано розкладають по полицях, чітко розуміють соціальні проблеми, не роблять гучних заяв, але відповідають за свої обіцянки. А ті, хто краще розуміє виборців, враховуючи багатовимірний спектр інтересів, настроїв та очікувань. Успіх приходить не до тих політичних лідерів, які прагнуть розібратись в політичній ситуації, а до тих хто багато обіцяє, демонструючи власні ділові та господарські якості. Останнім часом на демократичній кухні популярним став не просто популізм, а патерналізм, який суперечить ідеям розвитку громадянського суспільства, як основи демократії.

Перевагу отримують і ті політики, риторика яких інтертекстуальна, мова метафорична, з елементами наочності та самоочевидності. В маніпулятивних цілях такими політиками використовуються образи, іміджі, маски, ролі з міфів, політик відволікає виборців від вирішення чинних проблем, переадресовуючи увагу то в минуле, то в майбутнє. В просторіччі такі явища називають «годувати жданиками», «йти вперед дивлячись тільки назад - це йти задом». Саме завдяки політичним технологіям формуються, розвиваються одні країни і розвалюються інші. Ті країни і ті політики, які досконало оволоділи мистецтвом маніпулювання досягають успіхів. Без маніпулювання важко уявити будь-яке цивілізоване управління, відповідно, будь-яку розвинену країну. Слід окремо наголосити, що однією з необхідних умов ефективного маніпулювання є обмеження доступу до достовірної інформації.

Також маємо підкреслити, що маніпулювання широко застосовується не тільки в тоталітарних чи авторитарних країнах, а ще більше в демократичних країнах. Оскільки, як ми вже зазначали, в авторитарних і тоталітарних країнах більше застосовується примус, насилля, підкуп, адміністративний тиск, бутафорія виборів тощо. Вибори в сучасних західних демократіях неможливо уявити без застосування маніпулятивних технологій. Сьогодні жодна виборча кампанія в світі, зокрема в країнах Заходу, жодна виборча кампанія в Україні, не обходиться без застосування політичних технологій, та її невід'ємного маніпулятивного аспекту.

Заслуговують на увагу слова політтехнолога О. Матвейчева: «Політичні технології як маніпулятивний феномен зустрічаються і на міжнародній арені в боротьбі між країнами за підкорення інших країн або за прихильність інших країн. Ця політична боротьба жорстока, іноді справа може дійти до геноциду (як було в Америці), нацизму (в Європі), піратства, як політична диверсія. Рабство, з його маніпулятивним виправданням, як спосіб експлуатації одних народів іншими. В політиці нема постійних, незмінних правил безпеки, правового регулювання, відповідно, теж (на практиці) - немає. Немає правил і у внутрішній політиці. Хто там суд? Світове співтовариство? Рабство, геноцид, Югославію знищували без дозволу ООН. У внутрішній політиці суддею виступає громадянське суспільство, демократичні процедури, проте де вони буди коли вбили Кенеді... «І чи не ведуть наддержави та їх політики війни не на життя, а на смерть без будь-яких правил? Міжнародне право? Воно не над державами, а між державами і працює рівно настільки, наскільки держави його визнають і поки визнають». І додає: «ядерна зброя, ось що стримує одні держави перед агресією на інші» [55, c. 78].

За неможливості застосування прямої агресії в хід йдуть економічні інструменти та політичні технології. В цьому контексті, для ілюстрації, пропонуємо згадати, як на сьогодні виглядають більшість колгоспів в Україні - як після бомбардування. На нашу думку, це результат виключно маніпулювання, політичної діяльності - недолугої для одних, успішної для інших. Ще в давньому Римі був принцип: «Шукай того, кому вигідно!». Той, хто цього ще не усвідомив й думає, що є правила гри, той програє.

Як ми зазначили на початку підрозділу, є чотири рівні, види політичних технологій, критерієм розмежування яких є ступінь, масштаб маніпулятивного заглиблення в індивідуальну і масову підсвідомість, в тому числі зміна цінностей, законів, Конституції. Можна уявити і перегляд будь-яких міжнародних домовленостей, наприклад «Ялтинського договору», можна уявити й зміну статуту ООН! Політика, на нашу думку, це боротьба за те, щоб встановлювати правила гри, а не гра за правилами, тому маніпуляція як політична технологія, відіграє в політиці фундаментальну роль.

Підбиваючи підсумок, нагадаємо, що в політиці вся правда (реальне відображення дійсності, стану справ) зустрічається аномально рідко, частіше за все зустрічається маніпуляція, яка, звичайно, є не зовсім брехнею, але і до правди її віднести не можна. В кінцевому підсумку маніпуляція виправдовується лише тим, що використовується в політиці всіма політиками і партіями, але кожен при цьому тягне в свій бік. Утворюється низка конкурентних картин реальності, з яких виборцям, народам доводиться обирати. Що, в свою чергу, і забезпечує реальну свободу вибору до тієї міри, до якої свободу вибору можна взагалі забезпечити.

2.3 Пропаганда як маніпулятивна політична технологія

Важливою, часто повноцінною, особливою, незалежною складовою виборних кампаній є політична пропаганда як маніпулятивна політична технологія. Політична пропаганда - це недостатньо врегульоване явище в межах виборчого права. Поняття політичної пропаганди практично не зустрічається в законодавстві демократичних країн. Визначення політичної пропаганди в юридичних енциклопедіях або відсутнє, або має політологічно-філософський характер, що підтверджує правову неврегульованість цього феномену.

Важливо провести політологічно-правовий аналіз та окреслити основні вектори політологічно-правових досліджень такого явища як політико-правове регулювання застосування політичної пропаганди у виборчому процесі. Адже політична пропаганда може нести небезпеку для демократичного політичного режиму, суспільства, країни, тих чи інших цінностей. З цього випливає висновок, що питання правового регулювання політичної пропаганди є прогалиною права. Частково так і є, водночас явище політичної пропаганди в демократичних кранах часто визначають як Public Relations (PR) - зв'язки з громадськістю, політичну рекламу, політичну агітацію тощо. Відповідно, незважаючи на відсутність правового визначення поняття - явище частково регулюється, але, на нашу думку: 1. недооцінюється; 2. в цілому залишається неврегульованим. Отже, явище політичної пропаганди в демократичних кранах часто визначають, як Public Relations (PR) - зв'язки з громадськістю. Відтак, виокремлюють чорні, білі, сірі РR-технології.

У демократичних країнах (та в Україні як країні, що декларує демократичний шлях розвитку) обмежують використання маніпулятивних технологій в політичній рекламі, агітації. Однак явище пропаганди надзвичайно глибоке і практично не підлягає забороні чи обмеженню, оскільки політична пропаганда має зв'язок з фундаментальними засадами і цінностями розвитку людства і прав людини.

Для поглибленого вивчення особливостей політичної пропаганди, звернемось до деяких визначень. Так, в політологічному енциклопедичному словнику пропаганда визначається як: «діяльність, що передбачає системне поширення, поглиблене роз'яснення соціально-політичних, економічних, правових поглядів, ідей, теорій та забезпечує формування в суспільстві певних настроїв, закріплення у свідомості громадян тих чи інших цінностей, орієнтацій, уявлень з метою максимального розширення кола прибічників відповідної ціннісної системи» [77, c. 544-545].

Явище політико-правового регулювання застосування політичної пропаганди у виборчому процесі потребує детальнішого розгляду самої суті політичної пропаганди. Серед науковців нема єдиного бачення, єдиного визначення політичної пропаганди. Іноді визначення містять внутрішні суперечності, іноді суперечать одне-одному. Тому розглянемо найпоширеніші підходи до розуміння політичної пропаганди. Політична пропаганда, згідно з визначенням Д. Ольшанського, є «особливий інформаційно-психологічний вплив, покликаний змінити політичну свідомість і поведінку людей в інтересах досягнення політичних цілей комунікатора (політичної партії, руху, окремого лідера)». Масова політична пропаганда, відповідно, є “інструментом впливу на масову свідомість і поведінку. Вона здійснюється спеціальними засобами масової інформації... Включає політичну рекламу, політичну пропаганду і агітацію» [66, c. 208-210]. Зарахування до засобів політичної комунікації агітації, але незарахування політичної пропаганди або так званого Public Relations (PR) викликає подив, оскільки Д. Ольшанський визначає агітацію як «найбільш оперативну, конкретну і ситуативну частину пропаганди» [66, c. 19]. А PR визначається як «складова частина реклами (насамперед політичної) і прикладний розділ політичної психології» [66, c. 349]. Г. Почепцов розмежовує засоби політичної комунікації за стратегіями, які вони використовують [84, c. 10].

Е. Бернайз об'єднав пропаганду та PR, назвавши PR «новою пропагандою». З початку 30-х рр. термін «пропаганда» не використовувався західними вченими, оскільки мав негативне забарвлення і асоціювався з тоталітарними режимами Німеччини і СРСР [7, c. 39-41]. Б. Борисов підтримує таке об'єднання понять і вважає, що «символічно й те, що саме слово «ПРопаганда починається з абревіатури ПР» і що «сутнісні відмінності ПР і пропаганди полягають в їх «середовищі існування», тобто в першу чергу пов'язані з поняттям «політичний режим» - демократичний або тоталітарний» [7, c. 39-44]. Такий підхід за своєю суттю нівелює відмінності між PR і пропагандою і створює подвійний стандарт при розмежуванні понять: «у нас - PR, а у них - пропаганда», відповідно, у нас політична агітація - у них політична реклама.

Американський фахівець Ф. Джефкинс вважає, що пропаганда спрямована на утримання уряду при владі, а PR на те, щоб дії уряду були зрозумілими і правильними [84, c. 94]. У цьому випадку розмежування відбувається за «шляхетністю» цілей. Але і такий підхід не можна вважати конструктивним, тому що пропаганда так само прагне до того, щоб дії уряду були зрозумілими і правильними, а PR так само використовується для утримання уряду при владі.

У відомого англійського дослідника Ф. Тейлора теж є такі твердження про пропаганду, які наближають її до PR. Ф. Тейлор записує PR в підрозділ пропаганди [84, c. 94]. Цю думку поділяє й російський дослідник Е. Старобинский: «Паблік рілейшнз - (суспільні відносини, непряма реклама) - форма пропаганди...». І. Березін дотримується протилежної думки, відзначаючи, що «складно розділити PR і їх складову частину - пропаганду...» [26, c. 14].

Е. Єгорова-Гантман і К. Плешаков відзначають: «Що є загальним і що приватним - пропаганда чи PR - сказати важко. І те, і інше - форми політичної комунікації, що відрізняються за методами впливу на суспільну свідомість з метою зміни установок щодо того об'єкта, в інтересах якого ведеться цей вплив » [26, c. 14].

А. Лебедєв-Любимов розглядає пропаганду як вид рекламної діяльності, обґрунтовуючи це наступним чином: «У пропаганди, умовно кажучи, є свої «рекламовані товари» - це думки, уявлення, стереотипи, спосіб життя, стиль поведінки і т. д. Вона рекламує політику держав, урядів, партій, точки зору і погляди на ті чи інші події та ін., бере участь у формуванні іміджів, використовуючи для цього як традиційне переконання, так і методи сугестивного впливу» [47, c. 256].

А. Деркач, В. Жуков і Л. Лаптєв в своєму підручнику «Політична психологія» про політичну пропаганду та політичну рекламу пишуть таке: «з психологічної точки зору політичну рекламу слід розглядати як систему політичних комунікацій, покликаних змінити свідомість і поведінку людей відповідно до політичних цілей рекламодавця (в широкому контексті - політичних партій, рухів, лідерів)... Слід зауважити, що політична реклама не є політичною пропагандою або агітацією. Пропаганда - це вид діяльності з розповсюдження якихось ідей, принципів. Агітація - діяльність, спрямована на спонукання, заклик до конкретних дій. Співвідношення даних визначень показує, що політична реклама може розглядатися в якості інтегративної агітаційно-пропагандистської технології» [75, c. 704].

Ф. Ільясов визначає пропаганду і політичну рекламу як: «специфічний вид комбінованого (інформаційного і можливо фізичного) впливу, що ставить перед собою мету збільшити вплив і владу. Таким чином, пропаганда складається з реклами та залякування. Та частина пропаганди, яка заснована на позитивних стимулах, демонструє позитивні сторони пропагованої об'єкта, називається рекламою і включає в себе ту чи іншу ідеологію (обгрунтування). Ту ж частину пропаганди, яка заснована на негативних стимулах, на погрозах і демонстрації (використанні) сили, можна назвати залякуванням». «Політична реклама є заснований на вивченні мас процес інформаційного впливу на них з метою спонукання до політичної поведінки певної спрямованості» [32, c. 98-99].

Серед функцій пропаганди - переконання ідейних політичних супротивників, а політична реклама спонукає прихильників певних політичних ідей та ідеалів проголосувати на виборах за політичних лідерів або політичні партії, які є носіями цих ідей та ідеалів. Політична реклама, яку часто називають політичною агітацією, менш ефективна для переконання ідейних політичних супротивників через те, що вона прямолінійна. Тому в таких випадках застосовують приховану, абстрактну пропаганду.

Істотною відмінністю систем політичної комунікації тоталітарних країн від демократичних країн є відсутність в перших політичної реклами (там одна керівна політична партія, інші політичні партії, які не згодні з її політикою, заборонені, а їх реклама переслідується законом). У такій системі політичної комунікації функції політичної реклами беруть на себе політичний PR і політична пропаганда.

Також, більшість дослідників підкреслює, що політична пропаганда впливає на емоційно-вольову сферу масової свідомості. Залежно від того, які емоції у людей викликає пропаганда, А. Цуладзе розрізняє позитивну і негативну пропаганду. Позитивна (конструктивна) пропаганда доводить до споживача ті або інші переконання в дохідливій формі. Мета позитивної пропаганди - сприяти соціальній гармонії, злагоді, вихованню людей відповідно до загальноприйнятих цінностей. Позитивна пропаганда виконує виховну, інформаційну, роз'яснювальну функції в суспільстві. Вона здійснюється в інтересах тих, кому адресована, а не обмеженого кола зацікавлених осіб. Позитивна пропаганда переслідує маніпулятивні цілі, але не допускає брехні і приховування фактів [54].

Негативна (деструктивна) пропаганда нав'язує людям ті чи інші переконання, діючи за принципом «мета виправдовує засоби». Мета негативної пропаганди - розпалювання соціальної ворожнечі, ескалація соціальних конфліктів, загострення суперечностей у суспільстві. Її застосування дозволяє роз'єднати людей, зробити їх слухняними, покірними волі пропагандиста. Технологія створення «образу ворога» дозволяє згуртувати натовп навколо пропагандиста, нав'язати вигідні йому переконання і стереотипи. Основна функція негативної пропаганди - створення ілюзорної, паралельної реальності, вигідної пропагандисту з викривленою системою цінностей, переконань, поглядів. Негативна пропаганда активно користується низькою критичністю і сугестивністю мас з метою маніпулювання ними в інтересах вузького кола осіб [113, c. 100-101].

Зауважимо, що інтерпретація позитивної і негативної пропаганди не зовсім обґрунтована та коректна, оскільки на практиці позитивна пропаганда відрізняється від негативної тільки тим, що не використовує пряму брехню, але також активно, як і негативна, маніпулює масами і приховує деякі факти. Наприклад, пропаганда радянського або американського способу життя викликає лише позитивні емоції, однак вона замовчує ті проблеми, які неодмінно виникають під час впровадження цього способу життя в іншій країні. У той же час технологія створення «образу ворога» виконує позитивну функцію, якщо вона використовується, приміром, для об'єднання, консолідації націй, суспільств.

За цільовою спрямованістю психологічного впливу пропаганди на масову свідомість виокремлюють такі форми: пропаганда творення, пропаганда стійкості і героїзму, пропаганда освіти, пропаганда війни, руйнування, пропаганда поділу, пропаганда залякування і пропаганда відчаю тощо.

Пропаганду можна використовувати не тільки проти населення і військовослужбовців ворожих держав, а й проти населення і військовослужбовців власної країни, що становить інтерес для відповідних правоохоронних органів тієї чи іншої держави та її спецслужб. В цьому сенсі найнебезпечніша пропаганда - чорна пропаганда.

Чорна пропаганда завжди приховує свої справжні джерела інформації, ставить собі за мету введення масової свідомості в оману. Відповідно факти, які використовуються в пропаганді, можуть бути достовірними, перекрученими, помилковими. Для пропагандиста «факти» - будівельний матеріал, що не володіє ніякої самостійною цінністю. Розрізнені і такі, що не мають між собою ніякого реального зв'язку, факти можуть бути об'єднані в загальну картину. Інформаційне повідомлення може бути роздмухане або проігнороване, а може бути перекручене, спотворене. «Найчастіше пропагандистське повідомлення закамуфльовано під банальні, повсякденні судження або, навпаки укладено в яскраву, помітну упаковку, яка відволікає увагу від основного змісту» [113, c. 92].

Практично будь-яке пропагандистське повідомлення будується так, ніби-то в ньому зацікавлений адресат (реципієнт), інтереси адресанта (комунікатора) в повідомленні приховуються. Таким чином, в пропагандистському повідомленні можна виокремити два рівні: поверхневий і глибинний. На поверхневому рівні повідомлення будується з позиції інтересів реципієнта, а на глибинному - з позиції інтересів пропагандиста. Щоб виявити пропаганду, потрібно знати її прийоми. Один з базових прийомів - протиставлення «свій - чужий». «Пропаганда тяжіє до спрощення і створення двомірної картини світу, не допускаючи, крім чорного і білого, інших кольорів, відтінків і півтонів» [33, c. 257].

Образ ворога активно використовується під час проведення виборчих кампаній і є зворотнім боком образу героя, так як без ворога політичний герой існувати не може. Український фахівець з виборчих технологій Г. Почепцов зауважує: «Реально комунікатор передає не повідомлення, він передає «ключ» до нової програми дії, тому більш вдалим варіантом стає опора на вже записані в свідомості або близькі програми. Тобто, це опора на вже відоме, що має позитивне забарвлення для одержувача інформації. Ця модель діє на будь-якому рівні» [80, c. 43]. Тому лідери громадської думки стають об'єктом пропаганди. Саме вони є цільовою аудиторією будь-якої кампанії. Впливаючи на емоційно-вольову сферу цільової аудиторії, пропаганда відключає у об'єкта впливу логічне мислення і породжує фальш-мети, відволікаючи від справжніх цілей комунікатора. У зв'язку з цим Г. Почепцов зазначає: «Коли виборчі технології закликають проголосувати за їхнього кандидата, вони говорять про майбутнє, добробут виборця, забуваючи підкреслити, що головною їхньою метою є просування їх кандидата» [86, c. 335].

В. Крисько вважає, що базовими методами політичної пропаганди, які використовують фахівці психологічної війни, є переконання і навіювання. Переконання - метод впливу на свідомість людей, звернений до їх власного критичного сприйняття. Переконання орієнтоване на інтелектуально-пізнавальну сферу людської психіки. Його суть полягає в тому, щоб за допомогою логічних аргументів спочатку домогтися від людини внутрішньої згоди з певними висновками, а потім на цій основі сформувати і закріпити нові установки (або трансформувати старі), що відповідають поставленій меті [53].

Аналізуючи процес пропаганди, американський психолог Р. Чалдіні називає процесом «промивання мізків» і зауважує, що в процесі політичної пропаганди все має робитися так, щоб люди не думали, що їх дії викликані матеріальними стимулами [53].

На противагу політичній пропаганді іноді виділяють контрпропаганду. Контрпропаганда і пропаганда також тісно пов'язані між собою як розвідка і контррозвідка. Вони можуть використовуватися як два самостійних засоби і як єдиний засіб системи політичної комунікації. В останньому випадку контрпропаганда є складовим елементом пропаганди, що захищає пропаганду від можливих контраргументів противника і підсилює її психологічний вплив. Але, на нашу думку виокремлення пропаганди і контрпропаганди недостатньо обґрунтоване.

М. Малишевський вважає, що контрпропаганду можна умовно розділити на наступальну і оборонну. Наступальна контрпропаганда побудована за принципом асиметрії і використовує проти супротивників (опонентів) непередбачувані і, на перший погляд, абсурдні дії. Основна мета наступальної контрпропаганди - завдання ударів по противнику на його власній території [53, c. 213-221].

Узагальнюючи, доходимо висновку, що політична пропаганда - це система заходів інформаційно-психологічного впливу на масову свідомість в інтересах досягнення політичних цілей певних політичних партій і/або лідерів. Політична пропаганда як соціально-психологічний феномен є невід'ємною частиною системи політичної комунікації, яка за допомогою інформаційно-психологічного впливу спрямована на формування в масовій свідомості певних політичних поглядів і переконань, а на їх основі відповідного типу політичної поведінки, потрібного суб'єкту пропаганди.

Важливим висновком може бути те, що пропаганда, здебільшого, має простір для маневрів в юридичній площині. У пропаганди є політико-правова особливість, яку можна умовно назвати «ефект юридичної безвідповідальності». Пропаганду можна поширювати з посиланням на неперевірені джерела інформації, щоб убезпечити джерело пропаганди від судових переслідувань. Таким чином, пропаганда набуває гаданого характеру (характеру «можливого»), а політика стає «мистецтвом можливого», після чого довести і притягти суб'єкта пропаганди до відповідальності автора наклепу стає складно, а часто і неможливо. Більше того знайти першоджерело пропаганди, як правило, неможливо. Виборці всі технологічні нюанси забувають і певна пропагандистська подія, заява сприймається або запам'ятовується як реальна.

Відповідно використання пропаганди є дуже ефективним методом психологічного впливу на виборців і може істотно посилити ті чи інші латентні стереотипи та уявлення електорату і суттєво вплинути на результати виборів.

Постає питання політико-правового регулювання застосування пропаганди у виборчому процесі та вектору такого регулювання. Як зазначає Г. Бейтсон: «Здорову, справедливу політичну систему, про яку ми мріємо, можна порівняти з акробатом на дроті. Для підтримки актуальною істинності своєї базової передумови («я перебуваю на дроті») він повинен мати свободу переміщення з одного нестабільного стану в інший, тобто деякі змінні (положення і швидкість руху його рук) повинні мати значну гнучкість, яку акробат використовує для підтримання стабільності інших - більш загальних і фундаментальних - характеристик. Якщо його руки зафіксовані або паралізовані (тобто ізольовані від комунікації), він обов'язково впаде. У зв'язку з цим цікаво розглянути екологію нашої законодавчої системи. З очевидних причин закону важко контролювати ті базові етичні і абстрактні принципи, від яких залежить соціальна система. Зрозуміло, історично Сполучені Штати були засновані на передумові свободи релігії і свободи думки, класичним прикладом чого є відділення церкви від держави» [2, c. 249].

І додає: «З іншого боку, досить легко написати закони, які зафіксують більш епізодичні і поверхневі деталі людської поведінки. Іншими словами, у міру розмноження законів наш акробат все більше обмежується в рухах своїх рук, однак йому надається повна свобода впасти з дроту» [2, c. 249].

З цього випливає, якщо повне політико-правове обмеження пропаганди у виборчому процесі неможливе, а часткове - неефективне, то можна припустити ще один вектор наукового та прикладного дослідження політико-правового регулювання застосування пропаганди як політичної технології - модель лібералізації політико-правового регулювання застосування пропаганди у виборчому процесі.

Висновки до розділу 2

Політичні технології з'явилися задовго до виникнення відповідного поняття через імпліцитність у природі соціально-політичних процесів, що дає підстави зробити висновок про політичні технології як невід'ємну складову політичної організації суспільства. Відповідно разом з розвитком і ускладненням політичної організації суспільства трансформувалися політичні технології як явище політичного життя.

Незважаючи на те, що суспільство розвивається нерівномірно, у розвитку політичних технологій простежуються певні закономірності: 1) ускладнення - від примусу до маніпулювання; 2) ускладнення самого маніпулятивного арсеналу; 3) ускладнення схеми маніпулювання - від лінійного до нелінійного («чужими руками»); 4) прискорення маніпулятивних процесів.

До передумов виникнення політичних технологій слід віднести: соціальну природу людини; соціально-політичні конфлікти та їх врегулювання за допомогою табу, «суспільного договору», права, культури, традицій, влади; соціальну диференціацію суспільства; виникнення феномена мас і натовпу, засобів масового інформування; зростання ролі мас в управлінні соціально-політичними процесами; індивідуалізацію та атомізацію ідей, соціальних структур, системи знань; розширення емпіричного досвіду в маніпулюванні, підвищення його ефективності; неефективність старих методів управління (необхідність маніпулювання як нова форма управління та примусу).

Особливості еволюції політичних технологій (від заборон, табу до складних політичних технологій сучасності) залежать від мистецтва формування відповідних образів у колективному несвідомому та їх інформаційного поширення, а не від об'єктивних факторів. Політичні технології з'являлися, дискредитувалися, відходили, на зміну їм з'являлися більш складні, витончені, ефективні, менш помітні та артикульовані. В еволюції феномена політичних технологій можна виокремити такі етапи: 1) релігійний, 2) юстиційний, 3) військовий, 4) економічний, 5) інформаційний.

Україна знаходиться між четвертим і п'ятим етапами розвитку політичних технологій. На основі аналізу сутності політичної маніпуляції, її ролі у виборчому процесі та проблем обмеження її впливу можемо зробити висновок про доцільність розгляду маніпулятивного, легального та легітимного аспектів політичної організації суспільства, визначених як аспекти політичних технологій.

Громадська думка спирається на власні закони формування, функціонування, враховуючи які, за допомогою політичних технологій громадській думці можна нав'язати нові критерії, цінності, погляди. З огляду на ірраціональність громадської думки та можливість впливати на неї політичні технології неможливо уявити без маніпулятивної складової.

Політичну маніпуляцію пропонуємо визначати як неврегульовану, але незаборонену частину виборчого процесу. Довести факт маніпулювання, а тим більше покарати маніпулятора неможливо через відсутність явища у правовому полі регулювання.

Можна удосконалити розуміння політичного маніпулювання як динамічного та прагматичного політичного процесу, що є різновидом політичного впливу на громадську думку та поведінку громадян з метою їх спрямування в необхідному для маніпулятора напрямку. Політичне маніпулювання передбачає застосування системи прийомів, технологій, стратегій, які мають прихований характер, психологічне та ідеологічне спрямування, а також значний легітимаційний потенціал. Політичні технології нами було класифіковано за рівнем маніпулятивного впливу: неманіпулятивні та маніпулятивні; легітимні та нелегітимні.

Не лише недемократичні політичні режими потребують політичного маніпулювання задля легітимації одного варіанту суспільно-політичного устрою та делегітимації іншого. У демократичних політичних режимах також застосовуються маніпуляція, пропаганда та інші політичні технології. В умовах демократії значення політичного маніпулювання як стратегії інтегрованого впливу на громадян зростає саме через високий рівень конкуренції на політичному полі. Водночас маніпулювання стає надто технологізованим та варіативним у винайденні найбільш ефективних способів впливу на політичну свідомість та поведінку громадян.

Демократичні режими звинувачують у пануванні атмосфери цинізму, суспільної недовіри та загального розчарування політикумом внаслідок перетворення мас-медіа на ключову детермінанту медіатизації сучасної політики та формування засад так званої «маніпульованої» чи «медіатизованої» демократії, де маніпулятивний вплив зростає, стаючи при цьому більш замаскованим, непомітним.

Політико-правовий аналіз пропаганди засвідчив, що це явище є повноцінною, незалежною складовою виборчих кампаній як маніпулятивна політична технологія. Визначення політичної пропаганди має, як правило, філософсько-політологічний характер, що підтверджує правову неврегульованість цього феномена.

У демократичних країнах, і зокрема в Україні, обмежують використання маніпулятивних технологій у політичній рекламі, агітації. Однак явище пропаганди практично не підлягає забороні чи обмеженню, оскільки має зв'язок з фундаментальними засадами і цінностями розвитку людства, правами людини. Політична пропаганда визначена як система заходів інформаційно-психологічного впливу на масову свідомість задля досягнення політичних цілей певних політичних партій і/або лідерів.

Політична пропаганда як соціально-психологічний феномен є невід'ємною частиною системи політичної комунікації, спрямованою на формування в масовій свідомості певних політичних поглядів і переконань, а на їх основі відповідного типу політичної поведінки, потрібного суб'єкту пропаганди.

Пропонуємо встановити взаємозв'язок і тотожність явищ політичної пропаганди та Public Relations (PR), що в демократичних країнах визначають як зв'язки з громадськістю, політичну рекламу, політичну агітацію. Слід відмовитися від їх штучного розмежування. Пропонуємо спростувати розмежування пропаганди та контрпропаганди.