Політико-правові засади застосування політичних технологій у виборчому процесі

Основні види пропаганди: позитивна (конструкттивна) та негативна (деструктивна) виокремлені за критерієм емоційного впливу. Позитивна пропаганда сприяє соціальній гармонії, злагоді; виконує виховну, інформаційну, роз'яснювальну функції в суспільстві; здійснюється в інтересах усіх тих, кому адресована, а не обмеженого кола осіб.

Негативна (деструктивна) пропаганда нав'язує людям деструктивні погляди, переконання, роз'єднує їх, розпалює ворожнечу, сприяє ескалації конфліктів, формує паралельну реальність, вигідну пропагандисту, з викривленою системою цінностей і переконань.

політичний технологія пропаганда виборчий свідомість

Розділ 3. Політичні технології у виборних кампаніях як об'єкт правового регулювання: вітчизняний та зарубіжний досвід

3.1 Зарубіжний досвід регулювання політичних технологій як елемента виборчого процесу

Політичні технології як феномен політичного процесу, зокрема виборчого, потребують подальшого дослідження та концептуалізації. Для цього необхідно дослідити політико-правові засади регулювання політичних технологій у виборчих кампаніях. Політичні технології є латентним, проте невід'ємним елементом виборчого процесу. Саме під час виборів концентрація та агресивність застосування політичних технологій зростає. Тому, щоб побудувати нову ефективну модель або вдосконалити чинну модель політико-правового регулювання застосування політичних технологій у виборчий період, необхідно дослідити та порівняти світовий досвід регулювання виборчого процесу, що, в свою чергу, впливає на застосування політичних технологій під час виборів.

Особливу увагу потрібно приділити виявленню політико-правових механізмів, призначених регулювати застосування політичних технологій під час виборчого процесу.

Для дослідження політико-правових засад регулювання застосування політичних технологій у виборчому процесі в різних країнах світу необхідно проаналізувати законодавство різних країн світу. Насамперед виборче законодавство. Адже виборче законодавство є однією з основних формалізованих та інституціолізованих моделей політико-правового регулювання застосування політичних технологій у виборчому процесі. Крім того, саме виборче законодавство є одним з головних чинників цивілізованості та стабільності політичної системи.

Більшість дослідників цієї проблематики вважають, в тому числі Л. Кочубей, що «розроблення будь-яких виборчих законів починається з визначення типу виборчої системи, найбільш оптимальної для країни за існуючого характеру співвідношення політичних сил, типу партійної системи, що склалася, розвинутості демократичних інститутів, від чого залежатиме порядок висування кандидатів, проведення виборчої кампанії, голосування тощо» [40, c. 70]. Тому перш ніж розпочинати вивчення виборчого законодавства, потрібно враховувати особливості політичної системи тієї чи іншої країни. Річ у тому, що існують видимі чинники, що впливають на вибір та застосування політичних технологій та невидимі. Від форми державного правління, форми державного устрою, історії, географічного розташування, стану економіки та інших чинників залежить вибір політичних технологій, що, в свою чергу, слугує способом (в тому числі правовим, затвердженим в законах та Конституції) регулювання політичної системи та регулювання застосування політичних технологій.

За формою державного правління (спосіб організації верховної влади держави, який визначає систему її найвищих органів, порядок їх формування і особливості розподілу повноважень між ними, структуру прийняття політичних рішень) країни поділяються на країни з президентською (США, РФ), парламентською (ФРН), змішаною (парламентсько-президентською, президентсько-парламентською), монархічною та конституційно-монархічною (Велика Британія, Японія) формою правління. За формою державного устрою (спосіб адміністративно-територіального управління) країни поділяються на унітарні (Угорщина, Словаччина), федеративні (США, Канада, ФРН, РФ, Австралія) та конфедеративні (Швейцарія) країни.

Отже, політичні системи, виборче законодавство та відповідно особливості регулювання, досвід проведення виборних кампаній в різних країнах світу різний. У конституціях та законах зарубіжних країн закріплені різні принципи виборчого права. Проте всіх їх можна типологізувати, класифікувати, всіх їх об'єднують певні принципи, тенденції тощо. На сьогодні сформувались та поширились загальноприйняті сучасні принципи виборчого законодавства. Такими основними принципами сучасних виборів є загальний характер права на голосування, принцип рівності, таємне голосування, активне та пасивне виборче право. Однак в окремих країнах залишились різні бар'єри та різні виборчі цензи, які містить виборче право. Так, наприклад, в деяких країнах діють цензи для жінок (Кувейт), вікові, майнові тощо.

Також відрізняється досвід проходження виборчого процесу, яку дослідники називають «врегульованою законом діяльність з організації та проведення виборів» [40, c. 85]. Офіційно межі виборчого процесу визначаються з призначення дати виборів. Вибори можуть бути черговими та позачерговими - це розрізнення важливе, оскільки між ними є відмінності в формі призначенні та тривалості виборчого процесу. Також від виду та характеру виборів залежить підбір політичних технологій. Крім того, вибори можуть призначатись різними гілками влади.

Організацією виборів можуть займатись різні державні структури (постійні та тимчасові). Саме голосування може проходити за допомогою пошти (ФРН, Велика Британія), інтернету (США). Голосування може тривати два дні (Чехія, Словаччина).

В цьому контексті важливо не плутати голосування і дострокове голосування. В міжнародній виборчій практиці існує інститут дострокового голосування. Різниця, як правило, полягає в тому, що за достроковим голосуванням спостерігає менше офіційних спостерігачів. Світовий досвід вказує на те, що дострокове голосування найбільш вигідне тим політичним силам, які мають можливість використовувати так званий адміністративний ресурс, тобто тим, хто має зв'язки з органами державної влади або безпосередній доступ до влади.

Сам по собі інститут дострокового голосування потрібний та прогресивний. В США його постійно застосовують та розвивають саме через те, що за допомогою нього можна підвищити явку на виборах. Там серйозно ставляться до проблеми підвищення явки, оскільки самі американці ставляться до політики, як українці до футболу. В Україні наразі спостерігається тенденція «закручування гайок». На останніх двох виборчих кампаніях дострокове голосування було заборонено, що мало негативні наслідки, які полягали в рекордно низькій явці виборців.

Важливо, що в Україні народні депутати, судячи з усього, поки що не усвідомлюють, що боротися потрібно не із самим інститутом дострокового голосування, а зі зловживаннями української бюрократії цією можливістю - з тим, що муніципальне, окружне та національне керівництво незаконно втручається в цей процес. Приклад ефективних санкцій наводить В. Полуектов: «Щоб такі спроби карались достатньо жорстко, щоб іншим більше не хотілось, щоб при першій серйозній, обґрунтованій скарзі опонентів про нахабне використання адміністративного ресурсу відкривали кримінальну справу. Щоб такі дії неодмінно кваліфікували як кримінальний злочин, який посягає на основи конституційного ладу. Щоб у таких справах не застосовувались умовні покарання» [78, c. 223].

Ще одна політична технологія, покликана підвищити явку в цілому і прихильників певної політичної сили зокрема, - так зване «домашнє голосування». Виборче законодавство багатьох країн світу передбачає «домашнє голосування. Полягає воно в тому, що громадяни, які мають певні засвідчені проблеми зі здоров'ям, отримують можливість реалізувати своє активне виборче право вдома. Експерти стверджують, що потенціал такого голосування може становити «2-2,5%» [78, c. 227] від усіх виборців, а якщо вони проголосують, то від тих, що проголосували. А це суттєвий фактор при низькій явці.

У світовій практиці таке різноманіття юридичних, практично-організаційних та неформальних чинників, що впливають на формування моделі виборчих систем, що таких форм нараховують «близько 350» [72, c. 29]. Основні з них - це представницька (куріальні), мажоритарна (система більшості (відносної, абсолютної)), пропорційна, змішана (мажоритарно-пропорційна). Кожна з них має власні регіональні різновиди. Розглядаючи форми виборчих систем, варто підкреслити, що всі ці форми виборчих систем відрізняються не тільки за формальними ознаками, а й за політичними наслідками. Також залежно від того, яка саме виборча система діє, залежить ефективність застосування тих чи інших політичних технологій. «Вибір на користь однієї з форм виборчих систем обумовлює результати голосування, а вибір залежить від суспільних цінностей» [40, c. 87]. На формування суспільних цінностей можна впливати за допомогою політичних технологій. Таким чином, теоретично можна програмувати результати голосування.

Наприклад, як підтверджує світовий досвід, якщо результатом голосування є обрання законодавчого органу, який призначає уряд для проведення національної політики, то перевагу слід надати системі виборів за більшістю голосів. Якщо виборча система має гарантувати представництво політичних сил суспільства на національному рівні і відтворювати в парламенті співвідношення цих сил у суспільстві, то в цьому випадку прийнятнішою є система пропорційного представництва [31, c. 11]. Водночас «введення пропорційної виборчої системи може призвести до певних труднощів у політичному представництві, наприклад, обмеження зв'язку депутатів парламенту з виборцями, спричинити ще більшу мультипартійність, обмеження пасивного конституційного виборчого права громадянина - обов'язок вступити або створити політичну партію для висування в кандидати» [40, c. 89]. Ефект таких недоліків можна пом'якшити шляхом запровадження пропорційної системи з відкритими списками, де виборці голосують не лише за ту чи іншу партію, а й за конкретного кандидата із списку партії.

Важливим аспектом політико-правових засад регулювання політичних технологій під час виборчого процесу є питання законодавчого врегулювання діяльності ЗМІ. Якщо розглянути його в міжнародному аспекті, то стає очевидним, що немає однозначних норм у відносинах між державою, кандидатами, політичними силами (партіями, блоками, коаліціями) та ЗМІ. Особливо складною є ситуація з електронними ЗМІ, зокрема з телебаченням, яке в усіх країнах знаходиться під найбільш прискіпливим контролем виконавчої влади [40, c. 90]. Вибори до органів влади є тим політичним процесом, під час якого робота ЗМІ інтенсифікується. ЗМІ ніби підказують виборцям, як треба голосувати. Тому всі суб'єкти політичного процесу, особливо під час виборчого процесу, намагаються стати власниками тих чи інших ЗМІ.

Ефективність застосування ЗМІ з метою агітації та пропаганди настільки вражає, що очевидною стає необхідність регулювати використання ЗМІ під час виборів. Американський соціолог М. Чукас навіть стверджував, що головним завданням ЗМІ та кінематографу є створення «людини, цілком позбавленої здатності розібратись у стані речей, критично мислити, людини... яка може діяти під впливом лише зовнішніх, а тому штучних збудників і спрямовуючих сил» [103, c. 37]. Тому й існує декілька концептуальних підходів до питання регулювання агітаційної інформації в ЗМІ [11, c. 37]. Так, у Німеччині та Великій Британії висвітлення агітаційної кампанії є обов'язковим для каналів громадського телебачення і комерційних каналів наземного мовлення. І до того ж придбаний ефірний час є жорстко лімітованим. У цих країнах для великих партій передбачено переваги. Так, для великих партій по 5 виходів в ефір, а для малих - 1-3 виходи в ефір. У США, де переважають комерційні ЗМІ, участь ЗМІ є добровільною, хоча й базується на принципі надання рівних можливостей ефіру (відповідно до закону про зв'язок). Пояснюється це тим, що обов'язковість надання ефірного часу обмежує свободу ЗМІ.

У країнах Центрально-Східної Європи та пострадянських країнах поширеним є змішаний підхід, тобто державні ЗМІ обов'язково надають простір для розміщення агітаційних матеріалів, а комерційні ЗМІ роблять це на власний розсуд, але з дотриманням принципу рівності. Щоправда, закони про вибори в Албанії, Боснії та Герцеговині забороняють публічному радіо й телебаченню готувати та здійснювати платне політичне рекламування. В Румунії заборонено використовувати засоби комерційної реклами через ЗМІ для ведення передвиборчої пропаганди. В Словаччині проведення передвиборчої кампанії через приватні радіостанції та телеканали взагалі заборонено. В Україні та Росії безоплатний ефір надається на всезагальній основі, рівними частинами [52].

У деяких країнах додатково ухвалюють неформальні етичні угоди, декларації тощо. Наприклад, у Польщі напередодні виборів був прийнятий етичний договір, що отримав він назву «Принципи етики в рекламі» [22, c. 123]. Документ передбачає, що політична реклама «не повинна містити звинувачення існуючих суспільних норм; формулювання послання політичної реклами не повинно спекулювати на довірі слухача, на недостатньому політичному досвіді чи знаннях; політична реклама не повинна формувати почуття страху, забобонів, расової, етнічної, релігійної чи гендерної дискримінації; реклама не має маніпулювати результатами досліджень та цитатами інших публікацій, перебільшувати значення статистичних даних, безпідставно оперувати науковими термінами; якщо в політичній рекламі присутнє порівняння, то його конструювання не повинне порушувати умов чесної конкуренції, має спиратись на факти; тут не повинно міститися рекомендацій, що не спираються на особистий досвід людей, що їх надають; політична реклама не має права дискредитувати будь-яку фірму, особу, політика, ображати чи висміювати їх діяльність» [40, c. 92].

Існують протилежні, приклади лібералізованого правового регулювання виборчих кампаній в агітаційному розумінні. Так, ці приклади містять «відсутність заборони на наклеп». Між іншим, остання норма діє навіть в законодавстві США, де під час виборів кандидатам дозволяється говорити один про одного такі речі, які в повсякденному житті тягнуть за собою юридичну відповідальність, означають штраф або в'язницю.

Подання заяв та строки реєстрації кандидатів теж суттєвий аспект, що впливає на регулювання застосування політичних технологій, і має низку національних відмінностей. У більшості країн Центральної та Східної Європи процес висунення кандидатів, подання заяв та документів, і початок реєстрації визначаються окремими часовими межами. Існує поширена практика чіткого визначення дати звернення дати звернення з заявами та кінцевий термін реєстрації на участь у виборах. У Болгарії заява партії про участь у виборах має бути подана не пізніше як за 46 днів до дня виборів, виборчі квитки реєструються не пізніш як за 30 днів до початку виборів. У Латвії списки для виборів до сейму подаються за 80 днів, подача документів закінчується за 60 днів, а офіційної дати закінчення реєстрації немає, однак за 20 днів до виборів ЦВК має оприлюднити результати. У Литві термін подання заяви на реєстрацію розпочинається за 65 і закінчується за 34 дні до виборів, рішення про реєстрацію приймається не пізніше ніж за 31 день до виборів. У Молдові процес висування розпочинається відразу після оголошення виборів і закінчується не пізніш як за 30 днів до виборів. В Словаччині документи мають бути представлені не пізніш ніж за 65 днів до виборів, ЦВК надає рішення про реєстрацію не пізніш ніж за 45 днів.

Характерно, що в законодавстві більшості країн не передбачено достатньо часу для перевірки правильності документів, що відкриває простір для застосування політтехнологій. ЦВК має в стислі строки прийняти рішення про реєстрацію або про відмову в реєстрації. В останньому випадку передбачено оскарження такого рішення в судових інстанціях.

У деяких країнах немає загальнонаціонального законодавства, яке б регулювало проведення виборів. Наприклад, у США не існує уніфікованого закону, що узагальнює федеральні закони, які визначають порядок проведення виборів на території всієї держави. Існує 50 різних законів штатів про вибори, що визначають порядок їх проведення в кожному окремому штаті, тому суб'єктом виборчої системи є той чи інший штат.

Виборче законодавство закордонних країн, таких, як США, Франція, Японія, ФРН, Велика Британія та інших, виходить з того, що неможливо організувати абсолютно рівні територіальні виборчі округи, тому встановлюється максимальний відсоток відхилення чисельності виборців (25-33) від середнього округу в той чи інший бік, що дає можливість застосовувати політичні технології, які характеризуються як «виборча географія». Виборча географія - це термін, що охоплює географію виборів, виборчих систем і пропорційного розподілу. Виборча географія як політтехнологія передбачає перекроювання виборчих округів на свою користь з огляду на наступні вибори [38, c. 89-90].

Ще одним важливим аспектом правового регулювання виборчого процесу в контексті застосування політичних технологій є «проблема явки» (а точніше, неявки) виборців на вибори - так званий абсентеїзм. В Україні ця проблема пов'язана зі зневірою виборців. Причина тотальної зневіри, на нашу думку, полягає в тому, що люди розчаровані діяльністю нової, псевдодемократичної влади. Ця проблема не нова і часто постає в країнах Заходу. Наприклад, зовсім недавно французи проігнорували перший тур виборів Президента країни. Зменшенням явки стурбовані в США, запроваджуючи законом дозвіл на голосування поштою, розширюючи масштаби дострокового голосування. В цілому, в цивілізованому світі ця проблема існує скрізь. Проблему абсентеїзму можна вважати зворотною стороною стабільності, високого рівня життя, а також інтенсивного застосування політичних технологій.

Ситуація в Німеччині в цьому плані інша, бо в Німеччині немає законом встановленого порогу явки - прийдуть на вибори двоє виборців і вибори будуть визнані такими, що відбулись. Щоправда, такого в Німеччині ще не траплялося. В цій країні традиційно найвища явка серед демократичних країн - від 60% (муніципальні та земельні вибори) до 82-85% (федеративні вибори). Кращі показники явки тільки в тоталітарних країнах, де вишикуваний в шеренги народ дружньо (99,9% голосів) голосує за вказаних йому кандидатів [78, c. 232].

На думку багатьох дослідників, причиною абсентеїзму є відсутність інтриги. Так, існує точка зору, що політичною технологією боротьби з абсентеїзмом є політична, електоральна інтрига. Ми підтримуємо таку точку зору, проте не вважаємо її вичерпною. Переконані, що проблема боротьби з абсентеїзмом є комплексною і вирішувати її потрібно системно, в першу чергу підвищуючи рівень політичної культури. «Без реальної боротьби за виборне місце, без наявності інтриги завжди буде присутня загроза зриву виборів через відсутність, так би мовити, електорального інтересу до електорального процесу» [78, c. 235].

Ще одним вартим уваги аспектом правового регулювання виборчого процесу, а відтак, застосування політичних технологій, є те, що у виборчих кодексах практично всіх країн світу свідомо закладена багатозначність тлумачення різних положень. Така багатозначність дає більш впливовим політичним силам перевагу над менш впливовими політичними силами, а також перевагу владних політичних сил над опозиційними. Багатозначність положень у виборчому законодавстві дає змогу маневрувати й застосовувати репресії щодо політиків чи політичних сил на власний розсуд.

Одним з яскравих прикладів багатозначності є нечіткість визначення «політична агітація» та вихід її за територіальні та часові рамки, за всі обмеження. Політична агітація міститься в усьому і це не параноя, а реальність, проте різні структури маніпулюють та зловживають політичною агітацією та багатозначністю її визначення у виборчому законодавстві з політичною метою.

Розділ «Політична агітація» присутній практично в більшості виборчих законодавств закордонних держав. Саме цей розділ описує правове регулювання та обмеження застосування більшості політичних технологій, тому потребує максимальної чіткості, прозорості. На нашу думку, саме цей розділ часто свідомо недооцінюють через його важливість. Структури влади, що займаються підготовкою, проведенням та контролем над законністю проведення виборчого процесу використовують багатозначність виборчого законодавства, зокрема багатозначність положень про політичну агітацію. І це дає їм можливість запроваджувати «подвійні стандарти» і вважати порушенням, з одного боку, будь-яку публікацію, згадку, у якій можна знайти натяк на позитивні риси певних політиків, політичних ідей, сил й не помічати, як на ці політичні сили, ідеї, цих політиків “ллють бруд”. А з іншого боку, не помічати як інші політичні сили, ідеї, політики зловживають політичною агітацією в усіх її проявах та повністю блокують всі згадки про свої недоліки.

Таким чином, перемога одних політичних сил, ідей, політиків над іншими є результатом не тільки і не стільки застосування політичних технологій, скільки застосуванням подвійних стандартів, багатозначності й нечіткості юридичних аспектів виборчого законодавства. Таке явище в політичному житті та в виборчому законодавстві зустрічається під назвою «юридичні технології» [40, c. 101].

Проте, на нашу думку, існування такого ганебного явища, як «юридичні технології», в розділі про політичну агітацію є результатом не стільки незрілості політичної культури суспільства чи політичної еліти, не стільки наукової недослідженості теми, скільки свідомим політичним зловживанням для отримання політичних переваг.

Тому визначимо ці технології як юридичні складові політичних технологій. Такі явища, алгоритм застосування яких продемонстровано на прикладі зловживання багатозначністю, свідомо закладеною у виборчому законодавстві, пропонуємо розглядати і називати політичними технологіями.

До юридичних складових політичних технологій можна також віднести зняття одних політичних сил, політиків з реєстрації, визнання виборів недійсними (якщо це вигідно), подвійні стандарти щодо «свободи слова» тощо [30, c. 121].

Подвійні стандарти щодо свободи слова означають, що одним політикам дозволяється робити будь-які заяви, а інших за такі самі заяви можуть притягнути до відповідальності.

Правове регулювання застосування політичних технологій виходить за межі виборчого законодавства і поширюється на інші кодекси і навіть на Конституцію. Тому чітке і однозначне тлумачення Конституції теж відіграє суттєву роль в правовому регулюванні застосуванні політичних технологій. У більшості країн є спеціалізовані інституції, які мають монопольне право коментувати та тлумачити положення Конституції. Отже, такі інституції є політико-правовими і також причетні до політико-правового регулювання застосування політичних технологій у боротьбі за владу за допомогою виборчого законодавства під час виборів.

Таким чином, правове регулювання застосування політичних технологій в різних країнах світу має багато спільних і відмінних рис. Політичні технології в кожній країні мають, відповідно, власні особливості. Тому що в кожній країні сформувалася своя унікальна модель функціонування політичної сфери та політико-правового регулювання застосування політичних технологій, яка включає як виборче законодавство, так і інші кодекси, закони, Конституцію, політичну культуру суспільства, політичну культуру політичної еліти та контр-еліти, традиції, менталітет, стан економіки, стан розвитку громадянського суспільства, ЗМІ тощо.

Тому неможливо скопіювати певну закордонну модель політико-правового регулювання застосування політичних технологій під час виборчого процесу, а необхідно будувати власну модель, шляхом її перманентного вдосконалення.

Також важливу роль у політико-правовому регулюванні застосування політичних технологій відіграють міжнародно-правові акти. Міжнародно-правові акти - норми, напрацьовані світовою спільнотою, які містять міжнародні виборчі стандарти в галузі прав людини, спрямовані на забезпечення вільних, справедливих виборів. Ці стандарти зафіксовані, зокрема в Загальній декларації прав людини (ст. 21), Міжнародному пакті про громадські і політичні права (ст. 25), документі Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ (п. 6 та 7). Стандарти, передбачені міжнародно-правовими актами, полягають в тому, що визнають основними політичними правами особи - право брати участь в управлінні країною, право обирати і бути обраним, право на рівний доступ до державної служби тощо.

3.2 Особливості політико-правового регулювання агітації як елемента політичних технологій у виборчому процесі

Проблема регулювання застосування політичних технологій є однією з найскладніших у виборчому процесі. Безпосередньо у виборчому законодавстві ця проблема розкривається і регулюється в основному як питання регулювання політичної агітації.

У більшості країн є певні абстрактні норми, що тією чи іншою мірою забороняють або обмежують агітацію і пропаганду, при цьому декларуючи «свободу слова, віроісповідання тощо». Такі норми є не доопрацьованими, суперечать одна-одній та іншим нормам тощо. Виникає можливість багатогранної, подвійної інтерпретації.

Політична агітація - це одна з найбільш неврегульованих частин виборчого права. В багатьох юридичних енциклопедіях відсутня стаття з визначенням цього поняття. Одним з компромісних та загальних визначень часто можна зустріти таке: політична агітація - це система заходів, які мають на меті сформувати певну політичну позицію і певну політичну поведінку, яка потім знаходить відображення у підтримці чи непідтримці суб'єктів політичного чи виборчого процесів.

Типовим прикладом, підтвердженням цього може бути Закон України «Про вибори народних депутатів України», в якому передвиборна агітація визначається як «здійснення будь-якої діяльності з метою спонукання виборців голосувати за або не голосувати за певного кандидата у депутати або партію. Передвиборна агітація може здійснюватися в будь-яких формах і будь-якими засобами, що не суперечать Конституції України та законам України» (Закон України «Про вибори народних депутатів України» // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2012, №10-11). Таке визначення не може бути визнане достатнім, оскільки є широким, строкатим та суперечливим.

Також поширене визначення політичної агітації як діяльності, здійснюваної в період виборчої кампанії, яка має на меті спонукати або спонукає виборців до голосування за кандидата, кандидатів, список кандидатів або проти нього (них). Тобто виборче право дозволяє або забороняє проводити агітацію та контрагітацію, пропаганду та контрпропаганду лише відповідно до певних вимог закону. Складність полягає в деталях. Наприклад, виборче законодавство України розмежовує поняття «інформування виборців» і «передвиборна агітація».

Інформування виборців здійснюють органи державної влади, органи місцевого самоврядування та виборчі комісії. Вони надають повну інформацію про майбутні вибори - про процедуру, всіх кандидатів тощо. А передвиборча агітація - інше, тому що мета агітації - схилити виборця в певний бік, а інформування - надати виборцю об'єктивну інформацію.

Згідно зі ст.68 Закону України “Про вибори народних депутатів України” передвиборна агітація може проводитися у таких формах:

1) проведення зборів громадян, інших зустрічей з виборцями;

2) проведення мітингів, походів, демонстрацій, пікетів;

3) проведення публічних дебатів, дискусій, "круглих столів", прес-конференцій стосовно положень передвиборних програм та політичної діяльності партій - суб'єктів виборчого процесу чи політичної діяльності кандидатів у депутати;

4) оприлюднення в друкованих та аудіовізуальних (електронних) засобах масової інформації політичної реклами, виступів, інтерв'ю, нарисів, відеофільмів, аудіо- та відеокліпів, інших публікацій та повідомлень;

5) розповсюдження виборчих листівок, плакатів та інших друкованих агітаційних матеріалів чи друкованих видань, в яких розміщено матеріали передвиборної агітації;

6) проведення концертів, вистав, спортивних змагань, демонстрації фільмів та телепередач чи інших публічних заходів за підтримки партії - суб'єкта виборчого процесу чи кандидата у депутати, а також оприлюднення інформації про таку підтримку.

Такий перелік, з точки зору політико-правового регулювання, є абстрактним і містить багато правових прогалин. Найбільше політико-правових обмежень накладається на політичну рекламу. Більшість науковців вважають, що політична реклама є однією з форм політичної агітації, тоді як політична агітація не може обійтися без політичної реклами. Вони взаємопов'язані. Іншими словами, політична реклама - це основа політичної агітації.

Під політичною рекламою, як правило, розуміють будь-яку за обсягом інформацію про суб'єктів політичного або виборчого процесів, яка розповсюджується у будь-якій формі, у будь-який спосіб, що не заборонений законом, має на меті привернути до цих суб'єктів увагу і створити позитивне ставлення до них.

Таким чином, політична реклама - це заходи та способи формування думки виборців шляхом подання загалом об'єктивної інформації, що переконує у перевагах даного кандидата чи політичної організації над іншими. Політична реклама складається з об'єктивної і переконливої інформації про певну політичну особу чи організацію та емоційного впливу цього повідомлення.

Наразі політична реклама є не лише невід'ємною складовою політичного процесу, а й усіх сфер життєдіяльності суспільства і держави. З екранів телебачення, радіоприймачів та шпальт газет можна побачити, почути, прочитати найрізноманітніші зразки політичної реклами, які мають яскраво виражений агітаційний чи прихований пропагандистський характери. Потіттехнологи, керівники політичних партій, політики, іміджмейкери працюють над тим, щоб створити привабливі/непривабливі образи тих чи інших політиків та їхніх партій, щоб впливати на громадську думку. Особливо це стосується передвиборних кампаній.

Передвиборна агітація здійснюється в більшості демократичних країн світу за рахунок коштів бюджету тої країни, де проводяться вибори. Законодавство та передвиборча практика України є типовим прикладом такої концепції. Так, в Україні фінансування передвиборної кампанії відбувається за рахунок коштів виділених на забезпечення ведення передвиборної агітації з державного бюджету, коштів виборчих фондів партій, кандидатів у депутати в одномандатних округах. Кандидати у депутати, зареєстровані у загальнодержавному окрузі, можуть здійснювати передвиборчу агітацію за кошти виборчого фонду партії. Використання власних коштів кандидатів у депутати чи коштів з інших джерел для проведення передвиборчої агітації, у тому числі з ініціативи виборців в більшості демократичних країн забороняється.

Одним з винятків є США, де фінансування передвиборної кампанії відбувається за рахунок коштів виборчих фондів партій, особистих коштів кандидатів. У цьому розумінні законодавство США вважається дуже ліберальним.

Передвиборча агітація напередодні дня голосування, як правило, забороняється. У цей же час забороняються проведення масових акцій (зборів, мітингів, походів, демонстрацій, пікетів) від імені партії, кандидатів у депутати, розповсюдження агітаційних матеріалів, а також публічні оголошення про підтримку партією чи окремими кандидатами у депутати проведення концертів, вистав, спортивних змагань, демонстрації фільмів та телепередач чи інших публічних заходів. Винятком є США. Там політична агітація дозволена навіть у день голосування.

Більшість експертів погоджуються з тим, що передвиборча агітація з використанням засобів масової інформації, у тому числі політична реклама, повинні здійснюватись у формах та з дотриманням принципу рівних умов, проте існують суперечності в інтерпретації цих «рівних умов». Найпоширенішою позицією інтерпретації «рівних умов» є обмеження щодо ведення політичної передвиборчої агітації. Україна не є винятком. Українське законодавство є об'єктом особливого інтересу і яскраво ілюструє таку «забороняючу/обмежуючу» інтерпретацію «рівних умов». Припускаємо, що вибір такої інтерпретації був обумовлений авторитарним минулим. Тому науково ціннішим є розгляд «обмежуючої» інтерпретації «рівних умов» на прикладі України.

Водночас існує безліч політичних технологій, покликаних зробити політичну агітацію та пропаганду непомітною і уникнути обмежень і заборон, проте залишатись достатньо дієвою та впливовою. З юридичної точки зору такі політичні технології практично не піддаються і не можуть підлягати правовому регулюванню, оскільки їх правове обмеження суперечить багатьом нормам міжнародно-правових актів, Конституції України та низці законів України, порушуючи права та свободи.

Форми і методи передвиборчої агітації можуть бути різні, ми вважаємо за доцільне розподілити їх на ті, що не заборонені законом та на ті, що заборонені. Проведення передвиборчої агітації має проходити і допускатись лише в не заборонених законом формах і законними методами.

Найбільш поширені методи передвиборчої агітації: закликати голосувати за або проти кандидата або списку кандидатів; висловлювати перевагу кандидату або списку кандидатів будь-яким законним способом; розповідати про можливі наслідки в разі, якщо кандидат буде чи не буде обраний, якщо список кандидатів буде допущений або не допущений до розподілу мандатів; поширювати інформацію про будь-яких кандидатів у поєднанні з позитивними або негативними коментарями; поширювати інформацію про діяльність кандидата, не пов'язану з його професійною діяльністю або виконанням ним своїх службових обов'язків; будь-яка законна діяльність, що сприяє формуванню позитивного чи негативного ставлення до кандидата.

Таким чином, до незаконних форм проведення передвиборчої агітації зараховують такі основні види порушень в передвиборчій агітації: залучення до передвиборчої агітації неповнолітніх громадян; використання зображення та/або висловлювання неповнолітніх громадян в агітаційних матеріалах; передвиборна агітація особами, що займають державні чи виборні муніципальні посади, за винятком, якщо вони зареєстровані як кандидати, що взяли відпустку чи за власний рахунок, і беруть участь у виборах на загальних засадах; використання кандидатом переваг посадового або службового становища.

У виборчому праві більшості країн світу можна знайти заборону проводити передвиборчу агітацію: центральним органам державної влади, обласним органам державної влади, іншим державним органам, органам місцевого самоврядування; військовим частинам, військовим установам і організаціям; благодійним і релігійним організаціям і заснованим ними організаціями; членам та учасникам релігійних об'єднань при здійсненні обрядів і церемоній; виборчим комісіям, членам комісій з правом вирішального голосу; іноземним громадянам; міжнародним організаціям і міжнародним громадським рухам; представникам організацій, що видають (випускають) засоби масової інформації при здійсненні ними професійної діяльності; особам, щодо яких рішенням суду в період проведеної виборної кампанії встановлено факт порушення обмежень, пов'язаних із забороною екстремістської діяльності.

Ще одним важливим блоком є передвиборча агітація в ЗМІ. Недооцінювати роль ЗМІ у виборчому процесі непрофесійно ні з наукової, ні з практичної точки зору. Тому передвиборча агітація в ЗМІ має низку додаткових умов і обмежень. Одне з головних обмежень - передвиборча агітація в ЗМІ може початися лише після реєстрації кандидата (кандидатів, партій). Також не пізніше ніж через 30 днів з дня офіційного опублікування рішення про призначення виборів ЗМІ зобов'язані опублікувати відомості про розмір та інші умови оплати ефірного часу, друкованої площі. Ці умови повинні бути однаковими для всіх кандидатів. Ці відомості подаються до виборчої комісії, що займається забезпеченням та організацією виборчого процесу.

Заборонено розміщувати агітаційні матеріали в ЗМІ, зареєстровані менш ніж за один рік до початку виборної кампанії, крім ЗМІ, засновані кандидатами або виборчими об'єднаннями. Державні та/або муніципальні ЗМІ зобов'язані надати кандидатам і виборчим об'єднанням безкоштовний ефірний час або безкоштовну друковану площу, рівнозначну за часом і/або місцем. Це, як правило, не поширюється на спеціалізовані державні та/або муніципальні ЗМІ - культурно-просвітницькі, дитячі, технічні, наукові та ін., а також на ЗМІ, що виходять рідше ніж один раз на тиждень. Агітаційні матеріали не можуть супроводжуватися редакційними коментарями в будь-якій формі - заголовок, ілюстрація тощо. На телебаченні забороняється перекривати передачу агітаційних матеріалів трансляцією інших програм або інших агітаційних матеріалів.

Отже, законні форми проведення передвибочої агітації здійснюються: на каналах організацій телерадіомовлення і в ЗМІ; за допомогою проведення масових заходів: мітингів, демонстрацій, ходів, зборів, публічних дебатів і дискусій; за допомогою випуску і розповсюдження друкованих, аудіовізуальних та інших агітаційних матеріалів; іншими не забороненими законом методами передвиборчої агітації.

Щоб регулювати виборчий процес і моніторити всі вищеперераховані порушення, доводиться використовувати такий інструмент контролю, як виборче законодавство. За його порушення передбачені відповідні правові санкції. Причому це не означає, що цей ресурс застосовувався і застосовується виключно владою і виключно проти опозиції. Багато опозиціонерів і просто політиків-претендентів, зводячи рахунки один з одним, стали використовувати законодавчий ресурс для того, щоб нібито поскаржитися владі і вплинути на опонентів. У цьому, на думку багатьох дослідників, криється причина появи нових спеціалізацій у юристів, спеціалістів з виборчого права: «У цей період з'явилася потреба в юристах-захисниках. Спочатку вони залучалися в судові процеси, які виникали майже в кожній кампанії, потім їх стали брати на постійній основі для того, щоб вони стежили за агітаційними матеріалами і діями кандидатів, не допускаючи явних порушень або «обходів закону» у спосіб, який є знущанням над судом, а значить, суд навіть при формальній правоті кандидата стане діяти проти нього» [55, c. 65].

У деяких країнах, в тому числі США, доходило до того, що вплив юристів (або адміністративного ресурсу, пов'язаного з виборчим законодавством) на перебіг кампанії став практично визначальним. Відомі десятки виборних кампаній, де кандидати, витративши значні ресурси, знімалися з виборів в останній день. Так само відомі випадки, коли кандидати, які мали можливість витратити значні ресурси і виграти - програвали виборні кампанії, тому що самі себе обмежували в ресурсах і діях. Це стало дискредитувати, делегітимізувати саму ж владу, що відображалося на зниженні явки і похитнуло довіру до інституту виборів зокрема і до демократії в цілому. Актуалізувалася проблема легітимності політичної влади.

Найбільш яскраво ця тенденція простежується в посттоталітарних країнах та пострадянських країнах. Так, в Україні за 10 останніх років виборчий процес (особливо на регіональному рівні) еволюціонував від постулату «можна майже все» до постулату «майже нічого не можна». Але віднесення вирішальної ролі виборної кампанії до війни в залі суду або на засіданні виборчкому все ж не відбулося. За цей час виросла нова генерація юристів-фахівців у галузі виборчого права, які з початку 2000-х стали використовувати нову тактику. Від захисту вони перейшли до нападу. Вони закидали скаргами не тільки штаби суперника, а й виборчкоми та суди. Як свого часу компромат на виборах був знецінений не юридичними санкціями, а «перевищенням попиту над пропозицією», так і цінність «законодавчих рогаток» зменшилася завдяки тому, що вони були повернені проти тих, хто їх складав. Законодавча база (умисно чи неумисно) стала такою строкатою, несистемною, що це дозволяло чинити фальсифікації та застосовувати безпрецедентно нахабні форми адміністративного ресурсу.

Після чого, на нашу думку, був період лібералізації та перманентної зміни виборчого законодавства. Складні закони стали знову спрощувати, для зручності роботи самих же комісій і судів. Цей процес ще не закінчений. Навпаки, тепер можна спостерігати тенденцію до зарегульованості, тобто надмірного регулювання виборчого процесу. Але зрозуміло, що найближчим часом можна досягти розумного балансу в питаннях правового регулювання політичних технологій у виборчому процесі. «А підсумком усього процесу все ж став той безперечний факт, що юристи і політтехнологи зайняли важливе місце у виборчому процесі», - констатує О. Матвейчев. [55, c. 67].

Отже, основою основ усього виборчого законодавства в науковому дискурсі вважаться поняття політичної агітації. На практиці все набагато складніше. Так, слушним можна вважати зауваження дослідника-практика, політтехнолога О. Матвейчева, який, коментуючи суть та поняття політичної агітації, зазначив наступне: «це, виявляється, щось, що здатне спонукати людину голосувати за або проти чогось (когось)». І додає: «Та хіба мало що здатне вплинути? Просто зірки не так склались. Це теж агітація? А просто прізвище, без згадки? ...А фотографія в паспорті кандидата? А різні події у світі, які змінюють інформаційний порядок денний, розклад політичних сил так, що якісь теми стають більш важливими і, значить, важливим стає той чи інший кандидат, хоча він не пов'язаний з цими подіями ... Що, це теж агітація?» [55, c. 67].

Іншими словами, насправді немає (і не може бути) чіткого критерію того, що вважати агітацією. Такий критерій може бути тільки штучним і його можна буде легко обійти за допомогою побудови відповідних юридичних схем. Наприклад, який критерій відокремлює кінофільм від проморолика? Це наявність в кадрі певних символів, - але всім зрозуміло, що, не показуючи одні символи, можна показати все так, що всі все зрозуміють. Зокрема, можна зняти супержорстке агітаційне, пропагандистське відео і назвати це мистецтвом, кінофільмом. Аналогічно можна вважати агітацією тільки те, що містить заклик голосувати, але тоді люди будуть обходитись без прямих закликів і ніщо не буде агітацією. На відміну від сьогоднішньої ситуації, коли під визначення агітації можна підвести все, що завгодно.

Отже, будь-яке визначення поняття «політична агітація» досі залишається суперечливим як в політології, так і в правознавстві. Це правова проблема політології. Інше суперечливе поняття - «передвиборча агітація». Вважається, що виборна кампанія ведеться перед днем виборів, а до цього її начебто проводити не можна. Але ж будь-яка діяльність людини, особливо на політичному полі (наприклад, наявність посади в органах державної влади), буде порушенням цього положення. Фактично виявиться, що саме за передчасну політичну агітацію понести правову відповідальність практично неможливо, тому що людина не кандидат і до неї складно застосувати які-небудь санкції.

Також варто додати, що поняття «терміни кампанії» - теж цілком суперечливе і навіть штучне поняття, адже в ньому закладено розуміння політичної кампанії як такої, що починається і проходить в «вакуумі». Виборна кампанія завжди проходить в певному соціально-політичному, історичному, геополітичному контексті. Незрозумілість, відсутність чітких визначень походить від термінологічної нечіткості поняття «політична агітація». Така сама сутнісна та понятійна некоректність, нечіткість пронизує і багато інших понять виборчого права, політології та правової політології як нової окремої галузі науки в Україні. Від чого створюється ефект «замкненого кола». А якщо чіткості немає у фундаменті, то її немає і в усіх законах про вибори, а значить, що й сам закон некоректний. Слушне прислів'я «закон як дишло, куди повернеш, туди й вийшло» підтверджує замасковане свавілля, через те, що така ситуація передбачає багатовимірну інтерпретацію, множинність інтерпретацій.

Те, що право взагалі залежить від праворозуміння, від інтерпретації права; те, що право є воля сильного, що створює видимість справедливості - думка не нова, з точки зору історії та теорії праворозуміння. Насправді суть та поняття «право», «права», «праворозуміння», підходи до праворозуміння залишаються дуже абстрактними. Таким чином, сам факт абстрактності виборчого права - це вже сприятлива передумова для того, щоб використовувати право як прикриття для тенденційного його інтерпретування. Тобто виборче право постає як політична технологія легітимізації влади одних над іншими, де право виступає як «видимість обґрунтованості» права на владу.

Наведемо аналогію, приклад: з точки зору права захист прав одних може розцінюватись як порушення прав інших і навпаки. Як слушно характеризує один з дослідників-практиків, політтехнолог О. Матвейчев, виборче право - «це тонка межа, відсутність чіткої лінії, чіткого критерію. Їх відмінність - лише суб'єктивність, видимість! Але це «лише» насправді відділяє одне від іншого на космічну відстань. Так, фізіологія права така, що завжди хтось виграє, а хтось програє і, як правило, виграє сильніший. Але якщо сильний і так може взяти своє, навіщо йому ще право і всяка видимість? Грубе порушення прав інших, неприкрита нічим демонстрація волі хоч з боку влади, хоч з боку просто окремого судді вважається невідповідною сутності права». І додає: «Виборче право, таким чином, має закон всередині себе, і юристи намагаються його дотримуватися. Вони прихильні до того, хто вміє красиво працювати, красиво ткати павутину визначень, тез і доказів. Вони часом йдуть навмисне проти сили тільки тому, що та не постаралася і не віддала виборчому праву належну увагу та повагу» [55, c. 67]. Виходячи з таких міркувань, можна зробити суперечливий, проте логічний висновок, що виборче право - це політична технологія легітимізації та легалізації влади сильних над слабкими, а не інструмент, що надає рівні права всім учасникам виборчого процесу.

Отже, існують політичні технології, що так чи інакше вписуються в чинні закони України та політичні технології, що суперечать чинним законам України. Політичні технології, що суперечать законам узвичаєно називати незаконними, чорними. Іноді їх ототожнюють з брудними. Ототожнення не є коректним та професійним, оскільки брудні політичні технології - це ті, що на межі між законними, білими, чистими та незаконними, чорними. Брудні - це так звані сірі технології. Сірі технології можуть містити градацію від білих до чорних. Серед науковців та в наукових дослідженнях така градація зустрічається як «відтінки сірого».

У цьому розділі ми розглянемо правові аспекти політико-правового регулювання застосування політичних технологій у виборчому процесі на прикладі України. В українському правовому просторі, в законодавстві термін «політичні технології» не вживається та навіть не зустрічається, але це не значить, що в Україні такого феномена, як застосування політичних технологій політтехнологами, не існує. Існує, але має різні назви і форми. Все що має стосується регіональної, соціальної, податкової політики має перспективу бути використаним у політичних цілях на користь тих чи інших електоральних чи бізнесово-політичних груп. Проте найсуттєвішим правовим аспектом з точки зору використання політичних технологій є група законів, які регулюють питання:

1) зміни влади через вибори, розпуск, імпічмент тощо;

2) повноважень органів державної влади;

3) обсягу прав політичних та громадсько-політичних інститутів (політичні партії, ЗМІ, громадські організації) тощо.

Виборчий процес в Україні регулюється такими найважливішими законодавчими актами: Конституція України, Закон України «Про вибори народних депутатів України», Закон України “Про Центральну виборчу комісію (ЦВК)», Закон України «Про політичні партії», Закон України «Про засоби масової інформації (ЗМІ)», Закон України «Про громадянство», Кримінальний кодекс України, Цивільно-процесуальний кодекс України та Кодекс України про адміністративні правопорушення, Укази Президента України, рішення судів та ЦВК.

У разі виборів до колегіальних органів влади форма, методи і терміни передвиборної агітації регулюються законами України: «Про вибори народних депутатів України»; «Про місцеві вибори». У разі виборів президента України форма, методи і терміни передвиборної агітації регулюється законом «Про вибори Президента України».

Кожен кандидат, який бере участь у виборах, має право на передвиборчу агітацію. Кандидат або виборче об'єднання самостійно визначають зміст, форми і методи передвиборчої агітації. Витрати на проведення передвиборчої агітації, як правило, здійснюються виключно за рахунок коштів виборчих фондів. Заборонена передвиборча агітація за кандидата, оплачувана з коштів виборчих фондів інших кандидатів. Агітаційний період для кандидата або виборчого об'єднання, як правило, починається з дня висунення кандидата або списку кандидатів. Також у виборчому законодавстві України працівникам органів державної влади, що знаходяться на державній службі, заборонено займатись агітацією в робочий час, окрім випадків, коли такі особи беруть відпустки (в тому числі за власний рахунок) на весь виборчий період або на певну кульмінаційну його частину.

В Україні Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення своїм рішенням припиняє трансляцію на території України, в тому числі операторами телекомунікацій, іноземних телеканалів, у діяльності яких порушується норма щодо заборони громадянам іноземних держав, особам без громадянства ведення передвиборної агітації через журналістську діяльність або в діяльності яких містяться заклики (пропаганда) до ліквідації незалежності України, зміни конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності України, підриву її безпеки, незаконного захоплення державної влади, пропаганда війни, насильства та розпалювання міжетнічної, расової, національної, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення.

У випадку незгоди з тими чи іншими заборонами чи обмеженнями партії, кандидати у депутати мають право звернутися до суду та (або) до засобу масової інформації, що оприлюднив інформацію, яку партія або кандидат вважають недостовірною, з вимогою опублікувати їх відповідь, але такий метод неефективний проти наклепів та брудних технологій. Засіб масової інформації, що оприлюднив відповідний матеріал, не пізніш як через три дні після дня звернення з вимогою про відповідь, але не пізніш останнього дня перед днем голосування зобов'язаний надати партії, кандидату у депутати, щодо яких поширено недостовірну інформацію, можливість оприлюднити відповідь: надати такий самий ефірний час відповідно на телебаченні чи радіо або опублікувати в друкованому засобі масової інформації наданий партією чи кандидатом матеріал, який повинен бути набраний таким самим шрифтом і розміщений під рубрикою "відповідь" на тому ж місці шпальти в обсязі не меншому, ніж обсяг повідомлення, що спростовується. Відповідь повинна містити посилання на відповідну публікацію в друкованому засобі масової інформації, передачу на телебаченні, радіо та на інформацію, що спростовується. Відповідь не повинна містити прямих закликів до голосування за або не голосування за певні партії, кандидатів у депутати. Відповідь має бути оприлюднена без додатків, коментарів та скорочень і здійснюватися за рахунок засобу масової інформації. Відповідь на відповідь не надається.