Міжнародне військове партнерство та його роль у забезпеченні державного суверенітету України

В інституціалізованому стабільному військово-політичному блоці відносини між партнерами більш нівелюються. Лідер змушений дбати не тільки про підтримання постійної зацікавленості потенційних партнерів у створенні у потрібний йому момент коаліції, здатної до проведення операції (врегулювання конфлікту), але й забезпечувати привабливу для них перспективу, тобто інвестувати в майбутнє. При цьому зберігається небезпека, що в кінцевому рахунку партнерська країна відмовиться від участі в коаліції або лише імітуватиме свою участь.

Зі свого боку, лідер повинен бути постійно мобілізований та працювати на створення загальнополітичного контексту, за якого партнери мають добровільно та свідомо приєднатися до нього, він має доводити всіма доступними засобами, що вигоди від участі у коаліції переважатимуть витрати та втрати. Але в кінцевому рахунку військово-політична стратегія не може будуватися без урахування можливої неучасті партнера.

Держави можуть брати участь у військово-політичному співробітництві з різних причин: з міркувань престижу, для підвищення власної ваги в очах інших країн, а також з мотивів внутрішнього характеру, у тому числі задля розвитку за допомогою лідера коаліції силового потенціалу для придушення політичних опонентів, терористів та створення загроз сусідам. Загалом коаліція не може справляти на своїх членів такий дисциплінуючий вплив, як сталий інституціалізований військово-політичний союз [76, с. 18].

Елементи сучасної системи міжнародного військово-політичного партнерства почали виникати вже після завершення Другої світової війни, оскільки в той час завдання забезпечення воєнної безпеки було усвідомлене різними державами світу як одне з найбільш важливих. Зокрема, в Західній Європі протягом періоду з другої половини 40-х років до початку 70-х років ХХ ст.вирішення зазначеного завдання здійснювалось двома способами - створенням традиційних воєнних блоків, які ґрунтувалися на принципі міждержавного співробітництва (Західний союз, пізніше - Західноєвропейський союз), та розробкою проектів утворення наднаціональних оборонних структур (Європейське оборонне співтовариство, Європейське політичне співтовариство) [185, с. 171-172].

Відсутність необхідних умов для реалізації зазначених проектів зумовила подальше посилення воєнно-політичного співробітництва західноєвропейських держав у межах НАТО, а згодом - й у структурах безпеки ЄС. Старт формуванню спільної зовнішньої політики й політики безпеки як однієї з основних сфер діяльності ЄС був наданий Маастрихтським договором про створення Європейського Союзу, що вступив у силу 01 листопада 1993 року. Серед її основних цілей визначені:

? захист спільних цінностей, основних інтересів, незалежності й цілісності ЄС відповідно до принципів Уставу ООН;

? будь-яке зміцнення безпеки ЄС;

? збереження миру й зміцнення міжнародної безпеки відповідно до принципів Уставу ООН, так само як і відповідно до принципів Гельсінського Заключного акту й цілей Паризької хартії (Ради Європи);

? розвиток міжнародного співробітництва;

? розвиток демократії й законності, повага прав людини й основних свобод.

У Маастрихтському договорі вперше було передбачено, що спільна зовнішня політика й політика безпеки ЄС може перетворитися на політику спільної оборони. Європейська спільнота повинна будувати єдину тривалу оборонну політику, здійснювати контроль над озброєнням, що проводиться в Європі, узгоджувати позиції відносно інших країн і ситуації у світі в цілому. Зазначений договір є основою функціонування політики ЄС у сфері безпеки й оборони [171, с. 3].

З червня 1999 року зовнішня політика й політика безпеки ЄС стала містити військову складову - Спільну європейську політику безпеки й оборони. Можливість надання сил і засобів НАТО для проведення європейських операцій ЄС було обговорено протягом переговорів між двома організаціями, які завершилися 16 грудня 2002 року підписанням спільної Декларації НАТО і ЄС з Європейської політики безпеки й оборони. Визнаючи за НАТО провідну роль у підтримці безпеки в Європі, ЄС одержало визнання й право доступу до засобів планування Північноатлантичного альянсу, зокрема - доступ до штабу Головнокомандуючого збройними силами НАТО в Європі в м. Монс (Бельгія). У 2003 році Європейський Союз кодифікував свої погляди на безпеку в документі «Європейська стратегія безпеки», на постійній основі заснував політичні й військово-штабні структури зовнішньої політики й політики безпеки, а також перейшов до самостійного проведення миротворчих операцій у Європі й за її межами [74].

Іншим варіантом військово-політичного партнерства новітньої епохи постало Об'єднане командування протиповітряної оборони (НОРАД). Його створення 12 травня 1958 року постало наслідком тісної співпраці між США та Канадою. Нині воно представляє особливу модель співробітництва у Північноамериканській регіональній системі міжнародних відносин. Система прийняття рішень в НОРАД передбачає паритетне представництво військового керівництва, принцип консенсусу та консультаційний механізм на найвищому рівні. Такий формат був закладений зі створенням Постійної об'єднаної ради оборони та Комітету військового співробітництва і вдосконалений шляхом проведення спільних американсько-канадських наукових досліджень та військових навчань. Завдяки останнім до системи прийняття рішень Об'єднаного командування були включені спільні оперативні процедури та авторитетний контроль за військами. В результаті виникла комбінована організація протиповітряної оборони під єдиним командуванням [16, с. 14].

На момент створення НОРАД, як військово-політичний союз, виконував функцію ідентифікації спільного ворога, а також збільшив структурну силу союзників. Внаслідок скоординованих дій Канади та США відбулася гомогенізація оборонної сфери у Північноамериканській регіональній системі міжнародних відносин.

Модель двостороннього співробітництва, представлена у НОРАД, характеризується асиметричністю потенціалів партнерів. Незважаючи на паритетне представництво військових у системі прийняття рішень, основні загрози у всі періоди існування НОРАД визначалися США. Іншим прикладом домінування США є створення формально незалежних оборонних структур, які de facto діють на території компетенції НОРАД [16, с. 15].

Отже, як зазначають Л. Фалалєєва та О. Давиденко, «динаміка міжнародних процесів свідчить про те, що значення регіональних систем безпеки в забезпеченні міжнародної стабільності надалі зростатиме, посилюється взаємозалежність універсальних, міжрегіональних і регіональних міжнародних організацій колективної безпеки та оборони» [181, с. 83]. Водночас, на нашу думку, теоретико-методологічний аналіз військово-політичного партнерства на прикладі західноєвропейських та північноамериканських держав засвідчує різні підходи держав-учасниць до визначення фундаментальних засад співпраці у військовій сфері. Спільна політика безпеки й оборони ЄС стала результатом прагнень європейських країн досягти консенсусу щодо вирішення проблем розвитку сфери оборони на засадах еквівалентного партнерства, тоді як діяльність НОРАД характеризується помітним переважанням в цій організації інтересів США як більш сильного у військово-політичному відношенні учасника і може бути визначена як модель взаємодії «старшого» партнера - лідера з «молодшим» партнером.

Особливим різновидом військово-політичного партнерства у сучасній системі міжнародних відносин постає миротворча діяльність. О. Погібко відносить її до специфічних складових міжнародного військового співробітництва [126, с. 375]. Однак, на нашу думку, більш доцільно розглядати її в межах сфери військово-політичного співробітництва, оскільки саме збереження миру нині постає головним політичним пріоритетом системи міжнародного партнерства.

Сучасні миротворчі операції здійснюються у нестабільних суспільствах, де наявні такі загрози миру та стабільності у світі, як локальні війни та збройні конфлікти, які найчастіше виникають на міжетнічному, міжрелігійному ґрунті, відрізняються особливою жорстокістю та значними втратами серед цивільного населення. Відповіддю на ці виклики постає миротворча діяльність, яка є універсальним інструментом боротьби за збереження миру і міжнародної безпеки [120, с. 31-32].

Теоретико-методологічний аналіз зазначеної проблеми засвідчує, що контекст, у якому проводяться міжнародні миротворчі операції, постійно змінюється, що передбачає характеристику поняття «миротворчі операції». З часу першої миротворчої місії ООН, яка була створена у 1948 році, реагування на кризи у різних регіонах світу відбувається у різних формах. Відповідно, на позначення діяльності у цій сфері застосовують різні найменування: «миротворча діяльність», «кризовий менеджмент», «місії з врегулювання криз», «операції з підтримання миру». Назви та типи миротворчих місій визначаються не тільки у зв'язку з їхніми мандатами та функціями, але також залежать і від виконавця. Так, місії Європейського Союзу (ЄС) часто називають «місіями з врегулювання криз», «місії зі спільної політики безпеки та оборони», «операціями ЄС» (зокрема, військовими операціями), тоді як інші міжнародні організації, такі як НАТО, переважно використовують поняття «миротворчі операції об'єднаних націй», «операції з підтримання миру». Сьогодні багатомірні миротворчі операції покликані не лише підтримувати мир та безпеку в усьому світі, а й сприяти політичному процесу, захищати цивільних осіб, сприяти роззброєнню, демобілізації та реінтеграції колишніх комбатантів, підтримувати організацію виборів, захищати і просувати права людини, допомагати у відновленні верховенства права. Отже, миротворчі операції насамперед охоплюють діяльність, спрямовану на запобігання, обмеження й управління насильницьким конфліктом, а також на подолання його наслідків. Іншими завданнями, які мають вирішуватися за допомогою зазначеного засобу міжнародного партнерства, є запобігання конфліктам, відновлення миру, миротворчість. Складовими миротворчої діяльності є багатосторонні та спеціальні місії, зокрема - з військових питань [246].

У сучасному світі міжнародна миротворча діяльність стала постійним складником міжнародного співробітництва та найбільш дієвою його формою, зокрема - у сфері попередження та урегулювання збройних конфліктів. Адже миротворчі зусилля держави - це не лише внесок у розбудову стабільної та безпечної Європи і світу в цілому, а й інструмент посилення національної безпеки завдяки створенню стабільного зовнішньополітичного середовища. Участь у міжнародних миротворчих місіях сприяє професійній адаптації військовослужбовців до загальносвітових стандартів, досягненню всебічного взаємного сумісництва та співпраці зі збройними силами провідних країн світу, отриманню міжнародного досвіду з військової підготовки [82, с. 185].

Дослідники визначають декілька варіантів реалізації військово-політичного партнерства, що знаходять вияв у миротворчій діяльності, відрізняючись за організацією командної структури та ступенем інтеграції оперативних підрозділів:

? прикріплене партнерство: незалежний операційний підрозділ, що представляє збройні сили першої країни, працює поряд і знаходиться під оперативним командуванням великого підрозділу від другої країни;

? вбудоване партнерство: війська з першої країни інтегровані в межах діючих підрозділів другої країни, формуючи змішані підрозділи під командуванням структур другої країни;

? спільне розгортання: різні оперативні підрозділи від першої та другої країн працюють як частини цілого, підпорядковуючись багатонаціональній командній структурі за участю офіцерів обох країн;

? композитне партнерство: війська з двох або більше країн утворюють двонаціональні або багатонаціональні змішані підрозділи, що служать під командуванням багатонаціональної структури, до якої входять офіцери з двох або більше країн [218].

Миротворча діяльність спрямована на забезпечення виконання міжнародних зобов'язань держави з підтримання миру відповідно до міжнародних угод та чинного національного законодавства. Крім того, армія держави, що бере участь у миротворчій діяльності, також здійснює заходи міжнародного співробітництва у військово-наукових, військово-економічних, інформаційних та екологічних галузях.

Активізація військово-політичного співробітництва в сучасному світі з необхідністю передбачає розвиток іншого визначального напрямку міжнародного військового партнерства - військово-технічного співробітництва. Зіткнувшись із динамікою високих технологій, що спричиняють революційні зміни у військовій сфері, а також з зростанням і непередбачуваністю їх впливу на військово-кризовий менеджмент, різні країни світу намагаються вести ефективне співробітництво в галузі озброєнь та знаходити нові рішення, що долатимуть розрив у виробництві та модернізації військових ресурсів між ними і більш розвиненими державами [245, с. 394].

Військово-технічне партнерство на цей час належить до найбільш важливих напрямків міжнародного військового партнерства. Його провідними цілями постають:

? завоювання (утримання) та закріплення політичного лідерства в окремих регіонах світу та країнах;

? забезпечення можливості через ВТС впливати на політичне, економічне, воєнне становище на глобальному та регіональному рівнях;

? отримання валютних коштів для державних потреб, підвищення конкурентоспроможності військової продукції на світових ринках озброєнь [156, с. 23].

Теоретико-методологічний аналіз поняття військово-технічного партнерства засвідчує існування серед дослідників різних точок зору щодо дефініції зазначеного феномена. Зокрема, військово-технічне партнерство визначають як:

? діяльність уповноважених на те органів державної влади, установ, організацій і підприємств, пов'язану з розробкою, виробництвом, реалізацією або закупівлею продукції військового призначення, а також - з плануванням, координацією, організацією і здійсненням міжнародного обміну продукцією та послугами військового призначення;

? довгостроковий процес, який у тісному взаємозв'язку з військово-політичними інтересами держав, з урахуванням економічних і фінансових можливостей його суб'єктів, є здійсненням співробітництва в галузі постачання озброєння та військової техніки (далі - ОВТ);

? особлива форма діяльності держави, уповноважених органів і господарюючих суб'єктів, пов'язана з розробкою, виробництвом, просуванням товарів та послуг військового призначення на світовий ринок в політичних і комерційних інтересах [63, с. 130].

Політологічне дослідження сутності військово-технічного партнерства дає змогу виокремити два ключових аспекти зазначеного феномена:

? військово-технічне партнерство є системою суспільних відносин між державою і виробниками продукції військового і подвійного призначення з приводу її просування на світовий ринок;

? військово-технічне партнерство є діяльністю держави та уповноважених нею органів, спрямованою на управління відносинами щодо просування продукції військового призначення на світовий ринок зброї, на встановлення стійких та тривалих зв'язків з іноземними державами в цій галузі з метою забезпечення національних інтересів і зміцнення міжнародних зв'язків держави [86, с. 73].

Отже, фундаментальною характеристикою військово-технічного партнерства як складової міжнародного військового партнерства постає забезпечення національних інтересів держави - як політичних, економічних, так і військових. Встановлення державної монополії в галузі військово-технічного співробітництва визначається тим, що воно є безпосередньо пов'язаним з інтересами національної безпеки, збереженням незалежності держави, її територіальної цілісності і суверенітету.

Дослідники, здійснюючи теоретико-методологічний аналіз поняття військово-технічного співробітництва, зазначають, що воно об'єднує два основних типи відносин міжнародного військового партнерства:

? трансферти ОВТ, технологій подвійного використання, а також надання послуг військово-технічного характеру. На сучасному етапі розвитку світу економічний (комерційний) підхід до військово-технічного співробітництва змінився більш комплексним підходом, який ураховує стратегічні військово-політичні моменти і передбачає безвідплатні або лізингові постачання ОВТ;

? спільні науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, виробництво, маркетинг, продаж зразків озброєння [157, с. 139].

Як один із визначальних напрямків міжнародного військового партнерства, військово-технічне співробітництво має надзвичайно важливе значення у сфері міжнародних відносин, оскільки воно, з урахуванням конкретних історичних внутрішніх обставин та зовнішніх чинників, постає одним із ключових чинників формування політичних цілей і завдань держави щодо забезпечення її національної безпеки. Така значущість військово-технічного співробітництва зумовлена низкою обставин:

? система військово-технічного співробітництва постає насамперед інструментом зовнішньої політики держави, що призначений забезпечувати присутність її (політичну, економічну, технологічну, військову) в тій або іншій країні чи регіоні, для формування з цією країною партнерських відносин і вигідного регіонального балансу сил. Військово-технічне співробітництво є сферою не лише комерційної конкуренції, але й міждержавного протистояння, у межах якого найчастіше вирішуються більш широкі геополітичні завдання і в якому, навіть при зовнішній лібералізації процесу, роль держави повинна постійно залишатися досить високою;

? розгляд військово-технічного співробітництва як комерційного явища є небажаним та недоцільним: чинник негайної комерційної вигоди контракту стає другорядним порівняно з довгостроковим його ефектом. Система військово-технічного співробітництва (насамперед - її структура та вихідні чинники, які мають місце у процесі прийняття рішення) має бути розрахована на стабільне існування протягом тривалого часу і не може визначатися лише ситуацією конкретної політичної кон'юнктури;

? при запровадженні військово-технічного співробітництва пріоритет, має бути наданий, з одного боку, передусім інтересам держави, а не комерційним структурам, які задіяні в процесі такого співробітництва, а з другого - геополітичним результатам його розвитку в контексті позиції держави. З політичної точки зору, у питаннях військово-технічного співробітництва інтереси однієї з частин суспільства не можуть і не повинні стояти вище інтересів суспільства в цілому - навіть тоді, якщо певна дія може дати швидку матеріальну вигоду;

? проблема військово-технічного співробітництва із зарубіжними країнами є водночас і проблемою власного виробника та стимулювання науково-технічного прогресу. У цьому розумінні неможливо повністю виключити ситуацію, коли постачання ОВТ виконуватиметься тільки через потребу підтримки державним фінансуванням стратегічно важливого розробника й виробника озброєнь і техніки, водночас вирішуючи певні геополітичні завдання [157, с. 139-140].

До основних чинників розвитку військово-технічного партнерства дослідники відносять:

? формування нових викликів та загроз, протидія яким входить до першочергових завдань національних держав й світової спільноти в цілому (міжнародний тероризм, піратство, катастрофічні природні явища, захист шляхів транспортування енергоресурсів);

? проголошення розвиненими державами курсу на переозброєння власних силових структур, що призводить до необхідності пошуку найбільш перспективних озброєнь (у тому числі - в аспекті вимог війн шостого покоління та забезпечення здатності до проведення спецоперацій);

? формування нової оборонної стратегії у межах провідних військово-політичних альянсів [203, с. 118].

З урахуванням соціально-економічних та військово-політичних чинників дослідники визначають такі загальні можливості, які отримує країна завдяки здійсненню військово-технічного співробітництва з іншими країнами та міжнародними організаціями:

? технологічні (отримання нових зразків техніки і технологій, сучасного устаткування; поглиблення кооперації у науково-дослідних та дослідно-конструкторських роботах; підготовка наукового і виробничого персоналу та ін.);

? управлінські (запозичення управлінських практик та методик; навчання управлінського персоналу; допомога у розробці стратегії реформ у відповідності з пріоритетами міжнародної політики; удосконалення державних стандартів у військовій сфері та ін.);

? економічні (залучення інвестицій; отримання замовлень і відкриття нових ринків збуту продукції; отримання фінансової допомоги на адміністративні реформи та ін.) [187].

Активізація міжнародного військово-технічного співробітництва на сучасному етапі розвитку людства зумовлена суверенним правом держав одержувати в цілях оборони ОВТ, які надходять, зокрема, із зовнішніх джерел. Р. Терлецький вказує: «Незважаючи на доволі обмежену частку обсягів торгівлі зброєю в загальносвітовому товарообігу, саме військово-технічне співробітництво держав визначає рівень взаємної довіри, значною мірою впливає на формування та подальший характер відносин між ними» [166, с. 111].

Зазначений вплив, як вказують дослідники, є амбівалентним за своїм характером. З одного боку, природа воєнно-політичних аспектів міжнародної передачі товарів військового призначення та подвійного використання полягає в тому, що вони здатні зміцнити безпеку і стабільність у світі, посилити оборонний потенціал одержувачів ОВТ, у випадку загрози зупинити потенційного агресора й відновити регіональний баланс сил. Однак, з другого боку, міжнародні поставки озброєння можуть призвести до розгортання гонки озброєнь в регіоні, що в ряді випадків провокує виникнення воєнної конфронтації. Крім того, через них можуть поглиблюватися регіональні кризи та конфлікти, ускладнюватися процес пошуку напрямів вирішення міжнародних або внутрішньодержавних конфліктів, подовжуватися деструктивний характер конфронтації [182, с. 11].

У політичному відношенні експорт товарів військового призначення та подвійного використання у деяких випадках застосовується країнами-експортерами як інструмент прямого впливу на перспективи розвитку воєнно-політичної обстановки в різних регіонах світу і вплив на зовнішньополітичний курс окремих країн-імпортерів.

Водночас країни переслідують у своєму військово-технічному співробітництві й економічні цілі. У зв'язку з цим дослідники визначають такі актуальні проблеми розвитку оборонної сфери на сучасному етапі розвитку людства, які украй складно вирішити поза сферою міжнародного військово-технічного співробітництва:

? різке збільшення вартості розробок та виробництва високотехнологічних систем озброєнь, коли ресурсів оборонних бюджетів окремих держав не вистачає для повного фінансування таких програм. Вже сьогодні вартість розробок та виробництва високотехнологічних систем озброєнь (літаків, кораблів, систем протиповітряної та протиракетної оборони тощо) досягають сотень мільярдів доларів США. Так, за оцінками експертів, з моменту виникнення класу винищувачів вартість розробок нових таких літаків протягом кожного десятиліття зростала орієнтовно у 4 рази;

? неоднаковий рівень необхідних технологій в окремих державах для здійснення розробок та виробництва високотехнологічних систем озброєнь. У цьому випадку співробітництво орієнтується на розподіл робіт за міждержавними замовленнями згідно з наявною спеціалізацією партнерів з вироблення визначеної номенклатури товарів військового призначення;

? розробка та виробництво озброєнь та військової техніки є тією сферою економіки, яка максимально підпадає під дію закону масштабу: чим більшою є серійність виробництва товарів військового призначення, що виготовляються на підприємствах оборонної промисловості, тим вищий економічний ефект. За таких обставин у XXI ст.стає неминучим розвиток інтеграційних процесів при створенні високотехнологічних дорогих систем озброєнь та техніки;

? намагання великої кількості держав отримати технології розробок та виробництва високотехнологічних озброєнь та військової техніки для розвитку національної оборонної промисловості [146, с. 46].

Військово-технічне співробітництво держав із розробки та виробництва високотехнологічних систем озброєнь здійснюється в різних формах:

? об'єднання технологічних, наукових, фінансових, виробничих потенціалів держав у межах стратегічних союзів та блоків для розробок, виробництва та експлуатації високотехнологічних систем озброєнь, військової і спеціальної техніки;

? закупівля найбільш складних агрегатів, блоків, підсистем та їх інтеграція в національні проекти створення високотехнологічних систем озброєнь;

? закупівля ліценцій та ноу-хау та організація виробництва в національних компаніях;

? створення спільних підприємств з розробки та виробництва високотехнологічних систем озброєнь;

? застосування державами при імпорті озброєнь, військової і спеціальної техніки офсетних програм для організації розробок та виробництва високотехнологічних систем озброєнь, розвитку власної оборонної промисловості або економіки держави загалом [146, с. 46-47]. Офсетні програми передбачають компенсацію експортером частини витрат імпортеру продукції військового призначення на її закупівлю, яка здійснюється згідно із законодавчими та нормативними актами країни-імпортера, що регламентують офсетну діяльність. Хоча офсет не заохочується на міжнародному рівні, однак для продукції військового призначення він не забороняється. Основні переваги офсету - протекція національних інтересів, розвиток оборонної промисловості та економіки, залучення нових технологій, розвиток наукового потенціалу [9, с. 101].

Отже, зацікавленість держави в участі в системі міжнародного військового партнерства зумовлена раціональним використанням переваг такого партнерства. Розвинені країни світу нині чітко усвідомлюють переваги і значущість спільних зусиль для успішної розробки та виробництва сучасних озброєнь. За оцінками фахівців, участь у спільному виробництві ОВТ 3-4 держав знижує витрати кожної з них в 1,7-2 рази порівняно з витратами в разі самостійної розробки аналогічного проекту однією державою [21, с. 64-73]. Дієвим методом військово-технічного співробітництва, що забезпечує більш тісне прив'язування покупця до технологій виробника, ніж поставка озброєнь та військової техніки, є продаж ліцензій. Внаслідок цього посилюється залежність покупця в різних формах - методологічна залежність, залежність щодо паливно-мастильних матеріалів, залежність у способах вимірювання та ін.

Як засвічує теоретичний аналіз практики міжнародного військово-технічного партнерства, нині воно охоплює цілі регіони світу. Зокрема, канадське військове виробництво на сучасному етапі розглядається не ізольовано, а в межах північноамериканської військово-промислової бази. У західноєвропейському регіоні такі великі країни, як Франція, Велика Британія, ФРН, Італія, вдаються до різних форм об'єднання зусиль у сфері військово-технічного співробітництва - від міжнародної підрядної кооперації до створення спільних підприємств і міжнародних консорціумів - і намагаються сформувати єдиний західноєвропейський ринок військової продукції. За таких умов стає об'єктивною необхідністю пошук шляхів розширення участі кожної держави в міжнародному поділі праці в військово-технічному співробітництві, в організації спільного з іншими державами виконання програм розробки і виробництва сучасних складних і дорогих систем зброї [19, с. 49].

Водночас, діяльність у сфері військово-технічного співробітництва пов'язана із ситуацією певної невизначеності. Військово-технічне співробітництво зачіпає баланс інтересів у різних сферах міжнародних відносин - політичній, воєнній, воєнно-економічній, зовнішньоекономічній, коопераційній. Це стосується як виконання контрактів при торгівлі озброєнням, так і ведення переговорів, міждержавного співробітництва, взаємодії з міжнародними системами контролю над передачами озброєнь та технологій, конкурентної боротьби між державами. Тому важливим завданням теоретико-методологічного аналізу військово-технічного співробітництва є визначення ризикових ситуацій у цій галузі, оскільки ризики у сфері військово-технічного співробітництва негативно впливають на економічну безпеку держави [148, с. 108].

Для подолання зазначених ризиків у сфері військово-технічного співробітництва основний наголос має робитися на збереженні та розширенні ринків збуту продукції оборонного призначення через використання всіх засобів державної підтримки, різних форм і механізмів співробітництва з іноземними замовниками, покращення сфери сервісних послуг і післяпродажного обслуговування продукції. Важливими є також розробка і реалізація заходів використання потенціалу світових інтеграційних процесів, а також участь у діяльності транснаціональних корпорацій та іноземних фірм і компаній, що забезпечує доступ розробників і виробників ОВТ до сучасних технологій розвинених країн [202, с. 110].

В. Шемаєв підкреслює: «Головною рисою, що притаманна сфері міжнародних передач ОВТ, є наявність спільних міждержавних інтересів у межах двосторонніх або багатосторонніх угод, які супроводжуються складною взаємодією індивідуальних, організаційних цілей та міжособистісних відносин. Це створює умови для здійснення інформаційного впливу суб'єктів військово-технічного співробітництва на характер розвитку та тривалість цих відносин, що вимагає потужного інформаційного супроводження всіх процесів від заключення до виконання контрактів» [204, с. 289].

Поняття заходів із забезпечення інформаційного супроводження військово-технічного співробітництва охоплює комплекс узгоджених за місцем і часом, об'єднаних спільною метою дій органів в рамках виконання завдань із забезпечення реалізації національних інтересів під час здійснення військово-технічного співробітництва. Означені заходи передбачають:

? комплексне інформаційне забезпечення найбільш повною і достовірною фактографічною й концептуальною інформацією порівняльного та прогнозного характеру - стану, тенденцій, перспектив розвитку предметної галузі конкретних об'єктів-аналогів озброєння;

? підготовка аналітичних, порівняльних або реферативних оглядів;

? проведення патентних досліджень;

? організація консультацій, експертних оцінок;

? співставлення техніко-економічних параметрів виробів;

? переклад ділової інформації;

? формування спеціалізованих (у тому числі повнотекстових) баз даних для побудови аналітичних моделей і кількісного аналізу об'єктів здійснення експертизи та прогнозування [204, с. 290].

Зазначені заходи визначають успішність політики військово-технічного співробітництва, у якій нині спостерігаються такі тенденції:

? перерозподіл уваги імпортерів озброєнь відносно країн-експортерів. Причинами цього є зміни воєнно-політичної обстановки на регіональному та глобальному рівнях; фінансово-економічні кризи; можливості експортерів з виробництва товарів військового співробітництва, у тому числі високотехнологічних;

? концентрація уваги імпортерів на стратегічному плануванні військово-технічного співробітництва у контексті взаємовідносин держав та узгодження стратегії імпорту товарів військового призначення з довгостроковими стратегічними планами розвитку збройних сил. Особливо таке стратегічне планування стосується реалізації складних високотехнологічних проектів військово-морських сил (далі - ВМС), повітряних сил, протиповітряної та протиракетної оборони тощо;

? збільшення в імпорті частки високотехнологічних товарів військового призначення (авіаційна техніка, системи протиповітряної, протиракетної оборони, безпілотні літальні апарати, техніка ВМС тощо);

? збільшення ролі офсетних проектів. Здійснюючи політику збільшення уваги до закупівлі технологій виробництва товарів військового призначення для розвитку власної воєнної промисловості, низка країн (Індія, Бразилія, Індонезія, Південна Корея, Туреччина) останніми роками продовжили вдосконалення законодавчої та іншої нормативної бази з офсетної практики;

? удосконалення міжнародних коопераційних механізмів із виробництва товарів військового призначення. Коопераційні механізми з виробництва товарів військового призначення у межах військового технічного співробітництва країн НАТО і ЄС нині багато в чому розмиті у зв'язку з формуванням транснаціональних корпорацій у воєнній промисловості. Такі корпорації номінально мають штаб-квартиру в конкретній країні, але їх центри розробок та виробництва розташовані в різних країнах НАТО або ЄС і навіть у різних регіонах світу. У ЄС і НАТО також сформувався єдиний внутрішній ринок озброєнь та військової техніки, на якому частка закупівель товарів військового призначення ззовні дуже мала. Глобальні корпорації у воєнній промисловості прагнуть зосередитися на повному контролі основних розробок і технологій. Виробництво номенклатури звичайних озброєнь та військової техніки і комплектуючих найчастіше передається в центри компетенції, інжинірингові компанії середнього й малого бізнесу. Навіть усередині загального ринку озброєнь та військової техніки країн НАТО і ЄС трансферт інноваційних технологій товарів військового призначення, розробок, виробництва і поставок озброєння контролюється головними розробниками та країнами - власниками збройних систем;

? зміна механізмів розрахунків за товари військового призначення. Збільшується кількість держав-імпортерів, які використовують при імпорті товарів військового призначення кредити країн-експортерів. Також розширюється постачання озброєнь та військової техніки в лізинг [147, с. 28-31].

Аналіз зазначених тенденцій дає змогу А. Шевцову та О. Гриненку дійти обґрунтованого висновку: «Між країнами-членами НАТО майже не існує військово-технічного співробітництва поза межами оборонно-промислової кооперації та інтеграції. У межах спільних ринків ЄС оборонне виробництво не регулюється, тобто у цій сфері країни діють виключно виходячи зі своїх національних інтересів» [203, с. 118]. Подібна ситуація, на наш погляд, засвідчує досягнення високого рівня інтеграції, що постає закономірним наслідком тривалого військово-технічного співробітництва між країнами - учасницями Північноатлантичного альянсу та членами ЄС.

Дослідники зазначають: «Cтандартизація озброєння і військової техніки сприяє координації бойових дій або навчань, зниженню витрат, пов'язаних із тиловим забезпеченням військ, та скороченню вартості під час розробок, виробництва й експлуатації ОВТ. У сфері озброєння це означає зменшення його кількості, усунення дублювання розробок, підвищення бойової ефективності, якості та надійності систем озброєння, оперативне впровадження науково-технічних досягнень у конструкцію, технологію і виробництво систем, скорочення номенклатури предметів військово-технічного постачання та поліпшення і спрощення експлуатації, ремонту й обслуговування ОВТ. Складна програма кооперації в області розробок і виробництва ОВТ передбачає перехід від національного до багатонаціонального планування розвитку озброєння з ретельним урахуванням інтересів усіх сторін» [12, с. 123]. Тому військово-технічне співробітництво на сучасному етапі розвитку світу нерозривно пов'язане з іншим визначальним напрямком міжнародного військового партнерства - військово-стратегічним співробітництвом.

Поняття воєнно-стратегічного співробітництва охоплює ключові проблеми розвитку збройних сил через співпрацю, координацію зусиль щодо досягнення спільних цілей у сфері міжнародного військового партнерства. Його головними компонентами на сучасному етапі постають:

? розширення формату діалогу між керівництвом збройних сил певної держави і військовими структурами інших держав та міжнародних організацій;

? підготовка до спільних військових навчань, багатонаціональних операцій з підтримання миру;

? організація спільних навчальних заходів для військовослужбовців різних країн [133, с. 789].

Прикладом діалогу між військовими структурами держав та міжнародних організацій може бути названа політика НАТО у новітню добу. Так, у 1991 році було створено Північноатлантичну Раду з питань співробітництва (NACC) як політичний орган що забезпечував діалог між членами НАТО та колишніми членами Організації Варшавського договору (а також колишніми республіками Радянського Союзу). Надалі на саміті у січні 1994 року НАТО приймає програму «Партнерство заради миру» та схвалює плани створення комбінованих спільних робочих груп. У 1997 році НАТО створює Раду євроатлантичного партнерства, яка прийшла на зміну Північноатлантичній Раді з питань співробітництва, позначивши курс політики розширення НАТО на схід [256, с. 718].

Розгортання діалогу між НАТО і військовими структурами інших держав залишається характерною рисою міжнародного військового партнерства і нині, на початку ХХІ ст. Звертаючи на це увагу, А. Гезіу вважає, що колективна ідентичність НАТО продовжує підкріплюватися спільними демократичними цінностями та взаємними симпатіями, і, незалежно від трансатлантичних розбіжностей, посилюється внаслідок поточного процесу розширення Північноатлантичного альянсу [226, с. 973]. Однак, заперечуючи подібні думки, П. ван Хам висуває твердження щодо зростання розбіжностей між європейськими та американськими цінностями і що ідентичність НАТО трансформується внаслідок вступу до Північноатлантичного альянсу нових, менш стабільних демократій [255, с. 404]. Визнаючи спільність трансатлантичних цінностей, М. Уеббер водночас вказує на зміну складників змісту військової діяльності НАТО на початку ХХІ ст. (боротьба проти тероризму та використання зброї масового знищення на Близькому Сході, в Афганістані) порівняно з періодом кінця ХХ ст.(політична та гуманітарна програма розширення, партнерства та стабілізації ситуації на Балканах) [258]. Така трансформація дає підстави для висновку про те, що НАТО все більше переходить до проблемних сфер діяльності, де не ставиться під загрозу загальна колективна ідентичність країн-членів Північноатлантичного альянсу, з одночасним урахуванням існування певних суперечностей у їх поглядах [243, с. 142; 248, с. 148]. Зазначена тенденція, на нашу думку, продовжує здійснювати важливий вплив на сферу міжнародного військово-стратегічного партнерства, актуалізуючи роль діалогу в його реалізації.

Не менш важливим засобом воєнно-стратегічного співробітництва постають регулярні військові навчання, під час проведення яких здійснюється практичне воєнне відпрацювання взаємодії їх учасників. Це дає змогу підтримувати їх оперативну сумісність, що є необхідною умовою ефективного спільного вирішення військових завдань.

Масштаби багатосторонніх військових навчань можуть бути досить значними. Так, зокрема, у навчаннях «Африканські зусилля» у 2010 році брало участь 36 країн, а в навчаннях «Кременева рушниця» - 16 африканських країн і Африканський союз. Об'єднане центральне командування ЗС США щорічно проводить навчання «Орлина рішучість» разом зі збройними силами країн Ради співробітництва арабських держав Перської затоки, а Південне командування - навчання «ПАНАМАКС» за участю 18 країн. Серед інших великих багатосторонніх військово-морських навчань варто назвати «Унітас» (у Західній півкулі), «Рімпак» (у центральній частині Тихого океану), а також спільні навчання ВМС США і країн Південно-Східної Азії «СЕАКАТ», покликані відпрацювати взаємодію збройних сил різних держав у боротьбі з терористичною загрозою [134, с. 90].

Так само значущим складником військово-стратегічного співробітництва постає організація спільних навчальних заходів для військовослужбовців різних країн, що визначається неухильним зростанням ролі освіти (зокрема - військової) у поступальному розвитку суспільства та держави. Міжнародне військово-освітнє співробітництво здійснюється у таких формах:

? встановлення та розвиток партнерських відносин із вищими військовими навчальними закладами (далі - ВВНЗ) збройних сил зарубіжних держав. Під час візитів до цих навчальних закладів викладачі обмінюються педагогічним досвідом, знайомляться з історією, структурою ВВНЗ, процесом підготовки офіцерських кадрів, навчально-матеріальною та польовою базою, проводять «круглі столи» тощо;

? проходження науково-педагогічними і науковими працівниками, курсантами навчання та стажування у навчальних закладах (спеціалізованих і мовних курсах) у провідних ВВНЗ світу;

? участь у міжнародних наукових і науково-практичних конференціях, семінарах, симпозіумах, засіданнях, «круглих столах», брифінгах, виступах, виставках, презентаціях;

? участь у спільних (багатонаціональних) військових навчаннях (командно-штабних навчаннях, тренуваннях, комп'ютерних навчаннях тощо);

? впровадження світового досвіду підготовки офіцерських кадрів у сучасних умовах (введення у навчально-виховний процес програмного забезпечення імітаційного моделювання бойових дій);

? співпраця з іноземними представниками щодо впровадження новітніх технологій навчання при підготовці військових спеціалістів;

? залучення іноземних науково-педагогічних працівників до викладацької діяльності й забезпечення їх стажування у вищих військових навчальних закладах різних країн;

? здійснення візитів науково-педагогічних працівників у складі делегацій за кордон з метою обміну педагогічним досвідом [55, с. 53].

Зазначимо, що механізми міжнародного військово-стратегічного співробітництва нині охоплюють різні типи регіональних та глобальних союзів, програм, ініціатив у сфері міжнародної безпеки. Теоретико-методологічний аналіз зазначеної проблеми дає змогу визначити такі головні компоненти військово-стратегічного співробітництва:

? механізми прямого багатосторонньої військової взаємодії - від короткочасних спільних навчань до ситуативних військових коаліцій і постійних військових альянсів, а також багатосторонні військово-політичні консультаційні механізми різного рівня;

? регіональні ініціативи у сфері безпеки, контртерористичні і антинаркотичні партнерства, пов'язані із протидією загрозам миру з боку недержавних суб'єктів;

? програми підтримки миротворчих місій регіональних інтеграційних об'єднань і програми створення регіонального та глобального миротворчого потенціалу [134, с. 88].

Крім трьох зазначених вище визначальних напрямів міжнародного військового партнерства, теоретико-методологічний аналіз дає змогу виокремити його специфічні напрями, що теж спричиняють певний вплив на зміцнення міжнародного співробітництва у військовій сфері. О. Погібко відносить до таких напрямів верифікацію, що є складовою права міжнародних договорів, спрямованою на використання в інтересах окремої держави міждержавних систем та механізмів міжнародної безпеки. Унаслідок цього вона сприяє неухильному дотриманню зобов'язань за міжнародними угодами щодо роззброєння та нерозповсюдження озброєнь, таким чином, зміцнюючи міжнародний авторитет держави і формує стосунки партнерства та довіри. Зокрема, виключно правовими нормами забезпечується унеможливлення несподіваного нападу, оскільки воєнна конфронтація змінюється новим характером відносин безпеки між державами-учасницями співробітництва на основі мирної співпраці [126, с. 375].

Ще одним важливим напрямом розвитку міжнародного військового партнерства на сучасному етапі постає військово-спортивне співробітництво. Воно сформувалося у процесі масового розвитку військового спорту в багатьох країнах світу. До головних цілей військово-спортивного співробітництва належать:

? підвищення рівня фізичної підготовленості військовослужбовців;

? поліпшення якості бойової підготовки;

? створення умов для співпраці військовослужбовців різних країн;

? досягнення взаємної довіри, стабільності і безпеки [144, с. 83].

У 1948 році в м. Ніцца (Франція) була утворена Міжнародна рада військового спорту. На цей час до неї входять 120 країн Європи, Азії, Африки і Америки. Кожні 4 роки організовуються Всесвітні військові ігри, що збирають більше 6 тисяч учасників.

Міжнародна рада військового спорту надає різноманітну наукову, практичну, медичну допомогу своїм членам з метою вироблення концептуальних положень зі спортивної підготовки військовослужбовців. Її членами є представники збройних сил країн-учасниць, а саме фізичні та юридичні особи, які визначаються відповідно до законів кожної країни. Військово-спортивне співробітництво в межах Міжнародної ради військового спорту охоплює некомерційні і неполітичні відносини між арміями різних країн. Їх метою є розвиток дружніх зв'язків, сприяння розвитку фізичного виховання і спорту, а також гармонійному розвитку військовослужбовців і здійснення внеску в міжнародну боротьбу за мир [143, с. 66-67].

Таким чином, теоретико-методологічний аналіз визначальних напрямів міжнародного військового партнерства дає змогу розкрити їх зміст і представити комплексний характер військового співробітництва як складника сфери міжнародних відносин. На сучасному етапі розвитку людства військово-політичне, військово-технічне та військово-стратегічне співробітництво між державами та міжнародними інституціями насамперед мають забезпечувати дотримання миру у глобальному масштабі, створюючи умови для оптимальної взаємодії між різними країнами та політичними союзами. Військово-політичне співробітництво дає змогу здійснювати інтеграцію держав до військово-політичних союзів, виявом чого постає інституціалізація зазначеного напрямку військового партнерства. Важливим різновидом військово-політичного співробітництва у сучасному світі постає миротворча діяльність. Завдяки військово-технічному співробітництву держави зміцнюють свої позиції на міжнародній арені, зменшують бюджетне навантаження при створенні нових зразків ОВТ, одержують як передові технології, необхідні для розвитку оборонно-промислової галузі, так і високі прибутки. Нарешті, військово-стратегічне співробітництво забезпечує координацію діяльності збройних сил держав та військових-політичних союзів, одночасно сприяючи підвищенню рівня їх боєздатності. Важливу роль у зазначених процесах відіграють також допоміжні напрямки міжнародного військового партнерства, зокрема, освітнє-консультативне та військово-спортивне співробітництво.

Висновки до Розділу 1

У підсумку зауважимо, що геополітичні процеси у сучасному світі актуалізували проблематику міжнародного військового партнерства, обумовили важливість та необхідність дослідження цього феномена у новому форматі. Як відомо переформатування параметрів глобальної воєнної безпеки характеризується з одного боку тенденцією до обмеження використання війни у класичному розумінні. Поступово відбувається глобальне усвідомлення небезпеки подальшого продовження гонки озброєнь, виробництва технологій і зброї масового знищення. У комплексі з економічними та політичними трансформаціями, що відбуваються у сучасному світі, зазначені процеси у військовій сфері помітно впливають на формування нової системи міжнародних відносин. З другого боку, разом із зазначеними вище досягненнями сучасного людства, у новітню епоху виникають нові форми агресивної поведінки держав на міжнародній арені: кібер-атаки, гуманітарні інтервенції, «гібридні війни», інформаційні війни та ін. Ознаки трансформації міжнародного політико-правового порядку, встановленого після Другої світової війни обумовлюють необхідність дослідження форм, принципів та концептуальних підходів до розуміння міжнародного військового партнерства.

Підкреслимо, що поняття «міжнародне військове партнерство» у політологічних дослідженнях є тісно пов'язаним з іншим поняттям - «міжнародне військове співробітництво», оскільки вони позначають ті сторони політичної реальності, що є невіддільними одна від одної. Наявність партнерства між державами передбачає його реалізацію через міжнародне співробітництво, а здійснення такого співробітництва є неможливим поза відносинами міжнародного партнерства.

Політологічне дослідження феномена міжнародного партнерства охоплює низку взаємопов'язаних аспектів:

? відносини двосторонньої та багатосторонньої дипломатії;

? укладання різного роду союзів і угод, які передбачають взаємну координацію політичних ліній з метою спільного врегулювання конфліктів;

? забезпечення загальної безпеки або вирішення інших питань, що становлять спільний інтерес для всіх сторін-учасниць.

До суб'єктів міжнародного військового партнерства належать держави і міжнародні міжурядові та неурядові організації, установчі договори яких передбачають участь у міжнародних військових правовідносинах і статус яких визначено нормами міжнародного права. Участь держав, що мають міжнародно-правовий статус нейтралітету, у міжнародному військовому співробітництві має свою специфіку та підлягає обмеженням. Характер подібних обмежень залежить від характеру нейтралітету держави (постійний або евентуальний) та часу й обстановки, у яких здійснюється міжнародне військове співробітництво.

У сучасних політологічних дослідженнях розгляд діяльності суб'єктів міжнародного військового партнерства як важливого компонента системи міжнародних відносин здійснюється у межах трьох головних теоретико-методологічних підходів: неореалізму, неолібералізму та конструктивізму.

Зокрема, неореалістичні підходи представлені низкою теоретико-методологічних напрацювань, до яких належать: теорія знешкодження (Ч. Джервіс, Ч. Глейзер); теорія балансу сил (Б. Позен); теорія рівноваги загрози (С. Уолт); теорія внутрішньої мобілізації (Дж. Снайдер, Т. Крістенсен, А. Фрідберг); теорія дилеми безпеки (Р. Росс, У. Роуз).

У свою чергу прихильники неоліберального підходу підкреслюють роль міжнародних організацій (зокрема - правозахисних) у зміцненні міжнародних відносин військового співробітництва та зменшенні дилеми безпеки (Р. Кехоне, Л. Мартін та ін.). Вони наголошують на перевагах міжнародних інституцій, пов'язаних з операціями в інформаційній сфері, реалізацією міжнародно-правових норм, зменшенням транзакційних витрат.

Натомість, конструктивістський підхід характеризується більшою гнучкістю щодо визначення важливості недержавних суб'єктів як акторів міжнародного військового партнерства. Як стверджують прибічники конструктивізму (В. Бхатія, В. Чаудхарі, Р. Сінгх, С. Кемпбелл та ін.) міжнародні організації як актори міжнародного військового партнерства відіграють самостійну роль у міжнародній політиці. З позицій конструктивістської теорії, анархія виявляє себе як важлива характеристика системи міжнародних відносин. На відміну від неолібералів, конструктивісти вважають, що подібна ситуація є не вихідною умовою, а закономірним результатом, до якого призводить політика розвинених держав як провідних акторів міжнародних відносин.