Воєнна політика пострадянських держав: порівняльний аналіз

Значення неурядових аналітичних центрів в контексті формування воєнної політики держави доречно проілюструвати на прикладі відомого в Україні та за її межами Українського центру економічних і політичних досліджень імені О. Разумкова (заснований у 1994 р.). Так, журнал «Національна безпека і оборона», що видається Центром, одним з цільових напрямків своєї діяльності має аналіз воєнної політики України та суміжних з нею соціально-політичних сфер. Зокрема, цільовими номерами з моменту заснування журналу стали [58]:

2000 р. - «Воєнна реформа в Україні» (№ 1), «Відносини України з НАТО» (№ 8), «Цивільний контроль над воєнною сферою: форма і зміст» (№ 11);

2001 р. - «Експортний контроль за поставками озброєнь: вітчизняний і світовий досвід» (№ 6), «Спільна Європейська політика безпеки і оборони: якою вона буде?» (№ 9);

2002 р. - «Перехід до професійних Збройних Сил в Україні: проблеми та перспективи» (№ 5), «Взаємовідносини та співробітництво України з НАТО» (№ 8);

2003 р. - «Підготовка України до вступу до НАТО: перспективи якісних зрушень» (№ 7);

2004 р. - «Воєнна політика України» (№ 8);

2005 р. - «Запаси боєприпасів, стрілецької зброї і легких озброєнь в Україні» (№ 2);

2006 р. - «Україна-НАТО: результати очікувань» (№ 9);

2008 р. - «Інформаційне забезпечення європейської та євроатлантичної інтеграції» (№ 1); «Професіоналізація Збройних сил України» (№ 5), «Актуальні проблеми національної безпеки України» (№ 9);

2012 р. - «Партнерство Україна-НАТО: час усвідомлення реалій, потреб і нових підходів» (№ 2);

2014 р. - «Російсько-український конфлікт: стан, наслідки, перспективи розвитку подій» (№ 5).

Як видно, інформаційна діяльності Центру поширюється на більшість актуальних напрямків, що стосуються воєнної політики України. Важливо підкреслити авторитет цього видання не лише в експертному середовищі України, а і в офіційних структурах влади. Так чи інакше, але позиція Центру має суттєвий вплив на формування суспільної думки з воєнних питань, що не може не враховуватись державою.

Україні належить несподіване кадрове висування, яке додатково підкреслює мілітарні (у даному контексті інформаційно-аналітичні) можливості громадянського суспільства: після «помаранчевої революції» міністром оборони України було призначено А. Гриценка (2005-2007 рр.), який до цього обіймав посаду президента Центру Разумкова. Маємо безпосередній приклад трансформації неурядової посади в урядову, активного використання напрацювань аналітичної структури в діяльності одного з важливих міністерств. Не виглядає суперечливою і зворотна трансформація: залишивши урядову посаду та очоливши партію «Громадянська позиція», А. Гриценко залишився одним з помітних суспільних лідерів, що зберігає експертний вплив на воєнно-політичне самовизначення України.

Разом з тим, політичні партії, ТНК, аналітичні центри, мас-медійні структури є соціальними продуктами здебільше Нового та Новітнього часів. З метою більш детального усвідомлення природи воєнної політики, насамперед її витоків, доцільно вийти за межі сучасності, умовно абстрагуючись від інституту держави. У зв'язку з цим дисертант вважає, що деетатичні джерела воєнної політики слід вбачати в глибинній природі громадянського суспільства, яке порівняно з політичною системою (державою), вирізняється підвищеною стійкістю, живучістю, адаптивністю до форс-мажорних умов розвитку [203].

За певних історичних обставин держава може зникнути шляхом ліквідації її базових інститутів зусиллями зовнішньої збройно-політичної сили. На противагу цьому громадянське суспільство зникає тільки з фізичним знищенням окупованого (захопленого) населення. Як наслідок, етатистський підхід «держава визначає якість громадянського суспільства» в умовах демократичної культури не може не змінитися до протилежного вигляду - «громадянське суспільство визначає базові принципи державотворення», включно із способами забезпечення суспільної (національної) безпеки та обороноздатності.

Причину демократичної вищості громадянського суспільства над державою з безпекових та оборонних питань вдало пояснює В. Білошицький. На його погляд, «громадянське суспільство володіє достатніми можливостями для аналізу воєнно-політичних процесів, їх суб'єкт-об'єктної структуризації, визначення інтенсивності, спрямованості, реальних та потенційних можливостей силового убезпечення соціальної еволюції. Таке суспільство цілеспрямовано імплементує в тканину соціальних відносин ціннісні засади людської життєдіяльності, виокремлюючи з них цінності вищого ґатунку - національні» [14]. Науковець продовжує, що «логічним етапом процесу усвідомлення національних цінностей є намагання громадянського суспільства створити надійну систему національної безпеки. Повноваження щодо формування останньої як правило делегуються державі, проте громадянське суспільство за допомогою системи ДЦК (демократичного цивільного контролю - О. С.) зберігає за собою право впливати на діяльність офіційних державних органів (включно з силовими), вимагаючи від них досягнення ефективних результатів з безпекових (оборонних) питань».

Дисертант погоджується з цією позицією, додаючи, що громадянське суспільство доцільно сприймати не лише як «замовника» та «контролера» безпекової (оборонної) суспільних систем, а і як її безпосереднього елемента, вмонтованого в управлінські, виконавчі, забезпечувальні та ін. державні структури, що працюють на безпеку (оборону) країни [ 210].

Останню тезу доречно аргументувати узагальненням, що належить Ф. Рудичу: з двох основних теоретичних моделей громадянського суспільства - класичної ліберально-демократичної (Англія, США) та етатистської (Німеччина) - в Україні у своєрідний спосіб реалізується етатистська модель, яка радикально відрізняється від моделей інших пострадянських держав. Це означає, що громадянське суспільство є основою держави, його становлення відбувається у тісному зв'язку з утвердженням правової, соціальної державності. При цьому роль держави в розвитку громадянського суспільства в нестабільних перехідних соціально-політичних умовах зростає. Самі його інститути потребують сильної державної влади, здатної створити правові, політичні, організаційні умови для їх існування. Держава, ключові інституційні характеристики та параметри життєдіяльності якої визначаються громадянським суспільством, має бути основним гарантом його успішного функціонування. Отже, відбуваються паралельні процеси соціалізації (усуспільнення) держави та політизації суспільства [126, с. 3-4].

З точки зору розробки та втілення в життя воєнної політики це означає одночасний її прояв на організованому (державному) та самоорганізованому (громадянському) рівнях. При цьому генетична першість належить громадянському суспільству, оскільки, як йшлося вище, воєнна політика, ініціатором якої виступає озброєна громада, може існувати за відсутності держави. Протилежна ситуація виглядає малоймовірною: держава практично нездатна втілити в життя власні воєнно-політичні приписи за відсутності надійних точок опори у громадянському суспільстві. Мобілізаційні ресурси, патріотична підтримка, економічне донорство, інформаційне забезпечення воєнно-політичних акцій своїм витоком мають саме громадянське суспільство, повністю одержавити (етатизувати) яке не спромігся жоден політичний режим [221].

Схожих підходів щодо органічної присутності елементів громадянського суспільства в безпековій еволюції держави та соціуму загалом дотримується і Н. Бєлоусова [13]. Дослідниця вважає, що концепти політичної культури та національної безпеки несуперечливо перетинаються. При цьому відбувається виокремлення їх спільних детермінант, до яких належать ціннісні орієнтири суспільства, норми й способи поведінки партій і організацій громадянського суспільства, ідеологічні орієнтації населення, а також формати взаємодії влади й суспільства в межах існуючих державних і громадських інститутів, які спільно забезпечують національні інтереси.

Безпосередня причетність зацікавленої громади до убезпечення життєдіяльності макросоціальних утворень - народу, нації - Н. Бєлоусовою трактується наступним чином: «Національна безпека в політичній культурі суспільства відображає базовий аспект функціонування структур різного рівня - суспільно-політичних інституцій держави, неурядових акторів (політичних партій, громадських організацій та рухів), громадянського суспільства». Дисертант коментує це твердження у наступний спосіб: становлення зрілого громадянського суспільства означає не лише інструментальне забезпечення колективного буття у вигляді створення держави, а й негайне продукування вимог щодо стійкості та ефективності державної будівлі у її протистоянні з викликами та небезпеками внутрішнього й зовнішнього походження. Мовою ХХІ ст. це означає створення за активної участі громадянських структур системи забезпечення національної безпеки, яка структурно та функціонально вбирає в себе оборонну сферу суспільства [206].

Разом з тим, вважати громадянське суспільство надійним запобіжником від політичних криз, тим більше національних потрясінь у вигляді анексії (захоплення, окупації) частини території аж ніяк не варто. Таке суспільство не є всемогутнім з огляду на існування значних внутрішніх недоліків, які не дозволяють надавати йому метафоричного статусу «гаранта успішності» державотворчого процесу. Одномоментний «викид енергії» громадянського суспільства, як це відбулось під час Революції гідності в Україні та збройного протистояння терористичним угрупованням та російським військам на Сході країни, не може стати безперервною політичною практикою з огляду на обмежені можливості локальних об'єднань громадян, необхідність накопичення ними відповідних ресурсів тощо, визначення нових форм інтеграції зусиль у подоланні не лише зовнішніх, а й внутрішніх загроз та небезпек.

Як наслідок, перед сучасною Україною постала потреба реконцептуалізації даного поняття та формування інноваційних практик його залучення в соціально-політичні реалії. У контексті пострадянських трансформацій це означає необхідність секуляризації революційного гасла та політичної міфології громадянського суспільства «у культуру та практику повсякденної цивільності» [179, с. 227]. Як вважає В. Степаненко, «секуляризація передбачає деполітизацію та деміфологізацію цього нормативного ідеалу, тобто сприйняття громадянського суспільства не як політичної ідеологеми, кінцевої мети соціального розвитку або як проекту, який можна «розбудувати» згори або збоку [179, с. 227]».

Іншими словами, громадянське суспільство слід сприймати не як імпульсивну концентрацію сил мільйонів громадян, як це відбулося під час Революції гідності, а як розвиток якісного стану цивільності в усіх сферах суспільної життєдіяльності - в економіці, політиці, соціальних відносинах, культурі, приватній сфері, а також забезпеченні національної безпеки, що передбачає активний громадський вплив на оборонну сферу. При цьому «стан цивільності» необхідно розуміти як невід'ємний показник повсякденності, а не унікальний прояв соціальної активності, затребуваний до життя форс-мажорними обставинами.

Парафраз цієї думки може мати наступний вигляд: виграти війну громадянське суспільство саме по собі неспроможне. Але стати надійним резервом стійкості держави йому цілком до снаги. Функції допомоги, підтримки, компенсації, доповнення, дублювання відповідальності, запропоновані громадянським суспільством на адресу легітимних державних органів, цілком спроможні призвести до «кумулятивного ефекту» синергетичного посилення організованих та самоорганізованих впливів на небезпечне соціальне середовище, логічним завершенням чого як правило стає досягнення намічених показників державно-суспільного розвитку. У нашому випадку - відновлення територіальної цілісності України та забезпечення ефективності функціонування її політичної, економічної, інформаційної та ін. систем.

2.3 Сектор безпеки і оборони як інструмент реалізації воєнної політики в непрезидентських республіках СНД

В Україні та інших демократичних державах термін «сектор безпеки і оборони» поступово стає базовою вербальною конструкцією, що пояснює інституційний, структурний, цільовий та ін. напрямки воєнно-політичних перетворень. На наш погляд, говорити про заміщення «воєнної організації» «сектором» навряд чи коректно. Швидше йдеться про розвиток понятійно-категоріального апарату, що стосується питань національної безпеки і оборони, який пояснюється одночасним існуванням двох фундаментальних принципів силового убезпечення розвитку країни - децентралізованого та централізованого [218].

Висхідним терміном, що стосується демократичного бачення воєнно-політичних проблем, слід вважати «сектор безпеки», який у доречних ситуаціях видозмінюється до «сектору безпеки і оборони». Г. Ситник сектором безпеки пропонує вважати «підсистему забезпечення національної безпеки - взаємопов'язану сукупність збройних сил, інших організованих відповідно до діючого законодавства військових формувань, правоохоронних органів і спеціальних служб, ОПК (оборонно-промислового комплексу - О. С.), інших сил і засобів, діяльність яких охоплена єдиною системою стратегічного планування та скоординована вищим політичним керівництвом та уповноваженими на те керівниками органів державної влади, які наділені відповідно до діючого законодавства правом віддавати накази про застосування сили чи погрожувати її застосуванням для вирішення комплексу завдань стосовно захисту національних інтересів [181, с. 337].

Часовим рубежем, починаючи з якого сутнісне розуміння терміну «сектор безпеки» набуло загальноєвропейських ознак, слід вважати 2007 р. Саме тоді в Резолюції ПАРЄ 1713 було вказано, що сектор безпеки «може складатися з вищих органів управління, збройних сил, поліції у формі або в цивільному, жандармерії, служб розвідки, прикордонних служб, служб внутрішньої безпеки, а також міліції та військових формувань, що працюють на країну або пов'язані з нею» [129].

Осмислюючи європейські рекомендації з політично делікатного питання формування національної моделі сектору безпеки, В. Горбулін та О. Литвиненко свого часу зазначили, що «державна складова Сектора безпеки України включає ланку стратегічного управління (Верховна Рада України, Президент України, Рада національної безпеки і оборони України, Кабінет Міністрів України) і виконавчу (служба внутрішньої безпеки - Служба безпеки України; розвідувальні органи - Службу зовнішньої розвідки України, Головне управління розвідки Міністерства оборони України, Управління розвідки Адміністрації Державної прикордонної служби України; поліцію - міліцейські підрозділи Міністерства внутрішніх справ України; жандармерію - внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України та Управління державної охорони України, прикордонний контроль - Державну прикордонну службу України; сили оборони України - Збройні Сили України, Державну спеціальну службу транспорту Міністерства транспорту та зв'язку України, воєнізовані підрозділи Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Державну службу спеціального зв'язку та захисту інформації України». Крім них, до сектора безпеки доцільно віднести Державний департамент з питань виконання покарань [40].

Звернімо увагу на коректність даного підходу: вказуючи на необхідність формування потужної «державної складової» сектора безпеки, автори, виходячи з логічних припущень, допускають існування його «недержавного» доповнення. Це повністю корелюється зі вказаною вище Резолюцією ПАРЄ, в якій вказано на «військові формування, що працюють на країну» як структурні елементи такого сектору. Отже, тема деетатизації системи забезпечення національної безпеки і оборони (відповідно, формування недержавних варіантів воєнної політики) знаходить своє чергове підтвердження.

В Україні на рівні офіційних документів словосполучення «сектор безпеки» з'явилось дещо раніше, ніж прозвучали європейські рекомендації з цього приводу - у 2005 р. Мається на увазі рішення глави держави щодо започаткування комплексного огляду сектору безпеки України. Повторне використання даного терміну відбулось у Стратегії національної безпеки України від 12.02.2007 р.

Указ Президента України від 08.06.2012 р., який увів в дію нову Стратегію національної безпеки «Україна у світі, що змінюється», запропонував для використання більш широкий термін - «сектор безпеки і оборони». Разом з тим, його змістовне наповнення (структурно-функціональне, діяльнісне, управлінське тощо) визначене не було.

Нові грані осмислення сектору безпеки і оборони запропонувала Стратегія національної безпеки України від 26.05.2015 р., що побачила світ в умовах окупації Росією частини території України - АР Крим та м. Севастополя, а також розв'язання РФ воєнної агресії на Сході України. Проте і в цьому випадку вичерпного визначення сектору безпеки і оборони документ не містить.

На шляху усвідомлення сутності сектору безпеки і оборони, його відмінності від ВОД важливим слід вважати науковий доробок А. Семенченка, який одним з перших в Україні здійснив компаративний аналіз «організаційного» та «секторального» підходів до створення системи забезпечення національної безпеки та обороноздатності країни [165, с. 54-69]. А. Семенченко пропонує наступне визначення сектору безпеки: це - «сукупність Воєнної організації держави, правоохоронних, розвідувальних та контррозвідувальних органів, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, а також організацій, підприємств та установ, діяльність яких спрямована на захист національних інтересів від зовнішніх та внутрішніх загроз у визначальних сферах національної безпеки політичними, економічними, воєнними, спеціальними методами та засобами» [165, с. 62].

Прозвучала головна думка, яку підтримує дисертант: ВОД є складовою сектору безпеки і оборони, який, у свою чергу, доцільно вважати універсальним інструментом убезпечення України, включно з вирішенням нагальних оборонних питань. Іншими словами, сектор безпеки за призначенням, складом, функціями, ресурсним забезпеченням, цільовими орієнтирами є значно ширшим, аніж ВОД. Виходячи з цього, концептуально важливими для усвідомлення поточного стану безпекової та оборонної сфер України, а також планування перспектив їх розвитку слід вважати наступні положення, що пропонуються А. Семенченком та поділяються дисертантом:

- у вузькому значенні сектор безпеки може ототожнюватися із силовим блоком держави, який є синонімом традиційного терміну «воєнна організація держави». Окремі пострадянські держави традиційно оперують вербальною одиницею «ВОД» з метою чіткого позначення силових інструментів захисту національних інтересів;

- у структурі силового блоку доцільно виокремити сектор оборони, який виконує функцію підтримання воєнної безпеки воєнними методами, та сектор державної безпеки, призначений для підтримання безпеки в інших сферах невоєнними методами;

- у широкому розумінні до сектору безпеки і оборони, крім силового блоку, можуть входити оборонно-промисловий та науковий комплекси, відповідні органи державної влади та самоврядування;

- при аналізі безпекових та оборонних проблем в умовах демократичного державотворення доцільно оперувати терміном «національний сектор безпеки», який включає державну на недержавну складові. Це означає, що безпековий стан України забезпечується як законодавчо визначеними державними органами з чітко окресленими повноваженнями, так і структурами громадянського суспільства, дієвість яких іноді перевищує державні можливості;

- національний сектор безпеки тісно взаємодіє з глобальними, міжнародними та регіональними структурами безпеки, вплив яких на національні безпеково-оборонні тренди в умовах глобалізації є беззаперечним.

Слід вказати на історичну інерцію відходу від концептуальних положень, що стосуються ВОД, наслідком чого є оригінальне трактування сектору безпеки і оборони з традиційних державних позицій. Наприклад: «сектор безпеки і оборони - це система визначених законом сил і засобів державної влади, місцевого самоврядування та військового управління і військових формувань та правоохоронних органів, на які покладені функції із забезпечення воєнної безпеки і оборони держави для підтримання її оборонного потенціалу, запобігання та нейтралізації загроз воєнного характеру й відсічі збройній агресії у разі збройного нападу на Україну» [94, с. 137]. Як видно, забезпечення національної безпеки і оборони на основі використання недержавних можливостей (сил, засобів, ресурсів громадянського суспільства) в даному визначенні не проглядається. Це зайвий раз засвідчує складність трансформації етатичних підходів до питань безпеки й оборони у їх демократичний державно-громадянський аналог.

Цілком природно, що в умовах концептуального перегляду основ забезпечення національної безпеки і оборони України відбулось наукове узагальнення процесів, що стосуються «організаційних» та «секторальних» аспектів убезпечення української нації за допомогою силових засобів. Мається на увазі монографічне дослідження О. Кузьмука «Формування та еволюція Воєнної організації (сектору безпеки і оборони України (1991-2012)», що вийшло у 2013 р. [92]. У роботі докладно проаналізовано історичний досвід формування та еволюції Воєнної організації (сектору безпеки і оборони) України, виявлено основні причини, що вплинули на вибір національної моделі військового будівництва, шляхи її подальшого реформування, а також розглянуто стан та перспективи розвитку сектору безпеки і оборони у вітчизняних воєнно-політичних реаліях (Додатки В, Г).

О. Кузьмук, враховуючи наукові напрацювання останнього періоду та особистий досвід міністра оборони України (обіймав посаду глави оборонного відомства у 1996-2001 та 2004-2005 рр.), констатує необхідність переходу від поняття «воєнна організація держави» до поняття «сектору безпеки і оборони», який є змістовно ширшим, ніж ВОД, соціально та інституційно гнучкішим (може вбирати в себе недержавні складові), а відтак більш перспективним в контексті подальшого удосконалення безпекової та оборонної сфер України.

О. Кузьмуком пропонується авторське визначення сектору безпеки і оборони, яким він вважає «охоплену єдиним керівництвом і підконтрольну громадянському суспільству сукупність утворених відповідно до законів України органів державної влади, військових формувань, правоохоронних органів і служб, визначених органів, установ і підприємств їх всебічного забезпечення, діяльність яких відповідно до Конституції та законодавства України безпосередньо спрямована на планування, організацію і здійснення заходів забезпечення національної безпеки і оборони держави» [92, с. 384].

Ключовим моментом даного визначення дисертант вважає підконтрольність сектору безпеки і оборони громадянському суспільству. В умовах парламентської або змішаної республіки це політично вигідно та інструментально цілком досяжно. В реаліях президентської - невигідно, а відтак малоймовірно. В лещатах «суперпрезидентської» - неможливо, оскільки в ній ВОД була й залишається головним інструментом убезпечення наявної конструкції влади, витіснення громадянського суспільства на периферію політичного життя.

Іншим важливим моментом для воєнно-політичного майбутнього демократичної України дисертант вважає державне визнання факту перетворення Воєнної організації України в політичний анахронізм. Стратегічний оборонний бюлетень України, введений в дію Указом Президента України від 29.12.2012 р., визнав, що «Воєнна організація держави в існуючій конфігурації вже не в змозі виконувати в повній мірі завдання у сферах національної безпеки і оборони держави, покладені на неї законодавством України. За таких умов передбачається реорганізувати Воєнну організацію держави в сектор безпеки і оборони України, законодавчо закріпити, чітко визначити механізм його функціонування в мирний час і у кризових ситуаціях [180]. Продовження наступне: «Реорганізація Воєнної організації держави в сектор безпеки і оборони … має стати стратегією виходу із цього стану і дати змогу більш ефективно та своєчасно здійснювати заходи щодо коригування пріоритетів державної політики у сферах безпеки і оборони, оптимально об'єднати військові та невійськові можливості всіх складових системи національної безпеки для запобігання і нейтралізації існуючих та потенційних воєнних загроз, а також підтримувати оборонний потенціал держави на рівні, що гарантуватиме воєнну безпеку України [180].

«Невійськові можливості» можна розуміти і як «недержавні можливості». В контексті забезпечення національної безпеки та підтримання необхідного рівня обороноздатності України це означає визнання главою держави факту існування безпекового та оборонного потенціалу громадянського суспільства, що в умовах парламентсько-президентської республіки не може не сприйматися як додаткове джерело силового убезпечення державотворчого процесу.

В. Горовенко, досліджуючи процес насичення інформаційного простору України розробками, що стосуються «секторального» бачення проблем забезпечення національної безпеки і оборони, наголошує, що тривалий час бракувало загальноприйнятного розуміння сутності сектору безпеки і оборони, визначення складу його суб'єктів. Як вважає дослідник, на початку 2016 р. експертному середовищу вдалося досягти консенсусу з цього питання. Зараз ключове визначення, яке при цьому не співпадає з його воєнно-доктринальним тлумаченням, звучить так: сектором безпеки і оборони є «охоплена єдиним керівництвом сукупність органів державної влади, військових формувань, правоохоронних та спеціальних органів і служб, діяльність яких спрямована на захист національних інтересів від зовнішніх і внутрішніх загроз шляхом проведення спеціальних заходів, правового примусу або застосування зброї у межах наданих їм повноважень» [41]. Критично зауважимо, що визначення має традиційно етатистський підтекст, від якого частина науковців та фахівців-практиків не бажає відмовлятися.

Відповідь на питання щодо співвідношення державних та недержаних (громадянських) засобів у забезпеченні національної безпеки та обороноздатності прозвучала на сторінках Концепції розвитку сектору безпеки і оборони України, затвердженої Указом Президента України від 14.03.2016 р. № 92/2016 [147]. Це - перший документ подібного спрямування в історії незалежної України. Як йшлося вище, раніше політична влада будувала безпекові та оборонні стратегії на основі «воєнної організації держави». Під тиском зовнішніх та внутрішніх чинників «організаційні» погляди на силове убезпечення України та розбудову її оборонної сфери поступилися місцем «секторальним», що є нормою демократичного державотворення [ 202].

Насамперед, Концепція визначила «систему поглядів на розвиток безпекових та оборонних спроможностей України у середньостроковій перспективі, сформованих на основі оцінки безпекового середовища та фінансово-економічних можливостей держави, здійснених у рамках комплексного огляду сектору безпеки і оборони України». Концепція не дає вивірених рецептів на всі воєнно-політичні випадки. Її метою стало «визначення шляхів формування національних безпекових та оборонних спроможностей, що дадуть змогу відновити територіальну цілісність України, гарантувати мирне майбутнє України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави, а також забезпечать створення національної системи реагування на кризові ситуації, своєчасне виявлення, запобігання та нейтралізацію зовнішніх і внутрішніх загроз національній безпеці, гарантування особистої безпеки, конституційних прав і свобод людини і громадянина, забезпечення кібербезпеки, оперативне спільне реагування на кризові та надзвичайні ситуації» [202].

Складовими сектору безпеки і оборони визначені: Президент України; Рада національної безпеки і оборони України; Міністерство оборони України; Збройні Сили України, Міністерство внутрішніх справ України; Національна гвардія України; Національні поліція України; Державна прикордонна служба України; Державна міграційна служба України; Державна служба України з надзвичайних ситуацій; Служба безпеки України; Управління державної охорони України; Державна служба спеціального зв'язку та захисту інформації України; Державна спеціальна служба транспорту; координаційний орган з питань розвідувальної діяльності при Президентові України та розвідувальні органи України; Апарат Ради національної безпеки і оборони України; центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну військово-промислову політику; інші складові, що визначені законами України.

Загальна кількість складників становить 18, а якщо врахувати наявність передбачених законодавством трьох розвідувальних органів (служб), то маємо 21 державну структуру, до чиїх функціональних обов'язків віднесено безпекові та оборонні питання. Принагідно зауважимо, негайно виникає питання щодо досягнення високого рівня координації дій при наявності у складі сектору значної кількості різнопідпорядкованих та різнорідних за діяльністю суб'єктів. Тим більше, що Рада національної безпеки і оборони України, на яку раніше покладалися функції координації, сама віднесена до складників сектору.

Проте в контексті даного дисертаційного дослідження важливою є наступна констатація, що міститься на сторінках документу: «Передбачається створити умови для широкого залучення недержавних організацій до виконання завдань в інтересах національної безпеки і оборони держави. Найбільш перспективними напрямами такої діяльності мають бути: надання послуг в інтересах виконання миротворчих завдань Збройними Силами України; функціонування мережі недержавних дослідних інституцій, що фахово опікуються проблемами безпеки та оборони України».

Четвертий розділ Концепції навіть своєю назвою - «Роль та місце суспільства в розвитку сектору безпеки і оборони України» - засвідчує позитивне ставлення влади до позадержавних підходів з питань оптимізації національної безпекової та оборонних систем. Пріоритетами у цій галузі названі:

1) створення правових, організаційних і фінансово-матеріальних умов для залучення громадських організацій та громадян до процесу формування державної політики з питань безпеки і оборони.

Це передбачається здійснювати шляхом: консультацій з громадськістю, громадських слухань, активізації діяльності громадських рад при міністерствах, інших центральних органів виконавчої влади; матеріальної підтримки та заохочення проведення громадськими організаціями та громадянами досліджень з питань безпеки і оборони з урахуванням вимог законодавства; громадської експертизи проектів законів, урядових рішень, концепцій, стратегій, державних програм з питань безпеки і оборони;

2) створення умов для здійснення ефективного громадського контролю за діяльністю складових сектору безпеки і оборони.

Напрямками втілення в життя цього припису мають стати: розширення формату та механізму інформування громадськості про діяльність таких складових та виконання покладених на них завдань; посилення відповідальності керівників відповідних складових сектору безпеки і оборони за своєчасне реагування на звернення громадських організацій та громадян, повідомлення ЗМІ про неналежне виконання ними своїх завдань і факти порушень прав військовослужбовців, працівників правоохоронних органів та членів їх сімей;

3) сприяння участі громадських організацій у підвищенні готовності складових сектору безпеки і оборони до виконання визначених їм завдань.

Шляхами реалізації даного положення повинні бути: консолідація різних громадських ініціатив та рухів у підтриманні глобальної стратегії з протидії тероризму, створення багатофункціональної системи антитерористичних дій і мінімізації антитерористичних загроз; формування у громадян активної позиції протидії терористичній діяльності в будь-яких проявах, запровадження системи залучення громадськості до протидії тероризму для сприяння його виявленню та запобіганню; створення умов для залучення громадських організацій до військово-патріотичного виховання молоді, підготовки громадян до захисту Батьківщини; удосконалення законодавчого забезпечення з питань розвитку волонтерського руху в Україні, підвищення якості надання волонтерської допомоги; залучення громадськості до процесів розвитку складових сектору безпеки і оборони, зокрема у питаннях покращення їх соціального, медичного та матеріально-технічного забезпечення, раціонального використання державних ресурсів.

Як вважає дисертант, своєрідним «відлунням» Революції гідності та протистояння структур громадянського суспільства російському військовому вторгненню на Сході України у наведених вище викладках стали кількаразове згадування тероризму та необхідності протидії терористичним загрозам, визнання необхідності розвитку волонтерського руху, наголос на військово-патріотичному вихованню молоді та підготовці громадян до захисту рідної землі [204].

Прикметною особливістю процесу імплементації нового документу в суспільну свідомість стало проведення 17.03.2016 р. міжнародної конференції «Урядування в секторі безпеки і оборони: роль демократичних інституцій і найкращі міжнародні практики» (м. Київ), організованої Центром Разумкова та Женевським Центром демократичного контролю над збройними силами (DCAF) за фінансування Королівства Нідерландів [51].

Тематичне позиціонування організатори конференції здійснили наступним чином. Більшість зацікавлених громадян обґрунтовано вважає, що безпека у її широкому розумінні - національному, суспільному, індивідуальному - є однією з головних послуг, що має надаватися державою. В Україні відбулися окремі позитивні зрушення у сферах оборони, правоохоронної діяльності, роботи спецслужб. Разом з тим, загальна кількість проблем із забезпеченням необхідного рівня національної безпеки та обороноздатності не зменшується. Очікувані реформи у безпековій та оборонній сферах переважно залишаються на етапі декларацій, або невиправдано довгого процесу підготовки концептуальних, стратегічних і програмних документів. Втрачається дорогоцінний час, необґрунтовано витрачаються обмежені ресурси.

За таких умов недостатні спроможності державних структур забезпечити належне урядування у секторі безпеки (насамперед ефективне управління процесами функціонування та реформування) можуть бути компенсовані та доповнені міжнародною допомогою та активністю громадянського суспільства. Разом з тим, координація та використання міжнародної допомоги залишають бажати кращого, а ініціативи та практичні пропозиції з боку громадських організацій, волонтерських рухів, неурядових експертів, окремих громадських активістів нерідко сприймаються офіційними владними структурами як небажане зовнішнє втручання. Як наслідок, подібні конференції не можуть не розглядатися як збереження і навіть посилення інформаційних позицій впливової недержавної інституції, що паралельно з державою працює на кінцеву мету - забезпечення національної безпеки та обороноздатності України.

Таким чином, Українська держава визнала важливість мілітарних можливостей громадянського суспільства, високу мобільність процесу їх зосередження «у потрібному місці в потрібний час», гнучкість форм практичного застосування. По аналогії з часами ОУН-УПА, збройний спротив суспільства з моменту Революції гідності став державотворчим чинником. Не помічати цього демократична влада не може, оскільки громадянське суспільство, як засвідчила Революція гідності, має можливості силового (збройного) впливу на можновладців, які не виправдали суспільних сподівань.

Дисертант переконаний, що діяльність з питань теоретичного осмислення сектору безпеки і оборони України та напрямків його імплементації у воєнно-політичну практику тільки розпочата. Попереду велика робота, сутність якої зводиться до наступного узагальнення: «секторальний» підхід до питань безпеки і оборони України означає безповоротну їх «вестернізацію» (синонім - демократизацію). Про це свідчить наступний показовий факт: 20.05.2016 р. на засіданні РНБОУ було схвалено Стратегічний оборонний бюлетень, що визначив основні завдання і напрями реформування оборонної сфери України. Документ було підготовлено у тісній співпраці з радниками держав-членів НАТО. Відповідно до нього, передбачається розвиток оборонної сфери України на період до 2020 р., реформування системи управління Збройними Силами відповідно до стандартів НАТО, а також посилення демократичного цивільного контролю в оборонній сфері.

З цього приводу Президент П. Порошенко зазначив, що Стратегічний оборонний бюлетень являє собою «дорожню карту реформ сектору оборони і безпеки … Даний проект є фактичним початком реальної перебудови сектору оборони і безпеки для вступу в НАТО. Це не означає, що зараз приймається рішення про вступ. Безумовно, ми залишаємося у сфері наших міжнародних зобов'язань, але це той рубікон, який переходять українські Збройні Сили і сектор оборони і безпеки для остаточного переведення під стандарти НАТО» [22].

Як видно, відхід від радянського воєнно-політичного спадку має різні форми прояву. Одним із них стало концептуальне зміщення акцентів у сфері забезпечення національної оборони: «організаційне» (етатистське) бачення процесу силового убезпечення країни поступилося місцем його «секторальному» (демократичному) антиподу. Для України це відкриває додаткові можливості осучаснення власної оборонної сфери, зокрема, її наближення до західних стандартів, які довели свою життєздатність та ефективність упродовж Холодної та наступних війн (військових конфліктів), до перебігу яких виявилася залученою й Україна.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 2

Процес інституціоналізації воєнної політики має власну логіку, спрямовану на створення сукупності силових структур держави, охоплених єдиним керівництвом та функціонально націлених на виконання внутрішніх і зовнішніх завдань, що відбивають інтереси правлячої політичної сили. Воєнно-організаційним спадком ХХ ст. стало цілеспрямоване формування владарюючим суб'єктом воєнної організації держави - сукупності органів державної влади, військових формувань, що утворюються у легітимний (законодавчо визначений) спосіб та діяльність яких спрямовується на захист політичної системи від загроз та небезпек внутрішнього і зовнішнього походження. Президентські республіки, що виникли на пострадянському просторі, як правило, обрали воєнну організацію як інституційну основу силового убезпечення державотворчого процесу. Законодавство з питань національної безпеки і оборони одним з напрямків воєнно-політичного розвитку країни визначає створення та підтримання у дієздатному стані воєнної організації держави.

Упродовж 1991-2005 рр. Україна також декларувала необхідність створення інституційно та функціонально досконалої воєнної організації, здатної адекватно реагувати на дисфункціональні воєнно-політичні впливи насамперед зовнішнього походження. Такі наміри артикулювались чинними нормативно-правовими джерелами, зокрема законами з питань національної безпеки, демократичного цивільного контролю над силовими структурами держави, а також воєнними доктринами. Цю ситуацію можна визначити як непродуктивну імплементацію у воєнно-політичні реалії ХХІ ст. ретроспективних підходів щодо збройного гарантування національних інтересів. Події, що сталися після 2013 р. (анексія Криму, вторгнення російських військ на територію Донецької та Луганської областей), засвідчили неефективність вітчизняного варіанту воєнної організації, створеної у попередні роки, її неспроможність покласти край воєнно-політичним провокаціям з боку сусідньої держави. Збройна відповідь на адресу російських військ, що дозволила зупинити їх просування вглиб української території, стала можливою завдяки сумарним діям державних збройних формувань та озброєних структур громадянського суспільства, які в окремих випадках діяли більш ефективно, ніж законодавчо визначені силові структури. Отже, доводиться констатувати як реальність, так і дієвість воєнно-політичного мислення недержавних акторів силового убезпечення суверенітету України, її територіальної цілісності. Остання теза означає чітке декларування громадянським суспільством необхідності повернення тимчасово анексованих (окупованих) регіонів України.

Активну оборонну позицію громадянського суспільства необхідно розглядати з позицій деетатизації воєнної політики, яка означає її синхронне продукування як уповноваженими державними органами, так і недержавними структурами - політичними партіями, громадськими організаціями, аналітичними центрами тощо. З одного боку, деетатичні процеси можуть сприйматися як невиправдане «розмивання» воєнно-політичної цільності держави, що категорично суперечить тоталітарним (авторитарним) стереотипам сприйняття соціально-силової практики. З іншого, існують усі підстави розглядати деетатизацію воєнної політики як варіант її диверсифікації в умовах демократичного державотворення, як модель конструктивної інтеграції державного та громадського потенціалів оборонного мислення. Саме так розвивалися події в Україні у 2015 р., коли тимчасові територіальні втрати країни досягли 7%. Ворога зупинили як частини Збройних Сил України, інші легітимні збройні формування, так і добровольчі підрозділи, що миттєво відреагували на критичну загрозу українській державності.

Починаючи з 2005 р., в Україні ставиться питання про створення сектору безпеки і оборони, що відбиває західні (демократичні) підходи з питань вироблення та практичної реалізації воєнної політики. На прикладі України стає зрозумілим, що непрезидентські республіки схильні вважати згаданий вище сектор інституційною основою збройно-силового впливу на соціальні реалії. Президентські (тим більше «суперпрезидентські») політичні системи традиційно ставлять на воєнну організацію держави, що додатково засвідчує концентрацію в руках правлячого суб'єкта усієї повноти воєнно-політичних повноважень. Це додатково засвідчує звуження демократичних чинників розвитку президентських держав СНД, а також додатково аргументує геополітичний вибір пострадянських країн - у напрямі західних безпекових інституцій (непрезидентські країни) або ж російських воєнно-політичних форматів (президентські республіки).

РОЗДІЛ 3. ВОЄННА ПОЛІТИКА ПОСТРАДЯНСЬКИХ ДЕРЖАВ: СПІЛЬНЕ ТА ОСОБЛИВЕ

3.1 Президентсько-імперський симбіоз воєнно-політичного відтворення російської великодержавності

Розуміння воєнної політики РФ як одночасно інтровертної (оберненої всередину) та екстравертної (оберненої назовні) державотворчої сили є неможливим без врахування як інтеграційних, так й одноосібних дій Кремля на пострадянському просторі. Отже, доцільно розглянути блокові (воєнно-союзницькі) ініціативи Москви, спрямовані на країни «ближнього зарубіжжя», що дасть змогу повніше виявити спільне та відмінне у воєнно-політичному самовизначенні нових незалежних держав, виокремити російську іншість, окремішність у силовому форматуванні євразійського геополітичного простору відповідно до інтересів правлячої кремлівської еліти. Узагальнення з цього приводу наводяться нижче.

Процеси вироблення (синхронізації) воєнної політики нових незалежних держав, що виникли на пострадянському геополітичному просторі, відбувалися в умовах стрімкого розпаду централізованої політичної системи та паралельного формування нових владних центрів, що заявляли себе як демократичні. Нові державотворчі еліти орієнтувались на необхідність воєнно-політичного самовизначення очолюваних ними республік, проте навряд чи усвідомлювали послідовність необхідних дій та їх кінцеві результати. Хронологічно це мало наступний вигляд.

21.12.1991 р. глави 11 екс-союзних республік, що були засновниками СНД, підписали протокол про покладення командування Збройними Силами колишнього СРСР «до їх реформування» на Міністра оборони СРСР маршала авіації Є. Шапошнікова. 14.02.1992 р. глави 9 держав СНД призначили цього воєначальника Головнокомандувачем Об'єднаними збройними силами (ОЗС) СНД. 20.03.1992 р. на основі Міністерства оборони СРСР було створено Головне командування ОЗС СНД. 24.12.1993 р. це командування було реорганізоване в Штаб з питань координації воєнного співробітництва держав-учасниць СНД. До 31.12.2005 р. згаданий Штаб було розформовано.

Воєнно-політичні питання тісно переплетені з безпековими, оскільки і «воєнна», і «політична» безпека є невід'ємними складниками сфери національної безпеки будь-якої держави. Відповідно, новим етапом розвитку воєнної політики країн Співдружності слід вважати Раду безпеки СНД по боротьбі з тероризмом, створену на вересневому (2004 р.) саміті в Астані (Казахстан). Разом з тим слід вказати, що до її прерогатив належать питання, що виходять за межі традиційної воєнної політики (економічні, фінансові, міграційні тощо).

З 01.01.2006 р. функції координатора воєнної політики країн Співдружності виконують Штаб з питань координації воєнного співробітництва СНД, створений при Раді Міністрів оборони держав-учасниць Співдружності, а також Секретаріат цієї Ради.

Дисертант вважає за необхідне вказати на специфічний воєнно-політичний орган країн СНД, зініційований РФ та побудований відповідно до кремлівського розуміння питань безпеки й оборони на пострадянському просторі. Йдеться про Організацію договору про колективну безпеку (ОДКБ) або Ташкентський пакт, створений 15.05.1992 р. [222]. Нормативно-правовою основою цієї Організації став Договір про колективну безпеку, підписаний в Ташкенті главами Вірменії, Казахстану, Киргизії, Росії, Таджикистану й Узбекистану. У 1993 р. до ОДКБ долучилися Азербайджан, Білорусія і Грузія. У подальшому Азербайджан, Грузія і Узбекистан полишили Організацію. Узбекистан у 2006 р. відновив своє членство в Організації, хоча в 2012 р. знову призупинив.

ОДКБ позиціонує себе в якості регіональної міжнародної організації, головними цілями якої є «зміцнення миру, регіональної і міжнародної безпеки й стабільності, захист на колективній основі територіальної цілісності й суверенітету держав-членів, пріоритет у досягненні яких держави-члени надають політичним засобам» [178]. Організація має статус спостерігача на засіданнях Генеральної асамблеї ООН.

Теоретично ОДКБ має воєнний потенціал, достатній для ефективного силового (збройного) впливу на зовнішні та внутрішні небезпеки з метою нормалізації обстановки в зоні своєї відповідальності. Наприклад, в межах Організації за ініціативою Росії створено три ударні угруповання: східноєвропейське (збройні сили Росії та Білорусі), Кавказьке (збройні сили Росії та Вірменії), Центральноазіатське (Росія, Казахстан, Узбекистан, Киргизія, Таджикистан) [113].

Про намагання надати ОДКБ додаткових інтегративних воєнно-політичних рис засвідчила ініціатива глав держав Організації створити Колективні сили оперативного реагування (КСОР), готові діяти на всьому просторі країн-союзниць. Ця ініціатива, датована 04.02.2009 р., мала засвідчити перехід Організації від політично-декларативної до воєнно-прикладної фази свого розвитку. Передбачалось, що КСОР використовуватимуться для відбиття воєнної агресії, проведення спеціальних операцій по боротьбі з міжнародним тероризмом і екстремізмом, транснаціональною організованою злочинністю, наркотрафіком, а також для ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій. З цією метою в структурі КСОР започатковане створення так званих «Колективних сил швидкого розгортання Центрально-азійського регіону» у складі 10 батальйонів: 3 - від Росії, 2 - від Казахстану, по одному - від Білорусії, Вірменії, Киргизії, Таджикистану, Узбекистану. Авіаційна складова «колективних сил» (10 літаків, 14 вертольотів) мала дислокуватись на російській авіаційній базі в Киргизії. Всього до складу цієї міжнародної воєнної структури мало увійти близько 4 тис. військовослужбовців названих вище країн.

Своєрідною «пробою на зрілість» ОДКБ стали події 2010 р. в Киргизії, які, маючи своєю основою протистояння місцевого населення та узбецької діаспори, фактично призвели до громадянської війни в республіці. Керівництво ОДКБ відмовилось від силового врегулювання ситуації в Киргизії, що викликало негативну реакцію Узбекистану й Білорусії. Виходячи з цього факту, поки що передчасно відносити ОДКБ до потужних воєнно-політичних структур, здатних оперативно реагувати на загрози й небезпеки регіонального рівня. Отже, слід розрізняти «рекламно-демонстративний» та «реальний» рівні безпекових та воєнних можливостей ОДКБ, які між собою не співпадають [169, с. 31-40].

Причини створення ОДКБ та підтримання цієї структури у відносно дієздатному стані з великодержавних позицій пояснив В. Альошин (Росія) у дисертаційному дослідженні «Забезпечення воєнної безпеки Росії на геополітичному просторі колишнього СРСР: історичний аспект (1991-2004 рр.)» (Москва, 2010): «Події початку ХХІ ст. продемонстрували реальність воєнної небезпеки для Росії, що виходить з території деяких держав-членів СНД і Балтії. Терористична небезпека, втягування в НАТО країн колишнього СРСР, мілітаризація пострадянських держав - все це є несумісним з інтересами національної безпеки Росії. У зв'язку з цим воєнно-політичні відносини з країнами-учасницями СНД і Балтії, спрямовані на зміцнення безпеки та збереження ключових позицій Росії в цьому стратегічно важливому регіоні, без сумніву, є для нашої країни пріоритетними» [3]. І далі: «Новий порядок світоустрою, заснований на гегемонії США (монополярності), не може забезпечити збалансованої загальносвітової системи, про що наглядно свідчать події в Іраку, Югославії, на Близькому Сході, в інших «гарячих точках» планети. З високою ймовірністю, монополярна модель сучасного світового розвитку стане в найближчому майбутньому джерелом нових політичних і військових конфліктів та соціальних потрясінь». Закінчення є наступним: «… саме Збройні Сили Російської Федерації є головним гарантом воєнної безпеки країни у найближчій історичній перспективі» [3, с. 21].

У кількох цитуваннях російського науковця присутній набір тих геополітичних символів, які через кілька років призвели до реальних бойових дій Росії за межами національних кордонів - в Україні, Грузії, Сирії: необхідність домінування (забезпечення безпеки) РФ на пострадянському просторі; однополярний світ на чолі зі Сполученими Штатами є джерелом нових війн, які об'єктивно назрівають; Росію здатна убезпечити виключно власна армія, державна увага до якої має зростати.

Подібна логіка поділяється фахівцями США. Так, Л. Гудріч пояснює, що російське прагнення до започаткування нового імперського проекту на пострадянському просторі виходить із глибоко укоріненого у свідомості російської політичної еліти відчуття вразливості «історичного серця Росії» для воєнних загроз, що перетворює на нагальну потребу формування поясу підконтрольних територій для забезпечення необхідної «стратегічної глибини оборони» [207]. Підтримка американцями «кольорових революцій» у колишніх радянських республіках, розміщення військових баз США у Центральній Азії, а особливо плани включення України та Грузії до НАТО однозначно сприймаються російською елітою і зокрема В. Путіним як прямі вияви агресивних намірів Заходу та бажання Вашингтона «зробити Росію назавжди вразливою в безпековому вимірі» [31, с. 151].