Міжнародне військове партнерство та його роль у забезпеченні державного суверенітету України

У цьому контексті В. Горбатенко зазначає, що у сучасних міждержавних стосунках інструментарій так званої «жорсткої сили» не завжди є ефективним поступаючись засобам «м'якої сили». Вищеозначений автор констатує: «На сьогодні у світі існує різноманітний досвід застосування м'якої сили. Її потенціал пов'язаний з можливостями і спрямованістю політики певних міждержавних об'єднань або окремих держав. Так, Євросоюз через застосування політики “м'якої сили” зробив привабливою ідею інтеграції європейських держав. ЄС протягом 60 років вносить вклад у просування миру і примирення, демократії і захисту прав людини. Завдяки зусиллям цього об'єднання Європу вдалося перетворити з континенту війни на континент миру» [35, с. 29].

Разом з тим як показують події останніх років, збереження миру демократичними країнами та їх протистояння з недемократичними політичними режимами передбачає ефективний розвиток військової сфери (при збереженні пріоритетності соціально-економічної сфери), побудову розвиненої системи міждержавного військового партнерства.

Як переконують фахівці, наявність збройних формувань, здатних адекватно реагувати на загрози військового характеру, а також готовність військово-політичного керівництва до їх використання залишаються ознаками авторитету і впливовості держави в сучасному світі. Армії, в сучасному трактуванні їх цільового призначення, продовжують відігравати роль інструмента забезпечення воєнної безпеки власної держави і засобу підтримання міжнародної стабільності в межах колективних миротворчих сил [155, с. 106].

Визначальним політичним кроком в утверджені міжнародного авторитету України як миролюбної держави стала відмова від ядерної зброї та підписання Будапештського меморандуму. Даний крок мав двоякий характер, з одного боку, він послабив військову могутність нашої держави, а з другого боку, надав можливість поглибити партнерські стосунки в економічній, військовій та політичній сферах з демократичними країнами. Водночас Російська Федерація як країна - підписант Будапештського меморандуму не виконали своїх обов'язків перед Україною щодо непорушності її територіальної цілісності.

Нагадаємо, що в тексті цього документу зокрема йшлося про таке: «Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов'язання згідно з принципами Заключного акта НБСЄ (994-055) поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України. Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов'язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об'єднаних Націй (995-010)» [98].

З нашої точки зору, для розвитку та зміцнення військового партнерства України на міжнародній арені було б доцільно трансформувати декларативний за своєю сутністю Будапештський меморандум у конкретні міждержавні договори.

З цього приводу експерти в безпековій галузі схиляються до думки, згідно з якою Будапештський меморандум необхідно трансформувати в юридично обов'язковий договір із чітким механізмом реалізації його положень, бо він виявився нездатним гарантувати територіальну цілісність та безпеку України. Це завдання могло б бути імплементовано на двосторонній основі: шляхом укладення угод про гарантії безпеки на кшталт договорів, підписаних між США й такими державами, як Ізраїль, Корея та Японія. Зокрема, Україна могла б юридично закріпити ці домовленості з державами - гарантами своєї безпеки за Будапештським меморандумом (США, Великою Британією, Францією та Китаєм) як у багатосторонньому форматі, так і окремо на двосторонньому рівні. До такого договору можна було б внести положення щодо різноманітних технічних питань, пов'язаних із безпекою; механізму гарантування безпосередньо безпеки України, а також глобальної та європейської систем безпеки [150, с. 19].

Вочевидь, миролюбні та партнерські відносини України з іншими державами мають бути підкріплені сильними Збройними Силами й ефективною дипломатією.

Водночас нашій державі варто скористатися перевагами свого геополітичного положення як порубіжної країни, зміцнюючи військове партнерство з державами західних та східних цивілізаційних систем.

На переконання Я. Швечикової: «Межові держави у контексті безпекової структури Євразійського континенту відіграють значну роль. Особливо це стосується держав, де кордони між європейським регіональним комплексом безпеки (РКБ) та РКБ навколо Росії не є остаточно визначеними. Наразі до таких слід віднести в першу чергу Україну та Молдову, адже зараз в ці держави перемістилися тенденції, що були актуальними для держав Вишеградської групи до їхнього вступу в ЄС, а отже і до європейського РКБ» [200, с. 72].

На думку науковців, безпека України в умовах сучасних реалій може забезпечуватися лише тією політикою, яка відповідає її об'єктивному геополітичному статусу як великої європейської держави. Все, що сприяє інтеграції України в Європу, зміцненню взаємозв'язків її частин, освоєнню геополітичного простору одночасно зміцнює і національну безпеку держави. Однак, можливості регіонального лідерства України знижуються через:

? втрати контролю над Чорноморським флотом;

? втрати ринків на Балканах через тривале закриття Дунайської транспортної мережі;

? труднощі з розбудовою Кавказького транспортно-енергетичного коридору, Одеського нафтотерміналу. За таких умов Україна може опинитися в ситуації регіональної стратегічної ізоляції, тобто вона зможе діяти тільки на локальному рівні, здобуваючи незначні переваги, втрачаючи геостратегічну перспективу [111, с. 108-109].

Можна констатувати, що геополітична позиція України як водорозділа між західною й східною цивілізаціями об'єктивно обумовлює її значущість у системі міжнародного військового партнерства, створюючи при цьому низку загроз та переваг для її державного суверенітету.

Так, в умовах російської агресії проти України значення військового партнерства для нашої держави зростає багатократно ? ефективне військове співробітництво стає одним з дієвих засобів збереження суверенітету та територіальної цілісності нашої країни.

Як зазначає група українських фахівців (В. Горбулін, Е. Лібанова, О. Власюк, О. Ляшенко), Україна цілком могла б виступити ініціатором розширення до воєнно-політичного рівня співробітництва в межах чинних регіональних інституцій. Звичайно, таке рішення потребуватиме політичної волі не лише українців, а й ЄС та США, з огляду на можливу реакцію Росії. Перспективним є також створення нових регіональних союзів із залученням відповідальних партнерів України ? Польщі, Румунії, країн Балтії, Швеції, Чехії, Словаччини, Болгарії, Грузії, Молдови. У межах таких союзів, що матимуть на меті запровадження певних взаємних гарантій безпеки, можна буде координувати та регулювати зусилля у секторі безпеки й оборони, організовувати спільні військові навчання тощо. Важливо, щоб ініціатива формування союзів виходила одночасно від найбільш зацікавлених країн - України, Грузії, а також від країн - членів НАТО, наприклад Польщі та Литви, які стикаються з безпосередньою загрозою з боку Росії [34, с. 85].

Продовжуючи розмірковувати над чинниками розвитку та зміцнення військового партнерства України на міжнародній арені, на нашу думку, варто зосередити увагу на важливості економічного зростання держави, що у підсумку надасть можливість виділяти більше ресурсів на осучаснення ЗС України, модернізацію військово-промислового комплексу та розвиток військової освіти й науки. Трансформація вищеозначених складових воєнної сфери держави є питомим тлом для зміцнення військового співробітництва України з розвиненими країнами світу на паритетних началах.

У цьому контексті Л. Купінець та Т. Обнявко констатують, що негативні тенденції в розвитку ВПК (військово-промисловий комплекс) України в значній мірі обумовлені загальним кризовим станом економіки країни, стресовими трансформаціями соціально-економічного та політичного середовища. Криза в діяльності ЗС України та вітчизняного ВПК має системний характер і обумовлена різними причинами - багаторічним зниженням державних оборонних замовлень, значним скороченням фінансування ЗС України, заборгованістю держави перед ВПК за виготовлену військову продукцію, порушенням інтеграційних зв'язків з підприємствами-партнерами інших країн, відсутністю ресурсозберігаючих технологій тощо [88, с. 144].

Починаючи з 2014 року, державна політика щодо розвитку вітчизняного ВПК почала осучаснюватися й поступово відповідати потребам України у зміцненні національної безпеки, протидії російській агресії, захисту національного суверенітету, що безумовно посилює позиції нашої країни у системі міжнародного військового партнерства.

На думку науковців, виходячи з довгострокової мети приєднання до загальноєвропейської системи безпеки, з урахуванням характеру актуальних загроз національній безпеці основними напрямками реформування ОПК України є:

? упровадження новітніх військових технологій, створення максимально можливих замкнених циклів розроблення і виробництва найважливіших зразків озброєння, спеціальної та військової техніки, використання можливостей військово-технічного співробітництва з державами - стратегічними партнерами України;

? упровадження системи стратегічного планування розвитку ОПК, взаємопов'язаного з цілями та завданнями державної політики у сфері національної безпеки й оборони, соціально-економічного та науково-технічного розвитку України;

? формування збалансованої структури ОПК, визначення пріоритетних напрямів його реформування і розвитку, технічного переозброєння, забезпечення максимального завантаження й нарощування науково-виробничого потенціалу оборонного сектора економіки;

? забезпечення взаємодії науки та виробництва, збереження і розвиток базових та критичних технологій, створення державного фонду розвитку базових і критичних технологій та підтримки інновацій в ОПК;

? упровадження комплексу організаційних, технічних, економічних, правових та інших заходів, спрямованих на зниження залежності України від критичного імпорту продукції (товарів, робіт, послуг), підвищення ефективності міжнародного науково-технічного співробітництва, насамперед з державами - членами ЄС і НАТО;

? забезпечення фінансового оздоровлення наукових установ і виробничих підприємств та їх сталого функціонування шляхом упровадження комплексу заходів і економічних механізмів адресної державної підтримки та державного протекціонізму щодо прямої закупівлі у підприємств ОПК продукції для задоволення пріоритетних державних потреб у рамках державного оборонного замовлення;

? удосконалення системи створення та збереження мобілізаційних запасів, розвитку й утримання виробничих потужностей мобілізаційного призначення, формування та підтримання в належному стані державного матеріального резерву;

? створення системи безперервного забезпечення наукових установ і виробничих підприємств ОПК інформаційними, аналітичними та іншими матеріалами щодо світових досягнень у сфері науки, техніки і технологій, розвитку озброєння, військової та спеціальної техніки;

? розроблення і впровадження взаємопов'язаних нормативно-правових актів щодо відродження стратегічної ролі ОПК в системі національної безпеки та оборони держави;

? створення системи державного замовлення на підготовку робітничих, технічних та інженерних кадрів для задоволення потреб ОПК, сприятливих умов для ефективного функціонування і розвитку науково-дослідних, технологічних та проектних установ, конструкторських бюро і виробничих підприємств оборонної промисловості;

? забезпечення сучасними зразками ОВТ, зокрема їх розроблення й виробництво силами вітчизняного ОПК, у тому числі за закордонними ліцензіями, розроблення і виробництво разом з іноземними партнерами, імпорт ОВТ, розроблення і виробництво яких в Україні недоцільне або технологічно неможливе;

? удосконалення механізмів формування і контролю за видатками на потреби оборони, оптимізації бюджетних витрат та забезпечення їх раціонального розподілу;

? протидія корупції в усіх її формах [103, с. 31-32].

На переконання вітчизняних дослідників у військово-промисловому комплексі нашої країни необхідно створити конкурентне середовище, що надасть імпульс та належні стимули для його модернізації, підвищить можливості для партнерських стосунків українських підприємств за кордоном у військово-технічній сфері. Фахівці переконують, що «кожен з великих вітчизняних виробників-монополістів ОВТ або їх складових частин, таких як державні підприємства “Антонов”, “Запорізьке машинобудівне конструкторське бюро “Прогрес” ім. академіка О.Г. Івченка”, “Завод ім. В.О. Малишева”, Харківське конструкторське бюро з машинобудування ім. О.О. Морозова, конструкторське бюро “Південне” ім. М.К. Янгеля, виробниче об'єднання “Південний машинобудівний завод ім. О.М. Макарова”, публічне акціонерне товариство “Мотор Січ” і деякі інші, підлягають негайній реорганізації шляхом розчленовування на декілька підприємств, що повинні конкурувати між собою» [195, с. 5].

Модернізація ОПК нашої країни надасть можливість розширити номенклатуру сучасних видів озброєння, експортувати їх в інші країни, зміцнюючи та розвиваючи таким чином міжнародне військове партнерство України.

З цього приводу О. Кузьмін, О. Мельник, Д. Панасенко зауважують, що у військово-стратегічному плані торгівля озброєнням є складовою частиною комплексу заходів, спрямованих на підвищення рівня військового потенціалу як своєї армії, так і армій дружніх держав за рахунок оснащення їхніх збройних сил сучасними зразками зброї. Розширення регіональної структури експорту озброєння вирішує і завдання безпосередньої присутності його виробника на тій чи іншій території, а також всебічної перевірки бойових і експлуатаційних властивостей зброї в різних кліматичних зонах. У зв'язку з тим, що певні держави не в змозі в короткі терміни закупити великі партії нової зброї, цим державам зазвичай надаються цільові пільгові кредити під реалізацію конкретних експортних контрактів. Варто звернути увагу на той факт, що на ринку озброєння сформовані певні традиції у сфері військово-технічного співробітництва. Зокрема, країни-імпортери десятками років купують озброєння у підприємств певної країни в межах міждержавних угод, під цю зброю здійснюється підготовка офіцерського командного складу, солдатів, функціонують спеціальні військові школи [87, с. 186].

За оцінками експертів, на сьогодні продукція військового призначення, яка виробляється в Україні, за багатьма напрямами відповідає кращим світовим зразкам та достойно конкурує на світових ринках. Українськими підприємствами ОПК на сьогодні ведеться біля 60 проектів зі створення сучасних, інноваційних зразків озброєнь [162]. В нашій країні є передові розробки у суднобудуванні, у виробництві авіатехніки та комплектуючих, радіолокаційного обладнання, засобів протиповітряної оборони, ракетно-артилерійського озброєння та засобів зв'язку, бронетанкової, автомобільної, інженерної та спеціальної техніки. Окрім цього розроблені системи високоточного ураження, аналогів яким не існує у світі. Однією з переваг ОПК України є те, що вона отримала широку мережу науково-дослідних центрів, які спеціалізуються на розробці в сфері електроніки та кібернетики, лазерної техніки та радіолокаційних станцій виявлення малопомітних цілей. Українські підприємства мають також величезний потенціал в сфері модернізації радянської зброї, яка навіть зараз знаходиться на озброєнні багатьох країн світу. Водночас гостро стоїть проблема вирішення низки нагальних проблем, а саме: висока собівартість продукції, недостатнє фінансування та низькі обсяги державного оборонного замовлення [72, с. 13-14].

У процесі дослідження конкурентних позицій України на світовому ринку військово-технологічної продукції дослідники виявили такі особливості:

? на початковому етапі характерним був експорт надмірних запасів з арсеналу колишнього СРСР. Ця зброя достатньо відома зарубіжним партнерам України, які мають великі її запаси та необхідну кількість підготовлених (у тому числі і в українських військово-навчальних закладах) кадрів з бойового застосування та різних видів забезпечення;

? на озброєнні багатьох країн світу знаходиться значна частка зброї виробництва колишнього СРСР, що актуалізує участь України у модернізації та обслуговуванні цієї зброї;

? до певних переваг українського озброєння на світовому ринку військово-технологічної продукції можна зарахувати збереження відносно невисокої ціни за наявності досить високих техніко-технологічних характеристик;

? основними перешкодами щодо нарощення Україною експорту військово-технологічної продукції виступають такі: фінансова слабкість країни, відсутність системи після продажного обслуговування та ефективного маркетингу [196, с. 337].

Вочевидь, від успішного реформування ОПК України, вирішення вищеозначених завдань напряму залежить ефективність захисту державного суверенітету нашої країни та її авторитет серед держав-партнерів з військово-політичного та військово-технічного співробітництва. Відповідно осучаснений військово-промисловий комплекс України має бути основою для модернізації Збройних Сил.

В наш час, незважаючи на існуючи проблеми, ОПК України виробляє сучасні види озброєнь, що демонструє потенціал нашої держави у системі міжнародного військово-технічного партнерства.

До числа нових зразків озброєння і військової техніки, які відповідають умовам сучасного бою і створені останніми роками в Україні, можна віднести:

? танк «Оплот», БТР-4, автоматизовані системи управління зброєю, нові бойові модулі до легко-броньованої техніки, високоефективні засоби захисту, протитанкові високоточні керовані ракети «Комбат» і «Стугна», переносні протитанкові комплекси Стугна-П, Скіф і Корсар, 30-мм гармати ЗТМ-1, гранатомети і кулемети;

? нові РЛС «Пелікан», комплекс радіотехнічної розвідки «Кольчуга М», командні пункти управління ППО, комплекс РЕБ «Мандат», цифрові засоби зв'язку КХ і УКХ діапазонів, комплексний апаратний зв'язок «Світязь», високоточні боєприпаси «Квітник» для наземної артилерії, сучасні засоби захисту авіаційної техніки від ЗРК «Адрос»;

? засоби супутникової навігації для наземної, авіаційної і морської техніки, нові військові вантажні автомобілі Краз, тренажери для авіаційної і бронетанкової техніки [145, с. 120].

Створення сучасних видів озброєнь неможливо без розвитку військової науки, використання результатів науково-технічного прогресу у воєнній сфері. За даним напрямком міжнародного військового партнерства Україна також здатна запропонувати власні ноу-хау, що позитивно впливає на її імідж у світі як країни, що може розробляти високотехнологічні зразки зброї.

Необхідно зауважити, що система управління науковою та науково-технічною діяльністю у ЗС України формувалася паралельно з реформуванням системи управління ЗС України та відповідно до завдань розвитку ЗС України. Нині ця система децентралізована, тож для її функціонування потрібен координуючий орган, у ролі якого виступає Воєнно-наукове управління Генерального штабу ЗС України. Водночас загальне керівництво науковою та науково-технічною діяльністю у ЗС України здійснює міністр оборони України, безпосереднє керівництво - начальник Генерального штабу - Головнокомандувач ЗС України через Воєнно-наукове управління Генерального штабу ЗС України. При цьому керівництво науковою та науково-технічною діяльністю у військово-технічній галузі здійснюється через заступника міністра оборони України. Система управління науковою та науково-технічною діяльністю у ЗС України охоплює:

? Департамент військової освіти, науки, соціальної та гуманітарної політики Міністерства оборони України;

? Департамент військово-технічного співробітництва, розвитку ОВТ Міністерства оборони України;

? Воєнно-наукове управління Генерального штабу ЗС України;

? науково-організаційні підрозділи видів ЗС України;

? науково-організаційні підрозділи науково-дослідних установ і ВВНЗ ЗС України.

Ця система забезпечує:

? координацію наукової та науково-технічної діяльності за метою, завданнями, видами, формами, часом та ресурсами;

? організацію ефективного планування, контролю за науковою та науково-технічною діяльністю на всіх рівнях системи воєнно-наукових досліджень;

? взаємодію суб'єктів системи воєнно-наукових досліджень на відомчому, міжвідомчому й міжнародному рівнях [41, с. 38].

Отже, поєднання наукового потенціалу з можливостями ОПК, вибір науково обґрунтованих пріоритетів технологічного розвитку ОПК, концентрація ресурсів на пріоритетних напрямках розвитку - це основні принципи реформування ОПК України з метою перетворення його на високотехнологічний наукомісткий сектор економіки, здатний забезпечувати потреби ЗС України в сучасних зразках ОВТ, зміцнювати військове партнерство нашої держави на міжнародній арені.

Як зазначалося вище до 2014 року державне фінансування ОПК було незадовільним і лише завдяки зваженій зовнішньоекономічній діяльності й використанню альтернативних ресурсних джерел підприємствам та установам ОПК України вдалося не лише зберегти, а й практично без державних інвестицій розвинути окремі напрями, критичні для розроблення високотехнологічної продукції. Практично за рахунок позабюджетних інвестицій були впроваджені сучасні технології проектування та конструювання, створені окремі технологічні цикли світового рівня. На сьогодні здійснюються роботи зі збереження наявного і розвитку сучасного науково-технічного й виробничого потенціалів, що є критичним для створення конкурентоспроможної спеціальної техніки. Основними напрямами таких робіт є:

? інформаційні технології;

? активна та пасивна (у тому числі радіотеплова) техніка міліметрового діапазону хвиль;

? оптико-електронні системи видимого, ближнього і далекого інфрачервоного діапазонів;

? радіолокаційні системи різних частотних діапазонів;

? ракетні технології;

? авіаційні технології тощо.

Більшість передових підприємств ОПК, котрі реалізують зазначені напрями, вже інвестують власні кошти у прикладну науку й нові розробки в межах програм диверсифікації власної діяльності. Прикладами є ВАТ «Мотор-Січ», ЗМКБ «Прогрес», ЦКБ «Арсенал», ДККБ «Луч», НДІ «Квант-радіолокація» та ін. За нових умов фактично заново створюються науково-технічні й технологічні потужності, іноді світового рівня [194, с. 46].

Розвиток військової науки діалектично пов'язаний з якісною системою військової освіти, що у сукупності формує корпус фахівців, які мають вирішувати низку стратегічних завдань як в Україні, так і за її межами. У свою чергу зміцнення військового партнерства України на міжнародній арені відбувається в процесі підготовки відповідних кадрів для іноземних держав у вітчизняних військових навчальних закладах. Здатність країни надати якісні послуги у сфері воєнної освіти є потужним ресурсом для розвитку міжнародного співробітництва, створення позитивного іміджу держави у цій царині.

На сьогодні в Україні створено потужні видові ВВНЗ, у складі яких сформовано профільні наукові центри, що дозволило зосередити на єдиних навчальних базах підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації військових фахівців усіх рівнів військового управління та дає можливість забезпечити інтеграцію військової освіти та науки. Водночас фахівці з питань військової освіти наголошують що залишається «невизначеність щодо ролі й місця наукових центрів, навчально-наукових підрозділів ВВНЗ у системі замовлення, планування, організації, експертизи та впровадження військових науково-технічних, психолого-педагогічних і методичних досліджень» [164, с. 42].

З точки зору В. Телелима та Ю. Приходько, військова освіта, в першу чергу, тактичного рівня, в усіх провідних країнах світу ? це корпоративна система підготовки військових фахівців, призначення яких ? виконання завдань, зумовлених специфікою функціонування збройних сил і потребою їх застосування у конкретних умовах. Державі потрібні інтелектуально та професійно підготовлені військові фахівці, які відповідають сучасним вимогам щодо теорії та практики сучасної збройної боротьби; здатні на всіх етапах своєї службової кар'єри оволодівати новими знаннями; керувати військами (силами) в бою (операції), навчанням, вихованням, розвитком, психологічною підготовкою особового складу в мирний та воєнний час; створювати, експлуатувати й застосовувати найскладніші системи ОВТ; супроводжувати й здійснювати фундаментальні, прикладні військово-наукові дослідження; організовувати, проводити й контролювати дослідно-конструкторські роботи з випереджувального створення нових поколінь озброєння, військової та спеціальної техніки; готувати нові покоління військових науковців; ефективно діяти при виконанні завдань, які виникають під час здійснення міжнародних антитерористичних і миротворчих операцій, участі ліквідації локальних воєнних конфліктів [165, с. 9].

Безсумнівно, важливим фактором зміцнення військового партнерства України на міжнародній арені є міжнародні зв'язки ВВНЗ нашої країни з військовими навчальними закладами іноземних держав, в першу чергу, країн - членів НАТО.

Науковці констатують, що вже встановлені тісні зв'язки вітчизняних ВВНЗ з провідними військовими навчальними закладами Великої Британії, Греції, Італії, Канади, Китаю, США, Туреччини, ФРН, Франції. Відповідно до щорічних програм та планів міжнародного співробітництва між Міністерством оборони України та міністерствами оборони країн-партнерів в галузі військової освіти передбачено навчання представників Збройних Сил у військових навчальних закладах 14 іноземних держав. Головними напрямками міжнародного співробітництва ВВНЗ можна назвати такі:

? участь у програмах двостороннього та багатостороннього міждержавного обміну курсантами (слухачами), науково-педагогічними та науковими працівниками;

? організація міжнародних конференцій, симпозіумів, конгресів та інших заходів;

? участь у міжнародних освітніх, наукових та військових програмах;

? надання послуг іноземним військовослужбовцям та громадянам, пов'язаних із здобуттям вищої та післядипломної освіти у системі військової освіти України;

? відрядження за кордон науково-педагогічних кадрів для викладацької та наукової роботи відповідно до міжнародних договорів України, а також договорів ВВНЗ з іноземними партнерами [108, с. 9].

Привабливість українських ВВНЗ на міжнародному ринку послуг з військової освіти, як основи для зміцнення партнерства, має бути забезпечена новітніми методами навчання, створенням у військових навчальних закладах інноваційного середовища, застосуванням сучасних інформаційних технологій тощо. міжнародний військовий партнерство суверенітет україна

Як обґрунтовано зауважує В. Стасюк, головним змістом діяльності ВВНЗ повинно стати формування інноваційного середовища з все більшим акцентом на якість вищої освіти через новаторство у навчанні, вихованні та науково-методичній роботі. При зростаючих потоках наукової інформації методологія сучасної вищої освіти акцентує увагу на переорієнтацію навчання слухача (курсанта) з суто лекційно-інформативної на індивідуально-диференційовану та особистісно-орієнтовану форму. Ключовими проблемами переходу на підготовку військових фахівців в умовах євроінтеграції вищої освіти України згідно з принципами Болонського процесу є введення двоциклового навчання і прийняття системи прозорих і порівнювальних ступенів вищої освіти, запровадження європейської системи трансферу кредитів ECTS, сприяння європейській співпраці з забезпеченням якості вищої освіти. Ці ключові проблеми підготовки офіцерських кадрів мають бути вирішені на основі єдиної нормативно-правової бази освіти України. Основою концепції військової освіти має стати визначення загальних моделей підготовки військових фахівців усіх освітньо-кваліфікаційних рівнів на засадах оптимізації стандартів вищої військової освіти у відповідності з посадовим призначенням випускників і термінів навчання у ВВНЗ [159, с. 146].

Наступним чинником розвитку та зміцнення військового партнерства України на міжнародній арені є участь нашої держави у миротворчій діяльності.

Миротворча діяльність - один із видів діяльності Збройних сил, що спрямований на забезпечення виконання міжнародних зобов'язань України з підтримання миру в рамках завдань вищого воєнно-політичного керівництва держави відповідно до чинного законодавства України та міжнародних угод. Метою участі Збройних сил у миротворчій діяльності є зміцнення національної безпеки України через створення стабільності і безпеки як у регіональному, так і у глобальному вимірах. Основними завданнями миротворчої діяльності Збройних сил є: сприяння дипломатичним зусиллям України та міжнародних організацій, під егідою яких виконують завдання українські миротворчі контингенти та персонал, щодо врегулювання конфліктів в окремих регіонах світу; виконання миротворчих завдань відповідно до чинного законодавства України; спрямування роботи органів військового управління Збройних Сил на вдосконалення системи управління миротворчою діяльністю, бойової (спеціальної) підготовки миротворчих підрозділів, забезпечення та направлення особового складу до миротворчих місій; розвиток співробітництва з іншими державами з питань спільного виконання миротворчих завдань. Миротворчу діяльність, в частині, що стосується Збройних сил, координує Генеральний штаб. Головною метою міжнародних (багатонаціональних) навчань є підготовка національних штабів та підрозділів до спільних дій у складі багатонаціональних сил в операціях на підтримку миру, операціях з врегулювання кризових ситуацій та воєнних конфліктах. Загальне керівництво участю підрозділів (військовослужбовців) Збройних сил у міжнародних (багатонаціональних) навчаннях здійснює Головне оперативне управління Генерального штабу [161].

У цьому контексті, І. Долгов та А. Алєксєєнко констатують, що Україна від початку встановлення відносин з Організацією Північноатлантичного договору завжди виступала «контрибутором», а не «споживачем» безпеки, що визнано у Хартії про особливе партнерство 1997 року та традиційно підтверджується в інших офіційних документах Альянсу [51, с. 33]. Зокрема, у Деклараціях Самітів НАТО у Лісабоні (2010 р.) та Чикаго (2012 р.) відзначається, що глави держав та урядів «залишаються переконаними, що взаємовигідне співробітництво між НАТО та Україною продовжуватиме мати ключову важливість для миру і безпеки євроатлантичного простору та поза його межами, і високо цінують конструктивну роль, яку відіграє Україна в цьому плані, у тому числі через участь в операціях під проводом НАТО» [42] та «схвалюють готовність України поглиблювати політичний діалог і оперативну сумісність з силами НАТО, а також її участь в операціях під проводом НАТО і нові пропозиції щодо цього» [43]. Станом на листопад 2012 року, в операціях та місіях під проводом НАТО брало участь 160 українських військовослужбовців, з них: в операції КФОР у Косово - 135 військовослужбовців, Міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані (МССБ) - 21 військовий, ще четверо військових фахівців перебувають на афганській землі у складі Тренувальної місії НАТО в Афганістані [51, с. 33].

Також військовослужбовці та цивільні фахівці з України постійно беруть участь у низці миротворчих місій під егідою ООН та НАТО. Починаючи з 1992 року в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки взяло участь більше 42 000 українських військовослужбовців, з яких 54 загинуло. Станом на 2017 рік за даними Міністерства Оборони України 448 військовослужбовців Збройних Сил України виконують завдання в 9 міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки у 7 країнах світу та районі Аб'єй, а саме: Місія ООН зі стабілізації у Демократичній Республіці Конго, Місія ООН у Ліберії, Багатонаціональні сили КФОР у Косово, Місія ООН у Косово, Місія ООН у Південному Судані, Тренувально-дорадча місія НАТО «Рішуча підтримка» в Ісламській Республіці Афганістан, Тимчасові сили ООН із забезпечення безпеки в Аб'єй, Сили ООН з підтримання миру на Кіпрі, Спільні миротворчі сили в зоні безпеки Придністровського регіону Республіки Молдова [117].

У різноманітних миротворчих операціях українські військові зарекомендували себе як надійні та професійні, що безумно сприяє зміцненню військового партнерства України на міжнародній арені.

Дослідник О. Феденко з цього приводу констатує: «Бездоганне виконання завдань, мужність і високий професіоналізм особового складу наших військових контингентів створили українським миротворцям заслужено високий авторитет у керівництва ООН, ОБСЄ, НАТО та інших міжнародних організацій і стали основними підставами для запрошення України до участі в подальших миротворчих заходах» [183, c. 102].

Продовжуючи вищеозначену логіку В. Школяренко доводить, що потенційна потреба в національному миротворчому контингенті і національному персоналі визначатиметься взятими Україною зобов'язаннями перед міжнародними організаціями безпеки, а також у рамках двосторонніх чи багатосторонніх угод з іншими країнами. До них на сьогодні можна віднести такі:

? залучення підрозділів ЗС України до складу багатонаціональних військових формувань високої готовності (далі - БВФВГ), таких як сили реагування НАТО чи бойові тактичні групи ЄС;

? створення спільної литовсько-польсько-української бригади ЛИТПОЛУКРБРИГ;

? участь підрозділів ЗС України в Концепції оперативних можливостей (КОМ) Процесу планування та оцінювання сил (ППОС), основною метою якої є досягнення взаємосумісності з відповідними підрозділами НАТО для подальшої можливої участі в спільних операціях, проходження необхідної сертифікації підрозділів та персоналу за стандартами НАТО (самооцінювання та оцінювання НАТО першого та другого рівнів);

? участь підрозділів і штабних елементів у багатонаціональних військових навчаннях як на території України, так і поза її межами;

? участь підрозділів та особового складу ЗС України в інших заходах міжнародного військового співробітництва, які потребують відповідної спеціальної підготовки з вивчення штабних процедур ООН і НАТО [206, с. 58].

Необхідно зазначити, що Україна не тільки приймає участь безпосередньо у миротворчих місіях, але й за окремими угодами в свій час надавала інфраструктурну підтримку (транзит вантажів) для проведення операцій США і НАТО в Афганістані, персонал (на сьогодні кілька поліцейських) для місій ОБСЄ в Сербії і Киргизстані (фактично, це місцеві офіси ОБСЄ). Додатково, за угодою SALIS українська авіакомпанія «Авіалінії Антонова» (державна) здійснює перевезення в інтересах НАТО, і за контрактами з ООН компанія «Українські вертольоти» (приватна) надає для використання у миротворчих операціях вертольоти Мі-8МТ (орендуються у міністерства оборони України), пілотів і обслуговуючий персонал [68].

Вочевидь, миротворча діяльність зміцнює імідж України на міжнародній арені, створює сприятливі передумови для інтересів нашої держави у різних регіонах світу, налагодження та розвитку військово-технічного співробітництва зі збройними силами інших держав, а також сприяє набуттю українськими військовослужбовцями цінного професійного досвіду. Потреба у миротворчості ООН все більше зростає, а покладені на миротворців завдання стають дедалі складнішими і багатоплановими. Нині військові в «блакитних шоломах» та їх цивільні колеги не лише роблять якісний внесок у розв`язання конфліктів, але й все активніше долучаються до стабілізаційних і політичних перехідних процесів у країнах на пост конфліктних етапах. У цьому зв'язку слід відзначити триваючий процес реформ в ООН, який підтримується Україною з метою підвищення ефективності та вдосконалення механізмів проведення миротворчих операцій та запобігання конфліктам [31, c. 23].

Отже, на цей час міжнародна миротворча діяльність здійснюється з такими завданнями:

- запобігання виникненню міждержавних або внутрішніх збройних конфліктів;

- врегулювання або створення умов для врегулювання міждержавних, а також внутрішніх збройних конфліктів за згодою сторін конфлікту або з використанням примусових заходів за рішенням Ради Безпеки ООН;

- надання гуманітарної допомоги населенню, яке постраждало внаслідок міждержавних або внутрішніх збройних конфліктів;

? забезпечення безпеки і додержання прав людини;

? надання допомоги у подоланні наслідків конфліктів;

? усунення загрози миру, порушень миру чи акту агресії;

? запобігання виникненню міждержавних або внутрішніх конфліктів [75, c. 94].

На сьогодні українські військові набули практичного досвіду не лише у миротворчих операціях, а й у реальних бойових умовах, захищаючи власну Батьківщину. Так, починаючи з 2014 року, Україна стикнулась с безпрецедентним з часів Другої світової війни, порушенням норм міжнародного права, ставши об'єктом так званої «гібридної війни», втративши частину території країни. Відповідно така ситуація спонукала керівництво України до активізації військового партнерства, пошуку нових форм взаємодії з країнами демократичного світу. В свою чергу, західні країни почали усвідомлювати всю загрозливість дій Росії та необхідність протистояти їй у колективний спосіб. Можна стверджувати, що у цій ситуації роль України як військового партнера значно зросла, оскільки наша держава опинилась на передньому краї міжцивілізаційної війни, а українська армія своїми героїчними діями захищає як власну країну, так і західні демократії.

Узагальнюючи досвід «гібридної війни» на теренах нашої країни фахівці стверджують, що її основними ознаками є:

? залучення до протиборства незаконно створених збройних формувань, найманців, представників криміналітету, диверсійно-розвідувальних сил;

? втягування цивільного населення у конфлікт як добровільних чи найнятих за платню «живих щитів»;

? загроза застосування збройних сил, які розгортаються вздовж державного кордону, у разі застосування однією зі сторін військової сили проти власного «мирного населення»;

? блокування спроб міжнародної спільноти врегулювати конфлікт відповідно до норм міжнародного права;

? потужний інформаційно-психологічний вплив, спрямований на дестабілізацію обстановки всередині конфліктуючої держави, зниження підтримки населенням діючої системи влади, забезпечення підтримки дій інсургентів, створення негативного іміджу влади конфліктуючої держави на міжнародній арені;

? максимально можливе посилення протистояння з конфліктуючою державою в економічній, дипломатичній, інформаційній та інших сферах [163, c. 31].

Вочевидь, не тільки Україна, але й низка інших демократичних країн стикнулися з елементами «гібридної війни», що потребує посилення партнерських відносин у військовій, дипломатичній, інформаційній, економічній та інших сферах.

Зокрема, на Варшавському саміті НАТО у 2016 році була прийнята низка важливих рішень щодо допомоги Україні у «гібридній війні». В рамках саміту відбулося засідання комісії Україна-НАТО на рівні глав держав та урядів. Основними питаннями засідання стали: презентація Стратегічного оборонного бюлетеня України; об'єднання всіх проектів співробітництва Україна-НАТО, у тому числі трастових фондів, створених Альянсом для допомоги України в єдиний комплексний пакет допомоги (далі - КПД); створення платформи для взаємодії у сфері протидії гібридним загрозам; розбудова Сил спеціальних операцій. Реалізація КПД розглядається як серйозне доповнення до наявних інструментів поглибленого співробітництва з Україною (Комісія Україна-НАТО, Інтенсифікований діалог, Річна національна програма) і має вивести відносини Києва з Брюсселем на якісно новий рівень. КПД включає 13 галузей співпраці за 40 цільових напрямків, які спрямовані на вирішення п'яти стратегічних цілей: створення об'єднаної системи керівництва силами оборони; впровадження ефективної системи оборонного планування і управління ресурсами; розвиток оперативних спроможностей; сучасна система логістики й медичного забезпечення; професіоналізація і створення необхідних військових резервів. Як платформа для взаємодії з протидії гібридним загрозам розглядається Центр протидії гібридній війні, відкриття якого планується в Києві та який буде працювати під керівництвом українського представника [119, c. 21].

Таким чином, розвиток військового партнерства України на міжнародній арені посилюється тими об'єктивними викликами, що спричинені «гібридною війною» розв'язаною Росією.

На думку фахівців, агресія РФ по відношенню до України проявила цілу низку принципових викликів, що мають стратегічний характер для Європи зокрема і всього світу в цілому. По-перше, стало зрозуміло, що сформовані за наслідками Другої світової війни міжнародні інституції не можуть ефективно протидіяти сучасним викликам та загрозам в галузі міжнародної безпеки; по-друге, небезпека збройних конфліктів на європейському континенті залишається цілком реальною, а уявлення про кінець епохи геополітичних зіткнень далекі від реальності; по-третє, військовий потенціал більшості європейських держав, не враховуючи сукупні можливості НАТО, є недостатнім і не дозволяє адекватно реагувати на потенційні загрози, тож цілком ймовірно, що найближчим часом оборонні видатки країн регіону будуть збільшуватись і політика економії на армії відійде у минуле; по-четверте, українські події яскраво продемонстрували обмежений характер ефективності міжнародного права в галузі запобігання військовій агресії - фактичний провал Будапештського меморандуму ставить під сумнів ефективність будь-яких договорів щодо гарантій безпеки. Теж саме стосується й позаблоковості - приклад України свідчить про те, що нейтральний статус не має для агресора жодного значення і не є перешкодою для анексії територій чи військової інтервенції. Також саме на фоні російської агресії проти України з новою силою почали лунати заклики до реформування Ради Безпеки ООН, оскільки в її сучасному вигляді вона нездатна ефективно протидіяти актуальним викликам й загрозам міжнародній безпеці [23, c. 318].

Вочевидь, Україна опинилась у епіцентрі геополітичних та цивілізаційних протистоянь, стала об'єктом агресивної (імперської) політики Росії. У таких умовах розвиток та зміцнення військового партнерства України на міжнародній арені є запорукою збереження (відновлення) її суверенітету та територіальної цілісності.

У підсумку зазначимо, що в Україні створена дієва система організації та проведення міжнародного співробітництва Міністерством оборони та ЗС України. До цієї системи можна віднести достатньо повну нормативно-правову базу міжнародного співробітництва та структуру органів управління Міністерства оборони та ЗС України, що відповідають за проведення міжнародного співробітництва у воєнній сфері. Аналіз сучасного стану міжнародного співробітництва Міністерства оборони та ЗС України вказує на те, що країні вдалось за роки незалежності встановити міжнародні контакти у воєнній сфері з близько 90 країнами, які належать до різних регіонів світу. Кількість та спрямованість заходів міжнародного співробітництва у воєнній сфері вказує на надання пріоритетів розвитку відносин з країнами євроатлантичної спільноти. На сьогодні Україна, беручи участь у міжнародному співробітництві у військовій сфері, стала одним з ключових чинників безпеки не лише у Центрально-Східній Європі, а й у загальноєвропейському та світовому вимірах [112, с. 108-109].

Висновки до Розділу 2

Узагальнюючи основні наукові ідеї та гіпотези другого розділу зазначимо, що військове партнерство базується на основі політичних та правових рішень, що мають зміцнити безпеку держави в цілому та воєнну зокрема. Розвиваючи збройні сили та ОПК, Україна створює підґрунтя для участі у різноманітних форматах міжнародного військового партнерства задля реалізації власної політичної та воєнної стратегії.

Практика захисту національних інтересів України демонструє необхідність не тільки визначення стратегічних напрямків міжнародного військового партнерства (співробітництво з ЄС та НАТО) як запоруки воєнної безпеки країни, а й встановлення міждержавних партнерських стосунків у військовій сфері.

З нашої точки зору, Україні варто було б ініціювати активізацію діяльності ГУАМ за всіма напрямками, військовому зокрема, що дозволило б зміцнити мир та безпеку у регіоні, стати стримуючим фактором експансіоністських планів Росії.

У Азійсько-Тихоокеанському регіоні Україна налагодила партнерські стосунки з Китаєм у воєнній сфері, які мають переважно військово-технічне та науково-освітнє спрямування. На наше переконання, Україна має більш активно діяти у Азійсько-Тихоокеанському басейні, посилюючи військове співробітництво з провідними країнами, які впливають на геополітичну та геостратегічну розстановку сил не тільки в даному регіоні, а й у глобальному масштабі.

Необхідно зазначити, що стратегічним напрямком міжнародного військового партнерства України є взаємодія з країнами НАТО. Активізація співпраці з Альянсом є каталізатором реформування Збройних Сил нашої країни, стимулом до модернізації військово-промислового комплексу, що у підсумку сприятиме зміцненню воєнної безпеки Української держави, забезпеченню її суверенітету.

В цілому завдання співпраці у форматі Україна-НАТО в оборонній сфері можна згрупувати в чотири ключові напрямки, а саме:

? підтримання воєнно-політичного діалогу;

? сприяння реформуванню й розвитку ЗС України;

? забезпечення внеску в міжнародну безпеку та підтримання миру;

? оборонно-технічне співробітництво.

У цьому контексті набувають особливого значення міжнародні військові навчання за участю України. Багатонаціональні (міжнародні) військові навчання проводяться з метою підготовки штабів та підрозділів ЗС України, удосконалення навичок військовослужбовців ЗС України до виконання завдань та набуття ними спроможності діяти спільно з підрозділами інших держав у міжнародних миротворчих операціях, у тому числі у складі багатонаціональних сил з підтримання миру. За своєю суттю багатонаціональні військові навчання є комплексними заходами міжнародного військового співробітництва, що дозволяють в умовах, максимально наближених до реальних, усебічно вдосконалювати рівень бойової підготовки підрозділів ЗС України та набувати рівень взаємосумісності і бойової готовності, необхідний для виконання ними миротворчих, гуманітарних, пошуково-рятувальних та інших завдань.

На сьогодні Україна приєдналася до низки програм з міжнародного військового співробітництва, які дозволяють вітчизняним військовослужбовцям підвищувати свій професійний рівень за декількома напрямками: вивчення іноземних мов, опанування новітніх систем зв'язку та управління, набуття навичок з оперативного командування тощо.

Безпека України в умовах сучасних реалій може забезпечуватися лише тією політикою, яка відповідає її геополітичному статусу як великої європейської держави. Все, що сприяє інтеграції України в Європу, зміцненню взаємозв'язків її частин, освоєнню геополітичного простору одночасно зміцнює і національну безпеку держави. Можна констатувати, що геополітична позиція України як водорозділа між західною й східною цивілізаціями об'єктивно обумовлює її значущість у системі міжнародного військового партнерства, створюючи при цьому низку загроз та переваг для її державного суверенітету. Так, в умовах російської агресії проти України значення військового партнерства для нашої держави зростає багатократно ? ефективне військове співробітництво стає одним з дієвих засобів збереження суверенітету та територіальної цілісності нашої країни.

Важливим напрямком розвитку міжнародного військового партнерства України є співробітництво з країнами-союзниками щодо модернізації вітчизняного військово-промислового комплексу. Починаючи з 2014 року, державна політика щодо розвитку вітчизняного ВПК почала осучаснюватися й поступово відповідати потребам України у зміцненні національної безпеки, протидії російській агресії, захисту національного суверенітету, що безумовно посилює позиції нашої країни у системі міжнародного військового партнерства. Вочевидь, від успішного реформування ОПК України напряму залежить ефективність захисту державного суверенітету нашої країни та її авторитет серед держав-партнерів з військово-політичного та військово-технічного співробітництва. Відповідно осучаснений військово-промисловий комплекс України має бути основою для модернізації Збройних Сил.

Безсумнівно, важливим фактором зміцнення військового партнерства України на міжнародній арені є міжнародні зв'язки ВВНЗ нашої країни з військовими навчальними закладами іноземних держав, в першу чергу, країн - членів НАТО. Привабливість українських ВВНЗ на міжнародному ринку послуг з військової освіти, як основи для зміцнення партнерства, має бути забезпечена новітніми методами навчання, створенням у військових навчальних закладах інноваційного середовища, застосуванням сучасних інформаційних технологій тощо.

Для розвитку міжнародного військового партнерства України варто раціоналізувати та осучаснювати участь наших військових й цивільних фахівців у миротворчих операціях. Миротворча діяльність зміцнює імідж України на міжнародній арені, створює сприятливі передумови для інтересів нашої держави у різних регіонах світу, налагодження та розвитку військово-технічного співробітництва зі збройними силами інших держав, а також сприяє набуттю українськими військовослужбовцями цінного професійного досвіду. Потреба у миротворчості ООН все більше зростає, а покладені на миротворців завдання стають дедалі складнішими і багатоплановими.

Необхідність зміцнення та розвитку міжнародного військового співробітництва України актуалізувалась у зв'язку з агресивними діями Росії проти нашої держави. Починаючи з 2014 року, Україна стикнулась с безпрецедентним з часів Другої Світової війни, порушенням норм міжнародного права, ставши об'єктом так званої «гібридної війни», втративши частину території країни. Відповідно така ситуація спонукала керівництво України до активізації військового партнерства, пошуку нових форм взаємодії з країнами демократичного світу. В свою чергу, західні країни почали усвідомлювати всю загрозливість дій Росії та необхідність протистояти їй у колективний спосіб. Можна стверджувати, що у цій ситуації роль України як військового партнера значно зросла, оскільки наша держава опинилась на передньому краї міжцивілізаційної війни, а українська армія своїми героїчними діями захищає як власну країну, так і західні демократії.