Міжнародне військове партнерство та його роль у забезпеченні державного суверенітету України

Розділ 3. Перспективи і напрями міжнародного військового партнерства України з провідними країнами світу

3.1 Основні кроки європейського співробітництва України у сфері воєнної безпеки

До початку активної фази «гібридної війни» проти України (2014 р.) питання безпеки і оборони не були пріоритетним напрямком діяльності держави про що свідчило постійне скорочення армії, недостатнє фінансування воєнної сфери, зниження престижу військової праці у суспільстві та ін. Між тим, відновлення обороноздатності держави протягом короткого періоду часу є складним завданням, яке потребує комплексних зусиль, значних капіталовкладень та бажано допомоги країн-партнерів з військового співробітництва. Саме тому набуло актуальності посилення європейського співробітництва України у сфері воєнної безпеки.

О. Погібко зазначає: «Нині триває активний процес визначення життєво важливих національних інтересів, обумовлених геополітичним положенням та усвідомленням ролі і місця України в системі міжнародних відносин. …Військово-політичне керівництво держави змушене по-новому формувати оборонну політику держави та постійно адаптувати її до реалій сьогодення. Окрім того, виникає нагальна необхідність своєчасного нормативно-правового визначення шляхів розвитку, методів застосування та підготовки військових формувань до війни в сучасних умовах» [125, с. 17].

Дослідження глобальної та регіональної воєнно-політичної обстановки засвідчують наявність низки викликів та загроз національним інтересам України у воєнній сфері. Подібні виклики нині стають більш динамічними, частині з них притаманний асиметричний характер, а деякі інтегруються з іншими загрозами, які самі по собі не є воєнними. Зокрема, такі асиметричні виклики та загрози сучасної доби, як тероризм, кібератаки, розповсюдження компонентів зброї масового ураження і технологій її виробництва, контрабанда зброї та наркотиків, незаконна міграція, глобальні кліматичні зміни, природні й техногенні катастрофи превалюють над класичними загрозами воєнного характеру [58, с. 19].

Потреба у зміцненні воєнної безпеки й оборони України передбачає активізацію її участі у міжнародних організаціях колективної безпеки. Зазначена тенденція виявляє себе в умовах посилення європейської інтеграції України, що передбачає її входження до світового простору безпеки з країнами, з якими вона поділяє спільні цінності та принципи, не виключаючи при цьому співпраці в тому обсязі, що відповідає базовим національним інтересам України з країнами, які входять до інших систем колективної безпеки [27, с. 70]. Виходячи з пріоритетності євроінтеграційного вектора політичного курсу сучасної української держави, насамперед варто визначити основні характеристики європейського співробітництва України у сфері воєнної безпеки.

Серед чинників, які впливають на перспективи співробітництва між Україною та країнами ЄС у сфері воєнної безпеки, на сьогодні визначальним є вплив двох факторів:

? кожна країна окремо неспроможна ефективно протистояти сучасним швидкоплинним викликам і новим загрозам;

? тенденція до багатополярності майбутнього світового устрою та наявні суперечності між найбільшими світовими державами роблять поки що малоймовірним створення єдиного дієздатного світового/глобального центру впливу.

Правове підґрунтя державної політики України в напрямі євроінтеграції було закладено в Основних напрямах зовнішньої політики України, схвалених Верховною Радою 02 липня 1993 року. Головними пріоритетами в зазначеному документі було визначено повномасштабну інтеграцію України в європейські та євроатлантичні структури і членство України в загальноєвропейській системі безпеки [20, с. 167].

Реалізація Основних напрямів зовнішньої політики України зумовила перші практичні кроки європейського співробітництва України у сфері воєнної безпеки. Так, наприкінці 1995 року було запропоновано створити польсько-український миротворчий батальйон (POLUKRBAT). Підготовка тривала протягом двох років і завершилася підписанням 26 листопада 1997 року у Варшаві угоди між Україною та Республікою Польщею про створення спільного військового формування для участі в міжнародних миротворчих і гуманітарних операціях під егідою міжнародних організацій. У 1999 році батальйон досяг операційної готовності. Зазначений військовий підрозділ складався з трьох підрозділів механізованих військ (два польських і один український) і національних спеціалізованих взводів. Крім того, до батальйону входили три спільні компоненти: командування, штаб і логістична рота. Місцем дислокації штабів і командування було обрано Перемишль і Яворів. Офіційною мовою була обрана англійська. Батальйон був задуманий як підрозділ швидкого реагування, який може бути готовий до дії протягом 30 днів з моменту отримання від урядів обох країн прохання про його використання [234, с. 374]. У зв'язку з негативними настроями значної частини громадськості відносно військових операцій, використання POLUKRBAT для бойових завдань не було схвалене парламентами і призвело до того, що POLUKRBAT був розформований 30 вересня 2010 року [205, с. 68].

Починаючи з 1996 року, на території України за участю іноземних підрозділів було розпочато проведення військових навчань багатостороннього і двостороннього характеру. І. Авдошин стверджує: «Цей період можна умовно поділити на дві фази. Перша позначається відсутністю правових підстав проведення військових навчань на території України із залученням іноземного елементу (1996-1999 рр.). Друга фаза ? наявністю необхідної нормативно-правової бази щодо допуску підрозділів іноземних держав для участі у спільних військових навчаннях та визначення порядку такого допуску (з 2000 р.)» [1, с. 144].

З 1996 року було розпочато участь польських та українських військовослужбовців у спільних військових навчаннях [123, c. 712]. Такі навчання відбувались на полігонах у Яворові (Україна), Новій Денбі і Дравську Поморськім (Польща). У 1997 року були ініційовані щорічні спільні українсько-британсько-польські тактичні навчання «Козацький степ». Їх метою стало вдосконалення операційних процедур у межах міжнародного батальйону в операціях з підтримки миру [205, с. 68].

Фундамент для формування нормативно-правової бази щодо допуску підрозділів іноземних держав для участі у спільних військових навчаннях та визначення порядку такого допуску було закладено Законом України «Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України» від 22 лютого 2000 року №1479-ІІІ. У цьому документі було регламентовано цілі перебування іноземних підрозділів на території України:

? участь у спільних з підрозділами ЗС України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань військових навчаннях та інших заходах щодо вдосконалення бойової підготовки військ, обмін досвідом у рамках домовленостей (договорів) про міжнародне військове співробітництво, у тому числі для підготовки спільних військових підрозділів, створюваних в рамках військового співробітництва за міжнародними договорами України;

? транзитне переміщення підрозділів збройних сил інших держав через територію України. При цьому строки переміщення цих підрозділів через територію України не можуть перевищувати 10 діб, якщо інше не передбачене міжнародним договором України;

? надання Україні, на її прохання, військової допомоги у відсічі (відверненні, припиненні) збройної агресії з боку третьої країни (третіх країн);

? надання Україні, на її прохання, допомоги у ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, викликаних природними і техногенними наслідками;

? обслуговування тимчасово розміщених на території України відповідно до міжнародних договорів України військових частин;

? надання Україні, на її прохання, допомоги у вигляді проведення на її території міжнародної операції з підтримання миру і безпеки на підставі рішення ООН та/або ЄС [61].

На рубежі ХХ-ХХІ ст. взаємовідносини України з ЄС постали одним із визначальних аспектів у побудові нової системи європейської безпеки. У березні 1998 року набрала чинності Угода про партнерство і співпрацю між Україною і ЄС. Тому уряд України зосередив увагу на процесі імплементації цього юридично зобов'язуючого договору між Україною і ЄС в національне законодавство. Виконання положень Угоди постало важливою передумовою успішної євроінтеграції України і виявом її європейської ідентичності. Наступним принциповим кроком в інтеграційному напрямі стало затвердження Президентом України Стратегії інтеграції України в ЄС (11 червня 1998 р.) та Програми інтеграції України в ЄС (14 вересня 2000 р.) [44, с. 15].

У межах перших Робочих планів реалізації Спільної стратегії ЄС щодо України було започатковано консультації Україна - Трійка Робочих груп Ради ЄС з питань спільної зовнішньої та безпекової політики, зокрема: роззброєння й нерозповсюдження зброї масового враження, експорту звичайних озброєнь. З грудня 2000 року регулярно (двічі на рік) відбуваються зустрічі Україна - Трійка Політико-безпекового комітету ЄС. Проблематика європейської політики безпеки й оборони стала постійним предметом обговорення під час самітів Україна - ЄС, засідань Ради з питань співробітництва Україна - ЄС і зустрічей у рамках Трійки ЄС з Україною на міністерському рівні. Наступним важливим кроком на шляху співробітництва України та ЄС у сфері воєнної безпеки стало рішення Ніццького засідання Європейської Ради (07-12 грудня 2002 р.), де Україну було визначено як державу - партнера ЄС щодо реалізації завдань європейської політики безпеки й оборони. Ішлося, насамперед, про поширення на Україну можливості залучення до миротворчих операцій, які проводять під егідою ЄС [56, с. 415].

Реалізація ухвалених рішень зумовила поступове зростання міжнародних контактів України з європейськими державами. Так, яскравим прикладом посилення військового співробітництва України з країнами Європи на рубежі ХХ-ХХІ ст. стало зміцнення партнерства з Великою Британією. Активізація міждержавного діалогу з питань безпеки і військової співпраці відповідає стратегічним засадам сучасної політики обох країн. Велика Британія постала гарантом безпеки України, партнером у справі миротворення під егідою ООН і НАТО, надала значну допомогу українській стороні у реформуванні збройних сил через реалізацію програм навчання і перепідготовки військовослужбовців, розвитку контактів керівного складу військових відомств тощо. Налагоджено співпрацю військових навчальних закладів. Також традиційними стали українсько-британські військові навчання «Козацький експрес». Досягнутий рівень співробітництва дає змогу стверджувати, що керівництво обох країн бачить у партнері важливу складову системи європейської безпеки [39, с. 13-14].

Новим важливим кроком європейського співробітництва України у сфері воєнної безпеки стало підписання 13 червня 2005 року Угоди між Європейським Союзом і Україною про визначення загальної схеми участі України в операціях Європейського Союзу із врегулювання криз, що була ратифікована Законом України від 06 березня 2008 року №137-VI. Названий документ визначає порядок ухвалення рішення та загальні умови участі України в операціях ЄС із врегулювання криз як цивільними, так і військовими засобами. Зокрема, порядок рішення стосовно участі передбачає, що:

? після прийняття Європейським Союзом рішення запропонувати Україні взяти участь в операції ЄС із урегулювання кризи й за умови такої згоди Україна надає Європейському Союзу інформацію про форми своєї участі, які пропонуються;

? оцінка Європейським Союзом форми участі України здійснюється з проведенням консультацій з Україною;

? Європейський Союз якомога скоріше надає Україні попередню інформацію про ймовірний фінансовий внесок до спільних витрат на операцію, щоб допомогти Україні в розробці її пропозиції;

? Європейський Союз повідомляє Україні про результати оцінки листом, щоб забезпечити участь України згідно з положеннями цієї Угоди [174].

Положення Угоди щодо практичної участі України в операції ЄС із урегулювання кризи військовими засобами передбачають, що:

? Україна забезпечує виконання її контингентом і персоналом, який бере участь в операції ЄС із урегулювання кризи військовими засобами, покладених на нього завдань відповідно до: Спільної дії та подальших змін, як це зазначено в пункті 1 статті 2 цієї Угоди; Плану операції; заходів щодо виконання Спільної дії;

? персонал, відряджений Україною, виконує службові обов'язки та поводить себе виключно в інтересах операції ЄС із урегулювання кризи військовими засобами;

? Україна інформує в належні строки Командира операції ЄС про будь-яку зміну у формі своєї участі в операції [174].

Активні дії в напрямі реалізації Угоди між Європейським Союзом і Україною про визначення загальної схеми участі України в операціях Європейського Союзу із врегулювання криз, на думку дослідників, дають змогу Україні реалізувати такі цілі:

? залучення до процесу становлення європейської системи безпеки, що розширює можливості забезпечення національної безпеки;

? розширення можливостей для інтенсифікації військово-технічної співпраці з державами-членами ЄС, що сприяє розвитку та модернізації ОПК України;

? сприяння залученню до європейського політичного процесу, що зміцнює європейську ідентифікацію України;

? сприяння зростанню партнерської довіри і створення ґрунтовних передумов справжнього союзництва;

? сприяння розгортанню ефективного політичного діалогу щодо європейської інтеграції України;

? ствердження міжнародної репутації і ролі України в європейських справах як надійного і передбачуваного союзника, відповідального європейського гравця [78, с. 71-72].

Подальшими кроками в напрямі європейського співробітництва України у сфері воєнної безпеки, окресленому Угодою між Європейським Союзом і Україною про визначення загальної схеми участі України в операціях Європейського Союзу із врегулювання криз, стали нові конкретні заходи співпраці України з іншими європейськими державами у військовій сфері. Зокрема, така співпраця охопила взаємодію з країнами Вишеградської четвірки (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина) як регіонального об'єднання у різних сферах, важливих для гарантування національної безпеки України. Україна долучилася до такої військової співпраці з 2005 року. Було встановлено військово-політичні контакти між міністрами оборони країн Вишеградської четвірки (В_4), започатковано консультації та зустрічі на рівні директорів департаментів оборонних відомств. Надалі було розпочато зустрічі начальників генеральних штабів (Україна бере участь у таких зустрічах з 2007 р.), на яких обговорюють актуальні проблеми військового співробітництва [4].

Крім того, Вишеградська четвірка активно допомагає українській армії переходити на нові військові стандарти, а військовослужбовцям України - брати участь у спільних навчаннях країн В-4. Основними серед них із 2006 року є: спільні командно-штабні навчання «Швидкий тризуб», навчання аеромобільних підрозділів батальйонного рівня «Козацький степ», «Світла лавина» [73, с. 49]. Отже, головними результатами військового співробітництва України з Вишеградською групою у середині 2000-х років стала допомога країн В-4 у реформуванні ЗС України та їх переході до європейських військових стандартів.

Активізація співпраці у військовій сфері між Україною та балтійськими країнами (Литва, Латвія, Естонія) була пов'язана із вступом останніх у 2004 році до євроатлантичних структур - ЄС та НАТО. Відповідно, військове співробітництво України з Литвою, Латвією, Естонією з середини 2000-х років розвивається в ракурсі діяльності зазначених структур. Це дає змогу розширити обрії зазначених відносин, лобіювати спільні інтереси, що набуває актуальності в умовах сучасних безпекових викликів. Відповідно, після вступу до названих структур балтійські країни постали активним партнером України у поглибленні взаємовідносин з ЄС та НАТО, зокрема, надаючи консультації з питань безпекового й оборонного характеру [94].

Подальше розгортання європейського співробітництва України у сфері воєнної безпеки стало можливим внаслідок прийняття Лісабонського договору який закріпив більш розгорнуту і ефективну правову основу зовнішньополітичної діяльності ЄС. Крім того, Лісабонський договір 2007 року розширив коло місій, які ЄС може здійснювати за кордоном, зокрема шляхом проведення військових операцій. Згідно з його положеннями, завдання, пов'язані з використанням цивільного населення і військових засобів, мають охоплювати скоординовані дії з роззброєння, гуманітарних і рятувальних завданням, військове планування, підтримку, запобігання конфліктам і миротворчі операції, завдання бойових сил в кризовому управлінні, у тому числі і постконфліктного врегулювання. Вирішення зазначених завдань має сприяти боротьбі з тероризмом, зокрема, через підтримку третіх країн у боротьбі проти тероризму на своїй території [28, с. 510]. Тим самим положення Лісабонського договору набувають актуальності і для України.

Із набуттям чинності Лісабонського договору 01 грудня 2009 року оборонна політика ЄС набула нової якості й отримала назву «Спільна політика безпеки і оборони» (СПБО). Спільна політика безпеки і оборони ЄС нині постає невід'ємною частиною спільної зовнішньої та безпекової політики Європи. Вона охоплює поступове формування спільної оборонної політики ЄС (як тільки Європейська рада одноголосно вирішить це) і забезпечує йому оперативну спроможність, що спирається на цивільні та військові засоби, які ЄС може використовувати у місіях поза межами Союзу, щоб підтримувати мир, запобігати конфліктам та зміцнювати міжнародну безпеку згідно з принципами Статуту Організації Об'єднаних Націй.

Юридичну основу для Спільної політики безпеки і оборони ЄС заклали три основні статті Лісабонського договору: про постійну структурну співпрацю з можливістю окремих груп країн утворювати військові формування для виконання визначених завдань; про солідарність дій ЄС у відповідь на терористичні, природні чи антропогенні катастрофи; про взаємну допомогу як зобов'язання країн - членів ЄС допомагати іншим країнам чи країні у випадку збройної агресії відповідно до Статуту ООН. До головних завдань учасників Спільної політики безпеки і оборони ЄС, згідно з Лісабонським договором, належать: спільні дії щодо роззброєння; гуманітарні й рятувальні операції; запобігання конфліктам і миротворча діяльність; здійснення кризового управління. Ключовим принципом структурної співпраці держав у межах СПБО є добровільність та можливість припинення участі [40, с. 34]. Отже, відповідно до Лісабонського договору, Спільна політика безпеки і оборони була визнана юридично автономною сферою діяльності ЄС з формалізованою специфікою правил і процедур, які здійснюються відповідними інститутами й органами.

Структуру і склад організаційного механізму з оперативного управління Силами швидкого реагування ЄС очолює Комітет із питань політики і безпеки, до компетенції якого входять всі аспекти Спільної політики безпеки і оборони. Наступним органом є Військовий комітет, який здійснює підготовку й координацію «суто військових» заходів ЄС. Замикає цю структуру Військовий штаб, який забезпечує Раду ЄС необхідною військовою інформацією, надає підтримку Спільній політиці безпеки і оборони, виконує функції раннього попередження (швидкого реагування), оцінки ситуацій і стратегічного планування в межах вирішення завдань ЄС у сфері запобігання конфліктам і регулювання криз. Безпосереднє управління діями Силами швидкого реагування здійснює командувач операцією, що призначається Радою ЄС. Таку побудову операційного механізму ЄС було створено на зразок відповідного механізму НАТО, що дає Україні можливість застосування відпрацьованих схем кооперації та нормативного забезпечення співпраці [29, с. 14].

Разом з тим, хоча Лісабонський договір підвищує рівень оборонної організації ЄС, він не надає своїм членам гарантій безпеки рівня статтею 5 Вашингтонського договору (НАТО). Але повноправне членство в ЄС створює додаткові можливості впливу на стан національної, регіональної, міжнародної безпеки. Усвідомлення Україною цього факту може бути потужним мотивом пришвидшення реалізації її євроінтеграційного курсу. Поглиблюючи відносини з ЄС, Україна набуває більшої значущості у відносинах з іншими впливовими міжнародними партнерами, що посилює її можливості у протидії зовнішньому політичному, економічному, енергетичному тиску. Проте, держава, що претендує на отримання таких переваг, має бути готова взяти на себе додаткові зобов'язання та відповідальність за колективні рішення. Така готовність передбачає наявність відповідних політичних, економічних та оборонних можливостей. Головнішою передумовою подальшого розвитку партнерських відносин, зміцнення солідарності між союзниками є дотримання домовленостей і виконання взятих зобов'язань [57, с. 46].

Оновлений формат Спільної зовнішньої політики і політики безпеки Європейського Союзу детермінував поглиблення його відносини з Україною. Зокрема, стаття 7а Лісабонського договору передбачила спеціальні відносини з країнами-сусідами з метою розвитку близьких і мирних відносин співпраці, що, поряд із чітко визначеними пріоритетами ЄС у сфері міжнародних відносин, створило сприятливі умови для розробки і реалізації поглибленої двосторонньої Угоди про асоціацію України і ЄС. Ключові принципи організації європейської політики безпеки, насамперед добровільність участі та поєднання цивільних і військових механізмів діяльності, дали змогу Україні розвивати наявну співпрацю у сфері безпеки і оборони в рамках заходів СПБО ЄС [40, с. 35].

Відповідно, після укладання Лісабонського договору 2007 року військове співробітництво України з ЄС активізувалося в межах «Плану дій Україна - ЄС», а також положень «Порядку денного асоціації Україна - ЄС». Пріоритетами європейського співробітництва України у сфері воєнної безпеки постали:

? розширення формату військово-політичного діалогу між керівництвом ЗС України та Євросоюзу;

? навчання українських офіцерів в освітніх закладах ЄС;

? підготовка до спільних військових навчань, а також багатонаціональних операцій з підтримання миру;

? залучення ЗС України до формування багатонаціональних бойових тактичних груп ЄС [93, с. 184].

Згідно із зазначеними фундаментальними пріоритетами європейського військового співробітництва України конкретними напрямами співпраці України з ЄС у військовій сфері фахівці визначають:

? надання послуг щодо стратегічного перекидання військ і перевезення військових вантажів із застосуванням авіатранспортних можливостей України;

? ліквідацію за допомогою ЄС надлишкових запасів боєприпасів, непридатних для подальшого використання;

? перепідготовку військовослужбовців, звільнених у запас;

? співробітництво у сфері демократичного цивільного контролю над ЗС України;

? підготовку та перепідготовку фахівців у сфері європейської інтеграції;

? залучення українських військових контингентів до проведення операцій під егідою Європейського Союзу;

? проведення спільних навчань особового складу підрозділів ЗС України та ЄС, у тому числі з широким використанням українських полігонів [56, с. 416].

Важливою подією у напрямку європейського військового співробітництва України стала домовленість, досягнута під час зустрічі міністрів оборони ЄС у червні 2008 року, про створення спільного литовсько-польсько-українського військового підрозділу. Восени того ж року сторони погодились, що типом такого підрозділу буде бригада. 16 листопада 2008 року у Брюсселі було підписано лист про наміри створення литовсько-польсько-української бригади (ЛИТПОЛУКРБРИГ). Документ був підписаний міністром охорони краю Литви Р. Юкнявічєнє, в. о. міністра оборони України В. Іваненком і заступником міністра оборони Польщі С. Коморовським [94].

Серед практичних заходів військового співробітництва України успішною в контексті СПБО є участь у врегулюванні кризових ситуацій. Невеликий реальний внесок України у вигляді технічних засобів та особового складу до реалізації миротворчих операцій не дозволяє нашій державі бути належним чином представленою в органах СПБО на сучасному етапі, у тому числі й через фінансові аспекти. Наразі, і це є позицією європейської сторони, може йти мова лише про залучення України до миротворчих операцій та заходів щодо врегулювання кризи Європейським Союзом [15, с. 101].

Уведення в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України «Про участь Збройних Сил України у багатонаціональних військових формуваннях високої готовності» відкрило шлях для залучення ЗС України до бойових тактичних груп ЄС (далі - БТГ ЄС), процес формування яких відбувається згідно з Концепцією від 02 жовтня 2006 року [223]. Загальна відповідальність за формування та підготовку бойових тактичних груп ЄС покладається на держави, які виділяють свої національні військові підрозділи для бойових груп. Країни-учасники добровільно заявляють про свою готовність виділити окремі сили та засоби під час проведення Конференції з координації бойових тактичних груп ЄС кожні півроку в Брюсселі.

Вперше залучення ЗС України до складу БТГ ЄС відбулось у 2010 році шляхом набуття статусу асоційованого учасника БТГ ЄС «Балтійська» (Республіка Польща, Федеративна Республіка Німеччина, Словацька Республіка, Литовська Республіка та Латвійська Республіка), сили та засоби якої могли б бути залучені до складу зазначеної БТГ у разі необхідності [154, с. 97]. Надалі, з 01 липня 2011 року до 31 грудня 2011 року рота морської піхоти ВМС ЗС України та екіпаж літака Іл-76 транспортної авіації Повітряних сил ЗС України здійснювали бойове чергування у складі БТГ ЄС «ХЕЛБРОК», до якої входять Греція, Болгарія, Румунія, Кіпр [135, с. 57].

Під час зустрічі глав оборонних відомств В-4 у травні 2014 року, у якій узяв участь і керівник Міністерства оборони України, відбулися переговори міністрів оборони Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини та України у форматі «Вишеградська четвірка плюс Україна». Сторони домовилися про створення БТГ та обговорили можливість залучення до цієї групи ЗС України [197, с. 177]. Отже, військово-політична співпраця України з В-4 як на двосторонньому рівні, так і з групою цих країн демонструє позитивну динаміку участі у сфері міжнародної безпеки й забезпеченні стабільності у Центральній та Східній Європі.

Вагомим стимулом для подальшого розвитку відносин України з ЄС є компенсація реального «дефіциту безпеки», спричиненого:

? критичним станом сектору безпеки і оборони, обмеженою придатністю Збройних Сил України до виконання завдань за призначенням;

? недостатністю надійних зовнішніх гарантій, що могли б компенсувати брак власних оборонних спроможностей.

Зростання уваги української влади до міжнародних безпекових ініціатив та організацій, зокрема - до військових аспектів відносин з ЄС, передбачає пріоритетність участі в удосконаленні та розвитку європейської системи колективної безпеки [57, с. 45].

Укладення Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом започаткувало новий етап співробітництва між Україною та ЄС, який, на думку дослідників, дасть змогу поглибити та вивести на новий рівень процес євроінтеграції. У положеннях цього документа містяться норми, які спрямовані на розвиток відносин між Україною та ЄС у сфері воєнної безпеки [37, с. 76]. Зокрема, у преамбулі Угоди зафіксовано, що однією з цілей її укладення сторони є: «Досягнення дедалі тіснішого зближення позицій з двосторонніх, регіональних та міжнародних питань, які становлять взаємний інтерес з урахуванням Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС, у тому числі Спільної політики безпеки та оборони». Крім того, «розвиток діалогу та поглиблення співробітництва між Сторонами у сфері безпеки та оборони зазначений у статті 4 Угоди серед цілей політичного діалогу між Україною та Європейським Союзом» [175].

Головні норми європейського співробітництва України у сфері воєнної безпеки містяться в розділі ІІ Угоди «Політичний діалог та реформи, політична асоціація, співробітництво та конвергенція у сфері зовнішньої та безпекової політики». Зокрема, у статті 7 «Зовнішня та безпекова політика» містяться положення щодо питань сфери безпеки та оборони, в яких сторони прагнуть поглиблювати своє співробітництво, зокрема, такими визначено: недопущення конфліктів та антикризове управління, регіональна стабільність, роззброєння, нерозповсюдження ядерної зброї, контроль над озброєннями та експортом зброї тощо [175].

У статті 10 Угоди про асоціацію також містяться важливі в аспекті європейського співробітництва України у сфері воєнної безпеки положення, що передбачають налагодження співробітництва з Європейським оборонним агентством. Зокрема, Угодою визначено, що Україна та Європейське оборонне агентство налагодять тісні контакти для обговорення питань, пов'язаних з удосконаленням військових спроможностей, зокрема питання технічного характеру [175]. Експерти наголошують, що Угода відкриває перед Україною перспективи розвитку співпраці з Європейським оборонним агентством у низці сфер: стратегічні перевезення, протидія саморобним вибуховим пристроям, військова медицина, ремонт і технічне обслуговування повітряних суден, бронетехніки та ін. [99, c. 41].

На сучасному етапі реалізація вектора європейського співробітництва України у сфері воєнної безпеки спрямована на забезпечення інтеграції в європейський економічний, політичний, правовий простір. Міжнародне воєнне партнерство між Україною та країнами ЄС охоплює низку напрямів. Головними серед них дослідники визначають:

? розширення формату воєнно-політичного діалогу між керівництвом ЗС України та ЄС;

? підготовка до спільних військових навчань, а також до багатонаціональних операцій із підтримання миру;

? залучення ЗС України до формування БТГ ЄС;

? підготовка представників ЗС України з питань Спільної політики безпеки і оборони ЄС;

? співробітництво з країнами Східного партнерства з питань Спільної політики безпеки і оборони ЄС [90, с. 83].

Відповідно до зазначених пріоритетів, нині воєнно-політичне співробітництво України з ЄС здійснюється у форматі регулярних зустрічей керівництва ЗС України з керівництвом військових структур ЄС, а також у межах заходів, визначених річним Робочим планом співробітництва ЗС України та Секретаріату Ради ЄС (у сфері Спільної політики безпеки і оборони ЄС). Так, наприклад, у 2015 року відбулось дві таких зустрічі (19 травня 2015 р. та 29 жовтня 2015 р.) під час візитів делегації ЗС України до м. Брюссель (Бельгія) для участі у засіданні Військового комітету ЄС на рівні начальників генеральних штабів [102]. Безпосередню взаємодію з Військовим комітетом, Військовим штабом ЄС та структурами Секретаріату Ради ЄС на постійній основі забезпечує радник Представництва України при ЄС від Міністерства оборони України [135, с. 56].

Крім того, ЗС України усе більш активно залучаються до формування БТГ ЄС. Зокрема, протягом 2015 року здійснювалася підготовка сил та засобів ЗС України до оперативного чергування у першому півріччі 2016 року у складі двох БТГ ЄС: бойової тактичної групи ЄС «ХЕЛБРОК» та БТГ ЄС країн В-4, а також до оперативного чергування БТГ ЄС під проводом Великої Британії у другому півріччі 2016 року. З метою сертифікації активів ЗС України відбувся візит делегації командування бойових тактичних груп ЄС: «ХЕЛБРОК» до України (04-06 вересня 2015 р.), а також офіцери ЗС України взяли участь у командно-штабному навчанні бойової тактичної групи ЄС «ХЕЛБРОК» «Talos 2015» (09-20 листопада 2015 р., м. Н. Санта, Кілкіс, Грецька Республіка) та у міжнародному сертифікаційному навчанні БТГ ЄС країн В-4 «Common Challenge 2015» (07-21 листопада 2015 р., Драфсько Поморське, Республіка Польща). З метою приєднання до бойової тактичної групи ЄС країн В-4 та врегулювання нормативно-правових питань українською стороною підписано Ноту про приєднання до Меморандуму про взаєморозуміння між Міністерствами оборони країни Вишеградської четвірки про принципи створення та діяльності зазначеної бойової тактичної групи ЄС [102].

Відповідно до загальних напрямів співробітництва у військовій сфері нині активізується співпраця Україна з окремими європейськими державами та групами держав. Зокрема, співробітництво оборонних відомств України та Великої Британії нині зосереджено на таких напрямах:

? продовження воєнно-політичного діалогу;

? співробітництво у галузі оборонного планування та кадрового менеджменту (робота радника при Міністерстві оборони України та Генеральному штабі Збройних Сил України);

? співробітництво у галузі освіти та фахової підготовки (перепідготовки) військовослужбовців;

? співробітництво у галузі медицини;

? курсова підготовка на базі навчальних центрів та полігонів ЗС України із залученням британських інструкторів, участь фахівців Збройних Сил Великої Британії у заходах з підготовки в рамках програми Багатонаціональної міжвидової групи з підготовки - Україна (JMTG-U);

? робота в рамках Багатонаціонального Об'єднаного координаційного комітету з питань військового співробітництва та оборонного реформування;

? професійна підготовка представників ЗС України у навчальних закладах Великої Британії;

? участь у спільних військових навчаннях, у багатонаціональних операціях з підтримання миру та безпеки [102].

Протягом роботи в Україні короткострокових тренувальних груп Збройних Сил Великої Британії проведено низку заходів тактичної курсової підготовки, за результатами яких підготовлено більше 1000 осіб відмобілізованого особового складу та штатних підрозділів Збройних Сил України. Проекти співробітництва України та Великої Британії в оборонній сфері реалізується за участі британського радника, допомога якого сприяє набуттю подальшого практичного досвіду у сферах:

? удосконалення системи управління ресурсами в галузі оборони;

? упровадження системи кадрового менеджменту централізованого типу;

? удосконалення системи оборонного та бюджетного планування;

? реформування структури оборонної організації;

? розбудови державних інституцій боротьби з корупцією;

? координації роботи в рамках українсько-американського Об'єднаного координаційного комітету з питань військового співробітництва та оборонного реформування [102].

Так само триває співробітництво української держави з країнами Балтії. Основою сучасного міжнародного військового партнерства України з Литвою, Латвією та Естонією постає забезпечення врегулювання воєнно-політичної ситуації в нашій державі. Головні зусилля Міністерства оборони України у сфері міжнародного співробітництва у балтійському секторі зосереджені на:

? використанні механізму міжнародних консультацій зі світовою спільнотою для забезпечення миру, суверенітету, незалежності та територіальної цілісності України;

? підтриманні діалогу з ключовими партнерами України, державами-сусідами, іншими провідними державами світу та міжнародними безпековими організаціями;

? реалізації заходів щодо європейської інтеграції України та адаптації національного законодавства в оборонній сфері до європейських стандартів;

? поглибленні співробітництва з НАТО з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства в цій організації;

? оснащенні ЗС України модернізованими і новими зразками ОВТ;

? продовженні участі в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки під проводом безпекових організацій відповідно до взятих Україною міжнародних зобов'язань;

? завершенні заходів з підготовки і створення спільної військової частини ЛИТПОЛУКРБРИГ та набуття підрозділом повної оперативної спроможності до виконання завдань за призначенням [94].

Важливим кроком на шляху реалізації зазначених напрямів військового співробітництва України з країнами Балтії став початок роботи штаб-квартири міжнаціональної бригади ЛИТПОЛУКРБРИГ, яку було відкрито 25 січня 2016 року у Любліні (Польща). Виступаючи на її відкритті, міністр оборони України С. Полторак визначив існування названого військового підрозділу як «практичний внесок наших країн у спільну європейську безпеку» [160]. До керівного складу бригади ввійшли - командувач бригадний генерал А. Йокс (Польща), його заступником призначено полковника В. Юданова (Україна), начальником штабу став підполковник Збройних сил Литовської Республіки Е. Сенуліс. Командувач призначається установчими країнами на основі ротації спільною згодою. 21 вересня 2016 року А. Йокса як керівника бригади змінив полковник Збройних Сил Польщі З. Бжушко. На командування ЛИТПОЛУКРБРИГ розповсюджується законодавство Польщі, а також відповідні норми міжнародного права [94].

З 01 лютого 2016 року було розпочато військові навчання «Brave Band» за участю командування ЛИТПОЛУКРБРИГ. Військовослужбовці з Литви, Польщі та України опрацьовують порядок отримання бойового розпорядження та прийняття рішень на застосування батальйонів. Під час заходу бойової підготовки близько сотні офіцерів набувають навичок управління військовими частинами трьох країн під час миротворчих операцій. «Brave Band» - це перше навчання, яке мало на меті адаптувати військовослужбовців трьох країн до єдиного робочого середовища [94].

06 червня 2016 року ЛИТПОЛУКРБРИГ розпочала польовий вишкіл за сценарієм операцій зі стабілізації в рамках навчання «Анаконда-2016», яке тривало на полігоні Нова Демба в Польщі до 17 червня 2016 року. У навчанні взяло участь понад 31 000 військовослужбовців із 23 країн світу. Церемонія відкриття навчання відбулася під керівництвом бригадного генерала А. Йокса, який наголосив на важливості участі багатонаціональних підрозділів в «Анаконда-2016», завдяки чому офіцери штабу та командири усіх рівнів підвищують професіоналізм, польову виучку, взаєморозуміння під час виконання завдань [173, с. 17]. Формування також взяло участь у командно-штабних навчаннях «Кленова арка-2016», що проходили 07-21 листопада 2016 року в Україні. За свідченнями українських військовослужбовців, розвиток подій, який існує сьогодні, переконує в актуальності подібних навчань, зважаючи, що однією зі складових забезпечення національної безпеки є участь й у системі колективної безпеки [100]. 11 грудня 2016 року в Польщі відбулась офіційна церемонія відкриття міжнародного командно-штабного навчання «Common Challenge-16» за участі командування ЛИТПОЛУКРБРИГ та десантно-штурмового батальйону ВДВ ЗС України [140].

З 01 по 12 серпня 2016 року українські артилеристи з 80-ої окремої десантно-штурмової бригади вперше взяли участь у міжнародних артилерійських маневрах - тактичному навчанні «Полум'яний грім-2016» у Литві поблизу м. Пабраде. В навчанні брали участь також військові Збройних Сил США, ФРН, Бельгії, Латвії, Литви та Португалії. Залучення українських військовиків до нордично-балтійських безпекових форматів відбувається у рамках реалізації концепції «smart defense» [94]. «Smart defense» (розумна оборона) дає країнам можливість вести спільну роботу для створення і підтримки потенціалів, які вони не могли б дозволити собі створити або закупити самостійно, а також звільнити ресурси для створення інших потенціалів. К. Коцюруба наголошує: «Проте “smart defense” - це значно ширше поняття. Це - зміна в мисленні, можливість вироблення нової культури співпраці, у якій першочергового значення набуває багатонаціональне співробітництво» [83, c. 105]. Реалізація зазначеної концепції набуває все більшої актуальності для розвитку міжнародного військового партнерства України.

У червні 2016 року Міністерство оборони України підписало угоду з країнами В-4 щодо приєднання до створення бойової БТГ ЄС. Тим самим українська армія розвиватиме свої оперативні можливості й покращуватиме військові стандарти. Є. Сидоров підкреслює: «Україна стала першою державою, яка, не будучи членом ЄС, бере участь у створенні бойової тактичної групи. І це істотно сприяє практичному відпрацюванню питань сумісності з арміями країн Євросоюзу в контексті врегулювання криз і поглиблення партнерства у сфері безпеки й оборони» [152].

Крім багатосторонньої співпраці, українська держава активізує і двостороннє військове співробітництво із країнами В-4. Так, двостороння співпраця в оборонній сфері між Україною і Польщею нині спирається на підписану 02 грудня 2016 року відповідну міжурядову угоду та додаток до неї. Зокрема, ними передбачено тісніше співробітництво ВПК обох країн. Конкретним проявом такої співпраці може стати розробка та виробництво спільних зразків озброєнь. Також у контексті зазначеної угоди існують сподівання на зростання допомоги з боку Польщі (щодо проведення оборонної реформи, зростання сумісності військ тощо). Польща у співпраці з іншими партнерами могла би лобіювати розширення участі України у безпекових ініціативах ЄС на додаток до посиленої ролі у вже передбачених форматах. Важливою у цьому зв'язку залишається діяльність ЛИТПОЛУКРБРИГ як першого довготривалого і постійного проекту зі створення спільної військової частини. З військової точки зору, ані Україна, ані Польща не є найсильнішими, але одночасно не є й найслабкішими державами в регіоні. Ідея двостороннього оборонного союзу вже була озвучена українськими парламентаріями, але поки що не знайшла підтримки з польського боку [137].

Визначаючи перспективи подальшого поглиблення співробітництва між Україною та ЄС у сфері Спільної політики безпеки і оборони, варто взяти до уваги, що Глобальна стратегія ЄС із зовнішньої і безпекової політики містить важливий напрям - співпрацювати із ключовими партнерами, державами і регіональними об'єднаннями, які поділяють погляди ЄС. За цим критерієм Україна є важливим партнером ЄС у Східній Європі.

Партнерський підхід до подальшого розвитку співпраці України з ЄС у сфері зовнішньої політики і безпеки демонструє, що це має бути двосторонній процес. У цій співпраці можна виділити три напрями:

? взаємодія України і ЄС у міжнародному і регіональному вимірах заради спільної безпеки;

? допомога ЄС у зміцненні стійкості і безпеки України;

? внесок України у безпеку Європи [3].

З цього приводу Ю. Слюсаренко вказує: «Зараз, тримаючи вектор зовнішньої політики в бік Європи, необхідно зосередити свою увагу на виробленні окремих документів, які б регулювали і поглиблювали співпрацю України та ЄС у військовій сфері. Обмін військового потенціалу, інформації та практики ведення бойових дій дав би змогу ЗС України відповідати європейським стандартам. Згідно чинної Угоди про асоціацію співробітництво у сфері СПБО здійснюється лише на рівні політичного діалогу, що є недостатнім для всебічної кооперації України та ЄС у сфері забезпечення безпеки та оборони і підтримання миру і стабільності в Європі» [154, с. 99].

На сьогодні зусилля варто також зосередити на налагодженні співпраці українських військових експертів з Європейським оборонним агентством та Військовим штабом ЄС. Це, насамперед, стосується кооперації у сфері аналізу та планування розвитку військових сил, уніфікації військового спорядження та спільні зусилля щодо відстеження розвитку подій у європейській оборонній індустрії [154, с. 97-98].

Водночас варто вказати, що положення Угоди про асоціацію не створюють автоматичних зобов'язань для ЄС із надання Україні військової та іншої підтримки в разі агресії проти неї чи погрози силою [37, с. 77]. З цього приводу О. Пошедін зазначає: «Угода про Асоціацію, хоча і відкриває нові можливості для більш широкого залучення України до Спільної політики та оборони ЄС, не спроможна повноцінно забезпечити військову безпеку України, адже згадані вище положення щодо солідарності і взаємодопомоги ЄС поширюються лише на членів Європейського Союзу і не застосовуються до країн - партнерів ЄС» [135, с. 57].

Перспективи співробітництва України у зазначеному напрямі визначатимуться здатністю стати контрибутором у розвиток спільного ОПК, формування структур боротьби з гібридними загрозами тощо. Будучи лідером Східного партнерства, Україна могла б використати безпекову проблематику щодо закріплення цього статусу. У цьому контексті важливою є ретельна підготовка відповідних пропозицій, серед яких могло б бути звернення до ЄС щодо залучення України до процесів формування європейської безпекової політики з правом дорадчого голосу [3].

Отже, регіональна безпека насамперед визначається ефективністю саме регіональних структур безпеки. У Європі такою структурою в перспективі має стати Спільна політика безпеки і оборони ЄС, яка хоч і суттєво поступається потенціалу НАТО (з урахуванням потенціалу союзницьких зобов'язань США й Канади) на цей час, але в майбутньому, імовірно, буде змушена взяти всю відповідальність за регіональну безпеку на себе [7].

Існує також перспектива приєднання України як партнера до оборонного союзу ЄС. У грудні 2017 року міністри закордонних справ ЄС ухвалили в Брюсселі рішення щодо розвитку оборонної політики. До реалізації оголошено 17 проектів. Зокрема, серед них проект, підготовлений Голландією, стосується військової мобільності та спрощує процедури, щоб полегшити рух військ між країнами ЄС. Проект Франції стосується програмного забезпечення для створення зв'язку між збройними силами. Європейське військове співробітництво має працювати там, де окремі держави-члени не здатні нести тягар оборонних спроможностей. У майбутньому також будуть прийняті рішення про створення штабів або штаб-квартир для стабілізаційних місій ЄС [118].

Таким чином, головними напрямками європейського співробітництва України у сфері воєнної безпеки нині є: взаємодія України і ЄС у міжнародному і регіональному вимірах заради спільної безпеки; допомога ЄС у зміцненні стійкості і безпеки України в умовах «гібридної війни»; внесок України у безпеку Європи.

Для України розвиток автономних європейських оборонних структур забезпечує перспективи додаткового поглиблення міжнародного військового партнерства і паралельного посилення обороноздатності. Завдяки цьому Україна, з одного боку, робить свій внесок у безпеку європейського регіону, а з другого боку, у процесі навчань і тренувань набуває необхідного досвіду.

3.2 Військове партнерство України і США: перспективи на майбутнє

Українсько-американське співробітництво у військовій сфері протягом розвитку незалежної української держави пройшло складний і тривалий шлях. Для визначення перспектив його подальшого розвитку видається за доцільне насамперед визначити головні етапи еволюції військового партнерства України і США та проаналізувати сучасний стан співпраці у цій сфері між державами.

Після проголошення незалежності України Вашингтон ініціював вже до кінця грудня 1991 року проведення серії тристоронніх зустрічей Україна - Росія - США, на яких би обговорювалися варіанти ядерного роззброєння України. На той час США були занепокоєні наявністю на території України міжконтинентальних балістичних ракет, частина з яких була націлена на об'єкти в Америці. Тому серед основних своїх завдань Вашингтон убачав досягнення відмови України від стратегічної та тактичної ядерної зброї з подальшим її виведенням за межі території держави. США зобов'язувалися оплатити процес роззброєння [124].

25 жовтня 1993 року було ухвалено Угоду між Україною і США щодо надання першої технічної й фінансової допомоги у ліквідації ядерної зброї та запобігання її розповсюдження. Проте і надалі США продовжували посилювати політичний тиск на Україну з метою прискорення ухвалення умов Договору СНО-1.

Пом'якшенню напруження у американсько-українських відносинах послугувало підтвердження без'ядерного статусу України у Верховній Раді від 18 листопада 1993 року та прийняття Постанови про ратифікацію Договору СНО-1 і Лісабонського протоколу. Відповідно до цієї постанови, Україна зобов'язувалася скоротити з подальшим знищенням 36% носіїв і 42% ядерних боєзарядів стратегічної наступальної ядерної зброї, що знаходилася на її території [80, с. 77].

У ході переговорів у Києві, Вашингтоні та Москві було досягнуто компромісу, суть якого викладено в підписаній 14 січня 1994 року Тристоронній заяві Президентів України, США та Росії. До основних положень Заяви належали:

? надання Україні гарантій національної безпеки після набуття чинності Договору СНО-1 та її приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як держави, що не володіє ядерною зброєю;

? зобов'язання з боку Сполучених Штатів Америки та Російської Федерації поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, утримуватись на її адресу від загрози силою чи використання такої загрози проти територіальної цілісності чи політичної незалежності, утримуватись від економічного тиску і не використовувати проти України будь-якої зброї;

? надання технічної та фінансової допомоги Україні для надійного та безпечного демонтажу ядерної зброї та зберігання матеріалів, що розщеплюються, а також сприяння швидкій реалізації вже існуючих угод щодо надання такої допомоги;

? контроль представників Міністерства оборони України за розукомплектуванням і знищенням стратегічних ядерних боєзарядів на території Росії, який би виключав повторне використання складових цих боєзарядів за їх первісним призначенням;

? забезпечення Росією технічного обслуговування та безпечної експлуатації ядерних боєзарядів;

? надання Україні справедливої та своєчасної компенсації за вартість високозбагаченого урану з боку Російської Федерації та Сполучених Штатів Америки у міру того, як ядерні боєзаряди вивозитимуться з України до Росії для розукомплектування [106, с. 74].

США взяли на себе зобов'язання надати Україні фінансову допомогу в рамках програми Нанна-Лугара у розмірі 175 млн доларів США, 135 млн із яких було призначено на демонтаж шахтно-пускових установок та розукомплектацію ракет. У січні 1994 року була досягнута домовленість зі США про збільшення компенсації за демонтаж ядерних боєзарядів до 350 млн доларів США.

Досягнення такого суттєвого компромісу дало змогу Україні здійснити серйозний прорив у партнерстві зі Сполученими Штатами Америки. Після ратифікації Договору про СНО-1 та приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї в якості держави, що не володіє ядерною зброєю, з 01 березня 1995 року розпочалися інспекції об'єктів СНО інспекційними групами США. Зокрема, під час проведення інспекцій та здійснення безперервного спостереження на Павлоградському механічному заводі представниками США було підтверджено, що Україна виконує взяті зобов'язання в рамках Договору про СНО-1 [106, с. 75].