Воєнна політика пострадянських держав: порівняльний аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

[Введите текст]

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

ВОЄННА ПОЛІТИКА ПОСТРАДЯНСЬКИХ ДЕРЖАВ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ

Слободян Олег Феліксович

Спеціальність: 23.00.02 - політичні інститути та процеси

Науковий керівник:

Смолянюк Володимир Федорович,

доктор політичних наук, професор

Київ - 2016

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Теоретичні засади дослідження воєнної політики та республіканських форм організації політичної влади

1.1 Воєнна політика: історичні витоки та сучасні інтерпретації. Президентська республіка як легітимна асиметрія владних взаємин

1.2 Владна специфіка парламентської республіки: парафраз політичної рівноваги

Висновки до розділу 1

Розділ 2. Інструментальне забезпечення воєнної політики пострадянських держав: президентський та парламентський різновиди

2.1 Воєнна організація держави: інструментальне трактування в системі президентської республіки

2.2 Деетатизація воєнної політики: специфіка прояву в умовах президентської та парламентської демократій

2.3 Сектор безпеки і оборони як інструмент реалізації воєнної політики в непрезидентських республіках СНД

Висновки до розділу 2

Розділ 3. Воєнна політика пострадянських держав: спільне та особливе

3.1 Президентсько-імперський симбіоз воєнно-політичного відтворення російської великодержавності

3.2 Воєнна політика неядерних пострадянських республік: президентські та парламентські варіанти

3.3 Еволюція воєнно-політичного самовизначення України

Висновки до розділу 3

Висновки

Список використаних джерел

Додатки

ВСТУП

Актуальність теми. Дослідження воєнної політики було й залишається одним із важливих напрямів діяльності як у внутрішньополітичному просторі, так і на міжнародній арені. Попри наявність міжнародних безпекових механізмів, намагання світової спільноти мінімізувати воєнні (силові) чинники політичних процесів, сучасна держава, дбаючи про безпеку й національні інтереси, неминуче вписує розвиток воєнної політики до переліку своїх головних завдань. Свідченнями цього стають зростання воєнних бюджетів більшості країн, оновлення законодавства з військових питань, реформування силових структур та їх переозброєння, нова конфігурація військової присутності впливових держав за межами національних кордонів, прискорена розробка нових засобів збройної боротьби і технологій їх застосування тощо. Як наслідок, реальністю ХХІ ст. стала нова мілітаризація світу, кінцевою метою якої у прямій чи опосередкованій формі є перерозподіл зон впливу між геополітичними центрами за рахунок інших країн, у тому числі пострадянських. воєнний політика україна республіка

Масштабні політичні зміни на пострадянському просторі, починаючи з 1991 р., зумовили утвердження президентських, парламентських та змішаних (парламентсько-президентських, президентсько-парламентських) політичних режимів. Специфічною формою президентської республіки стало формування у деяких пострадянських країнах «суперпрезидентського» правління з надмірною концентрацією владних повноважень у глави держави. Проте в усіх випадках як демократичних, так і авторитарних режимів у нових державах політичною реальністю стало переформатування воєнної політики на засадах національних інтересів, забезпечення власної та міжнародної безпеки.

Лідери окремих пострадянських держав вважають важливим не лише зовнішній, а й внутрішній напрям докладання воєнно-політичних зусиль, оскільки в цих країнах можуть скластися передумови радикальної зміни політичної системи під тиском внутрішніх чинників у неправовий спосіб. Запобіжником подібного розвитку подій вважається законодавчо передбачене застосування збройної сили всередині країни.

Для всіх пострадянських країн особливе значення мають воєнно-політичні аспекти розвитку Російської Федерації, яка чітко кваліфікується як «суперпрезидентська» республіка. Радикальне підвищення федерального воєнного бюджету, ескалація воєнної риторики, спрямованої проти західного світу, воєнні дії проти інших держав (Грузії, України, сирійської опозиції), активізація воєнної присутності в інших регіонах планети, морально-психологічне зомбування власного населення на мілітарних засадах засвідчують перетворення воєнної політики Кремля на головний інструмент реалізації його геополітичних інтересів.

Прагнучи перешкодити волі Українського народу до європейського майбутнього, сплюндрувати результати Революції Гідності 2013-2014 рр., попередити антиурядові протестні акції на власній території, Росія уможливила безкарне застосування сили всередині країни та на міжнародній арені, анексувала частину української території, розв'язала воєнну агресію на Сході України, наростила військові угруповання біля кордонів України, розмістила ядерну зброю на півострові Крим. Під впливом зазначеного воєнна політика України набула принципово нових характеристик та стала одним з визначальних чинників національної безпеки і державотворчого процесу. Водночас, вона потребує подальшого якісного удосконалення.

У працях В. Білошицького, В. Богайчука, В. Богдановича, О. Бодрука, А. Гальчинського, В. Горбуліна, В. Гречанінова, В. Грубова, О. Деменка, В. Дерека, Л. Ільчука, Е. Кальницького, В. Корендовича, П. Крутя, Е. Лисицина, О. Литвиненка, О. Маначинського, Є. Мануйлова, А. Павленка, Г. Перепелиці, С. Пирожкова, Л. Полякова, М. Розумного, А. Семенченка, В. Смолянюка, А. Соболєва, М. Требіна, С. Фареника, О. Феденка, І. Храбана, В. Целуйка М. Цюрупи, В. Чорного, В. Шамрая, В. Шеховцова, Р. Яновського та інших авторів розкрито різні аспекти продукування, інструментального забезпечення та практичного втілення воєнної політики. На тісний зв'язок воєнно-політичних, безпекових та міжнародних проблем вказано в роботах В. Абрамова, А. Дацюка, М. Єжеєва, В. Мандрагелі, С. Мосова, О. Пошедіна, Г. Ситника, В. Циганова, М. Шевченка.

Підходи українських науковців корелюються з позиціями західних фахівців стосовно воєнної політики демократичних держав (Б. Абрахамсона, Х. Белтрана, Е. Біблера, Г. Борна, З. Бжезинського, С. Весбрука, К. Грея, М. Деша, А. Джонса, Й. Лезера, Г. Моргентау, Ч. Москоса, А. Перлмуттера, Р. Райта, М. Свейна, К. Спілмена, Д. Турлайса, В. Флурі, С. Хантінгтона, Ф. Харві, Дж. Хендерсона, Дж. Шерра). Особливістю західних позицій щодо воєнно-політичного самовизначення держав є аналіз широкого спектру суспільних поглядів, що стосуються оборонної і безпекової проблематики, та вироблення рекомендацій, адресованих легітимним структурам демократичної влади. На противагу цьому, наукові погляди сучасних російських дослідників (І. Кірілова, В. Пуська, В. Серебрянікова, В. Шерпаєва та інших) традиційно будуються на державному розумінні природи воєнно-політичних процесів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано в рамках науково-дослідної теми Науково-дослідного інституту праці і зайнятості населення «Методика розрахунку показників соціальної безпеки» (номер державної реєстрації 0214U008250). Тема дисертації затверджена Вченою радою інституту (протокол № 4 від 01.04.2014 р.).

Метою дисертаційного дослідження є визначення сутнісних характеристик воєнної політики пострадянських держав, з'ясування спільного та особливого у моделях воєнної політики президентських та парламентських політичних систем пострадянського походження, вироблення науково обґрунтованих рекомендацій щодо оптимізації воєнно-політичного курсу України в умовах ескалації воєнних загроз і викликів з боку сусідньої держави.

Для досягнення поставленої мети у дисертації визначено такі дослідницькі завдання:

- обґрунтувати необхідність вироблення нових наукових підходів щодо дослідження воєнної політики, її суб'єкт-об'єктної структуризації, функціонального призначення та цільової спрямованості;

- концептуалізувати кореляцію форми правління (президентської, парламентської, змішаної) і моделі воєнної політики держави;

- визначити особливості деетатизації воєнної політики в умовах демократичного державотворення, що зумовлюють складний баланс воєнно-політичних ініціатив з боку органів державної влади та структур громадянського суспільства в процесі розробки, нормативно-правового забезпечення та практичного втілення воєнної політики;

- обґрунтувати політичну детермінованість діяльності сектора безпеки і оборони як більш гнучкої інституціональної основи воєнної політики держави, органічну спорідненість процесів демократизації політичних систем у парламентських пострадянських республіках та домінування «секторальних» підходів у вирішенні питань інструментального забезпечення їхньої воєнної політики;

- виявити особливості воєнної політики Російської Федерації, динаміку артикуляції та практичного втілення воєнно-доктринальних засад розвитку РФ, якісні відмінності воєнно-політичних дій Москви на міжнародній арені порівняно з аналогічними діями інших пострадянських держав;

- вказати на спільне та особливе у воєнно-політичному розвитку пострадянських держав, виокремити процес вимушеної десуверенізації держав-союзниць Росії на основі домінування російських воєнно-політичних інтересів на пострадянському просторі;

- визначити особливості воєнно-політичного самовизначення України, роль воєнної політики Української держави у розв'язанні зовнішньополітичних завдань.

Об'єкт дослідження - воєнна політика сучасної держави.

Предмет дослідження - порівняльний аналіз воєнної політики пострадянських держав.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дисертації є загальнонаукові методи, що утворюють інструментальний каркас гносеологічних дій, передбачених планом дослідження (історичний, соціологічний, структурно-функціональний, системний, інституційний, соціально-психологічний, діяльнісний, аксіологічний, а також аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування і конкретизація, моделювання, систематизація, класифікація, типологізація тощо). Одним з найбільш продуктивних став порівняльно-політологічний метод, який дозволив побудувати необхідні співвідношення при аналізі воєнно-політичних стратегій конкретних держав. Історичний метод дав змогу пояснити витоки воєнної політики та еволюційні особливості воєнно-політичних практик пострадянських республік. На основі інституційного методу визначено логіку та особливості трансформації воєнної політики в умовах глобалізації. Застосування дескриптивного методу дало змогу деталізувати воєнно-політичні процеси у пострадянських державах та виокремити їх об'єктивні й суб'єктивні складники. Кореляційний аналіз дозволив виявити прямий зв'язок між формами правління та моделями воєнної політики. Оцінка перспектив розвитку воєнної політики здійснювалась за допомогою аналітико-прогностичного методу.

Для з'ясування прикладних аспектів воєнно-політичного розвитку пострадянських держав використовувалися методи аналізу конкретного випадку, контент-аналіз, інтент-аналіз, використання статистичних даних, експертні оцінки тощо.

Наукова новизна одержаних результатів обумовлюється вибором теми дисертації, постановкою мети та завдань дослідження, а також загальною проблематикою, яка в запропонованому гносеологічному форматі ще не досліджувалась. Дисертація є однією з перших спроб компаративного аналізу воєнної політики пострадянських держав за умови продукування сучасною Російською Федерацією імперської форми воєнно-політичної взаємодії з іншими країнами з метою відновлення геополітичного статусу впливової держави глобального рівня.

Уперше:

- доведено домінування на пострадянському політичному просторі президентської форми державного правління порівняно з іншими формами (президентсько-парламентською, парламентсько-президентською, власне парламентською), з групи президентських держав виокремлено так звані «суперпрезидентські» республіки зі специфічними моделями воєнної політики;

- аргументовано суперечливий характер деетатизації воєнної політики в пострадянських державах. Президентські республіки відносять процес продукування та практичного втілення воєнної політики до повноважень органів державної влади. Парламентські республіки поширюють процес розробки воєнної політики на інститути громадянського суспільства, неурядові дослідницькі організації;

- концептуалізовано кореляцію форм правління (президентської, парламентської, змішаної) і моделей воєнної політики пострадянських держав;

- розкрито якісні відмінності між інституційним забезпеченням воєнної політики у президентських та парламентських республіках. В умовах президенціалізму політична влада традиційно зосереджується на створенні «воєнної організації держави», наділеної широким переліком не лише зовнішніх, а й внутрішніх повноважень. В умовах парламентаризму влада створює «сектор безпеки і оборони», суб'єктом конструювання якого поряд з державою є громадянське суспільство, зокрема фахове експертне середовище;

- виявлено стрімку трансформацію воєнної політики Російської Федерації, перетворення її на визначальний чинник забезпечення сталої політичної системи та підтримання виключного статусу Президента РФ у «суперпрезидентській» республіці. Доведено цілеспрямоване використання воєнної сили за ініціативи глави держави з метою відновлення глобального геополітичного панування Росії, складовою чого є утримання пострадянських держав у зоні російського впливу.

Удосконалено:

- розуміння родо-видової залежності між безпековою та оборонною сферами держави, бачення воєнної (оборонної) політики як складової діяльності держави та суспільства щодо забезпечення національної безпеки;

- наукову детермінацію тісного зв'язку між збройним (силовим) забезпеченням державотворчого процесу та воєнно-доктринальним оформленням збройних можливостей та цілей держави, трактування воєнної доктрини як сукупності воєнно-політичних приписів, що мають конкретно-історичний характер та можуть динамічно змінюватися під тиском геополітичних, геостратегічних та ін. чинників;

- тлумачення еволюції воєнної політики України з моменту проголошення незалежності до Революції Гідності 2013-2014 рр. як дискретного процесу з явним домінуванням суб'єктивних підходів, ініційованих главою держави, та практично повним усуненням громадянського суспільства від вироблення альтернативних воєнно-політичних пропозицій.

Дістали подальшого розвитку:

- теоретичне обґрунтування необхідності прискореного розвитку в Україні сектора безпеки і оборони, ресурси якого мають розвиватися з урахуванням досвіду західних та пострадянських парламентських країн. Доведено необхідність вилучення з науково-теоретичних розробок та воєнно-політичної практики термінологічного анахронізму «воєнна організація держави»;

- бачення громадянського суспільства як партнера держави при розробці механізмів воєнно-політичного визначення України. Сприйняття механізмів демократичного цивільного контролю над сектором безпеки і оборони як показника збалансованості та ефективності політичної системи, її здатності протистояти агресивній воєнній політиці РФ;

- розуміння принципової різниці у воєнно-політичному виборі пострадянських держав, яка полягає у наближенні до євроатлантичного середовища міжнародної безпеки (парламентські республіки), блокуванні такого вибору (Російська Федерація) або ж підтриманні проросійських воєнно-політичних проектів (неядерні президентські республіки).

Практичне значення отриманих результатів визначається тим, що дана робота є певним внеском у теоретичне та прикладне дослідження політичних процесів у сфері забезпечення національної безпеки і оборони. Отримані результати можуть бути використані в науково-дослідній та аналітичній діяльності в контексті подальшого удосконалення моделі воєнної політики України та практики її застосування, а також в навчальному процесі вищої школи на рівні окремих навчальних програм, спеціальних курсів та навчальних дисциплін, у підготовці дидактичних матеріалів з політології, національної безпеки, теорії міжнародних відносин, державного управління.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та результати дисертаційного дослідження оприлюднювались на конференціях: ХІІ науково-практичній конференції Національної академії управління та Центру перспективних соціальних досліджень НАН України «Особистість, суспільство, держава: розуміння свободи і відповідальності» (Київ, 17 травня 2012 р.); ХІV науково-практичній конференції Національної академії управління та Центру перспективних соціальних досліджень НАН України «Сучасна політична нація: духовно-моральні, культурно-етичні та соціально-економічні засади розвитку» (Київ, 15 травня 2014 р.); ХV науково-практичній конференції ВНЗ «Національна академія управління», НДІ праці і занятості населення Міністерства соціальної політики України і НАН України «Патріотизм у системі сучасних суспільних цінностей» (Київ, 14 травня 2015 р.); ІІІ міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні питання сучасної науки» (Львів, 16-17 жовтня 2015 р.); Міжнародній науково-практичній конференції з соціології «Держава та глобальні соціальні зміни: історична соціологія панування та спротиву в епоху модерну» (Київ, 26-27 листопада 2015 р.); ХІ Міжнародній науково-практичній конференції «Релігія, релігійність, філософія та гуманітаристика у сучасному інформаційному просторі: національний та інтернаціональний аспекти» (Рубіжне - Сєвєродонецьк - Лисичанськ - Житомир - Баку - Ніш - Зелена Гура, 29-30 грудня 2015 р.); ІІ міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми гуманітарних та природничих наук» (Ужгород, 8-9 квітня 2016 р.); ІІІ міжнародній науково-практичній конференції «Перспективи розвитку сучасної науки» (Чернігів, 6-7 травня 2016 р.).

Окремі положення та висновки дисертаційного дослідження впродовж 2014-2016 рр. обговорювались на засіданнях кафедри політології та національної безпеки Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, а також кафедр Воєнно-дипломатичної академії імені Євгенія Березняка.

Публікації. За темою даного дисертаційного дослідження опубліковано 6 статей у фахових виданнях з політичних наук (з них 3 - у збірнику, включеному до міжнародної наукометричної бази Index Copernicus International), 8 - тез міжнародних та всеукраїнських наукових конференцій.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, дев'яти підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 219 сторінок, з них 177 - виклад основного матеріалу, 25 - список використаних джерел (225 найменувань), 17 - додатки (4 найменування).

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ВОЄННОЇ ПОЛІТИКИ ТА РЕСПУБЛІКАНСЬКИХ ФОРМ ОРГАНІЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ

1.1 Воєнна політика: історичні витоки та сучасні інтерпретації

Розробка теорії воєнної політики супроводжувала процес структурно-функціонального ускладнення політичних систем з моменту їх виникнення. Ідейно-політичний спадок практично всіх історичних епох дозволяє стверджувати про невпинне продукування владарюючими суб'єктами норм, приписів, принципів (сучасною мовою - воєнно-доктринальних положень), що стосувалися умов, спрямованості та масштабів застосування збройної сили, яка перебувала в їх розпорядженні.

При аналізі сутнісних та змістовних характеристик воєнної політики незайве згадати радянський воєнно-теоретичний спадок, який пояснював воєнно-теоретичне мислення та воєнну-силову практику як окремих держав, так і наддержавних об'єднань (блоків, коаліцій) впродовж значної частини ХХ ст. Зокрема, ідеологічно детермінована та партійно контрольована «наукова думка» СРСР та прорадянських держав-сателітів, об'єднаних у Варшавський договір, до воєнної політики відносила складову загальної політики класів, держав, партій та інших соціально-політичних інститутів, яка була «безпосередньо пов'язана зі створенням воєнної організації, підготовкою та застосуванням засобів збройного насильства для досягнення політичних цілей». У прокрустовому ложі марксизму-ленінізму «воєнна політика КПРС» (Комуністичної партії як ядра політичної системи) трактувалась як складова частина воєнної політики владарюючої партії, що «безпосередньо пов'язана з використанням робітничим класом та його союзниками збройної боротьби в інтересах встановлення диктатури пролетаріату, будівництвом Радянських Збройних Сил, організацією захисту соціалістичної Батьківщини та забезпеченням разом з іншими соціалістичними державами безпеки країн соціалістичної співдружності, запобіганням нової світової війни та збереженням миру» [28, с. 137].

Процеси розпаду СРСР, світової системи соціалізму, соціалістичної співдружності, окремих держав (ЧССР, СФРЮ) були фактично синхронізованими з переосмисленням сутності воєнно-політичних процесів на плюралістичних засадах, що було неможливим у попередніх політико-ідеологічних координатах. Наукові розробки пострадянського періоду дозволили по-новому оцінити дихотомію «війна - політика», позбавити її ідеологічних нашарувань та партійно-детермінованих інтерпретацій. Наведемо перше з пострадянських визначень воєнної політики, запропоноване фахівцями Воєнної академії Генерального штабу Збройних Сил (м. Москва) на початку 90-х років. На їх погляд, метою воєнної політики є «розробка воєнної доктрини, визначення засобів, способів і умов її реалізації, тобто створення воєнної сили, регулювання її складу й рівня, застосування воєнної сили в ім'я політичних цілей всередині країни та на міжнародній арені» [27, с. 45]. При цьому доцільно вказати на чітко виражену «дефініційну лаконічність» авторів даного визначення, які на той момент слабко уявляли спрямованість воєнно-політичних дій демократичної Росії, цільові орієнтири воєнно-реформаційних заходів в одній з найбільших у світі воєнних організацій, успадкованих Москвою від СРСР. Так само слід зазначити, що в наведеному вище тлумаченні воєнної політики традиційно йдеться про воєнну політику держави. Поширення воєнно-політичної свідомості за межі державних інституцій, воєнно-політичне мислення недержавних суб'єктів (громадянського суспільства), пропозиції практичного втілення воєнно-політичних цілей, які можуть не співпадати з державними, - на початку 90-х років не вважалося предметом політологічного аналізу.

Свідченням цього можна вважати позицію В. Пуська (Росія). Цей науковець у філософсько-політологічному розумінні визначає сутність воєнної політики як «діяльність інститутів влади, що заснована на певній системі поглядів та ідей, наявних соціально-політичних взаєминах у суспільстві і світі, яка безпосередньо пов'язана із створенням і використанням засобів збройного насильства задля досягнення корінних державних інтересів». Воєнна політика являє собою цільне явище, що торкається різних сфер суспільної життєдіяльності, насамперед міжнародних відносин, економіки, науки, промислового виробництва, демографії, екології, транспорту тощо [154, с. 253-258].

Разом з тим, на погляд дисертанта, слід вказати на такий собі «прогрес розкутості» російської воєнно-політичної думки, що став помітним за підсумками демократичних перетворень у цій країні за часів Президента РФ Б. Єльцина (90-і роки ХХ ст.). Зокрема, тогочасною інтелектуальною даністю стало широке трактування явищ, процесів, інститутів оборонного ґатунку, визначення рушійних сил їх розвитку як на основі традиційних державно детермінованих чинників, так і за їх межами. В даному контексті цікавим вбачається наступне енциклопедичне визначення воєнної політики, датоване 2001 р.: це - «система поглядів, відносин і діяльності суспільства і його соціально-політичних інститутів, безпосередньо пов'язана зі створенням воєнної організації, підготовкою і застосуванням засобів збройного насильства в політичних цілях. Основним суб'єктом політики воєнної виступає держава, створені нею органи і заклади, а також союзи держав» [124, с. 336-337]. Привертає увагу продовження даної дефініції, яке набуває чітких «позадержавних» обрисів: «За певних умов самостійну воєнно-політичну активність проявляють народи, класи, нації та інші соціальні й національні групи, політичні рухи і партії».

Констатуємо наступну показову деталь: суспільно-політична думка РФ на початку ХХІ ст. визнала причетність до формування воєнної політики широких верств населення, чого раніше на рівні наукових узагальнень не звучало: «Суб'єктами воєнної політики є також посадові особи, насамперед політичні і воєнні керівники, а також рядові громадяни, права і обов'язки яких в області оборони визначені в національному законодавстві» [124, с. 337].

Змістовне урізноманітнення (збагачення) даного визначення воєнної політики порівняно з радянськими версіями не потребує додаткових аргументів. Демократична Росія першого десятиріччя пострадянського розвитку враховувала широкий спектр підходів до принципових питань оборонного будівництва власної країни, коли вищі конституційні органи влади, громадянське суспільство і навіть зацікавлені громадяни теоретично перебували в одній суб'єктній площині, спільно відповідаючи за результати воєнно-політичної діяльності. Разом з тим, подальші події в РФ, пов'язані з перебуванням на посаді глави держави (уряду) В. Путіна, засвідчили повернення до державних (етатистських) підходів у розумінні воєнно-політичної сфери Росії.

На користь такого твердження свідчать визначення воєнної політики, оприлюднені в російських наукових джерелах останнього періоду. Так, В. Шерпаєв воєнну політику трактує як «діяльність різних державних структур, що полягає в підготовці та реалізації політичних рішень, спрямованих на захист національної (воєнної) безпеки». Основними одиницями аналізу воєнної політики пропонується вважати воєнно-політичну ситуацію та воєнно-політичну дію. Їх розгортання дозволяє осмислювати воєнну політику як складну взаємодію компонентів (підсистем), спрямованих на виконання основних функцій воєнної політики, до яких належать: захист країни від зовнішніх і внутрішніх деструктивних впливів; воєнно-стратегічне керівництво; регулювання воєнно-політичних відносин на міжнародній арені; забезпечення обороноздатності країни [199].

І. Кірілов (Росія) також повертається до традиційної державної детермінованості воєнно-політичних дій держави: воєнна політика - це «діяльність держави, спрямована на запобігання війн за допомогою створення структур, що мають оборонну спрямованість та призначаються для здійснення національної безпеки». Місце воєнної політики в системі державної політики визначається двома моментами: по-перше, воєнна політика являє собою частину державної політики, оскільки вона визначається цілями, можливостями, політичним курсом держави; по-друге, воєнна політика є активною стосовно цілого, вона здатна чинити на державу зворотній вплив, слугувати її інструментом, опорою чи, навпаки, силою, здатною розхитати державну владу [67].

У якості короткого підсумку доцільно вказати на існування двох різних періодів осмислення сутності воєнної політики російськими науковцями. 1991-2004 рр. характеризувались як етатистськими, так і демократичними (позадержавними) підходами щодо визначення її сутності, змісту, суб'єкт-об'єктної структуризації. Починаючи з 2005 р., йдеться про початок другої президентської каденції В. Путіна, починають домінувати продержавні трактування воєнної політики, останні версії яких (зразка 2014-2016 рр.) звучать як великодержавні.

Слід вказати на доволі високу пізнавальну активність українських науковців, які «на рівних» з російськими колегами осмислюють питання теорії воєнної політики та формати її практичного застосування. Вітчизняні наукові джерела, оприлюднені в умовах незалежної України, пропонують низку визначень воєнної політики, в яких тісно переплетені «державні» та «загальносуспільні» мотиви пояснення її сутності.

Наприклад, М. Цюрупа, залишаючись на традиційних пізнавальних позиціях, воєнну політику вважає комплексною галуззю політики держави, «яка пов'язана зі створенням, утриманням на належному рівні збройної сили з можливим використанням її задля реалізації основних завдань внутрішньої і зовнішньої (національної) політики [191, с. 164]. На думку цього дослідника, «воєнна політика» та «оборонна політика» є синонімами.

Г. Перепелиця «воєнну політику держави» розуміє як складову загальної державної політики, «безпосередньо пов'язаної із створенням воєнної організації, її підготовкою та застосуванням для досягнення політичної мети, яка є втіленням нових політичних інтересів» [119, с. 114].

Є. Мануйлов воєнну політику також вважає складовою частиною загальнодержавної політики, «що належить до організації та застосування засобів збройного насильства для досягнення політичних цілей». Ця думка посилюється до майже категоричного вигляду: «як правило, держава володіє монопольним правом на розробку і реалізацію воєнної політики» [97, с. 528-529].

Дисертант вважає за необхідне вказати на існування синонімічного доповнення до терміну «воєнна політика» у вигляді «оборонної політики», що більш властиве інформаційним джерелам західних країн та що використовується вітчизняними науковцями. Зокрема, Armchair Generalist оборонну політику визначає як спосіб дії або поведінку, «встановлені вищою виконавчою владою й покликані направляти й формулювати рішення, дії та інші питання, пов'язані з управлінням справами у військовій галузі, що поєднується зі стратегією національної безпеки» [16, с. 157]. Інші словники визначають оборонну політику як «програму захисту держави від її ворогів», де програма, у свою чергу, трактується як «система проектів або послуг, покликаних задовольняти ту чи іншу потребу громадськості» [16, с. 157].

Показово, що в західних тлумаченнях воєнної політики «держава» і «громадськість» як суб'єкти її забезпечення стоять поряд, що дозволяє сприймати даний різновид політики як комбіновану діяльність: а) легітимної та інституційно усталеної держави, б) швидкозмінного у формальних проявах громадянського суспільства. Як наслідок, отримуємо соціальну конструкцію (державно-громадський гібрид), окреслений периметром «держава - громадянське суспільство», яке є сприйнятливим для інноваційних впливів, продукування нестандартних рішень, пошуку та застосування несподіваних ресурсних комбінацій. На наш погляд, у цьому полягає принципова відмінність воєнної політики демократичних держав від її недемократичних аналогів, які поширені в сучасному світі, особливо на пострадянському просторі.

Погоджуючись з державно-детермінованими поглядами на сутність воєнної політики, проте суттєво їх доповнюючи, В. Смолянюк під даним різновидом владної діяльності пропонує більш широко розуміти частину «загальної політики певних соціальних сил, держав і створених ними спеціальних інститутів влади, які здійснюють підготовку і використання засобів збройного насильства для досягнення тих чи інших державних або загальнолюдських цілей, для ведення війни чи протидії її розв'язанню». Даний різновид політики виникає на перетині загальнодержавної політики і військової стратегії з метою досягнення воєнно-політичних цілей, що є важливими для правлячого суб'єкта [175, с. 82]. Цей науковець вважає воєнну політику складовою «загальної політики держав та наддержавних об'єднань (блоків, коаліцій), які здійснюють підготовку та використання засобів збройного насильства задля ведення війни чи протидії її розв'язанню, досягнення інших соціально значущих цілей».

Разом з тим воєнна політика є важливим напрямком діяльності не лише держави, а й недержавних структур. Зокрема, альтернативне бачення воєнної політики властиве політичним партіям та суспільно-політичним рухам, які за допомогою збройних засобів «намагаються впливати на воєнну сферу держави з метою коригування її якісних характеристик», а також антидержавні сили, що «орієнтуються на силове втручання у політичний процес з метою захоплення влади, примусової зміни цілей суспільного розвитку та механізмів їх досягнення» [176, с. 288]. Отже, в окремих випадках слід враховувати воєнно-політичну діяльність зацікавлених елементів громадянського суспільства, що поширюють свою увагу на воєнні (оборонні) питання суспільної еволюції.

Таким чином, маємо синхронне продукування воєнної політики: а) державою; б) іншими складниками політичної системи суспільства (насамперед політичними партіями); в) структурами громадянського суспільства, що мають вплив на загальносуспільний політичний процес. В умовах демократії важливими є всі джерела воєнно-політичного мислення. В недемократичних системах держава монополізує (практично узурпує) право визначення статичних та динамічних складових воєнної політики, мінімізуючи або ж забороняючи воєнно-політичну практику недержавних акторів. На пострадянському просторі реальністю стали як перший, так і другий підходи з явним домінуванням етатистських моделей воєнно-політичного теоретизування, цілепокладання та воєнно-політичної практики [170, с. 196-206].

Теоретичною інновацією останнього періоду стало згадування в окремих нормативно-правових джерелах терміну «державна політика з питань безпеки і оборони». Про неї, зокрема, йдеться в Концепції розвитку сектору безпеки і оборони України від 14.03.2016 р. Насамперед, новопосталий термін - це не пряма синонімізація «воєнної політики». Порівняння даних термінів може стати темою окремого наукового дослідження. Проте вже зараз очевидно: сутнісне препарування складних понятійно-категоріальних конструкцій (гносеологічна операція аналізу й синтезу) дозволяє допустити існування антитези у вигляді «недержавної політики з питань безпеки і оборони». Маємо ситуацію термінологічного урівноваження етатистських та громадянських вербальних конструкцій, предмет дослідження яких при цьому співпадає.

Історична ремарка щодо періоду виникнення воєнної політики є наступною. На наш погляд, даний різновид політики (йдеться про його «примітивні», інституційно недосконалі форми) передував виникненню перших держав, оскільки воєнна діяльність була невід'ємним атрибутом соціальної еволюції додержавних суспільств. Принаймні, це стосується наступально-загарбницьких проектів тогочасних воєнно-соціальних лідерів, реалізація яких (проектів) передбачала захоплення та пограбування чужої території та населення, що там проживало. Пізніше, на державному етапі суспільної еволюції, в результаті внутрішнього змістовного ускладнення, загострення соціальних і міждержавних суперечностей, збільшення масштабів та руйнівного характеру війн, воєнна політика набула відносної самостійності, структурної досконалості, а також підвищеного значення у загальному переліку державних ознак.

З початком Нового часу (кінець ХVІІ - початок ХVІІІ ст.) воєнна політика держав почала набувати чіткого правового, інституційного та функціонального оформлення. У ХІХ ст. ці процеси суттєво прискорились. Саме тоді з'являються перші мільйонні регулярні армії, відбувається глибока мілітаризація національних економік (формування воєнно-промислових комплексів), створюються основи мобілізації широких верств населення та мобілізаційного розгортання економіки й транспорту, розвиваються воєнно-союзницькі (коаліційні) відносини, складається чітка модель прийняття на державно-політичному рівні рішень стосовно використання військової сили за кордоном або в межах власної країни тощо.

Особливо показовим у контексті набуття воєнною політикою статусу надзвичайно важливого соціально-політичного регулятора стало ХХ ст. Переконливими свідченнями цього стали світові війни 1914-1918 та 1939-1945 рр., численні локальні війни та воєнні конфлікти, що відбувалися в більшості воєнно-стратегічних регіонів світу, довготривала Холодна війна між геостратегічним Сходом і Заходом, перманентна загроза застосування ядерної зброї та її неконтрольоване розповсюдження, невпинне оснащення армій як ядерних, так і неядерних країн сучасними зразками озброєнь та військової техніки. До аргументів, що додатково підкреслюють виключне значення воєнно-політичних подій минулого століття можна віднести розпад СРСР, виснаженого непомірними військовими витратами, дефрагментацію контрольованого Москвою геополітичного простору, продукування новими незалежними державами власного різновиду воєнної політики, не узгодженого з Росією, а також суттєве посилення мілітарних можливостей західних держав на чолі із США, практичним проявом чого стало розширення НАТО на Схід.

Виходячи з наведених вище теоретичних положень та історичних аргументів, до суб'єктів воєнної політики доцільно віднести насамперед главу держави, вищі органи державної влади (законодавчий та виконавчий), органи управління воєнною організацією держави і збройними силами, а також політичні партії, рухи, інші осередки політичної активності населення, програмні положення яких поширюються на військову сферу держави. Об'єктами даного різновиду публічної політики стають політична система суспільства (насамперед держава, політичні партії, політична опозиція, мас-медіа), воєнно-економічні структури (воєнно-промисловий або оборонно-промисловий комплекс), воєнна організація (сектор безпеки і оборони), воєнно-політичні блоки (союзи, коаліції), до яких входить держава, суспільна свідомість, масова культура, соціальні групи, на яких поширюються вимоги воєнного (мобілізаційного) законодавства, а також відносини між політичними лідерами та впливовими соціальними акторами з приводу використання військової сили тощо.

Більшість науковців обґрунтовано вважають, що в умовах мирного часу воєнна політика дещо втрачає статус домінантного чинника контрольованих владою політичних перетворень у державі. Разом з тим, з огляду на необхідність силового забезпечення національних інтересів, програмування та реалізація цієї політики ніколи не виключаються з переліку першочергових державних завдань. Період накопичення воєнних викликів і загроз, а тим більше прямі військові дії, у які залучається держава, швидко трансформують воєнну політику в головну передумову збереження суверенітету, територіальної цілісності держави, а то й безпосередній чинник її виживання в складних геополітичних реаліях глобалізованого світу.

Узагальнення напрацювань українських та іноземних дослідників до функцій воєнної політики дозволяє віднести:

- формування у широких верств населення адекватного розуміння необхідності й виправданості силового убезпечення суспільного розвитку, запобігання викликам і загрозам національній безпеці за допомогою збройних засобів (світоглядна функція);

- обґрунтування спектру оборонних завдань держави та їх доведення до військовослужбовців, представників державних управлінських структур, приписного і мобілізаційного складу (методологічна функція);

- забезпечення узгодженої діяльності всіх гілок політичної влади, елементів воєнної організації держави у мирний і особливо у воєнний час з метою досягнення соціально значущих цілей (координаційна функція);

- створення умов ефективного управління обороноздатністю держави, насамперед - збройними силами у випадку практичного виконання планів їх бойового застосування та мобілізаційного розгортання (організаційно-мобілізаційна функція);

- формування у свідомості військовослужбовців особливих духовних утворень, що визначають їх індивідуальну та групову відданість загальносуспільним цінностям й інтересам, високу активність в ході виконання функціональних обов'язків, необхідні морально-бойові якості (виховна функція);

- передбачення перспектив розвитку військово-політичних процесів у їх конструктивних і деструктивних аспектах, прогнозування розвитку військової науки і військової практики, шляхів оптимального втілення їх напрацювань у реалії військового будівництва (прогностична функція).

М. Цюрупа з цього приводу додає, що «у своїй головній спрямованості воєнна політика виконує загальні координуючі, регулюючі, керівні функції стосовно проблем воєнних аспектів національної безпеки». До них належить визначення масштабів зусиль суспільства у галузі оборони, розробка фундаментальних питань системи колективної чи індивідуальної оборони, координація зусиль різних державних структур та громадських організацій у мілітарній сфері [190, с. 170]. До специфічних функцій воєнної політики відносяться ті, «що полягають не тільки у приверненні уваги суспільства, владних структур до проблем стану та перспектив розвитку військової сфери у цілому, до збройної сили, … але і в об'єднанні всіх політичних сил суспільства, бо перед лицем військових загроз, ризиків та небезпек слід забувати про міжпартійні чвари» [190, с. 170].

Мету воєнної політики доцільно розглядати в ендогенному (внутрішньому) та екзогенному (зовнішньому) контекстах. З цього приводу В. Смолянюк цілком справедливо вважає, що воєнна політика сучасної держави являє собою складну комбінацію внутрішніх та зовнішніх заходів, які визначають сутність воєнно-політичних приготувань, спрямованість та масштаб практичних військово-силових акцій як всередині країни, так і за її межами [177, с. 497].

У внутрішньополітичному розумінні воєнна політика означає: а) для держави - збереження політичної та економічної систем, створення умов для поступального розвитку суспільства, забезпечення його цілісності й стабільності, збереження соціально-класової структури, станових та інших привілеїв на вигідних для влади умовах; б) для протиставленого державі соціально-політичного утворення - боротьбу за політичну владу, знищення наявної політичної і економічної систем, ініціювання оновленої системи суспільних відносин на засадах власного політичного домінування.

У зовнішньому (міжнародному) контексті воєнна політика може проявлятись як: а) розробка та реалізація оборонних стратегій, забезпечення воєнної безпеки (захист від зовнішніх загроз і небезпек воєнного характеру), збереження державної незалежності, суверенітету, територіальної цілісності, відсіч агресії; б) створення суверенними державами наддержавних військово-політичних структур (альянсів, блоків, коаліцій) та делегування їм частини оборонних функцій; в) звільнення колоніальних або поневолених держав від іноземного панування; г) розширення зон геополітичного впливу, захоплення територій, акваторій, населення, матеріальних цінностей, утиснення суверенітету інших держав або їх пряме підкорення з ліквідацією інститутів державно-політичної самодостатності.

Є. Мануйлов також розрізняє дві складові воєнної політики [97, с. 529]: внутрішню, пов'язану із створенням, утриманням та підготовкою воєнної організації держави, здійсненням військового будівництва та використанням засобів збройного насильства: а) для підтримки існуючого ладу і зриву спроб його зміни; б) для руйнування існуючої та встановлення нової політичної системи в результаті військового перевороту; в) зовнішню, пов'язану із забезпеченням оборони держави, захистом її суверенітету, територіальної цілісності і самостійності, попередженням, зривом і відбиттям можливої агресії ззовні, а також із розширенням (збереженням) кордонів, встановленням (підтриманням) панування в певних регіонах і досягненням оборонних або агресивних, завойовницьких цілей.

До основних структурних елементів воєнної політики належать:

- на макрорівні - основоположні ідеї та принципи розвитку воєнної сфери, розраховані на перспективу та викладені в нормативно-правових актах (насамперед у воєнній доктрині держави);

- на мезорівні - поточні плани та рішення органів військово-політичного управління;

- на мікрорівні - практична діяльність владних структур, посадових осіб та окремих представників сектору безпеки і оборони щодо втілення в життя прийнятих воєнно-політичних рішень.

В. Пусько додатково розрізняє об'єктивну та суб'єктивну сторони воєнної політики. До першої він відносить воєнно-політичні відносини, воєнно-політичну обстановку, воєнно-політичні інститути та заклади, воєнно-політичні союзи, до другої - воєнно-політичні плани, воєнно-політичну ідеологію, воєнно-політичну діяльність [154, с. 253-258].

Виходячи з наведених вище міркувань, головними напрямками реалізації воєнної політики доцільно вважати не лише державне управління воєнною сферою, розвитком сектору безпеки і оборони (насамперед, будівництвом збройних сил та інших легітимних збройних формувань), а й регулювання воєнно-політичних відносин з іншими державами та наддержавними об'єднаннями (блоками, альянсами), а також практичне керівництво воєнно-політичними акціями, реальним використанням військової сили у державі та за її межами.

Схожих поглядів дотримується П. Артюх, який пропонує наступні «призначення» воєнної політики: по-перше, оцінювати можливість, необхідність та межі застосування воєнної сили задля досягнення політичних цілей; по-друге, визначати кількісні та якісні характеристики необхідної і достатньої воєнної сили, спрямовувати процес воєнного будівництва; по-третє, виробляти методи застосування воєнної сили, способи протидії противнику та взаємодії з союзниками, керувати воєнними акціями. При цьому факторами, що обумовлюють конкретно-історичний зміст воєнної політики, залишаються політичні й економічні інтереси суб'єктів, що її продукують, їх потенційні та реальні можливості, внутрішні й зовнішні умови існування країни, ступінь загроз тощо [5, с. 39].

Воєнна політика не є статичною конструкцією. Цілком природною виглядає зміна її окремих параметрів (насамперед спрямованості, інтенсивності, суб'єкт-об'єктної визначеності) під тиском внутрішніх та зовнішніх чинників. Найбільш важливими факторами впливу на неї вважаються: політичні та економічні інтереси держав та наддержавних об'єднань, що еволюціонують у часі й просторі; державні та суспільні ресурси (економічні, демографічні, духовні, науково-технологічні, сировинні, власне військові та ін.), що можуть як накопичуватися, так і витрачатися; зовнішні умови (глобальні та регіональні процеси, стан геополітичного оточення, зміни воєнно-політичної обстановки, динаміка викликів і загроз, ступінь військової небезпеки). Як наслідок, умовні «політичні команди», що утримують державну владу на певних етапах суспільної еволюції, здатні зініціювати зміни, які принципово змінюють воєнно-політичний курс країни, її союзницькі зобов'язання, розуміння «дружніх» та «ворожих» імплементацій практичної політики.

ХХІ ст. продовжило логіку на утримання воєнною силою особливого соціально-політичного статусу в загальному спектрі міжнародних та міждержавних взаємин. Формування нової моделі багатополюсного світу супроводжується посиленням воєнних амбіцій сторін, що прагнуть стати глобальними чи регіональними лідерами. Досить зазначити, що, за даними Стокгольмського інституту дослідження проблем миру SIPRI, у 2015 р. глобальні воєнні витрати зросли на 1%, склавши 1,7 трлн. доларів США.

Лідером за обсягом військових витрат залишається США, де військовий бюджет хоча й скоротився на 2,4%, проте склав астрономічні 596 млрд. дол. На другому місці опинився Китай з 215 млрд. дол., чиї військові витрати зросли на 7,4%, на третьому місці Саудівська Аравія з 87,2 млрд. дол. - її витрати зросли за рік на 5,4%. На четвертому місці Росія - вона наростила військові витрати на 7,5% до 66,4 млрд. дол.

До списку 15 країн з найвищими військовими витратами автори дослідження віднесли чотири згадані вище, а також Велику Британію, Індію, Францію, Японію, Німеччину, Південну Корею, Бразилію, Італію, Австралію, Арабські Емірати та Ізраїль. За минулий рік на 13% виросли військові витрати центральноєвропейських країн. Така тенденція спостерігається вперше з 2009 р. Йдеться про Польщу, країни Балтії, Румунію та Словаччину. Дещо скоротилися військові витрати західноєвропейських країн - на 1,3%, проте таке скорочення не є визначальним у загальному балансі воєнних приготувань [36].

У контексті даного дисертаційного дослідження радикальна активізація воєнно-політичних чинників державного розвитку стосується насамперед РФ, яка у пострадянські часи застосувала воєнну силу проти Молдови (1992 р.), Грузії (2008 р.), України (2014-2016 рр.), Сирії (2015-2016рр.). Це відбулося на основі одночасної дії багатьох чинників. Проте головним з них є радикальна зміна воєнної політики Росії, яка, позбавившись демократичних обмежень, зосередила увагу на збройно-силовому відновленні геополітичних позицій, орієнтуючись при цьому на радянські стандарти регіонального та глобального домінування.

На наш погляд, існують усі підстави для формування висновку про новітню мілітаризацію політичних систем більшості суверенних країн (внутрішній аспект) та сфери міжнародних відносин (зовнішній аспект). Ця мілітаризація має чітко виражену спрямованість, рушійні сили, інституційне забезпечення, цільові орієнтири. Поодинокі пацифістські маніфестації, ініціаторами яких здебільшого виступають недержавні актори, жодним чином не можуть змінити загального настрою значної кількості державно-політичних лідерів, переконаних у необхідності подальшого зміцнення воєнно-силових ресурсів, що є у їх розпорядженні.

1.2 Президентська республіка як легітимна асиметрія владних взаємин

Президентська республіка з моменту виникнення була й залишається досить поширеним різновидом республіканської форми правління. Її головною рисою є чітке відмежування виконавчої влади, до якої належить інститут президента, від законодавчої. При цьому тісні взаємини між виконавчою та законодавчою гілками влади зберігаються, ґрунтуючись на чітко визначеній системі стримувань і противаг [10, с. 66].

Інститут Президента історично склався як найбільш адекватне втілення ідеї сильної виконавчої влади у демократичній державі в умовах соціально-політичної нестабільності, пошуку нових форм державного правління [32]. Першою президентською республікою в її сучасному вигляді вважаються Сполучені Штати Америки, хоча в Конституції США 1787 р. таке поняття не вживається. Обрання 30.04.1789 р. Дж. Вашингтона на вищу політичну посаду в новоутвореній заокеанській країні започаткувало традицію президентського правління, яка пізніше набула світового поширення.

Політичними умовами, що сприяли цьому інституційному нововведенню, а пізніше забезпечили його успішність, стали втілення у практику державотворення принципів республіканізму та лібералізму, системи «стримувань і противаг» у відносинах між різними владними центрами, бікамерального способу побудови законодавчої влади, децентралізації влади, розповсюдження практики лобізму, ствердження багатопартійної системи.