Воєнна політика пострадянських держав: порівняльний аналіз

На противагу цьому, найбільш загрозливими, спрямованими проти національних інтересів України, практично антидержавними стали воєнно-політичні рішення періоду В. Януковича. Такими дисертант вважає датовані 2010 р. рішення про продовження терміну перебування ЧФ РФ у Севастополі на 25 років, а також набуття Україною позаблокового статусу, що поставило під сумнів багатократно озвучені на вищому державному рівні та юридично зафіксовані наміри України про євроатлантичну інтеграцію. Як наслідок, Україна виявилася неготовою, до наступних історичних випробувань, ініційованих РФ.

Дисертант свідомо не додає до цього списку законодавчу статистику Президента України Порошенка П. О., оскільки його діяльність, по-перше, відбувається в принципово інших воєнно-політичних умовах, зокрема, під час неоголошеної російсько-української війни, по-друге, далека від свого завершення.

П'ятий Президент незалежної України (Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України) П. Порошенко, прийшовши до влади вже після анексії Криму, проголошення псевдоутворень ДНР та ЛНР, окупації частини української території російськими військами, ескалації інформаційно-психологічної війни проти України, постав перед необхідністю керування обороною країни від сусідньої держави-агресора [216]. Детальний аналіз воєнно-політичної діяльності П. Порошенка є справою майбутніх дослідників. Зупинимось на воєнно-доктринальних ініціативах п'ятого Президента України.

Тимчасова окупація Російською Федерацією частини території України - Автономної Республіки Крим і міста Севастополя, розпалювання Росією збройного конфлікту в східних регіонах України та руйнування системи світової та регіональної безпеки і принципів міжнародного права зумовили швидкий перегляд (уточнення) доктринальних положень щодо формування та реалізації воєнної політики України. 24.09.2015 р. Президент України підписав Указ «Про нову редакцію Воєнної доктрини України» [144]. Цим документом було скасовано дію попередніх доктринальних актів, які втрачали чинність.

Воєнна доктрина 2015 р. чітко й однозначно визначила актуальні воєнні загрози для України, до яких віднесені:

- збройна агресія та порушення територіальної цілісності України (тимчасова окупація Російською Федерацією АР Крим, м. Севастополя та військова агресія РФ в окремих районах Донецької і Луганської областей), нарощування військової потужності РФ в безпосередній близькості до державного кордону України, в т. ч. потенційна можливість розгортання тактичної ядерної зброї на території АР Крим;

- мілітаризація Російською Федерацією тимчасово окупованої території шляхом формування нових військових частин і з'єднань, а також постачання бойовиків, військової техніки та засобів матеріально-технічного забезпечення;

- присутність військового контингенту РФ у Придністровському регіоні Республіки Молдова, який може бути використаний для дестабілізації ситуації у південних регіонах України;

- нарощування Російською Федерацією поблизу державного кордону України угруповання військ з потужним ударно-наступальним потенціалом, створення нових, розширення і модернізація наявних баз, об'єктів військової інфраструктури;

- активізація спеціальними службами РФ розвідувально-підривної діяльності в Україні з метою дестабілізації внутрішньої соціально-політичної обстановки в Україні, а також з метою підтримки не передбачених законом збройних формувань у східних регіонах України і створення умов для розширення масштабів збройної агресії;

- діяльність на території України не передбачених законом збройних формувань, спрямована на дестабілізацію внутрішньої соціально-політичної ситуації в Україні, залякування населення, позбавлення його волі до опору, порушення функціонування органів державної влади, місцевого самоврядування, важливих об'єктів промисловості та інфраструктури;

- територіальні претензії РФ до України, посягання на її суверенітет і територіальну цілісність.

Доктрина вперше вказує на ймовірні сценарії реалізації воєнних загроз:

Сценарій 1. Повномасштабна збройна агресія РФ проти України з проведенням сухопутних, повітряно-космічних, морських операцій з рішучими воєнно-політичними цілями.

Сценарій 2. Окрема спеціальна операція РФ проти України із застосуванням військових підрозділів та/або частин, вогневих ударів, інформаційних, інформаційно-психологічних операцій (дій) у сукупності з використанням невоєнних заходів, в тому числі миротворчих сил за відсутності відповідного рішення Ради Безпеки ООН.

Сценарій 3. Блокада морських портів, узбережжя або повітряного простору України із застосуванням воєнної сили, порушення комунікацій України з боку РФ.

Сценарій 4. Збройний конфлікт всередині держави, інспірований РФ з намаганням відокремити від України адміністративно-територіальні одиниці у східних та південних регіонах України, за участю не передбачених законом збройних формувань, терористичних угруповань у взаємодії з політичними, неурядовими, етнічними, релігійними або іншими організаціями.

Сценарій 5. Збройний конфлікт на державному кордоні України, зокрема прикордонні збройні інциденти (провокації, сутички) з регулярними або нерегулярними силами РФ, не передбаченими законом збройними формуваннями.

Сценарій 6. Терористичні акти на території України або проти громадян України, посягання на життя державних чи громадських діячів, представників іноземних держав (вчинені з метою провокації війни або міжнародних ускладнень), диверсії (у тому числі на об'єктах критичної інфраструктури), а також вибухи, підпали у приміщеннях органів державної влади, викрадення громадян або захоплення заручників.

Як зазначається у доктрині (і дисертант погоджується з цією точкою зору), реалізація будь-якого з цих сценаріїв може «призвести до зміни конституційного ладу України, подальшої окупації України або її окремих територій, встановлення прямого або опосередкованого контролю над Україною та втрати нею державного суверенітету і територіальної цілісності». Можна зробити й інший висновок - перед нами перший документ державно-стратегічного значення, який ідентифікує агресора, розкриває його цілі, пояснює способи протидії, називає конкретний термін готовності головних елементів сектору безпеки і оборони України (насамперед, Збройних Сил) до рівноцінної взаємодії з арміями НАТО.

Основні цілі у сфері воєнної політики (воєнно-політичні цілі) документ визначає так: відбиття збройної агресії РФ проти України;забезпечення обороноздатності України на рівні, достатньому для запобігання виникненню збройного конфлікту, а в разі збройного конфлікту - для його локалізації і нейтралізації; участь України у реалізації спільної політики безпеки і оборони Євросоюзу; удосконалення системи забезпечення воєнної безпеки, яка б гарантувала надійний захист держави від зовнішніх та внутрішніх загроз, гідне сприйняття України на міжнародному рівні та відповідала критеріям членства України в ЄС і НАТО.

Принципово важливими для воєнно-політичного майбутнього України є наступні констатації, що отримали доктринальне оформлення: з відмовою від політики позаблоковості Україна вибудовує нові підходи до забезпечення національної безпеки, надаватиме пріоритет участі в удосконаленні та розвитку євроатлантичної та європейської систем колективної безпеки. Для цього Україна буде інтегруватися до європейського політичного, економічного, правового простору з метою набуття членства в ЄС, а також поглиблювати співпрацю з НАТО. Пріоритетним завданням поглиблення співпраці з альянсом є досягнення до 2020 року повної сумісності Збройних Сил України з відповідними силами держав-членів НАТО [224].

Порівняно з попередніми, Воєнна доктрина 2015 р. є набагато досконалішою з позицій конкретизації противника (ворога), визначення основних завдань воєнної політики України у найближчий час і в середньостроковій перспективі, визначення суспільно-політичних, економічних та інших умов реалізації воєнної політики, воєнно-політичних та воєнно-економічних обмежень України, шляхів досягнення цілей воєнної політики України тощо.

Разом з тим, попри її безумовні позитиви нового документу, слід вказати на його вади й недоліки, які в умовах збройного вторгнення сусідньої держави є визначальними для державницького майбутнього України. Так, Воєнна доктрина 2015 р. воєнну політику України по аналогії з попереднім документом визначає як «діяльність суб'єктів забезпечення національної безпеки держави», пов'язану «із запобіганням воєнним конфліктам, організацією та здійсненням військового будівництва і підготовкою Збройних Сил України, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Державної спеціальної служби транспорту, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних органів спеціального призначення до збройного захисту національних інтересів» [145].

Впадає в очі трафаретна подібність сутності воєнної політики, що міститься у вищих державних документах, у «мирному» 2004 та «воєнному» 2015 році. Складається враження про «механічне» копіювання окремих доктринальних положень новою групою розробників, що користувалася старими інформаційними ресурсами. Або ж про існування єдиного центру підготовки Воєнної доктрини, який, знехтувавши радикальними змінами воєнно-політичної обстановки у Східній Європі та світі, не продемонстрував інтелектуальної досконалості при визначенні воєнної політики України в радикально інших геостратегічних умовах.

Не менш суперечливим є доктринальне визначення сектору безпеки і оборони, до якого віднесено охоплену єдиним керівництвом «сукупність органів державної влади, Збройних Сил України, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Державної спеціальної служби транспорту, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних органів спеціального призначення, діяльність яких за функціональним призначенням відповідно до Конституції та законів України спрямована на захист національних інтересів від зовнішніх і внутрішніх загроз національній безпеці України».

Вказувати у визначеннях і воєнної політики, і сектору безпеки й оборони у якості самодостатніх суб'єктів їх забезпечення Державну службу спеціального зв'язку та захисту інформації України (7,5 тис. осіб), а також Державну спеціальну службу транспорту України (5 тис. осіб) - неосновних збройних формувань - дисертант вважає непрофесійним спрощенням сутності збройного убезпечення державотворчого процесу, термінологічним окозамилюванням, неадекватним сприйняттям воєнно-політичної реальності, надскладний перебіг якої ставить Україну перед доленосним вибором «бути чи не бути». Цікаво, що таке ж визначення воєнної політики присутнє в Стратегічному оборонному бюлетені України, введеної в дію Указом Президента України від 06.06.2016 р. [146]. Попри те, що документ готувався у тісній співпраці з західними фахівцями, у ньому спостерігаються залишки «радянщини», що не може не бути предметом наукової критики [213].

Останню думку навіть доцільно посилити до наступного звучання: тимчасова окупація РФ АР Крим і м. Севастополя, розпалювання Росією збройного конфлікту в східних регіонах України, руйнування систем світової і регіональної безпеки стимулюють інше прочитання Воєнної доктрини з принципово іншими висновками стосовно витоків воєнної політики та можливості її об'єктивації у швидкозмінних збройно-силових реаліях.

Йдеться про наступне. Чинний Закон України від 19.06. 2003 р. «Про основи національної безпеки України» до суб'єктів забезпечення національної безпеки (а як це слідує з Воєнної доктрини - вироблення та втілення в життя воєнної політики) відносить низку конституційних органів, починаючи з Президента України (і як глави держави, і як Голови Ради національної безпеки і оборони України), Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та закінчуючи прокуратурою України [143, с. 71-80]. Загальна кількість органів, відповідальних за національну безпеку України - більше двадцяти. Точну їх кількість закон не визначає, оскільки «Воєнна організація держави», «правоохоронні органи», «суди загальної юрисдикції» названі в цілому, не маючи необхідної структурної деталізації. Показовим є таке: останнім суб'єктом забезпечення національної безпеки (за їх загальним переліком у ст. 9) названо «громадян України», які «через участь у виборах, референдумах та через інші форми безпосередньої демократії … реалізують національні інтереси, добровільно … здійснюють заходи, визначені законодавством України щодо забезпечення її національної безпеки». Залишається додати - і заходи щодо реалізації воєнної політики України. Маємо причинно-наслідковий ланцюг: громадяни України нарівні з державою є повноцінними суб'єктами воєнної політики, що особливо переконливо проявилось під час Революції гідності 2013-2014 рр. та російського збройного вторгнення в Україну, що розпочалось у 2014 р.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 3

Воєнна політика пострадянських республік містить ознаки як деякої подібності, так і принципової відмінності. Головним об'єднавчим чинником виступає брак воєнно-політичного досвіду нових незалежних держав з питань розбудови національних оборонних систем, адекватних вимогам часу, відсутність самодостатнього воєнно-стратегічного мислення, обмеженість ресурсів, значна (іноді критична) залежність від зовнішніх чинників тощо. Винятком можна вважати Російську Федерацію з її віковими традиціями воєнно-силової практики, застосування якої у різний час та з різною мірою інтенсивності відчули практично всі колишні радянські республіки. Проте й РФ, втративши після 1991 р. Київський, Одеський, Прикарпатський, Прибалтійський, Закавказький, Туркестанський (Середньоазіатський) воєнні округи колишнього СРСР, групи військ за кордоном (в Угорщині, Чехословаччині, Польщі, Німеччині, а також Монголії), воєнні бази на Кубі та у В'єтнамі, була поставлена перед необхідністю прийняття принципово нових воєнно-політичних рішень з метою відновлення власної оборонної сфери.

Різниця між новими незалежними державами полягала й полягає у виборі ними різних, іноді діаметрально протилежних стратегій воєнного (збройно-силового) убезпечення власних державотворчих проектів. Так, країни Балтії практично з моменту отримання державно-політичної незалежності поставили на євроатлантичну інтеграцію, яка згодом призвела до їх повноцінного членства в Альянсі. При цьому Латвія, Литва та Естонія категорично відмовились від наслідування воєнно-політичного спадку Союзної держави - як у кадровому, структурно-функціональному, духовно-патріотичному, так і логістичному аспектах. Інші пострадянські країни (більшість у складі СНД) обрали варіант трансформації фрагменту радянських Збройних Сил, що була дислокована на їх території, у національне військо. Надмірною залежністю нових армій від радянських технічних, кадрових, технічних та ін. трафаретів скористалась Росія, якій на початку 90-х років вдалося створити наддержавне об'єднання - Організацію Договору про колективну безпеку, що задумувалась як механізм відновлення воєнно-політичного впливу Москви на колишні республіки (за сумісництвом - радянські воєнні округи, що забезпечували прикриття центральних регіонів Росії на далеких підступах).

Україна також скористалась можливістю реорганізації фрагменту Радянської Армії у Збройні Сили України, відмовившись при цьому від ядерного спадку попередньої держави. У ранніх воєнно-політичних проектах Києва йшлося про швидке створення Воєнної організації Української держави, яка, виходячи з якісних та кількісних показників особового складу та військової техніки зразка 1991 р., мала надійно убезпечувати процес розбудови незалежної і суверенної України.

Роки незалежності засвідчили непослідовність й навіть утопічність окремих воєнно-політичних ескізів, виконаних різними політичними командами, які не забезпечили ефект «накопичення позитивних результатів» під час демократично-дискретних оновлень влади. «Україна мілітарна» (як, втім, і «Україна економічна» або «Україна соціально-демографічна») не розвивалась, а деградувала. Зараз доводиться констатувати тимчасовий воєнно-політичний програш України Російській Федерації, що відбувся впродовж 2010-2015 рр. На початку цього терміну, пов'язаного з перемогою на президентських виборах В. Януковича, активізувались процеси скорочення українського війська, згортання бойової підготовки частин і підрозділів, подальше зниження військового бюджету, призначення на посади осіб, налаштованих проти України, включно з громадянами РФ на посаді глави оборонного відомства.

Станом на 2014-2015 рр. Україна виявилась втягнутою у збройне протистояння з російською армією та сепаратистськими угрупованнями, що активно підтримувалися Кремлем. Кількісною ознакою слабкості національної оборонної сфери стали людські, економічні, територіальні втрати України (анексія АР Криму, окупація окремих регіонів Донеччини та Луганщини), якісною - воєнно-політичні плани сусідньої держави, що передбачають повне руйнування незалежної України та відновлення кремлівського диктату над усією українською територією. В основі російського збройного тиску на Україну лежать віроломство, нехтування міжнародними зобов'язаннями, повне ігнорування норм міжнародного права, до чого Київ виявився неготовим.

Рішучий опір державних збройних формувань та нашвидкоруч створених добровольчих тактичних одиниць зупинили російську експансію вглиб України, каталізували процес відродження національного війська, проте не створили механізмів швидкого повернення втрачених територій, відновлення матеріальних активів, поповнення соціальних ресурсів, а також надійного гарантування стратегічних перспектив України, позбавлених російського втручання.

Таким чином, маємо ситуацію трансформації воєнної політики пострадянських країн за наступними сценаріями: колективного забезпечення воєнної безпеки шляхом вступу до НАТО (країни Балтії); вимушено-ситуативної адаптації до російських впливів (країни ОДКБ); повного або часткового ігнорування російських інтересів у намаганні захистити власний геостратегічний вибір (Україна, Грузія, Молдова, Азербайджан); проголошення нейтралітету (Туркменістан).

У будь-якому випадку дисперсія воєнно-політичних траєкторій колишніх радянських республік не дозволяє сподіватись на їх реінтеграцію в цільну оборонно-безпекову структуру, яка б позитивно сприймалася усіма ними без винятку. Президентська республіка Росія здатна створити обмежені формати залучення інших президентських держав до спільних воєнних приготувань у межах колишніх радянських кордонів. Проте змушувати їх брати участь у «далеких війнах», ініційованих Москвою (на кшталт сирійської), наявна російська еліта неспроможна. Воєнно-політичне домінування РФ над частиною пострадянських держав деякий час може підтримуватися за рахунок виключно кількісних показників в особовому складі, озброєнні, техніці, проте вважати російське лідерство пролонгованим на далеку перспективу в умовах глобалізованого світу не варто.

ВИСНОВКИ

1. Воєнно-політична складова соціальної активності владарюючого суб'єкта є невід'ємною частиною його діяльнісного алгоритму та здійснюється незалежно від цивілізаційного контексту та конкретно-історичних обставин. Розрізняються дві платформи осягнення витоків та з'ясування змістовних параметрів воєнної політики. Частина дослідників вважає її складовою державної політики, спрямованою на застосування засобів збройного насильства задля реалізації загальнодержавних цілей. Інші науковці, враховуючи окремішність воєнно-політичного позиціонування політичних партій, громадських рухів, експертних кіл, інших структур громадянського суспільства вказують на існування альтернативних версій воєнної політики, що можуть не співпадати з державними. Країнам, що схильні до авторитарно-тоталітарної моделі організації політичної влади, властиве продержавне (етатистське) розуміння сутності воєнної політики, що не допускає її альтернативних тлумачень. Демократичні країни розглядають воєнно-політичні процеси як складне поєднання державних та недержавних зусиль в оборонній сфері.

2. Більш поширеною політичною системою на пострадянському просторі стала президентська республіка. Це пояснюється як слабкістю демократичних традицій у нових незалежних державах, необхідністю концентрації владних повноважень в одному управлінському центрі, так і реалізацією принципів монократичної влади з метою її одноосібного використання. Кількість президентських республік на пострадянському політичному просторі сягає дев'яти (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан), парламентських (змішаних) - шести (парламентські Естонія, Латвія, Литва, Молдова, президентсько-парламентська Грузія, парламентсько-президентська Україна). Разом з тим, співвідношення кількості президентських та парламентських пострадянських держав не слід вважати вичерпним з огляду на продовження складних процесів оптимізації влади, що може призвести до глибинних політичних змін, які потребуватимуть відповідних конституційних рішень.

3. Президентська форма державного правління в деяких пострадянських республіках трансформувалась у «суперпрезидентську». Характерними ознаками останньої стало необмежене й неконтрольоване використання влади главою держави, вторинна роль законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, підпорядковане становище судової системи, обмеження діяльності ЗМІ, жорстка регламентація діяльності громадських структур, довільне трактування терміну перебування глави держави на посаді, в окремих випадках - створення процедур передачі влади «політичному спадкоємцю» на недемократичній основі тощо. Насамперед йдеться про РФ, Білорусь, Казахстан, Туркменістан, Узбекистан, Таджикистан.

4. Президентські республіки зберегли традицію визначення воєнної політики главою держави, концентрації в його руках усієї повноти воєнно-політичних повноважень та механізмів практичного розпорядження силовим потенціалом. Негативними проявами цього стали випадки набуття воєнною політикою антинародних рис, виконання нею функцій силового убезпечення стійкості правлячого режиму та незмінності позицій політичного лідера всупереч прагненням критиків влади. На противагу цьому, парламентським республікам властивий комбінований спосіб формування воєнної політики, який поєднує її державну та недержавну складові. У даному випадку враховується ширший спектр воєнно-політичних інтересів, які артикулюються не лише владними органами, а й громадянським суспільством. За допомогою легітимних нормотворчих процедур такі інтереси інтегруються в загальнонаціональний варіант воєнної політики та закріплюються у законодавстві (воєнній доктрині держави).

5. Існує пряма кореляція між формою правління (президентською, парламентською, змішаною) та моделлю воєнної політики держави. Спадком ХХ ст., значення якого зберігається в сучасних умовах, є цілеспрямоване створення правлячими елітами моделі воєнної політики, інституційною основою якої є воєнна організація держави - сукупність органів державної влади, військових формувань, діяльність яких спрямовується на захист політичної системи від небезпек внутрішнього і зовнішнього походження. Специфікою «воєнно-організаційної» моделі втілення воєнної політики є виключне становище глави держави при вирішенні питань оборонного будівництва. Пострадянські президентські республіки обрали саме таку модель у якості інституційної основи силового убезпечення політичної системи.

6. Антиподом «воєнної організації держави» в демократичних країнах вважається «сектор безпеки і оборони», в основі якого лежить деетатизація воєнної політики, створення можливостей її синхронного продукування як державними органами, так і недержавними структурами - політичними партіями, громадськими організаціями, аналітичними центрами, мас-медійними засобами тощо. Деетатизацію воєнної політики доцільно вважати способом її диверсифікації в умовах демократичного державотворення, підставою конструктивної інтеграції держави та громадянського суспільства з безпекових і оборонних питань. Створення сектора безпеки і оборони відбиває західні підходи щодо вирішення завдань воєнно-політичного ґатунку. Парламентські пострадянські республіки обрали модель воєнної політики, що базується на «секторальному» баченні шляхів забезпечення національної обороноздатності.

7. Вибір між двома базовими моделями (воєнною організацією держави та сектором безпеки і оборони) переконливо аргументує геополітичний вибір пострадянських держав - на користь російських воєнно-політичних форматів (президентські республіки) або західних безпекових інституцій (парламентські республіки). Країни Балтії, послідовно розвиваючи «секторальні» механізми забезпечення безпеки і оборони, стали членами НАТО. Грузія, Молдова та Україна перебувають на етапі організаційного, функціонального та ціннісного наближення до структур Альянсу. Решта пострадянських держав, що створили «організаційні» засади воєнної діяльності, змушені першочергово враховувати російські воєнно-політичні ініціативи, одночасно реагуючи на західні пропозиції з оборонних питань. Вимушена амбівалентність позбавляє їх геополітичне позиціонування необхідної визначеності.

8. Воєнна політика Російської Федерації (єдиної ядерної держави на пострадянському просторі), опираючись на потужні історичні традиції, має і наддержавно-інтеграційні, й одноосібні риси, що відрізняються від її блокових ініціатив. Колективним органом пострадянських держав, ініційованим РФ та побудованим відповідно до кремлівського розуміння питань безпеки й оборони, є ОДКБ (Ташкентський пакт), створений у 1992 р. Формат ОДКБ кількаразово змінювався, практична дієвість Організації виявилася невисокою, проте її наявність є формальною ознакою воєнно-політичної інтеграції президентських республік під егідою Росії, домінування Москви над частиною пострадянських держав.

Паралельно з цим РФ демонструє різновид воєнної політики, не пов'язаний з пострадянськими союзниками. Про це свідчить еволюція концептуальних засад воєнно-політичного мислення російського керівництва, відбитих у воєнних доктринах. Збройні акції РФ проти Грузії, України, стрійської опозиції не узгоджувались у форматі ОДКБ. В останній воєнній доктрині (2014 р.) наголошено, що РФ вважає правомірним застосування збройних сил у випадку агресії проти себе та своїх союзників, а також захисту своїх громадян, що перебувають за межами Росії. Це посилює ймовірність розв'язання Кремлем нових війн на пострадянському просторі в рамках доктрини «захисту російськомовного населення». В зону ризику безпосередньо потрапляють східні та південні регіони України, Білорусь, Казахстан, Молдова, країни Балтії, опосередковано - країни Центральної Азії та Закавказзя. Воєнно-політичні плани Кремля, а також його практичні збройно-анексійні акції мають за мету відновити домінування РФ на пострадянському просторі та поставити Росію в «один ряд» з іншими впливовими державами (насамперед зі США).

9. У 1990-х роках Україна скористалася можливістю реорганізації фрагменту Радянської Армії у Збройні Сили України, відмовившись при цьому від ядерного спадку. У 90-х роках на рівні вищого воєнно-політичного керівництва йшлося про можливість створення ефективної Воєнної організації Української держави, кількісні показники якої обґрунтовано вважались одними з найбільших на Європейському континенті. Роки незалежності засвідчили неефективність воєнно-політичних програм, запропонованих різними правлячими силами, які не забезпечили ефект накопичення позитивних результатів в оборонній сфері та не призвели до створення надійних оборонних структур. Очевидною стала неможливість воєнно-політичного забезпечення євроінтеграційних перспектив України на засадах анахронічного розуміння процесів військового будівництва та безпекового союзництва.

10. Сучасна Україна перебуває у стані збройного протистояння з російською армією та підтримуваними Росією сепаратистськими об'єднаннями на території Донецької і Луганської областей. Відновлення механізмів державного управління в оборонній сфері, прийняття та реалізація нагальних воєнно-політичних рішень, рішучий опір державних збройних формувань та добровольчих частин і підрозділів, активна міжнародна допомога зупинили російсько-сепаратистську експансію вглиб України, проте не створили дієвих механізмів повернення втрачених територій, відновлення матеріальних активів та соціальних ресурсів, а також надійного гарантування стратегічних перспектив України, позбавлених російських втручань. Україна постала перед необхідністю розроблення принципово нової моделі воєнної політики, ключовими ознаками якої мають стати створення сучасного сектора безпеки і оборони та набуття повноцінного членства в євроатлантичних (європейських) безпекових структурах, що означає кінцеву відмову від радянського воєнно-політичного спадку.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Агафонов С. А. Інститут Президента в системі державної влади України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 «Конституційне право» / С. А. Агафонов. - К. : Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2003. - 16 с.

2. Азербайджан стал полноценным членом «Движения неприсоединения» [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://www.kavkaz-uzel.ru/articles/186078/.

3. Алешин В. А. Обеспечение военной безопасности России на геополитическом пространстве бывшего СССР: исторический аспект (1991-2004 гг.) : автореф. дисс. на соискание учен. степени канд. ист. наук : спец. 07.00.02 «Отечественная история» / В. А. Алешин. - М. : Институт военной истории МО РФ, 2010. - 25 с.

4. Армия Золотова: зачем и каким образом создаётся Национальная гвардия [Электронный ресурс] / [Рождественский И., Михайлова А., Рустамова Ф. и др.]; «РосБизнесКонсалтинг» (РБК). - Режим доступа: rbc.ru (5 апреля 2016 года).

5. Артюх П. И. Сущность и структура военной политики государства / П. И. Артюх // Вісник Севастопольського національного технічного університету: зб. наук. праць. - Серія: Політологія. - 2013. Вип. 145. - С. 39.

6. Арустамян А. А. Военная политика Республики Армения и ее влияние на безопасность в Закавказье : дисс. … канд. полит. наук : 23.00.02 / Арустамян Армен Арамаисович. - М. : Военный Университет, 2008. - 201 с.

7. Бабешко М. С. Военное сотрудничество России и Казахстана: двусторонний диалог и взаимодействие в рамках ОДКБ / Бабешко М. С. // Политические, военные и экономические факторы обеспечения безопасности в современных условиях: сборник докладов молодых ученых на конференции (16 апреля 2009 г.). - М. : ИМЭМО РАН, 2009. - С. 86-92.

8. Балуевский Ю. Новые смыслы военной доктрины / Ю. Балуевский // Взгляд. Деловая газета. - 2014. - 12 ноября.

9. Баронин А. Что означает новая Военная доктрина РФ? [Электронный ресурс] / А. Баронин. - Режим доступа: http://www.unian.net/politics/1027585.

10. Батанов О. В. Президентська республіка / Батанов О. В. // Юридична енциклопедія. - К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2003.

Т. 5. - С. 66.

11. Бєлов Д. М. Конституційно-правове регулювання інституту президентства в Україні та Франції: монографія / Д. М. Бєлов, Ю. М. Бисага. - Ужгород : Ліра, 2007. - 216 с.

12. Бєлов Д. М. Порівняльно-правовий аналіз інституту президентства в Україні та Франції : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 «Конституційне право» / Д. М. Бєлов. - К. : Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2005. - 20 с.

13. Бєлоусова Н. Б. Концепт національної безпеки в політичній культурі суспільства : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : спец. 23.00.03 «Політична культура та ідеологія» / Н. Б. Бєлоусова. - К. : Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2009. - 19 с.

14. Білошицький В. І. Демократичні засади цивільно-військових відносин: зарубіжний досвід і Україна : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : спец. 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / В. І. Білошицький. - К. : Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2015. - 20 с.

15. Богатуров А. Д. Отложенный нейтралитет? Центральная Азия в международной политике / А. Д. Богатуров // Россия в глобальной политике. - 2010. - № 2 (март-апрель).

16. Бодрук О. С. Міжнародний досвід формування воєнно-політичних цілей силових структур: висновки для України / О. С. Бодрук // Стратегічна панорама. - 2008. - № 3-4. - С. 157.

17. Бойко О. В. Інститут президентства в Україні і США (порівняльно-правовий аналіз) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 «Конституційне право» / О. В. Бойко. - К. : Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2004. - 20 с.

18. Буник М. З. Парламент / Буник М. З. // Енциклопедія державного управління : у 8 т. / Нац. акад. держ. упр. при Президентові України; наук.-ред. колегія: Ю. В. Ковбасюк (голова) та ін. - К. : НАДУ, 2011.

Т. 8: Публічне врядування / наук.-ред. кол.: В. С. Загорський (голова), С. О. Телешун (співголова) [та ін.]; Львівський регіональний інститут державного управління, Національна академія державного управління при Президентові України. - Львів : ЛРІДУ НАДУ, 2011.

Т. 8. - С. 399.

19. Бурковський П. А. Інститут Президента України в умовах дедемократизації (січень 2008 - вересень 2009 рр.) / П. А. Бурковський // Стратегічні пріоритети. - 2009. - № 4. - С. 19.

20. Бурлачук В. Президентська влада та авторитарні настрої в українському суспільстві / Бурлачук В. // Вектори змін українського суспільства; за ред. В. Ворони, М. Шульги. - К. : Інститут соціології НАН України, 2014. - С. 189.

21. В России заговорили об аннексии Восточного Казахстана [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://censor.net.ua/news/280457/.

22. В Україні починається перебудова сектору оборони і безпеки для вступу в НАТО [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ua.112.ua/polityka/ 312866.html].

23. Вайц Р. Выход Узбекистана из ОДКБ подчеркивает стоящую перед Россией дилемму [Электронный ресурс] / Р. Вайц. - Режим доступа: http://inosmi.ru/middle_asia/20120712/194828243.html.

24. Военная Доктрина Российской Федерации / [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://www.rg.ru/2014/12/30/doktrina-dok.html.

25. Военная организация государства // Военный энциклопедический словарь.- М. : Рипол Классик, 2001.

Т. 1. - С. 300.

26. Военная организация государства // Война и мир в терминах и определениях / под общ. ред. Д. Рогозина. - М. : 2014. - 740 с.

27. Военная политика: сущность, структура, тенденции развития // Военная политология. - М. : Военная академия Генерального штаба Вооруженных Сил, 1993. - С. 45.

28. Военная политика; Военная политика КПСС // Военный энциклопедический словарь. - М. : Воениздат, 1983. - С. 137.

29. Военные операции России в ХХ веке [Электронний ресурс]. - Режим доступа: http://xage.ru/voennye-operatsii-rossii-v-hh-veke.

30. Волобуев П. В. Четвертооктябрьская политическая система и ее социально-исторический смысл / Волобуев П. В. // Обновление России: трудный поиск решений. - М. : 1995. Вып. 3. - С. 38.

31. Волошин О. А. Стратегічні цілі РФ у проекті Євразійського союзу / О. А. Волошин // Стратегічні пріоритети. - 2013. - № 1. - С. 151.

32. Волощук О. Т. Інститут Президента у Франції, Росії та Україні: конституційні норми і політична практика : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 «Конституційне право» / О. Т. Волощук. - Х. : Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, 2008. - 20 с.

33. Вооруженные силы Узбекистана: двадцать лет спустя после обретения независимости [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://pipss.revues.org/3785.

34. Гагалюк Б. М. Політичні партії в умовах парламентаризму : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : спец. 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / Б. М. Гагалюк. - Л. : Львівський національний університет ім. І. Франка, 2008. - 20 с.

35. Ганжуров Ю. С. Парламент України в політичній комунікації: політологічний аналіз : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра політ. наук : спец. 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / Ю. С. Ганжуров. - К. : Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2007. - 32 с.

36. Глобальні військові витрати збільшилися вперше з 2011 року [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.5.ua/svit/svitovi-viiskovi-vytraty-zrosly-do-17-trln-sipri-110623.html.

37. Говоруха В. В. До питання визначення функцій воєнної організації держави / В. В. Говоруха, Ю. П. Бабков, О. М. Попригін // Наука і оборона. - 2001. - № 2. - С. 14-19.

38. Горбулін В. П. Реформа воєнної організації держави. Концептуальні підходи / В. П. Горбулін // Дзеркало тижня. - 2001. - 8 грудня. - № 48 (372).

39. Горбулін В. П. Україна і Росія: дев'ятий вал чи Китайська стіна / В. П. Горбулін, О. С. Власюк, С. В. Кононенко. - К. : НІСД, 2015. - С. 110.

40. Горбулін В. Сектор безпеки: стан і напрями реформування / В. Горбулін, О. Литвиненко // День. - № 232. - 2009. - 22 грудня.

41. Горовенко В. К. Деякі аспекти планування розвитку сектору безпеки і оборони [Електронний ресурс] / В. К. Горовенко. - Режим доступу: http://cacds.org.ua/ru/comments/415.

42. Горовенко В. К. Проблеми визначення складу Воєнної організації держави та планування її розвитку / В. К. Горовенко, М. М. Лобко // Наука і оборона. - 2008. - № 1. - С. 14-18.

43. Греджев В. А. Взаимодействие военной организации государства и гражданского общества в современной России (социально-философский анализ) : дисс. … канд. филос. наук : 09.00.11 / Греджев Виктор Анатольевич. - М. : Военный университет, 2003. - 150 с.

44. Гречанінов В. Воєнна організація України: перспективи визначення / В. Гречанінов // Чорноморська безпека. - 2007. - № 1(5). - С. 82-84.

45. Грозин А. В. Российско-казахстанское военно-политическое сотрудничество в постсоветский период и перспективы безопасности в Центральной Азии : дисс. … канд. ист. наук : 07.00.02 / Грозин Андрей Валентинович. - М. : Моск. гос. открытый пед. ун-т им. М. А. Шолохова, 2009. - 277 с.

46. Гусев Л. Сотрудничество России и Казахстана в области безопасности [Электронный ресурс] / Л. Гусев. - Режим доступа: http://old.mgimo.ru/news/experts/document188967.phtml.

47. Дереко В. Н. Воєнно-політичне рішення: політологічний аналіз : дис. … канд. політ. наук : 23.00.02 / Дереко Владислав Наільович. - К. : Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2012. - 200 с.

48. Добряк Є. Д. Питання інституційної структуризації та нормативного забезпечення воєнної політики України / Є. Д. Добряк, Е. М. Лисицин // Стратегічні пріоритети. - 2015. - № 1. - С. 12.

49. Договор о создании Союзного государства [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://www.soyuz.by/about/docs/dogovor5/.

50. Досвід функціонування інституту президента в молодих демократіях // Інститут Президента України в системі державної влади України: матеріали наукової конференції. - К. : КНУ ім. Тараса Шевченка, 2014. - С. 135-265.

51. Друга міжнародна конференція «Урядування в секторі безпеки і оборони: роль демократичних інституцій і найкращі міжнародні практики» [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.uceps.org/ukr/news.php?news_id=729.

52. Дубович І. А. Країнознавчий словник-довідник / Дубович І. А. - К. : Знання, 2008. - 839 с.

53. Дуднік О. Я. Особливості та специфіка зовнішньої політики Республіки Азербайджан в роки незалежності [Електронний ресурс] / О. Я. Дуднік. - Режим доступу: http://www.kymu.edu.ua/vmv/v/04/dudnik.htm.

54. Дундич А. Киргизия между «великими» [Электронный ресурс] / А. Дундич. - Режим доступа: http://www.intertrends.ru/twenty-three/014.htm.

55. Емец В. С. Влияние гражданского общества на военную организация государства : автореф. дисс. на соискание учен. степени канд. филос. наук : спец. 09.00.10 «Философия политики и права» / В. С. Емец. - М. : Военный университет, 1998. - 20 с.

56. Єпіфанов А. О. Окремі аспекти конституційної реформи в Україні / А. О. Єпіфанов // Стратегічні пріоритети. - 2008. - № 2 (7). - С. 30.

57. Єрмоленко А. Б. Збройні Сили України як елемент Воєнної організації держави : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : спец. 23.00.02 «Політичні інститути і процеси» / А. Б. Єрмоленко. - К. : Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2006. - 20 с.

58. Журнал «Національна безпека і оборона» [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://razumkov.org.ua/ukr/journal.php?y=2015&cat=220.

59. Зарицька І. В. Парламентська опозиція як чинник функціонування сучасної демократії : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : спец. 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / І. В. Зарицька. - К. : Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, 2009. - 16 с.

60. Звірковська В. А. Український парламентаризм: проблеми становлення і розвитку (політологічний аналіз) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: спец. 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / В. А. Звірковська. - К. : Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, 2002. - 20 с.

61. Информационные акценты новой Военной доктрины Кремля [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://sprotyv.info/ru/news/11034.

62. К чему приведет выход Узбекистана из ОДКБ [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://www.dw.com/ru/.

63. Казин Ф. А. Конституционная реформа в Украине. От президентской республики к парламентской [Электронный ресурс] / Ф. А. Казин. - Режим доступа: http://www.politex.info/content/view/175/30/.

64. Капто А. С. Военная доктрина РФ / Капто А. С. // Энциклопедия «Мир»: в 2 т. - М. : Академия, 2008.

Т. 1. - С. 113-114.

65. Кармазіна М. С. В очікуванні «Вашингтона». Інститут президентства: історія і ризики / Кармазіна М. С. // Між історією і політикою. - К. : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2015. - С. 398.

66. Кармазіна М. С. Президентство: український варіант / Кармазіна М. С. - К. : Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса, 2007. - С. 66-67.

67. Кирилов И. В. Военная политика, военно-политические процессы и проблемные аспекты в системе обеспечения военной безопасности в современной России : дисс. … канд. полит. наук : 23.00.02 / Кирилов Игорь Вячеславович. - Н. Новгород : 2015. - 177 с.

68. Кісельова Н. В. Сучасні моделі парламентського бікамералізму : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : спец. 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / Н. В. Кісельова. - Сімферополь : Таврійський національний університет ім. В. І. Вернадського, 2010. - 18 с.

69. Климкова І. І. Культура парламентської діяльності: світовий досвід та українські реалії : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : спец. 23.00.03 «Політична культура та ідеологія» / І. І. Климкова. - К. : Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова, 2011. - 20 с.

70. Ковальчук І. А. Інститут президента як форма посилення ефективності влади в перехідних суспільствах / Ковальчук І. А. // Інститут Президента України в системі державної влади України : збірник матеріалів наукової конференції. - К. : 2104. - С. 50.

71. Конституція Азербайджанської Республіки [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ru.president.az/azerbaijan/constitution.

72. Конституційні аспекти розподілу повноважень у системі вищих органів державної влади України. Аналітична доповідь / [Розумний М. М., Павленко І. А., Даниляк О. О., Караваєв В. С.]. - К. : НІСД, 2015. - С. 18.

73. Конституція Грузії [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://matsne.gov.ge/ru/document/view/30346.

74. Конституція Естонської Республіки [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://www.eesti.ee/rus/riik/pohiseadus.

75. Конституція Киргизії [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ksgp-cis.ru/docs/21/const_kyr.pdf.

76. Конституція Латвійської Республіки [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.satv.tiesa.gov.lv/?lang=3&mid=8.

77. Конституція Литовської Республіки [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www3.lrs.lt/home/Konstitucija/Konstitucija_RU.htm.

78. Конституція Молдови [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://lex.justice.md/viewdoc.php.

79. Конституція Республіки Білорусь [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://by-law.narod.ru/index04.html.

80. Конституція Республіки Вірменія [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.parliament.am/parliament.php?id=constitution&lang=rus#3.

81. Конституція Республіки Казахстан [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.constitution.kz/.

82. Конституція Республіки Узбекистан [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://lex.uz/pages/getpage.aspx?lact_id=35869.

83. Конституція Російської Федерації [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.constitution.ru/.

84. Конституція України [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254.

85. Конституція Таджикистану [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://tj.spinform.ru/.

86. Конституція Туркменістану [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.turkmenistan.ru/?page_id.

87. Коробов В. Военно-политическое сотрудничество США и Грузии угрожает безопасности Украины [Електронний ресурс] / В. Коробов // Матеріали міжнародної конференції «Стабильность в Причерноморском регионе: внешние и внутрирегиональные угрозы и пути их преодоления (Симферополь, 15-18 ноября 2012 г.). - Режим доступу: http://social.eadaily.com/blog/43159696281/.

88. Кочубей Л. Республіка / Кочубей Л. // Політична енциклопедія; редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови). - К. : Парламентське видавництво, 2011. - С. 635.

89. Кривенко А. М. Военная организация России в условиях социальной трансформации: политологический анализ : дисс. … д-ра. полит. наук : 23.00.02 / Кривенко Анатолий Михайлович. - М. : 2003. - 359 с.

90. Кротюк В. Доктрина воєнна / В. Кротюк // Політологічний енциклопедичний словник / за ред. М. П. Требіна. - Х. : Право, 2015. - С. 232.

91. Круть П. П. Воєнна організація держави - суб'єкт забезпечення національної безпеки України: теоретико-методологічний аспект соціально-політичного аналізу / Круть П. П. // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених: зб. наук. праць. - Х. : Ун-т внутр. справ, 1998. - Вип. 3-4. - С. 446-450.

92. Кузьмук О. І. Формування та еволюція Воєнної організації (сектору безпеки і оборони) України (1991-2012): монографія / Кузьмук О. І. - К. : НУОУ ім. І. Черняховського, 2013. - 436 с.

93. Литва обвинила маршала Язова в военных преступлениях [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://www.rbc.ru/rbcfreenews/56ab798b9a7947afefd90daa.

94. Лобко М. М. Сектор безпеки і оборони: проблеми формування і розвитку / М. М. Лобко, Ф. В. Саганюк // Збірник наукових праць Центру воєнно-стратегічних досліджень Національного університету оборони України імені Івана Черняховського. - 2014. - № 1 (50). - С. 137.

95. Ломжець Ю. В. Інститут парламентаризму в сучасній Україні: становлення та динаміка : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : спец. 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / Ю. В. Ломжець. - О. : Південноукраїнський національний педагогічний університет ім. К. Д. Ушинського, 2011. - 17 с.

96. Майсурадзе Д. Внешняя политика и сотрудничество Грузии в сфере укрепления безопасности / Майсурадзе Д. // Питання історії і історіографії. - 2014. - № 1-2. - С. 15.

97. Мануйлов Є. Політика воєнна / Мануйлов Є. // Політологічний енциклопедичний словник; за ред. М. П. Требіна. - Х. : Право, 2015. - С. 528-529.

98. Маркедонов С. Россия - Грузия - США: неравнобедренный треугольник [Электронный ресурс] / С. Маркедонов // Kontinent. - 11.11.2012 р. - Режим доступа: http://www.kontinent.org/article_rus_48891118cd159.html.

99. Мартинюк Р. С. Критерії та чинники вибору форми правління в Україні / Р. С. Мартинюк // Часопис національного університету «Острозька академія». Серія «Право». - 2012. - № 2 (6). - С. 2.

100. Мацієвський Ю. В. У пастці гібридності: зиґзаґи трансформацій політичного режиму в Україні (1991-2014): монографія / Мацієвський Ю. В. - Чернівці : Книги - ХХІ, 2016. - С. 106.

101. Миркадыров Р. Азербайджан открывает американские военные базы / Р. Миркадыров , И. Иванов // Независимая газета. - 2004. - 23 марта. - С. 5.

102. Мироненко П. В. Форма правління: політичні трансформації на зламі століть: монографія / Мироненко П. В. - К. : ВЦ «Академія», 2014. - С. 105.

103. Мирский Г. И. Роль армии в политической жизни стран «третьего мира» / Мирский Г. И. - М. : Наука, 1989. - С. 87.

104. Михальченко М. І. Теретико-методологічні засади дослідження процесів трансформації сучасних політичних інститутів України / М. І. Михальченко // Політичні інститути та процеси. - Вип. 1. - С. 9.

105. Насретдинов Д. И. Внешняя политика Республики Таджикистан в контексте проблем региональной безопасности Центральной Азии (1991-2011 гг.) : автореф. дисс. на соискание учен. степени канд. ист. наук : спец. 07.00.15 «История международных отношений и внешней политики» / Д. И. Насретдинов. - М. : ФГБОУ ВПО «Российского университета дружбы народов», 2013. - 31 с.

106. Наумов А. Приоритеты внешней политики Латвии на современном этапе / А. Наумов // Власть. - 2012. - № 10. - С. 117.

107. Нечхаєв С. М. Погляди на зміст і структуру Концепції розвитку Воєнної організації держави / С. М. Нечхаєв // Наука і оборона. - 2007. - № 3. - С. 23-27.

108. Новая Военная доктрина России: враги названы поименно / [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://politrussia.com/vooruzhennye-sily/novyy-vzglyad-na-987/.

109. Новіков М. М. Інституціональні виміри бікамеральних систем (порівняльний аналіз) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : спец. 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / М. М. Новіков. - Х. : Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна, 2007. - 17 с.

110. О Военной доктрине Республики Молдова: Постановление Парламента Республики Молдова от 06.06.1995 г. [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://lex.justice.md/viewdoc.php?action=view&view=doc&id.

111. Огірко Р. С. Становлення і тенденції еволюції інституту президента в контексті філософсько-історичного підходу / Огірко Р. С. // Інститут Президента України в системі державної влади України : матеріали наукової конференції (17 січня 2014 р., м. Київ). - К. : КНУ ім. Тараса Шевченка, 2014 - С. 225.

112. Операція «самоліквідація»: влада цілеспрямовано послаблює обороноздатність країни [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://tyzhden.ua/Society/55286.

113. Организованная неприступная группировка. ОДКБ создает мощный ударный кулак в Центральной Азии // Коммерсант. - 2009. - 29 мая.