Воєнна політика пострадянських держав: порівняльний аналіз

Громадяни України, частина яких підтримує контакти з польським суспільством або ж є поінформованими про політичне життя Республіки Польща, переконались в ефективності парламентаризму при швидкому вирішенні питань, що є надзвичайно важливими для виживання політичної системи у форс-мажорній ситуації. Йдеться про відому «смоленську авіакатастрофу», що сталася 10.04.2010 р. У катастрофі загинув Президент РП Л. Качинський, віце-спікери Сейму, віце-спікер Сенату, голова Національної Безпеки, начальник Генерального штабу Війська Польського, заступник Міністра оборони, парламентарі та сенатори, командувачі Повітряних сил, Сухопутних військ, Військово-морських сил, операційних сил, військами спеціального призначення, варшавського гарнізону та ін. польські посадовці.

Як вважає дисертант, для президентської політичної системи загибель такої кількості вищих державних керівників, включно з главою держави, а також очільників збройних сил була б критичною, а для «суперпрезидентської» - смертельною з точки зору наявної архітектури влади. Унітарна парламентська Республіка Польща піднесла світові урок політичної стійкості: після гідних, державно величних та релігійно обрамлених похорон загиблих держава відреагувала шляхом швидкого демократичного заповнення прогалин влади, які могли б загрожувати її майбутньому. Вже 04.07.2010 р. новим Президентом Польщі став Б. Комаровський. Стверджувати про відсутність боротьби за владу у польському політикумі від час проведення дочасних президентських виборів було б несерйозно. Проте така боротьба, як це спостерігалось з України, була «за Польщу», а не «проти неї». Не бачити подібних властивостей зрілих парламентських демократій - стрімкого відродження, компромісного погодження, прозорого обрання лідерів - науково некоректно. Саме тому дисертант дозволив собі даний конкретно-історичний приклад в контексті пояснення живучості парламентських республік.

Разом з тим критичне ставлення до парламенту є нормою еволюції політичної свідомості населення України. На рівні з наведеними вище «пропарламентськими» думками широко дискутуються негативи парламентської республіки в контексті небажаності її застосування у вітчизняних державотворчих реаліях. Показовою з цього приводу є позиція А. Єпіфанова: «Форма правління у вигляді парламентської республіки є непридатною для України з огляду на проблеми парламентаризму як такого. До таких проблем, зокрема, слід віднести низьку політичну культуру суспільства та пануючий правовий нігілізм, відсутність політичних партій у класичному розумінні, які б створювались «під ідею», а не під конкретну особу. Крім того, загальновідомо, що найбільш серйозним недоліком парламентських республік є урядова нестабільність» [56, с. 30].

Виходом із ситуації, що склалася, є змішана форма державного правління - парламентсько-президентська або президентсько-парламентська, кожна з яких має певну специфіку, проте базується на обов'язковій імплементації парламенту в загальну структуру державної влади. Як доводить В. Протасова, загальними ознаками, які в сукупності характеризують теоретико-правову модель змішаної республіканської форми державного правління, є: а) формування уряду за участю глави держави (президента) й парламенту; б) відповідальність уряду перед главою держави й перед парламентом; в) біцефальність, дуалізм виконавчої влади; г) відсутність конституційного визначення президента ані як глави виконавчої влади, ані як глави уряду; д) статус президента як арбітра або (та) гаранта у певних сферах державної діяльності; е) заміщення поста (посади) президента шляхом загальних прямих виборів [151].

Більшість дослідників цієї теми схиляються до позиції В. Протасової: парламентсько-президентська республіка завдяки збалансованій системі стримувань і противаг у владному трикутнику «парламент - президент - уряд» не тільки запобігає політичним конфліктам, але й усуває загрозу узурпації влади, оскільки президент, навіть у випадку збігу його партійної приналежності та партійного «забарвлення» парламентської більшості, не має вагомих конституційних повноважень впливу на формування уряду та надмірних повноважень у сфері виконавчої влади.

Поєднуючи президентські й парламентські елементи, організація державної влади в парламентсько-президентській республіці здатна здійснювати ефективне державне правління. Це забезпечується: її стабільністю, зумовленою як збереженням за президентом значних владних повноважень, так і наявністю істотних важелів впливу на уряд з боку парламенту; її гнучкістю, яка базується на праві парламенту усунути прем'єр-міністра й уряд, створивши можливість своєчасного коригування політичного курсу відповідно до настроїв електорату. Право ж президента у чітко визначених конституцією випадках розпускати парламент і призначати нові вибори стає могутньою зброєю проти виникнення частих урядових і парламентських криз [151].

Для України всі розкриті вище формати організації республіканської влади є особливо значущими, виходячи з того, що амплітуда коливання процесів владної оптимізації іноді набувала протилежних відхилень: «За період своєї незалежності Україна трансформувалася з де-факто президентської республіки (за наслідками конституційної угоди 1994 р. Президент визнавався головою виконавчої влади) через етап президентсько-парламентської республіки у 1996-2006 рр. до парламентсько-президентської у 2006-2010 рр. Скасування конституційної реформи у 2010 р. повернуло Україну до президентсько-парламентської форми правління, хоча в умовах фактичної маргіналізації парламенту та уряду відбувався наростаючий процес «президенціалізації» влади. Такий стан справ, зрештою, зумовив узурпацію всієї владної вертикалі й горизонталі та спровокував революційну ситуацію кінця 2013 - початку 2014 р. Одним з результатів перемоги над олігархічним режимом В. Януковича якраз і стало повернення до парламентсько-президентської форми правління» [105, с. 142].

На наш погляд, продовження парламентсько-президентської (президентсько-парламентської) «синусоїди» і в Україні, і в інших пострадянських державах з відповідними державно-управлінськими наслідками є цілком можливим, що не дозволяє вважати дану тему повністю вичерпною.

Новітня історія українського державотворення, попри її відносну нетривалість, містить серйозні «тести» перевірки на міцність не лише парламентаризму, а й здатності на політичну суб'єктність нації в цілому. Під час Революції гідності (лютий 2014 р.), віхами якої стала втеча четвертого Президента України, Прем'єр-міністра України, низки очільників центральних органів виконавчої влади, деяких народних депутатів у сусідню державу, - Верховна Рада України залишилась єдиним дієздатним легітимним органом загальнодержавного рівня, що приймала надважливі політичні рішення. Так, з 23 лютого по 7 червня 2014 р. в руках О. Турчинова були зосереджені функції очільника парламенту (Голови Верховної Ради), глави держави (В. о. Президента України), військової влади (Верховного Головнокомандувача), а також керівника уряду (у формальному статусі координатора Кабінету Міністрів до моменту затвердження першого уряду А. Яценюка 27.02.2014 р.). Таким чином, О. Турчинова можна називати особою, яка де-юре сконцентрувала найбільші на той момент повноваження. Відбулося таке собі ствердження «суперпрезиденціалізму мимоволі», що суперечило природі української державності, проте було єдиним шансом протистояти владним амбіціям РФ. При цьому висунути претензії на адресу блискавичних «владних експромтів» того революційного періоду неможливо: парламент діяв у межах Конституції України. Саме його мобільність та гнучкість на основі збереження парламентської більшості дозволили прийняти доленосні рішення, що з часом увінчались повним відновленням владного організму України по аналогії з польськими подіями.

Останні аналітичні розробки з питань парламентаризму в Україні вказують на те, що «практика діяльності вищих органів державної влади за чинною (парламентсько-президентською - О. С.) конституційною моделлю характеризуються підвищеним рівнем політичної конкуренції, яка може мати як здоровий, конструктивний характер, так і набувати деструктивної форми. Органи влади, сформовані на коаліційній основі, є менш стабільними, а пряма залежність виконавчої влади від представницької може робити уряд заручником популістських рішень провідних політичних сил та внутрішньої парламентської боротьби… Відсутність прозорого способу формування виборчих партійних списків, переважання політичних партій вождистського типу, як свідчить українська практика, призводить до проведення у парламент кланово-олігархічних груп та, як наслідок, - до непрозорих схем лобіювання великого бізнесу» [72, с. 18].

Втім, подібні недоліки цілком підлягають мінімізації й навіть повному вилученню зі світу реальної політики. Цьому здатні посприяти: висока політична культура основних суб'єктів політичного процесу; існування стабільної й розвинутої партійної системи; розмежування політичних та адміністративних посад в уряді; запровадження конструктивного вотуму недовіри Кабінету Міністрів; визначення чіткої процедури формування парламентської більшості та, як наслідок, формування уряду; гарантування прав парламентської опозиції; оптимізація виборчої системи [72, с. 18].

У контексті воєнно-політичних проблем розвитку соціуму парламентаризм означає рівну участь держави і суспільства в осмисленні ключових безпекових та оборонних проблем, існування альтернативних джерел вироблення відповідних пропозицій, їх широке експертне обговорення, можливість активного спілкування з іншими відкритими (демократичними) суспільствами з питань, шо зачіпають не лише національну, а й регіональну та глобальну безпеку. При цьому згадана вище «участь держави» означає синхронну діяльність усіх конституційно визначених органів влади, що несуть спільну відповідальність за силове убезпечення країни. До традиційно державного рівня воєнно-політичної рефлексії активно долучаються структури громадянського суспільства, для якого «парламентаризм» виступає каналом комунікації з офіційними владними кабінетами. Як наслідок, питання війни і миру (забезпечення обороноздатності, побудови класифікаційних схем «вороги - друзі», проходження військової служби, технічного оснащення та тилового забезпечення військових частин, патріотичного виховання, миротворчості тощо) втрачають ознаки їх монопольного осмислення та використання вищими політичними інстанціями.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1

Воєнна політика є складником цілеспрямованої діяльності соціального суб'єкта, спрямованої на перетворення довколишнього соціального середовища відповідно до його уподобань за допомогою силових (збройних) інструментів, головним з яких була й залишається держава. Осмислення природи воєнної політики є чітко сформованим напрямком політологічних досліджень. На цій основі виникла воєнна політологія, що досліджує широке коло питань застосування державної сили з метою задоволення інтересів правлячого суб'єкта.

Узагальнення вітчизняних та зарубіжних підходів дає змогу розрізнити дві чітко сформовані теоретичні платформи осягнення сутнісних витоків та змістовних параметрів воєнної політики. Частина дослідників вважає даний різновид політики різновидом насамперед (виключно) державної політики, спрямованої на застосування засобів збройного насильства задля реалізації загальнодержавних цілей. Інші науковці поширюють воєнну політику за межі власне держави, наділяючи воєнно-політичним мисленням політичні партії, громадські об'єднання, інші структури громадянського суспільства й навіть антиурядові сили. При цьому спрямованість воєнної політики, ініційованої недержавними суб'єктами, може бути різною - від підтримання державних воєнно-політичних акцій до прямої протидії, включно зі збройною боротьбою проти держави з метою захоплення політичної влади.

Досвід пострадянських країн дає підстави стверджувати про прискорене створення владними елітами насамперед президентських політичних систем (республік), що пояснюється необхідністю концентрації державотворчої енергії в одному управлінському центрі в умовах різновекторних та швидкозмінного впливу внутрішніх та зовнішніх чинників, спрямованих як на користь державотворчим зусиллям, так і проти них. Кількість непрезидентських республік (парламентсько-президентських, президентсько-парламентських, суто парламентських) на пострадянському політичному просторі поступається президентським - 9 проти 6. Така статистика може бути пояснена як з позицій державотворчої доцільності, так і з огляду на недостатню політичну культуру різних верств населення, що обрали більш зрозумілий варіант делегування влади авторитетній особистості, яка гіпотетично має працювати в інтересах електоральної більшості. Крім того, слід враховувати стрімкість формування на початку 90-х років фінансово-промислових груп, чиї претензії на частину політичної влади практично не приховувались. У такому контексті посаду глави держави (президента) не слід розглядати у відриві від процесів приватизації, яка у новопосталих країнах пострадянського простору у багатьох випадках визначається як «суб'єктивна», «непрозора» й навіть «кримінальна».

З часом президентська форма державного правління в деяких пострадянських республіках видозмінилась у «суперпрезидентську», прикметними особливостями якої став необмежений і неконтрольований спосіб використання влади главою держави, політичні зловживання вищої посадової особи включно з її авантюрними чи провокаційними діями, створення механізмів передачі влади «політичному спадкоємцю» на недемократичній основі.

Непрезидентським пострадянським республікам властивий комбінований спосіб формування воєнної політики, що поєднує її державну та недержавну складові. В такому разі враховується доволі значний спектр воєнно-політичних інтересів, які, артикулюючись різними владними інстанціями та суспільними сегментами, у законний спосіб інтегруються в загальнонаціональний варіант воєнної політики. Її документальним втіленням стає воєнна доктрина держави, що є невід'ємним нормативно-правовим атрибутом абсолютної більшості сучасних держав.

Президентські («суперпрезидентські») пострадянські республіки зберегли традицію державного визначення воєнної політики з мінімальним врахуванням недержавних джерел її продукування або навіть з їх повним ігноруванням. У такому випадку воєнно-політичне самовизначення суспільства спрощується до воєнно-політичного самовизначення держави. В умовах недемократичного розвитку політичного процесу це може призвести до набуття воєнною політикою антинародних рис, виконання нею в першу чергу функцій силового убезпечення правлячого режиму всупереч бажанню більшості громадян.

РОЗДІЛ 2. ІНСТРУМЕНТАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВОЄННОЇ ПОЛІТИКИ ПОСТРАДЯНСЬКИХ ДЕРЖАВ: ПРЕЗИДЕНТСЬКИЙ ТА ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ РІЗНОВИДИ

2.1 Воєнна організація держави: інструментальне трактування в системі президентської республіки

Об'єктом (а також інструментом, механізмом реалізації) державної воєнної політики небезпідставно вважається воєнна організація держави (ВОД), яка у більшості випадків розглядається як поліінстиуційний та багатофункціональний механізм практичного втілення воєнно-політичних цілей, артикульованих вищими органами легітимної політичної влади. Доцільно наголосити, що тематика ВОД є класичною для російської воєнно-політологічної думки. Практично кожна нормативно-правова, науково-теоретична, дидактична чи прикладна розробка, що стосується воєнної політики РФ, не обходить своєю увагою воєнно-організаційний напрямок державного будівництва. Подібна ситуація пояснюється ґрунтовністю розробки теоретичних та прикладних аспектів створення та функціонування ВОД за радянського періоду. Якщо узагальнити, то російська інтелектуальна традиція возвеличення силових засад політичного процесу, надання їм гіпертрофованого значення «рятівника держави» має потужне історичне коріння, починаючи з княжих часів. Нового звучання вона отримала під час драматичних воєнно-політичних випробувань ХХ ст., які вбирають самодержавний (імператорський), радянський та пострадянський періоди еволюції Росії. Ще більшого значення воєнно-силові гарантії збереження (пропагандистською мовою - посилення) державної величі РФ набули у ХХІ ст., що безпосередньо пов'язується з персоною В. Путіна - вихідця однієї з радянських спецслужб, що була й залишається незамінним елементом воєнної організації.

У зв'язку з цим доречно вказати на російські дисертаційні дослідження пострадянського періоду, в яких об'єктом аналізу стала ВОД. Це, зокрема, праці Греджева В. А. [43], Ємця В. С. [55], Кривенка А. М. [89], Русанова В. Ю. [163] та ін.

До наведених вище аргументів щодо популярності ВОД у загальній палітрі наукових досліджень варто додати, що й інші пострадянські республіки, перебуваючи в зоні російського воєнно-організаційного та науково-інформаційного впливу, також активно використовують тематику, прямо чи опосередковано пов'язану з ВОД. Не є виключенням Україна, про що йтиметься нижче.

Відповідно до російських енциклопедичних узагальнень, ВОД у широкому розумінні - це «сукупність збройних, а також воєнно-політичних, воєнно-економічних, воєнно-наукових та ін. органів, закладів та інститутів держави, що займаються воєнною діяльністю» [25, с. 300]. Структура ВОД є багатоелементною. Так, основним елементом воєнної організації є збройна організація держави, до якої належать збройні формування, передбачені державним законодавством, а також воєнно-адміністративні та воєнно-правові органи. Ядро збройної організації складають збройні сили. Другим елементом воєнної організації є система забезпечення збройної організації держави. Її провідною ланкою є воєнно-промисловий комплекс та частина інших галузей економіки й науки, що працюють переважно у воєнній сфері. Третій елемент воєнної організації утворюють органи й заклади державної влади, політичні органи та організації, які безпосередньо опікуються питаннями оборони й безпеки країни.

Авторський колектив, очолюваний Д. Рогозіним, пропонує розуміти ВОД РФ як воєнну систему, що включає в себе «Збройні Сили РФ, інші війська, військові формування й органи, призначені для виконання завдань воєнної безпеки воєнними методами, органи управління ними, а також частину промислового й наукового комплексу країни» (відповідно до Воєнної доктрини РФ). У більш широкому сенсі включає в себе також органи державного управління воєнно-технічним будівництвом та нормативно-правову базу (положення, статути, настанови), які визначають функції, права, обов'язки і взаємозв'язки всіх елементів ВОД [26].

Призначення ВОД залежить від характеру й цілей державної політики. Конкретні структура та функції воєнної організації визначаються органами державної влади відповідно до воєнної доктрини держави, воєнно-політичної ситуації у світі та регіоні, станом економіки, соціального й духовного життя суспільства, історичними та національними традиціями, іншими об'єктивними факторами. Вважається, що діяльність ВОД забезпечує необхідний рівень обороноздатності держави, її військової могутності та бойової могутності збройних сил.

У сучасній Росії основний силовий блок ВОД (збройна організація держави) складається зі Збройних Сил РФ (Сухопутних військ, Повітряно-космічних сил і Воєнно-Морського Флоту, а також окремих родів військ - Ракетних військ стратегічного призначення та Повітряно-десантних військ), внутрішніх військ МВС РФ, Прикордонних військ ФСБ РФ, залізничних військ РФ, військ цивільної оборони і МНС РФ. До «військових формувань», що входять до складу ВОД Росії відносяться інженерно-технічні та дорожньо-будівельні частини (підрозділи) при федеральних органах виконавчої влади, а також створювані на воєнний час спеціальні формування. Під поняттям «органи» слід розуміти Службу зовнішньої розвідки (СЗР) РФ, органи Федеральної служби безпеки (ФСБ) РФ, що включають в себе Прикордонні війська та Федеральне агентство урядового зв'язку та інформації при Президенті РФ, органи Федеральної служби охорони (ФСО) РФ, Федеральний орган забезпечення мобілізаційної підготовки органів державної влади РФ [26].

«Суперпрезидентська» природа сучасної Росії дозволяє з легкістю змінювати структуру ВОД практично без врахування позицій громадськості, точніше з їх повним ігноруванням. Так, 05.04.2016 р. президентським указом було створено Федеральну службу військ національної гвардії Російської Федерації чисельністю близько 400 тис. осіб. До її складу входять війська національної гвардії РФ, створені того ж дня на базі Внутрішніх військ МВС Росії [122]. Офіційна позиція Кремля з приводу створення національної гвардії є наступною: відбувається планова оптимізація силових структур держави. Неофіційна версія є принципово іншою: створення нової силової структури, кількісно доволі значної та підлеглої особисто В. Путіну, свідчить про вразливість його політичного становища не лише на міжнародній арені, а й всередині держави. Відчуваючи загрозу від очільників російських силових структур, не всі з яких розділяють президентські підходи до питань безпеки і оборони, В. Путін створив щось на кшталт Преторіанської гвардії в Римі, готової захищати державного лідера до останнього [4].

Оригінальним моментом російського воєнно-політичного процесу, пов'язаним зі створенням та подальшою еволюцією ВОД цієї країни, є існування непередбачених федеральним законодавством недержавних збройних формувань. Йдеться про так звану регіональну «армію Рамзана Кадирова», яка нараховує близько 20 тис. підготовлених та добре оснащених «військовиків», які під час російсько-чеченських війн 90-х років були «бойовиками», що воювали проти федеральних військ [200, с. 28]. Жоден з інших федеральних суб'єтів Росії чогось подібного не має. Парадоксальність ситуації полягає в тому, що в умовах демонстративного визнання влади В. Путіна над Чечнею як суб'єктом РФ «армія Кадирова» готова діяти як за, так і проти федерального центру, якщо така команда прозвучить від Р. Кадирова. Отже, виникають питання, на які в сучасній Росії відповіді практично відсутні: національне збройне угруповання чеченського народу є елементом російської ВОД чи ні? Більше ніж 20-тисячне «кишенькове» військо «володаря» Чечні належить до складу Південного воєнного округу Збройних Сил РФ чи не належить? Якою може бути спрямованість дій «бойовиків» в умовах погіршення відносин Грозного та Москви? Формат «ВОД» не дозволяє адекватно оцінити подібні питання та дати на них правильні відповіді. Отже, російська воєнно-політична практика обігнала російську академічну науку з питань створення нових підходів до силового (збройного) убезпечення державотворчого процесу у складно-організований федеральній політичній системі.

Екстраполяція радянських (російських) воєнно-теоретичних підходів з питань розбудови ВОД на інші пострадянські республіки була й певною мірою залишається звичною практикою взаємодії їх політичних керівників. Не стала виключенням Україна, чий ранній державотворчий етап не мислився без використання оборонного досвіду попереднього періоду [225]. Зокрема, серед вітчизняного наукового доробку, де розглянуто сутність ВОД та визначено національні особливості її формування й використання, слід вказати на праці Горбуліна В. П. [38], Гречанінова В. А. [44, с. 82-84], Єрмоленка А. Б. [57], Крутя П. П. [91, с. 446-450], Нечхаєва С. М. [107, с. 23-27], Семенченка А. І. [164, с. 54-69], Телелима В. М. [183, с. 7-9], Шамрая В. О. [194], Шевельова В. О. [197], а також авторських колективів у складі Говорухи В. В., Бабкова Ю. П., Попригіна О. М. [37, с. 14-19], Горовенка В. К., Лобка М. М. [42, с. 14-18], Полякова Л. І., Корендовича В. С., Рудніцького І. А. [128, с. 3-7], Саганюка Ф. В., Романова І. В. [164]та ін.

Об'єктивно слід зазначити, що наукове осмислення інституту ВОД, пік якого прийшовся на 90-і роки,підготувало основу для нормативно-правового закріплення цього терміну в національному законодавстві. Зокрема, про Воєнну організацію держави йшлося в Законах України від 19.06.2003 р. «Про основи національної безпеки України» та «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави».

У першому з цих законів ВОД визначається як «сукупність органів державної влади, військових формувань, утворених відповідно до законів України, діяльність яких перебуває під демократичним цивільним контролем з боку суспільства і безпосередньо спрямована на захист національних інтересів України від зовнішніх та внутрішніх загроз» [142]. Другий закон альтернативно визначає ВОД як охоплену єдиним керівництвом «сукупність органів державної влади, військових формувань, утворених відповідно до Конституції і законів України, діяльність яких перебуває під демократичним контролем суспільства і відповідно до Конституції та законів України безпосередньо спрямована на вирішення завдань захисту інтересів держави від зовнішніх та внутрішніх загроз» [137]. Звернімо увагу на таке: два закони, прийняті в один день, дещо по-різному розкривають сутність ВОД, що в умовах перехідної держави має свої негативи. На наш погляд, наслідком такого становища стало досить вільне тлумачення структурно-функціональних та цільових характеристик Воєнної організації Української держави, її ресурсне забезпечення, перспективи розвитку, питання централізованого керування тощо. Деструктивне відлуння подібних законодавчих відмінностей відчувається до цих пір, по-новому ставлячи питання про воєнно-політичне майбутнє України.

Варто додати, що роком пізніше термін «ВОД» повторено в Законі України від 18.11.2004 р. «Про організацію оборонного планування» [141]. Проте і в цьому випадку розширеного тлумачення сутності та структури ВОД не відбулося.

Разом з тим, радянське термінологічне запозичення у вигляді ВОД повноцінного розвитку в незалежній Україні не отримало. Досить показовим виглядає наступний факт: ідея щодо підготовки та прийняття цільового закону з робочою назвою «Про Воєнну організацію України», яку науково-експертне співтовариство обговорювало у 2004-2006 рр., виявилася нереалізованою.

Із загального переліку досліджень, у яких розглядаються проблеми взаємозв'язку держави, військової безпеки та ВОД, слід виокремити монографію В. Чорного «Військова організація України: становлення та перспективи розвитку» як одну з найбільш ґрунтовних наукових розвідок із досліджуваного питання [193]. Привертає увагу використання автором терміну «військова організація держави» (на противагу «воєнній організації держави», як це передбачено чинним законодавством). Це можна пояснити тим, що автор вважає прикметник «військовий» похідним від слова «війна», на запобігання якій або на безпосередню участь у якій і націлені державні збройні формування. Відтак, у версії В. Чорного, родовим, а відтак змістовно більш містким та гносеологічно доречнішим, є термін «війна», від якого й будується похідний термінологічний ряд.

У вказаній вище монографії досліджено широкий спектр теоретичних і практичних проблем створення та розвитку військової організації України як соціального феномена. Висвітлено широке коло наукових підходів, поглядів та програм стосовно її обґрунтування. На думку цього дослідника, формування цільної системи ВОД в Україні далеке від завершення. Ця проблематика має комплексний характер і передбачає з метою її якісного вирішення тісну взаємодію різноманітних галузей наукового знання - філософського, українознавчого, історичного, політичного, правового, військового тощо.

Воєнна організація як сукупність озброєних, організованих та цілеспрямовано діючих homosapiens виникла в доісторичні часи. На наш погляд, саме формування державності однією з рушійних сил мало воєнно-організовану активність частини суспільства, яка періодично досягала пікових значень, проте ніколи не скорочувалась до нульових показників. Виходячи з історичного досвіду, доцільно вказати на наступні особливості взаємодії силових органів (воєнної організації) та держави, значення яких є критично важливим для наявного стану, тим більше для майбутнього динамічно змінюваних політичних систем - і державно оформлених, і додержавних.

Перше. Воєнна організація - від архаїчних до модернових форм - є невід'ємним атрибутом будь-якої держави. Ця організація тісно взаємодіє з іншими державними інституціями у функціональному, економічному, правовому, морально-психологічному, інформаційному та ін. вимірах. Результатом подібної взаємодії є забезпечення безпеки держави на основі використання певних форм збройного насильства.

Друге. Головними чинниками, що визначають успішність/неуспішність взаємодії воєнної організації і держави є тип цивілізаційного розвитку, якість політичної системи, характер державного режиму, рівень політичної культури населення, специфіка політичної еліти, національно-історичні традиції та менталітет, економічні можливості держави, ступінь залучення країни в регіональні та міжнародні конфлікти тощо.

Третє. Більшість сучасних країн переконались у необхідності структурно-функціональної алгоритмізації життєдіяльності ВОД, втілення у воєнно-політичну практику принципу розподілу функцій між збройними силами (захист від зовнішніх загроз), силами внутрішньої безпеки - національною гвардією, військами територіальної та цивільної оборони (захист від внутрішніх загроз), правоохоронними органами (забезпечення громадського порядку і безпеки), спецслужбами (розвідка і контррозвідка), силами охорони кордонів тощо. Національне законодавство чітко диференціює складники ВОД, їх функціональну спрямованість, умови та порядок взаємодії між собою.

Четверте. Стан воєнної (національної) безпеки, яка охоплює безпеку особистості, суспільства і держави, значною мірою залежить від рівня розвитку ВОД. Відповідальна держава не може не опікуватися проблематикою воєнної організації. Остання має відповідати політичним, соціально-економічним, духовно-культурним можливостям суспільства, проте не бути надто обтяжливою для нього. Варто пам'ятати і про іншу крайність: у сучасному світі надмірна пацифікація суспільних відносин, односторонні роззброювальні ініціативи, ігнорування фактору сили здатні призвести до послаблення і навіть руйнування державності. Виходячи з новітнього політичного досвіду східноєвропейських держав, у цьому переконалась Україна.

Як вважає В. Чорний, в Україні існує низка силових структур, з яких лише вісім (станом на 2009 р. - О. С.) у тій чи іншій мірі можна віднести до складників військової організації України. Ними були:

за прямою вказівкою в законодавстві - Збройні Сили України, Служба зовнішньої розвідки України та існуючі де-юре війська Цивільної оборони України;

за функцією захисту держави шляхом безпосереднього ведення бойових дій - Збройні Сили України, внутрішні війська МВС України (частково, шляхом участі в заходах територіальної оборони), Державна спеціальна служба транспорту Міністерства транспорту і зв'язку України (10.09.2014 р. урядовою постановою була підпорядкована Державній службі України з безпеки на транспорті - О. С.), Державна прикордонна служба України;

за ознакою комплектування військовиками, які мають військові звання і проходять військову службу та на яких поширюється соціальний і правовий захист, умови пенсійного забезпечення, передбачені для військовиків - Збройні Сили України, внутрішні війська МВС України, Державна прикордонна служба України, СБУ, Служба зовнішньої розвідки України, Державна спеціальна служба транспорту, Управління державної охорони [193, с. 238].

Дисертант вважає за необхідне додати до вказаних вище складників Воєнної організації України відтворену у 2014 р. Національну гвардію України як військове формування, призначене «для виконання завдань із захисту та охорони життя, прав, свобод і законних інтересів громадян, суспільства і держави від злочинних та інших протиправних посягань, охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки, а також у взаємодії з правоохоронними органами - із забезпечення державної безпеки і захисту державного кордону, припинення терористичної діяльності, діяльності незаконних воєнізованих або збройних формувань (груп), терористичних організацій, організованих груп та злочинних організацій» [140]. Отже, маємо дальший кількісний приріст Воєнної організації Української держави, що має як свої логічні пояснення, так і не менш обґрунтовану критику.

«Механічна» інтеграція у Воєнну організацію Української держави будь-якого легітимного збройного формування (за ознаками військових звань, проходження військової служби, пенсійного та соціального забезпечення), на погляд В. Чорного, «є некоректним ні на доктринальному, ні на законодавчому рівнях, оскільки усуває на другий план головне призначення військової організації - захист суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності держави від зовнішніх та внутрішніх загроз шляхом безпосереднього ведення бойових дій» [193, с. 238].

Причину, відповідно до якої Україна, будуючи власну оборонну сферу, майже двадцять років використовувала ВОД у теоретичному й практичному аспектах, називає О. Бодрук: свої силові структури (як засоби реалізації державних цілей) Київ отримав у спадок від Союзної держави. «Їх чисельність, бойовий склад, озброєння та військова техніка були розраховані на участь у збройному конфлікті високої інтенсивності з противником, який мав майже такі засоби ведення війни. Збройний конфлікт також розглядався як різновид традиційної війни - непримиренного протиборства двох протилежних систем. Зважаючи на це, стають зрозумілими мотиви і обставини, які впливали на формулювання воєнно-політичних цілей ЗС та інших силових структур України - не цілі визначали засоби їх реалізації, а навпаки - під наявні засоби формулювалися цілі» [16, с. 157].

Іншими словами, фрагмент Збройних Сил СРСР, який у 1991 р. став власністю України, не міг бути об'єднаний у щось інше, ніж ВОД. Досить швидке монтування пострадянської мілітарної конструкції (з відповідним кадровим, нормативно-правовим, воєнно-технічним та ін. забезпеченням) створювало ілюзію активних оборонних приготувань молодої держави, відповідності її воєнного потенціалу вимогам часу. При цьому аж ніяк не враховувались воєнно-політичні та воєнно-технологічні зрушення, які на початку ХХІ ст. ставали реаліями та суттєво змінювали сутність силового протистояння держав. Йдеться про делегування безпекових та оборонних питань суверенними державами наддержавним структурам (чітко усвідомлену та легітимну з точки зору внутрішнього та міжнародного права десуверенізацію), деетатизацію збройних формувань, виникнення небойових способів досягнення воєнних цілей, поширення нелетальних засобів збройної боротьби, розмивання чіткої грані між станом війни і миру, втрату міжнародним правом своїх регулятивних властивостей тощо. Воєнна організація України, відтворена за кресленнями Другої світової та Холодної війн, «випадала» зі складного воєнно-політичного контексту Східної Європи, де в режимі несиметричного балансування відбувались як демократичні, так і авторитарні трансформації. З усією очевидністю це підтвердилось після воєнно-політичних подій 2014 р. (анексії Криму, вторгнення російських підрозділів на територію Донеччини та Луганщини), коли національний варіант ВОД продемонстрував практично повну безпорадність.

Проте воєнно-організаційні перетворення, побудовані на пізньо-союзних підходах, стосувалися не лише України. Дисертант вважає за необхідне виокремити «радянський», пізніше - «російський» слід (у контексті використання теорії та практики ВОД) у воєнно-політичних трансформаціях не лише України, а й інших пострадянських держав. Показовою є та обставина, що «воєнна організація держави» стала інституційною основою оборонного будівництва насамперед у «суперпрезидентських» республіках (Білорусі, Казахстані, Росії, а також Союзній державі Росія - Білорусь), які визнали за необхідне брати участь у воєнних проектах Кремля. Конкретніше це виглядає наступним чином [168, с. 209-218].

Ст. 13 Закону Республіки Білорусь від 03.01.2002 р. «Про затвердження Воєнної доктрини Республіки Білорусь» [ 138] визначає ВОД як «сукупність Збройних Сил Білорусі, інших військ і військових формувань, державних, воєнно-політичних органів управління, органів воєнного управління, інших організацій, основна діяльність яких у мирний час спрямована на вирішення завдань щодо забезпечення воєнної безпеки держави (запобігання воєнної загрози), а у випадку війни - на забезпечення збройного захисту Республіки Білорусь, відбиття нападу, розгром противника та досягнення політичних цілей у війні. До складу воєнної організації держави, крім того, входить оборонний сектор економіки Республіки Білорусь, що здійснює наукову та (або) виробничу діяльність щодо створення продукції (робіт, послуг) воєнного призначення».

Воєнна доктрина Республіки Казахстан від 11.10.2011 р. [139] до воєнної організації держави більш лаконічно відносить «сукупність Збройних Сил, інших військ і військових формувань, державних органів і організацій, спільна діяльність яких спрямована на вирішення завдань щодо забезпечення воєнної безпеки Республіки Казахстан».

Воєнна доктрина РФ від 25.12.2014 р. [133] до воєнної організації держави відносить «сукупність органів державного і воєнного управління, Збройних Сил Російської Федерації, інших військ, військових формувань і органів, створюваних на воєнний час спеціальних формувань, які складають її основу і здійснюють свою діяльність воєнними методами, та оборонно-промисловий комплекс країни, спільна діяльність яких спрямована на підготовку до збройного захисту і збройний захист Російської Федерації».

Постанова Вищої Державної Ради російсько-білоруського наддержавного об'єднання від 26.12.2001 р. «Про Воєнну доктрину Союзної держави» пояснює, що, реалізуючи положення Договору про створення Союзної держави, Росія та Білорусь створюють воєнну організацію Союзної держави [134], яка включає в себе: органи державної влади і воєнного управління Союзної держави, держав-учасниць, у виключному і спільному віданні яких перебувають питання забезпечення воєнної безпеки Союзної держави; війська (сили), що виділяються державами-учасницями в Об'єднане (регіональне) угруповання військ (сил); національні збройні сили, інші війська, військові формування й органи, призначені для виконання завдань щодо забезпечення воєнної безпеки Союзної держави відповідно до планів застосування Збройних Сил Республіки Білорусь і Збройних Сил Російської Федерації; частина промислового і наукового комплексів держав-учасниць, яка призначена для забезпечення функціонування воєнної організації Союзної держави та перебуває в їх спільному управлінні».

З приводу наведених вище визначень ВОД можна зробити наступні зауваження. По-перше, у 90-ті роки відбулося добровільне (як це зробили тісно інтегровані з РФ Білорусь та Казахстан) або вимушене (у випадку з Україною) запозичення новими правлячими суб'єктами російського понятійно-категоріального ряду з метою науково-теоретичного обґрунтування воєнних аспектів державотворчого процесу в пострадянських республіках. По-друге, російське визначення ВОД з часом стало більш лаконічним, що відкриває можливість довільного й навіть суб'єктивного тлумачення воєнно-доктринальних положень. По-третє, воєнна організація Союзної держави, виконавши декларативну роль на етапі становлення цього наддержавного об'єднання, подальшого розвитку не отримала. По-четверте, у воєнних доктринах 2010 та 2014 років РФ не розраховує на ефективність використання воєнного потенціалу Республіки Білорусь, оскільки воєнно-політичні цілі Москви та Мінська дедалі більше не співпадають. Іншими словами, воєнна організація Союзної держави в сучасних умовах більше схожа на фікцію, ніж на реальний інструмент досягнення заявлених цілей.

Важливим є питання щодо тісного взаємозв'язку ВОД та «суперпрезиденціалізму». Або: чому «суперпрезидентські» пострадянські держави визнали за необхідне прискорене й багато в чому хаотичне нагромадження силових структур, ідеологічним прикриттям чого стало активне (й навіть спекулятивне) використання риторики воєнної безпеки?

На основі вивчення індивідуальних та колективних оборонних проектів пострадянських країн дисертант пропонує наступний перелік функцій, які виконують їхні воєнні організації (Додаток Б).

Насамперед, воєнно-політичне керівництво нових незалежних держав, починаючи з 1991 р., розглядає ВОД «як гарант стабільності державних інститутів, як силу, що зобов'язана запобігати політичним і кланово-кримінальним суперечкам» та не допустити дезорганізації (розпаду) країни [193, с. 123]. Іншими словами, ВОД виконує стабілізуючу функцію, своєчасно блокуючи внутрішні та зовнішні імпульси, спрямовані на розхитування загальносуспільної ситуації.

Другою важливою функцією є соціально-політичний арбітраж з боку силових структур, про який у національних законодавствах практично не йдеться. Арбітражна функція ВОД відбиває складність та напруженість «ранньої демократії» у молодих країнах: цивільна влада, формуючись на перетині олігархічних, партійних, громадських, індивідуальних та ін. інтересів, була й залишається середовищем перманентної боротьби, яка має виборчу, парламентську, урядову, судову, інформаційну, регіональну та ін. форми прояву. Вважається, що ВОД залишається вільною від крайніх проявів клановості та фракційності. Якісніше відбиваючи соціально-політичну структуру суспільства, вона більш наближена до загальносуспільного ідеалу соборності, єдності, унітарності. Це дає їй право виступати на захист усієї нації, на що можуть претендувати далеко не всі політичні сили. Стає зрозумілим, чому в багатьох країнах Латинської Америки ВОД називають «суперпартією», що вивищується над іншими партійними утвореннями, які з моменту виникнення сприймаються як «політичні егоїсти», далекі від національних інтересів [106, с. 87].

Третьою функцією ВОД, яка також має пострадянську специфіку, є виконання нею додаткової гарантії стійкості політичного режиму. Даністю розвитку пострадянських воєнних організацій є безперервна внутрішня боротьба між її складниками, які президент (він же верховний головнокомандувач) заохочує у формі конкуренції між керівниками різних силових структур, особистого маніпулювання статуними позиціями силових органів у загальній вертикалі виконавчої влади. Інструментами «президентської гри», спрямованими на недопущення критичної залежності глави держави від окремих збройних формувань, були й залишаються ресурсне, інформаційне, кадрове забезпечення, процедури нагородження, присвоєння військових звань, надання переваг у проведенні урочистих заходів тощо. Як правило, це дозволяє забезпечувати рівновіддаленість керівників силових структур від центру політичної влади, унеможливити політичний форс-мажор у вигляді військового путчу, перевороту, терористичного акту з боку військовиків.

Специфічною слід вважати інтеграційну функцію ВОД, більш властиву російським воєнно-політичним планам. Вважається, що пострадянська мовно-культурна, воєнно-технічна, технологічна подібність новоутворених збройних сил дозволяє забезпечити їх несуперечливу інтеграцію у вигідних для Москви форматах. У найбільш повному вигляді це отримало прояв у вигляді воєнно-політичного об'єднання пострадянських держав, до якого, втім, входять не всі президентські республіки.

На противагу цьому, інтеграційна функція воєнної організації здатна прискорювати протилежний воєнно-політичний процес - наближення пострадянських республік на західних наддержавних об'єднань (насамперед НАТО). Досить послатися на поступову вестернізацію збройних сил України, Грузії, частково Молдови, де процеси бойової підготовки, розбудови військової інфраструктури, модернізації ВПК здійснюються за західними стандартами.

Дисертант вважає за необхідне вказати на поступове зменшення кількості наукових розробок з питань розвитку Воєнної організації Української держави, зниження активності у використанні даного терміну як офіційними державними органами, так і науково-експертним середовищем. Після 2010 р. більш вживаним стає термін «сектор безпеки і оборони», який поступово витісняє «воєнну (військову) організацію держави». Про причини такої заміни йтиметься нижче.

2.2 Деетатизація воєнної політики: специфіка прояву в умовах президентської та парламентської демократій

Деетатизація (роздержавлення) в широкому контексті означає обмеження держави, виступає антонімом процесу етатизації (етатизму) - «засиллю держави», її глибокому проникненню в економічне, політичне, ідеологічне, культурне життя суспільства [125, с. 328]. Останнім часом термін «деетатизація» досить активно використовується для розкриття процесів, пов'язаних зі зниженням організаційної, регулятивної та контролюючої ролі традиційної держави в складноорганізованих суспільствах посткласичного типу.

Сутнісні характеристики процесу деетатизації воєнних аспектів державної еволюції свого часу розкрив В. Целуйко в дисертаційному дослідженні «Деетатизація воєнної сфери недержавними збройними формуваннями в сучасному світі» (Харків, 2007 р.) [189]. Дослідник зазначає, що збройна суспільна відповідь на неадекватність державного реагування на суспільні вимоги має різноманітні за цілями, масштабами, наслідками для держави форми - від терористичних дій до революції та громадянської війни. «Але для всіх цих проявів суспільного невдоволення характерний процес переходу частини функцій у воєнній сфері від держави до недержавних суб'єктів… При цьому суспільні збройні структури перешкоджають діяльності державного апарату примусу, а при певному збігу обставин перебирають на себе його функції» [189, с. 32-33].

Це відбувається під тиском низки факторів, головними з яких є наступні:

- прогресуюча неспроможність держави у повному обсязі реалізовувати свої функції у воєнній сфері. Це відбувається через обмеженість державних ресурсів, неадекватність системи державної безпеки наявним загрозам і викликам, незадовільне виконання державними інститутами законодавчо визначених функцій та ін.;

- демократизація суспільно-політичних процесів, які призвели до більш широкого залучення активних верств населення до вирішення проблем, пов'язаних з гіпотетичним або реальним застосуванням сили всередині держави та за її межами. Подібне залучення коливається в досить широкому діапазоні - від журналістського висвітлення та аналітичного осмислення воєнно-соціальних процесів до реальної участі в силових акціях парамілітарних формувань, створених за межами держави;

- спроможність та досвід громадянських структур впливати на вирішення загальносуспільних проблем. За певних умов громада цілком здатна одноосібно вирішити важливе питання, демонструючи набагато вищі показники мобілізованості та рішучості порівняно з державними органами (службами);

- широке поширення в сучасному світі професійних військових кадрів, зброї, військової техніки, інформації воєнного характеру, які доступні громадським організаціям. У разі потреби складники громадянського суспільства цілком спроможні зорганізуватися у збройні структури, спрямованість дій яких може бути як про-, так і антидержавною.

Узагальнюючи ці та інші аргументи, В. Целуйко під процесом деетатизації воєнної сфери розуміє «весь спектр процесів, що призводять до зменшення домінування держави у цій сфері, переходу частини або всіх функцій держави в ній до недержавних акторів, ліквідації державної монополії на легальне насильство». За спрямованістю деетатизація функцій держави у воєнній сфері може відбуватися «згори вниз», коли державні функції свідомо делегуються суспільним структурам, або «знизу вгору», коли деетатизація відбувається за ініціативою недержавних акторів без урахування інтересів держави або всупереч їм [189, с. 39].

Наукові підходи харківського науковця є важливими для даного дисертаційного дослідження, оскільки деетатизація воєнної політики держави може й повинна розглядатися у тісному зв'язку з процесом деетатизації її воєнної сфери. При цьому можливі як прямі, так і зворотні вектори взаємодії: в більшості випадків «політика» визначає стан «сфери», проте й «сфера» здатна коригувати «політику», прискорюючи або сповільнюючи її розвиток, надаючи їй нових якісних ознак та інституційних форм [205].

Отже, деетатизацією воєнної політики дисертант пропонує вважати продукування (як цілеспрямоване, так і ситуативне) воєнно-політичних інтересів, втілених у концептуальних та програмних документах тих політичних суб'єктів, що не представлені в органах державної влади, а також недержавних структур, елементів громадянського суспільства, які артикулюють власні безпекові та оборонні інтереси.

Альтернативними варіаціями воєнної політики, що не співпадають з її офіційно проголошеною державною версією, слід вважати підходи політичних партій, громадських організацій, опозиційних кіл, мас-медійних осередків, аналітичних центрів, в окремих випадках - незаконних збройних формувань, що відбивають їх суб'єктивні підходи до питань втілення власних прагнень, що можуть як співпадати із загальносуспільними, так і суперечити їм, за допомогою збройних інструментів [171, с. 239-243].

На окрему ремарку заслуговує партійне ставлення до принципових питань соціально-політичного розвитку. В абсолютній більшості випадків політична партія, що претендує на представництво загальносуспільних інтересів, на рівні партійних документів (як правило, програми) чітко артикулює власне бачення безпекових та оборонних проблем, шляхів їх вирішення, спрямованості розвитку. У випадку електорального успіху - входження до загальнодержавних або місцевих органів влади - партійні підходи з безпекових та оборонних питань так чи інакше трансформуються в державні документи - стратегії, доктрини, закони. Поразка політичної партії на виборах, яка в багатьох випадках означає перехід в опозицію, стимулює вироблення альтернативних поглядів на питання «війни і миру», визначення воєнно-політичних союзників, оцінку рівня готовності ВОД до виконання завдань за призначенням. У будь-якому випадку маємо ефект диференціації воєнно-політичного мислення між державними та недержавними структурами або деетатизації воєнної політики по осі «держава - політичні партії» [220].

До цього слід додати існування деетатичних вимог у потужних економічних суб'єктів, що не є державними, насамперед приватних транснаціональних корпорацій (ТНК). Їхня здатність конвертувати економічні (фінансові) ресурси у політичні у багатьох випадках означає формулювання власної воєнно-політичної позиції. Економічний партнер, з їх точки зору, не повинен бути політичним ворогом, готовим збройними засобами зруйнувати досягнуті торгові (фінансові) результати. Такими міркуваннями пояснюється присутність великого капіталу в законодавчих та виконавчих органах державної влади, практика лобіювання вигідних рішень, подібність воєнно-стратегічних та економіко-стратегічних цілей розвинених держав тощо. До цього слід додати широке поширення «приватних армій», створюваних ТНК, застосування яких від приватно-охоронного формату за певних умов може перерости у воєнно-політичний [214].