Воєнна політика пострадянських держав: порівняльний аналіз

Дисертант звертає увагу на ще одну обставину, що є принциповою у даному випадку. Воєнно-демократична культура, стриманість, понятійно-категоріальна коректність, властиві окремим російським дисертаціям з гуманітарних наук у 90-і роки, у часи В. Путіна виявилися зайвими. РФ, починаючи з часів «пізнього» Б. Єльцина, готувалась до війн. Заявити про це вголос російське державне керівництво тривалий час не наважувалось, але професійні історики не мали жодних підстав відкинути логіку причинно-наслідкових ланцюгів на кшталт «потужні мілітарні традиції Росії - її перманентна участь у воєнних діях - поствоєнне регулювання регіональних (світових) відносин відповідно до російських підходів». На користь цього свідчить драматична історія ХХ ст., упродовж якого Росія (Радянський Союз) взяли участь у 26 війнах (воєнних операціях) всередині країни та за її межами [29] орієнтовно втративши при цьому у вигляді прямих та санітарних втрат майже 47,8 млн. осіб [159].

Виходячи з таких міркувань, слід визнати наступне: воєнна політика власне Російської Федерації як незалежної суверенної держави має не лише колективні, а й одноосібні риси, які значно відрізняються від її воєнно-інтегративних ініціатив. Саме тому слід вказати, що Росія без врахування союзницьких військ володіє однією з найбільших армій у світі. Збройні Сили РФ утримуються в межах 1 млн. осіб з деякими коливаннями цієї кількісної позначки залежно від мобілізаційних ресурсів країни та рішень державного керівництва. Станом на 2016 р. країна має досить високий ступінь мілітаризації - понад 17 військовослужбовців на 1000 чол. населення, поступаючись цим показником «надмілітаризованій» Північній Кореї (49), а також умовним «воюючим» країнам та так званим «квазідержавним» утворенням - Еритреї (45,9), Придністровській Молдавській Республіці (38,7), Ізраїлю (23,9), Лівану (19,8), Йорданії (17,4), деяким іншим політичним системам.

Воєнно-політичний розвиток РФ є предметом підвищеної уваги міжнародного співтовариства, оскільки виходить за межі власне Росії та на союзницькій чи конфліктній основах видозмінює національні (воєнні) інтереси інших держав. Це стало традицією Нового часу, яка в сучасних умовах не лише зберігається, але й посилюється [217].

Для розуміння якісних особливостей російської воєнної політики на різних етапах пострадянського розвитку РФ доцільно проаналізувати динаміку доктринального оформлення концептуальних основ силового ставлення Москви до інших держав, а також населення власної країни. У цьому сенсі доволі показовим є той факт, що після розпаду СРСР російське політичне керівництво оновлювало воєнну доктрину країни 4 рази - у 1993, 2000, 2010 та 2014 роках. Причини змін цього важливого документу на різних етапах розвитку російської державності не співпадають, проте в очі впадає беззастережна даність: основною закономірністю змістовного урізноманітнення кремлівських воєнно-доктринальних поглядів є підвищення рівня їх жорсткості, посилення великодержавних мотивів, перетворення антизахідної (зокрема антиамериканської) риторики в несучу духовну конструкцію індивідуальної та колективної свідомості, властивої сучасній РФ. Докладніше це виглядало так.

Воєнна доктрина Росії, датована 1993 р., офіційно була названа «документом перехідного періоду». Сьогодні самі росіяни називають її недосконалим документом, якому були властиві «ейфорія і романтизм 90-х років» [8]. Головні претензії на адресу першої воєнної доктрини пострадянської Росії мають наступний вигляд: надмірна абстрактність при визначенні воєнно-політичної ситуації у світі та геостратегічних регіонах; відсутність глибокого аналізу воєнно-стратегічної обстановки у світі та власній країні; невизначеність ролі та місця РФ у новому світі, невизначеність довготривалої політики РФ стосовно США і НАТО (Альянс в доктрині взагалі не згадується); відсутність конкретних оцінок можливих театрів військових дій, форм і способів збройної боротьби. Разом з тим, на відміну від радянських доктрин, в документі незалежної Росії була зафіксована можливість застосування збройних сил у внутрішніх конфліктах, що критикувалось не лише за межами Росії, але й самими росіянами.

Перелік зовнішніх воєнних небезпек було скорочено лише до «розширення воєнних блоків і союзів», а також «нарощування угруповань військ (сил) біля кордонів РФ до меж, що порушують співвідношення сил». На рівні вищих демократичних взірців проголошувалось, що Росія «не ставиться до жодної держави як до свого противника».

Друга Воєнна доктрина РФ була прийнята 21.04.2000 р. (Указ Президента РФ 3706 «Про затвердження Воєнної доктрини Російської Федерації»). Геополітичним обрамленням процесу оновлення даного документу стали «перша хвиля» розширення НАТО на Схід 1997-1999 рр., а також проведення Північноатлантичним альянсом ефективної повітряно-космічної операції проти Югославії у 1999 р., наслідком чого стала ліквідація проросійської політичної системи, відомої як «режим Мілошевича». За підсумками цих та інших подій ставлення російського керівництва до НАТО з нейтрального (з елементами вимушеного конструктивізму) змінилося на критичне, що за допомогою ЗМІ було негайно ретрансльовано широким верствам російського населення.

У якості предмета воєнної доктрини вперше була визначена воєнна безпека РФ. Воєнно-політичний, воєнно-стратегічний та воєнно-економічний компоненти доктрини були жорстко сконцентровані на комплексних загальнодержавних напрямках будівництва, підготовки і застосування воєнної організації держави як цілісної системи, призначеної для убезпечення РФ [64, с. 113-114]. Були розставлені жорсткі акценти стосовно характеру розвитку воєнно-політичної обстановки, її дестабілізуючих чинників. Нарощування угруповань військ (сил) інших держав поблизу російських кордонів було оцінено як «головну зовнішню загрозу». В контексті розширення Альянсу загрозливий контент звучав набагато категоричніше: загрозою є «намагання наділити силовий потенціал НАТО глобальними функціями, … наблизити воєнну інфраструктуру … до кордонів РФ, у тому числі шляхом розширення блоку».

Головна відмінність даного документу від попередньої доктрини полягала в декларуванні можливості застосування збройних сил за межами Росії з метою захисту державних інтересів та інтересів російських громадян, а також для підтримання миру і міжнародної безпеки.

Основними напрямками розвитку воєнної організації держави доктрина були визнані удосконалення системи протиповітряної оборони, а також - вперше в російській історії - створення системи повітряно-космічної оборони. Новим пріоритетом воєнного будівництва названі «підвищення престижу воєнної служби» та «всебічна підготовка до неї громадян Російської Федерації». Іншими словами, йшлося про популяризацію військової служби серед неелітних верств населення, що могли бути мобілізовані у випадку воєнно-політичної необхідності.

Наукова думка РФ запропонувала нове визначення воєнної доктрини, яка «більш адекватно» відбивала тогочасні воєнно-політичні реалії: це - «науково обґрунтована та офіційно прийнята на досить тривалий період часу система поглядів на сутність, цілі і характер можливих війн майбутнього, на воєнно-політичні, стратегічні, технічні, економічні, правові, інші найважливіші аспекти воєнної політики, що стосуються підготовки держави до війни, оборони і відбиття агресії». Далі: «Воєнна доктрина, передбачаючи характер потенційної воєнної небезпеки в конкретних історичних умовах, визначає склад основних потенційних противників і союзників у передбачуваних воєнних конфліктах, намічає магістральні шляхи і способи вирішення воєнних задач та реалізації програм воєнного будівництва з питань розвитку збройних сил, встановлює раціональне поєднання і взаємодію політичних зусиль і воєнних засобів для забезпечення воєнної безпеки». Як висновок: «у воєнній доктрині держави втілюються всі ключові настанови і принципи проведення довготривалої воєнної політики» [157, с. 123].

Показово, що подібне визначення, де зазвучали мотиви диференціації державно-політичного оточення РФ на «противників» («ворогів») і «союзників» (чого уникала демократична Росія 90-х років), належить авторському колективу під головуванням відомого Д. Рогозіна, що мав значний вплив на процес підготовки російських силовиків для вторгнення в Україну у 2014 р. Зокрема, до його прерогатив належала готовність російського ВПК до масштабного постачання техніки терористичним організаціям на Сході України та її ремонту. Загальновизнано, що з цим завданням Д. Рогозін (принаймні впродовж 2014-2016 рр.) впорався.

Слід звернути увагу на пряму залежність між воєнно-доктринальними положеннями та геополітичними намірами РФ, які, починаючи з 1993 р., стали принципово іншими. Зокрема, під час другої президентської каденції від В. Путіна прозвучали заяви про «розпад СРСР як найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття» (2005 р.) та необхідність «відновлення Росії як полюсу сили світового значення» (відома мюнхенська промова російського президента 2007 р.). Подібні геополітичні попередження на момент їх озвучування мали необхідну нормативно-правову основу у вигляді Воєнної доктрини РФ - країни, що послідовно готувалася до війни, цілеспрямовано звужуючи простір демократичної риторики.

Третя Воєнна доктрина РФ була введена в дію Указом Президента РФ від 05.02.2010 р. «Про Воєнну доктрину Російської Федерації». Оновлення документу серед іншого може бути пояснене переходом Кремля від фази «попередження» та «залякування» інших держав до етапу практичних бойових дій, спрямованих проти них, з метою відновлення світової геополітичної ваги, повернення більшої частини радянського геополітичного простору до сфери прямого впливу путінської Росії. У новому тисячолітті першою жертвою російського воєнно-політичного тиску стала Грузія. Не в останню чергу за підсумками абхазьких та південно-осетинських подій 2008 р., пов'язаних з вторгненням російських військ на територію Грузії та територіальним розчленуванням цієї країни, - російське керівництво ввело в дію нові концептуальні документи, датовані 2010 роком, - Воєнну доктрину РФ та Стратегію національної безпеки Росії, чинність якої на момент прийняття теоретично простягалась «до 2020 року». Як вказувалось у вступних положеннях, документи визначили характер та основні напрямки воєнної політики РФ в інтересах забезпечення воєнної безпеки держави на середньострокову перспективу.

Деякі воєнно-доктринальні положення 2010 р. викликали негативну реакцію керівництва НАТО та були розкритиковані західними країнами [215]. Йшлося про невідповідність обраних Росією напрямків і способів забезпечення власної воєнної безпеки сучасним тенденціям розвитку глобального безпекового середовища. Насторожувало те, що РФ відкрито проголосила необхідність реалізації своєї воєнної політики не лише на регіональному, а й глобальному рівнях. Це контрастувало з попередніми воєнно-політичними орієнтирами розвитку держави, яка намагалася зберегти рівновагу у відносинах з Заходом та ін. регіональними лідерами, не маніфестуючи намірів про перетворення на «центр сили» світового масштабу.

У ХХІ ст. пострадянська РФ стала реально «воюючою країною». Крім згаданої вище участі в молдавських та грузинських подіях, Росія у 2014 р. в порушення фундаментальних принципів міжнародного права, двосторонніх угод, засад добросусідства і партнерства окупувала частину української території - АР Крим і м. Севастополь, розпочала проти України пряму агресію з метою її подальшого утримання в політичній і економічній залежності. У 2015 р. перелік воєнних акцій РФ поповнився «антитерористичною операцією» на території Сирії.

Попри відносну «свіжість» попередньої Воєнної доктрини (ВД), керівництво РФ визнало за необхідне 26.12.2014 р. прийняти її новий варіант, що мав відбивати останні воєнно-політичні реалії та пояснювати європейські і світові перспективи, розвиток яких без російської присутності, як вважають у Кремлі, є неможливим. Президент РФ В. Путін підписав Указ № 815, який відкинув в історичне минуле попередні воєнно-доктринальні підходи сусідньої країни [24].

На наш погляд, однією з головних причин термінового «переписування» цього важливого документу стала Революція гідності в Україні 2013-2014 рр., значення якої виходить далеко за межі власне українських кордонів, суттєво впливає на регіональні й навіть глобальні воєнно-політичні процеси, чинить прямий тиск на російські державницькі реалії, який російське керівництво вважає вкрай небезпечним. Виходячи з цього, на особливу увагу заслуговують наступні воєнно-доктринальні інновації, продиктовані правлячою елітою РФ.

У російській доктрині прямо зазначається, що до «основних зовнішніх воєнних небезпек» Кремль відносить «установлення в державах, що межують з Російською Федерацією, режимів, у тому числі в результаті повалення легітимних органів державної влади, політика яких загрожує інтересам Російської Федерації». Якщо перекласти з кремлівського політичного сленгу на українську мову, то йдеться про Майдан, Революцію гідності, «небесну сотню», євроінтеграційний вибір українського народу, духовно-патріотичне піднесення українства, які керівництвом Росії кваліфікуються як небезпечні антиросійські дії, що мають бути подолані будь-якою ціною, навіть розв'язуванням війни проти «братського» народу [108].

Доктринальне визначення воєнної політики РФ на поточному етапі розуміння її сутності є доволі лаконічним: це - «діяльність держави щодо організації і здійснення оборони та забезпечення безпеки Російської Федерації, а також інтересів її союзників». Як видно, воєнно-політичні функції залишаються в руках держави, про їх делегування недержавним суб'єктам організації оборонних заходів не йдеться. Це різко контрастує з українським сприйняттям воєнної політики, джерелом продукування практичних варіантів якої в умовах штучно ослабленої державності у 2013-2015 рр. стали, про що йшлося вище, добровольчі батальйони, загони самооборони, волонтерські організації, мас-медійні засоби, структури обміну військовополоненими та ін. ланки громадянського суспільства.

Четверта російська доктрина зберігає у вжитку термін, від якого Україна практично відмовилась - «воєнна організація держави». До неї віднесені «сукупність органів державного і воєнного управління, Збройних Сил Російської Федерації, інших військ, військових формувань і органів, створюваних на воєнний час спеціальних формувань, що складають її основу та здійснюють свою діяльність воєнними методами, а також оборонно-промисловий комплекс країни, спільна діяльність яких спрямована на підготовку до збройного захисту та збройний захист Російської Федерації». В Україні це носить назву «сектор безпеки і оборони». Останній є більш гнучким, динамічно оновлюваним поєднанням оборонних можливостей як держави, так і недержавних парамілітарних формувань, що опікуються воєнними питаннями, насамперед збройним убезпеченням майбутнього своєї країни. Отже, усвідомлюючи російсько-українське воєнно-політичне протистояння, маємо несподіваний дуалізм воєнно-доктринальних підходів авторитарної та демократичної політичної систем - воєнна організація держави (Росія) проти сектора безпеки і оборони (Україна).

Мета ВД РФ визначається як «стримування і запобігання воєнних конфліктів, удосконалення воєнної організації, форм і способів застосування Збройних Сил, інших військ і органів, підвищення мобілізаційної готовності в цілях забезпечення оборони і безпеки Російської Федерації, а також її союзників». Моментами довільного трактування у цьому визначенні є «запобігання», «удосконалення», «безпека РФ», а також табір «союзників», спосіб поповнення яких історично носить суб'єктивний характер та може бути довільно інтерпретований російськими можновладцями.

Геополітичними напрямками просування російських воєнних інтересів доктрина вважає: розширення кола держав-партнерів; розширення взаємодії з державами-учасницями БРІКС (Бразилія, Індія, Китай, Південно-Африканська Республіка); зміцнення системи колективної безпеки в рамках Організації Договору про колективну безпеку; посилення взаємодії в області міжнародної безпеки в рамках СНД, ОБСЄ, Шанхайської організації співробітництва (ШОС); взаємодія з Республікою Абхазія і Республікою Південна Осетія з метою забезпечення спільної оборони і безпеки. Подібна географічна різноманітність, як вважають деякі аналітики, дозволяє стверджувати, що «Кремль заклав у Воєнну доктрину концепцію глобальної воєнної присутності», практична реалізація якої попри декларативну привабливість «може виявитися проблематичною» [9].

Як видно, географія реальних та ймовірних союзників у кремлівській інтерпретації є досить широкою. При цьому так звані «малі» й навіть «середні» країни мають пам'ятати про ймовірність блискавичного їх віднесення кремлівськими очільниками до переліку держав-ворогів, якщо на порядку денному політичного розвитку таких держав постануть питання демократизації, лібералізації, забезпечення прозорості політичного та економічного життя, тим більше правової відповідальності політиків за прийняті рішення та вчинені дії.

Перелік характерних рис і особливостей воєнних конфліктів на сторінках четвертої доктрини відбиває специфіку збройно-політичних подій на Сході України. Зокрема, йдеться про необхідність «створення на території протилежної сторони постійно діючої зони військових дій, участь у військових діях і ррегулярних збройних формувань та приватних воєнних компаній, застосування непрямих й асиметричних способів дій, використання фінансованих та керованих ззовні політичних сил, суспільних рухів». Про таке в новітній історії Росії йдеться вперше. Як видно, РФ «закладає» в доктрину нову концепцію ведення війни, яка, будучи апробованою в Україні, на погляд російського воєнно-політичного керівництва, довела свою ефективність[209].

Іншими доктринальними нововведеннями фахівці вважають: кардинальну переоцінку ситуацію у світі на сучасному етапі; визнання тенденції зміщення воєнних небезпек і загроз в інформаційний простір та внутрішню сферу РФ; концептуалізацію ймовірності «глобального удару», що може бути нанесений іншою державою (коаліцією); розширене трактування загроз з боку «міжнародного тероризму»; визнання загрози ведення «гібридної війни» проти Росії; розширене тлумачення мобілізаційної підготовки (готовності) РФ тощо.

У документі підкреслено, що РФ вважає правомірним застосування своїх збройних сил у випадку агресії проти себе та своїх союзників, а також захисту своїх громадян, що перебувають за межами Росії. Може здатися, що це свідчить про превалювання в доктрині оборонної риторики. Разом з тим, це засвідчує ймовірність проведення Кремлем нових етапів гібридної війни на пострадянському просторі в рамках доктрини «захисту російськомовного населення» після підготовчого етапу у вигляді надання бажаючим російського громадянства. В зону ризику потрапляють східні та південні регіони України, а також Казахстан, Латвія, Молдова.

Не менш важливою інновацією доктрини стало визначення місця інформаційної війни в структурі сучасного воєнного протистояння. Росія визнала, що інформація - це зброя, за допомогою якої досягається перемога. І ця зброя не менш ефективна, ніж традиційні засоби враження.

Виходячи з динаміки змін у воєнно-доктринальних підходах сусідньої держави, доцільно вказати на підвищене значення воєнно-політичних цілей РФ та конкретних воєнних заходів у загальній панорамі дій російського керівництва [166]. Еволюція воєнних доктрин Росії по суті формує картину її імперських експансій у пострадянський період. Кожна з них знаменувала захоплення або встановлення режиму контролю над регіонами, не всі з яких раніше входили до складу власне РФ: Придністров'ям (1993 р.), Чечнею (1999 р.), Абхазією і Південною Осетією (2008 р.), Кримом (2014 р.). Не слід забувати й «карабахську проблему» - збройне протистояння Азербайджану та Вірменії, формування рушійних сил якого наприкінці 80-х років була неможливою без участі Росії.

Підвищену увагу дисертанта до воєнно-доктринальних основ російської державності можна пояснити наступним чином. Воєнна політика сучасної Росії чинить значний (іноді вирішальний) вплив на інші суспільні сфери - насамперед економічну, демографічну, соціальну, духовно-культурну, науково-технологічну та ін. Зокрема, збільшуються воєнні видатки країни, мілітаризується контекст загальносуспільного діалогу, нав'язуються патріотичні трафарети про Росію як державу, «яку завоювати (варіант: поставити на коліна) неможливо». У вигляді ВД РФ маємо жорсткий документ, спрямований як назовні, так і всередину власної країни. Його сутність зводиться до кількох принципових тез: російські силові структури перебувають у зоні підвищеної державної уваги; людина в уніформі була й залишатиметься опорою правлячого режиму; «експорт війни» залишатиметься складовою російської зовнішньої політики; застосування російських Збройних Сил не потребує офіційного проголошення початку війни; РФ залишається ядерною країною, при цьому одноосібне рішення про застосування ядерних засобів приймає глава держави [61].

Україна та інші держави мають не просто уважно ставитись до офіційно проголошених воєнно-доктринальних положень. Слід мати на увазі ймовірність воєнно-політичних імпровізацій Кремля за межами доктринально окресленого периметру збройних приготувань та практичних акцій. Як видно з наведеного вище короткого воєнно-історичного екскурсу, у ряді випадків Росія спочатку діяла, і лише потім надавала цим діям нормативно-правового (доктринального) вигляду. Подібна амбівалентність між «можливим» та «реальним» лише посилює спектр загроз та небезпек воєнного походження, джерелом яких для пострадянських країн виступає саме ядерна Росія.

Маючи на увазі пострадянський геополітичний периметр, доцільно більш детально відповісти на питання: чого ж хоче РФ? Варіант відповіді, що пояснює російські дії звучить так: «Стратегічний задум російської сторони, який вона реалізує з початку 90-х років, був прозорим і цілком зрозумілим: створити навколо себе (у ближньому зарубіжжі) низку «заморожених» конфліктів і, граючи на суперечностях ворогуючих сторін, контролювати сусідні держави пострадянського простору. Проте із середини минулого десятиліття (приблизно 2005-2006 рр. - О. С.) плани змінилися, і було взято курс на деструкцію цих держав і перетворення їх на залежні й цілковито підконтрольні сфери впливу в межах нового імперського проекту. Останній постав відносно нещодавно й полягає в черговій історичній спробі збудувати периферійну імперію» [39, с. 110].

Втім, проблему слід розуміти більш широко. За збройно-анексійними діями Кремля проглядається його одночасне бажання відновити домінування не лише на пострадянському просторі, а й стати «рівним» серед інших учасників глобальної воєнно-політичної гри, насамперед «урівнятися» із західними державами. Як вважають у Кремлі, НАТО (насамперед США), адекватно оцінюючи рішучість російського воєнно-політичного керівництва у збройному відстоюванні своїх інтересів та побоюючись ядерних можливостей РФ, мають беззастережно врахувати російські позиції (оцінки, підходи) з принципових питань сучасного світоустрою та включити путінську Росію до неформального переліку «геостратегічних лідерів». Аргументами на користь власної воєнно-політичної «величі» Кремль вважає збройні акції (провокації) у геополітичному форматі Карабах - Молдова - Грузія - Україна - Сирія.

На наш погляд, воєнно-політичні дії РФ у країнах «близького» та «далекого» зарубіжжя, що відбивають її воєнно-політичні плани, триватимуть. При цьому передбачити їх перебіг практично неможливо. Надто значним був і залишається ірраціональний чинник розвитку цієї непрозорої держави, готової, як це слідує з окремих кремлівських вкидів, поставити світ на межу знищення шляхом перетворення Сполучених Штатів у «радіоактивний попіл». Надто амбітними є її цілі, що оперують глобальними масштабами, проте опираються на ненадійний фундамент пострадянської Росії.

Фахівці Національного інституту стратегічних досліджень оцінюють ситуацію, що склалася, стримано-песимістично: «…Ядерна зброя та неймовірні арсенали конвенційної зброї, що залишив по собі Радянський Союз, належать національно недосформованій, прискорено деградуючій, одержимій ненавистю державі, якою керують чиновники із заниженими моральними стандартами й притлумленим почуттям політичної відповідальності. Невиразні бюрократи, отримавши абсолютну владу, можуть виявитися навіть більш небезпечними, ніж окремі тоталітарні лідери, оскільки позбавлені будь-яких стримувальних чинників, уособлюють ціннісну й життєву порожнечу, буденно байдужі до себе, своїх народів, решти людства» [39, с. 95].

На наш погляд, надто драматизувати ситуацію не слід: головні тенденції розвитку РФ з моменту введення санкцій проти неї у 2014 р., є негативними. Сукупний потенціал Росії (зокрема, воєнний потенціал попри значні фінансові вливання останнього періоду) так само деградує. Економіка країни з радянських часів зберігає сировинно-експортний характер. Технологічні переваги Заходу над РФ лише посилюються. Як наслідок, кремлівські амбіції поступаються місцем реаліям, що виключають глобальне лідерство та євразійське домінування РФ. Зміна «суперпрезидентської» Росії на президентську (можливо, парламентсько-президентську), що може статися після зміни чинного глави держави, з високою ймовірністю означатиме перегляд її зовнішньополітичних стратегій. Вважаємо, що це безпосередньо відіб'ється на воєнній політиці держави, яка втратить ознаки головного інструменту забезпечення державної величі та силової деформації прилеглих держав з метою їх утримання в залежному становищі.

3.2 Воєнна політика неядерних пострадянських республік: президентські та парламентські варіанти

Дисертант вважає за доцільне конкретизувати воєнну політику пострадянських країн, що як входять до складу ОДКБ, так і залишаються за її межами, визначити спільне та відмінне у воєнно-політичній діяльності держав-союзниць РФ, а також держав, що не відрізняються проросійськими позиціями з оборонних питань.

Воєнна політика Білорусі. Білоруські збройні сили, складаючись з 65 тис. осіб (7 військовослужбовців на 1000 чол. населення), відносяться до умовної групи «середніх» європейських армій [219]. Формально Республіка Білорусь є однією з найбільш «проросійських» держав пострадянського простору. Досить згадати Союзну державу Росії і Білорусі, договір про створення якої було підписано 08.12.1999 р. На пострадянському просторі подібний документ аналогів не має. До повноважень Союзної держави, зокрема, віднесені «зовнішня політика, оборона і безпека» [49].

Не ставлячи за мету здійснити детальні статистичні узагальнення з приводу діяльності Союзної держави, вкажемо на повільність й неповноту виконання сторонами своїх союзницьких зобов'язань. Після відомих подій 2014 р., пов'язаних з окупацією Росією частини української території (АР Криму, м. Севастополя), російської агресії проти України з метою її подальшого утримання в політичній та економічній залежності, - білорусько-російська співпраця у форматі Союзної держави фактично призупинилася.

Про це стверджують не лише українські, а й білоруські науковці. Зокрема, Л. Чекаленко (Білорусь) вважає, що «досвід створення Союзної держави Росії та Білорусі є яскравим підтвердженням реалізації на практиці моделі механічної інтеграції, яка, на відміну від органічної інтеграції, не несе елементів добровільного та взаємовигідного об'єднання диференційних частин у єдине ціле, поступовості та субсидіарності - прийняття на себе відповідальності за дії та рішення іншої сторони, допомоги заради самодопомоги тощо» [192].

Стає зрозумілою «воєнно-політична гнучкість» сучасного білоруського керівництва, яке одночасно декларує вірність союзницьким зобов'язанням в межах Союзної держави, готовність нарощувати співпрацю з іншими державами ОДКБ, дотримуватися положень Воєнної доктрини РБ 2002 р., Концепції національної безпеки РБ 2010 р., але при цьому одночасно осмислювати можливості подальшої «диверсифікації» воєнного співробітництва із закордонням, його поширення за межі СНД, яке не виключає налагодження воєнно-політичних контактів із західними державами.

Принаймні саме так можна трактувати організаційну діяльність Президента РБ О. Лукашенка щодо підготовки та підписання Мінського протоколу від 05.09.2014 р., спрямованого на імплементацію мирного плану Президента України П. Порошенка та ініціатив Президента РФ В. Путіна з метою припинення вогню на Сході України, а також Другої мінської угоди від 12.02.2015 р., спрямованої на деескалацію збройного конфлікту на території Донецької і Луганської областей. Іншими словами, Білорусі попри наявність «стримуючих факторів», нав'язаних Росією, вдалося вийти за межі пострадянського розуміння безпекової і оборонної політики, закласти підвалини більш розширеного воєнно-політичного співробітництва з європейськими державами (включно з державами НАТО).

Попри це, стверджувати про «урівноваження» східного вектору воєнної політики Білорусі її західним антиподом явно передчасно. Економічні (насамперед енергетичні) причини утримують Білорусь в зоні російських інтересів. Чинна білоруська влада не ставить питання про можливий вихід республіки з наддержавних об'єднань пострадянського ґатунку. Це означає високу ймовірність збереження напрацьованих «імітаційно-союзницьких» форм воєнної політики РБ в межах СНД. На наш погляд, така ситуація не зміниться доти, доки на вищих державних посадах і в Мінську, і в Москві перебувають наявні політичні еліти формально існуючої Союзної держави.

Воєнна політика Вірменії. Вірменська армія складається з приблизно 40 тис. осіб (9,9 військовослужбовців на 1000 чол. населення).

Воєнно-політична складова вірменського державотворчого процесу не може не враховувати факту надмірного збройного напруження в регіоні, підтримання високого рівня конфліктогенності (нагірно-карабахський, абхазький, південно-осетинський конфлікти), ймовірності періодичного поновлення бойових дій за участю вірменської, азербайджанської та ін. сторін. Основними загрозами, спрямованими проти Вірменії, зокрема, вважаються: зазіхання інших держав на фізичне існування населення Республіки Вірменія (пам'ять про геноцид вірмен на початку ХХ ст.), незалежність, суверенітет і фізичну цілісність держави; втручання у внутрішньо-вірменські справи; наявність нагірно-карабахського конфлікту, намагання Азербайджану досягти воєнної зверхності над Республікою Вірменією та вирішити нагірно-карабахський конфлікт збройним шляхом; підготовка воєнних дій проти Вірменії та (або) Нагірно-Карабахської Республіки; створення, зміцнення та розширення союзів, спрямованих проти Вірменії (стратегічний союз Азербайджану та Туреччини); азербайджанські ініціативи щодо економічного та енергетичного блокування Вірменії тощо [6].

За таких умов воєнна політика Вірменії, формуючись одночасно з періодичним веденням бойових дій, змушена носити збалансований та компліментарний характер. Виходячи з цього, головними рисами воєнно-політичного курсу Вірменії одночасно виступають: розвиток стратегічного співробітництва з РФ та участь в ОДКБ; надання особливого значення взаємин з безпосередніми сусідами - Грузією, Азербайджаном, Іраном і Туреччиною та розвиток відносин з ними; розширення воєнно-політичного співробітництва з державами та організаціями безпеки, діяльність яких спрямована на підтримання миру в Закавказзі; вірмено-американське воєнне співробітництво; членство в ОБСЄ; участь у Договорі про звичайні збройні сили в Європі; воєнно-політичне співробітництво з НАТО; вірмено-грецьке воєнне співробітництво [6].

Основним фактором, що визначає якість та спрямованість воєнної політики Єревану, є російська військова присутність на вірменській території (зокрема, 102-а воєнна база в Гюмрі, авіабаза «Еребуні», прикордонні війська РФ, що охороняють кордон з Туреччиною та Іраном. Всього - близько 13 тис. військовослужбовців).

Карабахський конфлікт визначив пріоритет РФ у воєнній політиці цієї закавказької країни. Для забезпечення ефективності у взаємному воєнному протистоянні Азербайджан та Вірменія використовують принципово різні джерела: Баку - фінанси, отримані від експорту нафти, Єреван - пільгові поставки зброї з Росії, а також членство в ОДКБ. Поки що воєнно-політичне співробітництво з РФ для Вірменії є безальтернативним, що усвідомлюється правлячою елітою країни [208].

У 2015 р. вірменське політичне керівництво ініціювало подальше збільшення воєнної присутності Росії на території власної країни. Планується створити базу Сил КСОР, базу миротворчих сил, а також Об'єднану авіаційну базу ОДКБ [160]. Кількість російських військовослужбовців може досягти 40 тис. осіб, що дорівнюватиме кількісному складу власне вірменської армії.

Воєнна політика Казахстану. Збройні сили Казахстану становлять 108-110 тис. осіб (4,33 військовослужбовців на 1000 чол. населення).

Сучасний Казахстан, маючи порівняно невелике населення для своєї площі (16 млн. осіб за переписом 2009 р.) усвідомлює неможливість самостійного забезпечення воєнної безпеки в умовах подальшого нарощування загроз і небезпек воєнного характеру в регіоні Центральної Азії. Своєрідним «моментом прозріння» казахського воєнно-політичного керівництва в питаннях силового убезпечення розвитку власної країни став 1999 р., коли афганські таліби вийшли на кордони центрально-азійських республік та відбулось пряме вторгнення бойовиків на територію Киргизстану й Узбекистану. Як відповідь на ці події, у казахській воєнній доктрині 2000 р. були зафіксовані загрози воєнного характеру, ескалація та перехід яких у «гарячу» фазу здатні призвести до катастрофічних наслідків для казахської державності [45]. Ними, зокрема, визнаються: безпосередня близькість до ядерних держав - Росії, Китаю, Індії, Пакистану; неспівставність чисельності збройних сил та мобілізаційних ресурсів з аналогічними можливостями сусідніх держав, насамперед Китаю та Росії; вибухонебезпечна етноконфесійна обстановка в регіоні Центральної Азії, можливість подальшого нарощування незаконних збройних формувань за рахунок релігійних екстремістів, терористів, сепаратистів; недостатній рівень охорони державного кордону з огляду на його значну протяжність (15 тис. км); близькість осередків нестабільності: реальних (Афганістан) та потенційних (Тибет та Сіньцзянь в КНР, Киргистан, Узбекистан, Таджикистан); величезна територія країни; наявність значних покладів корисних копалин, у тому числі енергоносіїв, що може стимулювати бажання інших держав заволодіти ними; відсутність в армії досвіду сучасних бойових дій; критична залежність війська та воєнної інфраструктури від іноземних виробників озброєнь та військової техніки тощо [173]. На наш погляд, до цього слід додати сприйняття Казахстану як транзитної країни для постачання наркотиків в Росію та ін. євразійські країни.

Як і у випадку з Вірменією, російський фактор має особливе значення в еволюції воєнної політики Казахстану. Насамперед, слід вказати на наявність кількох форматів міждержавної взаємодії Казахстану й РФ, яка одночасно здійснюється в межах СНД, Євразійського економічного співтовариства, а також Шанхайської організації співробітництва. На цій основі забезпечується рівень воєнного співробітництва, недосяжний для інших пострадянських країн. Так, Росія продовжує використовувати в Казахстані 7 великих воєнних об'єктів, загальна площа яких становить 11 млн. га (у тому числі 5-й Державний випробувальний космодром «Байконур»).

Після підписання 28.03.1994 р. Договору про воєнне співробітництво Росія та Казахстан додатково підписали понад 60 двосторонніх документів, що свідчать про подальше посилення воєнної співпраці сторін [7, с. 92]. Її головними напрямками були й залишаються їх воєнно-технічне співробітництво, підготовка казахських військовиків у воєнних вишах РФ, забезпечення безпеки зовнішніх кордонів, взаємодія контррозвідок [46]. Росія у свою чергу «повертається в Центральну Азію», звідки була змушена вийти на початку 90-х років. Присутність російських військовиків у Казахстані дозволяє не лише більш ефективно впливати на інші держави регіону (Киргизію, Узбекистан, Таджикистан), але й удосконалювати механізми моніторингу за південною частиною Євразії в цілому.

Попри зовнішню конструктивність казахсько-російської співпраці у воєнно-політичній сфері слід вказати на помітне посилення напруженості у відносинах сторін, що проявилася після російської анексії Криму (2014 р.) та вторгнення російських військ на Донбас (2014-2015 рр.). Зокрема, МЗС Казахстану виступило з різкою критикою висловлювань деяких російських політиків і чиновників про те, що у складі цієї азійської країни перебувають «історичні російські землі» [21]. Влада Казахстану небезпідставно побоюється повтору «кримського сценарію» на своїй території, що, у випадку його реалізації, повністю зруйнує багаторічні напрацювання у сфері забезпечення воєнної безпеки цієї країни з вимушеним використанням російського чинника. Підтвердженням таких побоювань стала «антитерористична операція» 2016 р. в Ак-Тюбе (Актюбінську), в організації якої підозрюються спецслужи РФ.

Воєнна політика Киргизії. Киргизька армія є однією з найменших серед держав СНД - 12,5 тис. осіб (2,12 військовослужбовців на 1000 чол. населення).

Киргизія об'єктивно належить до умовної групи «малих держав». Не маючи належних ресурсів задля забезпечення самодостатньої зовнішньої та воєнної політики, країна змушена орієнтуватись на кілька «центрів сили», що мають стратегічні інтереси в Центральній Азії. До них відносять Росію, Китай і США, які прагнуть закріпитись в регіоні на максимально можливу перспективу [54].

Свого часу Президент Киргизстану А. Акаєв (перебував на посаді у 1990-2005 рр.) запропонував так звану доктрину «дипломатії шовкового шляху», яка 17.09.1998 р. була прийнята в якості офіційного документа ООН. У доктрині вперше йшлося про «антинаркотизм, антиекстремізм і антитероризм» як нові й конче потрібні напрямки координації зусиль міжнародної спільноти з метою убезпечення регіонального і глобального розвитку. Як вважав А. Акаєв, реалізація доктрини могла б перетворити Центральну Азію в зону стабільності й безпеки, надати Киргизії можливість розвиватися по «швейцарському сценарію».

Практика виявилась іншою. Поступовий тиск РФ на Киргизію призвів спочатку до часткового, пізніше - до системного відновлення російських позицій в регіоні. Проросійська складова воєнної політики Киргизстану була й залишається даністю міжнародної активності цієї країни практично з моменту здобуття державно-політичної незалежності. На користь цього свідчать розміщення в Бішкеку оперативного штабу Колективних сил швидкого розгортання ОДКБ (попередника КСОР до перейменування у 2009 р.), відкриття філіалу Антитерористичного центру СНД. 22.09.2003 р. був підписаний Договір про статус та умови перебування російської воєнної бази в Киргизії. У 2012 р. президенти Киргизії та РФ підписали документи про довгострокове перебування російських військ в Киргизії (на 2017-2032 рр. з перспективою продовження ще на 5 років). 23.10.2003 р. на летовищі в м. Кант було відкрито авіаційний компонент Колективних сил швидкого розгортання.

Як противагу російському впливу на Киргизію слід сприймати зусилля США, спрямовані на власне закріплення на території країни. Доречно пригадати послідовні моральні заохочення Бішкеку з боку Сполучених Штатів, які в 90-х роках називали Киргизстан «острівцем демократії» в нестабільному середовищі пострадянських республік Центральної Азії, а президента А. Акаєва - виключенням з правила рекрутування глав нових держав з лав партійної номенклатури. Так само доречно вказати на послідовні зусилля США забезпечити воєнну присутність на території Киргизії (розміщення у 2001 р. американської бази ВПС у бішкекському аеропорту «Манас»).

На наш погляд, слід чітко розрізняти формати російської та американської воєнної присутності в Киргизії, які не співпадають. Якщо російський авіаційний компонент є воєнною базою КСОР в межах багатосторонніх угод ОДКБ, розрахованих на тривалу перспективу, то американська база була тимчасовою, розрахованою лише на період проведення коаліційними силами антитерористичної операції в Афганістані. Після припинення активної фази цієї операції відбулось перейменування американської бази в «Центр транзитних перевезень». При цьому загальна кількість американських військовослужбовців залишалась незмінною - близько 1 тис. осіб. У 2014 р. американська воєнна база була закрита.

Киргизко-китайське воєнно-політичне співробітництво обмежується форматом ШОС. Розпочавшись з урегулювання прикордонних питань, зараз воно поширилось на безпекову та економічну співпрацю. При цьому Китай критикує американську воєнну присутність на території Киргизії.

Поки що Киргизстану вдається балансувати між Росією, США та КНР, почергово узгоджуючи власні воєнно-політичні ініціативи з інтересами «великих» країн. Розширення воєнного співробітництва зі Сполученими Штатами не призвело до утиснення російської воєнної присутності. Російські позиції не змінились в ході динамічної зміни на посаді президента Киргизії А. Акаєва (2005 р.), К. Бакієва (2010 р.), Р. Отунбаєвої (2011 р.), А. Атамбаєва (чинний глава держави з 2011 р.). Російська й американська присутність на території Киргизії не перешкоджає Бішкеку налагоджувати зв'язки з Китаєм. Подібну воєнно-політичну гнучкість деякі автори свого часу пропонували назвати політикою «відкладеного нейтралітету» [15].

Воєнна політика Таджикистану. Країна утримує збройні сили чисельністю 25 тис. осіб (0, 84 військовослужбовців на 1000 чол. населення).

Таджикистан змушений реагувати на загрози й небезпеки воєнного характеру, головними джерелами продукування яких є гострі міжетнічні протистояння, територіальні суперечки, боротьба за водні ресурси, проблеми тероризму, наркотрафіку, неконтрольованої міграції. Додатково слід враховувати недосконалість політичної системи країни, що є наслідком громадянської війни 1992-1997 рр. (внутрішній аспект), а також складність таджицько-узбецьких міждержавних відносин та наявність спільного кордону з Афганістаном (зовнішній аспект). Принагідно слід підкреслити, що афгано-таджицький кордон є одним з найбільш «гарячих» по периметру СНД, що пояснюється тривалою внутрішньо-афганською нестабільністю, яка не має перспектив швидкого врегулювання.

Деякий час незалежний Таджикистан намагався балансувати між Росією та Заходом, прагнучи отримати політичний зиск з обох напрямків. На початку ХХІ ст. ситуація змінилась на користь РФ: «загострення проблем ісламського екстремізму, скорочення фінансової допомоги з боку європейських держав і США, посилення талібської загрози … призвели до руйнування ілюзій відносно Заходу» [105]. У цій ситуації для Душанбе стратегічно важливе значення набуває участь в ОДКБ. Таджицькі науковці відкрито заявляють, що Росія домінує в цій наддержавній структурі як за політичною вагою, так і військовою могутністю. РФ «надає значну підтримку в забезпеченні колективної безпеки в Центральній Азії, що, у свою чергу, запобігає подальшому поширенню загроз на увесь простір СНД. У випадку появи нових викликів і загроз для Таджикистану єдиним гарантом безпеки може стати ОДКБ» [105, с. 27].

Отже, маючи незначний воєнний бюджет та невелику армію, Таджикистан по аналогії з іншими «малими» центрально-азійськими республіками змушений делегувати частину суверенітету (зокрема, необхідність створення мінімальних засад забезпечення воєнної безпеки) Російській Федерації як через членство в ОДКБ, так і шляхом підтримання двосторонніх відносин. РФ утримує на території Таджикистану 201-у базу Сухопутних військ, термін перебування якої анонсовано на перспективу до 2042 р. У 2015 р. досягнута домовленість про посилення цієї бази авіаційними засобами (перекидання російських гелікоптерів на аеродром Айні) [161].

Слід додати, що Душанбе намагається удосконалювати двостороннє співробітництво не лише з Росією, а і з КНР. Проте китайський напрямок міжнародної активності Таджикистану поки що явно поступається російському. Зокрема, успішно вирішені питання прикордонного врегулювання ні Душанбе, ні Пекін не підняли до рівня комплексного воєнно-політичного співробітництва.

Воєнна політика Узбекистану. Збройні сили цієї країни становлять 52 тис. осіб (1,96 військовослужбовців на 1000 чол. населення).

Для Узбекистану, як й інших республік центрально-азійського регіону, важливим залишається воєнно-політичне співробітництво з РФ. Про значення Узбекистану в розбудові Москвою пострадянського воєнно-політичного балансу свідчить те, що другою назвою ОДКБ є Ташкентський пакт. Виходячи з цього, слід вказати на підвищену увагу Кремля до воєнно-політичних можливостей Узбекистану, постійні спроби їх практичного використання. Якщо конкретизувати, то головними напрямками взаємодії Ташкенту й Москви у воєнній площині стали: розбудова об'єднаної системи ППО, воєнно-технічне співробітництво, спільне використання воєнних об'єктів, охорона кордону, підготовка воєнних кадрів у російських вишах, спільний випуск воєнно-транспортного літака Іл-76, проведення спільних навчань і тренувань тощо. Подібна розгалуженість міждержавних контактів стимулювала підписання у 2004 р. двостороннього Договору про стратегічне партнерство та Договору про союзницькі відносини.

Доцільно нагадати про період «подвійної гри» Узбекистану, сенсом якої були паралельні воєнно-політичні проекти з РФ та США. Зокрема, в Ханабаді дислокувалась американська воєнна база, що обслуговувала коаліційні сили в Афганістані. Проте у 2005 р. США звинуватили Ташкент у застосуванні надмірної сили при ліквідації безладів в Андижані. Реакція Президента І. Карімова була досить жорсткою: через півроку ця база припинила своє існування.

Якщо застосувати деякі узагальнення, то участь Узбекистану у пострадянських воєнно-політичних трансформаціях під егідою РФ не слід вважати послідовною та однозначно промосковською. Досить пригадати, що Узбекистан у 1992 р. стояв біля витоків створення ОДКБ, у 1999 р. - призупинив членство в Організації, у 2006 р. повернувся, у 2012 р. - знову призупинив [23].

В Узбекистані небезпідставно зазначають, що механізми ОДКБ з моменту створення цієї Організації жодного разу не були ефективно задіяні з метою нормалізації обстановки у формальній зоні її відповідальності. Цього не сталося ні в Таджикистані, ні в Нагірному Карабаху, ні в Чечні. «Членство Узбекистану в ОДКБ є ланкою в ланцюгу подій і процесів, які об'єднує один смисл, а саме: Росія відновлює свій статус системо-утворюючої держави на пострадянському просторі, тобто статус держави, яка домінує в політичних процесах у рамках СНД» [33]. З врахуванням цього періодичне входження Узбекистану в ОДКБ (з наступним призупиненням членства) викликане не стільки міркуваннями спільності безпекових інтересів членів Організації, скільки відсутністю у країни альтернатив у сфері воєнно-політичного співробітництва.

Звучать і більш жорсткі висновки: Узбекистан знову змінює свою геополітичну орієнтацію, сподіваючись повернути прихильність США. Узбекистан розміщений «на вістрі» ймовірного проникнення талібів з території Афганістану. Відповідно, Президенту І. Карімову потрібен більш потужний закордонний партнер, який до того ж здатен допомогти у протистоянні не лише із зовнішньою, але і внутрішньою загрозою - Ісламським рухом Узбекистану [62].

Можемо підсумувати: ОДКБ була й залишається воєнно-політичним проектом Москви, мета якого - утримувати пострадянські республіки у максимально можливій залежності від РФ. Безпекова й оборонна проблематика для цього підходять навіть більше, ніж економічна. Аргументів на користь самостійності воєнної політики держав-членів ОДКБ, позбавлених московських втручань, існує досить мало. Винятком є Узбекистан, що намагається лавірувати між кількома «полюсами сили», почергово ставлячи на Москву або Вашингтон. Інші країни СНД задовольняються формальним входженням в пострадянську безпекову структуру, при цьому адекватно усвідомлюючи її обмежені практичні можливості.

І. Храбан додає, що ОДКБ «все ще лишається деякою мірою аморфним і недієздатним утворенням… Тому зміцнення військового альянсу на просторах СНД залишається для Москви одним з державних пріоритетів. До того ж існує дещо спільне, що об'єднує країни-члени ОДКБ: усі вони потребують гарантій безпеки з боку Росії. І завдяки цьому політичному інтересу ОДКБ може існувати, а військове співробітництво розвиватися» [188, с. 512-513].

На цьому тлі доводиться констатувати здатність країн СНД, що не входять до складу ОДКБ, самостійно розв'язувати важливі воєнно-політичні питання, мінімально зважаючи на реакцію Москви або взагалі нехтуючи нею. До таких держав належать Азербайджан, Грузія (вийшла зі складу Співдружності у 2008 р.), Молдова, Україна (не підписавши Статут СНД від 22.01.1993 р., Україна де-юре не є державою-членом Співдружності, проте має статус держави-засновниці та держави-учасниці). Нижче йтиметься про деякі деталі воєнно-політичного розвитку цих країн.

Воєнна політика Азербайджану. Азербайджан утримує збройні сили чисельністю 66-68 тис. осіб (8,1 військовослужбовців на 1000 чол. населення).

Воєнно-політичний розвиток Азербайджану прямо чи опосередковано враховує фактор «втрачених територій», про що йдеться в нормативно-правових документах республіки з питань зовнішньої політики. Зокрема, Концепція національної безпеки Азербайджану пріоритетами державної політики вважає «відновлення територіальної цілісності країни» та «ліквідацію наслідків втрати Нагірного Карабаху та семи інших регіонів» [211].

Враховуючи російські інтереси в регіоні, підтримку Кремлем воєнно-політичного курсу Вірменії, Азербайджан з перших років незалежності віддав пріоритет західному напрямку своєї зовнішньої політики, сподіваючись на євроатлантичну підтримку в питаннях відновлення територіальної цілісності. Крім того, Баку врахував так звані «енергетичні чинники» посилення західної уваги до Закавказзя, зокрема активізацію США та ЄС в питаннях контролю над транзитом енергоносіїв із зони Каспійського моря на Захід [53].

Стає зрозумілою логіка дій офіційного Баку, який, вступивши в ОДКБ в момент її заснування у 1992 р., майже одночасно (у 1994 р.) уклав з НАТО договір про співпрацю в рамках Програми «Партнерство заради миру», а також Індивідуальну програму партнерства (ІПП) з Альянсом. О. Дуднік вказує, що «у співробітництві з НАТО Азербайджан виявляв зацікавленість натовським досвідом врегулювання воєнних конфліктів, управління кризовими ситуаціями, обміном інформацією щодо контролю за звичайними озброєннями, а також питанням охорони трубопроводів» [53]. Відповідно до ІПП, Азербайджан започаткував періодичну участь у навчаннях Альянсу та конференціях з їх планування. Відстоюючи власні інтереси, Баку ще в 90-х роках намагалося залучити НАТО і США до розв'язання нагірно-карабахського конфлікту.