Міжнародне військове партнерство та його роль у забезпеченні державного суверенітету України

Водночас варто зазначити, що кожне із зазначених понять має й певну смислову специфіку. Якщо поняття «міжнародне військове співробітництво» охоплює насамперед проблему взаємодії між різними державами у вирішенні практичних питань розвитку різних галузей військової діяльності, то поняття «міжнародне військове партнерство», на нашу думку, є більш загальним: воно визначає саму можливість подібної взаємодії, її фундаментальні засади і теоретичні умови співпраці між країнами у військовій сфері.

Отже, у вузькому значенні поняття «міжнародне військове партнерство» і «міжнародне військове співробітництво» мають певні смислові відмінності. Проте у широкому значенні вони постають синонімічними, що зумовлює можливість використання в межах нашого дослідження обох цих понять як рівнозначних.

В аспекті характеристики міжнародного військового партнерства насамперед видається за доцільне схарактеризувати більш широке поняття «міжнародне партнерство», складником якого постає міжнародне військове партнерство. Значущість поняття «міжнародне партнерство» в дискурсі політичної науки кінця ХХ - початку ХХІ ст. пояснюється тим, що на сучасному етапі глобального розвитку людства особливої гостроти набуває питання ефективної взаємодії суб'єктів світової політики у вирішенні глобальних проблем сучасності, що безпосередньо впливають як на внутрішню, так і на зовнішню політику держав. До них належать проблеми економічного та соціального розвитку, захисту національних інтересів країн світу [2, с. 1]. Тому на сучасному етапі поняття міжнародного партнерства набуває все більшого поширення у політологічних дослідженнях.

Для першого етапу (від початку ХХ ст. до 1980-х років) політологічного аналізу поняття міжнародного партнерства були характерні відсутність системності та комплексності дослідження зазначеного феномена. Ситуація почала змінюватися у 1980-х роках, коли увагу вчених стали привертати такі проблеми, як геополітичні та національні причини, форми, зміст, цілі, наслідки відносин між країнами світу [6]. У зв'язку з цим набуло поширення узагальнююче поняття «міжнародне партнерство», що нині активно використовується у політологічних наукових розвідках.

У найбільш загальному розумінні поняття міжнародного партнерства (співробітництва) позначає такий процес взаємодії двох або декількох акторів міжнародних відносин, за якого виключається застосування збройного насильства і домінують спільні пошуки реалізації колективних інтересів [193, с. 159]. Ж.-П. Деррієннік зазначає, що двоє акторів міжнародних відносин перебувають у стані партнерства, якщо кожен з них може домогтися досягнення своєї мети тільки тоді, коли цього може домогтися й інший. Результатом відносин партнерства постає ситуація, в якій або обидва актори досягають своїх цілей, або не досягає цілі жоден із них [219, с. 110]. Зазначений підхід видається за доцільне застосовувати і в межах нашої наукової праці.

Політологічне дослідження феномена міжнародного партнерства охоплює низку питань:

? відносини двосторонньої та багатосторонньої дипломатії;

? укладання різного роду союзів і угод, які передбачають взаємну координацію політичних ліній з метою спільного врегулювання конфліктів;

? забезпечення загальної безпеки або вирішення інших питань, що становлять спільний інтерес для всіх сторін-учасниць.

Розвиток співробітництва між державами та іншими акторами міжнародних відносин визначає необхідність створення системи міждержавних та недержавних організацій глобального й регіонального значення. Відповідно, міжнародне партнерство постає ключовим компонентом сучасної системи міжнародних відносин, оскільки зростання взаємозалежності світу, виникнення і загострення глобальних проблем надзвичайно збільшують об'єктивні потреби в посиленні багатостороннього співробітництва, сприяють розширенню його сфер.

Сучасне міжнародне партнерство охоплює не тільки питання торгівлі, митних правил, прикордонних урегулювань, військово-політичних союзів, але і завдання, пов'язані з необхідністю знаходження адекватних відповідей на екологічні виклики, освоєнням космосу, спільним використанням ресурсів загального користування, розвитком комунікаційних мереж, контролем озброєнь [193, с. 160]. Отже, зміст міжнародного партнерства постійно ускладнюється, що зумовлює потребу визначення теоретико-методологічних засад цього поняття.

Вирішення зазначеної проблеми політологічної науки передбачає аналіз різних видів міжнародного партнерства. Зокрема, в теорії політологічного дослідження на цей час запропоновано визначення поняття міждержавного партнерства як ситуації, коли одні актори регулюють свою поведінку відповідно до фактичних або очікуваних перевагами інших, через процес взаємної координації політик.

Міждержавне партнерство передбачає наявність трьох елементів:

? спільні цілі держав-партнерів;

? очікування ними вигод від ситуації;

? взаємний характер цих вигод.

Надаючи допомогу іншому партнеру, кожен актор міждержавного партнерства очікує поліпшення своєї власної ситуації. Це призводить до взаємної координації державних політик [192, с. 256]. Подібне розуміння міждержавного співробітництва дає змогу відрізняти співробітництво від неспівробітництва - односторонньої поведінки, актори якої не враховують наслідки своїх дій для інших, а також від бездіяльності, тобто від поведінки акторів, що не запобігає негативним наслідкам для політик інших сторін [242, с. 468].

У сучасних політологічних дослідженнях міжнародних відносин також широко використовують поняття стратегічного партнерства. Воно може бути інтерпретоване як особливий різновид міждержавного партнерства, являючи довгострокове співробітництво між двома державами на міжнародному рівні для вирішення великої кількості питань з метою отримання максимальних вигод для себе та партнера [110, с. 118].

Стратегічне партнерство є відносно новим типом зовнішньополітичних відносин, що поєднує в собі гнучкість і глибоке зближення між політичними курсами двох держав, постаючи важливим доповненням до багатосторонніх міжнародних переговорів із глобальних актуальних питань. Виняткова близькість відповідних держав зумовлена наявністю спільних стратегічних цілей та переконанням, що довгострокове співробітництво найбільш ефективно сприяє реалізації таких цілей. Таким чином, крім дії незалежних та суверенних акторів, у міжнародному середовищі виникають і додаткові зв'язки між ними [217, с. 37-38].

Важливим складником міжнародного партнерства (і зокрема - стратегічного партнерства) у сучасному світі постає міжнародне військове партнерство. У зв'язку з цим у межах нашого дослідження варто звернутися до його характеристики, що має розкрити поняття, сутність, структуру, характер міжнародного військового партнерства, визначити його мету, об'єктів та суб'єктів, розкрити фундаментальні принципи міжнародного партнерства у військовій сфері, проаналізувати головні форми міжнародного військового партнерства.

Поняття міжнародного військового партнерства (міжнародного військового співробітництва) позначає добровільну співпрацю країн, що передбачає об'єднання ресурсів, зусиль для досягнення певних успіхів у різних галузях військової діяльності (розвиток збройних сил власної країни, практична підготовка військ, досягнення спроможності виконувати спільні завдання зі збройними силами інших держав, реалізацію відповідних міжнародних договорів та програм) [55, с. 51]. Ю. Трембецька вказує: «Така співпраця сприяє розв'язанню глобальних програм державотворення, організації спільних регіональних і міжнаціональних програм та проектів на засадах спільної довіри, взаємного інтересу та рівноправності взаємовідносин» [170, с. 111].

Сутність міжнародного військового партнерства як важливого компонента оборонної політики держави та складника системи міжнародних відносин визначається тим, що воно охоплює відносини між державами у військовій сфері та є спрямованим на розв'язання питань національної безпеки. Його зміст залежить від сумісності державних інтересів різних держав, погодженості політичних курсів керівництва країн, їх взаємної зацікавленості спільним вирішенням питань колективної безпеки та підтримання миру у різних регіонах та в усьому світі [71, с. 36]. На нашу думку, зазначені умови є фундаментальними засадами для розвитку всіх структурних компонентів міжнародного військового партнерства в їх взаємозв'язку.

Структура міжнародного військового партнерства охоплює такі головні сфери взаємних інтересів держав-партнерів, як воєнно-політична, воєнно-технічна, воєнно-стратегічна. Для всіх перелічених складників міжнародного військового співробітництва визначальними моментами є:

? узгодження військових доктрин;

? координація спільних заходів для підтримки миру;

? узгодження військових планів і напрямків будівництва збройних сил;

? узгодження засобів взаємодії;

? планування заходів щодо надання взаємної допомоги та координації військової політики;

? обмін інформацією щодо аналізу та оцінки стратегічної ситуації [122, с. 9].

Наведена характеристика структури міжнародного військового партнерства дає змогу аналізувати зазначені проблеми на основі різних теоретико-методологічних напрямів дослідження. Р. К. Беттс відносить до них такі:

? військово-наукові дослідження (аналіз технологій, організації, тактики, що забезпечують успіх у воєнних діях);

? дослідження безпеки (вивчення проблем безпеки всього суспільства);

? стратегічні дослідження (розгляд взаємодії політичних цілей та військових ресурсів з урахуванням соціальних, економічних та інших чинників).

На основі запропонованої типології дослідник оцінює міжнародне військове партнерство як стратегічно значущу галузь міжнародних відносин, оскільки вона має ширший зміст, ніж суто військові питання, і водночас - більш конкретним, ніж дослідження загальних проблем безпеки [213, с. 9].

Спираючись на цей висновок, П.Сухі зазначає, що сучасна міжнародна система та середовище безпеки постійно висувають нові виклики та питання, на які необхідно знаходити переконливі відповіді з використанням належних аргументів. До таких аргументів дослідник відносить і проблематику стратегічних досліджень міжнародних відносин [251, с. 12]. На нашу думку, з урахуванням значущості об'єкта вивчення, політологічне дослідження міжнародного військового партнерства належить до стратегічних досліджень.

Міжнародне військове партнерство охоплює відносини дружніх держав у військовій сфері, спрямовані на спільне розв'язання оборонних завдань. Характер його визначається сумісністю їх державних інтересів, узгодженістю політичного курсу, взаємною зацікавленістю в забезпеченні міжнародної та національної безпеки. Найбільш тісне військове співробітництво здійснюється між державами, об'єднаними в єдині оборонні союзи (блоки), при цьому високий рівень військового співробітництва зазвичай встановлюється між дружніми державами, нижчий - з нейтральними державами [25].

На сучасному етапі розвитку міжнародного співробітництва держав у військовій сфері відбувається активне двостороннє та багатостороннє співробітництво на договірній основі. Л. Зіняк так характеризує цілі зазначеного співробітництва: «Метою взаємодії держав у військовій сфері є зміцнення національної і спільної військової безпеки на основі розвитку партнерських відносин між суб'єктами цих правовідносин у галузях, що становлять для них взаємний інтерес, у центрі яких є забезпечення миру та безпеки» [66, с. 387]. Досягнення такої мети, на нашу думку, зумовлює потребу у визначенні об'єкта та суб'єктів міжнародного військового партнерства.

Об'єктом міжнародного військового партнерства є міжнародні відносини щодо застосування військового ресурсу. Його предметом постають відносини щодо забезпечення міжнародного миру та безпеки, у тому числі національної безпеки, а також інші міжнародні правовідносини, що можуть бути реалізовані з використанням військових ресурсів (боротьба зі злочинністю; захист прав людини; подолання негативних природних стихійних явищ) [65, с. 15-16].

До суб'єктів міжнародного військового партнерства належать держави і міжнародні міжурядові та неурядові організації, установчі договори яких передбачають участь у міжнародних військових правовідносинах і статус яких визначено нормами міжнародного права. Участь держав, що мають міжнародно-правовий статус нейтралітету, у міжнародному військовому співробітництві має свою специфіку та підлягає обмеженням. Характер подібних обмежень залежить від характеру нейтралітету держави (постійний або евентуальний) та часу й обстановки, у яких здійснюється міжнародне військове співробітництво.

У сучасних політологічних дослідженнях розгляд діяльності суб'єктів міжнародного військового партнерства як важливого компонента системи міжнародних відносин здійснюється у межах трьох головних теоретико-методологічних підходів: неореалізму, неолібералізму та конструктивізму. Їх представники по-різному інтерпретують роль міжнародних інституцій у побудові й дотриманні миру [222, с. 42]. У межах нашого дослідження важливо визначити специфіку кожного з зазначених підходів щодо вирішення проблеми розуміння сутності міжнародного військового партнерства.

Неореалізм здебільшого не визнає незалежної ролі міжнародних організацій у міжнародному військовому партнерстві. Його прибічники не акцентують увагу на перевагах існування міжнародних організацій та зазвичай зосереджуються на розгляді відносин військового співробітництва між національними державами [240, с. 5]. Згідно з неореалістичним підходом, усі актори, за винятком національних держав, не належать до ключових суб'єктів міжнародної політики (і зокрема - міжнародного військового партнерства).

Дослідників, які дотримуються принципів неореалістичного підходу, також часто називають структуралістами, оскільки вони вважають, що головні особливості міжнародних відносин пояснюються структурою міжнародної системи, ключовою ознакою якої є відсутність наддержавної влади. Зокрема, один із фундаторів неореалістичної доктрини К. Вальц вважає, що відсутність у сфері міжнародних відносин влади, вищої за владу держави, означає, що для виживання кожна держава може покладатися лише на себе, на власну постійну пильність та ретельну підготовку до військового конфлікту [214].

У сучасному політологічному дискурсі щодо визначення сутності міжнародного військового партнерства неореалістичні підходи представлені низкою теоретико-методологічних напрацювань, до яких належать:

? теорія знешкодження (Ч. Джервіс, Ч. Глейзер);

? теорія балансу сил (Б. Позен);

? теорія рівноваги загрози (С. Уолт);

? теорія внутрішньої мобілізації (Дж. Снайдер, Т. Крістенсен, А. Фрідберг);

? теорія дилеми безпеки (Р. Росс, У. Роуз) [253, с. 135].

Спільним для неореалістичних підходів є твердження, що сучасна система міжнародних відносин забезпечує стимули для розширення лише за певних умов. Наслідком відсутності універсального державного або всесвітнього уряду є ситуації, коли інструменти, які використовує одна держава для підвищення її безпеки, одночасно зменшують безпеку інших держав. Така дилема безпеки викликає занепокоєння держав щодо майбутніх намірів та взаємного балансу сил. Наслідком цього постають як стратегії пошуку інтересів, так і навмисне генерування взаємної ворожнечі або конфлікту. Як зазначають неореалісти, сучасні держави часто проводять експансіоністську політику, що зумовлена помилковими поглядами їх лідерів на агресію як на єдиний спосіб гарантувати безпеку власній державі.

Шукаючи шляхи подолання подібних загроз, неореалісти зазначають, що поміркована стратегія постає для держав найбільш оптимальним шляхом до безпеки у міжнародних відносинах. При цьому більш сильні держави повинні проводити військову, дипломатичну та економічну політику з урахуванням можливих обмежень [253, с. 159-161].

Заперечуючи погляди прибічників неореалізму, прихильники неоліберального підходу підкреслюють роль міжнародних організацій (зокрема - правозахисних) у зміцненні міжнародних відносин військового співробітництва та зменшенні дилеми безпеки [237, с. 730; 236, с. 45]. Вони наголошують на перевагах міжнародних інституцій, пов'язаних з операціями в інформаційній сфері, реалізацією міжнародно-правових норм, зменшенням транзакційних витрат [236, с. 123].

Якщо неореалісти вважають, що держави зосереджують увагу на відносній користі та потенціалі військових конфліктів, то неоліберальні теоретики дотримуються того погляду, що держави в міжнародних відносинах насамперед концентруються на абсолютних перевагах та перспективах співпраці. У політологічних дослідженнях представників неолібералізму висловлюється припущення, що потенціал військових конфліктів є завищеним неореалістами. Головний засіб подолання подібних ситуацій вони вбачають у діяльності відповідних міжнародних інституцій [232, с. 390].

Неоліберальні теоретики стверджують, що міжнародні інституції можуть пом'якшити наслідки існуючого безвладдя в міжнародних відносинах для міждержавного партнерства (зокрема - для міжнародного військового партнерства). Хоча теорія неолібералізму визнає, що в міжнародній системі відсутній єдиний центр вищої влади, вона стверджує, що подібну ситуацію можна регулювати різними інструментами: ліберальною демократією, економічною взаємодією, ліберальними інститутами суспільства. Їх поєднання знаходить вираження в різноманітних складних транснаціональних зв'язках, що виникають між державами та суспільством. Р. Кехоне та Дж. Най застосовують для їх характеристики поняття комплексної взаємозалежності, зазначаючи, що роль такої взаємозалежності в міжнародних відносинах постійно зростає [233, с. 728]. Неоліберальна перспектива розвитку міжнародних відносин - це повністю взаємозалежний світ.

Відповідно, неоліберальна теорія міжнародного військового партнерства стверджує, що існування та поширення ринкових відносин (зокрема - вільної торгівлі) помітно знижує вірогідність прямого військового конфлікту. Прибічники неоліберального підходу дотримуються думки, що в інтересах кожної країни уникати війни проти держави, яка має розвинені економічні та торговельні зв'язки. Як засвідчують угоди про контроль над озброєннями, навіть військові конкуренти можуть виявити, що вони зацікавлені в тому, щоб контролювати свою конкуренцію за владу.

Високий рівень взаємодії з багатьох питань через різноманітні канали зв'язку (державні та приватні, формальні й неофіційні) можуть мінімізувати потребу використання державою військової сили, уможливлюючи досягнення її стратегічних цілей іншими засобами міжнародного співробітництва [208, с. 350].

Таким чином, для неоліберальної теорії міжнародного військового партнерства дотримання миру в світі є можливим, навіть за умови відсутності глобальної влади в міжнародних відносинах, якщо самі держави шукатимуть спільну основу, укладаючи міжнародні альянси й утворюючи відповідні інституції. Не зосереджуючи увагу виключно на проблемі військовому виживанні держав, неоліберали вважають, що спільність позицій у різних сферах (релігійній, культурній, економічній, політичній) має призвести держави до укладання альянсів та взаємозалежності, що запобігатиме розв'язуванню війн [214].

Незважаючи на те, що прибічники неоліберального підходу підкреслюють переваги діяльності міжнародних організацій у військовій сфері, це робиться переважно з точки зору національних держав. Зокрема, у межах неоліберальної доктрини висловлюється думка, що міжнародні організації як актори міжнародного партнерства захищають насамперед державні інтереси, оскільки забезпечують менш дорогий та більш зручний інструмент реалізації міжнародних відносин, ніж пряме державне втручання [230, с. 353].

Порівняно з неоліберальними доктринами, конструктивістський підхід характеризується більшою гнучкістю щодо визначення важливості недержавних суб'єктів як акторів міжнародного військового партнерства. Як стверджують прибічники конструктивізму, міжнародні організації як актори міжнародного військового партнерства відіграють самостійну роль у міжнародній політиці [247, с. 175].

З позицій конструктивістської теорії, анархія виявляє себе як важлива характеристика системи міжнародних відносин. Однак, на відміну від неолібералів, конструктивісти вважають, що подібна ситуація є не вихідною умовою, а закономірним результатом, до якого призводить політика розвинених держав як провідних акторів міжнародних відносин. Та обставина, що національні держави є суверенними, водночас означає, що вони так само значною мірою є юридично та політично незалежними, що фактично робить міжнародне право менш авторитетним та ефективним, ніж внутрішньодержавні правові системи. Тому багато дослідників, які здійснюють політологічні дослідження міжнародного військового партнерства з позицій конструктивістського підходу, вважають, що саме недотримання норм міжнародного права з боку національних держав є головною причиною розв'язування війн [214].

Відповідно, до теоретико-методологічних засад конструктивізму, в контексті аналізу проблем міжнародного військового партнерства, набуває актуальності вивчення досвіду діяльності міжнародних організацій у зазначеній сфері міжнародних відносин [216, с. 25]. Одним із досягнень застосування теоретико-методологічного інструментарію конструктивізму до аналізу міжнародного військового партнерства на сучасному етапі постає концепція інтерорганізаціоналізму, спрямованого на вивчення емпіричної сфери міжнародних відносин, пов'язаною з діяльністю міжорганізаційних мереж інституцій безпеки (зокрема - НАТО та ЄС) [215, с. 9]. Зокрема, політологічні дослідження високого рівня інституціоналізації НАТО дає змогу пояснити, чому Північноатлантичний альянс успішно адаптувався до реалій сучасного світу [239, с. 471].

Тим не менш, у значній частині сучасних політологічних наукових розвідок помітно виявляє себе стриманість їх авторів щодо оцінки результатів співпраці міжнародних інституцій у дотриманні миру у світі. Дослідники зазначають, що хоча міжнародні організації більш ефективно сприяють міжнародному співробітництву у військовій сфері, координація та співпраця між ними постійно порушуються [221, с. 451; 224, с. 40; 259, с. 271]. Деякі автори стверджують, що співпраця міжнародних організацій у сфері збереження миру найчастіше встановлюється неофіційно через неформальні мережі [238, с. 308]. Відповідно, таке партнерство продовжує переважно здійснюватися оперативним шляхом, потребуючи управління через спеціальні механізми [209]. Намагаючись пояснити недостатню ефективність інституційного співробітництва, дослідники наводять випадки, коли міжнародні організації виявляють дисфункціональну поведінку через притаманну ним бюрократичну культуру [211, с. 712], політичні розбіжності [227, с. 245], побоювання втратити автономію [254, с. 605], розбіжності внутрішньої організації [210, с. 192]. На нашу думку, саме конструктивістський підхід дає змогу найбільш повно розкрити суперечливий характер взаємодії суб'єктів міжнародного військового партнерства, оскільки враховує як переваги, так і недоліки, притаманні діяльності кожного з них.

Прибічників різних теоретичних підходів щодо сутності міжнародного військового партнерства об'єднує пильна увага до проблеми визначення його засадничих принципів, які, на думку Л. Зіняка, «з одного боку, мають відображати загальний інтерес, а з іншого - забезпечувати дотримання власних національних інтересів держав як суб'єктів міжнародного права. Досягнення і підтримання такого балансу дасть можливість створити необхідні умови для мирного співіснування держав» [67, с. 295].

Науковці зазначають, що принципи міжнародного військового партнерства є системою загальних та спеціальних принципів. Загальні принципи утворюють базовий рівень принципів, на яких ґрунтується вся система відносин держав у військовій сфері. Ними є загальновизнані принципи міжнародного права, більшість із яких має характер імперативних норм. До них належать:

? принцип суверенної рівності (рівноправності) держав - держави визнаються рівними незалежно від часу виникнення, розмірів території, кількості населення. Це означає, що вони мають рівні права здійснювати міжнародне співробітництво у військовій сфері, хоча їх фактичні можливості можуть відрізнятися;

? принцип невтручання у внутрішні справи держави, що покликаний захищати внутрішню функцію держави як один з аспектів повної та суверенної влади, здійснюваної державою на своїй території у межах своїх кордонів. Цей принцип є значущим для сфери військового партнерства, оскільки найчастіше його порушення відбувається із застосуванням військових контингентів держав, внаслідок чого може виникнути необхідність використання колективних дій (зокрема - воєнного характеру) для забезпечення миру і безпеки, захисту прав людини. Такі дії також можуть бути наслідком реалізації колективних зобов'язань держав, що є наслідком їх співробітництва у військовій сфері;

? принцип територіальної цілісності держав, що захищає право держави на цілісність та недоторканість її території, є особливо значущим в системі міжнародного військового партнерства. Держави-партнери мають усвідомлювати, що будь-який колективний інтерес не може виправдовувати порушення принципу територіальної цілісності держав, водночас розуміючи, що саме забезпечення територіальної цілісності може бути метою військового партнерства;

? принцип непорушності державних кордонів, регламентуючи встановлення й охорону кордону, що розмежовує державні території, має бути фундаментом для військового партнерства між державами, а його захист може стати предметом військового співробітництва згідно з міжнародними договорами;

? принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань, що вимагає сумлінного. якісного виконання державою своїх міжнародних зобов'язань та вказує на неможливість посилатися на норми національного права як підставу невиконання таких зобов'язань, у сфері міжнародного військового партнерства для всіх сторін одночасно є умовою їх взаємодії;

? принцип заборони застосування сили чи погрози силою, який встановлює обов'язок держав утримуватися від застосування збройної сили у порушення положень Статуту ООН, у контексті міжнародного військового партнерства набуває нині ключового значення, оскільки від його дотримання залежить ефективність військового співробітництва держав, збереження миру, стабільності та безпеки в усьому світі. Здійснюючи військове партнерство, держави мають усвідомлювати свою відповідальність за дотримання зазначеного принципу, утримуючись від укладання угод, що передбачають застосування сили;

? принцип співробітництва держав, передбачаючи обов'язок держав вирішувати будь-які міжнародні суперечки виключно мирними засобами, має дотримуватися у міжнародному військовому партнерстві, сприяючи збереженню миру, безпеки, міжнародного правопорядку у світі;

? принцип поваги прав і основних свобод людини, що породжує зобов'язання дотримуватися прав людини та основних свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, мови і релігії, передбачає, що військова співпраця між державами у будь-якому разі не повинна бути спрямованою на обмеження прав і свобод людини;

? принцип рівноправності і самовизначення народів та націй, призначений для регулювання відносин між державами в одній із головних сфер розвитку цивілізації, виявляє себе у встановленні певних заборон, які стосуються можливості використання потенціалу міжнародного військового партнерства для перешкоджання реалізації зазначеного принципу або зловживання ним [67, с. 296-298].

Усі інші принципи міжнародного військового партнерства є спеціальними, особливості яких визначаються конкретними напрямками і формами партнерства (співробітництва). До них належать:

? принцип здійснення співробітництва на основі рівноправності, партнерства, взаємної вигоди - жодні дії держави, жодні нормативні акти військовій сфері не повинні бути спрямовані на створення умов, які б ставили партнерів за угодами у нерівноправний стан;

? принцип недоторканності інтересів третіх держав - двостороннє чи багатостороннє співробітництво держав у військовій сфері жодним чином не повинно завдавати шкоди економічним, політичним інтересам держави, фізичним і юридичним інтересам особи, що знаходиться на території такої держави, якщо остання не є учасником такого співробітництва;

? принцип забезпечення балансу між гласністю та збереженням таємної інформації - у більшості партнерських угод у військовій сфері містяться норми щодо зобов'язання сторін гарантувати збереження одержаних у процесі військового співробітництва відомостей, що становлять державну й військову таємницю, водночас здійснюючи таке співробітництво в умовах транспарентності і гласності, за умови дотримання національних інтересів, забезпечення міжнародного миру та безпеки, поваги до інтересів третіх держав;

? принцип надання переваги взаємним консультаціям та переговорам із метою урегулювання будь-яких розбіжностей під час застосування угод, що регулюють міжнародне військове співробітництво держав - вказує на ті конкретні заходи, яких повинні дотримуватися держави при виникненні суперечок щодо тлумачення або застосування положень договорів, які регулюють питання міжнародного військового співробітництва;

? принцип дотримання законів країни перебування під час здійснення міжнародного військового співробітництва - усі дії, пов'язані зі співробітництвом у військовій сфері, здійснюються з дотриманням законів країни перебування, а в разі їх порушення винні особи несуть відповідальність за законами цієї країни, якщо інше не передбачено міжнародно-правовими актами;

? принцип визнання неподільності безпеки - безпека окремої держави є неподільною та має забезпечуватися лише за умов безпеки інших держав, що передбачає визнання та дотримання імперативних норм міжнародного права. Військова сила як гарантія міжнародної та національної безпеки повинна поступатися перед силою міжнародно-правових норм, широким військовим співробітництвом, довірою у військовій сфері;

? принцип зміцнення довіри, запобігання загрозам і перетворенню їх на конфлікти - військове співробітництво має бути спрямованим на створення умов протидії загрозам та розробку превентивних заходів, що суттєво зменшують вірогідність збройного конфлікту і потенційні, руйнівні наслідки його розв'язування;

? принцип заохочення розвитку новітніх технологій та обміну науковими досягненнями у певних сферах - він набуває важливого значення за необхідності надання допомоги у разі виникнення аварійних ситуацій, допомоги для подолання несприятливих природних явищ, у межах інформаційного, наукового, технічного, екологічного співробітництва з використанням військових ресурсів [67, с. 298-300].

Незважаючи на специфіку національних інтересів багатьох держав світу, у своїй сукупності перераховані принципи є єдиними для всіх, оскільки в основі міжнародного військового співробітництва у глобальному вимірі перебуває ідея забезпечення мирного співіснування усіх держав [65, с. 11].

Реалізація зазначених вище принципів міжнародного військового партнерства у процесі співробітництва (як між різними державами, так і між їх коаліціями) передбачає спільне вирішення партнерами таких завдань:

? з'ясування спільних загроз національній та колективній безпеці;

? визначення можливості, необхідності, меж застосування військової сили для досягнення певних політичних цілей;

? встановлення кількісних та якісних характеристик необхідної і достатньої коаліційної (об'єднаної) військової сили;

? регламентування порядку застосування можливостей військової організації коаліції, шляхів використання військової сили, способів забезпечення військової безпеки, а за потреби - військового впливу на противника або носія загрози для дотримання міжнародного миру і безпеки [18, с. 15].

Вирішення зазначених завдань відбувається в межах основних функцій міжнародного військового партнерства. До них відносять:

? вироблення спільних поглядів на військове будівництво і здійснення військової політики, узгодження військових доктрин держав;

? обмін військовою інформацією;

? спільні воєнні (бойові) дії;

? координацію військово-політичної діяльності, спільні оперативно-стратегічні, оперативно-тактичні, тактичні та командно-штабні навчання;

? взаємодію у військово-технічній сфері;

? торгівлю зброєю і постачання військової техніки й озброєння;

? обмін досвідом бойової підготовки;

? взаємну допомогу в підготовці військових кадрів;

? спільні науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи, обмін науково-технічною інформацією [25].

Реалізація зазначених функцій, на нашу думку, надає міжнародному партнерству у військовій сфері характеру стратегічного партнерства. Найчастіше воно є зумовленим наявністю спільного ворога: адже відомо, що об'єднуватися завжди легше проти когось. У такому випадку стратегічне партнерство у військовій сфері постає синонімом поняття «військовий альянс», а інтересом, що підштовхує дві держави до військового партнерства, є досягнення перемоги в конфлікті зі спільним ворогом [110, с. 118].

Політологічне розуміння поняття «військовий альянс» спирається на характеристику альянсу як специфічного виду міждержавного партнерства для досягнення певних цілей. За інтенсивністю діяльність альянсів охоплює широкий спектр - від вільної співпраці, узгоджених дій, більш тісної асоціації до максимально конкретних угод у формі офіційного договору. Відповідно, різняться і цілі військових альянсів: якщо одні автори визначають їх цілі як спільну зовнішню політику, то інші обмежують таку політику сферою національної безпеки або більш конкретною метою - спільною військовою боротьбою [212, с. 30].

Визначення поняття і розкриття змісту військових альянсів здійснювали в межах політологічних досліджень такі вчені другої половини ХХ - початку ХХІ ст., як Дж. Ліска, Д. Сінгер, М. Смолл, О. Холсті, Т. Хопманн, Дж. Салліван, С. Уолт, С. Бергсманн та ін. В їх наукових працях було позначено низку сутнісних характеристик міжнародного військового партнерства, що виявляють себе у створенні військових альянсів. Так, Дж. Ліска наголошує на тому, що військові альянси насамперед мають на меті протидію чомусь/комусь, розкриваючи свій головний зміст у ситуації конфлікту на міжнародному рівні [235, с. 12].

Д. Сінгер і М. Смолл у своїй класифікації військових альянсів пропонують розрізняти такі їх типи:

? захисні пакти;

? пакти про нейтралітет та ненапад;

? агресивні пакти.

Зазначені види військових альянсів, як зауважують дослідники, передбачають наявність щонайменше двох сторін - незалежних національних держав, що укладають союзну угоду [249, с. 5].

О. Холсті, Т. Хопманн і Дж. Салліван наголошують на трьох компонентах, які є необхідними для того, щоб об'єднання держав було визначене як військовий альянс:

? наявність формального договору (відкритого або таємного);

? безпосереднє відношення змісту договору до питань національної безпеки;

? партнери, які укладають договір, мають бути національними державами.

На основі трьох названих компонентів автори визначають поняття військового альянсу як формальну угоду між двома або декількома країнами, що співпрацюють у питаннях національної безпеки [228, с. 4]. Порівняно з попередніми дефініціями запропоноване визначення є більш чітким і таким, що спирається на об'єктивні критерії.

С. Уолт характеризує військовий альянс як формальну або неформальну угоду для співробітництва в галузі безпеки між двома або більше суверенними державами, уточнюючи, що подібна угода здебільшого набуває форми письмового військового зобов'язання [257, с. 20]. Однак подібний підхід є надто широким: зокрема, його застосування ускладнює розрізнення діяльності міжнародних організацій з проблем безпеки та міждержавних угод, укладених для вирішення конкретних питань у військовій сфері [212, с. 32].

С. Бергсманн, прагнучи уникнути як зайвого звуження, так і надмірного розширення змісту поняття військового альянсу, пропонує розглядати його як феномен, якому притаманна низка характеристик:

? військові альянси - це міждержавні угоди: необхідною умовою їх існування, є наявність незалежного органу влади, що має право керувати певним населенням та територією;

? військові альянси - це явні угоди, оскільки їх учасники розуміють, що така угода існує, відповідно до чого вони можуть формулювати свої наміри і сподіватися на їх реалізацію. Такий критерій відрізняє військові альянси від неформальних державних угруповань;

? військові альянси створюються на випадок конкретних дій за певних умов, що виникнуть у майбутньому. Хоча більшість альянсів охоплюють заходи, які мають місце протягом усього часу, доки договір є чинним, основний зміст альянсу стосується конкретних дій, яких слід дотримуватися у разі виникнення певної ситуації;

? певна невизначеність події, на випадок якої створюється військовий альянс: укладаючи його, партнери не знають, коли ця подія відбудеться і чи відбудеться взагалі. Це відрізняє союзи від фактичних коаліцій, які створюються під час війни;

? військовий альянс - це зобов'язання, яке варто відрізняти від реальної політики держави, що породжує проблему довіри або ризику відмови в підтримці;

? зазначене зобов'язання передбачає допомогу у випадку, зазначеному в договорі (як правило, напад на одного з партнерів), що полягає у використанні власних ресурсів для захисту партнера;

? у військовому альянсі зобов'язання партнерів є взаємними: кожен з них, на відміну від односторонніх гарантій, має враховувати як переваги зовнішньої допомоги у випадку серйозної загрози, так і можливі втрати через ризик втручання в конфлікт за участю партнера;

? військовий альянс є складником сфери національної безпеки. Цей аспект є дуже важливим, оскільки позначає проблему подальшого існування держави як суверенної одиниці, що надає військовим альянсам особливої значущості, відрізняючи їх від міжнародних угод в інших сферах зовнішньої політики (фінансах або торгівлі) [212, с. 34-35].

Кожне з наведених визначень більш чи менш повно охоплює важливі аспекти існування військових альянсів. Їх узагальнення дає змогу визначити сутність альянсів як засобів об'єднання військових ресурсів групою держав у відповідь на підготовку до певної передбачуваної ситуації, яка найчастіше визначається реальною або потенційною зовнішньою загрозою, яку створює інша держава або група держав. Співпраця між членами військового альянсу ґрунтується на двох ключових теоретичних принципах:

? поєднання сил є кращим стримуючим елементом проти потенційної загрози порівняно з силами однієї держави;

? у ситуації нападу союзницька протидія йому буде більш ефективною за ту відсіч, яку здатна дати країна без союзників [250, с. 323].

Військові альянси ґрунтуються на певній угоді, яка охоплює сферу співпраці між членами альянсу, а також зобов'язання та інтереси, що випливають з неї [220, с. 249]. Крім того, альянси мають обмежені цілі та чітку орієнтацію, яка головним чином є зовнішньополітичною [225, с. 78-79]. Нарешті, військові альянси є міждержавними. Вони можуть певною мірою обмежувати свободу дій своїх членів, але водночас дають їм змогу робити остаточний вибір у зовнішній політиці [244, с. 65].

На нашу думку, військовий альянс є класичною формою існування міжнародного військового партнерства. Він може бути інтерпретований як взаємодія держав з метою захисту своїх національних інтересів за різними напрямками, що спирається на об'єднаний воєнний потенціал країн-учасників.

Отже, політологічне дослідження міжнародного військового партнерства дає змогу представити його як невід'ємний складник системи міжнародного партнерства, що набуває все більшої значущості в контексті розвитку міжнародних відносин на сучасному етапі. Його сутність позначає добровільну співпрацю країн, що передбачає об'єднання ресурсів, зусиль для досягнення певних успіхів у різних галузях військової діяльності. Розуміння міжнародного військового партнерства як важливого компонента системи міжнародних відносин та оборонної політики держави обумовлено тим, що воно охоплює міждержавні відносини у військовій сфері та спрямоване на вирішення питань національної безпеки та є багатоаспектним, відбувається в декількох сферах і виконує низку функцій.

До головних наукових підходів, що дають змогу розкрити поняття й сутність міжнародного військового партнерства як політичного феномена, визначити його суб'єктів і способи взаємодії між ними, належать неореалізм, неолібералізм та конструктивізм. По-різному оцінюючи роль суб'єктів міжнародного військового партнерства і засоби взаємодії між ними, їх представники доходять згоди щодо значущості цього складника сфери міжнародних відносин. Принципи міжнародного військового партнерства, що визначаються як імперативними нормами міжнародного права, так і конкретними напрямками і формами військового співробітництва між державами, забезпечують фундамент для укладання військових альянсів - міжнародних угод, що дають змогу державам об'єднати військові ресурси з метою підготовки до військового конфлікту. У межах військових альянсів знаходять вираження визначальні напрямки міжнародного військового партнерства, характеристиці яких буде присвячено наступний параграф нашого дослідження.

1.2 Визначальні напрями міжнародного військового партнерства: теоретико-методологічний аналіз

Потреба усебічного розгляду міжнародного військового партнерства зумовлює необхідність розкриття головних напрямів його реалізації. Теоретико-методологічний аналіз зазначеної проблеми передбачає визначення основних напрямів військового співробітництва між державами та міжнародними інституціями, розкриття сутності кожного з цих напрямів, з'ясування їх загального місця в системі міжнародного військового партнерства.

Проаналізувавши наукову літературу, можна констатувати, що типологія напрямів міжнародного військового партнерства охоплює такі головні компоненти:

? військово-політичне партнерство;

? військово-технічне партнерство;

? військово-стратегічне (власне військове) партнерство.

Кожен із зазначених напрямів міжнародного військового партнерства є визначальним засобом досягнення стратегічно важливих цілей держав та їх об'єднань. Так, військово-політичне співробітництво реалізує державну політику у сфері безпеки й оборони, заходи щодо інтеграції, зміцнює довіру, партнерські відносини та взаємовигідні контакти і забезпечує виконання міжнародних зобов'язань певної держави у військовій сфері. Військово-технічне співробітництво поглиблює кооперацію з країнами-партнерами у галузі спільної розробки, виробництва та модернізації озброєння, військової й іншої техніки, сприяє розвитку експорту та імпорту товарів військового призначення, а також залученню міжнародної допомоги щодо утилізації застарілого озброєння, боєприпасів, ракетного палива. Військово-стратегічне співробітництво генерує розвиток збройних сил, їх підготовку та досягнення спроможності виконувати спільні завдання зі збройними силами держав-партнерів, сприяє професійній підготовці військових кадрів, збагаченню військового мистецтва, впровадженню досягнень світової військової науки [126, с. 374]. Усі зазначені напрями міжнародного військового партнерства заслуговують на детальний теоретико-методологічний аналіз, що має забезпечити розкриття сутності та головних компонентів кожного з них, а також визначити взаємозв'язки між ними.

Аналіз військово-політичного партнерства, на нашу думку, має спиратися на визначення сутності воєнної політики. О. Феденко надає зазначеному поняттю таку характеристику: «Воєнна політика як складова частина входить до діяльності основних суб'єктів політики, як сфери взаємодії між ними, пов'язаної, насамперед, з проблемою завоювання, утримання і використання державної влади, а також - реалізації визначення інтересів, політичних цілей. Вона безпосередньо пов'язана з військовим будівництвом, створенням збройних сил, їх підготовкою і застосуванням для досягнення політичних цілей, служить для забезпечення корінних інтересів і самого існування відповідних держав. Воєнна політика держав конкретизується в їх воєнних доктринах, військовій стратегії і в практиці військового будівництва. У кінцевому підсумку сутність воєнної політики будь-якої держави зводиться до покладеної в її основу концепції підготовки і використання військових засобів для досягнення політичних цілей» [184, с. 55-56].

Поняття воєнної політики перебуває в основі визначення воєнно-політичної обстановки, що охоплює стан відносин між державами та коаліціями держав (націями, політичними партіями), а також контрольованих ними військовими організаціями, формуваннями, угрупованнями, що відображає розстановку, співвідношення та взаємодію військових, економічних, політичних й інших сил і характеризує ступінь напруги цих відносин у даному регіоні (державі) або у світі в цілому. Отже, сутність воєнно-політичної обстановки виражається двома діалектично взаємопов'язаними ознаками, які надають їй нову якісну визначеність:

? вона є результатом і процесом політичної взаємодії сторін;

? така взаємодія проводиться із застосуванням військових засобів. Провідне місце в даному співвідношенні належить політичній стороні, яка визначає принципові особливості використання військової сили для досягнення поставлених цілей (загрозу або пряме її застосування, можливу відмову від застосування військових засобів) [184, с. 57].

На нашу думку, саме військово-політична обстановка визначає сприятливі/несприятливі умови для реалізації військово-політичного партнерства. Військово-політичне партнерство передбачає співпрацю учасників для досягнення різноманітних цілей як військового, так і політичного характеру.

Теоретико-методологічний аналіз військово-політичного партнерства як напрям міжнародного військового партнерства дає змогу виокремити низку його характерних ознак на сучасному етапі розвитку системи міжнародних відносин:

? розповсюдження між союзниками необхідної для прийняття стратегічно важливих рішень інформації (насамперед, конфіденційної), що зміцнює їх взаємну підтримку;

? покарання за відступництво від союзів у вигляді дестабілізації міжнародного становища держави, яка порушила умови військово-політичної угоди. Наслідком такого покарання постає погіршення стану її міжнародної безпеки;

? надання формалізованих гарантій кожній державі-партнеру щодо виступу союзників на її захист у разі війни, що має попереджувати агресивні дії проти цієї держави, та щодо надання необхідної під час дипломатичної кризи допомоги [77, с. 254].

Для досягнення високого рівня військово-політичного співробітництва в питаннях війни та миру держави свідомо позбавляють себе свободи дій, частково це стосується й менш важливих зовнішньополітичних проблем. Таке обмеження вільного вибору може мати наслідком зростання міжнародної безпеки кожної держави - члена військово-політичного союзу та стабілізації міжнародної системи в цілому. Союзницькі зобов'язання є вагомим чинником стримування агресивних намірів або дій ворожої держави, оскільки їй протистоїть об'єднана сила військово-політичного союзу.

Водночас, як засвідчує теоретико-методологічний аналіз проблем військово-політичного партнерства, ключовою дилемою в цій сфері постає прагнення кожної держави, що бере участь у співробітництві, збільшити рівень власної захищеності за рахунок допомоги союзників, з одного боку, та зменшити ступінь обмеження автономності власних дій, що походить із зобов'язань, прийнятих на себе відносно союзників, з другого боку. Відтак для кожної держави участь у військово-політичних союзах насамперед визначається ступенем зовнішньої загрози: поразка ворога або зниження рівня конфронтації з ним може призвести до втрати зацікавленості в подальшій участі в союзі. Для військово-політичного співробітництва, що має місце під час війни, спільні зусилля у веденні та забезпеченні бойових дій є провідним завданням, а припинення існування останніх зазвичай збігається із завершенням війни. Військово-політичні союзи мирного часу часто постають інструментом колективного стримування потенційного супротивника, передбачаючи взаємодію як у військовій, так і у внутрішньополітичній, зовнішньополітичній, економічній сферах. Тим самим завдяки військово-політичному співробітництву зміцнюються основи воєнно-політичної міжнародної інтеграції [130, с. 680].

Військово-політичне співробітництво спричиняє для кожної країни наслідки, що мають двоїстий характер. З одного боку, членство у військово-політичному союзі створює ситуацію, коли країна виступає його добровільним заручником. Проте з другого боку, частково втрачаючи гнучкість у використанні власної військової сили, держава набуває військової могутності, яка перевищує сумарну силу союзних країн (ефект синергії). Відповідно, надійність військово-політичного союзу визначається наявністю або відсутністю таких елементів:

? інституціалізація союзу;

? внутрішня структурованість;

? чітко визначені зобов'язання країн-членів і розподіл ролей;

? спільна розробка стратегічних планів та способів їх імплементації;

? інформованість щодо роботи органів управління безпекою і становища в кожній країні;

? обмін таємною інформацією щодо держав, що не входять до союзів - опонентів та третіх країн.

Ю. Клименко слушно зауважує: «Союзницьке військово-політичне співробітництво далеко не завжди означає гармонію у відносинах між партнерами: держави турбуються щодо небезпеки бути використаними своїми партнерами та за деяких обставин в них виникають сумніви у перевазі здобутків над втратами в його процесі. Потенційна небезпека бути використаним для досягнення чужих цілей ніколи не може бути повністю усунута, але її можна мінімізувати взаємною довірою, транспарентністю партнерів, доброю інформованістю про їх дії та наміри, створенням системи стимулів до лояльної співпраці та санкцій за порушення союзницьких зобов'язань. Співробітництво не завжди можливе, але інститути (організації) спроможні стимулювати взаємодію, зробити членів союзу відповідальними за свою політику та сприяти спільним безпековим стратегіям» [76, с. 13].

Відповідно, у системі військово-політичного партнерства претендувати на виконання функцій геополітичного стабілізатора може або держава - світовий лідер, або, у випадку нестачі в неї відповідних ресурсів, тимчасова коаліція держав. Основною проблемою подібних коаліцій є те, наскільки кожна з країн продовжує при цьому переслідувати власні цілі, що є відмінними від спільно проголошеної мети. Розрив між першим та другим визначає міру сталості й ефективності ситуаційного партнерства, що значно відрізняється від союзницького інституціалізованого військово-політичного співробітництва. В ідеалі всі учасники коаліції мають бути однаковою мірою зацікавлені у її дієздатності, але в дійсності відносини між ними є асиметричними, з обов'язковою наявністю елементів системи патрон-клієнт [76, с. 14].