Міжнародне військове партнерство та його роль у забезпеченні державного суверенітету України

Міжнародне військове партнерство базується на низці загальновизнаних принципів міжнародного права, більшість із яких має характер імперативних норм. До них належать: принцип суверенної рівності (рівноправності) держав - держави визнаються рівними незалежно від часу виникнення, розмірів території, кількості населення; принцип невтручання у внутрішні справи держави, що покликаний захищати внутрішню функцію держави як один з аспектів повної та суверенної влади, здійснюваної державою на своїй території у межах своїх кордонів; принцип територіальної цілісності держав, що захищає право держави на цілісність та недоторканість її території, є особливо значущим в системі міжнародного військового партнерства; принцип непорушності державних кордонів, регламентуючи встановлення й охорону кордону, що розмежовує державні території, має бути фундаментом для військового партнерства між державами, а його захист може стати предметом військового співробітництва згідно з міжнародними договорами; принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань, що вимагає сумлінного. якісного виконання державою своїх міжнародних зобов'язань та вказує на неможливість посилатися на норми національного права як підставу невиконання таких зобов'язань, у сфері міжнародного військового партнерства для всіх сторін одночасно є умовою їх взаємодії; принцип заборони застосування сили чи погрози силою, який встановлює обов'язок держав утримуватися від застосування збройної сили у порушення положень Статуту ООН; принцип співробітництва держав, який передбачає обов'язок держав вирішувати будь-які міжнародні суперечки виключно мирними засобами; принцип поваги прав і основних свобод людини; принцип рівноправності і самовизначення народів та націй.

Проаналізувавши наукову літературу, можна констатувати, що типологія напрямів міжнародного військового партнерства охоплює такі головні компоненти:

? військово-політичне партнерство;

? військово-технічне партнерство;

? військово-стратегічне (власне військове) партнерство.

Отже, політологічне дослідження міжнародного військового партнерства дає змогу представити його як невід'ємний складник системи міжнародного партнерства, що набуває все більшої значущості в контексті розвитку міжнародних відносин на сучасному етапі. Його сутність позначає добровільну співпрацю країн, що передбачає об'єднання ресурсів, зусиль для досягнення певних успіхів у різних галузях військової діяльності. Розуміння міжнародного військового партнерства як важливого компонента системи міжнародних відносин та оборонної політики держави обумовлено тим, що воно охоплює міждержавні відносини у військовій сфері та спрямоване на вирішення питань національної безпеки та є багатоаспектним, відбувається в декількох сферах і виконує низку функцій.

Розділ 2. Сутність міжнародного військового партнерства як чинник забезпечення державного суверенітету України

2.1 Міжнародне військове партнерство як основа воєнної безпеки держави

Воєнна безпека держави визначається не тільки наявністю потужних збройних сил, але й вмінням політичної та військової еліти створити систему партнерських відносин у військовій сфері з іншими країнами, визначити національні, геостратегічні пріоритети держави та захистити їх різноманітними засобами.

На думку фахівців, «воєнна безпека - це: спроможність держави до захисту та оборони її національних інтересів, суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості від посягань із застосуванням воєнної сили; стан, за якого ймовірність війни зводиться до мінімуму внаслідок відсутності стимулів до застосування воєнної сили й умов, які б вимагали відновлення балансу сил, а також унаслідок проведення заходів із запобігання або нейтралізації воєнної небезпеки» [92, с. 107].

На переконання І. Руснака, воєнна безпека України як одна з найважливіших складових національної безпеки підтримується складним комплексом політичних, економічних, військових та інших заходів.

Переважне значення надається заходам політичного характеру, спрямованим на створення сприятливої для країни зовнішньої та внутрішньої обстановки, зміцнення міжнародного авторитету держави, усунення існуючих і потенційних конфліктних ситуацій. Однак ефективність цих заходів досягається лише за умов, якщо вони сполучаються з діями оборонного характеру, спрямованими на силове стримування можливого агресора та блокування його спроб домогтися політичних цілей за допомогою зброї [141, с. 9].

Відповідно міжнародне військове партнерство базується на основі політичних та правових рішень, що мають зміцнити безпеку держави в цілому та воєнну зокрема. Розвиваючи збройні сили та ОПК, держава створює підґрунтя для участі у різноманітних форматах міжнародного військового партнерства задля реалізації власної політичної та воєнної стратегії.

Так, у грудні 2014 року Верховна Рада України підтвердила курс України на інтеграцію в європейський економічний і правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі, а також поглиблення співпраці з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства в цій організації [62].

Вищеозначене рішення суттєво підкорегувало загальні підходи до підтримання воєнної безпеки України та реалізації програм нашої країни з міжнародного військового партнерства. Мова йде, перш за все, про раціональну воєнну політику України, згідно з якою здійснюється реформування й розвиток сектору безпеки і оборони держави. Основним напрямком діяльності органів виконавчої влади в цій сфері визначене досягнення готовності сектору безпеки і оборони до відсічі зовнішній збройній агресії. При цьому передбачається прискорення імплементації європейських норм та принципів у функціонування ЗС України, поглиблення взаємосумісності ЗС України з відповідними силами країн Європейського Союзу й НАТО, реалізація оборонних аспектів Угоди про асоціацію України з Європейським Союзом та затвердженої Президентом України Стратегії сталого розвитку «Україна - 2020» [177].

Необхідно підкреслити, що в оновленій «Воєнній доктрині України» значна увага приділяється міжнародному військовому партнерству як засобу зміцнення воєнної безпеки держави. Зокрема, у пункті 54 зазначається, що кожна держава має право гарантувати власну безпеку шляхом інтеграції в такі безпекові структури, які найбільш відповідають її інтересам. З відмовою від політики позаблоковості Україна вибудовує нові підходи до забезпечення національної безпеки, надаватиме пріоритет участі в удосконаленні та розвитку євроатлантичної та європейської систем колективної безпеки. Для цього Україна буде інтегруватися до європейського політичного, економічного, правового простору з метою набуття членства в ЄС, а також поглиблювати співпрацю з НАТО. Пріоритетним завданням поглиблення співпраці з НАТО є досягнення до 2020 року повної сумісності ЗС України з відповідними силами держав - членів НАТО. Поглиблення співпраці з НАТО передбачає: розвиток багатосторонніх відносин у рамках сучасних механізмів НАТО, зокрема в рамках Спільної з ЄС політики безпеки і оборони, Хартії про особливе партнерство між Україною та Організацією Північно-Атлантичного договору, програми «Партнерство заради миру», Концепції оперативних можливостей НАТО (КОМ/ОСС), Процесу планування та оцінки Сил НАТО (ППОС/PARP) і середземноморського діалогу; розвиток двосторонніх відносин України з державами - членами НАТО; надійне виконання взятих на себе партнерських зобов'язань, взяття на себе пропорційної частки відповідальності у спільних з НАТО операціях; неупереджений і прозорий аналіз реформ у ЗС України з метою впровадження стандартів НАТО, забезпечення мобільності ЗС України та оперативності їх розгортання; забезпечення підготовленості особового складу, технічної сумісності озброєння, військової та спеціальної техніки, а також оперативної сумісності підрозділів ЗС України і держав - членів НАТО в рамках Програми перевірки та зворотного зв'язку Концепції оперативних можливостей НАТО (КОМ/ОСС) [138].

У цьому контексті Ю. Овчаренко слушно зазначає, що воєнну безпеку держави, її мирне існування гарантує передусім міжнародне співробітництво. Виходячи з того, що воєнна безпека досягається насамперед цілеспрямованою діяльністю у галузі міжнародного співробітництва, воєнна доктрина держави містить, по-перше, визначення місця держави у системі міжнародних відносин, системах регіональної (колективної) безпеки; по-друге, визначення напрямів діяльності та пріоритетних завдань щодо підтримання миру; по-третє, визначення вірогідних викликів щодо можливого порушення воєнної безпеки та здійснення міжнародного співробітництва, спільних запобіжних дій з метою підтримання міжнародної стабільності та воєнної безпеки [113, с. 111].

Міжнародне військове партнерство передбачає не тільки обмін досвідом у сфері воєнного будівництва, проведення спільних навчань, підготовки кадрів тощо, а й надання країнами-партнерами необхідної допомоги у випадку збройної агресії проти однієї з держав, що відповідно значно посилює воєнну безпеку всіх учасників військового співробітництва.

З цього приводу О. Ольховець зауважує: «Для визначення зовнішньополітичних орієнтирів державної політики надзвичайно важливим є положення Воєнної доктрини, згідно з яким Україна, користуючись невід'ємним правом кожної держави на індивідуальну та колективну оборону, в разі збройної агресії не виключає можливості отримання військової допомоги від інших держав та передбачає підготовку держави до збройного захисту національних інтересів» [114, с. 112].

Практика захисту національних інтересів незалежних держав демонструє необхідність не тільки визначення стратегічних напрямків міжнародного військового партнерства (співробітництва з воєнними блоками та організаціями) як запоруки воєнної безпеки країни, а й встановлення міждержавних партнерських стосунків у військовій сфері.

Зокрема, Україна здійснює військове співробітництво з Азербайджанською Республікою, що знайшло своє відображення у низці угод (починаючи з 1997 року). Військово-технічне співробітництво між Азербайджаном й Україною здійснюється за такими напрямками:

? розвиток коопераційних зв'язків при розробці і виробництві військової продукції;

? здійснення взаємних поставок озброєння, військової техніки, спецмайна та матеріальних ресурсів для потреб оборони і безпеки сторін;

? надання послуг військового призначення, у тому числі з модернізації, ремонту та обслуговування озброєння і військової техніки для Збройних Сил сторін, навчання відповідних військових фахівців [107, с. 146].

Як приклад, наприкінці 1990-х - початку 2000-х років розвивалась співпраця в авіабудівній галузі: Азербайджанська Республіка купувала українські літаки АН-140-100. За контрактом між харківським Державним авіаційним виробничим підприємством та азербайджанським Державним концерном «АЗАЛ» азербайджанська сторона замовила чотири українські літаки (перший надійшов у грудні 2004 pоку). Україна постачала Азербайджанській Республіці модернізовані ударні вертольоти Ми-24G, літаки МиГ-29 та запчастини до них, іншу військову техніку [45].

Відповідно таке співробітництво зміцнює воєнну безпеку обох держав та є запорукою стабільності у Чорноморсько-Каспійському регіоні.

Особливого значення для зміцнення воєнної безпеки нашої держави набуває військова співпраця з Туреччиною. Це пов'язано з тим, що «Туреччина - близькосхідна, балканська, кавказька, середньоазійська, каспійська, середземноморська та чорноморська держава, яка у змозі грати стратегічну роль у всіх перерахованих регіонах одночасно і, таким чином, претендувати на глобальну роль» [91, с. 52].

Звертаючись до історії питання, науковці констатують, що між Україною та Туреччиною укладено кілька договорів - це меморандум про взаєморозуміння між військовими відомствами, підписаний 14 липня 1993 року, угода про співробітництво в галузі військової підготовки, технології та науки, датована 27 липня 1994 року, угода між українським Міністерством оборони і турецьким Генеральним штабом про співробітництво у сфері військової освіти і підготовки військ, укладена 28 січня 1997 року, угода про співробітництво між органами, відповідальними за морський простір у Чорному морі, підписана 12 лютого 1998 року, угода про взаємний захист секретної інформації з військових питань від 23 листопада 2000 року, угода про оборонно-технічне співробітництво та протокол про співпрацю в галузі обміну інформацією щодо операції «Чорноморська гармонія», обидва документи підписані 17 січня 2007 року та ін. [201].

З точки зору С. Корсунського співробітництво між оборонними відомствами України і Туреччини набуває системного та комплексного характеру за такими напрямами: воєнно-політичний діалог, проведення двосторонніх консультацій та переговорів; співробітництво між видами збройних сил; спільна участь у навчаннях; обмін досвідом з питань розвитку збройних сил; співробітництво у галузі військової освіти; мовна підготовка. Сторонами обговорюється широкий спектр питань двостороннього військового та військово-технічного співробітництва, зокрема, щодо спільної участі у миротворчих операціях, продовження співпраці в рамках «Blackseafor» та «Чорноморська гармонія» [81, с. 28].

Аналізуючи характер міжнародного військового партнерства України у Чорноморсько-Каспійському регіоні, на нашу думку, варто розглянути перспективи військового співробітництва нашої держави в межах об'єднання ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова). Інтенсифікація такої співпраці змогла б значно посилити воєнну безпеку всіх країн цього об'єднання, України зокрема.

Перспективність такого партнерства на переконання Ю. Будзовича обумовлена тим, що країни члени ГУАМ на відміну від інших країн регіону мають низку характерних рис, які сприятимуть активному співробітництву між вищеназваними державами:

? спільне історичне минуле у рамках перебування у складі СРСР;

? спільні проблеми посткомуністичної трансформації: перехідний стан економіки, неефективна демократія, низький рівень життя населення;

? наявні проблеми порушення територіальної цілісності і суверенітету у всіх держав, сепаратистські тенденції спровоковані Російською Федерацією;

? спільні євроінтеграційні прагнення, участь у проекті «Східне партнерство», співпраця з НАТО [17, с. 84].

З точки зору Е. Алібейлі, перспективи розвитку ГУАМ можуть бути пов'язані з її перетворенням в один із ключових елементів нової архітектури європейської і трансатлантичної безпеки. Реалізація такої ролі можлива шляхом укладення низки військово-політичних угод між європейськими та євроатлантичними структурами безпеки - з одного боку, і ГУАМ - з іншого. Подальше розширення ГУАМ - об'єктивна вимога часу. Більш тісне залучення Румунії, Болгарії, Польщі та Туреччини до вирішення проблем об'єднання могло б перетворити даний союз в один з ключових елементів стабільності і безпеки в регіоні, так як всі вищеназвані країни є членами НАТО. Слід виробити адекватну стратегію розширення, яка б враховувала всі його форми за умови збереження комплементарності національних інтересів [5, с. 19].

Отже, активізація діяльності ГУАМ за всіма напрямками, військовому зокрема, дозволила б зміцнити мир та безпеку у регіоні, стати стримуючим фактором експансіоністських планів Росії.

Обравши в якості стратегічного євроатлантичний вектор для подальшого національного розвитку, Україна також співпрацює з країнами з різних регіонів, зміцнюючи таким чином воєнну безпеку держави.

Зокрема, одним з важливих напрямків міжнародного військового партнерства України є взаємовигідне співробітництво з Китайською Народною Республікою. Практика міжнародних відносин свідчить, що для здійснення ефективного міждержавного партнерства у військовій сфері повинна бути низка передумов політичного, економічного, геополітичного та іншого характеру. Як стверджує Л. Лещенко, для розвитку відносин України і КНР таке сприятливе підґрунтя має місце. По-перше, між нашими країнами відсутні політичні антагонізми чи суперництво за вплив у регіонах або у світі загалом. Збереження цієї безконфліктності можна передбачити і на майбутнє. По-друге, цілком очевидна взаємна вигода всебічного співробітництва, передовсім торгово-економічного. По-третє, обопільний потяг країн до співпраці з метою забезпечення своїх інтересів. І, по-четверте, можливість «засівати чисте поле» двосторонніх взаємин, не обтяжених минулими образами, конфліктами чи претензіями [89, с. 150].

Досліджуючи питання військового партнерства України та КНР науковці констатують, що воно відбувається не один рік й має декілька важливих напрямків реалізації. Так, Україна та Китай брали участь у виробництві танка «Аль Халід», яке у 2000 році розпочав Пакистан. Україна також веде і закінчує виконання контрактів із Китаєм за такими військово-технічними проектами, як поставки турбін для кораблів і систем радіолокації. Реалізується проект «Аль Зарат» - модернізація танків Т-59, що відповідають китайській моделі Т-55. Військово-технічне співробітництво України й КНР на сьогодні взагалі являє собою надзвичайний резерв праці. Контакти з Китаєм в цій галузі пов'язані, перш за все, з авіабудуванням (контракти з АНТК ім. Антонова), ракетобудуванням (контракти з Дніпропетровським КБ «Південне»), співпраці у космосі тощо. В свій час відповідно до укладеного між Україною і Китаєм договору, Харківський військовий університет (зараз ХУПС ім. Івана Кожедуба) здійснював підготовку китайських фахівців протиповітряної оборони. На думку фахівців, не виключено, що в майбутньому Україна почне готувати й курсантів-льотчиків із КНР, а також здійснюватиме медичне забезпечення підготовки космонавтів, що особливо важливо для реалізації китайської космічної програми «Проект 921». Крім того, на аерокосмічній виставці в китайському місті Чжухаї було підписано кілька угод про модернізацію та обслуговування китайської авіатехніки, зокрема модернізацію китайського літака У-8, який є копією українського літака АН-12. Крім того укладено угоду в галузі освоєння космосу. Зокрема, передбачено спільну роботу над новими космічними технологіями і, у тому числі, над створенням мікросупутника. Одним із головних напрямів співробітництва буде вдосконалення техніки для виведення супутників, створення платформ мікросупутників і просування амбітного проекту космічного повітряного старту. Продовжуються переговори про придбання Китаєм Ан-70, який у своєму класі випередив на кілька років провідні авіаконструкторські бюро світу. Причому Київ уже погодився продати й технологію для будівництва машин даного класу в КНР. Крім того, Україна підключилася до китайської програми створення літака для регіональних перевезень - APJ-21. Це реактивна машина на 60-90 місць, що має стати основною на регіональних авіалініях у ХХІ ст. Підписання українсько-китайської угоди про захист інтелектуальної власності дає можливість українським фахівцям поділитися з китайцями своїм досвідом у ракетобудуванні та створенні радарних оборонних систем високої точності [97, с. 73].

Можна констатувати, що співробітництво України з Китаєм у воєнній сфері має в першу чергу військово-технічне та науково-освітнє спрямування, що сприятиме розвитку вітчизняної оборонної промисловості. На наше переконання, Україна має більш активно діяти у Азійсько-Тихоокеанському басейні, зміцнюючи партнерські стосунки (у військовій сфері зокрема) з провідними країнами, які впливають на геополітичну та геостратегічну розстановку сил не тільки в даному регіоні, а й у глобальному масштабі.

Окрім Китаю у Азійсько-Тихоокеанському регіоні Україна співробітничає у військовій сфері з В'єтнамом. У свій час була укладена міжурядова угода про співробітництво у військово-технічній галузі (1994 р.), працювала Міжурядова координаційна комісія з питань військово-технічного співробітництва (з 1995 р.). Україна і В'єтнам виконували програму військово-технічного співробітництва у військово-технічній сфері у 2011-2015 роках. Ведеться робота за такими напрямами співробітництва: модернізація ОВТ СРВ, постачання нових зразків продукції військового призначення українського виробництва (військово-транспортні літаки, ракетні комплекси, радіолокаційна техніка тощо) [104, с. 101].

Вочевидь, регіональний (локальний) вимір військового співробітництва, військове партнерство між окремими державами є важливими складовими міжнародної та національної безпеки. Водночас європейський та євроатлантичний вектори міжнародного військового партнерства України, як зазначалося вище, залишаються магістральними у зміцненні воєнної безпеки нашої країни, захисту її суверенітету.

З точки зору Л. Зіняка, «європейська інтеграція має сприяти підвищенню загального рівня обороноздатності і військового суверенітету нашої країни, зміцненню національної безпеки та безпеки громадян, адже вона виключає застосування сили як методу залагоджування суперечностей, сприяє стабільності у відносинах з усіма сусідніми державами» [64, с. 245].

Військове партнерство України з ЄС на сьогоднішній день спирається на низку договорів, зокрема на Угоду про партнерство та співробітництво між Україною, Європейськими співтовариствами та їх державами членами від 14 червня 1994 року [176], що є базовим двостороннім міжнародним договором сторін, а також низкою інших міжнародних угод, зокрема, Угодою про визначення загальної схеми участі України в операціях Європейського Союзу із врегулювання криз від 13 червня 2005 року [174].

Важливо, що в «Угоді про асоціацію» мова також йде про співробітництво України з ЄС у сфері безпеки. Зокрема у статті 7 «Зовнішня та безпекова політика» підкреслюється, що сторони повинні поглиблювати свій діалог і співробітництво та сприяти поступовій конвергенції у сфері зовнішньої та безпекової політики, у тому числі Спільної політики безпеки і оборони (СПБО), а також, зокрема, розглядати питання недопущення конфліктів та антикризового управління, регіональної стабільності, роззброєння, нерозповсюдження, контролю над озброєннями та експортом зброї, а також поліпшення взаємовигідного діалогу у космічній сфері. Співробітництво ґрунтуватиметься на спільних цінностях і спільних інтересах та спрямовуватиметься на посилення політичної конвергенції і ефективності, сприяння спільному політичному плануванню. Із цією метою Сторони використовуватимуть двосторонні, міжнародні і регіональні форуми [175].

Якщо взаємодія України з ЄС у безпековій сфері має переважно політико-дипломатичний характер, то співробітництво з НАТО спрямовано, в першу чергу, на реалізацію заходів військово-оборонного партнерства. Участь України у програмах НАТО має посилити обороноздатність нашої країни, зміцнити воєнну безпеку та національний суверенітет нашої держави.

Як стверджують фахівці, нині поточні та перспективні завдання співпраці з НАТО в оборонній сфері, а також в інших сферах практичної взаємодії окреслюються в Річних національних програмах співробітництва України з НАТО, які залишаються ключовим робочим документом нашої кооперації. Завдання співпраці в оборонній сфері можна згрупувати в чотири ключові напрями, які охоплюють весь спектр нашої відповідної взаємодії з Альянсом, а саме:

? підтримання воєнно-політичного діалогу;

? сприяння реформуванню й розвитку ЗС України;

? забезпечення внеску в міжнародну безпеку та підтримання миру;

? оборонно-технічне співробітництво [52, с. 5].

Аналізуючи особливості військового партнерства України та НАТО варто наголосити на тому, що наша країна завжди брала участь у забезпеченні стабільності у різних куточках світу, долучаючись до миротворчої діяльності Альянсу. Українська держава таким чином утверджує власну суб'єктність у системі міжнародного військового партнерства, зміцнює авторитет у воєнній сфері.

Отже, стратегічне партнерство України з НАТО є важливим чинником позитивних змін у вітчизняній воєнній сфері, фактором зміцнення обороноздатності держави та основ демократичного розвитку.

На думку дослідників, реформування армії України у контексті євроатлантичної інтеграції передбачає: удосконалення структури та оптимізацію чисельності ЗС України; створення принципово нової нормативно-правової бази з оборонних питань; розвиток міжнародного військового співробітництва; реформування військової науки та освіти; оновлення виховної роботи, морально-психологічної та політичної підготовки військових; вдосконалення системи соціально-правового забезпечення військовослужбовців. Надзвичайно важливими напрямами реформування ЗС України, також, є: всебічна оптимізація цивільно-військових взаємин; встановлення ефективного демократичного цивільного контролю над структурою, як необхідної передумови та чинника демократизації; проведення планомірної технічної модернізації ЗС України; поступове приведення законодавчої бази в галузі безпеки й оборони у відповідність з вимогами НАТО; розроблення нової гнучкої системи оборонного планування, максимально адаптованої до загальних вимог країн Альянсу; підготовку таких підрозділів, які були б повністю взаємосумісними із військовими формуваннями НАТО для спільних дій у гуманітарних, пошуково-рятувальних операціях, а також в операціях з підтримання миру [85, с. 106-108].

У цьому контексті У. Ільницька стверджує, що розвиток відносин особливого партнерства між Україною та НАТО з метою набуття членства в Альянсі підвищує рівень гарантій політичної незалежності, територіальної цілісності i непорушності кордонів України; сприяє протидії новим загрозам стабільності i безпеки в регіоні центрально-східної Європи, невід'ємною частиною якого визнано Україну; сприяє входженню України у європейські структури безпеки та її участі у створенні нової системи міжнародної безпеки; прискорює реформування оборонної сфери i розбудову ЗС України, надає можливості для використання досвіду держав членів НАТО у питаннях забезпечення демократичного контролю над Армією, відкритості у плануванні оборони i формуванні військового бюджету, розбудові професійних ЗС України; дає можливості для отримання допомоги від країн - членів Альянсу в проведенні операцій із захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій [69, с. 154].

Досліджуючи особливості військового партнерства України та НАТО, неможливо залишити поза увагою контроверсійну проблему можливого вступу нашої держави до Альянсу. З точки зору зміцнення воєнної безпеки фахівці визначають наступні переваги такого кроку:

? надання гарантій безпеки, відповідно до яких напад на Україну означає напад на усіх членів Альянсу (сьогодні до НАТО входять 28 держав);

? надання «ядерних гарантій», відповідно до яких напад на Україну із застосуванням ядерної, хімічної чи бактеріологічної зброї обернеться адекватною відповіддю з боку ядерних держав - членів НАТО (США, Велика Британія, Франція);

? входження до НАТО дуже істотно знижує ризик війни проти нашої країни. Україна є стратегічно важливою державою, на відміну від нейтральних Швеції та Фінляндії. Геостратегічні переваги, які дає контроль над Україною, можуть для потенційного агресора переважати ризик, який супроводжуватиме агресія проти України;

? у результаті вступу до НАТО наша держава зміцнить свою політичну незалежність і захищеність від зовнішнього втручання у внутрішні справи України відповідно до стандартів безпеки Альянсу;

? цілковите унеможливлення зовнішньополітичних провокацій проти України, на зразок конфлікту навколо о. Тузла та анексій української території на кшталт Криму;

? у результаті вступу до НАТО Україна зміцнить територіальну цілісність держави. Сепаратизм втратить силові основи для своєї можливої реалізації;

? вступ до НАТО означатиме остаточний вихід України з-під впливу Москви та неможливість його відновлення в майбутньому, а для Росії це значитиме необхідність налагоджувати партнерські рівноправні відносини з Україною, як це вона робить з членами НАТО у Західній та Центрально-Східній Європі;

? загальна вартість вступу до Альянсу є відносно невеликою, оскільки ні НАТО, ні Україна не мають потреби розміщувати на нашій території іноземні війська;

? НАТО не вимагає масового переозброєння східно-європейських армій чи закупівель своїми членами озброєнь тільки виробництва країн НАТО;

? Альянс не забороняє своїм членам співробітничати у військово-технічній сфері з іншими державами;

? після вступу до НАТО різко збільшаться обсяги іноземних інвестицій в Україну, оскільки безпека пов'язана з економікою;

? входження до Альянсу означатиме нові можливості для конкурентоздатних оборонних виробництв;

? вступ до НАТО сприятиме покращенню клімату для здійснення підприємницької діяльності в Україні завдяки піднесенню міжнародного інвестиційного іміджу країни;

? виходячи з потенціалу та значення України для безпеки Європи, наша країна, вступивши до НАТО, може стати в один ряд за впливом і значенням її з найбільш авторитетними членами - США, Великою Британією, Францією, Німеччиною, Туреччиною;

? входження до Альянсу дасть Україні час зміцнитися й набратися сил у відносно «тепличних», сприятливих геополітичних умовах;

? членство в НАТО гарантує безпеку своїм членам не лише від зовнішніх загроз, а й у випадку надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру, подолання їх наслідків для порятунку людей і довкілля;

? особливо варто наголосити на перспективах співробітництва НАТО й України в гуманітарній сфері загалом та науковій зокрема. Північноатлантичний альянс забезпечує широку підтримку науковим дослідженням та освітнім проектам. І дуже важливо, що переважна більшість таких досліджень та проектів не пов'язана з військовою сферою, а сприяє розвитку наукової думки саме у цивільних галузях [13, с. 114-116].

Водночас Л. Білоус визначає потенційні проблеми, які постали б перед нашою країною на випадок її Євроатлантичної інтеграції. Назвемо ці проблеми:

1. Україна муситиме надавати збройну підтримку союзникам по НАТО, якщо на їхню територію буде здійснено напад в Європі, Північній Америці та Атлантичному океані на північ від тропіка Рака.

2. Ймовірним є певне збільшення витрат на оборону в Україні - з нинішніх 1,4% до щонайменше 1,7-2,0% ВВП (до рівня, якого досягнуто в Польщі, Чехії, Угорщині).

3. Вартість членського внеску України до натовського бюджету, за попередньою оцінкою, становитиме близько 40-50 млн. доларів США на рік (саме таку суму сплачує Польща).

4. Вірогідним є тимчасове погіршення відносин України з Росією, адже Москва розумітиме втрату перспективи відновлення контролю над нашою країною.

5. Певною мірою збільшуватиметься терористична загроза для України, яка в результаті вступу до НАТО стає частиною Європи. Однак досі в державах ЦСЄ, які є членами Альянсу, не було жодного теракту, оскільки терористичні угруповання не розглядають ці країни як своїх актуальних супротивників [13, с. 116-117].

Вочевидь, міжнародне військове партнерство у форматі Україна ? НАТО є каталізатором реформування ЗС України, стимулом до модернізації військово-промислового комплексу, що у підсумку сприятиме зміцненню воєнної безпеки Української держави.

Як відомо поширеними формами прояву міжнародного військового партнерства України, що безумовно позитивно впливають на воєнну безпеку нашої держави є участь ЗС України у миротворчих операціях та міжнародних військових навчаннях.

А. Войціховський з цього приводу констатує, що окремої уваги заслуговують питання щодо участі України в міжнародних навчаннях НАТО в дусі партнерства заради миру, які відіграють важливу роль для досягнення взаємосумісності з іноземними військовими підрозділами, необхідної українським військовим контингентам при проведенні міжнародних миротворчих операцій. Це особливо важливо при формуванні багатонаціональних військових миротворчих контингентів, у яких частка України дуже значна. Індивідуальна програма «Партнерство заради миру» містить 143 військових заходи, які спрямовані на досягнення цілей співробітництва в таких галузях: консультації, команда і контроль (управління); мовна підготовка; підтримка миру; стандартизація; військові навчання; військова освіта, підготовка військ і воєнна доктрина [26, с. 27].

Участь у миротворчих операціях та спільних військових навчаннях сприяє обміну досвідом між військовослужбовцями різних країн, набуттю ними нових навичок з військової справи, які у подальшому можуть бути використані для зміцнення воєнної безпеки власної країни.

Одним з важливих напрямків міжнародного військового партнерства України є застосування інституту військових радників для розбудови воєнної безпеки нашої держави, всебічне використання наукових, військово-технічних, логістичних та інших напрацювань країн-партнерів для захисту суверенітету нашої країни.

На переконання науковців вкрай важливо, що в роботі з планування та здійснення заходів щодо зміцнення оборони України беруть активну участь іноземні радники та вітчизняні експерти, у тому числі фахівці НАТО, представники Спільної робочої групи Україна-НАТО з питань воєнної реформи високого рівня, українсько-американської робочої групи з питань оборонного планування, компанії RAND Corporation, Ради волонтерів та ін. Це дало змогу сформувати воєнну політику держави з урахуванням європейських та євроатлантичних цінностей. Виходячи з довгострокової мети приєднання до загальноєвропейської системи безпеки, основу якої становить НАТО, Україна взяла твердий курс на поглиблення співробітництва з Альянсом з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства в цій організації [142, с. 37].

У свою чергу автори монографії «Світова гібридна війна: український фронт» констатують: «Значну роль у підвищенні бойових спроможностей українських сил оборони, підготовці їх особового складу, постачання їм військової техніки, насамперед її високотехнологічних зразків, відіграє допомога з боку західних держав, НАТО та ЄС» [149, с. 314].

У підсумку вищенаведені заходи з міжнародного військового партнерства мають призвести до посилення обороноздатності України, розбудови сучасної інфраструктури та зміцнення ЗС України.

У цьому сенсі дослідники зауважують, що важливий напрям роботи зі зміцнення воєнної безпеки України - це нарощування оперативних спроможностей українського війська. Із цією метою здійснюється комплекс заходів, спрямованих на підготовку визначених військових частин та підрозділів, у яких широко використовуються практичні механізми військової співпраці, зокрема Концепція оперативних можливостей, Індивідуальна програма партнерства, Програма НАТО з обміну даними про повітряну обстановку, залучення до оперативних чергувань у складі Сил реагування НАТО, а також багатонаціональні військові навчання. Так, завдяки участі у Програмі оцінки та зворотного зв'язку Концепції оперативних можливостей НАТО сьогодні ЗС України мають у своєму складі низку сертифікованих за стандартами Альянсу підрозділів і бойових кораблів, готових до участі в багатонаціональних заходах з урегулювання кризових ситуацій [52, с. 6].

З початком військової агресії Росії проти України міжнародне військове партнерство для нашої держави стало важливим чинником захисту національного суверенітету.

В цьому контексті, безумовно позитивною подією стала одностайність країн-членів НАТО щодо необхідності посилення сприяння українській стороні шляхом інтенсифікації політичного та військового співробітництва, що має підвищити військовий потенціал та боєздатність ЗС України, котрі матимуть змогу перейняти передовий досвід ведення бою, організації заходів військового протистояння в разі загрози нападу та, що не менш важливо, здобути високотехнологічні зразки озброєння та інше технічне оснащення, наявне у військ держав - членів НАТО. Загалом, така підтримка сприятиме трансформації ЗС України, запустивши механізм їхнього перетворення на сучасний, ефективний інститут організації та ведення бою, котрий матиме здатність убезпечити державу від зовнішніх загроз та гарантувати дієвість механізму стримування зовнішнього ворога. Крім того, кооперація сторін у цьому напрямі повинна вдосконалити ефективність групової мілітарної взаємодії українських підрозділів та бійців держав - членів НАТО, а також розширити участь вітчизняних сил у навчаннях Альянсу. Підтвердженням такої співпраці стало проведення на території України восьми спільних тактичних навчань, погоджених відповідно до Закону України №1182-VII «Про схвалення рішення Президента України про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України у 2014 році для участі у багатонаціональних навчаннях» від 01 квітня 2014 року [191, с. 18].

У свою чергу у 2015 році був проведений комплекс тактичних навчань Fearless Guardian-2015, що здійснюється в рамках технічної допомоги уряду США та за рахунок Резервного фонду світової безпеки. Проект передбачає проведення фахівцями Збройних Сил США з особовим складом Національної Гвардії України та офіцерами-інструкторами ЗС України базової та спеціальної підготовки особового складу (як індивідуальної, так й у складі підрозділів), а також оснащення військовослужбовців, які братимуть участь, військовою формою одягу, індивідуальним захисним спорядженням, приладами нічного бачення та засобами зв'язку. В межах цього проекту здійснювалась підготовка керівної ланки батальйонів: офіцерів тренували у питаннях оперативного планування та прийняття рішень; навчали організації службово-бойової діяльності (вивчали правила обладнання та несення служби на блокпостах і опорних пунктах); тактичній розвідці (пошук та знешкодження диверсійно-розвідувальних груп противника); управлінню вогнем артилерії тощо. Також ознайомлювали з такими нюансам, як ведення інформаційних операцій (співпраця з місцевим населенням у зоні конфлікту; протидія інформаційним операціям противника; використання засобів масової інформації на користь підрозділів). Офіцери вивчали принципи логістичного забезпечення, організації зв'язку на рівні батальйону та взаємодії з іншими підрозділами. Базова та спеціальна підготовка особового складу підрозділів складалась з фізичної та вогневої підготовки, навичок виживання, надання першої медичної допомоги, користування портативними засобами зв'язку. Бійці проводили тактичні тренінги у складі своїх підрозділів, відпрацьовували установку інженерних загороджень, обладнання вогневих позицій, розмінування місцевості, створення проходів в інженерних загородженнях противника. Навчалися надавати невідкладну медичну допомогу в бойових умовах, евакуації поранених із поля бою. У рамках навчань американські військові привезли форму, захисне спорядження (бронежилети, каски, балістичні окуляри), спальні мішки, рюкзаки, радіостанції та 85 приладів нічного бачення [96, с. 22].

Американські військовослужбовці та військові інструктори, маючи у своєму розпорядженні високотехнологічні засоби зв'язку, управління, радіолокаційної розвідки, використовуючи досвід участі у воєнних місіях у різних куточках світу безумовно позитивно впливають на зміцнення воєнної безпеки України.

Можна констатувати, що міжнародне військове партнерство у вигляді багатонаціональних навчань є дієвою формою зміцнення взаємодії військових підрозділів різних країн у протистоянні тероризму та агресії, важливим заходом щодо посилення воєнної безпеки країн-партнерів, питомим тлом для обміну військово-тактичними та стратегічними напрацюваннями у сфері оборони й безпеки.

Як стверджують фахівці, багатонаціональні (міжнародні) військові навчання проводяться з метою підготовки штабів та підрозділів ЗС України, удосконалення навичок військовослужбовців ЗС України до виконання завдань та набуття ними спроможності діяти спільно з підрозділами інших держав у міжнародних миротворчих операціях, у тому числі у складі багатонаціональних сил з підтримання миру. За своєю суттю багатонаціональні військові навчання є комплексними заходами міжнародного військового співробітництва, що дозволяють в умовах, максимально наближених до реальних, усебічно вдосконалювати рівень бойової підготовки підрозділів ЗС України та набувати рівень взаємосумісності і бойової готовності, необхідний для виконання ними миротворчих, гуманітарних, пошуково-рятувальних та інших завдань. Багатонаціональні навчання поділяються на такі типи:

? польові навчання (Field Tactical Exercises, FTX), які передбачають виконання підрозділами практичних навчальних завдань з використанням озброєння і військової техніки;

? командно-штабні навчання (Command Post Exercises, CPX), метою яких є відпрацювання взаємодії офіцерів під час їх роботи у складі багатонаціональних штабів;

? командно-штабні навчання із залученням військ (CPX/FTX), які передбачають виконання навчальних завдань як багатонаціональними штабами, так і підрозділами (з'єднаннями), у тому числі із створенням і використанням комп'ютерних мереж [8, с. 9].

Зокрема, у вересні 2015 року в Одесі були проведені найбільші за всю історію (з 1997 р.) багатонаціональні військові навчання Sea Breeze-2015. Спільно з військовослужбовцями країн - членів НАТО і партнерів Альянсу відповідні етапи навчань були відпрацьовані й українськими прикордонниками. Кораблі Морської охорони «Григорій Куроп'ятников» та «Павло Державін», катер «Балаклава», відділ спеціальних дій на воді Одеського загону Морської охорони та авіація ДПСУ активно й злагоджено діяли на суші, на морі та в повітрі. Навчання проходили в Одеській і Миколаївській областях України, а також у північно-західній частині Чорного моря. Метою навчань було відпрацювання проведення багатонаціональної операції з безпеки в кризовому регіоні. Навчання були покликані підвищити рівень довіри і безпеки в регіоні, поліпшити сумісність ВМС України і ВМС країн НАТО та країн-партнерів. У навчаннях брали участь близько 2,5 тисячі військовослужбовців, із них близько тисячі осіб, дев'яти кораблів, 8 вертольотів і літаків представляли ВМС України. Прикордонна служба України відрядила на навчання 10 патрульних катерів. Із боку США були задіяні близько тисячі військовослужбовців, п'яти кораблів і двох підводних човнів. Безпосередньо в морі прикордонники у складі тактичних груп відпрацьовували маневрування, буксирування судна, боротьбу за живучість і надання допомоги під час аварій [101].

Як підкреслює Є. Тищук, головний акцент під час «Сі бриз-2015» робили на практичній складовій. Планування та керівництво діями сил міжнародних навчань здійснювалося багатонаціональним штабом чисельністю до 90 військовослужбовців - від ЗС України, США, Великої Британії, Румунії, Норвегії, Молдови, Італії та Болгарії. Активна фаза українсько-американських навчань «Сі бриз-2015» відбувалася в північно-західній частині акваторії Чорного моря - в Миколаївській та Одеській областях. Цьому передувала насичена базова підготовка морського, берегового й авіаційного компонентів представниками 12 країн, проведення передпоходової конференції та робоча зустріч із питань організації зв'язку [167, с. 50].

Необхідно зазначити, що міжнародне військове партнерство як чинник зміцнення воєнної безпеки країни знаходить свій прояв як на міждержавному рівні, так і на рівні окремих суб'єктів воєнної сфери, зокрема військових навчальних закладів. Так, плідну діяльність у цьому напрямку здійснює Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.

Фахівці стверджують, що найбільшими щорічними заходами міжнародного військового співробітництва в Україні є навчання «Репід Трайдент». Традиційно вони проводяться на базі вищеозначеної академії в Міжнародному центрі миротворчості та безпеки. На початку осені 2013 року відбулися навчання «Кленова арка», до яких було залучено близько чотирьох десятків наших офіцерів і курсантів. Вони працювали як перекладачі, оператори системи імітаційного моделювання, а також у групах узагальнення досвіду та в прес-центрі. В академії є можливість добре вивчити іноземну мову, позаяк з 2003 року в межах Програми «Партнерство заради миру» успішно діють курси з поглибленого вивчення англійської мови за системою підготовки НАТО. Адже знання мови необхідне українським військовим під час виконання завдань у миротворчих місіях. З цього приводу начальник академії генерал-лейтенант П.Ткачук зауважує: «Міжнародне військове співробітництво приносить вагомі дивіденди нашій академії. Про неї знають, нею цікавляться представники навчальних військових закладів Європи, Азії, Америки. За програмою міжнародної військової співпраці в нашій академії навчаються військовослужбовці Китайської Народної Республіки. Цього року вони вже одержали дипломи про військову освіту. Сьогодні, прагнучи випередити інші держави в найрізноманітніших сферах життя, китайці гідно оцінили нашу систему здобуття військових знань, побачивши в ній багато цінного, чого варто навчитися» [95, с. 38].

На сьогодні Україна приєдналася до низки програм з міжнародного військового співробітництва, які дозволяють вітчизняним військовослужбовцям підвищувати свій професійний рівень за декількома напрямками: вивчення іноземних мов, опанування новітніх систем зв'язку та управління, набуття навичок з оперативного командування тощо.

В якості прикладу зазначимо, що наша держава бере участь у програмі ІМЕТ (International Military Education and Training) - це міжнародна програма військової освіти та підготовки (США), до якої Україна приєдналася у 1992 році для підготовки кваліфікованих офіцерів, осіб рядового, сержантського і старшинського складу та працівників ЗС України. Витрати Уряду США на підготовку представників Міністерства оборони України за Програмою ІМЕТ за весь період її реалізації склали понад 16 млн доларів США. Протягом останніх років для реалізації Програми ІМЕТ в Україні щороку виділяється 50-60 навчальних місць [229].

Наступна програма з міжнародного військового співробітництва до якої долучилась Україна має назву DEEP-2012 (Defence Education Enhancement Program) - це програма удосконалення військової освіти. Програма НАТО «Удосконалення військової освіти» забезпечує зв'язок між освітянами держав - членів і партнерів Альянсу з метою удосконалення програм і методик навчання військовослужбовців. Україна приєдналася до Програми у жовтні 2012 року [252].

Безсумнівно, здійснюючи партнерську взаємодію у військовій сфері Україна відпрацьовує різноманітні моделі щодо захисту державного суверенітету, створює передумови для подальшого розвитку військово-промислового комплексу, осучаснення ЗС України. Як показує світова й вітчизняна історія воєнна сила та воєнна безпека є ключовими чинниками утвердження суб'єктності нації на міжнародній арені.

Узагальнюючи різноманітні точки зору Н. Середюк доводить, що протягом багатьох століть військова сила слугувала державі для реалізації національних інтересів - життєво-важливих матеріальних, інтелектуальних і духовних цінностей Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальних потреб суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток. Відповідно, концептуальні підходи до забезпечення національної безпеки тривалий час мали суто зовнішню спрямованість, і в цьому розумінні головними їхніми складовими були: зовнішньополітична стратегія, дипломатична практика, військово-політична платформа і військово-силове забезпечення [151, с. 394].

Таким чином, міжнародне військове партнерство розширює можливості України щодо зміцнення воєнної безпеки в умовах російської агресії. Стратегічним вектором міжнародного військового партнерства нашої держави є взаємодія з євроатлантичними структурами безпеки, участь у програмах співробітництва з НАТО у військово-технічній, освітній та інших сферах. Водночас Україна здійснює плідну військову співпрацю з окремими країнами, зокрема з Туреччиною, Китаєм, Азербайджаном та ін., що стимулює розвиток вітчизняної військової науки та промисловості, сприяє модернізації ЗС України. Міжнародне військове партнерство України дозволяє вирішувати низку важливих завдань щодо зміцнення воєнної безпеки нашої держави, зокрема розробки та освоєння нових видів озброєнь, набуття досвіду проведення військових та гуманітарних операцій, вивчення іноземних мов, опанування новітніх систем зв'язку та управління, набуття навичок з оперативного командування тощо.

2.2 Чинники, що впливають на розвиток та зміцнення військового партнерства України на міжнародній арені

Якісні показники міжнародного військового партнерства держави, України зокрема, визначаються низкою чинників, які умовно можна класифікувати на дві групи. Перша група чинників має загальний характер й до них, на нашу думку, можна віднести таки: особливості державотворчого поступу країни, рівень її економічного розвитку, геополітичне становище держави, характер та сутність політичних процесів, духовний розвиток нації та ін. Друга група факторів відображає особливості та характер розвитку суто воєнного сегменту існування держави ? якісні характеристики Збройних Сил, ступінь розвиненості ОПК, стан військової освіти та науки, миротворча діяльність країни, досвід участі Збройних Сил у військових конфліктах та війнах тощо.

Україна, обравши шлях незалежного, демократичного розвитку у 1991 році долучилась до когорти «вільних країн», які стали її партнерами за різними напрямками, включаючи військовий. Основою партнерства між демократичними країнами є задекларовані спільні цінності та інтереси, прагнення до мирного співіснування, а як наслідок вирішення конфліктів невоєнним шляхом. Тобто міжнародне військове партнерство для демократичних держав стає засобом захисту від недемократичних режимів, схильних до агресивних дій. В цьому сенсі авторитет України як повноправного партнера у військово-політичний сфері напряму залежить від успіхів демократичних реформ.

Продовжуючи вищеозначену логіку варто згадати «Теорію демократичного миру» представлену такими дослідниками як Брюс Буено де Москіто, Едвард Майнсфілд, Джек Снайдер та ін., які розглядали причини та особливості мирного співіснування демократичних країн. Згідно цієї теорії пояснення того феномену, що демократії не воюють одна з одною, будується на концепції альянсів і формування союзів. Оскільки союзники обирають один одного на підставі якоїсь спільності інтересів, то природно, вони налаштовані мирно один до одного. Ці спільні інтереси, як правило, стосуються спільної безпеки щодо єдиного чи однакового для цих країн потенційного зовнішнього ворога. У такому випадку, звичайно, союзні держави не будуть воювати одна з одною. Оскільки багато демократій вже мають спільні інтереси і об'єднуються, зокрема, в такі організації як НАТО [168, с. 129].